Шлях до безсмертя, або життя, як приклад порозуміння
всього світу.
Я долго думал: публиковать ли эту статью написанную мною при поездке в Ватикан. По-разному относятся к папе Иоанну Павлу II, особенно некоторые современные деятели Православной Церкви. Но приближается 8-я годовщина со дня смерти этого замечательного человека, духовного пастыря мира, ради мира на земле. Подаю ее в языке оригинала.
"...Осиротів християнський світ, осиротіло світове людство. Пішла з життя одна з найвидатніших постатей сучасності...". Так відреагували світові інформаційні джерела на смерть Великого понтифіка 2 квітня 2005 року. Людина, яка більше 27 років втілювала у собі нове ставлення до християнської віри, особа, яка майже вперше за тисячоліття поновила скрижалі Вселенської Церкви, 264-й Папа Римський, перший за все існування понтифікату слов’янин – пішов с життя. Ця, звичайна по фізичної статі людина, була незвичайна за духовним станом. Прізвище їй – Папа Іван Павло ІІ, до обрання Великим понтифіком – Карл Войтила, архієпископ Краковський.
Все своє життя він служив Богові та людству. Найвідвертіше його бажання було добробут маленьких людей, найвища мета – відродження духовності світового суспільства шляхом поєднання віруючих усіх віросповідань. І все це заради миру та злагоди на землі.
Як же все починалось? Звідки взялась людина, яку ще за життя, визнали самою значною особою християнського світу?
Кароль Войтила народився у вівторок, 18 травня 1920 року у Вадовицях, розташованих біля підніжжя Малого Бескіду. 20 червня цього ж року, Кароля Юзефа Войтилу охрестили у костьолі, побудованому у стилі бароко, який розмістився на центральній площі міста. У книзі хрещень Вадовицького костьолу записано під позицією 671 на сторінці 549 четвертого тому за 1920 рік, що немовля охрестив отець Франтішек Жак, військовий капелан. Мати малого Льолика Емілія була з родини Качоровських. Саме вона навчила сина читати першу молитву кілька років від роду. Набожна, вихована в культурних традиціях свого народу, Емілія вклала в молодого Каролика щиру любов до країни та польського народу. 13 квітня 1929 року після тяжкої хвороби її не стало. За словами майбутнього Великого понтифіка, це була втрата, яка відбилася на всьому його подальшому житті. Саме в ці часи він, ще не досить свідомо, обирає шлях духовного пастора.
Вихованням дітей (у Кароля був старший брат Ед) займався батько, офіцер у відставці – набожна, високої порядності людина. Старший брат Едмунд помер 4 грудня 1932 року, заразившись скарлатиною при виконанні своїх лікарських обов’язків. Коли батько пішов на пенсію, сім’я переїжджає до Кракову, і молодий Кароль йде вчитися до Ягелонського університету. Але закінчити його не дала Друга світова війна.
Під час окупації юнак змушений був працювати каменотесом, підривником та чорноробочим на хімічному заводі.
Не сприйнявши фашистської окупації, Кароль, як і багато інших юнаків, приєднується до підпільного опору. Він обрав складний шлях відвертого засудження та викриття фашистських загарбників на театральній сцені. У 1941 році юнак зі сцени авангардистського драматичного кружка пропагує культурну спадщину польського народу, через декларацію безсмертних творінь Адама Міцкевича, Йогнація Крашевського та інших видатних митців. До цього часу відносяться і перші вірші самого Кароля, надихані, за припущенням біографів, прихильністю до невідомої панянки, а може і до своєї рідної Польщі.
Моя невинність від нині
захряснулася позаду мене
через двері в які ти увійшла,
несучи знання про те, чого я не знав.
В цьому вірші відчувається вплив авангарду. Як пастир, Кароль зробив перші кроки після відправки фашистами священика невеличкої помісної церкви у Дахау. Ці кроки відбулися під наглядом духовного вчителя юнака, який влаштував Войтилу в спілку того часу – «Живий розарій».
18 лютого 1942 року помер батько. Ще одна тяжка втрата. Батько був втіленням шляхетності та християнського благочестя, а ще він був другом, товаришем, людиною, яка у важкі часи фашистської окупації була завжди поруч з молодим Каролем. Він залишається на самоті. Перед молодим чоловіком виникає питання: обрання життєвого шляху. Сцена чи вівтар, призначені йому долею? В решті решт він робить вибір та вступає до підпільної семінарії у Кракові. У цьому виборі вагому роль відіграв керівник семінарії - епіскоп Краковський. В день, працюючи на хімічному заводі, Кароль вночі вивчав теологію та філософію. Навчання у семінарії було заборонено і могло закінчитись розстрілом, але молода людина не звертала з обраного шляху.
Після визволення країни радянською армією Кароль Войтила мало не потрапив до Гулагу. В ті часи всі, що пережили окупацію, підпадали під підозру як фашистські агенти. Сталінський режим будував свій соціалістичний табір з гратами та колючим дротом. По деяким джерелам Кароля навіть заарештували. Врятував його Василь Сиротенко, радянський військовий, який приймав участь у звільненні Кракову. Для вивчення секретних паперів йому знадобився перекладач. Взяли в’язня за прізвищем Кароль Войтила.
Саме в цей час він був дуже хворий і служба Сиротенко врятувала йому життя. Причина хвороби була аварія, яка сталася перед визволенням Кракову. 29 лютого 1944 року Кароля мало не на смерть збила німецька вантажівка. Врятувала його Юзефа Флорек, яка в той час їхала на трамваї і була свідком трагедії. Із лікарні Кароля виписали 12 березня 1944 року, а вже потім увійшли в Краків радянські війська. Тривалий час Войтила почував себе дуже зле, але не припиняв навчання у семінарії.
Після одужання Кароль був висвячений епіскопом Краковським, кардиналом Сапегою, на сан священика (ксьондза) та відправлений до Риму для подальшого вивчення теології.
Повернувшись додому Кароль стає університетським священиком. З цього часу молодий ксьондз присвятив себе багатоденній праці задля парафіян Кракову. Він пише блискучі роботи з теології. Отримує дві докторські степені. Кожна його лекція знаходила тисячі слухачів. Місця було замало – стояли у переходах та коридорах.
Популярність Кароля поширювалась. Перша його книга здивувала багатьох священиків. Він наголосив, що сексуальний потяг одне до одного є Божий Дар, який надається чоловіку та жінці. Коли керівництво країни та Церква не змогли домовитись з приводу призначення голови єпархії Кракова, це питання було вирішено голосуванням. Тридцятивосьмирічного священика Кароля Войтилу, більшістю голосів було обрано архієпископом Краковським.
З 1962 до 1965 року Войтила приймав участь у чотирьох сесіях Другого Ватиканського Собору. Особливо важливим був ХХІ Собор, Ватикан ІІ, який було скликано 11 жовтня 1962 року Папою Іваном ХХІІІ. З примасом Польщі, кардиналом Вишинським, прибув і молодий єпископ Кароль Войтила.
Саме на цьому Соборі Папою було проголошено оновлення Церкви. Вперше пролунали тези: Церков має крокувати в ногу з часом, модернізуватися, стати ближче до пастви, зробити людянішою літургію, насмілитись думати про свободу, стати на шлях справжньої реформи. Саме в 1962 році молодий єпископ близько сходиться з примасом Польщі Стефаном Вишинським. Дружба між Каролем Войтилою та кардиналом Стефаном Вишинським мала апостольський вимір. Ці два священики найвищого церковного сану і наслідники апостолів, ретельно дотримувалися Христових заповідей, були вірні Богу, своїй вітчизні і постійно підкреслювали, що прагнуть служити Христової Матері Марії.
Впливовість примаса Вишинського у католицькому світі була дуже значна. До його ставлення стосовно подій у католицькому світі прислухались понтифіки та перші особи Ватикану. Довгі роки товаришування поєднали їх в мріях і з приводу відновлення Церкви. Вишинський з великою повагою відносився до свого молодшого товариша, тепло називаючи його горцем з Вадовиць. Він постійно опікувався долею Кароля, складаючи чималу протекцію йому у Ватикані. Енциклопедичні знання молодого архієпископа вражали примаса глибиною та новаторством.
Папа Іван ХХІІІ помер через пів року після Собору. Зарахований до святих, він став предтечею майбутньої праці Кароля Войтили. Наступний Папа, Павло VI-й, помітив роботу молодого єпископа у комісіях Собору. З рекомендації Примаса Польщі 16 липня 1966 року, о 9.30, в Актовій залі Піо в Римі, він висвячує Кароля Войтилу на кардинала.
Комуністичний режим Польщі, сподіваючись на його походження з робітничої родини та можливість скоріш з ним домовитись а ніж з Примасом Стефаном Вишинським, перші часи ставився до нього досить лояльно . Дипломатичність Войтили була відома. Саме вона допомагала вирішувати питання, які розв’язати на перший погляд, не поступаючись канонами християнської віри, було не можливо. Коли комуністичний режим, критикуючи двох кардиналів, влаштував справжнє гоніння у Польщі і заборонив навіть згадувати ім’я Христа ув’язнивши Примаса, молодий кардинал виявив витримку, яка врятувала в країні стан католицької Церкви. Це все безумовно відбувалося і завдяки Вишинському, який в своїх записах за гратами невтомно надає поради своєму другу і кардиналу. Їх життя поєднане не тільки самовідданим служінням людству, а і величезною любов’ю та пошаною Обраниці Духа Святого – Христової Матері Марії.
Цю любов вони пронесуть через все життя. Марія буде надихати їх на відновлення Вселенської віри Христової, на скрижалях вселюдяності та терпимості одне до одного, віруючих усіх віросповідань.
Молодий кардинал, наполегливо працюючі на стезі Божій, не припиняє вражати світ своїм особистим ставленням до справ віри у християнському світі. З часом він стає лідером нового напрямку в католицизмі, відкриття його сучасному світові. І саме він стає головною фігурою мирної боротьби за право людини на віру.
Життя молодого кардинала стає центром уваги і вражає своєю простотою. Войтила ходить на лижах, плаває на байдарці, проводе вільні, невеликі за терміном часи, з людьми далекими від релігії. Ще у 60-х роках минулого століття Кароль почав писати вірші, які друкував на своїх шпальтах журнал „Знак”. Друкував під псевдонімом Анджей Явень або Станіслав Анджей Груда. У цей же час кардинал зайнявся і драматургією. Його п’єси мали успіх, а одна з них – «Крамниця ювеліра», ставилася у театрах кількох країн. Підзаголовок для п‘єси звучить так – «Медитація про таінства шлюбу іноді стає трагедією».
Так зростав майбутній Великий понтифік. Таким чином він формував свій світогляд, готувався до оновлення Церкви та спромоги взяти на себе провини людства. В житті Кароля Войтили відбувалося чимало подій. Кожна з них, іноді навіть кумедна, стверджувала його належність до простого люду та підкреслювала безмежну віру у відродження духовних цінностей людства.
Шістнадцятого жовтня 1978 року, о 17.15 за офіційною версією, від серцевого нападу помер Папа Іван Павло І. Невдовзі на конклаві кардиналів було в перше за останні 455 років, обрано не італійця, а людину з «далекої країни «, архієпископа Кракова Кароля Войтилу.
Йому було тільки 58 років. На честь Папи Івана ХХІІІ та Павла VI він взяв прізвище Павло Іван ІІ.
Рішучу роль відігравав у обранні нового понтифіка Примас Польщі Стефан Вишинський. Своїм авторитетом він підтримав обрання свого учня та особистого товариша, соратника у боротьбі проти комуністичного режиму, Кароля Войтилу.
22 жовтня Примас Польщі разом з усіма кардиналами брав участь в інавгурації Івана Павла ІІ. Коли надійшла його черга віддати пошану, він став перед приятелем на коліна, але той хутко підвівся з фотеля та допоміг підвестись Примасові й поцілував в руку і лице. В ту мить вони прошепотіли одне одному на вухо: «Це Марія!». Вони були в цьому переконані. Та мить застигла у бронзі, ставши пам’ятником віри та дружби сердець двох великих людей католицького світу. Цей монумент стоїть на подвір’ї Люблинського католицького університету. Папа Іван Павло ІІ завжди розумів, що тільки завдяки Стефанові Вишинському йому, досить молодій людині, вдалося досягнути Святого Престолу. Він якось сказав Вишинському: «Такого Отця, Пастиря і Примаса Бог дає раз на 1000 років!», – і не помилився.
На промові 22 жовтня, після обрання Папою, Іван Павло ІІ несподівано для усього світу наголосив:
«Не Бійтеся! Розчиніть! Широко розчиніть двері Христу і його рятівній могутності! Відкрийте кордони між державами, економічними і політичними системами, широкими ланами цивілізації! Не Бійтеся!».
Це звернення було спрямовано до комуністичних режимів Східної Європи. Недаремно, після обрання нового Папи, голова КДБ Ю. Андропов попередив радянське Політбюро, що з’явлення Папи-поляка втілює у собі велику загрозу. І те, що це попередження було не порожньою заявою, стало зрозумілим, коли Папа в червні 1979 року, відвідуючи рідні місця, розпочав революцію у свідомості поляків та, в кінець кінців, зруйнував всю радянську імперію зла в Східній Європі. Одночасно, виконуючи проголошений Ватикан ІІ, Папа-слов’янин, чудовим образом зміг надихнути новим життям і стародавній інститут папства.
Час перебування на посади Папи Івана Павла ІІ був одним з найбільш важливіших за останні кілька століть. Ще за життя Великого понтифіка сучасники стверджували, що Іван Павло ІІ є самим видатним Папою з шістнадцятого століття, часу Реформації та Контрреформації. Після того, як людство осиротіло, його визнано Великим, що означало Святий. Останній раз Великим – було визнано в 604 році Папу Лева I.
Завдяки Івану Павлу ІІ католицька Церква повернула втрачене наприкінці XVIII- середина XIX століть місце у сучасному світі. Папа та Другий Ватиканський Собор визначили основні напрямки, з якими Церков впевнено надійшла у Третє тисячоліття християнської історії.
Мабуть головне, що можна віднести до заслуг Івана Павла ІІ, це те, що він перший Папа, якого бачило найбільша кількість людей за всю історію людства. Він вперше наблизив паству на відстань простого священика, відмінив рабськи поцілунки стародавніх часів туфлі понтифіка та подав свою дружню руку з перснем. Навіть поцілунок персня – це тільки ритуал, бо Папа багатьох приголублював, цілуючи в чоло.
Журнал «Тайм» у 1994 році назвав Івана Павла ІІ людиною року. У цей же час відомий італійський журналіст Вітторіо Мессорі видає книгу «Переступити поріг надії», яка була перекладена майже на всі язики світу.
Михайло Горбачов, від котрого можна було очікувати до Папи критичне ставлення, заявив, що Іван Павло ІІ надав неоціниму допомогу в припиненні «холодної війни». А Великий понтифік, зробивши все, щоб зруйнувати комуністичні режими в країнах Східної Європи, далі став опікуватися розбудовою демократії цих народів та підвищенню християнської моралі та духовності.
Перший приїзд до Польщі, зібрав натовп, якого ця країна ще не знала. 13 мільйонів поляків раптом зрозуміли, що вони всі разом. Хоругві, портрети Папи, сльози в очах мільйонів людей. Перед войовничим комунізмом у присутності партійних вождів він промовляв слова, котрі стали заповітом на майбутнє:
«Хай зійде Дух і змінить обрис землі, цієї землі». «Немає мовчазної Церкви, бо вона розмовляє моїм голосом».
Люди на власні очі побачили того, хто не вагався протистояти радянській імперії, протистояти лагідно, по-християнськи, проголошуючи любов до ближнього, і зло добром перемагаючи. Під час цієї прощі, як згадував Папа, вигартувався рух Солідарність. Рух, який народив таких борців, як Йозеф Попелюшко, віддавшого життя за справу народної боротьби з комуністичним режимом. Папа запалив бікфордів шнур, який зруйнує основу тоталітаризму. Коли профспілці Солідарність на чолі з електриком Лехом Валенсою, виникла загроза фізичного знищення з боку радянської влади, Іван Павло ІІ 15 грудня 1961 року, запросив його до Ватикану. Він показав світові, що Святий Престол є покровитель Солідарності та захисник прав людини. Великий понтифік відверто ставився і до імперських амбіцій країн Заходу, зокрема США, які провокували ворожнечу в країнах третього світу, розпалюючи вогонь національних війн.
В тяжкі часи кінця ІІ-го тисячоліття, він підняв на перший ступінь захист прав людини. 25 травня 1995 року у своєї енцикліці «Ut Unum Sint» («„Хай будуть всі єдині») він закликає до християнського об’єднання. Свою віру у християнські Заповіді Ісуса Христа, любов до людей, величезний життєвий досвід, ця мудра людина втілила в заклик до народів світу.
Про об’єднання він казав і на зустрічі у Ватикані 29 червня 1995 року Вселенському Патріарху Варфоломію І. В Євангелії від Луки пригадав Іван Павло ІІ Варфоломію І: «…перша місія учнів була надана таким чином: «Він послав їх перед себе попарно». Чи не є у цьому тексті урок для нас? Чи неможна припустити, що Христос також послав нас попарно як глашатаїв Євангелія, на Захід та Схід?... Ми не можемо залишатися відокремленими!»,- стверджує Папа. На жаль, Варфоломій І не готовий був одразу сприйняти пропозицію Папи. Спільна Декларація, де підкреслювалося: «…спільне свідоцтво віри….особливо доцільно напередодні третього тисячоліття», – це все, що було досягнуто. Для багатьох було зрозуміло: Папа Іван Павло ІІ упереджував час, інакше він не міг.
Навіть непримиренні іудеї визнали його особистість. Перебудова відношень католиків с іудаїзмом відноситься до самих визначних успіхів Папи.
Ще в 1986 році його візит в римську синагогу та Принципова угода між Святим Престолом та країною Ізраїль у 1992 році стали історичними, визначними подіями у католицько-іудаїстських відносинах. Завдяки цим успіхам католики та іудеї готові до нового теологічного діалогу, чого не було з 70 року нашої ери. Іван Павло ІІ назвав іудеїв старшими братами по христової вірі. Папа знищів середньовічні догмати та стереотипи католицизму, будуючи нову Церкву.
Його революційність у відновленні католицького світу полягає ще й в тім, що він визнав помилки Церкви та попросив у світового суспільства пробачення за людські жертви минулих століть, він закликав до порозуміння віруючих усіх віросповідань. Про що думав Папа, коли читав проповідь перед юнаками-мусульманами у Касабланці у 1985 році? Про що думав, коли проголосив усе людство братами, коли наблизив іудеїв, православних та протестантів до духовних скрижалів католицького світу? Певно мрії його були спрямованні на те, що папський престол може бути тим заходом, який допоможе зупинити знищення людства у нечисленних війнах та встановить царство добробуту, любові та злагоди на землі.
У першому посланні до віруючих, енцикліці «Redemptor hominis» («Спаситель людей»), Іван Павло ІІ наголошує, що свобода віросповідання, одне з основних прав людини. Він пише:
«Спаситель людей Ісус Христос, є осередком Всесвіту і історії. До нього звертаються моя думка і моє серце у той відповідальний час…, в якім знаходиться Церква і вся родина великого людства...»
І Іван Павло II усіх прощав, як Христос. Навіть свого нападника Махмуда Алі Агджи, який скоїв 13 травня 1981 року замах на його життя, він простив. Своїм прощенням Папа врятував ще одну душу, бо Али Агджа тільки потім усвідомив на кого скоїв замах, а зрозумівши, став іншою людиною, яка зробила крок до Бога. Не міг простити Папа тільки аборти, проти яких виступав, як проти однієї з форм вбивства. Це протиріччя з сучасним ставленням до життя у суспільстві, яке Папа навіть не робив спроби подолати, бо це йшло проти Бога та Матері Провидиці Марії, це йшло проти його серця та розуму.
Він свято вірив в Слово Боже і робив все для порозуміння між інакодумцями віри. Папа приділяв ретельну увагу до країн з тоталітарними режимами, в яких ім’я Христа бруднилось шаленою брехливою пропагандою для занепаду духовності народів.
Де людина-там Господь, там Христос і Святий Дух. Він ніколи не залишав надію поліпшити стан людей при будь-яких режимах. Іван Павло ІІ неодноразово бував на Гаїті, підтримуючи населення при кривавому правлінні Дюваллє, зустрічався з Фіделєм Кастро. Його прості слова до кубинського народу: «Кубо! Ти моя сестро! Я з тобою!», – дійшли до кожного серця на острові Свободи. Самий войовничий комуніст Фідель визнавав, що на зустрічі з Папою він почував себе членом родини.
Його інколи прозивали Папа-мандрівник або Папа-льотчик, натякаючи на постійні подорожі до країн задля зустрічі з паствою та віруючими інших віросповідань. Говорили інколи досить іронічно. Але в цьому і зазначалася сила його реформування християнської католицької Церкви. Наголосивши про оновлення Церкви, головна людина християнського світу сама і доводить ці тези до пастви, розуміючи суто важливість своєї присутності на зустрічах з мирянами. За своє життя він зробив 107 закордонних подорожей та наїздив близько 1,5 мільйони кілометрів, що складає біля трьох відстаней між Місяцем та Землею. На його службах побували люди з 125 країн світу. Енергія добра, яку випромінював Іван Павло ІІ, не залишила байдужою жодну людину. Дотримуючись християнських цінностей, він на 8 мовах світу наголосив про любов до ближнього, якої б віри вони не були. Треба визнати, що появлення наприкінці ХХ-го століття такої фігури як Папа Іван Павло ІІ, було досить несподівано. Як ні як, саме ХХ століття стадо свідком того, що наука відвернула людство від релігії, котра вже була неспроможна виконувати роль провідника в духовному житті народів. Тим не менш, на порозі тисячоліть з’являється постать, яка зовлікає на себе увагу і зацікавленість світу та надає новий погляд на християнські цінності, дає вчення, що поширюється і стає могутнім рухом у справі оновлення духовного стану суспільства. Як не порівняти Папу Івана Павла ІІ з Месією, який з’явився для врятування світу.
Важливу роль Папа відігравав і для віруючих країн пострадянського простору, зокрема України. Ще при зустрічі з керівником Радянського Союзу М. Горбачовим, Папа попросив легалізувати греко-католицьку Церков. За недовгим часом її було офіційно визнано. Сотні тисяч людей відновили віру предків. Невдовзі, буде визнано і заборонену радянською владою римо-католицьку віру. Приїзд Папи до України у грудні 2001 року – подія, яка в історії нашої країни залишиться на століття. Ця зустріч збагатила наш народ, наблизила до духовного світу, раніш забороненого та закритого «залізною завісою». Папа наголосив, що немає розбіжностей у християнських цінностях православної та католицької конфесій, бо вони є любов, злагода, добробут народів, де вчення Христа є Слово Боже. Та все минається, і настав час, коли Івана Павла II не стало.
Сум! Сум! Сум! Сум у серці кожної людини. Другого квітня 2013 року буде вісім років, як його не стало, а у людей, особливо тих, хто його бачив та спілкувався – сум у серці залишився назавжди. Так сталося, що мені з сином Валерієм, братом Станіславом та племінником Артуром пощастило бачитися та спілкуватися з цією людиною, яка вже за життя була визнана Великим.
Він помер, як і жив: з любов’ю до людства. Цей скорботний час стався у вечорі 2 квітня 2005 року, о 21.35. Розсталася з життям і 54 - річна мешканка України, у якої не витримало серце. Померла від хвилювання, там же, на площі Святого Петра!
Жалоба за Папою Римським Іваном Павлом ІІ відбулася у всіх куточках християнського, мусульманського, іудейського світу. Для всього людства це була втрата і біль. Хто не розділяв віру, той поважав цю Велику людину як особистість. За своє життя він змінив народи світу, припинив їх духовний занепад, відродив християнські ваги, та своєю чарівною теплою посмішкою наповнив наші серця любов’ю.
Завершення його життя – це не кінець епохи, а дехто вважає цю сумну подію початком нової, за яку він боровся, до якої він прагнув серцем, та яку створив. Присвятивши людству та Церкві життя, він немов би казав:
«Церков мандрує серед вічності. ЇЇ завдання: поширення віри й проголошення Благої Вісті».
Діяльність Івана Павла ІІ, усі його рішення були скеровані на виконання цих завдань. Про них йдеться в енцикліці Папи «Благородна місія» («Redemptoris missio»):
«Місія Христа Спасителя доручена Церкві, і ще повністю не здійснена. Коли окинемо оком стан справ на кінець другого тисячоліття, після Його Пришестя, то переконаємось у тому, що місія Церкви тільки-но розпочинається і в цьому напрямі мусимо активізувати всі наші зусилля. Це Святий Дух змушує нас до проголошення великих діянь Божих: «Бо коли я звіщаю Євангеліє, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангеліє».
Папа звіщав Євангеліє усе своє життя, і ця духовна праця була продовженням програмних установ нової Церкви, проголошених його попередниками Великими понтифіками Іваном ХХІІІ, Павлом VI, Іваном Павлом І. З цим він і пішов з життя, залишивши за собою в спадщину наступним поколінням вчення про мир, злагоду та любов. Кардинали кажуть, що останнім словом Папи Івана Павла ІІ було «АМІНЬ». Та спадають на думку його слова: «... Ви більш великі, а ніж собі уявляєте, більш великі, чім дозволяє вам уявити світ останніх років...». Мабуть він і це, теж непомітно прошепотів.
Епіграфом до однієї зі збірок (посмертної) віршів С.Я. Надсона, яка вийшла у видавництві «Солдатенкова» у 1887 році, є епіграф на смерть поета.
Не говори: он умер – он живет,
Пусть жертвенник разбит – огонь еще пылает,
Пусть роза сорвана – она ещё цветет,
Пусть арфа сломана – аккорд еще рыдает.
Перекладати на українську мову такі зворушливі вірші я не хотів, та й до чого тут мова, коли ми все відчуваємо серцем.
Для Кароля Войтили, майстра сцени, це мабуть самий слушний епіграф, як і для Папи Римського Івана Павла II – Пастора народів, якого визнано Великим за життя та наголошено Блаженним після смерті.
Ідуть з життя всі – це закон світотворення. Та людство пам’ятає найкращих. Папа Іван Павло ІІ – один з них.
Едуард Лощицький.
Ватикан. Київ.