Сонце невпинно котилося по небу, прощаючись зі світом. Трави і квіти понуро хилилися, ніби благаючи велике світило зупинитися, та все дарма. Десь далеко співали свою журливу пісню жаби, котру вітер поніс все далі й далі.
Я стояв і мовчки дивився на всю цю велич природи, хоча хотілося мені кричати. Щойно сонце зайде – цей день мине, цей страшний день залишиться позаду, лише раз у рік нагадуючи про себе болем у серці та замальованим чорним фломастером днем у календарі.
Вона померла. «Померла», - луною відізвалася моя свідомість, я навіть почав сумніватися у його правильності. Може, букви не ті? «По» - як у слові «повінь». Для мого села це явище цілком звичне. Вона не любила повені. Вона не любила води. І ще безліч «вона, вона»… «Ме» - Меркне сонячне світло, як-от зараз, як і кожного вечора. Але сьогоднішній вечір особливий. Тепер я цьому світі сам. Та чи надовго?
І взагалі, яка різниця: правильне це слово чи ні? Уже нічого не змінити. У мене на руках її кров. А я… А що я? Хіба я можу виправдовуватись? Хіба я маю на це право?
«Ти в цьому не винен… Ти її не вбивав… Вона сама винна…», - зрадливо й підло шепоче підсвідомість. А совість вже кілька хвилин мовчить у відповідь… Якщо так буде і далі, я не витримаю, просто з’їду з глузду. Я знаю, що винен. Не вбивав, але й не допоміг. Хіба я людина?
Вона була святою.
Колись казала мені, що її батько втопився, тому води вона завжди боялась. І мати їй наказувала триматись подалі від великого озера. Та навіть якби й не наказувала – вона й так боялась. Не розуміла чому, але з дитинства знала, що вода – то зло. Тому, в той час коли всі діти влітку бавилися на березі, вона була вдома та допомагала матері тримати господарство без батька. А плавати так і не навчилася.
Сонце клонилося все нижче. Я йшов полем, а все навколо ніби кричало вслід мені: «Смерть! Кров! Вбивця!»
«Ти боягуз… Не врятував, а міг», - от і совість прокинулась.
Так, я міг.
«Ти правильно вчинив, а так і сам міг загинути», - бридкий голосок підсвідомості знову намагається переконати мене у своїй правоті.
«Але ж ти її кохав!», - совість обурено підвищила голос, але обидва голоси стихли, почувши моє гнівне:
- Замовкніть!
Здається, я промовив це вголос. А яка різниця, тут все одно нікого немає. Зазвичай вона гуляла зі мною і вслухувалася в мої слова…
Коли вона помирала, в її очах не було розчарування. Чи добре це? Невже вона справді думала про мене так? Думала, що не зможу її врятувати?
«Яка різниця?, - знову подумав я, - вона мертва».
Червоне сонце на тлі вечірнього, також червоного неба, здавалося кривавим. Як кров. «Кров», - знову луна десь всередині.
Якісь квіти. Волошки? Сині-сині… Як небо, як її очі крізь сантиметри прозорої води. Чи довго вона мене переслідуватиме?
Недалеко пробігла собака. Велика та чорна. Мов сама Смерть.
Собака злякала ворон, що сиділи про дорозі. Підняли лемент, але все ж-таки полетіли геть. Ворони – розумні. Не лякаються бездушних опудал , котрих люди виставляють на городах. І я як те опудало – похмурий і бездушний, стою самотньо у власному світі… Тепер самотньо.
Я міг протягнути руку. Міг схопити палицю і дотягнутися до неї. Я занадто довго думав. Злякався болота на березі, а, надумавшись, зрозумів що вже пізно, лише зміг ухопити останній погляд синіх очей. Сумний погляд. Чи зможе мене пробачити?
Криваве сонце. Криваве небо. Самотні хмари. Пусті поля. Моя душа потонула разом із нею і зараз там, на дні.
Мені на очі трапились іриси. Великі та білі. Такі чисті та невинні, що пробудили в мені забуту за годину смутку ніжність. Іриси не були схожими на бліду шкіру померлого, як-от сусідня квітка – маленька та грязно-біла. Іриси були гарними та незвичайними. Як і її сміх, її посмішка. Її волосся. Чи були іриси нею? Я вже не пам’ятаю. Знаю, що, поглянувши на ті іриси, мені зробилось легко й весело, та так радісно, ніби вона справді поруч. Знову. І завжди буде.
Дикі червоні маки ростуть попереду. Не такі як небо, не такі як сонце, не такі як кров… Як її губи, котрі знов і знов розтягуються в посмішці.
Маленькі маки, не такі хижі як все навколо, дали мені зрозуміти що вона… Вона пробачила?
Я повернув голову. Сонце зайшло за обрій, і світ поглинула темрява.
А в моїй душі загорівся вогник спокою… Спокою та щастя…
Я люблю тебе.
Вітер поніс слова все далі й далі…