Якби я був горою, я жив би в Швейцарії. Поблизу Люцернського Озера. Практично у передмісті. Людям подобаються вода і гори. Горам подобаються дощі, квіти, сонце, небо. Горам також подобаються підйомники та готельчики, горяни та їх корови, слаломні траси та гірськолижники. Гори багато знають, далеко бачать і добре усе пам’ятають.
Якби я був горою, мені би подобалося моє місто. Воно ніби однакове і водночас таке різне. У мене був би час за ним спостерігати. Як приходять до озера перші люди, оселяються, беруть мої камені та будують з них житло і різне знаряддя. А потім покоління змінюють покоління. Люди спочатку вчаться виплавляти мідь, срібло, потім бронзу і нарешті залізо. З-за гір приходять нові люди. Колотяться, чубляться, але розбудовують місто. З каменю, цегли, заліза та скла. І все те з гір. Далеких і близьких.
Люди живуть, помирають, розчиняються в ефірі, знову повертаються. Не пам’ятають. А гори живуть та й живуть на одному місці. Прислухаються що там діється в них всередині, придивляються, що там люди внизу роблять.
Я сьогодні живу на горі. Сиджу на ослоні дерев’яному на відсонні трішки тьмяному. Пробивається сонце крізь туман легесенький. У мене за спиною стіна гірського готельчика. Праворуч зграйка едельвейсів у повнім цвіт`у, ліворуч озерце (кажуть, що там живе форель). Чи то вдачу таку маю, чи то від розрідженого повітря, відчуваю, що розчиняюся в щасті невимовному. Відчуваю себе горою, проникаю в її середину. Бачу початок світу цього та не бачу його закінчення.
Розумію, що все це - казка. Здогадуюсь хто все це вигадав мудро. Грій мене, Сонце, будь-ласка. Погладь мене долонею жорсткою по спині, Добрий наш Батьку…