Це початок кінця. І не має зупину. Наш потяг їздить по колу, вже здається, безкінечну кількість днів. Він порожній. Крім нас – пасажирів немає. Вони зійшли ще на кінечній зупинці, до того, коли потяг відправився на кільцьову дорогу.
Це початок кінця. Почуваю себе загнаним левом… сильним, могутнім але слабким. Королем звірів але без корони - безпомічним. Ти звіром, якого поранили десь близько біля серця, яке нестерпно болить та кровотичить. Бігти вперед більше не має сил, лапи збиті та кволі. Ти просто падаєш на холодну землю, а думки розриває єдине бажання: краще померти, ніж жити у муках. І вже байдуже, що ти король звірів, який повинен бути для усіх зразком. Зараз – ти ось на зразок нікчемної комахи, яку безкінечно труять та прагнуть швидше знищити.
Це початок кінця. Розум неодноразово ставав перед серцем навколішки, благаючи більше не любити. Він погрожував та маніпулював, закривав секрце у темну камеру без вікон під замок аби воно спробувало забути та відпустити почуття. Марно. На циферблаті життя – двадцять три осені, зими, вести та літа. Та серце і розум майже ніколи не розуміли один одного. Все сваряться суперечать, конфліктують Кожнійлюдині якійтидаруєшдовіру тидаєшврукиножа. Їмвінможетебезахиститиабо знищити.
Це початок кінця. Та прірва, що колись здавалася маленькою, виросла гігантським монстром, поглинаючи у свій шлунок усе, що колись у нас виходило добре. Перші щирі слова, поцілунки, усмішки, ясний блиск очей, сплетіння рук, міцні обійми. Усе на дні – покрито павутиною та брудом. Не дістанеш. Десь там, на глибині тієї безодні опинилося і наше щастя. Воно кволе на крихке, не може самостійно піднятися на ноги, ледь говорить та майже не відкриває очей. Останній раз воно щось прошепотіло про наш перший танець, наш перший сніг, про смуток один за одним на відстані. Про весняні поїздки та тепле літнє море. Голос щастя було ледь чути, та чомусь воно не зупинялолося, продовжуючи нагадувати те, що раніше складало приблизну форму «нас». Напевно воно було у змові з серцем, та не хотіло нікого ні слухати, ні бачити.
Це початок кінця. І крила більше не тягнуться до неба. Нікуди повертатися. Твоя домівка згоріла. Дивно, що надія блукає по слідах моїх у пошуках бодай чогось живого та людяного. Наївна. Ми часто стукаємо у чужі двері, коли хтось постійно ночує під нашими.
Це початок кінця. Очі більше не посміхаються. Вони скляні, та втратили свій природний блиск. Постійно вологі від сліз та виснажені безсонними ночами. Щастя давно втекло за межі безтурботних хмарин, що колись там відображалися. Скільки вони проживуть без вогню, без запалу, без іскри? Ні миті.
Це початок кінця. Наші тіла сплетені канатами та не відпускають втекти далеко. За обрій, за небограй, за кінець світу. Всередині ребра розриває від болю, у животі метушаться метелики, а я шукаю хоча б один привід аби змусити себе посміхатися, щоб хоча б на мить відчути себе людиною. Прагу одного – відсутності бажань та думок. Та більш за все – забути твоі останні слова. Різкі, забиті з силою молотка у самісіньку душу, колючі, немов іржаві дроти, що посекундно пробивають нутрощі. Знаю, що вбиваючи цвях у душу людини, та витягуючи його своїми вибаченнями, ми все одно залишаємо там діру Люди не змінюються, вони лиш на деякий час грають потрібну їм роль заради своїх інтересів.
Це початок кінця. Якщо собаку постійно бити – вона рано чи піздно все одно вкусить. Навіть найвірніша. Як би вона не любила хазяїна, але в черговий раз піднявши на тварину руку – вона віп»ється не замислюючись. Допекло. Дістало. Це як рефлекс.
Якщо для когось незрозумілі мої емоції, тоді я поясню. Лев здохне, якщо постійно стріляти у нього списами, поїзд зламається, якщо його не ремонтувати, птах – впаде, якщо йому підпалити крила. Так і любов помре, якщо її не підживлювати почуттями, повагою, взаєморозумінням. Кохання здохне точнісінько так само, як загнана тварина. Бувають моменти, коли хочеться крикнути: «зупиніть життя, я втомилася», але ангел-хранитель ніжно доторкнеться до плеча та прошепоче: «це не твоя зупинка – живи…»
Цінуйте того, хто поряд. Та ніколи не думай "а може бути"...може і не бути. Поважайте один одного. Та якщо чиясь байдужість прагне відтяти вам голову – це не початок кінця. Ні, це вже кінець.