Якби я міг бути: тобою, собою, дельфіном чи птахом, янголом чи демоном, я достеменно кимось та був би. Бо, наразі, мене немає. Є що завгодно: суперпозиція коливань, голограма, текст, голос-відлуння минулого_майбутнього, закільцьованого стрічкою Мебіуса.
Я міг би бути: вином і хлібом, водою та льодом, деревом і травою, сином Землі та Неба, каменем на межі, де закінчуєть сад і починається цілик. Я міг би бути, аби не втратив дитячої віри. Тоді з моїх рук годувались би звірі. Дракони би прилітали та цвіркотали, як горобці або співали, як соловейки.
Насправді я є, був і буду. В квантовім світі, де відстані ілюзорні, де швидкості безкінечні, де потяги зупиняються на кінцевій, а локомотиви ідуть у депо "Вічність", ніби на вузловій "Фастів" або "Бердичів".
Я не чую голосів і в дзеркалах нікого не бачу, але знаю, коли мене покличеш, я полечу до тебе, серце. Поцілую плече, шию, перса, ґратик твого волосся-сіна. Губи твої вишні, скуштую медів твоїх піну. Засну на відсонні. Чекатиму сина, що десь там на річці пускає вітрильника за водою. Дріматиму. Буду собою...