Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.
Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.
Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.
***
© Дмитро Павличко.
_________________________
...як притулю свої уста,
До тих висот немов неба,
Буду счасливим як маля,
Та більшого мені не треба.
Я більш отримаю тоді,
Коли я покохаю жінку.
Бо буду разом з нею тим,
Кого вона ще не любила.
Я буду хлопцем хоть куди,
Поважним буду до дружини.
Ріднішої, не треба ніж вона,
Коханої мені людини.
Я буду тим, ким бути я хотів,
Журитися не буду, бо кохаю.
І любу свою буду я любить,
Бо другої в житті я не впізнаю!
З повагою до автора
Влад Музира