Якби я міг довіряти: світові, просторо-часу, собі, я, напевно, міг би літати, як в недавньому сні. Це було дуже просто. Буденно. В якійсь кімнаті. В старому будинкові з високою стелею. Я не пам’ятаю жінки яка там була, якою цератою був застелений стіл. Але там я вчився літати, як плавати. Відштовхнувся і полетів. То піднімався, то опускався. Кола робив, перевертався горілиць, опускався до самої підлоги і ковзав знов у гору. Все було так буденно. Не репетував ніхто: «Дивися! Он він летить», коли випурхнув через відкрите вікно і ширяв над бруківкою так височенько, над трамвайним дротом, а потім буяв усе вище і вище. Над шпилями готичних костелів, над маківками церков і синагог.
Якби я міг довіряти тому наївному янголові, майже маляті, що мешкає глибоко десь в мені, я не ходив би по воді, як по твердині. Ні, я просто б умів малювати дивовижні картини на папері, на полотні, на хмарах. Я писав би музика чи грав її. На кларнеті, на бас-гітарі, на органі, на дримбі, на губній гармошці. Звеселялося б серце у глядачів і слухачів. Я чув би голос Всесвіту, бачив би Лице Бога. Не боявся би, не полотнів.
Якби я міг довіряти, я би вірив, що знаю і знав, що вірю. Я би гладив рукою лагідною найлютіших звірів, скажімо тигрів чи левів, і вони б муркотіли, як домашні коти.
Якби я міг довіряти людям, я би не жив на самоті. Не вдягав би масок, не грав би щоразу нові ролі, які водночас дивують мене, забавляють та спустошують до відчуття холодної прірви, за якою німотне НІЩО шепоче про ніщоту цього світу та марнотність людських потуг.
Якби я міг не довіряти своєму серцю, любові, що нею мене поливають щедро ті, хто мене кохає, хто вірить мені та моїм ролям, персонажам чи аlter ego я би не жив, напевно, в цьому найкращому із світів…