Потягло прохолодою. Надвечір’я швидко котилося в ніч. Галина стояла біля хвіртки й слухала:
«Красива жінка незаміжня…» - долинало з вулиці.
«Наче про неї», - зітхнула.
«Красива жінка незаміжня…» - залюбки виводив чийсь непевний голос.
Серце стислось від щему. Чому людям подобається робити комусь боляче? Чому нікому на думку не спаде зазирнути в глибину зіниць і помітити бодай крихітку того страждання, що так безмовно криється за хвилююче-приємною усмішкою?!
Звісно ж. І в очах виблискують зірниці, ще з дівочою сором’язливістю тріпочуть вії, гарна постава, прості і водночас елегантні рухи…
«Красива», - прилипають погляди чоловіків.
«Все така ж молода, ніби й не старієш, Галю», - зауважують доброзичливці.
«А що їй за турбота – ні дітей, ні чоловіка» - це вже чи то з жовчною заздрістю, чи просто дошкулити.
Усі жалоби її серця розбиваються об цю суцільно-байдужу стіну. А, може, й сама винна? Мабуть, звикли весь час бачити її веселою, навіть дещо розважливою. Приємна усмішка, відкритий погляд, спокійний, незлобливий характер. Та ж і «не дозволять» бути інакшою, бо своїм ставлення до неї ніби вимагають: не руш звичного.
А тим часом, всі ці заздрощі, компліменти, осуд, розчарування, віра й надія, осідали в душі Галини, глибоко ятрили серце. Але то все – для одинокої. До людей же знову несла привітність, добро, чуйність, навіть недоброзичливцям дарувала людяність.
«Щаслива», - знову чулося на довершення всього.
Так, щасливою вона була. Але лише одну мить, коли їй подарували перші троянди кохання. І… останні. Вона не доторкнулася до них, злякавшись шпичаків, що спрямували проти неї свої вістря, але пам’ять про їх червоне полум’я додавала снаги гордо нести свою одинокість усі ці роки. І разом з тим, червоні троянди завжди чомусь прагнули затьмарити всі подальші спроби віддати перевагу букетикам більш спокійних кольорів.
«Вона ще може бути ніжною», - з гіркотою посміхнулась, прямуючи до будинку. Стільки тепла роздавала людям! Здавалося, невичерпне це джерело. Поглянула на свої руки, торкнулася сріблястої хвилі втомленого волосся: чи здатна ще на ніжність у свої вже далеко «за сорок» років? Так хотілося б пестити цими руками дитячу голівку, цілувати оцими нікому не потрібними губами, захлинаючись від щастя, своє маленьке диво, яке доля дарує кожній матері.
Долю не обирають… Чи обирають? Чи вона сама обирає нас?
Так, пізньої осені червоні троянди розквітають зовсім нерішуче…
* * *
Вона горличкою прилетіла з Карпатських синіх гір у це південне село. Випурхнула з родинного гнізда, шукаючи чи то щастя, чи волі, ачи душа не мала спокою. Але долею судилося їй, мабуть, залишитися тут назавжди.
Жила у добрих людей, працювала у колгоспі, допомагала поратись по господарству. Але завжди соромилась хазяйчиного сина, а, може, жаліла. Він ледве пересувався, якась хвороба не давала сили рухатись його ногам. Чорнява смаглявка крадькома роззирала парубка: має Іван вроду, розум, незважаючи на все, порається по дому...
Незчулася, як стала дружиною. Не знати, кохала чи жаліла. Та нікуди вже не хотіла йти з цього дому. Так і пов’язала свою долю з Іваном.
Згодом він зовсім перестав ходити. Дістали коляску. Люба все так же поралася: варила обід, прала білизну, копалася в садку чи на городі, бігала на роботу. Іван сердився на свою неміч, інколи грубо ображав її. Терпіла. А чи кохала?
Пройшли роки. Два десятиліття в хатині жили лише вдвох. Чи то сили покинули її, чи відчай погнав знову на батьківщину. Втекла, полишивши його самотою на ліжку. А він чекав.
Не витримала. Повернулась. В передостанній день його життя…
Кому понесе свою тугу, з ким поділиться про свою долю? Сама ж обирала. Чи?..
Доживає у його хатині свій вік. Одиноко, тихо. У куточку причаїлась інвалідна коляска, кимось залишена на вікні лежить недоторкана нею дитяча книжечка.
…Вийшла на подвір’я сива жінка. Надвечір’я повіяло прохолодою. Прихоплений памороззю, потьмянів у садку випещений її руками кущ червоних троянд. Скраплених її сльозами троянд…
* * *
Замітає хуртовина чорний слід пилової бурі, краї пагорбка окреслюючи рівною лінією, наче гостре лезо ножа.
Дід Гурій загасив люльку і зайшов до хати. Марійка лежала горілиць і металась, дряпала стіну, кричала. Вже й серце зашкарубло від ран, що переніс у війну, а оця, зяюча, мучить його усе життя.
- Заспокойся, Марійко, все гаразд, - поквапом піднімає старечу руку до лоба дочки.
«Доню, доню, нащо ти науку ту вчила» - терзає старого думка.
…Коли вибігала на вулицю жінка у білій кофтині і мовчки прямувала на край села – її ніхто вже не сахався. З жалем шепотілися: «Кажуть, перекладачкою у німців була, то її за це на електричному стільці допитували…»
З тих пір, коли дочка повернулася не сповна розуму, і дід Гурій, її батько (мати довго не витримала), зробився ніби вовкулаком, ні до кого не ходив, все колупався на городі.
Після смерті Марії не забарився й на мить. У садку по весні залишились від їхньої долі лише дикуваті кислички, бо троянди без води тут так і не зросли.