Сповідь мовчазної любові
Востаннє бачила тебе в серпні. Сьогодні від тебе прийшов лист, який уже кільканадцять разів перечитую між рядків. Ти обіцяєш писати частіше. Бо, як і я, хочеш повторити минуле літо і, щоб наш останній день не скочувався сонцем до горизонту.
Я вкрала твій образ у серце. Чи пригадуєш ти, як ми мовчали?! Ні, ми не мовчали. Ми говорили мовчанням. Ми не такі, як інші. Але слово, яке зірвалося перестиглим яблуком, з твоїх уст, налякало мене. Адже ми домовилися мовчати, бо наші почуття настільки сильні і глибокі, що їх просто не вимовити словами.
Ми сиділи в кімнаті в обрамленні золотого призахідного сонця, і ти приголомшив мене своєю сповіддю. А я відповідала тобі мовчанням.
- Твої зелені очі нагадують мені всеокеанське яснозоре море, - лагідно торкнувся моєї руки, підніс її до губ і подихом поцілував.
- Так Янгол цілує, - відповідало тобі моє мовчання. – І очі у тебе, мов у Янгола...
- Ні, очі мої – це Небо, - заперечував. – Я – Небо твоє. А ти – Хвиля Морська.
- І ми ніколи не будемо разом, - відчувала в душі наближення шторму. Ніколи не дізнаюся, чи в той день ти відчував ті самі відчуття, що і я.
- Ти будеш відзеркалюватися в мені, - продовжувало діалог моє мовчання. – Я ніколи не долечу до твоєї висоти. Насправді ти завжди долетиш до моєї глибини.
Нам було важко усвідомлювати те, що між нами завжди присутній буде Простір.
- А по Небу твоєму кожного ранку сходитиме Сонце. Ним ти цілуватимеш ніжний шовк моїх хвиль, - знаю нашу долю. Бачу її, мов мольфарка.
- Вночі я буду одягати тебе у зоряну сукню, - шепочеш на прощання мені.
- І твої зорі падатимуть у моє тихе кольорове море. А зорі – це листи твої до мене.