– Сподіваюсь, у ваших кишенях багато ідей щодо святкування Різдва, – сказала Леді Блонз гості, що прибула останньою. – Старомодне святкування, так само як і сучасне, більше ні на що не придатні. Цього року я хочу влаштувати щось дійсно оригінальне.
– Я гостювала у Матесонів останнього місяця, – палко відповіла Бланш Бовеаль, – там у нас народилася дуже цікава ідея. Кожен з присутніх гостей виконував роль якогось персонажа й увесь час поводився відповідно, а наприкінці візиту всі намагалися вгадати, хто кого грав. Той, хто за голосуванням виявився найкращим виконавцем обраної ролі, отримав нагороду.
– Звучить потішно, – сказала Леді Блонз.
– Я була Святим Франциском з міста Ассізі, – продовжувала Бланш. – Нам необов’язково було дотримуватись своєї справжньої статі. Я постійно вставала посеред приймання їжі та годувала птахів. Розумієте, головне, що всі пам’ятають про Святого Франциска це те, що він обожнював птахів. Всі були такі дурні, ніхто з них так і не зрозумів нічого, всі вважали мене старим, що годує горобців в Саду Тюільрі. Потім полковник Пентлі був Джолі Міллером з берегів річки Ді.
– Як, заради всього святого, він це зробив? – запитав Берті ван Тан.
– «Він сміявся та співав з ранку до ночі», – пояснила Бланш.
– Як це жахливо для решти з вас, – сказав Берті. – Та як би там ні було, він не був на берегах Ді.
– Ми мали це уявити, – сказала Бланш.
– Якщо ви могли уявити все це, ви, з таким самим успіхом, могли б уявити худобу на дальньому березі та безперервно кликати її дому, як Марі, через піски річки Ді. Чи ви могли б змінити річку на Ярроу та уявити, що її води накрили вас з головою, та сказати, що ви Віллі, чи хто там був, хто втопився в Ярроу?
– Звісно, це легко насміхатися над цим, – сказала Бланш різко, – але це було надзвичайно цікаво та потішно. Однак, нагорода потерпіла фіаско. Розумієте, Міллі Матесон сказала, що її персонажем була Леді Баунтіфул, і тому що вона була господаркою прийому, звісно, нам усім довелося проголосувати за те, що вона виконала свого персонажа краще за всіх. В іншому випадку я б мала здобути цю нагороду.
– Яка влучна ідея для святкування Різдва, – сказала Леді Блонз. – Ми, безумовно, маємо зробити це тут.
Сер Ніколас не захопився цією ідеєю.
– Ти повністю впевнена, люба моя, що в тебе є здібності втілювати такі ідеї? – запитав він дружину, коли вони залишилися наодинці. – Це може добре спрацювати у Матесонів, де вони влаштували урівноважений, старомодний домашній прийом, але в нашому випадку це зовсім інша річ. Наприклад, ця торохтійка Дюмонт, яку ніщо на світі не зупинить, до того ж, ти знаєш, що з себе представляє Ван Тан. Потім, цей Сіріл Скаттері. Він схиблений з одного боку на власній родині, а з іншого – на своїй угорській бабусі.
– Не бачу нічого, щоб вони могли зробити такого, що могло б мати якийсь вплив, – сказала Леді Блонз.
– Ми ніколи не знаємо, чого слід жахатися, – відповів Сер Ніколас. – Якщо б Скаттері прийшла на думку ідея зображати Буйвола з Башана, я б не хотів би бути поряд.
– Звісно, ми не дозволимо зображати біблійних персонажів. До того ж, я не знаю, що такого дійсно жахливого робили буйволи з Башана; вони лише підійшли та дивилися, роззявивши рота, наскільки я пам'ятаю.
– Люба моя, ти не знаєш, що б змогла припустити для своєї ролі угорська уява Скаттера; для мне було б маленьким задоволенням сказати йому після: «Ти поводився так, як жоден буйвіл з Башана ніколи не поводився б».
– О, ти такий панікер, – сказала Леді Блонз. – Я дуже хочу, щоб ми втілили цю ідею. Про це, безумовно, будуть багато говорити.
– Це цілком можливо, – погодився Сер Ніколас.
* * * *
Бенкет того вечора видався не дуже жвавим; напруга від старань зобразити добровільно обраного персонажа чи, збираючи по крихітках деталі поведінки інших людей, ідентифікувати їхніх персонажів, заважала природній веселості подібних збирань. Всі відчули загальне відчуття подяки й мовчазної згоди, коли доброзичлива Речел Кламмерстейн запропонувала зробити перепочинок від Гри на годину чи дві, щоб послухати гру на фортепіано після бенкету. Любов Речел до фортепіанної гри була розбірливою, та зосереджувалась, переважно, на музичних творах, що виконували її обожнювані нащадки, Морітц та Агуста, які, треба віддати їм справедливість, грали надзвичайно добре.
Родина Кламмерстейн користувалася заслуженою популярністю в якості гостей на Різдво; вони щедро дарували коштовні подарунки на Різдво та Новий Рік, й місіс Кламмерстейн вже натякнула про свій намір подарувати нагороду найкращому виконавцю свого персонажа в цьому змаганні-грі. Кожен розквітнув від цієї перспективи; якщо б забезпечення нагороди випало б на долю Леді Блонз, як господині дому, вона б, обміркувавши все, вирішила б, що маленький сувенір ціною в 20-25 шилінгів повністю відповідає обставинам, тоді як, якщо нагорода прийде з джерел родини Коммерстейн, вона, напевно, може коштувати декілька гіней.
Обмежений час артистичних зусиль добіг кінця, і Морітца з Агустою забрали від рояля. Бланш Бовеаль пішла рано. Залишаючи кімнату, вона зробила декілька важких стрибків, сподіваючись, що їх можна прийняти за стерпну імітацію Павлової. Віра Дюрмот, шістнадцятирічна базіка, виразила упевнену думку, що цей виступ мав символізувати відому стрибаючу жабу Марка Твена, та її оцінка цього випадку зустріла загальне схвалення. Іншим гостем, що надав прикладу раннього лягання у ліжко, був Уальдо Плаблі, що проводив життя згідно з регульованою по хвилинах системою розкладів та гігієнічних процедур. Уальдо був пухлим, ледачим парубком двадцяти семі років, чия мати ще на початку його життя вирішила, що він надзвичайно витончена людина, та завдяки зайвому пестуванню та утриманню його в домі, зуміла зробити з нього фізично м'яку та сварливу особу. Дев’ять годин повноцінного сну, якому повинні передувати складні вправи дихання та інші гігієнічні процедури, були необхідними правилами, які Уальдо сам собі нав’язав, окрім того ще існували незлічені дрібні дотримання, яких він вимагав від тих, хто хоч у якомусь сенсі був зобов’язаним виконувати його вимоги; особливий чайник для відварювання його раннього чаю завжди урочисто передавався покоївкам будь-якої домівки, в якій йому доводилося гостювати. Ніхто ніколи так й не оволодів механізмом цієї дорогоцінної посудини, але Берті ван Тан був відповідальним за легенду, що носик чайника має бути поверненим на північ під час процесу вливання.
В саме цю особливу ніч його обов’язкові дев’ять годин мінімального сну були спотворені раптовим, та ні в якому разі не безшумним, вторгненням в його кімнату одягненої у піжаму фігури, десь між північчю та світанком.
– В чому справа? Що ви шукаєте? – запитав пробуджений та вражений Уальдо, повільно впізнавши Ван Тана, який, здавалося, поспішно шукав щось загублене.
– Я шукаю овець, – була відповідь.
– Овець?! – скрикнув Уальдо.
– Так, овець. Ви ж не вважаєте, що я шукаю жирафів, чи не так?
– Я також не розумію, чому ви вважаєте, що знайдете їх в моєї кімнаті, – заперечив Уальдо розлючено.
– Я не можу сперечатися з цього приводу в таку годину ночі, – сказав Берті та поспішно почав обшукувати комод. Сорочки та натільна білизна полетіли на підлогу.
– Тут немає овець, кажу ж вам! – заверещав Уальдо.
– Це лише ваші слова, – сказав Берті, змахуючи більшість білизни на підлогу. – Якщо б ви не приховували чогось, ви б не були таким збудженим.
К цьому часу Уальдо був вже упевненим, що Ван Тан збожеволів, та зробив схвильоване зусилля пожартувати над ним.
– Повертайтеся до свого ліжка як добрий хлопець, – благав він, – та ваші вівці повернуться з ранку.
– Сподіваюся, – сказав Берті похмуро, – без їхніх хвостів. Яким же дурнем я буду виглядати с купою менських овець.
Та щоб підкреслити свою роздратованість цією перспективою він закинув подушку Уальдо на шафу.
– Але чому без хвостів? – запитав Уальдо, у якого зуби стукотіли від остраху, гніву й холоду.
– Мій дорогий хлопчику, невже ви ніколи не чули балади про Маленького Ку-Ку? – запитав Берті, фиркнувши. – Це мій персонаж в Грі, розумієте. Якщо б я не натякнув про моїх загублених овець, ніхто б не зміг би зрозуміти, хто я; а зараз повертайтеся до своїх сонних хникань як хороший хлопчик, або я розлючусь на вас.
«Залишаю це твоїй уяві, – писав Уальдо у довгому листі до матері, – зрозуміти скільки годин сну я зміг повернути собі тієї ночі, а ти знаєш, якими важливими для мого здоров’я є дев’ять годин непорушного сну».
З другого боку він зміг присвятити декілька з тих безсонних годин вправам з дихання, видихаючи гнів та лють проти Берті Ван Тану.
Сніданок в подвір’ї родини Блонц був розкиданим у часі та базувався на принципі «Приходьте, коли вам заманеться», але вважалося, що всі гості зберуться до другого сніданку. Однак наступного дня після того, як започаткували Гру, неможливо було не помітити відсутності декількох гостей. Про Уальдо Плаблі, наприклад, повідомляли, що він пестував свій головний біль. В його кімнату принесли ситного сніданку та залізничного путівника, але він не з’явився.
– Вважаю, що він зображує якогось персонажа, – сказала Віра Дюмонт. – Хіба нема такого у Мольєра? «Уявний хворий»? Вважаю, це його персонаж.
Надійшло вісім чи дев’ять переліків, з написаними належним чином припущеннями.
– А де Кламмерстейни? – запитала Леді Блонз. – Вони, зазвичай, такі пунктуальні.
– Ще одне зображення персонажів, можливо, – припустив Берті Ван Тан. – «Загублені племена».
– Але їх тільки троє. До того ж, вони захочуть пообідати. Хтось бачив кого-небудь з них?
– Хіба ви не брали їх на прогулянку в своєму авто? – запитала Бланш Бувеаль, адресуючись до Сіріл Скаттерлі.
– Так, я відвезла їх до Слогбері Муру одразу ж після сніданку. Місіс Дюрмонт також їздила з нами.
– Я бачила, як ви з Вірою повернулися, – сказала Леді Блонз, – але я не бачила Кламмерстейнів. Ви залишили їх у містечку?
– Ні, – різко відповіла Скаттерлі.
– Але де вони? Де ви їх висадили?
– Ми залишили їх в Слогбері Мурі, – спокійно відповіла Віра.
– В Слогбері Мурі? Як! Це ж більше ніж в тридцяти милях від сюди! Як вони збираються повернутися?
– Ми не зупинялися, щоб обміркувати це, – сказала Скаттерлі. – Ми попросили їх вийти з машини на хвилинку, прикинувшись, що машина застряла, а потім ми понеслися від них геть на повній швидкості й залишили їх там.
– Але як ви наважилися зробити такі речі? Це неймовірно безжалісно! Як! Всю останню годину йде сніг.
– Я вважаю, що там буде котедж чи фермерський будинок, якщо вони пройдуть пішки милю чи дві.
– Але чому, заради всього святого, ви зробили це?
В питанні пролунало почуття обуреного замішання.
– Це могло б допомогти вам відгадати наших персонажів, – сказала Віра.
– Хіба я тебе не попереджав? – сказав сер Ніколас дружині трагічним тоном.
– Це стосується Іспанської історії, ми не маємо нічого проти того, щоб дати вам цю підказку, – сказала Скаттерлі, радісно накладаючи собі салату, й тоді Берті Ван Тан зайшовся сміхом.
– Я зрозумів! Фердінанд та Изабелла, що депортують євреїв! О, як це чарівно! Ці двоє, безумовно, одержали перемогу; ми не маємо нічого, щоб могло перевершити їхню досконалість.
Про Різдвяну вечірку у Леді Блонз говорили та писали настільки багато, що вона не очікувала такого навіть під час найбільш амбітних хвилин свого життя. Саме лише листи від матері Уальдо могли б зробити цю подію незабутньою.