Я помітив того чувака ще в супермаркеті. Він тримався на відстані, але ходів зі мною від відділення до відділення, що дратувало. Я спершу вирішив, чи не грабіжник то бува? Але чого б тоді йому ходити за мною? Я закотив очі і, тицьнувши в кошик хліб, попрямував до каси. Як на зло була черга, і я сам вдивлявся в чувака ще цілих п*ять хвилин. А потім нарешті розрахувався і вийшов на вулицю. Було вже темно, вечір, як не крути. Ну і чого я не пішов в магазин раніше. Я закотив очі і попрямував вулицею до дому, точніше квартири, яку орендував. Іти хвилин п*ятнадцять. Йдучи я знову помітив того ж чувака. Мабуть він один з надприродних істот, які хочуть відрізати мені голову. Тоді чого ж він чекає? На вулиці нікого, мені хотілося розвернутись і самому піти до нього на зустріч, але я швидко передумав. Може він і не надприродний. Ну добре, якщо вдасться зайти в дім, там я в безпеці – сіль захистить мене від нечисті. Хоча я й тут можу захиститися, як не крути, сам дещо вмію. Я не подавав вигляду, що помітив як він іде за мною, хоча в супермаркеті він і сам це зрозумів. На ньому були темні джинси, сіра футболка, чорна куртка, волосся сторч, деталей обличчя я не розгледів. Коли ж до мого дому залишалось не менше кількох метрів – він виник переді мною. Вампір.
- Привіт – сказав він жорстким голосом.
Я закотив очі. Ну чому більшості кортить поговорити, перш ніж прикінчити мене? але він явно чекав відповіді, і не збирався нападати.
- Ну привіт, - відказав я, кладучи пакет з продуктами на землю.
На вигляд йому десь двадцять чотири, може на рік більше. Коротке волосся сторч, міцний, темно коричневі очі, якщо я вірно розгледів від світла ліхтаря на вулиці, бліде (ну звісно) обличчя, ромбовидне обличчя, густі брови, опущені вниз, ніби він хмурився.
- Поговоримо?
- Може ти перейдеш одразу до тієї частини, де хочеш мене вбити? – скривився я. – Я ж не надприродна істота з надприродними силами і бла-бла-бла.
Він засміявся і сказав:
- Я хочу просто поговорити, - наче це мало бути очевидним.
- Та ну? – я шоковано вирячився на нього, без крихти сарказму.
- Так! – він енергійно закивав, що виглядало досить тупо.
- Ну о*кей, ходімо – я підхопив пакет і ми попрямували до дверей мого будинку. Поки ми долали ті кілька метрів до під*їзду він не зронив ні слова. Я нервово зиркав на нього, очікуючи на паду, але нічого не сталось. Ми ввійшли в під*їзд, де самотньо блимала лампочка, це навіювало нудьгу і депресняк. Я спинився на порозі і сказав: - Говори.
- Не запросиш мене в дім?
- Ні! – завзято вигукнув я.
Я зумисне підійшов до дверей, щоб, в разі чого, втекти на безпечну територію.
- Ну, добре, - він прокашлявся, цікаво, нащо це йому, не співати ж буде, і сказав: - Мені, і моєму другу потрібна твоя допомога.
- Він теж вампір? – зацікавлено спитав я.
- Ні, він інкуб. Зустрічав таких? – я заперечно похитав головою. – Так от, нам, швидше мені, потрібна допомога. Я ж п*ю кров, але я п*ю лікарняну кров з пакетів, вона в нас удома, певні запаси. Але іноді, двічі в місяць хтось крав її в мене, по пакету в ніч. Спершу я думав, що це вампір, і не звертав уваги. Всього 2 пакети в місяць, хоча раз ми з другом спробували зловити злодія. Нам не вдалося, в нього, чи неї – був часник, а він погано на мене вплинув, як і свята вода на мого друга. Загалом – ми не впорались. І вчора стирили майже половину моєї крові. Завтра можуть стирити решту. Мені потрібна твоя поміч.
Я переварював почуту інформацію. Вампір живе з інкубом, вампір не зміг впоратися з кимось, хто мав часник і святу воду, що дещо пояснює – свята вода позбавляє надприродних істот сили. Але…
- Я не розумію, як я можу тобі допомогти? – мої брови злетіли вгору.
- Чув, в тебе є певні сили… Вони можуть допомогти і налякати крадія – хлопець нахилився до мене, по змовницьки дивлячись в очі. – На тебе ж свята вода не діє.
Мене це розізлило.
- І що? Так, є в мене ті сили, і саме через них чимало нечисті хоче мене прикінчити, не знаю, правда, за що! - вигукнув я, чим налякав співрозмовника. – І це дуже фігово! Я хочу просто навчатися в коледжі, а не ходити з думкою – Хоч би біля дому не чекала нова істота! Я перестав довіряти людям, що як це маска когось надприродного? Чого їм треба від мене? Мені всього двадцять один, я ще не встиг нагрішити! Проклята блискавка.
Аж на душі стало легше. Справді, набагато. Я нікому не виговорювався, бо, власне і нема кому. А тепер. Моя тирада змусила вампіра знітитися і нервово роззирнутися, чи нема кого поруч. Але з сусідніх квартир не вийшов ніхто, мабуть подумали, що то галасують місцеві алкаші – це їх час.
- Вибач, - прохрипів він, - я готовий заплатити!
То тепер мені ще й платитимуть.
- Гроші не повернуть мені нормального життя, - я дістав ключі від дверей.
- Послухай, будь ласка, допоможи…
Я не відповів, просто розвернувся плечима і засунув ключ в замок. Повернув, і вже збирався ввійти, коли він сказав:
- Ясно! Якщо передумаєш, приходь завтра о шостій в парк, я там буду.
Коли я розвернувся – його вже не було.
Розбираючи продукти на кухні, я прокручував недавні події в голові. З одного боку я вже все вирішив і не хотів іти на поміч вампіру, а з іншого… та що з іншого? Що, як це якась пастка? Хоч іноді життя й здавалося нікчемним, але вмирати все ж я не хотів. Та з іншого боку, може цьому вампіру і правда потрібна поміч? Мабуть це вже в мене якісь стереотипи, що все надприродне зле. Я поклав молоко в холодильник і повернувся до пакету на столі. Якщо подивитися на ситуацію під іншим кутом: він п*є кров з пакетів, якщо її заберуть у нього – він питиме з людини, що погано. Але ж я ніколи не полював на нечисть, чи щось схоже. Вони самі намагались мене прикінчити. Та й гроші мені не потрібні, я сказав чисту правду на порозі – що мені з них, якщо мене можуть прикінчити наступного дня! Я розклав продукти в кухні і повернувся в вітальню, яка була водночас і спальнею, бо квартира однокімнатна. Ввімкнув телек, щоб створити атмосферу якогось заповнення. Ну і що ж мені робити? Я до пізньої ночі валявся на дивані, думаючи про це.
*
Дорогою до коледжу я часто роззирався, дивлячись, чи не переслідує мене хто? Але, звісно, нікого не було. В коледжі я літав у хмарах, намагаючись слухати і конспектувати те, що нам говорили. Мені стало цікаво – чого вампір не попросить допомоги у когось з надприродних? Впевнений – в місті їх чимало. Треба буде спитати сьогодні. Але, хіба я вирішив іти? Я взагалі нічого не вирішив, ну тобто вчора вирішив але потім передумав, тепер знову передумав. І що ж тепер? Я сидів на охороні праці, але думав зовсім не про неї. Йти чи не йти? Якщо я вирішу таки піти, варто взяту святу воду. І нема з ким порадитися. Друзів в мене немає, зумисне, не хочеться, щоб одного дня їх прикінчили разом зі мною, та й як довго я б зміг приховувати свої сили від них? А зайва обізнаність мені непотрібна. До речі про неї… звідки вампір дізнався про мене, цікаво. Невже я такий популярний?
Пара закінчилась і я вилився з потоком інших студентів на вулицю. В мене з*явилась нав*язлива думка, що вампір чекатиме поруч, бажаючи отримати відповідь вже зараз, але його не було. Я пішов до дому, цікаво, якщо я відмовлю – чи буде якась помста від вампіра? Не хотілося б. Я й не знаю, чи схильна нечисть до помсти. Я взагалі мало про неї знаю. Лише знайшов в інтернеті спосіб захистити дім від їх проникнення, ну і про святу воду і розп*ятя, все. Сьогодні зранку шукав інформацію про інкуба у Вікіпедії. Але ж я не борець зі злом, то нащо мені вся ця інформація? Заодно я прочитав і про сукуба, вистачило.
Прийшовши до дому, я поїв. До зустрічі, якщо я таки піду, залишилось ще півтори години. Я вирішив таки піти, вампір буде у боргу, якщо все вийде, а така перспектива здавалася не поганою. Я переодягнувся і зручніші джинси, взув шузи, натягнув тонкий светр, і одягнувся в куртку. Надворі жовтень, середина жовтня, і було доволі прохолодно, вітряно і хмарно. Мерзнути не хотілось. В кишеню поклав пляшечку зі святою водою, перевірив чи розп*яття далі на шиї. Все було на місці, тому я вийшов з дому за три чверті до шостої і впевненим кроком попрямував у парк.
Йшов я хвилин двадцять, сам не знаю навіщо вийшов так рано. В парку було людно. Листя з багатьох дерев вже облетіло і двірники, змагаючись з вітром, намагались його прибрати. Я пройшовся парком, але не знайшов вампіра. Може він і не прийде. Я дістав навушники, ввімкнув музику і всівся на найближчу лавку. Залишилось тільки чекати. Він з*явився рівно о шостій. Я покосився на нього і сховав навушники.
- Привіт, - сказав я. – Я згоден.
- Привіт! Чудово! – він зірвався на ноги. Я здивувався. – До речі, я Дмитро – представився він, - можна просто Діма.
- Антон, - сухо відповів я. – Слухай, я не братиму грошей, бо я пам*ятаю, що ти вчора мені пропонував.
- Добре, - зітхнув він, - тоді просто допоможи. Ходімо.
Ми попрямували до невідомої мені частини міста. Тут були здебільшого лише приватні будинки, не багатоповерхівки. Повз нас проходило чимало люду. Я іноді здивовано роззирався, бо чимало будинків виглядали дуже заможно.
- Слухай, - раптом згадав я, - а чого ти не попросив допомоги в когось з таких…ну як ти?
- Більшість таких, як ми, не надто дружелюбні. Майже всі, якщо бути точним. – Похмуро відказав Дмитро.
- Оу, але…ти дружиш з інкубом? Трохи дивно…чи що? – я запитально впився поглядом і хлопця.
- Ну, нам вдалося подружитись. Іноді він дивний, а ще його інкубська частина досить…ем… - він шукав підходяще слово. – Вона доволі слабка і його сил не вистачає щоб звабити когось…
- Навіть так? Але навіщо йому застосовувати силу? Розкрутити когось на секс нині цілком реально! – вигукнув я, і якась тітка перелякано зиркнула в наш бік. Я одразу почервонів. О так, але в тебе ще не було сексу, нагадав я собі.
- З цим в нього теж проблеми, - прошепотів Дмитро, оминаючи стовп з оголошеннями. – Я знайшов його ледь живого в парку, проблема в тому, що йому треба харчуватися енергією людей.
Я з розумінням кивнув. Це стосувалось тієї частини, де йому важко когось на щось розкрутити. В мене з цим також були проблеми. Але в мене причиною був страх піддати небезпеці кого не будь. А от щодо енергії…
- Він що, енергетичний вампір? – скривився я.
- Він інкуб, він не користується емоційністю. Він бере якусь частину життєвої сили. Це потрібно йому для існування.
- Ага, і де він її бере, для цього ж потрібен власне секс? – щось тут не клеїлось купи. Повз нас пройшов дядько з маленькою собачкою на повідку. Я провів їх поглядом, миленько.
- Ні, не потрібен. Звісно, під час нього мабуть легше. Поки що він харчується мною.
- Що? – відразу не вдалося приховати з обличчя. – Тобто як це так? О боже!
- Моя життєва сила набагато більша за людську, йому достатньо потримати мене за руку п*ять хвилин і все.
- Оу…а?... Інтиму немає? – я відчув чомусь легке розчарування.
- Ми прийшли! – вигукнув Дмитро, спинившись біля непримітного будинку, одноповерхового, на мене дивилось лише одне вікно, та й те не надто велике. Міцні дерев*яні двері, над ними ліхтарик. Стіни синього кольору. Вигляд мене не надто вразив, але я не показав цього. Ми наблизились до дверей.
- Антоне, - прошепотів Дмитро, дістаючи ключі, - краще не зачіпай з моїм другом теми про його надприродність. Вона болюча.
Я кивнув. Взагалі я й не збирався з ними теревенити. Просто розібратися вночі, що краде кров і все. Але я промовчав. Хлопець відчинив двері, ми ввійшли в маленький коридорчик, я зняв куртку, взявши пляшку з святою водою. З коридорчику ми ввійшли в вітальню. Вікно тут було праворуч і виходило на сусідній дім поруч, тому я його не бачив. Навпроти мене стояв диван, праворуч навпроти нього телевізор на великій тумбочці, протилежну стіну займала книжкова шафа, біля неї лампа і м*яке крісло. Підлога була з паркету, великий кольоровий килимок застилав майже всю. Також в вітальні був стіл, між диваном і тумбочкою. Ліворуч вхід на, як вдалося розгледіти, кухню. Навпроти шафи з книгами виднівся поворот ліворуч, мабуть до інших кімнат.
Я ніяково роззирався, як не як чужий дім, а Дмитро гукнув:
- Юра! Ти вдома?
Тиша, кілька секундна, а потім:
- Так! Я тут, - з кухні вилетів…мій брат? Я приголомшено вирячився на його обличчя. Хоч я і не бачив його чотири роки, але він майже не змінився. Все таке ж русяве волосся, коротке, карі очі, прямий ніс. Сорочка і джинси. Він побачивши мене завмер і шалено закліпав, мов привида побачив.
- Ви що, знайомі? – припустив Дмитро.
- Ні!
- Так! – гаркнув я, і в мені спалахнула злість. – Ти! Кинув нас і чотири роки я про тебе нічого не знав. – Мої руки затремтіли.
- Оу, - Дмитро схрестив руки на грудях і почав зацікавлено вивчати нас обох, йому стала цікавою ця ситуація. Я розізлився ще більше.
Юра випростався. Він густо почервонів і спитав:
- Що ти тут робиш? О боже, ти знаєш що я інкуб – він схопився за голову. – Ти…ти! Це ти той, хто має нам сьогодні допомогти! Ні-ні-ні! Діма, він нам не допомагатиме! – Юра нажахано подивився на друга. – А ти…шукав мене? – очі мого брата збільшились до розмірів п*яти копійок.
- Не шукав, - огризнувся я. – А ти міг хоч і подзвонити за весь цей час! Думаєш, ти пуп землі, щоб я тебе шукав? Чи мама з татом? Ні фіга! Ні, вони шукали. Пів року шукали, але потім вирішили, що ти невдячна свиня, яка їх кинула!
- Не кажи так! Я ледь не вбив дівчину. Я боявся, що вб*ю і когось з вас!
- Та ну? А хоч записку, блін, написати? Гад! Бачу тобі тут не погано живеться, ну і о*кей! - Я роздратовано розвернувся і ввійшов в коридор, збираючись звалити геть. Ні, я не залишусь тут з таким мудаком, він же навіть не визнає, що ми родичі!
- Зачекай! – одночасно гукнули два голоси в мене за плечима.
Я озирнувся і проказав Дмитру:
- Вибач, але я не допоможу вам.
- Почекай, ти ж маєш допомогти мені, це ж я п*ю кров. А на нього забий – Дмитро закотив очі і коротко кивнув на Юру, який зробив крок до мене.
- Вибач, Антоне, - прохрипів він нарешті, - я просто…просто…
- Що? - Крикнув я. – Не підходь!
Мій гнів сягнув краю. Я випростав праву руку і Юру віджбурнуло з того місця, де він стояв, геть. Він пролетів через усю кімнату і вдарився об стіну, з тихим стогоном звалився на підлогу. Я задоволено гмукнув. Так – телекінез це круто.
- Ого! – вирвалось у вампіра. – Сильно! Ти ще щось умієш?
Я розлючено повернувся до нього. Він одразу здійняв руки вгору, наче здаючись і розсміявся. – Гарна зустріч в вас вийшла. То що, ти допоможеш мені?
Я закотив очі і кивнув. Ну що ж тут поробиш? Тоді підійшов до дивану і всівся на нього, відкинувшись на спинку, вдаючи, що не чую, як важко підводиться Юра. Він підійшов до дивану і налякано сів на протилежний край.
- Я вас залишу, - хрипло проказав друг Юри і зник на кухні. Ми залишились удвох.
- Вибач, - прокашлявся брат. Вийшло не дуже щиро, тому я продовжив його ігнорувати. Він тяжко зітхнув і сховав обличчя в долонях, так минуло кілька хвилин. Я вивчав стіл. Там валялось кілька журналів: про компи і побілки, «Серіал» і ще якийсь. Нарешті Юра видихнув: - Будь ласка, вибач мені. Я не хотів, щоб наша зустріч вийшла такою. Я взагалі не хотів звалювати, хотів подзвонити чи написати, але боявся, що ви тоді мене якось знайдете. І навіть зараз, я все ще боюсь. Боюсь нашкодити тобі, чи що? Розумієш, це через мене Ірка Вось потрапила в лікарню! Ти ж пам*ятаєш її?
Я кивнув. Та її все місто пам*ятало. Її знайшли ледь живу за містом, і привезли в лікарню. Лікарі не могли пояснити, що з нею і чому вона така слабка.
- Вона померла, - повідомив я. – Через тиждень після того, як ти звалив.
- Що? – хлопець підскочив на дивані. – Але…
- Вони не знали, як відновити її сили, нічого не допомагало.
- Це я винен, - Юра відкинувся на спинку дивана і заплющив очі.
- Ти не винен. Ти ж, гадаю, не міг контролювати себе тоді? – він кивнув. – Ну от! Тому, не страждай через це. – Але по його щоках вже потекли сльози. Я зітхнув, і підсунувся ближче до нього. Хоч я був злий, але десь в середині я був радий, що знайшов його, хоч навіть і в такий спосіб. Я підсунувся до нього впритул. – Ти в нормі?
Він енергійно закивав, змахнув сльози з щік і пильно подивився на мене, чогось очікуючи.
- Я тебе не сильно… кидонув? – винувато спитав я.
- Не дуже, - брат потер спину.
- Отже, ти звалив, - зацікавлено протягнув я. – А що далі?
- Нуууу, - Юра нахмурився, згадуючи, - я приїхав сюди. В мене були досить важкі часи і я ледь не вмер тут, а потім зустрів Діму. Ми подружились і тепер живемо тут, вже третій рік. Він дуже допомагає мені, особливо в плані інкубської…природи.
- А ви не… - я накреслив в повітрі сердечко.
Юра розреготався, приємно знову почути його сміх, взагалі його побачити.
- Ні, ми просто друзі. Досить про мене. Як ти весь цей час? Я сумував – хлопець зітхнув. Я подивився на нього і відповів: - Я теж сумував.
- Отже, ти поїхав, а через кілька тижнів, на початку травня, мене вдарила блискавка! - Очі Юри розширились. – І наступного ранку, дивом виживши, я виявив, що можу рухати предмети, не торкаючись їх. І ще дещо…
- Що саме?
Я випростав ліву руку, розчепіривши пальці, і їх кінчики засяяли білим світлом. З них вихопились крихітні блискавки, які з*єднались в кульку в центрі долоні, висячи ледь-ледь над нею. Юра охнув.
- Вау! – вигукнув Дмитро в нас за плечима, я підстрибнув від несподіванки. Блискавки зникли.
- І відтоді ти почав полювати на надприродних істот? – поцікавився вампір.
- Підслуховувати не культурно! – огризнувся я. Але він спокійно всівся справа від мене, таким чином я опинився між ним і братом.
- Я не почав полювати на когось! І весь травень усе було нормально, я закінчив школу, і в середині червня стався перший напад на мене. Я не знав тоді, хто це був – людина чи ні, але я випадково його вбив, за допомогою блискавки. Після того ще кілька разів напади повторювались. Я почав шукати інформацію в інтернеті. Знайшов дуже мало, тобто я лише зміг припустити, що це нечисть нападає на мене, але що чи хто саме я не знав. А потім вступив у коледж і переїхав сюди. Тут нападів майже не було, але про всяк випадок я завжди напоготові.
- Ти не вступив в універ? – засмутився Юра.
- Ні, - цілком спокійно відповів я. – Не вдалось, але маємо те, що маємо. Я знімаю квартиру, однокімнатну, ось і все.
- А мама з татом знають про твої…сили? – поцікавився Дмитро. Він сидів цілком розслаблено, без куртки і я помітив, що він доволі накачаний чувак.
- Ні, ніхто не знає. – Зітхнув я.
- В тебе мабуть багато друзів, - замислено кинув Юра.
- Жодного! – відрізав я. – Я боюся що зашкоджу їм, або ж нечисть зашкодить, тому не маю друзів. Та й в тебе, я бачу, їх не багато.
Запала ніякова тиша. Ми просиділи кілька хвилин. Зрештою я згадав, що мені треба ще дещо дізнатись…
- Де ти тримаєш кров?
- У холодильнику, де ж іще?
Я кивнув, наче мав здогадатися.
- Сіль ви не пробували?
- Схоже, минулого разу приходила…людина! – замислено видав Юра, не давши сказати Дмитру.
- Так, людина, - підтвердив його друг. – Я чув її серцебиття.
- Блін, і вампіра перемогла людина?! – я приголомшено закліпав. - Ну, нехай, забийте.
- Треба показати тобі дім, - зненацька вирішив вампір. Він скочив на ноги і покликав мене за собою.
Як виявилось поворот навпроти книжкової шафи був коридором (так я і думав) де в протилежному кінці була ванна і туалет, а дорогою туди дві спальні. Може раніше вони й не були спальнями, але тепер перетворились на них. Це були крихітні кімнати, майже однакові, ліжко, тумбочка поруч, велика тумбочка для одягу. Відрізняли їх лише речі власників. Кухня виявилась теж не надто великою. Стіл по центру, холодильник в кутку, газова плита і шафки, в які я не став заглядати. Я вирішив, що вночі ми будемо чекати на злодія в коридорчику, що вів до спалень, а тоді застукаємо на кухні. А далі…далі побачимо.
Коли ми повернулись в вітальню, була майже восьма. В мене зрадливо забурчав живіт. Я одразу почервонів.
- Оу, - помітив це Дмитро. – Я щось приготую.
- Ні, не варто! – запротестував я.
- Спокійно, - вигукнув Юра, сідаючи на диван, - Діма класно готує. Сідай!
*
Десь через пів години ми повечеряли, це була смажена картопля і салат. Все виявилось їстівним і смачним, дуже. Я проковтнув кілька порцій, після чого допоміг Юрі вимити посуд. Я вже не злився на нього, взагалі. Він попросив мене не казати батькам, що я його знайшов.
- Чому?
- Не хочу, - зітхнув він. – Насправді дуже хочу, але боюсь, що як вони приїдуть сюди? Блін! – в нього затремтіли руки. Я поспіхом забрав тарілку, щоб вона не розбилась.
- Юр, вони наші мама з татом, вони ж думають що ти невдячна свиня! – я закотив очі і взяв наступну тарілку. – Хоч подзвони їм. О*кей?
- Добре, на днях я подзвоню…
Решту вечора ми провели в вітальні. Розмовляючи, я задрімав, і прокинувся об одинадцятій. Діма сказав, що вже час, скоро мав би з*явитися злодій. Ми сховались в коридорі, сівши на підлогу.
- Коли воно зайде на кухню, ми підемо першими, - констатував Юра, - за нами ти. Треба його налякати.
- А може вбити? Якщо це нечисть, - швидко додав я, коли їх очі розширились.
- Побачимо, нам треба по можливості налякати його чи її, - відказав Дмитро. Я кивнув. Залишилось тільки чекати. Ми сиділи на підлозі і мені було страшенно нудно. Нічого не відбувалось. Що, як нечисть припреться аж наступного місяця, стиривши достатньо крові. Я висловив своє припущення.
- До того ж, може воно подумає, що ви готові до його появи і точно не прийде! – додав я.
- Або вирішить, що ми тепер його боїмось, - виправив вампір, - воно мого нас вбити минулого разу, але не вбило. Дивно.
- Угу.
Знову тиша. Мої очі добре призвичаїлись до пітьми і я міг бачити все в вітальні і коридорі досить добре. Через якийсь час ноги почали терпнути і я підвівся, збираючись пройтись коридором туди-сюди. Вже ступив крок, як почув, що двері прочинились. Завмер. Юра з Дмитро швидко скочили на ноги. Було чути тихі кроки.
- Воно стоїть, а тепер…пішло на кухню – прошепотів вампір. – Вперед!
Ми швидко перетнули вітальню і я спинився біля входу на кухню, а хлопці зайшли в середину. Ввімкнулось світло. Я закліпав, звикаючи, хоч і стояв в темряві, але промінь що виходив з кухні різав очі. Почувся зойк, гримнули двері холодильника, звук побитого посуду. А тоді чи то Юра чи то вампір голосно вигукнули щось, чи то просто скрикнули. Я влетів в кухню.
Юра лежав непритомний біля столу, поруч з ним валялась розбита тарілка. Мабуть він зачепив її коли падав. Біля холодильника, навпроти мене стояла жінка, років мабуть тридцяти, каштанове волосся спадало на плечі, одягнена в шкіряну куртку і чорні шкіряні штани. Взута в чоботи. В неї були витончені риси обличчя, жінка була гарною. Я приголомшено закліпав, і тут помітив, що Діма валяється біля неї, схопившись за горло і задихаючись. В руках жінка стискала розпилювач, судячи з усього, повний святої води і часник. Я скривився. Вона бризнула водою на мене, вода потрапила на светр. Я скривився і закотив очі.
- Як ти користуєшся водою? – спитав я, ось що справді цікаво. – Ти ж нечисть!
- Якого хріна? – лайнулась жінка, дивлячись на мене. Вона жбурнула часник на груди вампіру, від чого той почав корчитися, а святою водою ще раз бризнула на мене. Я поворушив вказівним і середнім пальцями і пляшечка вилетіла з її рук. Біля ніг жінки був чорний пакет, з якого виднілась крадена кров.
- Залишиш кров, і більше не прийдеш сюди – я дам тобі піти, - тихо проказав я.
- Я дав вам трьом жити, якщо даси мені піти! – заперечила жінка.
Я випростав ліву руку, з неї вилетіла блискавка. Але жінка спритно присіла і я влучив у двері холодильника. Місце попадання різко почорніло, і дверима пробігли рідкі тріщини. Не встиг я й оком змигнути, як жінка збила мене з ніг, і, перестрибнувши з пакетом через моє тіло, помчала геть. Я схопився за голову, в очах на мить потемніло, коли все нормалізувалось, я схопився на ноги і вилетів на двір. Було темно і зимно, я одразу здригнувся. Жінка повертала в провулок, я помчав за нею. Нащо я це роблю? Безпечніше було б сидіти в будинку, але я біг далі. Ось вона зникла в якихсь дверях. Я помітив, що на вулиці нікого нема. Хоча, вже за північ, чого я ще хотів, та ще й провулок такий…не надто приємний. Я добіг до бляшаних дверей, за якими зникла жінка. Йти чи ні? Що, як там їх більше? Не завжди вдавалось перемогти і одного. Часто вони тікали, і не повертались, що було дуже добре. То що робити зараз? Я відчинив двері і потрапив в середину.
Я опинився в темному коридорі, в кінці якого було світло. Двері тихо причинив і завмер. Чув калатання свого серця. Воно билось з шаленою швидкістю. Мабуть так билось серце в злодія минулого разу, коли його почув Діма. Чи почув би він моє тепер? Як він там, до мене тільки щойно дійшло, що я залишив їх вдома, а що як їх поранено? Я здригнувся і припустив, що тут теж є вампіри, і можливо вони вже почули моє серцебиття. Але ж на мені розп*яття, тож вони мені не зашкодять. Мабуть. Я міцно стис кулаки і попрямував на світло. З наближенням я чув голоси – жіночі.
- Ви в порядку, Пані?
- О боже, крові немає?
- Геть, дурепи – гаркнув знайомий голос. – Я ледь не загинула. Він гнався за мною аж сюди. Віднесіть кров у холодильник.
Саме в цей час я дійшов до кінця тунелю і потрапив під світло. Воно різало очі і я трошки примружився, але швидко звик і побачив, що опинився в округлій кімнаті, де було багато вишуканих диванів. Вікон не було, стіни були в карамельного кольору шпалерах, які навіювали мені нудоту. Ліворуч були сходи на гору, широкі такі – мабуть четверо в ряд би вмістились. Та й сама кімната була великою. Дивани стояли двома півколами біля стін, і у формі підкови в центрі кімнати теж стояли дивани. Саме там стояла жінка, яка грабувала мого брата. Біля неї стояло чотири дівчини, одягнуті по мінімуму. Я тихо охнув, дивлячись на них. І тут до мене дійшло. Це притон. Я приголомшено роззирнувся ще раз. Ну так, тут обирають дівчаток, а задовольняються нагорі. Зараз все пустувало, отже не робочий час. І ось дівчата помітили мене. П*ять пар очей спинились на мені.
- Не думала, що ти підеш за мною в середину! – криво всміхнулась грабіжниця.
- Просто – віддай кров, - тихо промовив я.
- Не можу, бачиш – жінка схрестила руки на грудях і поглянула на чорний пакет, - вона потрібна мені. Це не просто дім відпочинку, це дім відпочинку для таких як ми!
Дім відпочинку, яка гарна назва. Я скривився.
- І до чого тут кров?
- Ти тупий? – гаркнула жінка. – Клієнтами часто бувають і вампіри. А щоб не вбити моїх дівчат – вони перед процесом випивають кров. Я довго крала з лікарні. Але потім довелось з цим зав*язати. Ось я й вийшла на вампіра.
- Цікаво, як?
- Це не твій клопіт. – вона взяла рукою пакет. – Дівчата, вбийте його.
І дівчата нахилились, дістали з-під подушок на диванах довгі ножі, спрямували свої погляди на мене. Я відступив крок назад.
- Віддай кров і я піду собі з Богом! – вигукнув я, добре, що голос не затремтів, бо прозвучало б жахливо.
- Вперед!
Дівчата швидким кроком пішли на мене. я вирішив не придумувати нічого оригінального і просто з усієї сили змахнув правою рукою, спрямованою на противниць. Дівчат різко смикнуло назад, вони зробили сальто в повітрі і звалились на землю за диванами. Я полегшено зітхнув.
- З вас ніякого зиску, - закотила очі жінка, вона кинула пакет з кров*ю на землю і попрямувала на мене.
Я вкотре змахнув рукою, але її не відкинуло назад, як дівчат. Вона виставила руку перед обличчям, наче захищаючись, волосся її рвонуло назад, наче від сильного вітру, але жінка навіть не похитнулась. Вона впевнено йшла на мене. Як же так, чого не діє моя сила? Такого ще не було, але я не зустрічав так багато нечисті, щоб точно в цьому переконатися.
- Любий, я надто сильний сукуб для тебе – гаркнула брюнетка, мов прочитавши мої думки. Вона наблизилась до мене майже впритул. Я завагався, і цього було достатньо їй. Жінка схопила мене за горло. Я не боєць, не знав що робити. - Зараз ти мене захочеш, і ця хіть буде твоєю смертю!
Я спробував схопити її за волосся, але вона перехопила мою руку і нею пробігло світло, наче від рентгену. Та раптом воно просто випарувалось. Жінка прискіпливо на мене глянула.
- Розп*яття! Тоді я просто задушу тебе. – Вона стисла моє горло.
Її дівчата вже попідводились і зацікавлено дивились на те, як мені зараз прийде кінець. Ні, не зацікавлено, а задоволено. От сучки. Але ліва рука в мене ще була вільна. Я з усієї сили дав нею ляпаса жінці. Вона послабила хватку і я зміг відштовхнути її. Вона поглянула на мене божевільним поглядом, і збиралась знову схопити мене, її дівчата поки не наважувались підійти. Я вирішив не вагатись і спробувати ліву руку. Блискавка вдарила жінку в груди і та заверещала мов різана. Тонкі блискавки миттю обхопили все її тіло. Злодійка продовжувала верещати, і звалилась навколішки. Я не припиняв атаки. Одне дівчисько рвонуло до нас, але я загрозливо здійняв правицю, і дівка спинилась, здригнувшись. Відступила на крок. Я знову повернувся до жінки:
- Де решта крові?
- Нема! – верескнула вона, долаючи біль.
- Та невже? – я припинив атаку, на мить жінка зітхнула полегшено. Вона збиралась встати, але я знову випустив блискаву. На цей раз сильнішу. Жінка заверещала голосніше, ніж минулого разу. – Ця сила діє… - прохрипів я. – Круто!
Мене заповнило відчуття якоїсь зверхності і ейфорії. Відчуття насолоди через те, що я міг завдати болю. Так приємно…круто. Неймовірно.
На грудях жінки з*явилось полум*я. Вона видала передсмертний крик і вибухнула. Я відскочив назад. Вбивав нечисть до того лиш тричі. Ну що ж, це четвертий раз, і здається, теж не останній. Я поглянув на дівчат:
- То ви скажете, де решта крові, чи будете наступними?
*
До дому я біг щосили, точніше намагався, оскільки три пакети крові виявились не такими й легкими. Але дістатись дому вдалось без пригод. Дівчата швидко принесли всю кров і втекли, я забрав її і тепер підходив до дверей будинку. Вони були зачинені. Я взявся за дверну ручку і спробував відчинити, вдалось. Я ввійшов в середину і опинився нарешті в вітальні.
- Привіт! – вигукнув я. На дивані сидів Діма, ліворуч від нього Юра, судячи з усього непритомний, або спить. Побачивши мене вампір зірвався на ноги. Він виглядав дуже блідим, як на нього, і втомленим.
- Ти в нормі? – вигукнув він. Його очі стурбовано розглядали мене. Я енергійно закивав. Звісно я в нормі, але от втомлений жахливо. І ледь не вмер. – Вибач – проказав вампір, беручи кров від мене, - я не міг піти за тобою, поки не відійшов, а потім допомагав Юрі.
- З ним все добре? – в власному голосі я почув страх.
- Так, він просто знепритомнів від води. Зараз спить.
Вода! Я й забув про неї, міг використати. Але вже пізно, все вже зроблено. Тому я просто полегшено зітхнув і поглянув на диван. Обличчя брата уві сні було ще більш невинним, ніж коли він був притомним. Діма відніс пакети на кухню, я почув, як вампір складав їх у холодильник. Мимоволі розвернувся і підійшов до нього.
- Вибач за холодильник, - зніяковів я.
- Все нормально, він працює, хоч і страшненький – засміявся вампір, - трошки.
Я теж засміявся. Допоміг Дмитру поскладати кров, яка зайняла чимало місця в холодильнику і ми повернулись в вітальню. Я звалився на диван і потягнувся. Можна і подрімати.
*
Мене розбудив дружній стусан вбік. Я застогнав і спробував знову міцно заснути але стусан повторився. А тоді ще раз.
- Антоне, прокинься! Все життя проспиш!
- Що? – я насилу відкрив очі. Голосно зойкнув. Нестерпно боліла шия. Чого б це… І я різко згадав події ночі, все-все, до останньої деталі. Виявилось, що зараз я лежу на дивані в вітальні брата, і він штурхає мене, намагаючись розбудити. Я сів.
- Привіііт, - протягнув я втомлено. Стрельнув очима на годинник – майже перша дня. Крізь вікно лилось світло, я скривився. Стоп! Я пропустив пари! Ні-ні-ні! Я не хочу відпрацьовувати, але різко осікшись я зрозумів – субота. Це дало можливість полегшено зітхнути.
- Привіт, - Юра вивчав мене поглядом. Я сів поруч нього і здивовано на нього дивився. Він раптом міцно мене обійняв, чим приголомшив. Я сидів, широко розплющивши очі і кліпаючи, а тоді обійняв у відповідь.
- Я такий радий, що ти живий, - прошепотів брат.
Я зітхнув і відповів:
- Я радий, що ти теж живий. Та й за твого друга.
Юра відпустив мене і ми хвилину сиділи мовчки. З кухні долинув запах чогось дуже смачного, мабуть. Я ковтнув слину і закотив очі, коли живіт забурчав. Юра зірвався на ноги.
- Ходімо обідати, чи то снідати? – він почухав потилицю.
Я засміявся, підвівся і ми попрямували на кухню. За обідом я розповів все, що сталось зі мною в притоні. Коли дійшло до вбивства сукуба, очі моїх…друзів розширились від подиву.
- І що, ти просто забрав кров? І пішов собі? – зацікавлено спитав Діма, крутячи вилку в руках.
Я кивнув, пережовуючи м*ясо.
- Мабуть та тітка була власницею, - знизав я плечима.
- Мабуть – повторив Юра. – Хоча не факт. Але це не наші проблеми, кров повернулась, все нормально.
Я відкинувся на спинку крісла і відпив соку зі стакану. Зітхнув.
- Мабуть, чуваки, мені час – сказав я голосно.
Запала тиша. Я підозріло втупився в них обох.
- Що?
- Власне, - почав Діма. – Ти міг би пожити у нас.
Мої брови злетіли вгору. Я приголомшено не міг видати нічого членороздільного. Це викликало в вампіра усмішку.
- Ти ж не проти? – непевно спитав Юра. – Але одна умова – не казати про мене батькам!
Я помовчав ще хвилинку, приходячи до тями і кивнув.
- А ви точно не проти?
- Точно! – вигукнули водночас Юра і Діма.
- Ну тоді й я не проти.
Кінець першої частини!