У моєму дитинстві на бабиному подвір’ї ген аж під небеса розрослися жасминові кущі. Навесні жасмин розливав у повітрі п’янкий аромат. Я любила нюшити його білі квіти, бо подобався цей аромат від якого паморочиться в голові. «Не нюхай косиці, - кричала на мене бабка Ілянка, - бо помреш!». А я не уявляла, як це можна померти від такої гарної квітки?!
Щовечора на лавицю, біля якої квітував мій улюблений жасминовий кущ, приходили посидіти моя бабка та її сусідка - баба Маріка. Я не запам’ятовувала їхніх розмов. Можливо, відволікав мене аромат жасмину. Та лишилася у моїх спогадах інша картина: чорні, порепані з покрученими пальцями і синіми нігтями, ноги моєї бабки. Шкіра на її ступнях була схожа на потрісканий грунт пересушеного озера. Бабка любила схрещувати ноги і гойдати ними повітря. У моїй п’ятирічній душі заворушилася жалість до старих і хворих бабусиних ніг.
- Бабко, а чому ви ходите боса? – Я уважно роздивлялася синьо-фіолетовий малюнок на її нігтях.
- Бо немаю, що на ноги натягти, - відказала вона.
Насправді в моєї бабусі було взуття, але вона не любила його.
- От коли я виросту, то куплю вам файні сандали, - пообіцяла їй. Мені дуже захотілося бути дорослою, взяти бабку за руку і поїхати з нею в магазин у Хуст. Уявляла собі, як ми з нею довго вибираємо взуття і нарешті купуємо найкраще.
Бабка Ілянка важко зітхала і здалося, що разом із нею важко зітхав і жасминовий кущ. Він багато бачив на своєму віку – так само, як і вона. А звідки мені, п’ятирічній дівчинці, було знати, що все своє життя моя бабуся проходила босоніж. Боса ходила у поле сапати буряки. Боса прямувала з села у райцентр на базар.
Чомусь ніколи не могла уявити її маленькою. Бо назавжди вона залишається у пам’яті моїй старенькою і босою, як тоді на лавиці під жасминовим кущем.
Нині вже нема ні тієї лавиці, ні жасминового куща. Та коли навесні відчуваю запах жасмину, то згадую її добрий голос:
- Не нюхай косиці, бо помреш!