Років кілька тому я супроводжувала групу американців, що приїхали звідати історичну батьківщину своїх батьків – до нас себто. І було то в найгидотнішу пору року – у Час Чорного Снігу. Наприкінці лютого. Коли за усіма трьома празниками вже давно загуло, а до весни-красни ще як до неба рачки. Мо, у інших країнах і наприкінці лютого симпатично, та не в Галичині. Мені лице лупалося від наших загаджених узбічь – така собі правда-матка місцевої маскультури! Раніше бодай сніг маскував усі ті папірці-огризки-використану ґуму-недопалки. За кілька тижнів трава з'явиться – теж так-сяк прикриє купки собачого лайна та подерті пакети – та зараз – як на зло! – картина рідного соцрелізму!
Та я не про те. Я про американців. Вони були феєричні! Інопланетні навіть. Все їм, дідько бери, було файн і б'ютіфул! Уявіть – НАПРИКІНЦІ ЛЮТОГО!!! В ГАЛИЧИНІ!!! У ЧАС ЧОРНОГО СНІГУ!!!! – ходять тут довкола мене зграйкого галасливою, клямцають камерами облуплені фасади – і тішаться, як діти. Я попервах думала – «Жертви Карнегі! Як навчив їх чувак по-зи-тив-но усміхатися – так і не знімають своїх масок дурнуватих!!!». Друга думка: «А-а-а-а, от воно що! Вони ж купу бабла вбухали, жеби сюди припертися! Теперка мусять на кожен бакс відтішитися, по повній програмі! А що нема чим тішитися – то вибачєте, добрі люди, у нас бананів немає!». Ну і ще фразочка Задорнова на язику весь час крутилася, мовляв «Ну ані і тупииииииє!»
І аж потім, з часом, я зрозуміла, що саме так і потрібно. Що все правильно. Що не можна жити уривками, весь час чекаючи кращих часів. Взимку – весни, а у спеку – осені. У понеділок – п'ятниці, а першого вересня – літніх канікул. Що кожен день – це мандрівка життям. Прекрасна, по суті, мандрівка. Навіть у Час Чорних Снігів. Навіть поміж сміттєвих куп і териконів нерозчищеного підталого снігу. І життя насправді beautiful та fine, лишень варто посміхнутися йому, і полюбити його – тут і зараз, here and now.