Чому ж не опирався?
Була страшна спека. Не так давно вона розійшлася з чоловіком, життя з яким не складалося ніяким боком. Він поїхав до своїх батьків, а вона перебувала у ролі звільненої від подружніх обов’язків молодої активної жінки. Біля неї щодня вилося стільки хлопства, що встигай лишень вибирати. Та вона не вибирала, нового заміжжя не прагнула.
Якось пообідньої суботи додому до неї приїхали на службовому «бобику» двійко знайомих – Начальник та його Зам. По традиційній каві чоловіки вмовили її податися гуртом на річку, в лісове урочище, яке городяни мали за «дикий» пляж.
Грунтовою дорогою «бобик», яким кермував Зам, завіз їх подалі від скупчення пляжників, аж у безлюдну заповідну зону. Розташувалися у затінку, і водій витягнув з-під сидіння авта пляшку горілки.
-Я не можу, бо за кермом, и ви вже вдвох та й за мене, - силоміць частував.
Точилися якісь розмови. У тому числі й маснуваті. Її це ображало. Соло вів той самий Зам.
-Ми тут з Начальником посперечалися, поїдеш ти чи ні. Ну, й він програв мені файну гостину, бо ти погодилася. Ану лишень поміркуй: про що ми ще закладалися? Ну, ясно, кого ти зоставиш у себе цієї ночі. Ех, де наша не пропадала! Може, зведемо рахунок до дружньої нічиєї? Ну, тобто, поки Начальник ванну прийме в річечці, підготується як слід до нічного блаженства у твоєму ліжечку, ти тут встигнеш і мою чоловічу гідність оцінити.
Начальник мовчав, винувато посміхаючись. Вона знала його як напрочуд делікатну людину і щиро йому симпатизувала. Натомість, його приятель завше викликав у неї огиду – безсоромністю, розв’язністю та брутальністю поведінки.
Щоб перервати слизьке базікання, вона встала й пішла до води, на середині річки лягла спиною на плаский валун, так що ноги приємно холодила гірська вода. Напливаючі габи щоразу підштовхували її в плечі, і зрештою якось раптово вона зісковзнула з каменя і її понесло за течією.
Чула, як гиготів Зам на березі, наливаючи чергові «п’ятдесят» німкуватому співбесіднику. В студеній воді вона думала про те, що ось зараз її потягне ще подалі від домагальника, і це буде краще, аніж вихопитися на берег, аби знову потрапити в лещата хтивого Зама. Вийде нижче по течії і піде дорогою в напрямку «дикого» пляжу. Там припроситься до когось із відпочивальників, аби довезли додому.
Та вода мала більшу силу, аніж їй здавалося. Вона несла її на глибоке, ноги вже не сягали дна. Її било об каменюки, вона втрачала контроль над ситуацією і вже не годна була переборювати стихію.
Коли її тіло нагадувало шмат добряче вимішеного тіста, шлях до безодні перепинив велетенський валун, власне, уламок скелі посеред ріки. Її вдарило об нього, як тріску. Раз-по-раз вона занурювалася під воду. Роздвоєна довкола каменя течія шарпала її то в один, то в другий бік. Здавалося, ще мить – і її викине з-поза рятівної скелі і остаточно накриє з головою. Вона мовчки захлиналася.
-Давай сюди! Хапайся! – почула. Начальник наближався до неї, штовхаючи поперед себе кількаметрову гілку ще зеленого клена, яку, вочевидь, покинули як тонкомір нелегальні лісоруби.
Все решта було вже справою техніки.
Поверталися в «бобику» мовчки. Начальник порадив їй змастити вдома синці насвіжо вичавленою часниковою «кашкою»:
-До понеділка вивітриться і слідів не залишиться.
Їй запам’яталася ще одна його фраза, стиха мовлена:
-Не розумію, чому ти не опиралася…
Тієї ж ночі Начальника не стало. Вона довідалася про це в понеділок. За нез’ясованих обставин він випав з вікна четвертого поверху заміського готелю. Подейкували, був там у товаристві Зама. Після безглуздої загибелі Начальника на його посаду призначили Зама.
Вона ж і досі не розуміє, чому Начальник, що пройшов і Афган, і Чорнобиль, не опирався.