Якби я був Аполонієм, я прожив би довге життя. На ту пору прожити більше ста років було дивовижею ще тією! Вмирали друзі та вороги, вмирали царі, гинули імператори та їх генерали, лише Аполоній жив і вади йому не було попри пригоди його карколомні.
Знавець таємниць позаземних. Мандрівник через час і простір. Він пив трунок життя повними келихами. Не п’янів. Не боявся нікого. Нічого. Навіть своєї могутності. Аполоній знав, що життя – не мара, не гра тіней на шовковій фіранці. Що янголи охоче дарують ятранці тим, хто може подивитися на Сонце очима відкритими. Він пам’ятав, що не вигадка Майя, а механізм аби заводити легковірних на манівці, не давати їм діяти, не давати їм дихати.
Він з’являвся там, де його потребувало життя. Де дріжчі* нових часів шумували, де вчинялась діжа великої мудрості, де вирували народи, отруєні забобонами.
На нього полювали жерці. Царі снили його головою на срібній таці. Тоді він з’являвся після третіх півнів і питав їх: «Тобі потрібна моя голова? Ось вона! Візьми, якщо хочеш». Охорона спала, як нежива. Цвіркуни заливалися знавісніло. Царі покривалися холодним лепом. Дехто від страху вмирав, дехто три дні не балакав, дехто забував його ім’я та лице, дехто сорок днів безпричинно плакав.
Він любив. Фініки. М’ятний чай. Мед. Червоне вино. Добрих людей, що були з’єднаними лініями невидимої руки. Аполоній любив дітей. Своїх і чужих. Не бачив між ними жодних різниць. Кохав жінок. Тих без кого жити не міг і які без нього жити не вміли, як без води чи повітря.
З ним простір ставав густим, як перед грозою хмари. Потім розріджувався мов би повітря в горах. Спочатку хотілося плакати, потім сміятися, як у дитинстві до болю у животі. Врешті ставало спокійно всім. Хотілося посміхатися, слухати оповідки про старі часи, про краї за горами та за морями. Слухали ніби бачили. Часами майбутнє своїх пращурів, часами минуле нащадків. Як усе те робив залишається досі загадкою.
Ніхто не бачив, як Аполоній помер. Казали щось про вознесіння, про блискучі одежі та колісниці. Але то таке. Подібне казали багато де про своїх вчителів.
Дехто ждав на його повернення. Хвала богу не створили релігії. Мені здається, що він усе таки повертався. Але його не помітили…
Але це вже інша історія.
Примітка: * це не одруківка! у словнику С.Іваницького,Ф.Шумлянського подається два варіанти: дріжчі та дріжджі. перший варіант краще вимовляється, хоча другий є нині унормованим. на Київщині в побуті до сих пір використовується варіант -ДРІЖЧІ-