В епоху атрофованих думок,
"Життів" у соцмережах різних,
Не тягнемось руками до зірок,
Лишили на полиці свої мізки.
Весь сенс буття - в простих речах,
Що нам дарують насолоду,
Секс, їжа, сон...як той ховрах...
З яких часів ввійшло у моду,
Не мати власного смаку,
Пливти лиш хвилями мейнстриму?
Свою позицію чітку,
Змінити в мить на непостійну?
Нашестя зомбі боїмось,
Та самі в них перетворились.
Розплющте очі бодай хтось!
Мені колись таке наснилось...
Що люди всі немов один,
Великий дивний механізм,
Що по шляхам думок-судин
Несе ЖИТТЯ крізь сотні призм...
Життя! Майбутнє! Світ новий!
А не занепад і помиї...
Я після сну мов сам не свій,
Адже так близько був від мрії...
© Блуждающий Ветер