Ойкумена

                Костянтин СУШКО,
                лауреат премії імені Івана Франка,
                Запоріжжя
                О Й К У М Е Н А
                СКАЗАННЯ
     про дивний похід царя перського Дарія до Скитії літа 514-го ще за старої доби

    Анотація. 2014 року (варіанти - 11-го,12-го, 13-го, 15-го, навіть 19-го!) виповнюється 2500 літ походові перського царя Дарія 1 на скитів. Твір Костянтина Сушка - смілива і оригінальна художня реконструкція причин, обставин та наслідків цього першого, із відомих,   загарбницького нашестя на нашу землю. Широке і вдумливе використання  письменником історичних першоджерел,  наукового матеріалу, органічне поєднання їх із авторськими  гіпотезами надають   романові  фактологічної  достовірності,  роблять його не лише цікавим для  професійних дослідників, а й захоплюючим для всіх, хто не байдужий до свого родоводу, хто в перипетіях далекого минулого прагне  (і вміє !)  знаходити витоки наших сьогоднішніх успіхів та невдач.


                ПЕРЕДОВСІМ
       Се так і було, бо так і мало бути.               
       Коли  уже всі землі, всі краї, викрайки  та окрайки я  розподілив-роздав  між усіма родами,  племенами і народами, прийшли до мене трійко. Усі, як один - високі,  вусаті, кряжисті, з   очима ясними, в сорочках  білих вишитих, тоненькими пасками  підсмикнутих, у таких же  штанях  білих та широких і в постолах  в"язових. Зупинилися  перед мене один біля одного, та не на коліна впали,  а  лише  вклонилися повагом, а, випроставшись,  уклякли смиренно, але гідно,  тільки й прорік   середульший, котрий ще й наче трохи вищий  статурою  виднівся  серед   них: 
       - От і ми прийшли, Господи.
       І знову дружно схилилися у поклоні неглибокому, тільки чуби густі  і довгі на головах непокритих ворухнулися.
       Я не став  воліктися  із заувагою: 
       - А ж немає мені  чого  вам  дати, бо геть усе роздав, розселивши рід людський  по  горах і долах, по степах і лісах. Де ж бо то ви були-марнували так довго, що лише  аж ось  нагодилися?
       І знов  обізвався середульший:
       - Були ми там, Господи, де первно звелів Ти нам бути.  Землю леліяли,  худобу  плекали, рід свій пестили і Тебе, Господи,  щиро, чуйно і невтомно славили.
       Сказав, наче видихнув, не зводячи з  мене ясних  очей, і попутники його так же непотьмарено   зорили, і не  бачив я ні в поглядах  їхніх  одвертих, ні в личчях одкритих ані  осмутніння, ані бентеги легкої навіть, бо не було їх там, а лише розважіння одне. Я не мав,  що казати далі, бо  вивідав у них усе, що  знати хтів і  від себе сказав  їм  усе. І вони нічого  не стали  в мене в"яснювати,  бо все збагнули, отож і вклонилися ще раз, уже втретє, повернулися і на шлях зворотній ступили. І скільки   смиріння  гідного, скільки
покіри  догідної було в статурах їхніх, що я  раптом  мовив невтримно, уперше тоді наче  як  аж зрадивши самому собі:
      - Заждіть, лишень, бо куди ж іти вам!
      Усі троє  повернули  до мене  і вклонилися мовчки. А я продовжив:
      - Ви йти намірилися, а не відаєте, що  прошкувати  вам не тільки  немає куди, а й ніяк буде! Не  зможете тривало ступати чужими землями.
     Мовчали усі три, бо чекали, що скажу далі,  тож знову не став я  волок на час накидати.
     - Є в  мене земля, для  раю-розраю припас-приберіг її, та чую, що несила відмовити вам.
     Я враз умовк, позаяк   мав чути наразі  слово бодай когось із прибульців, і воно пролунало, те слово,   із  вуст усе того ж середульшого:
     - На все воля Твоя, Господи, ми  ж нічого в Тебе, окрім милості Твоєї, не просимо.
     І  я  узрів, як іще   щиріше  та смиренніше заяскріли  очі їхні,   отож      сказав:
     -  Ідіть з миром і сміливо, повертайтесь  до люду свого і ведіть його і посідайте ті землі, що обмежуються з того боку,  де сонце сходить,  звивистою річкою-величавкою та ще однією річкою-величавкою, -  але вже більшою, бо повноводнішою, -  з  того боку, де ховається на ніч денне  світило. З країв же полуденних земля вам належна  морем солоним  відтінюється, а з опівнічних -  лісами  драглистими. Такої родючої  і плодючої землі, такого неба блакитного  немає більше ніде, бо сонце там – ясніше ясного, затямте се глибоко і навіки, щоб  любити  сю землю  і леліяти  і ніколи, і нізащо не уступати   її чужинцям ані для  розкраду  захланного, ані, бодай, для потопту глумливого. Землю ту для раю беріг я, але  повертаю тепер в інший бік намір свій і віддаю ту землю вам, позаяк чую, що  гідні ви  її. А щоб моглося і таланилося роду вашому на землі тій  во віки вічні,  нарікаю вас…
      Тут усі трійко  випросталися, що аж повищали дружно і очима ще глибше заясніли, тож і мовив я урочисто:
      - Ти будеш  Мир, - то я середульшому.
      - Ти будеш  Труд, - вказав на того, що стояв по праву руку   від середульшого.
      - Ти будеш  Лад, - третє  ім"я  торкнулося  того, що був ліворуч від середульшого.
      Землею наділені та іменами  наречені  вклонилися мовчки,   вже зовсім низько, бо востаннє,  і пішли собі.
      І далі сягнуло все так,  як  і мало сягати, і  я дістав удоволено перекон,  що не помилився у  щедроті своїй  несподіваній і неймовірній, віддавши  землю тим, що  прийшли запізно .


                Р о з г о л о с       п е р ш и й   
                СПОНУКА

                А підемо до іншої землі,
                в якій течуть меди і молоко, і та земля є.
                "Велесова книга"

                ДАНТУР
                У дитинстві я не  відразу  збагнув коня. Тих, перших, ще немовлятських,  вражень од поїздок-катань   у сідлі  разом  із батьком    серце  моє  не затримало, проте   вияскравлюється  із глибокої далечі  літ   найперший  самостійний  виїзд. Без сідла. На вороному жеребці. Зненацька. Ще й п"яти літ не   мав я, коли   одного  яскравого ранку батько вихопив мене із кибитки і всадовив на  жеребця.
      - Тримайся! – гукнув і щосили цьвохнув  гарапником   коневі під ноги.
      Я ледь устиг  вчепитися  в гриву, як жеребець став дибки, а коли батько цьвохнув удруге  - над моєю головою -  світ перехилився, я заплющив очі і   прилип щокою до гарячої і тугої шиї коня.
      Жеребець  здибився, затим хвиснув задніми ногами, знову став дибки, відштовхнувся  од землі  і рвонув уперед. Саме отоді я розтулив  очі,  звів голову і побачив  обрій, що стрімко насувався на мене.  Коневі під ноги і повз мене   летіли ковила і молочай,  скелети будяків і  брилики   деревію, та  найдужче – з-під кінських ніг, з-під нас  випливала і упливала  земля. Земля  втікала од  нас. Чи ми втікали од неї? Звичне, близьке, надійне і рідне  лишалося збоку  і  за моєю спиною, я ж усе віддалявся і віддалявся.
       Відчай обпалив мене. Я боявся упасти, мимоволі зібгався, та все  ж не зміг бодай  трохи випрямитися, адже   кінь ніс мене невідь-куди, і я не хтів того. Я зумів повернути голову і побачив, як усе дрібнішають  і дрібнішають   вози із вигорбленими  на них наметами, як  загрозливо  малішає постать  батька поруч із ними, як  відсовується і тьмянішає  звичний обрій за спиною, бо невідь-нащо наближався інший, отой, що  розгортався  попереду, і те було страшно. Я закричав, бо почувся так, начебто    я  назавжди  зникаю із  рідного  світу. Тут же  я збагнув,  через що моє втікає  од мене, а чуже  близиться – я не так усівся   на коні. Най усі їздять верхи, як  кому  заманеться, я ж  маю сидіти на огирові, аби   тримати перед очима  надійне рідне, а не вдивлятися  в  оманливе незвідане. І я підібгав   ліву ногу,  щоб перекинути її через  спину  коня, правою ж рукою одпустив гриву, щоб повернутися  очима до мого світу, який втрачаю і раптом відчув, що коня піді мною немає. Куточком ока устиг помітити,  що жеребець зупинився осторонь, я ж  усім, чим тільки міг - личчям, грудьми, животом, обома коліньми і ліктями -  зіткнувся із землею. Одразу не відчув нічого, тільки  важку тишу і тривожне очікування.
       Завмер, як той вітер  передсвітом1.
       Не пам"ятаю, коли  встиг заплющити очі, бо  лежав у темряві. Услухався в біль, що тремтів  у щоці, а потім  шугнув у плече,  і боявся  ворухнутися. А тоді все  ж розплющив очі, бо під правицею відчув щось туге, живе і…  холодне. Ледь повернув  голову і побачив змію. Коротеньку степову гадюку, коли упав,  я накрив долонею, і тепер змія  спроквола  вивільнювалася  з-під моїх пальців, цілячи в мене двома крихітними чорними-пречорними цяточками  немигних  очей. Я зіщулився і знову провалився  в ніч серед дня. Руку не прибрав, а чекав, що ось зараз обпече її згубний зміїний доторк, та ж його чомусь не було. І я розтулив очі і уздрів, що гадюка  повзе  геть від мене, і те не втішило, ані налякало  - просто заціпеніло зорив на сіру,  з чорнюще  чорною звивистою смужечкою  на спині, живу, але крижано холодну стрічку, яка не квапилася чинити  мені в шкоду.  До того як  щезнути, гадюка, не спиняючись, повернула  плескату голівку в мій бік, і щось  виіскрилося  із  обох її очей-цяточок, торкнулося  мого серця, проте  не вжахнуло, а  наповнило мене усього  якимось  дивовижним  жалем, що я аж застогнав.
       А вже  відлунювала земля  твердим гупом  і  м"яким  трав"яним шерехом    водночас під  стрімким батьковим  поступом,  чув   хрипливе дихання, крізь  яке прорвався   крик:
      - Данику! Як тобі?.. Що, мій хлопику?  Що!
      Батько бере мене на руки, озирає, обмацує  і несе настріч кибиткам, а за нами, низько схиливши голову,  бреде вороний жеребець. Я мимохіть вслухаюся  у несподівано ніжний батьків шепіт, у коневе пирхання позаду, навіть усе той же шерхіт трав"яний під батьковими чобітками устигаю  вловити, здогадуюся, що все минулося, вляглося  - я   в безпеці! -  до того ж  повертаюся до свого, рідного, і ось тоді  розридався гірко. Не стільки від страху, що так сталося, як од несподіванки, від навали,  що  захопила мене  зненацька, а щем у щоці та біль у плечі – то вже так, міг і не чути, бо  нікуди  я не дівся.
      Не відразу пройнявся  я  довірою  до вороного жеребця і вже аж згодом-згодом  зважився сісти на нього, бо  спершу  не зумів  збагнути, що не кінь став причиною  мого збентеження. Зате втямив, либонь,  ще тоді, що то за земля, на якій коні пасуться та хатки стоять,  де могили   вигорбилися ы тирса-ковила  шумує,  і увійшла та земля  у серце моє , а серце охопило її всю.
       Зростав  я швидко, усе, що бачив і чув, утямлював пожадливо, але  не похапцем і побігом, а   пильно  і глибоко, нічого не випускав і не пропускав. Звичний день виливався для мене в нескінченне семидення, семидення за напливом вражень і місяцем не вичерпувалося,  інколи я забував засинати, через страх  прогавити  щось  ваговите, відтак   ночі безсонні  спізнав ще тоді. Світ обступив  мене щільно одразу по з"яві моїй у ньому, і чим далі,  то все  ширився і  ширився, не стільки  моїм зримим  рухом,  скільки  осягом невтомним  і вдумливим того, що  бачив я і що чув, чим далі, тим нагальніше   став утямлювати   запаморочливе нескінчення його  - світу -   


          1 Перед світанком. 
 загальне, водночас   глибоко  і щемно проймаючись  чіткими межами того простору, що моїм був, бо нашим, рідним він звався.
      Далекий дитинний страх  лишитися  прабатьківського  простору, незабутий ляк,  моєю першою скачкою  безсідельною  пришвидшений, завше став  лунитися  в серці моїм перед загрозою    чийогось посягання, навіть не  утиску,  а  вже позирку    чужого і хижого. І хіба міг я утриматися від мислі, що  та давня  вправа з чорним жеребцем, якщо й не була вітцем моїм глибоко  задумана, проте неодмінно  Провидінням  зумисне підкинута, аби пізнав я, усвідомив і затямив глибоко до болю, що то є земля, яка  спородила  мене,  і  який то борг незбагненний і нескінченний  маю перед нею  навічно! Де ти, там і він, той біль,  крізь обов"язок святий, не зникає і не вгамовується, бо  не може він навіть  прищухати, скільки й серце твоє битиметься  - сум бентегою не затулиш.
     Тепер я – сар. Забув уже  відколи   й почався ним бути, скільки набралося вже тих, кому  обридло чекати, коли  урветься   хід  мій винятковий по степу нашому, а він усе не вривався і не вривався.  Усе тривав і тривав, і не було  в мене нарікань через те, хіба що досадою інколи проймало. Аж ондечки дочекалися… І хто ж звідав щастя через те? Ніхто. Жоден. Лише вдовіль хтива  кресонула по якомусь непевному серцю і тут же зникла, ніколи більше  про себе не нагадуючи.  І  бачу я наразі те своє сарювання, не  в ньому самому перебуваючи, а  вже  далеко-далеко за   обрієм  знаходячись. І не лише  з-поза меж влади своєї зирю, а,  стоячи опріч усього світу білого, бо не стало мене  в нім,  вже аж гай-гай коли.
     Хто  чув про мене  там, де я лишив усе, відійшовши у Потойбіччя? Хто згадує мене?
     "Скитський сар", частіше: "цар  скіфський  Іданфірс" мовлять підручники шкільні та вишівські, наче,  як мимохідь, а то навіть,  ледь не з примусу… І все. Немногі кажуть. До того ж  так речуть, що ніхто їх і  не чує. Частіше згадують "похід Дарія на скіфів". ДАРІЯ! Тобто,  персіянського володаря – на кочівників причорноморських. Дарій Перший та ще й Гістасп. Предводитель персіянів. Пішов  він на скіфів-скитів і…   Дарію, звісно,  протистояли  скити. А хто ж очолював тих скитів? Хто згукав їх за Ойчизну, за Ойкумену1   свою стояти? Не кажуть. Бо й думкою не зачіпаються за те.
       "Похід Дарія на скіфів…" Одного  - знаного і знаменитого,  на багатьох – знеосіблених і безіменних. Так уже воно повелося. Не було, виходить,  у скитів нікого на чолі. А самі оті скити… Не скити  і  не скіфи ми, а сколоти, бо від Колаксая, сина прабатька  нашого,  Таргітая, рід свій  ведемо!
       Сколоти!   
      А  Дантура, якого на Іданфірса переінакшили,   немає, мовби й не було його гепсом2. Лише в деяких згадках  похідь прохоплюються. Дарієм, отим, що ходив на скитів, почалося, ним же й завершилося. Без посередників. Наче все воно саме собою чинилося. 
     Я зник. Щез. Пропав. Мене поклали глибоко в землю, як  раніше батька  мого, саря Савла,  сховали разом із матір"ю, Гостеною;  затим -  дядька, хороброго Табарсая,  і ще одного дядька -  Станіла, а  потім  - далекого родича  Варея, пізніше  - Дакара. Немає мене на світі. І сліду не лишилося. Але ж я  був. Жив! Тривало і достойно. Себе не втрачав, але думав,  насамперед,  не про своє. Я не  городив  міст гамірних білокам"яних, бо  стачило нам і степу,  і над степом, і річок з озерами та лісів.  Я не зводив  храмів  розкішних, бо чули ми всі  і без них Бога свого Папая, Богиню  Гапі, прабатька нашого Таргітя, стійно мали  у серцях  своїх,  не лише в молитвах, а в мислях  чистих і у вчинках  гідних.  Я  не  стелив доріг брукованих, бо на землі нашій   доста   шляхів, доста  вільних напрямів.  Я не мурував палаців  бучних, не прагнув перин і пуфів, бо стачало простору навкруг і  сідла під головою. Не  вкарбовував  поговір дзвінкий  про славу свою письменами на скелях, бо певен був, що  надійніше їй у пам"яті людській триматися. Я не хитрував у гендлярстві, не вправлявся   у лихварстві, не хизувався  у малярстві, не вихляв у зброярстві, не силував дух   
______________________________________
     1 Ойкумена  дослівно – територія, заселена людьми.
      2  Зовсім.

і не приневолював  волю. Я не наполягав затято і не заперечував  уперто, не забороняв люто і не застерігав хизувато, не  потурав   і не гудив, не захвалював і не картав  даремно,    хоча й сарював, без двох років,   цілих сорок літ.
       Що ж робив, що ж коїв тоді я невтручанням своїм мнимим?
       Любив землю свою рідну нестямно і не приховував того, отож нікого не закликав до прикладу мого, бо всі бачили,  як  чиню,   і всі чинили так. Я знав доста жінок, щоб зватися мужем, та над усе любив одну жону свою,  Вісту, сина свого,  Телура, беріг їх не словом, а любов"ю відкритою і глибокою, і  всі бачили те, і слідували за мною, бо я сар був. Насиллям тиснув   там і тоді, коли чуже насилля мені і народу моєму світ застувало, та не давав я собі у лють впадати.  Зібрано затуляв землю  рідну собою і за людей своїх  на   мечі,  списи і стріли йшов із  мечем у руці  разом із усіма. І всі те бачили і вірили мені, і я усім вірив, і  саме тим непереможними ми були.  Не городами задушливими, не палацами пишними, не статками незліченними,  не перемогами  кривавими там, де слова і духу не стачило, а  власним учинком – високим і шляхетним – буття ми стверджували. І була наша Вітцівщина, наша Ойчизна, Ойкумена  наша вільною і могутньою, і  вірив я, що так буде завжди, бо так має бути. І гадалося  тоді, за сарювання мого, що  знайдеться мені  бодай крихітний прихисточок у малюсінькому закапелочку пам"яті людської, а воно й на те змоги не набралося…
      Не сподівався  такого.
      Довго не відав про те, і ось  вже аж  із Вирію побачив, коли на  світ білий усе частіше став визирати  із  Засвіття, де   людей  є і завжди буде більше, аніж під живим сонцем, збагнув я, що  пам"ять про мене обірвана. Про однопосадника мого,  Дарія Гістаспового, гори манускриптів  нагорнули, а  про мене лише Геродот1  куцо прохопився  - дяка йому  -  а то взагалі пропав   би і вичах би слід мій зовсім. Не підхопили далі, ніхто не закріпив і не   зміцнив.  Либонь,  на міт, на легенду Іданфірса  списали, то мені воно, наче як і  байдуже, зате  люду,   отому,  що прийшов опісля  мене, після  нас, що пішов від нас, що землею  нашою рідною  проріс і тримається, небом нашим незрівнянним  леліється, кров"ю нашою, переданною їм,  живе, тому люду  аж ніяк  не всеодно.
      Мене давно немає, а ви, нащадки мої любі,  є, тож не я, віджилий,  потребу  у вас маю відчувати, а ви присуття моє  у   собі. Не  ви  для мене, а я для  вас. Життя тих, кому випадало повелівати іншими, не уривається з їхньою  тілесною кончиною, а продовжується, заледве  чи  не з більшою силою  свого  впливу на сущих, аніж се могли  чинити  вони  самі  присуттям  своїм  на землі. Смерть  прибирає геть усіх з-під сонця, та не  всіх усуває вона  із пам"яті. Так я думав, так воно має бути, але не так сталося зі мною.  Урвався зв"язок, тож і немає  серед нащадків моїх ні ладу, ні миру, а заодно і про  труд істинний забувати стали. І ось через се не байдуже мені, немає спокою, адже  то моя, то наша, сколотська кров у ваших жилах, бо не витекла вона вся, скільки  б не випускали її, не  висохла і  не випарувалася.
      А мене, наче й не було. Такий народ  кмітливий, такий вибір  собі  висмакував, таке  прагнення  до вишуканої спільноти виявляє, а  про першострадника свого  навіть у товстих енциклопедіях  - ані слівця. Немає там  Дантура, саря сколотського, сколота і сина сколотів. Яке  то слово  холодне, яке воно страшне –  НЕМА.
     Порожньо…
     Пусто…

     Уважний лінгвіст: - Вибачте, ви й надалі так хвацько  вчинятимете  з іменами  історичних  постатей?
      Автор: - Що мається  на увазі?
      У.Л.: -  Знаменитий  скіфський цар відомий  під іменем Іданфірс, а у  вас… Продовжуєте   сумнівні вправи  письменника Івана Білика, який  із гуннського полководця Атіли зробив київського князя Гатила?   
     А.: - Нічиї вправи я не продовжую, а лише очистив  скитське ім"я від зайвих елементів. Насамперед, підпорядкував його  усталеній українській орфоепічній традиції, згідно якої, зокрема,  грецьке "ф" вимовляться у нас як "п" або "т". Приміром, Пилип (Філіпп). Бористен (Борисфен), міт (міф), скит (скіф) і 
________________________________________
    1 Грецький історик із Галікарнаса ( між 490 і 480 рр. - близько  425 роком  до нової  доби - н.д.).

так далі. А  в імені скитського царя   відкинув  звуки "і" та "с", привнесені  греками. У результаті, ім"я набрало зовсім іншого – скитського, тобто місцевого, нашого звучання.
     У.Л. –  Це ще питання, наскільки, як ви кажете, по-місцевому воно звучить, позаяк не варто забувати про іранські корені у багатьох наших словах, зокрема, в іменах.
      А.:  - Ох уже ці "іранські  корені"!.. Ну, геть нічого немає у нас свого – усе запозичене. Чи не занадто? "Іранські корені"… Адже, як фахівець,  ви добре розумієте, що у даному випадку доцільніше було б казати так звані іранські корені, позаяк  існує вельми переконлива точка зору,  що  тотожніть багатьох слів із санскриту та  української мови пояснюється тим, що ті слова  принесли  на південь   древні  мігранти із  Північного Причорномор"я, а не навпаки. 
       У.Л.: - Я вельми обережно  ставлюся  до цього твердження…
         А.:     -  То ваше право.
       У.Л.: - І все ж, дозвольте зауважити: "Іданфірс" звучить  солідніше, аніж "Дантур".
       А.:   - А це вже справа смаку. Я ж, зі свого боку, смію зауважити, що  "Дантур"  звучить по-нашому, і семантично це ім"я   цілком  нам зрозуміле:  дан  - вода, а тур -  могутня благородна тварина. До речі,  Дантуром називає видатного скитського вождя і Лев Силенко у своїй  фундаментальній праці  "Мага Віра."

                ДАРІЙ
                Вавилонська   провидиця    пророчила мені  довге царювання. Гадав,  що бреше, улещує стара віщунка, плазує переді мною, тодішнім  гамувальником   її  свавільної  вітцівщини, то й плете  володареві молодому, парському1, гарячому та зарозумілому     солодке. Аж, ні! Бо якщо  і був я колись молодим і невтримним, проте  зарозумілим – ніколи, хіба  що кров  інколи   свавільно підбушовувала, так на те вона й кров, бо гаряча сама по собі.
       Холодно і помірковано  погамував я Вавилон, збурений проти мене самозваним  Навуходоносором2, сам  утишив його,  очоливши  і повівши військо своє  незбагненного   місяця   ассіядія3, на самому схилі другого  року4 царювання мого. Зупиняли мене тоді радники-порадники мої хитромудрі, жахаючи  хуртовиною  і  Тигром, кригою скутим, та я дивився інакше на все, тож і пішов. Бо певен: з того бентежного десятого багаядіша5, коли я зважився убити самозваного володаря Гаумат-мага, і зробив те вправно, що Ахурамазда6 сприяє мені, бо він дав мені царство парське, мені одному і нікому більше, позаяк  ніким не званий я,  ніким  не кликаний, а поконний, кровний  син батька мого Гістаспа, володар парський, дев"ятий за ліком із роду Ахеменідів.  Пішов я на здиблений Вавилон, через Тигр, узувши воїв та верблюдів у чуні хутрові, бо по снігу, що лід  укрив,   тупати їм довелося. І ми  здолали ту першу перепону Тигрову, а тоді й Вавилон увесь, бо  так  треба було, позаяк лад там, де  міцна і невблаганна влада.
       Камбіз був до  мене царем,   теж  із роду Ахеменідського, але опинився він зверху через те, що порішив  брата свого рідного Бардію, а від людей приховав злодіяння своє. Не відав народ, що немає Бардії серед  живих, от і нагодився зловмисник Гуамат-мага, мідієць за кров"ю та забаганками своїми. Коли Камбіз відбув у Єгипет, піднявся Гуамат-мага і ну всім бовкати, що   саме він і є Бардія. Повстав  у своєму мідійському Пішіяуварі, що біля гори Аракадріш, і сталося те на чотирнадцятий день місяця віяхна7. То був  підлий заколот, проте народ підтримав самозванця, позаяк  збурився вчинком Камбіза, котрий  владу у  брата свого, Бардії, одібрав.
        Пам"ятав я слова провидиці  із Зазани8, а от ваги їм  великої не давав, бо не йняв  їм віри  достойної, а того ж року, вже після Вавилону,   довелося  ще й   Вірменію  вгамовувати, затим – Мідію, Парфію…   
______________________________________
     1  Стародавні  перси називали себе парсами.
      2  Цар упокореного персами Вавилону (605-562 рр. до н.д.).      
         3 Листопад-грудень (давньоперські місяці були двоїстими).
      4  521 рік до н.д.
      5  Вересень-жовтень.
      6  Давньоперський верховний бог.
      7  Лютий-березень.
       8 Місто  неподалік  Вавилону.

       Чому піднялися вони всі проти мене саме тоді? Один за одним заворушилися, що зі сходу, що із заходу, що з полуденної сторони, що із запівнічної… Як змовилися, але прорахувалися усі до одного, через те, що  сподівалися на гарячого, молодого і зарозумілого, аж  прийшов я, рішучий і розважливий, Дарій,  син Гістаспа і  навів лад. Бо  саме чин і лад    світом сим правлять, ще з пори тієї, як тільки він започаткувався, так і до скону буде. І не народи-племена самі од себе  телесуються, а окремі  невгамовники, уявою хорою  зневолені і мічені, день ясний хмурять. Їм би спитати, що треба люду, куди б ладні вони спрямуватися, аж ні!  Чинять лише по нутру  власному, бо зло  сидить у кожному  із тих розумників невихідно, і знищити його можна лише сконавши  того, хто прихистком  для  зла став.   
        Та се я затягнув надто, кажу ж, що не збрехала провидиця стара із  Зазани. Правлю я ось  уже три десятки  та ще шість літ, а все життя  моє навернуло на сьомий десяток. Я не сподівався на таке, бо Камбізові, пойменованому другим, від  мене передньому,   лише  вісім літ правити дісталося, тож  виходило, що я вже  чотирма, а  то й ледь не п"ятьма  заходами  царськими ощасливлений був, а все володарював і володарював, бо так треба було Ахурамазді, знать, люб я  парсам  своїм із мідійцями, а також  вавилонянам із бакрійцями та лівійцями, з лівійцями та  согдіянами, а ще з єгиптянами, лідійцями, фракійцями… І я не радів, ані ремствував,  бо я -  цар парсів. Дарій я, із Даріїв   Перший,  син  Гістаспа, отого, що сам  царем не був.  Я володар  Всесвіту, а володареві Всесвіту  не радіти і не ремствувати треба, а стежити за ладом у  державі і зміцнювати його всіляко.
      Та все  частіше… (Ох, і не гадав, що казатиму колись про се!) Отож, усе  частіше,  коли лишаюся самотньо, думаю,  а  на що ж літа мої  згаяні? Тільки  перший із тих тридесяти з шістьма  позначився-визначився нескінченними  вгамуваннями-втихомиреннями, а що вже  далі було!.. Усе я звідав, усе спізнав.  Хто сумнівається, нехай прочитає напис на Бехистунській1 скелі, що, як здійнялася, невідь-коли над степом, біля шляху, що  зв"язував Дворіччя з Парсією, Керманшах із Хамаданом, так і  понині там височить. Напис на тій скелі звелів зробити я, і там усе правда. А мало стане   Бехистунського  відання,  можна поповнити його ще одним,  із  напису на скелі Накши-Рустам, неподалік  Персеполя2.   А ще один  - на моїй осібній статуї, яку французькі археологи разом із іранськими відкопали  1972 року у  Сузах3.
      Власне, я б ніколи не сказав, що та статуя – точний зліпок лику мого. Нічого схожого. Зовсім іншим  був я насправді, і спершу, ще, коли жив, а надто, коли  молодим був, намагався обурюватися від того, якими несхожими  на мене   пускають у світ  лики мої. Я спершу бушував гнівом, бо вважав те наругою над правдою, аж мене  хутенько остудили відуни-маги, тісно обступивши. Лагідно в"яснили святенники, що не в  кам"яних і не в бронзових,   навіть не в золотих  подобинах рукотворних річ, а в живому сутті моєму, поки воно ще є. Бо  саме суття  моє живе  - для живих учинків, а творені уявою та руками подобини – для враження загальнолюдського невибагливого, що не лише обслуговутиме мене особисто за  життя мого, а невпинно і нескінченно просторитиметься  уже без мене. І я погодився. Зовні прийняв  постулати хитрих магів, змушений був пристати до них, позаяк учинити інакше   не здатний був. Для самого ж  себе так і лишився при  думці, що у витворах  тих  не я,  надто у  сузійській, бо й  напис там зроблений ієрогліфами єгипетськими, наче клинопис мій рідний безсилим тоді  був. Тільки й того, що йдеться  там про мене і про моє. Не       бачив, коли і хто ваяв ту статую і хто виводив на ній в"язь єгипетскьку. То вже без мене робилося, а якщо й   при мені ще, то  потай від  мене. 
      Довге царювання пророчила віщунка вавилонська,  і таким воно й далося мені. Більше, ніж половину власного життя мого забрало. Що згадую? Куряву походів через пустелі,  гори і степи. Дощі проливні та віхоли  знавіснілі і хижі. Солоні і прісні бризки морів,  рік та 
________________________________________
    1  Скеля біля древнього шляху між сучасними іранськими містами Керманшахом і Хамаданом. 
    2  Нова  столиця Стародавньої Персії  неподалік сучасного іранського міста Ахваза.
    3  Стара столиця Стародавньої  Персії.

озер. Ревіння   верблюдів,  стогін віслюків, собачий гавкіт і нескінченне кінське ржання… Ох,  уже оце іржання! Воно заліплює мої вуха, застить взір, а як  вщухне раптом, то хіба       для того, аби  замінитися  кінським же тупотом, свистом стріл, подзвінням мечів, хрускотом списів, стогоном поранених і прощальним криками-зойками  поконаних.  Та над усе  - сморід. Дух важкий  од повсякденного поту кінського і людського,  од трупів та виразок. За своє життя  я  стільки викричав  наказів, що раз у раз    утрачав голос і  знову набував його, хорів так жорстоко, що аж помирав, а тоді  одужував ураз. Я мав стільки жінок, що інколи й віри не йнялося, що мої то всі були. Русяві і чорняві, смагляві і сліпуче білі,  стрункі і дорідні, зовсім наївно юні та хижо досвідчені, ласкаві і свавільні, відчайдушні і нерішучі, підступні  і необачні, хитрі і  простодушні, самовіддані і помірковані, щедрі і скнаристі – усі вони були різні, одне лишень єднати мало їх, бо умовою стояло  неухильною: зваба зовнішня і хіть прихована, але невситима. А я – один. Незмінний і незмінно. У те важко комусь повірити, і все ж відкриюся: я ніколи не п"янів від того, що я один, увесь час один, один і один, а жінки мінялися, бо мені  були підвладними, і те скорше спонукало мене до подиву, аніж до пихи.   Чому жодна із наліжниць, йдучи настріч,   не зупинялася раптом переді мною і не кричала: "Ні-і-і!" Жодна! Адже відала,   котра  за ліком вона, і що після  отого хапливого і холодного  злягу  зі мною її чекає  порожнеча.
       Ніхто не перечив.
       Мені не хочеться про те згадувати, бо чим далі, то  все частіше   закидався  я думкою,  чи триватиме ще моє царювання… Якщо так, то й життя продовжуватиметься. Отаке, як було досі? З невблаганною навалою повторів? Нащо воно  мені?
       Незатишно мені було, а я ж  славою не обійдений. Ох, як  щедро не обділений я нею! Іноді здається, що я  повідбирав  кусні тієї слави  у всіх – і  в тих, хто до мене був, і хто пізніше  нагодився. В Аменхотепа1 і Рамзеса, у  Саргона Древнього  і Хаммурапі,  у  Мардука і  Сінаххеріба, навіть у Кіра, що із  Ахеменідів, як і я,  та ще в   сучасника мого Анаксадріда…   Так це ті, що до мене і дещо зі мною були, а  що вже казати про Леоніда та  Фемістокла,  про Птолемея, Селевка і Мітрідата, які опісля взялися! Не додала їм доля  всього, бо для мене припасла чимало, щоб мене з голови до п"ят милостями    обсипати. Хіба що Александр Македонський та Юлій Цезар можуть стати  поруч зі мною так, щоб рівно усі ми  утрьох стояли. А то – я один.   Дарій, Дарій, Дарій… 
         А що Дарій? За що  стільки мені одному? Ніхто не згадує, що я справді накоїв, скільки нагородив усього, лише на одному  стовпилися: "Дарій, цар перський, ходив на скіфів". Ходив… Я, Дарій Перший Гістасп, збирався тих скитів-саків2… Покорити? Поневолити?  Ось від отого, від сакського  походу мого дивного   і слава  така неосяжна  моя, інакше, певно, і не згадали б…
       Скіфи, скити… Ми, парси, саками їх звали, бо від  саків вони походили і саками  народжувалися. На них  ходив  я на восьмому році  царювання свого3. Про се розповім пізніше, наразі ж   про терзання свої повідати хочу, про незатишок мій, що пронизує століття і тисячоліття, бо про се дуже доречно обмовитися саме тут.  Я не ремствую, лише інколи намагаюся  пригамувати  клекіт душевний. Роблю те  через вибачення мої запізнілі. А що?   Творю, що можу чинити, через те і пам"ять  маю. Мої потойбічні метання  душевні,
___________________________________
     1Аменхотеп 1 (Ехнатон)  та Рамзес 1– єгипетські фараони ХV111 та Х1Х династій (1580-1200 рр. до н.д.);  Саргон Древній,   Хаммурапі, Мардук  та Сінаххеріб – вавилонські царі (відповідно 2316-2261-го,1792-1750-го, 1100-1083-го та 688-681-го рр.до н.д.); Кір 1 Ахеменід  - перський цар(640-600-го рр. до н.д.); Анаксадрід  та Леонід - спартанські царі  (відповідно 560-520-го та 490-480-го рр. до н.д.);  Фемістокл   - видатний афінський політичний діяч (493 р. до н.д.); Птолемей та Селевк 1 Нікатор - македонські царі  (відповідно 369-365-го та 311-281-го рр. до н.д.);    Мітрідат V1 Понтійський (Євпатор)- боспорський цар  (107-63 рр. до н.д.);   Александр Македонський  (Великий) (356-323 рр. до н.д.) – цар Македонїї з 336 р.до н.д., згодом -  творець найбільшої на той час імперії; Цезар Гай Юлій  – римський диктатор 49-44 рр.
     2 Перси називали скитів-сколотів  саками.
     3 514 рік до н.д.
моє безпритулля і сльози мої, яких я не знав за життя -  то кара за мій  сприт прижиттєвий, за примарне успішшя, за  відчуження, виявлене мною  до всіх,  хто вищим був по духу від мене, та  саном не вийшов. Мій біль крізь сувій віків  посланий  мені   за мою невчасну увагу до тих, хто був нагороджений чеснотами людськими щедріше за мене, та не  зміг у життя  їх увести, бо я володарем світу був, а не хтось із них, і владу нікому віддавати я не бажав. Вони були, що могли, вони  творили, страждали, вмирали  нагло, бо передчасно, а я не знав їх і знати не  хтів, бо  завжди спішив в одному напрямку – не до людей, а навстріч успіху.
      Тепер  мені  насправжки  нічого і згадати. Холод крає серце, бо не встиг я  наснажити його воістину  високим, а не марнославним,   чистим, а  не засміченим, слизьке ж  і суєтне – сумний спомин. Важкий. Болісний. Нестерпний. Ніхто не згадує такого, а воно ж не відпускає. Хіба те, що я перелічив отам, трохи вище, можна наректи життям? Хіба у ристалищах-бойовиськах  розмай і розквіт  людський, навіть у побідних? Справжня побіда, коли долаєш біду, запалюєш пломінь золотий, а  не  посилаєш на смерть тобі подібних, котрим Усевишній дав життя для Життя.  Я ж не можу пригадати, коли долав біду… Хіба  що тоді, коли  власними руками здушив  Гуамат-мага?
      То було якраз перед початком мого царювання, коли царем Парсії став Камбіз. Як і я, він теж Ахеменід, проте влада схилялася до його рідного брата Бардії, тож Камбіз потайки убив його, царем відразу  ставши, і ніхто не знав про той злочин страшний. Та відав про те мідієць Гуамат-мага, і коли Камбіз відбув у Єгипет,  Гуамат-мага  загонорився у Пішіяуваді, що біля гори Аракадріш..   Трапилося те на чотирнадцятий день місяця віяхна, якраз перед моїм царюванням,   отоді самозванно захопив Гуамат-мага владу в Парсії. Усім  брехав, що він Бардія – син Кіра-царя, і йому вірили. Дійшло до того, що вже на дев"ятий день місяця гармапада1    того ж року,  Гаумат-мага підібгав під себе усе    царство Парське. А Камбіз помер раптово і малодушно  від страху і розпачу, і Ахурамазда звернув погляд свій  на мене. Ніхто ні в чому не смів  перечити, самозванному магові, тож і вирушив я у мідійську місцевість Нісайя2, де у фортеці  Сікаяуватіш  засів самозванець Гуамат-мага. Не жадоба  влади рухала мною, а чуття правди, яку слід було відновити. І   супроводжували мене вірні соратники мої, справжні мужі:   Віндафарн  - син Вайаспара, Утан  - син Тухри, Гобрій  - син Мардунія,   Відарн - син Багабігна, Багабухш  - син Дадухія,  Ардуманіш -  син Вахаука,  усі парси. Я прибув із ними  у Сікаяуватіш на десятий день місяця багаядіша, як казав уже. І  увійшли ми в  опочивальню  розкішну, де не чекав нас  Гуамат-мага, і мені довелося лишати його життя, бо всі із учасників знали, що мені царем бути. Хоча й плескали язиками опісля,  буцімто нагло владу захопив я, але то наклеп  несосвітенний, позаяк владу  украдену я повернув  династії нашій  Ахеменідській, і  сам став  у тому ряду царському дев"ятим із Ахеменідів. Тож  і речу наразі: либонь, оте вбивство,  мною вчинене, було супроти біди, на зловмисника Гуамат-магу  спрямоване, а куди ж  решта цілила?
      Ранок народжує день, але ясний день згодом неспинно перетікає у хмурий вечір.   

                ДАНТУР
                Маю здогад, чий  то голос долинає до мене  зрідка,  відаю,  хто   скаржиться так настійно.  Бачу  іще  одне   життя спотворене після того, як уже  все  сталося, і змінити нічого не можна, відтак і скаржитися зайве.   Я  теж зволив собі  малодушно обмовитися  про забуття, на яке прирекли  мене нащадки мої,  і як не прикро мені через те,  не жалкую: вилетіло слово горобцем,   та ще й  вкарбувалося в рядок, то й нехай уже. Вітер у тиші не сховаєш.
      Знаю, та  не чіпаю чужого,  адже  своїм – бо для   своїх же! – переймаюся  настійно.  Яким я був, -  хто тепер скаже? Пояснив  би  сам, коли б відав те достеменно… Різним я  був. Не стільки  через те, що ступав світом білим із настроєм особистим  непостійним, а що завжди  різні очі дивилися на мене. З  різних боків. У різний час. Та головне -  занадто різне 
       1   Червень- липень. 
       2  Північно-західна частина сучасного Ірану.
світилося в різних    напружених зіницях,  коли зирили на мене. Відтак, скоріше в тих очах - їхнє особисте, а не моє, я ж  бо лишався, як був. Бо входили  у серце моє  усі болі і радощі   світу  мого, і їм завжди стачило там не лише місця, а, насамперед,  уваги-поваги моєї. То були різні болі, різні радощі, і як же ото я, сар сколотів, володар степів, рік, перелісків і окрайця моря солоного, міг залишатися одним, однаковим, коли  стільки всього пропускав крізь себе! Тож і казав мені батько: спершу відчуй землю під ногами, а аже тоді і до зір очі пробуй задирати. Тож і  втікав інколи  на  могилу серед степу, у темряву і самотину, щоб  бодай подих перевести від навали думок, прагнень та вчинків усіляких чужих,  по степу розгорнутих, але  на мене вцілених.
        То для інших я був різний, і коли ще ходив землею, міг щось підрівняти, підправити,  якщо   воно  подавалося  не так, як було,  але  хто   виправить  хибну думку про мене зараз, коли  мене немає? І отой голос, що чим далі, тим усе відчутніше  ячить  – чи не тим же  розпачем він сповнений?  Лине він із краю полуденного, вітрами степовими принесений. Прислухаюся… І щось  не завжди тільки чуже, а  й особисто моє  вчувається мені у  стогоні  немоєму… 
       Я так часто сходив на могилу  ту  завітну, що інколи забував  навіть,  дійсно,   чи, може,   в уяві моїй посмертній те коїться… І зараз, коли слова отсі мовлю, не  впевнений, чи справді стою на ній, і кості мої  вже лежать глибоко під землею,  уже  тліють вони, та ніяк зотліти  не можуть.
       Та ні ж бо, живий поки що я. Стою на могилі самотньо, повернувшись спиною  до стану нашого. Ніч навколо ще  юна, та вона вже ніч. Безмісячно, через що такою ж самотньою,  як і я, виглядає вечірня зіронька на небосхилі. Найбільша і найяскравіша, та, що стрічатиме   Місяця-молодика на четвертинці його шляху на схід,  побуде трохи разом із ним,  а тоді  й  відступить, бо за сонцем її рух. Зараз  зіронька  сама, чекає. Перша нагодилася серед блакиті ясніючої,  щойно сонце скотилося за обрій, через те  й люба вона усім  сущим на землі. Маніжні елліни кличуть її  Гесперою, бо так їм звично, бундючні ромеї  Венерою, і в тім знаходять щось своє, ми ж діти Папая і  Гапі,   знаємо, що  то Ситниця наша рідна, і тільки  так  і  звемо її. Щойно вона спалахнула несміливо, як  сюркнув коник, невидимий у ковилі,  неподалік  моєї хижі. Я ще був у чотирьох стінах, та почув його й  звідти. І  зрадів  утаєно, для самого себе, наче спільника свого почув.
        Тепер   стою на могилі.  На  Ситницю  тільки зиркнув звично і полинув зором до обрію, туди, де сонце сховалося, а  тоді перевів  його позад себе, звідки  світило денне  має вийти завтра. Коники уже сюрчали зусібіч,  та  не зчувся я, коли й стало їх он аж стільки. З неба віяло  люботою Божою, від   Данапра1 -  прохолодою дужою, а навсібіч, начеб на  сюрах отих небачених  крихітних  нічних скакунів, розсилалася, розвівалася, розпросторювалася благодать  степова  несхибна. Удень вона  хистилася у балках та яругах, і затінку лип та дубів, біля стану нашого та  у заплавних  лісах гіллястих серед розливу  Данапрового, а тоді  виходила потихеньку, розливалася   і втішала, спокоїла  душі людські, вічно зморені.  І не  один я не спав, ледь не всі мої не спали,  проте  ніхто не  осмілювався   рушити   за сарем, бо знали, що ні в кому із них потребу тоді  я не вчував.

                ДАРІЙ 
                Інколи бере в облогу думка, що по-справжньому мені і згадати  нічого. Істинного життя я не спізнав.  Мінялися наміри, пори року, личчя і ставини, а їхнє наповнення лишилося  похмуро  однаковим.  Бо не мінялися люди. Множили  ті люди  статки свої, відтак, аби захистити їх,  уладнювали і вигострювали мечі, тугіше  напинали    луки, вигартовували лати,    урізноманітнювали яства на столах, аби обпиватися і об"їдатися,  столи святкові   з плином літ усе  довшали і довшали, бо свят усе більшало і більшало, тільки   душа, суть людська   не зазнавали жагучих змін. Ніхто не переймався нею, відтак усі так звані   набутки, що зростали од літа до літа,  мимоволі
      1Дніпро.
 обкрадали,  виснажували  душу, витоптували  її, і  люди, якщо й мінялися, то  на гірше. І я усе частіше  гарячковито   намагаюся дошкрябатися до тої пори, коли    я ще не цар, а лише спадкоємець, і невідомо ще, чи стану  царем… Із  далекої далечі  затуманеної вигулькують незбурені води, непотьмарені  зорі, шепіт  трав, щебет птахів. Нічого того я не чув і не бачив удосталь. Все те було  послане  мені,  наперед, як людині, а не як  володареві світу, та я  переймався іншим. Я квапився, бо стрімко линув час,  і ніщо не могло його спинити. Бодай пригальмувати б іноді! Ні! Так того жадалося, що віку собі вкоротив  би, але чи зараяв би чому тим…  Порятунок знаходив  лише у цілковитому самовідданні. І неминучому самозреченні. Заради держави. Держава не могла обійтися без моєї жертви? Коли володарював,  то так і вважав  і  ніколи не дивився на себе збоку, бо часу на те не стачило, а ще… Боявся засумніватися. Лячно було, що відкриється істина, яка знезброїть мене. Тоді я лише здогадувався, а, опинивись у Засвітті, побачив ясно, що нерідко… Та що там нерідко, як часто у своєму володарюванні я сподоблявся  погоничеві, який  штовхав віз, що й без нього спішно котився сам. І добре ще, коли по рівнині, а то – згори…
       Не лише зайвим, а й шкідливим був мій невтримний  доторк до всього, та ніхто не несмілювався мовити мені  про те. Усі смиренно, а насправді ж малодушно-зрадницьки, кивали головами, мовби згоджуючись і долучалися до нескінченного злочину.
       Тільки завершивши шлях свій земний, я почув життя таким, яким воно є насправді, і вжахнувся, бо міцно взяв мене у свої  пазуряччя здогад, що скільки днів та літ змарнував я, володарюючи! Я не знав спокою, а разом із тим позбавляв його інших. Там, де статньо було  тихо спостерігати, я  бурхливо втручався діями своїми. Звісно, не раз рятував  становище, наближав  жадане,  та скільки зайвого було у моїх рухах і вчинках  во благо, які  мимоволі, наче непомітно, та неухильно  згодом поверталися на гальмо.
        Любив я свою землю? Безсумнівно. Але не стачило мені часу і глузду любов ту свою  спрямувати на мою рідну Парсію, що дала мені життя, взір мій  линув за ліси, гори, моря і пустелі, я переймався…. Ні, не щастям підданих,  а ладом у державі. Отим примарним супокоєм, що буцімто панувати без мене не міг. Тим ладом, що, моїм розумінням убезпечувався лише  неосяжжям володінь  та  множиною  покірних, безмовних підданих. Я не цікавився, як їм – отим мідійцям, єгиптянам, фракійцям, согдійцям та усім іншим, тим, що й лік не завжди чітко міг  дати, як їм у державі моїй  неосяжній? Живуть вони у ній, чи марнують вік свій, так, як і я його марнував? Тут я опинявся  рівним  серед своїх  підданих – усі ми не знали справжнього життя, різниця ховалася  лиш у тім, що я був позбавлений захвату  відчувати усе, дароване Богом, через те, що спочину не знав, наводячи примарний лад у володіннях своїх, а піддані мої томилися,  бо лад  той  в"язав  їх по руках і ногах.
       А тепер… А що тепер!  Мені так хочеться спізнати погожий ранок, коли я звільняюся  від сна  сам-один,  сам покидаю ліжко, сам виходжу  на ганок і прошкую босий по живій землі і ніхто мені нічого,  і я нікому нічого, бо я сам і дослухаюся до Світу Божого, адже я благоговію перед ним. Де воно, оте  справжнє щастя? Хто і на догоду кому відгородив мене від нього? Чи став світ щасливішим через те, що я, Дарій Перший Гістасп, володар світу, завершуючи життя  своє, так і не звідав щастя  особистого?
      Численні автори моїх майбутніх життєписів  - захланні  копирсальники у ганчірках моїх, сміттярі і брехуни  - стільки жорстокого і свавільного  мені понаприписують, стільки зажерливого   і підступного навішають на мене, що навіть на обурення сил не знаходжу. Шакали… Що їм, отим, котрі  животіють  із чужого життя, із чужих успіхів та невдач, із чужого болю і несвоєї радості, що таким може бути    відомо  про мене, окрім згаданих начерків на скелях і статуях, а також  писаного-переписаного, бріханого-перебріханого на пергаментних  згортках і табличках клинописних?  Усе ж бо чинено людьми живими і ними записано. Одні вчиняли, інші писали, а людина – то слабина і жалюгіддя. Не від серця свого щиро вчиняє, а з примусу чийогось. Тож  хіба  може збагнути, що то  є – тягар влади,  незвідавший того тягара! Тільки куцому  розумові  та глевкому серцю  діяння владою наділених  стеляться   облудно свавільними, бо їм  куди яскравішими  видаються постаті підступного Навуходоносора,  кровожерливого  Ірода чи  скаженого Нерона, аніж  послідовного Перікла Афінського Мудрого чи благородного Святослава Київського Хороброго. А  ще  ж будуть Торквемада і  Кортес, Сталін, і Пол   Пот1. За що? А за все. Я бачу те, бо я занадто давно там,  звідки все і дуже добре видно. Я, Дарій Перший Гістасп, колишній володар не лише парсів, а всього світу, маю право так свідчити, бо сам спізнав усе сповна. І кажу із несхитним  переконом, що в усі часи люди шукали, зазвичай, те,  чого не стачило лише їм самим, а не чого бракувало іншим. Воістину, гірших в усі часи і повсюдно  - більше,  а найвищим  із благородств є вміння  благородно і гідно переживати зміни, що  спричиняють  занепад.

                ДАНТУР
                Вся суть у відстані. Владна  сила саря не була б такою тяжкою для її носія і загрозливою для тих, на кого вона спрямована, коли б висукувалася  вона  не згори, а здійснювалася знизу, снувалася   б між людьми у тій плоскині, в якій вони  живуть. Аби люди свідомили, що не насилля  чинять над ними, а до ладу навертають. Бо стільки тих хотінь-бажань у кожного, але ж комусь треба їх бгати ув один жмут, а вже згодом ділити порівну на всіх.
       Отоді буде мир і  лад буде.
       Та все ж  я  – на відстані. І тоді, коли скачу на коні разом із усіма і не  хилюся від стріл, що летять навстріч, і коли тримаю мову з гуртом притихлих, навіть коли за столом  сиджу разом  з усіма і келих здіймаю за всіх,  – між мною і рештою – прозір. То ширший, то вужчий, але – незмінний і незникомий. Я роблю усе, щоб його звузити, але трапляється, що собі на шкоду, і тоді  уриваю вчинки  свої і спішу на вершину могили.
        Змалечку звик туди збігати. А  вперше  -   після  скоку мого безсідельного на коні. Батько тоді вспокоїв мене, заніс у  намет, поклав у  ліжко,  і я заснув. Коли ж прокинувся, відчув, що поночі не  лише біля мене,  між повстяними  стінами, а й  за ними. Бо сюрчали коники, пирхали коні неподалік, дзвякали вуздечки послаблені, та над усе  сюрчали коники зусібіч, і я ступив за поріг намету.
        Нестримною прохолодою війнуло од Данапра… Підбіг до мене один із батькових охоронців, аби втолити якесь моє бажання, та я спинив його порухом  руки. Хто підказав  мені той рух? Ніхто. Я сам бачив. І здогадувався, як часто отим   махом доведеться користуватися мені, бо особливе життя перейму. Я дуже хтів би, щоб  життя моє  було таким же, як у всіх моїх перевесників, та чим  далі, то особливішим і осібнішим  ставало воно. Мене відпихали, одгороджували  від інших дітей. Бачили хлопці, як упав я з коня, і коли батько віз мене до намета, хлопці бігли слідом, стурбовано зиркали на мене, я переповнювався теплом до них, та усі вони зупинилися раптом, бо жодного  не підпустили до мене. Учора ще  купався   з   ними  у Данапрі, куди возив мене,  взявши до себе в сідло старий відун, ми обсипали один одного піском, та сьогодні  мене  відокремили  од моїх перевесників.
       Наразі сам іду на могилу. Щось тягне мене туди невтримно.  Не думаю про те, що  під величним  пагорбом, зачубленим ковилою, прадід мій, Синдал і два  його  вірні вої його спочивають, і п"ятеро коней для них забитих,  і вісник, і конюх, і слуга. Я бачу пружку  темного обрію, над яким обабіч розсовується, ширшає, вищає і темніє багряна смуга, залишена сонцем, і хочу розгледіти більше. Із самого вершечка могили видно споночіле люстерко Данапра, і то вже добре. Тоді я ще не знав, що люстерко те з літа в літо ширшатиме і довшатиме, але не від того, що дерев гіллястих навколо меншатиме, а що

           1Ірод 1 (близько 73-4 рр. до н.д.) – цар Юдеї; Нерон (37-68 рр. н.д.) – кривавий римський імператор; Перікл (близько 490-429 рр. до н.д.) –  видатний афінський політичний діяч; Святослав Хоробрий (близько 942  – 972 рр.) – видатний київський князь; Торквемада  Томас (близько 1420-1498 рр.) – керівник іспанської інквізиції; Кортес  Фердинанд (1485-1547рр.) – іспанський конкістадор, поневолювач центральноамериканських індіанців; Сталін (Джугашвілі)  Іосіф (1879-1953 рр.) – кривавий комуністичний  диктатор, фактичний  керівник СРСР (1924-1953 рр.); Пол Пот (1928-1998 рр.) – кривавий кампучійський (камбоджійський)  диктатор.
ростиму я,   тягтимуся вгору, і з могили повсякчас відкриватиметься мені усе більше й більше.
      Та настав   вечір, коли я зумів обійняти навколо таку безмірну множину  всього, і з  того вечора нічого  вже не додавалося, як би не витягувався я навшпиньки. Уже й не пам"ятаю, уявою чи вочевидь зумів я вихопити із м"якої темряви напружену смугу  Дануя1 переді мною, і притихлу, значно вужчу  смугу Дана2, за спиною моєю. Уздрів я також гори мальовничі3, що стрімко звелися над самим морем4 – ліворуч,  і темні ліси – по праву руку. Далі зір мій не сягав, та  я  вже здогадувався, що то і є сколотський обшир, і далі,  більше нам не треба. І гріхом  великим, непослухом блюзнірськиим, злочинно непростимим є як те, щоб не боронити землю свою від чужих зазіхань, так і посягання на чиюсь  землю. Бо в обох діях маємо неповагу до дарунку Божого, глухоту  до ваги  його, коли і в себе не господарюєш, як слід, і на чуже зириш. На рідній землі кожному завше стачить усього, і то  є хорота – лізти кудись. 
      Я стояв на могилі і бачив так багато. До неба линув лише подумки. А якби забаглося здійнятися  над землею? Куди зміг би сягнути, щоб охопити   оком живим, а не уявою те, що дано людині побачити згодом? Як високо треба вознестится? І тут наче хтось, невидимий і невідомий,  шепнув мені: "Не вище, ніж злітають над землею птахи". Я не смикнувся шукати, чия ж то підказка прилинула, а лише  намірився з"ясовувати, яка ж то птаха підбивається над степом найвище… І спершу нагодилася ластівка. Невже саме їй найбільше відкривається згори? А тоді  побачив жайворонка… Не встиг діткнутися його, як слід, аж тут закружляв  над могилою степовий орел, а трохи віддалік – шуліка… І сам я тоді  - бо нічиєї підказки  не чекав  - сказав собі, що вище орла ніхто не піднімається над степом. І людині вище нічого  шукати, як би вона того не домагалася – ладнати крила на плечах своїх, чи кибитку крилату облаштовувати.
        Проте люди рушили далі,  знехтувавши  застережливу думку, але щастя слідом за ними не пішло. Хіба що захват гарячий спричинився, мовляв, он на що ми здатні, але то не щастя глибоке, а лише втіха верхова. Речу так упевнено, бо між примарним захватом і справжнім щастям  завжди прірва бездонна. Страх, навіяний  мені першою  моєю скачкою на коні у дитинстві,  то була вістина, послана бідою, коли  людина лишається коренів   своїх, бо відбирають у неї землю її рідну, або  ж виганють її геть на гони чужі. Кінь  біг тоді уперед, мені ж, малому, в"являлося, що  він  несе мене в далину невідому, незворотно од рідного, де я свій, навколо усі свої і все своє – відоме, близьке, рідне. Часто мені ввижався той перший  скік на коні, та не так сам скік, як враження од нього жорстоке, що аж моторошно  ставало. І я знову ж таки йшов на могилу, аби позбутися  хмурих наслань,  і мало хто  відав, де наразі сар, а коли й знав, то де вже   було здогадуватися, що бачу я, стоячи на могилі, і що отримую там для серця свого. Я ніколи і нічого не бажав для рук  своїх, а надто живота свого, а от серце  межі бажанням  не знало і не визнавало, і жага та повнилася одним лише чуттям. Нелегко з ним, та я не ремствував, а дякував Усевишньому, що пустив мене у світ таким, і таким я маю й бути і вестися гідно і достойно. 
        Мені стачило того Данапра, що відкривався  з вершечка могили, і більше я не бачив, бо вже тоді здогадувався, що справжня насолода і сила в тім, щоб гальмувати свої забаганки, а зовсім не в наданні розвою і впертя для їхнього дійснення. Прагнути  більшого, ніж  вистачає тобі,  – то  зухвалий виклик Богові. 
      Мені   стачило степу і коли я стояв на могилі, і коли мчав на коні, тож і непокоїла    мисль, що  не зможу тим відчуттям землі моєї рідної насититися, через обмеження  життя людського, і ніколи не переймалося  серце зазіханням на чуже. У дитинстві я гадав, що  так буде  завжди. Не лише зі мною, а з усіма, і коли вже із Засвіття глянув  на наш Данапр, на отой його відтинок, де він Дняпром5 припиняє зватися, а починається Дніпром, щоб   
       1   Дунай..
      2   Дон.
      3 Кримські  гори.
      4 Чорне море.
       5   Так називають Дніпро білоруси.
 дістатися моря солоного, мене вперше охопив розпач. Ніщо мені, навіч спочилому,  не загрожувало, нічим я не ризикував, бентега жорстока  охопила  за долю роду мого. Бо не побачив я старого, доброго і ласкавого Данапра, а лише розпанахану, покривлену і закаламучену смугу води на сотні і сотні верст. Щез Данапр, а ми ж таким здоровим і таким могутнім нащадкам своїм  його лишили!  Вода… Вода… Вода… І поруйновані, понівечені   береги на  всьому плині крізь наші, одвічно сколотські,  землі… Багато каламутної води, що й самого Данапра не видно. Сховище води… Сховище!.. Від кого? Для кого? До якого жалюгіддя і приниження треба довести  думку  високу, щоб замість живого, Богом даного Данапра, замість могутньої ріки,   прийняти мертвотне сховище  води!
        Не сподівався я на таке, коли ще ступав світом білим, надто в ті дні і ночі, коли піднімався на могилу, думкою самотньою огортаючись. Не чекав руїни: виснажені пасовиська, вирубані плавні, отруєні  джерела, стерті з лику земного білі хатки… 
         Відстань -  велика річ.  То вся суть у відстані?  Мене ніколи не вабило одриватися від людей, та чим ближче я до них підходив, тим частіше муляла жага усамітнитися. Нерідко насувало враження, буцімто я зовсім утратив    людське розуміння, бо з жахом свідомив, що слова безсилі. Хтів порятувати діло словами, та чим більше їх виливав, тим глибшало несприйняття мене. І я неймовірним зусиллям волі умовкав і  спішив на могилу і пірнав у думи свої осібні. І вже після могили,  коли вертався до решти, знову розуміння отримував. 
       А раз, то було на самому початку  сарювання мого, серпниковим1 ранком,  тільки-но  вийшов  із хати батьківської, що біля Тарпи2, і запрошкував до Папай-Гори, як  відчув дивний здвиг  у душі своїй, мовби слово якесь там ворухнулося і запрагло випростатися, випурхнути на волю. Мені раптом стало так бадьоро, стрімко, легко і піднесено, що я аж ходу собі піддав. Двійко моїх охоронців, як я й велів їм, усе подовжували і подовжували відстань між мною і ними, адже ближчала Гора, зате гострішав мій зір,  і трепетом повнилося серце. Я бачив усе, що навколо, нічого не  відкидав, та більше вслухався у те, що коїлося в душі моїй, і все міцніше  шерех отой  душевний забирав мене. І коли опинився на верхівці Гори,  легенький  дріж стріпонув мене, і щось полинуло із серця мого, вмить дісталося вуст, і вони ворухнулися покірно, і я почув:

                Світе мій щирий, який ти чистий!
                Світе прозорий, який ти гожий!
                Хочеться ноги в росу вмочити
                І цілувати ув очі  рожі 3.

       То мовив я сам. Виструнчилися ті слова у  серці моєму раптово, і на вуста зійшли зненацька, тож я знову здригнувся. І оглянувся, чи справді поруч     нікого, бо негоже сареві словами ритмувати ніжними. І враз   мене обдало теплом, я випростався і повернувся до сходу сонця, і знову – так зненацька! - мовили  вуста мої, начеб зовсім мені не належачи:

                Сяй і слався, наш добрий світе,
                Небо своє прихили над нами!
                Ми твої паростки, ми твої діти, -
                Будьмо ж не пасинками, а синами.   
 
       1 Серпневим.
        2 Річка Кінська, яка бере початок  на північному схилі Приазовської височини (Куйбишевський район Запорізької області), і колись текла аж до Чорного моря, то з"єднуючись кілька разів із Дніпром, то відкидаючись від нього, і сягала 500 кілометрів у довжину. З виникненнням Каховського водосховища, Кінська розчинилася у водах штучного моря і тепер впадає у Дніпро між селами Малокатеринівкою та Приморським (Запорізька область), маючи довжину  149 кілометрів.
       3 Тут і далі  - із віршів видатного українського поета Бориса Мозолевського (1936-1993 рр.).
        Мені раптом захтілося вигукнути ті слова щосили, бо я збагнув, звідки вони, і вони виливали  суто моє, та не міг я гукати в степ, бо сар я був. А сареві личить лише накази  творити, куди вже там словом  красним обзиватися. Хіба що на сміх та на глум. Навіщо?
        Знову   озирнувся – нікого. Тож повторив я  ще раз те, що вихопилося із серця, бо ніхто із людей не міг того чути, але ж не пролунали  слова мої всує! Почув їх степ,  і до Данапру слова мої полинули,  і над Гіллястою розпросторилися, адже слово мовлене – теє ж діло.
        Тоді, на верхівці  Папай-Гори після слів моїх несподіваних, звідав я чуття дивне. Вело воно до того, що не хтілося мені  спускатися донизу. Забракло раптом  тяги до гурту людсько вертатися. Зникло бажання  радників своїх збирати і раду вести, і вжахнувся я того… 
       То був нетривкий прояв моєї слаботи?А може,  очищення перед напливом сили необхідної…Ганив я своїх підлеглих? Шпетив їх крутим словом? Шмагав нагайкою нерозсудлививх і нерозважних? Мені все те не лише волилося, а й радилося зусібіч, але йшов я іншим шляхом. Не ганив, не шметив і не шмагав. Стачило зору пронизливого і мовчання презирливого, коли віч-на-віч стикався з неміччю й облудством, а тим паче – з підлотою і зрадництвом. Могила дідівська серед степу, на яку сходив завжди, і Папай-Гора над Тарпою,  напроти Данапра множили мої сили, надій додавали і віру  міцнили. Ніщо не могло замінити тих сходжень, бо тільки від землі рідної міць незбориму можна отримати. Решта – облуда.
             
      Вимогливий читач:- Ви впевненні, що для висвітлення одного із найдраматичніших періодів у вітчизняній історії   обрали оптимальний  прийом?
      Автор: - Вам нецікаво читати те, що я написав?
      В.Ч.: - Цього сказати  поки що не можу,  проте, гадаю,  історичному  творові  більше пасував  би гострий сюжет, а  не роздуми  двох  героїв.
      А.: - А в тих  роздумах  сюжет хіба не простежується?
      В.Ч.: - Принаймні, я його не уловлюю. До того ж монологи Дантура і Дарія  занадто автономні, у той час, коли  обидва герої сприймалися  б природніше в ролі  учасників, бодай і заочного, та все ж   діалогу.
     А. : - Можливо, але в такій ситуації мені важко було б  утримати їх від прямої дискусії, адже  до неї мимоволі  спонукала б сама сутність  обох царів, їхня принципова відмінність. Проте я визначально вирішив  тримати своїх головних  героїв поки що ізольовано одного від другого, аби згодом    увести їх в єдиний потік подій.
     В.Ч. – Але ж саме отих подій я досі не бачу -  воно й не дивно, позаяк дії без сюжету розгорнути неможливо.
     А.: - Між тим, вони давно уже розгорнулися, ледь не з першого слова мовленого Дантуром. Верніться, будь ласка,  назад, почніть читати уважніше, і ви погодитеся зі мною.
      В.Ч.: - Словом, для того,  аби я краще сприймав ваш твір, радите час від часу  повертатися назад і читати його з першої сторінки?
     А.: - Я лише хотів зауважити, що мій твір слід читати неспішно, бо написаний він не для розваги.
     В.Ч.:- Мгм....

                ДАРІЙ
                Батько мій,  Гістасп,  не був царем, тільки родові  Ахеменідському він належав, тож і не усувалося, що мені, Дарієві, випаде стати володарем світу. До того ніхто не прагнув із смертних, таке намітив Ахурамазда, а сущим лише здогад доводилося мати. І батько мій пестив мене, як майбутнього царя, я все розумів і зовсім тим не переймався. Коли ж став підлітком, то вже прагнув влади, з нетерпінням чекав  свого часу, бо інакше життя свого не бачив. Можна казати багато слушного, влучного і доцільного, і нехай воно почуте буде вчасно, та не завжди  істиною  спроможне  стати. Бо між словом і ділом - відстань безмежна. Один тільки слова солодкодзвінно мовить,  інший справу  вперто чинить. Чи завжди  справою захоплений  до слова дослухається? Не до свого  - своє він чує, бо воно в ньому завжди,  -  а оте слово, що іншому належить... А за  тим іншим іде ще один інший. І всі речуть, усі радять. До діла ж, корисно, слово тулить лише той, у кого влада, хто має вплив на інших, тож і праг я влади,  а позаяк  сподівалося, що саме  мені,  Дарієві, може  випасти  вона, то  і жив очікувально. І батько сприяв. Казав: є час – бери переконанням, а не силою, а не стачить часу –  рішуче нехтуй  словом  і стрімко силою  дій.
       Що так і має бути,  переконався я зримо ще підлітком, коли замах на мене вчинили. Саме десять і вісім літ мені виповнилося, вік якраз той, що до володарювання ставати, проте чолити державу ніхто мене ще не випинав. Знав Ахурамазда, що не час іще, відтак Камбіз продовжував правити парсами, а   також усіма, їм підвладними, мені ж лишалося гідно чекати знаку свого високого, то я й чекав. Освітньо наснажувався, бойовим спритом  збагачувався, до жінок приглядався, і не тільки. Полював на звіра вільного, хоча хисту до того не мав анінайменшого, а чинив те, що вимагали  від мене, адже царем я мав бути, а що ж то за цар, твердили, котрий полюванням не захоплюється! І не про селезня галасливого чи лань  прудконогу річ, навіть не про вепра похмурого або лисицю необачну. Тут  барс облесливий або лев свавільний – і  тільки вони! – стать мисливську царську визначали. Вислідити  когось із них, підстерегти, настигнути і порішити – не просто молодецтво із молодецтв, а вага володаря над людьми, державна і державницька карма одна, безсумнівна.

 
      Я вполював  барса, і не одного,   лева  якось настигнув і поранив, а заганяльник Аршиз добив. Пихи було через що напускати на себе, та не мав я її. Не чув захвату од розваги такої, бо  розвага є розвага. Не знаходив я у переслідуванні – нехай і могутнього, свавільного, нехай і дужого -  звіра жодного сенсу, робив се,  мовби примусово. Лише через те, що чинили так до мене усі можні владою, тож і я те  мав коїти.
       А тоді ми вийшли на лева. Не я нагибив його, Аршиз,  він і заохочував, аби я чимдуж припустився за звіром. Хльоскав коня мого  нагаєм і все квапив:
        - Швидше, Дарію, скоріше, скоріше! Ну!
        Збоку,  якщо придивитися, либонь, можна було  подумати, що не лева ми переслідуємо, а  жене  Аршиз  царевича на володаря звірів; жене Аршиз обох – юного Дарія і  лева -  і дивним те не могло не видатися. І я  шпорив коня без жодного захвату до погоні, навіть без найменшої хіті і вже не чув решти заганяльників за собою. Зате ухопив слух мій тріск  неподалік,  попереду нас, навіть, здається, сопіння вчувалося важке, знесилене, дріж пробігав по тілу моєму  від того, але  я гнав коня. Аршиз заходив до зліва,  то справа, хльоскав і хльоскав мого коня, інколи трохи випереджав мене, але не прямо по ходу скакав, а  трохи  збоку.
       Лева я не бачив. Хащі тамариска та поодинокі смоковниці, віття яких сягало  землі, либонь, не волили мені уздріти звіра, та я не  дуже  того і праг. Аршиз не збавляв  гонитви, і я скакав слідом, аж поки заганяльник  раптом звернув  різко праворуч. Умить розступилися хащі, на очах моїх випросталася  бруднувато-сіра пустка із синьою смугою над нею – то був початок  геть лисого кам"яного виступу із  похнюпленим небом,  і більше нічого.  Ні Аршиза, ні лева. Біг коня мого уповільнився, бо випалений  сонцем кам"яний  виступ прагнув неба, і ні тоді я не міг збагнути, ані опісля,  жодного разу не міг утямити, як ото воно сталося, що я раптом кинув повіддя, обезстременив обидві ноги і полетів із  сідла.  Я впав, ледь не торкнувшись підборіддям  дрібних камінців, умить підвів голову, і тільки й зміг уздріти  дві лискучі підкови, що мигнули,  і задраний хвіст,   коня ж самого більше не бачив. Мій, ще не об"їжджений, як слід, Ласкан загуркотів ув урвище, те я збагнув, коли підвівся і побачив  за три кроки  провалля.
       Як се могло трапитися? Куди подівся лев, і чому я змушений був так несподівано і так  різко повертати праворуч? А що ж Аршиз?
       Аж ось  і він. Скочив з коня,  підбіг до мене:
      - Обережно, Дарику, там проваля! – Аршиз схопив мене за праву руку і потяг до себе, подалі од  прірви. А міг штурнути услід за конем? Так, невідь-чому приверзлося мені, проте Аршиз смикнув мене геть  від урвища, бо ондечки уже й решта заганяльників підіспіла.
        Оточили нас, гомонять збуджено. Про лева ніхто ані слова, а все про те, як же воно  сталося, що я ледь не загуркотів у провалля.
       Батько все допитувався, де я винюхав того лева, як його слідив, хто був біля  мене і   "що смикнуло тебе, Дарику, і твого Ласкана  так різко повернути праворуч?" Була мова  і про Аршиза, але не при мені, тож і не знаю, як вона велася. 
       Мені б насторожитися після того випадку, але я ще замолодий був для підозр, та й батько не вертався до того більше. А може, мені просто  нічого не казали? Не знаю. 
      Як би там не було, а за кілька днів ми знову гнали лева крізь хащі тамариску і трималися подалі од підступного провалля, і знову Аршиз був із нами,  і знову я опинився   поруч із заганяльником, на чолі гонитви. Цього разу я  встиг навіть помітити звіра, отож, щось схоже на  захват сіпнуло моє  серце, і я мимоволі пришпорив  нового коня, якого ще й поіменувати не встиг.  А тоді так захопився, що не вгледів,  що Аршиза поруч немає, я взагалі забув про головного царського заганяльника, аж поки вихопився на галявину і вже там уздрів... Щойно лишилися хащі за моєю спиною, як  спершу  почув, буцімто тенькнула тятива, а тоді краєчком ока ухопив у куточку галявини Аршиза з луком навскидку і тут же відчув, як струсонуло  піді мною коня, мене щось вирвало  із сідла і кинуло  на землю. Рівно так же, як  нещодавно біля прірви. Гепнувся я об   каміння,  умить звів голову, аж зрю -  Аршиз уже наклав другу стрілу на лук  і тягне тятиву на себе. Мені б змежити повіки, аби не видіти власну смерть, та я,  либонь, так був уражений побаченим, що  іще ширше  розтулив очі, дивлюся, аж раптом   права рука Аршиза,  разом із луком,  стрімко  задирається  догори, а сам Аршиз хилиться усім тілом назад,  бо в його шиї – стріла. Аршиз не встигає упасти, як йому в шию,  поруч із першою,  впивається друга стріла, водночас на галявину виривається уся свита. Воістину, стріла напрям знає.
       Не відаю, хто стрілив ув Аршиза, не цікавився я тим. Мені допомогли підвестися, а тоді я сам підійшов до смоковниці і висмикнув  із стовбура червону стрілу з білим пір"яним охвістям та з трьома чорними поперечними смужками біля нього. Стріла увійшла в дерево неглибоко, мені дісталося  вістря, і було те вістря  не парське - довгасте, з двома  широкими крильцями   - а куценьке,  і   крильця у нього були вузькі. То мідійці  такі вістря лаштують. Знать, цілив у мене  Аршиз мідійською стрілою… А сам же -  парс. І дістав  ту стрілу із колчана, де всуціль парські стріли були, лише три мідійські. Одна  лишилася в гориті, а дві Аршиз випустив…І  всі  учасники гонитви були парси, і звісно, що серед них був Аршизів спільник, та, либонь, і не один. І може, саме він порішив так вчасно Аршиза стрілою, коли збагнув, що змова їхня луснула, і  треба спішно усувати нерозважного  Аршиза, начебто рятуючи  юного Дарія.
        І все ж я був порятований.  Тримав вістря стріли мідійської, затиснувши його в кулаці, уже воно в долоню мені вп"ялося, та я тримав, зовсім не чув болю… Який  там біль, адже не в серце і не в шию уп"явся бронзовий шпичак -  живий я!
      Відтоді те вістря завжди зі мною. Коли ставало щось поперек горла, іноді виймав його із шкіряного капшучка, клав на долоню, дивився на зеленкуватий,  майже невагомий гострячок, і сором от-от готовий був оволодіти мною за слаботу мою. Уже б і спомин блідий про мене геть вичах, якби не спіткнувся мій коник на тій галявині…
      Збирав пальці докупи, стискав і міцно тримав вістря в кулаці, і хто мені і що опісля…
      Невже дійсно без сили немає правди?
      Мене   хтіли вбити, і батько мій одразу взявся з"ясовувати. Не причину замаху, а хто його коїти намірився. Одразу всіх заганяльників засадили у в"язницю того ж дня, а вдосвіта звелів батько, щоб спільники Аршиза назвалися самі. Не те –  кожного  скарають на горло, аби в гурті не всіх  винних  знешкодити  одного  злочинця.
       Зі сходом  сонця ніхто й словом не прохопився про можливий свій дотик до  змови, тільки мертвого одного винесли із темниці. Сидів він у куточку, прихилившись  до стіни і опустивши голову на груди  - мертвий. Сам собі     повідчиняв тихенько вістрям  стріли судини на обох руках і мовчки стік кров"ю. То, либонь, і був змовник. Та хіби лише один? І змусили колишніх заганяльників ще до кінця дня сидіти у темниці і ніч одну, але ніхто спільником  Аршиза не назвався. Жоден нічого про своє  у тій змові не сказав, хоча батько мій обіцяв усім смерть за мовчання. Виходило, що десять  і  один мали залишити сей  світ, проте батько відступив. Кари не було, тільки й того, що розкидали, розпорошили  усіх по різних когортах та всіляких гуртах, щоб жоден із них з рештою не знався. Виявив тоді батько мій великодушшя, а  тогочасний  володар парсів Камбіз не став утручатися. Так було, і мені припало до душі, як воно усе спливло, відтак  і досі прихильно  батьків учинок згадувати.
                ДАНТУР
                Скіфи… Саки… Скити… Сколоти… Хто ми? Звідки? Неврівноважений   Блок1 виставив нас азіатами, та ще й "с раскосимі і жаднимі очамі", яких викинула азійська   утроба  на простори  таврикські, мов кару - на голови грішників. Отакої… Звідки приверзлося  знаменитому поетові  се? Начитався          старобутніх і старосутніх життєписців? Так немає нічого подібного ні в  Геродота, ні в Ктесія Кнідського, ні в Страбона, ні в Йордана2. Чимало всього наплели сі розумники навколо нас, але до азійства не дотумкав жоден. І "раскосості" не запримітили у нас, і  "жадноти" не уздріли. А були ж вони значно ближчі до сколотів, аніж добродій Блок. Геродот із Галікарнаса так той навіть землями нашими мандрував, з нащадками моїми знався. Брав їжу та питво із їхніх гостинних рук, спав у кибитках і в хатках наших. І не зганьбив рід сколотський. Звісно, чимало вигадок нагородив, та не виставив дикунами нас ущент. Власне, може, то переписувачі  складеного Геродотом  усе  накрутили? Отож, як тут не згадати  про самовпевнене древко, яке  дзвінко виставлялося стрілою, геть знехтувавши і вістрям, і оперенням!
       Що ж спонукало Блока так далеко просунутися? Для мене вагу те має  неабику, адже про народ мій ідеться, тож і про мене заодно. Народ мій – то я, а я – то мій народ. Отой, що виплодив мене і жив зі мною, а я жив із ним і  в ньому. Той рід, що потомство  розкішне дав. Таке рясне, кмітливе і могутнє, що помітне з усіх усюд світу білого. Хіба що талану не стає йому гідного, але у тім  народ мій  теж винен. І я не хочу, аби додавали йому зайвого, та ще й не властивого йому. Тож і гадаю: а чи не через те коїться воно так безталанно, що брехнею оповитий увесь шлях   люду мого рідного? Блок свою байку утнув  літа 1918-го доби найновітнішої, то невже не відав про келих електровий3  із Куль-Обинської могили? Адже знайдений він ще аж літа 1830-го, усе тієї ж доби… Невже не бачив срібної з позолотою амфори,   явленої людству літа 1862-го? А золотий гребінь із могили на ймення  Солоха і такого ж гатунку кубок,  про який увесь світ знає з літа 1912-го! Та якби співець Блок  лише зиркнув   на той келих, на ту ж амфору, на той же гребінь та на кубок,  то відразу  ж побачив би  моїх живих  одноплемінників, в яких   миттєво упізнав би сучасних йому українських сільських дядьків. Бо одного вони роду-племені,  сколотського.
       Що завадило Блокові мовити лунко саме про те, що він побачив на  келихах-амфорах-гребінцях?  А  він же розтрубив гучно зовсім про інше… І оте інше, хоротливою уявою співця  навіяне, чи настійно і облудно кимось    йому підказане? Питаю так, бо в самій подобі Блока – анічогісінько сколотського… Не нашого роду він, тож чужі  і ворожі  ми йому.
      Образливою байкою просториться вістина  про нас, буцімто зайшли ми у таврикські степи із обширів азійських і там осіли. Отак зібралися, вирушили і прийшли. Усі до одного перекинули самі себе з одного місця в інше. А з якого такого лиха чи добра  вчинили ми те, хто скаже? І коли терзав зуд невсідництва душу якусь  безпритульну одну,  а тоді ще одну, а то   й третю,  та  нехай навіть ще й двадесяту, то як  зуд той  міг оволодіти одразу сотнями, тисячами, а надто тисячами тисяч? Хто ото такий кмітливий і могутній виськався, що зміг   

     1   Блок О.О. - російський поет (1880-1921 рр.)
      2  Ктесій Кнідський  (V ст. до н.д.) – перський медик та історик;   Страбон   (64/63 до н.д.- 23/24 рр. н.д.) – грецький географ та історик; Йордан – готський історик (V1 ст. н.д.) 
      3  Сплав  золота зі сріблом.      
      
зібрати усіх докупи і вивести із місць насиджених  у безвістину? Не так створив Усевишній людину. Не такою і не  для такого. Жива вона не хоротою безкоріння, а   глибоким укоріненням у землю свою. Якщо не всіх  сущих до одинака остатнього, то більшоти неухильної  неодмінно. І не блукав народ мій із місця на місце, а мешкав споконвічно на землі, Богом   даній  йому між Дануєм і Даном, між морем солоним і аж отим заліссям опівнічним. Не вигиналися межі землі нашої беззмінно і єдино визначено, але стійними вони були загалом. Посувалися під впливом вітрів людських то за сонцем, то супроти нього, то аж гори Шарпаті1  перехлюпували, але корінь наш завжди був отут, біля Данапра могутнього,  і знали-відчували   волосинки-підкорінчики його гори Таврикські2 та  ліси опівнічні, гори Шарпаті та валуни Данські3. Тут ми споконвіку, бо землю сю  від  Господа  отримали.
      А ходили пращури мої далеко за море синє до рівнини між Тигром і Євфратом у вивідки, жменькою найвідчайдушніших, які завжди знаходяться серед будь-якого люду, бо такими  Усевишній сотворив людей.  І  ходили, бо місця між Тигром та Євфратом геть тоді пустельними були.  І лишилася часточка наша там, аби від кореня основного   галузку дати. І випросталася  та гіллячка, а коли рознародилося  люду нашого там буйно, то забаглося на
 землю вітцівську глянути, бо ніколи про неї пращури мої не забували. Ті спомини не лише у мові та  в звичаях, а й  у серцях збереглися, тож і повернувся на Прабатьківщину гурт пранащадків. Були вони прийняті, бо упізнані тими, хто жодним коліном не уривався просторів приданапрських,  і  стали всі разом.
      Снаги  належної не  було  у життєписців усіх часів, що по  смерті моїй нагодилися, брак бажання  неволив їх, то й писали не зовсім  про те, що коїлося насправді. Маніжні елліни сягали берегів моря солоного опівнічного,   зважувалися заходити у плес Данапра і рішуче рухалися проти течії, але не далі порогів, бо пороги здолати не могли. І сповіщали світові про те, що  устигали побачити на степових просторах між морем і порогами. Що ж там воно далі, вище порогів, не відали, бо не змогли туди прозирнути, тож і розпатякував кожен так,  що більше  покладалися  на буйство власної уяви, аніж  правду шукали. А простори степові, що відкривалися їм до порогів, табуни  кінські та овечі, пастухи й чабани  біля них,   через біднину вражень,  навертали  еллінів до того,  буцімто  се кочовики  нестямно і безнадійно тут  товчуться, що скіфи-скити, як вони нас нарекли, -  пересуванці невгамовні, от і повелося так віками.  Бачили лише кибитки та вози,   та намети. А що ж іще пастухам треба? Адже  сьогодні осьдечки  випасають худобу, а взавтра свіжіші  і соковитіші  трави в інше місце покличуть. І йшли  туди, аби згодом назад повернутися, де знову все зеленіло. То,  виходило,  буцімто  усі   сколоти  – перекотиполе… Гурт конюхів, пастухів та чабанів замінив увесь народ і ймення відповідне  отримав  від еллінів. Воістину, де лисиці затишно, там куріпці лячно. Так і з еллінами…   
        Не пускали пороги подорожніх далі, нагору, проти течії, а там     – Галан на Горсклі4, Батмир на Данапрі5,  Тавкай на  Васілі6! Так  то ж  лише чільні міста, де в кожному залізо і бронзу плавили, бо знали олово і мідь, золото і срібло, нехай не із рідної землі здобуте, але торгівлею доставлене. Між трьома найгомінкішими містами,   менші: Коломак, Вас, Бадока,  Булія7… І в кожному – то залізотворці, то бронзотворці, то срібники і золотарі, то чинбарі і гончарі, бджолярі, теслярі, а в деяких – усі  разом. Там кували мечі і відливали    із бронзи стріли, карбували монети  та ще й прикраси які виготовляли.   
 
       1 Карпатські гори.
       2  Кримські гори.
       3 Донецький кряж.
       4 Більське городище на Ворсклі  (Полтаська область).
       5 Трахтемирівське городище на Дніпрі (Черкаська область).
       6 Басівське городище  на Сулі (Черкаська   область).
       7 Коломак, Вас, Бадока, Булія  відповідно -  Коломакське,  Лихачівське, Книшівське та Люботинське  городища  на  Полтавщині  і  Харківщині.   
 

        Уперше  був я  глибоко поганьблений разом із  народом моїм, коли літа 1763 доби найновітнішої не просто потурбували, а жорстоко урвали вічний супокій одного їз моїх наступників знатних, славного воя Тарасада1. Свій спочинок  знайшов  він там, де спіткали його одразу дві стріли ворожі, і обидві в шию.  На березі Бгулу2 те сталося, там же й поховали Тарасада з почестями. Гадали,  на віки-вічні, бо як же іще мало бути, однак літа,   щойно   мною названого, вдерлися  невігласи до могили. Не злодії, а все ті ж невгамовні слідники, які не можуть, бо не вміють приймати славу нашу через  живу просторінь часу і силу землі нашої, їм неодмінно треба кудись зазирнути та ще й руками помацати. Не відали, що  творять. Вони осквернили  святий прах Тарасада, могилу розкопали-перекопали  до найменшої грудочки, щоб знайти  Тарасадів меч в золотому окутті, уламки улюбленого його стільця дістали, золоті діадеми витягли, два десятки золотих платівок, що красили бойовий пояс видатного воя,  та повний горит3 бронзових стріл.
       Я був уражений, заціплений і пригнічений  тим учинком. Проте змігся вспокоїти  себе  думкою, що, мабуть же, тепер,   нащадки мої спритнозарозумілі, побачивши, як оздоблено Тарасадів меч; уздрівши, що на золотих платівках не порожня площина, а цілі видива; помітивши, що бронзова застібка не така собі вбога пряжечка, а її кінцівки виливаються у дві голівки левів, прозріють нарешті! Затамувався я, чекаючи  захоплення від знахідок,  і  воно пролунало-таки. Але для кого!  Мої нащадки й думки не  могли пустити, що то все справа рук умільців  сколотських. "Звідки хист такий  у блукальців степових неприкаяних?" – питали вони одне одного і тут  же відповідали:  "То все поцуплене через походи в Мідію, Фракію, Ассирію…" Мовляв, там за буграми синьодалекими,  усе те  умільцями чужими виплекане, а сюди вже привезене і привласнене.
       Те стало ще більшим поганьбленням, бо чинилося вже посягання не  лише  на супокій вічноспочилих, а   на саме  суття  наше. Пересмикувався   увесь життєвий лад сколотський. Та я ще не сягнув межі відчаю, бо мав надію, що отямляться нащадки мої і збагнуть усе. А тут і доля їм  посприяла, коли пізніше зволила порушити і так же обірвати супокій мого спадкоємного знатного воя Байдакара, пізніше – саря  паралатів Паркана, ще згодом - савроматського вождя Дансара. Уривався супокій моїх наступників страдницьких, усе ближче і ближче підсувалися очі, ноги і руки цікавих вже й до мого вічного прихистку. Я вже чув  сморідне гурчання  та пекельний скрегіт сталевого чудовська, підступне шурхотіння ножів та заступів, навіть земля уже ворушилася праворуч мене,  я готовий був, що ось  - зараз-зараз! -  дістануться й мого праху, та гурчання віддалялося, шурхіт умовкав, і я лишався непотурбованим, тож і  наглядав за іншими. Завмерши, спостерігав, як милувалися здобутими  із могили золотими, срібними та бронзовими витворами ті, що  пішли землею нашою після нас… Як захоплювалися вони! Але… Усі без винятку не йняли собі віри  бачити, що то справа рук наших,  сколотських. Нам щедро віддавали глибини підземних усипальниць, ретельно замурованих ходів до них, зведені над землею горби землі – аби шани померлим більше  і до неба ближче  - але усе витончене, виплекане, прекрасне, неперевершене і коштовне виявлялося не нашим.  Те, мовляв,       робилося десь і опинялося тут як поцуплене в походах, або ж замовлене  чужими умільцями  зумисне.
      Я  терпів  і чекав. Чекав, чекав і чекав. І вже готовий був привітати Велике Прозріння, коли  літа 1971-го слідник Борис Мозолевський, який найближче підступився  до суті  сколотської, явив удруге  світові Пектораль. Тут уже – жодних сумнівів, ніяких  вагань, бо увесь простір наш, вся Ойкумена  сколотська  умістилися  на  тому сонцесяйному витворі.
       Се було так очевидно, як і те, що день ніколи не стрічається з ніччю, та  я знову зазнав поганьблення. Наша слава не дійшла до нас. Стосовно сколотів,   серед слідників, себто,

    1 1763 року, за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О.Мельгунова,  було розкопано Литу Могилу поблизу Єлизаветграда (Кіровоград), що стало початком системних розкопок  курганів у Російській імперії.
      2 Інгул.
     3  Колчан для лука і стріл у скитів.
 науковців, лишилися одні здогади: сар похований – не сар, високою була могила за похорон, чи така, як зараз… Звідки ж узялася сама Пектораль? То, мовляв,  умільці еллінські витворили "на замовлення скіфів"…
       Батьку мій Савле, сарю наш найперший,  Папаю, врозумійте нащадків моїх  куцерозумних! Дайте їм змогу пильніше припасти взором до витвору того неперевершеного! Чим збили себе  з пантелику, що   відцуралися од  пращурів своїх,    невже чудернацькими  хижаками крилатими? Так нехай кинуть їх на відкуп уяві безмежній  і все ж спробують вгадати, чому вона підсунула під руки тих чудовиськ. Самі ж   най прихиляться до коней, до корів і теляток, до овечок… Хіба не бачать, що то наше? А оті собачки!.. А зайці!.. А коники, що у траві!.. Повернувшись один до одного, сюрчать вони безугавно століття за століттям, аби почули їх, упізнали і збагнули… Невже так важко уловити власні риси у виразах лич отих двох бороданів, що тримають овчину, або в  підліткові, що нахилився під коровою, побачити юного себе? А кізка, що лежить!.. А сокіл!..
       Звісно, усе можна  витворити умінням  на замовлення, але  жоден митець не здатний вкласти у витвір душу, коли творить  він  щось зі  слів чужих.  Не під силу, виконуючи чиюсь примху, наснажити витвір  духом, життям, як ото воно є в Пекторалі. На таке удатний  лише той, хто живе поруч із зайчиком, пестить  корову, слухає  коників  під вечір та вночі на рідній землі.   Сама суть Пекторалі – то все   сколотське безмежжя, осягнути яке  умілець-чужинець ніколи не зумів би. Пектораль –  то життя наше,   його початок, якому немає кінця. Пектораль – то не просто оздоба, то пісня, яка могла бути втіленою у глину, в камінь, у дерево, проте сколотський  умілець  обрав золото, бо воно наповнене світлом сонця, а ми ж усі від Сонця і є.

       Обурений археолог: - Звідки така неприязнь до археологічних досліджень?
         Автор: - У кого?
         О.А.: - Звісно, у вашому сказанні  дослідники  курганів картаються вустами  Дантура, але ж у скіфського царя є  названий батько… Гадаєте, не зрозуміло, звідки дме вітер?
         А.: - Я б не надавав  великого значення переміщенню повітряних мас у просторі, та ще й у переносному значенні, а виходив би лише з того, що  своє обурення з приводу копирсання  у могилах предків все ж таки висловлює  конкретний персонаж, який має на те право.   
      О.А.: - Але без отих "копираснь" світові ніколи не відкрилася б Пектораль, про яку, до речі,  з таким захватом ідеться у сказанні!
      А.: - Можливо, та водночас припускаю, що  світ наш небагато втратив би через те. Більше – значно, значно більше! – потерпає він через  знищення курганів.
      О.А.: - І це говорить людина, на рахунку якої  участь не в одному археологічному сезоні!..
      А.: - Уявіть собі.  І відповідними словами Дантура я хотів нагадати, з чого саме почалася  вітчизняна курганна археологія у другій половині ХV111 століття.  Ініціаторами і учасниками розкопок рухала мета  якомога більше дізнатися про своїх предків? Аж ніяк!    До степових пірамід прагнули  звичайнісінькі скарбошукачі, а наукові свідчення мали характер такого собі побічного, другорядного продукту. Безумовно, саме шляхом пізніших  досліджень курганів ми значно розширили свої уявлення про далеке і відносно не дуже далеке минуле, але занадто  дорогою ціною далися  відкриття. Жорстоко спотворене історичне природне середовище, зокрема, степове, не компенсувати жодними науковими досягненнями. Скільки курганів розкопано лише у Приазов"ї та Причорномор"ї  протягом останніх двох з половиною століть?
       О.А.: - Гадаю,  кілька тисяч набереться, якщо не більше.
       А.: -  Кілька тисяч! І в першу чергу під лезами заступів, під ножами скреперів та  бульдозерів опинилися найвищі, найвеличніші степові піраміди, зокрема,   Олександропіль (21 м), Огуз (20 м), Чортомлик (19 м), Солоха (18 м), Велика Цимбалка ( 15 м), Верхній Рогачик (11 м) і т.д.  А відновлено? Після розкопок Драної  Кохти (9,5 м) здійснив спробу реконструювати  цей курган  видатний археолог Борис Мозолевський, його прикладові   наслідував археолог Юрій Болтрик, вчинивши те ж саме з курганом Огуз. Сюди  ж можна додати відтворення групи курганів на острові Хортиці  протягом 2005-2006 років. Ото й усе. Жалюгідно, просто блюзнірськи мало. Аніскільки не ігноруючи  досягнень української  курганної археології протягом останніх 40-45 літ, все ж не можна забувати, а отож і мовчати про те, що, санкціонуючи законність  розкопок стародавніх  могил, держава зовсім  не дбає  про їхнє відновлення. Не кажу вже про розквіт "чорної археології"… Давно пора  накласти жорсткий мораторій на розкопування курганів, і  підступатися до них із заступом та бульдозером  слід лише в екстремальних випадках (руйнування берегової смуги, невідкладне будівництво).  Загалом кургани віддали людям уже все, що могли віддати – сенсацій, на зразок Пекторалі чекати не доводиться, тож час зупинитися і не чіпати ті стародавні могили, які, попри все,  уціліли. 
       О.А.: - З одного боку ваше вболівання за долю степових пірамід  гідне поваги, але є й інший бік  справи. Як, зокрема,   бути з відомим постулатом, що все змінюється?
        А.: - У тому числі, хочете сказати, й обличчя нашого степу?
        О.А.: - Авжеж.
        А.: - Постулат, як постулат, котрий можна сприймати чисто філософськи лише   до тих пір, поки йдеться про щось загальне, до того ж відсторонене, коли ж зачіпається конкретне, надто близьке, рідне тобі, то тут уже не до абстрактних мудрствувань, відтак  здоровий глузд  рішуче повстає проти змін, насамперед тих, що тягнуть за собою знищення, погіршення. Хіба можна погодитися з тим, що руйнується  споконвічний вигляд середовища, в якому започаткувався і  розвинувся український  етнос! Між іншим, я  ставлю пряму залежність  між спотворенням національного історичного природного середовища  і  болісно затяжним процесом становлення нашої державності.
         Збентежений історик: - Хотів би і я дещо зауважити. Зокрема, нагадати  відому істину про те, що історичні твори  повинні грунтуватися  на  достовірних  наукових свідченнях…
        Автор: -  Не маю жодних заперечень.
        З.І.: - То ж  чому   дозволяєте собі  бути, м"яко кажучи, таким необачним?
         А.: - Зокрема?
        З.І.: - Де ви бачили у скіфів хати? А міста… Що за вигадки?
        А.: - Особисто я не бачив, але ж ви не  заперечуватимете, що серед кочових скитів були і скити-хлібороби, і то ще питання, хто із них складав більшість. 
        З.І.: - Звісно, це – незаперечний факт.
         А.: -   Відтак,   хіба  хліборобське заняття  можливе  без   осілого способу життя?
        З.І.: -  Що ви цим хочете  сказати?.
         А.: - А те, що осілий люд через те й зветься осілим, що живе не в пересувних  помешканнях, штибу наметів та кибиток, а в,  так би мовити,  стаціонарних. Приміром, у землянках,  напівземлянках, зрештою, у тих же хатах.
        З.І.: -  Все так, от тільки хати, у класичному розумінні цього слова, на місці скіфських поселень не виявлені.
         А.:  - А в некласичному?
        З.І.: - Ну, тут треба подумати…
         А.: - Будь ласка, думайте, а тим часом археологам трапиться  скитська хата, саме в тому розумінні, як ви сказали. Адже  далеко не всі  скитські поселення вивчені, як слід!
        З.І.: - А міста? Серед учених немає одностайної думки, що система городищ   V111-V1 століть до нашої ери, виявлених та певною мірою досліджених у лісостеповій та лісовій зонах України, мали  скіфське походження.
         А.: - Тобто одні  вчені  вважають їх скитськими,  інші ні?
        З.І.: -  Десь так.
         А. :-  То  я скористався тією  думкою; яка   мені більше до вподоби. Чи письменникові заборонено приставати до тієї чи іншої наукової   точки зору?
         З.І.: - Цього  я  вам не казав, а от Пектораль  скіфським майстрам не приписував би.
         А.: - Воля ваша, як і в мене моя, отож я взяв і приписав, при цьому не лише користуючись правом автора художнього твору, а й маючи  тверду переконаність у тім, що   скитські  майстри  були здатні на більше, ніж  дозволяють їм непоступливі   історики і такі ж археологи. 

                ДАРІЙ
                Буття так часто  поверталося до мене   своїм похмурим  боком, творило химери,  нерідко й саме ледь не ставало химерним, проте я ніколи не втрачав здорового глузду. Що б не розгорталося переді мною, я завжди ставився до буття заглиблено, надавав йому пильно суті   навіть там, де аж гуло порожнечею, засвічував усі кольори веселки, де аж тхнуло сірістю, бо стрімко прагнув відчувати і бачити в усьому високий смисл. І  що невблаганніше виставлялося бридке і незграбне, тим упертіше  вивертав я його силоміць на прекрасне і досконале. Вдавалося мені се? Гадаю, що так. Принаймні, тоді, коли УСЕ  коїлося,  саме так мені і вважалося. Я не сприймав буття, як воно є, бо життя визначально потворне, як і увесь рід людський, а   творив його таким, яким воно мало бути в моїй уяві – чистим і світлим. Чи був я самовпевненим? Либонь. Навіщо ж я се робив?  Питаю тепер, коли давно уже перебуваю за межею всього сущого… Питаю, бо нічого не змінилося в бутті через мої потуги. Бо ж воно-таки не просто химерним боком іноді повертається, а химерним і є.
       Ех, холод серце крає…
       Єдино, що владою своєю не хизувався. Бо я сам був  владою, її уособленням. Не Дарій і влада, а Дарій – влада. Мене намітив Ахурумазда, і я виправдав його надії. І всюди, де лишав писемні свідчення  про себе, вчиняв по правді. А свідчення ті не від марнославства, а все тієї ж правди заради. Аби людям відкривалася істина для суті  вчинків їхніх  достойних, а не мерзенних. У всі часи було звичкою, коли прийдешній володар розпускав мову  повсюдно, що прийшов він на розлад, успадкував від попередника біднину й руїну, аби  тим вивершити   силу  діянь власних,   я ж не можу того сказати. Навіть через те, що мені Гуамат-мага замозванно нагодився, а до нього Камбіз був із Ахеменідів, котрий став володарем, убивши  брата свого рідного  Бардію. Я лишав за собою тільки  одне право: сумлінно повідати, що було, не обкладаючи зусібіч неухильний факт прокльонами і вигадками, бо факт завжди говорить сам за себе, не вимагаючи прикрас. І коли я скажу, що перший  в усьому світі став чеканити золоту монету, то не з пихи, а через  пошану до істини. Парсія не могла процвітати за існуючої  системи грошового обігу, і я замислився. Держава трималася на срібних прибутках – більше  ста медімнів1  надходило їх щоліта до скарбниці  від податків, і сього не стачило. Я завів золоту монету, яку стали називати даріком, від слова дар, що означає золото. Водночас і моє ім"я -  Дарій, що по-людськи означає  золотий,  заможний, щедрий.  Я знав про те і таким намагався бути.   Так і називали мене, та були і глузливці, яким,  через стрімкий розвиток торгівлі у Парсії, зручніше було торгашем, гендлярем нарікати мене. Я не переймався сим, бо змалку примітив, що світ, скільки й існує, не може обходитися без заздрісників і злостивців, я мовчав, проте не відмовляв собі виявляти  довкруж себе непотріб людський ниций  і знищувати його. Заздрощі – одне із найбільших лих на землі, позаяк виходять вони із  нездаття, непроможжя. Заздрісники  незмінно крадуться   назирці за кожним, хто  спрагло береться за справу і робить її сумлінно, підкрадаються   і шкодять  смертельно  звитяжцеві.
       Я не просто упровадив нову монету, а й викарбував на ній царя  виглядом  лучника. Себе я увічнив тим на золотому кружальці? А чому б і ні, позаяк усе те я чинив  своїм власним  натхненням  і розумом, не для себе, а для держави. Ще дві монети я заставив  -   срібну і мідну. Золотими користувалися найвищі,  найзнатніші постаті Парсії, срібною – усі мої нижчі численні помічники, а мідною – решта люду. Так було зручно, тож і  справедливо було. Гендлярем  же  не був ніколи, бо із царського роду Ахеменідів вийшов, де гендлярством ніколи й не пахло. А намови, кажу ж  іще раз, терпів, бо ще тоді, на зорі мого царювання припала до душі примовка еллінського мудреця Біанта2  про  те, що слід частіше дивитися на себе в дзеркало, і якщо виглядаєш ти прекрасним – вчиняй шляхетно, а якщо потворним – негайно  виправляй ваду свою  природну доброчинством. Саме до сього і кличе  Усевишній, аби  ставати  зверхником  лише  тоді, коли  достойний ним   бути, адже піском очі не промиєш.
       Нелегко  творити добро, коли на твоїх плечах тяжінь  влади вседержавної? Я не переймався   тим, а більше дбав про доцілля, яке  виводив із правди. Моє серце частіше мовчало, бо волю давав я розуму своєму. Правда – над усе.  Не можна чинити зла   ні слабкому, ні сильному. Із свого    пістрявого оточення я навчився вибирати таких, хто щиро дбав про державу, і я всіляко сприяв їм, а  як  тільки виявляв шкідників,  – суворо карав. В"язниця, яку встиг спорудити Камбіз у Сузах,   лишалась порожньою, бо я не ув"язнював злостивців, а  позбавляв   їх життя. Нащо  утримувати сторожами та ще й годувати тих,  хто   захланням одержимий? Гордим злочинцям рубали голови, а малодушних вішали. Принаймні, для того,  щоб бачили усі і затямлювали. Часто мене просили-благали когось помилувати, і серце моє мимоволі хилилося до  прощі, та я гамував його,  і спуску нікому не давав. А тому  не було друзів довкруж мене, я  болісно свідомив те, хіба що вірні виконавці, захланні  спільники  товпилися.   Друзі – через серце  линуть, а з відома   розсуду –  тільки  спільники. 
 
       1 Чотириста тонн.
       2 Грецький  філософ (642-577 рр. до н.д)

       Казали, що Дарій був невблаганним, і то правда. Найменша підозра у зраді  - відразу смерть. Так зазнали  страти вдатний воїн Вавіш, скарбничий    Даршай, правець1 коней Архар, зброяр Фрад, будівничі Аршад і  Бартавард. Молодий  маг біля нашого роду Ахеменідського,  Парват,  радив мені, аби я сам стратив того ж воїна Вавіша, та я запитав: як се робити привселюдно, адже я цар, а не кат? На що Парват-мага відповів, що царі інколи так чинили в минулому, навіть приклади навів. Я слухав, і протест зростав у моїй душі. Тоді Парват порадив мені  стратити Вавіша без свідків, але й тут я відмовився. Нащо  воно? Те, що особисто я лишив колись життя Гуамат-мага,  і що  на таке ж можу зважитися згодом через  мимовільне запаморочення люттю, ще не значило, аби завжди я так робив, і Парватове втручання підозріливим  видалося, адже сумнівно дуже, щоб я, цар Дарій, син Гістаспа, вивищив честь свою тим,  що  зволив  би  собі самому страчувати   злочинців. На се і мітив  Парват, коли   таке  радив? Замислився я, придивлятися і прислухатися став до молодого  Парвата, і невдовзі ствердився у думці   похмурій. І скарали на горло  Парвата за моїм велінням, щоб інші не прагли  підсовувати цареві поради негідні. 
       Не з хіті власної    пішов я на Елам2, підвладний мені, то Ассіна – син Упадарми -  збурив його супроти мене. Затим Надінтабайра спричинив смуту у Вавилоні, згодом заворушилися   у Єгипті, Парфії, Саттагідії3 Хорезмі4 … Я  і мої вірні змушені були чинити насилля, аби відновити лад у сих кутках, а Фравартіша – самопроголошеного царя Мідії – я скарав власноручно. Спершу вирушив я із невеличким військом у Мідію, в місто Кундуруш – вотчину  самозванця Фравартіша, взяв його штурмом, а всіх заколотників з їхніми прибічниками розвіяв на вітрі. Фравартіш, оточений моїми вершниками,    ринувся навтьоки, та його наздогнали    на околиці Раги5, і Фравартіша привезли до мене. Я збирався  правомірно судити самозванця, та  він плюнув мені межи очі, від люті я геть утратив розум   і відтяв Фравартішу ніс, бо він ще й глузував із мене. Затим відрізав йому вуха і язик, бо зухвалець  глузував     іще більше. Потім виколов Фравартішу  очі і наказав тримати  злочинця  у кайданах на майдані перед моїм палацом, аби всі бачили зрадника-заколотника і знали, що так буде з кожним, хто посягне на освячену Ахурамаздою владу Ахеменідів. Але Фравартіш і далі глузливо шпетив мене,  і тоді я звелів відвезти його в фортецю Ектабан і там посадити на палю, а,  щоб не почувався Фравартіш самотньо, наказав розставити навколо стовпи з розіп"ятими на них найближчими спільниками свавільця.
       Те було жахливо, се  зараз я так міркую, але тоді  не мав іншої ради і  ліпшого виходу, бо Мідія ставала місцем для лиха Парсії і всієї  неосяжної  держави Ахеменідів. Із Мідії вийшов  горезвісний Гуамат-мага, Мідія випхала Фравартіша, у Мідії було ще багато виклично невдоволених мною, і те слід  було рішуче  обривати. І зробити  се можна було лише через жорсткосердя,  через кров,   навіть, коли глузд  виходив за  межі свої  і ставав безглуздям.
       Тяжко мені те згадувати, але воно було. І протягом усього  шляху  мого подальшого царського,  усе скоєне  невідступно слідувало за мною, відбираючи в мене право на  легкі і прості – але справжні! – солодощі життя. Гаремні втіхи не слід увагою огортати, то – омана. То – жалюгідна заміна, я се підозрював і тоді, та все не мав і не  мав вибору. Бо ступив о двадесяти і семи  літах  своїх на путь, Ахурамаздою вказаний, тож і мусив іти  ним сумлінно.

                ДАНТУР
                Казав  уже я про себе, забуттям вселенським міченого, і більше не буду згадувати, аби на квиління слова мої схожими не стали,  але  про народ свій 

             1  Правник, старший конюх.   
           2  Древньоіранська держава, основа Стародавньої Персії.
              3  Парфія, Саттагідія –  стародавні  держави на  території сучасного Ірану.
            4   Нині -  північно-західна  частина   Узбекистану.
           5   Місцевість у Мідії.
згадуватиму стільки, скільки й приводів трапиться на шляху сієї оповіді. Та, власне, й не чекатиму, не шукатиму тих приводів, а сам чинитиму їх,  бо сказати про народ свій високо і залюблено – се найсвятіше, що вдатна   утнути людина. А заодно і про землю рідну – єдину, незаміниму і незрадливу  - згадати.
      Торкнувся  я  Блокових  витребеньок із "раскосимі і жаднимі очамі", а скільки їх! Чи  відає хто про прабатька нашого, першого із   роду сколотського – Таргітая? Трьох синів мав він. Старший  Ліпоксай  був, середульший – Гарпоксай і найменший – Колаксай. Коли сягнули  повноліття, скинув їм  з неба Папай рало, ярмо, сокиру і чашу. Усе – із чистого золота. Так вістить оповідь наша священна про початок родоводу сколотського, і як могли не помітити допитливі очі слідників суття тих дарунків! Навіщо ж ото було скидати рало кочовикам? Є над чим замислится, та ніхто й не подумав, що те  землеробське диво саме для землеробів-хліборобів  призначене, бо як же ратаям   без рала! Отож  і дісталося воно  кмітливим  землелюбам,   хліборобам  роду сколотського,  а не  кочовикам безтурботним. 
       Я дуже любив місцину, де річка Тарпа утретє зливається з Данапром, згодом  котить хвилі  у злитті з ним,   до моря прагнучи, а далі знову тече осібно. Там наче збіглося в один гурт усе, чим багата і привільна наша земля – степ, ріки, озера, плавні, луки, навіть піщані пасма посеред Данапра. Ліворуч од Тарпи здіймається велична Папай-Гора, з верхівки якої видно все нестримне  привілля. Вийдеш на гору, станеш спиною до степу, і перед тобою, скільки сягає ока, - зеленава повінь Гіллястої1. Хвилюється  та повінь аж до синьої смуги протилежного берега, що витягнувся уздовж Данапра косогором. Крізь Гіллясту торує свій прадавній і правічний шлях Данапр, поруч із ним Тарпа, над Тарпою – Папай-Гора, під якою  притулився гурт осель білостінних, де найбільшою  є  моя, сарська. То не палац бучний, а простора хата  - кута! -  бо  о чотирьох кутах-кутках вона, під очеретяним дахом. На білих стінах, із вербових колод та земляних вальків зведених,  – пістряві півні та ромашки, рожі, маки   та  місяць із сонцем, щоб душу радували не лише, коли одні під небом цвітуть, а інші на небі сяють, а  й коли  хмуротою та холодом  навколо усе візьметься. Не мармуровий палац, за еллінським зразком, або ж кам"яний, та нам стачило, адже в хаті улітку прохолодно, взимку тепло, а пахощі чебреця, полину та шавлії розкошували там стійно, бо встелялася  травами  духмяними уся долівка. У тій хаті дуже зручно, затишно і любо  -  жив там, окрім нас,  ще  й дух, котрий  сприяв нам і охороняв нас. Він невидимий  і нечутний, та завжди   поруч був, і нам через те  почувалося впевнено і надійно. У тій хаті батько мій мешкав, тоді  я, а опісля  ще кілька поколінь  моїх сарських спадкоємців жило, аж до саря Гатея. І вже аж потім, після нього, коли смута серед сколотів зчинилася, і заколотників тих  сарматами нарекли  слідники дотепні,  спалять  нашу хату і попіл за  вітром розвіють. Згодом хвилі  несправжнього моря, бо людськими руками скоєне воно  буде, розтривожать береги, злижуть, змиють землю, на якій стояла і наша хата, і всі інші хати, і стане все прахом. І лишаться від нас жменьки наконечників бронзових для стріл та уламки глечиків, макітер, келихів  та кістки крихкі, та черепи вутлі,  та попіл…
       Попіл, попіл і попіл…
      І гірко невимовно стане мені через те, що слідники допитливі, які  біля нашого  стертого з лиця землі обійстя трапляться через літа, літа і літа, саме за оті бронзові вістерка схопляться сутужно, за  ошмаття латів, а надто - за  уламки амфор еллінських, та ще й, коли вони з клеймами нагодяться, і аж верещатимуть од захвату. Мовляв, он  уже тоді  не клепали вістря для стріл, а виливали із розплавленої  суміші міді та олова, а особливо – "зв"язки тісні мали з цивілізованим античним світом", бо амфори сюди  везли із Еллади.  Кричатимуть, що "вийшли на тимчасове скіфське стійбище". Саме на "тимчасове", і лише

           1Плавневий масив, що колись простягався  від Хортиці  до Каховки, і який  більшовицькі "перетворювачі природи" знищили у 1952-1958 рр., зробивши його дном Каховського водосховища. Давні греки називали Гіллясту Гілеєю. Для  роману назва плавневої країни  -  Гілляста -  запозичена  у  кіровоградського  краєзнавця  С.Піддубного.

на "стійбище", бо звідки в отих кочовиків неприкаяних узятися постійним селищам, а то й і містам! Втішатимуться  слідопити просвіщенні  "древніми торгівельними  зв"язками" і не матимуть діла до тліну жовтавого, всюди розсипаного, і не відатимуть, що то  - рештки дахів очеретяних та солом"яних. А ще -  залишки колод вербових і дубових, котрі  не день-два оселями затишними стояли, а  віками трималися. Гірко й боляче  стане спостерігати  із Засвіття наругу ту над родом моїм, така жуга роздиратиме, шматуватиме душу мою, щоб заволати: "Слідники наші любі, нащадки наші дорогі! Ступіть кроком далі, копніть заступом глибше, зиркніть оком пильніше, і  тоді вам відкриється не "тимчасове" і  не "стійбище", а стан наш  стійний і розлогий, бо хатки там стояли за  хатками, та не просто неба, а під вишнями і під вербами, і криниці були,  і повітки, і конюшні, а за околицею, на узвишші – капище1 величне, до ми стійно збиралися, аби Всевишнього славити і милості у Долі прохати.
      Хіба  те все  похапцем і для тимчасового зводилося? Невже так і було?
      Кинулися слідникам у вічі уламки амфор гераклейських, хіоських,  самоських  та ще якихось, а чом не завважили на попелястого кольору горщики невеличкі? Позріли б  на  рисочки та завитки-закрутки, що  на тих горщиках. Глянули б, як доцільно вислані  вони одна за одною.  Завиділи б, як   тішить те взір навіть через століття і тисячоліття, бо не лише про зиск, а й про красу ми дбали. Ми, іще тоді  - задовго-задовго до вашої з"яви на світ  -  теж потяг  невтримний до краси  відали і плекали. А можливо, навіть ще більший, ніж ви, нинішні, і ви вже даруйте мені одвертя се. Бо воно од відчаю, із розпуки, через уболівання за вас, а не осудом до вас накликане.
      Поки мигавка не блимне, грім не грякне.
      Квапилися  слідники видивитися залишки нашого стану перед навалою води,  людьми спричиненою, дбали про звіт хутко, та не вислідили належно  місцину осілу нашу. Звідси – і  казка про якесь стійбище мимовільне,  мізерне, що й уваги  великої не варте. Так снується  неправда, а за нею -   забуття.  Тільки й того, що стачило у слідників  цікавини до інших наших поселень, на правому  березі Данапра, одне із яких  Мишастим2 іменували, та ще одне, вище проти течії, котре Грушевим3 називалося, а також лівобережна Стара  Засіка4, а  для  нашого   Вербового  Гону5  наснаги забракло. Гірко і болісно мені через те. Так і увійшло у свідомину  нащадків про невиразний слід наш  під   Папай-Горою, та й то для  небагатьох. Решта ж, коли й помічала щось на попелищі нашому забутому, то тулила його до турецького або ж  до татарського, яке за сотні і сотні, за тисячі літ після нас нагодилося там, і  не буттям розлогим, а  коротенькою спустошливою  миттю промайнуло, котру життєписці подають так яскраво, що морочить  вона голови  сотням поколінь наївних.
        Я нестямно любив наш  Вербовий Гін, місцину  довкруж нього, і коли стояв на самому вершечку Папай-Гори, був упевен, що десь саме тут скинув  Усевишній з неба рало, ярмо, сокиру й чашу, які  дали суть і роду сколотського, і  буття його. Сталося  те за нашого першосколота Таргітая з його трьома синами Ліпоксаєм, Гарпоксаєм і Колаксаєм. І коли наблизився  до дарів Божих старший син Ліпоксай, спалахнули вони  полум"ям жагучим, і не зміг  він узяти їх. Теж саме спіткало й середульшого, Гарпоксая, і лише найменшому,     Колаксаєві,  далися в руки Божі знаряддя  слухняно. І став він першим  сарем сколотів, і роду нашому розвій дав. Тому й сколоти ми, бо від Колаксая велемося, від Кола, від Солнця… Від Сонця…
        Так вістує   Слово Боже  про первні роду нашого, і так воно й було, але запобігливі елліни і тут  брехню підпустили. З їхнього облудства пішло, буцімто рід наш Гараклом їхнім започаткований, котрий побрався із богинею нашою змієногою, Гапі, прожив із нею у
__________________________________ 
           1  Святилище, первісний  храм.
           2  Городище поблизу нинішнього села Золотої  Балки на Херсонщині.
       3  Капулівське городище, нижче  Нікополя, на Дніпропетровщині.
       4  Великолепетиське городище (Херсонщина).
       5  Поселення  у селі Бабиному на Херсонщині.


печері на скелястому острові1,  і від них   три сини пішли: Гагатирс, Галан і Скит. Он який приціл брався, мовляв, не самостійні сколоти корінням власним,  а еллінам з"явою своєю на світ білий завдячувати винні. Тож і розгортаються під сією казкою міста еллінські  узбережжям морів та лиманів наших, біля гирел річок, до степу приглядаючись. Через ту навалу тиху, підступну   наповзають чужі звичаї на  землю нашу, чужі слова і чужа віра. І підхоплюють ту віру легковажні єством і подейкують, що Гаракл еллінський зміну собі на нашій землі готував тим, що звелів синам своїм кожному  спробувати тятиву на лукові батьківському  натягнути та ще й паском його оперезатися. Не стачило  сил на те ні в Гагатирса, ні в Галана, а от Скит успішно впорався і з луком,  і з поясом. Тож і став він, Скит, скитами верховодити, про сколотів же – ані слова. Брати ж буцімто пішли в інші краї  очільниками: Гагатирс – над гагатирсами,   а  Галан – над галанами.
       І здалося мені   -  та навіть вірив я в те  - що саме десь біля Папай-Гори, або ж  саме на неї впали з неба  золоте рало,  золоте ярмо, золота сокира і золота чаша, бо де ж іще могло те статися, як не  на цих благодатних,   благословенних гонах! Я піднімався на Гору, і все навколо присідало, розпросторювалася земля рідна, аби ширше міг я охопити її взором, наснажитися її величчю і турботою за її спокій ще, іще й іще пройнятися. Йшов на  Гору, а чувся, мовби ближче до неба опинявся, і дріж благоговійний  огортав мене,  і проймався  духом високим до землі рідної, яку   мав ногами пестити, коневим скоком міряти, плекати, любити  і боронити…
       …Крижанів повсюдно  грудник2  студений.  Сніг -  по коліно, мороз щипав за ніс, за щоки, навкруги тиша, лише заєць десь видавав  себе шерехтінням, а прямо переді мною, на обрії ширшала рожева смуга, поступово жовтішаючи, затим світлішаючи – ось-ось  мало зійти сонце.
      …Невгавав березник  наді мною  і піді мною, ліворуч і праворуч, ззаду і попереду  - довкруж, довкруж і довкруж  - злизував    вітерець пругкий залишки снігу з землі, клубочилися хмарки на обрії, віщуючи  дощ і тепло, а жайвір ще не подавав голосу, лише пробував висоту, озирав  призабуті  за зиму обшири і радів, і радів мовчки.
       …І  дзвенів невтримно черлник жайвором у небі, зозулею у вербичках, горлицею під стріхою, перепелом у вибалку, коневим  нетеплячим пирханням у стайні та найдужче  - ласкавим вітерцем, який  (не відав я), звідки й линув, зате чув, як обвиває   мене  усього.   
       …А вже переливався   жовтаво-блакитно-зеленавими барвами вересник,  стелився мені під ноги підсохлим пирієм, напинав над горою передранкову прохолоду. Умовкали запізнілі коники, хоча схід сонця ще ледь-ледь зажеврів, і уздовж обрію ще сутінково було, лише   найвища висота неба  -   ясна і прозора.
       Я  під Горою і на Горі, і де ж  іще міг звідати більше і глибше щастя, як не там, де тобі добре! Я не різнив  свої сходини на Гору ні зимою, ні навесні, ні влітку, ані восени, вони завжди повнили  мене силою, а смутку  й розпачу  ніколи  не відав, на Горі стоячи.
        І вже не можу згадати, якої саме пори охопило  мене  оте дивовижне наслання, коли, чи то я своїми  вустами повторив підслухане десь від когось,  чи вихопилося воно саме із серця мого, а вже хтось згодом його озвучив, але до  вигребку днів моїх на землі забути не міг і нині пам"ятаю і мовлю:

                Мій рідний степе, в злоті яворів! –
                Де і вночі пізнаю камінь кожний.
                І запах трав, і пил твоїх доріг
                Вдихаю в себе глибоко й тривожно.

                ДАРІЙ
                Не  кликав я Гобрія, він сам  напросився до  мене.    
      - Даруй мені, володарю,  нахабство моє… - почав Гобрій, та я зупинив його  помахом
                1Хортиця.    
                2 Грудник, березник, черлник, вересник – грудень, березень, червень, вересень.

  руки і кислим виразом личчя свого, бо страх не любив отих словесних вивертів. Гобрій добре  знав мене, я добре знав Гобрія, він ухопив мій жест та ще й те, що на лиці моєму спалахнуло, устиг прочитати…
      - Кажи, чого прийшов, - кинув я недбало.
      - Рабів привели, о володарю.
      - То така вже значна подія, що ти   прибіг?
      - Не в тім  подія, що раби, а в тім, що аж із Сакії вони.
      Мене від тих слів аж шпигонуло щось, і враз  зникли з очей запинала важкі на вікнах, а  постали трав"янисті обшири з пагорбами загадковими на обрії і хмарки неважкі над ними.
      - Із  Сакії? – перепитав я, невідомо нащо, адже  слово моє нічого не одбирало від того, що  сповістив Гобрій і нічого до нього не додавало.
      - Так, о володарю. Аріарамн повернувся із далекої вивідки1, аж до меж Сакії, куди ти його посилав, і там здобув саків.  Я звелів зібрати полоненнних, і вони чекають у повітці біля конюшні  твоєї, щоб ти оглянув їх.
      - Гаразд, - мовив я і вже відчув, як незрозуміле, але нестримне нетерпіння стрічі підганяє мене, і коштувало неабияких зусиль, щоб не кинутися    відразу  до повітки тієї, а зробити все, що належить чинити володареві світу, розпочинаючи новий день. 
        - Виведіть усіх із повітки, адже  не розбіжаться,  і най чекають біля палацу,  коли  вийду.
      -  Так і буде, повелителю.
 
      Раби із Сакії – то чинно подія. Стійно везуть невільників до Парсії звідусіль, та не завжди вони із далекого опівнічного краю степового трапляються. Бо не даються саки у рабство. Ні себе, ні дітей своїх, ні жон не дають. Не був я на тих звабних обширах,  та відаю із донесень, що рідкісно зустріти сака  живцем. А, щоб поневолити його…
       І я вийшов до них. Уперше за мого володарювання  трапилися раби із Сакії, та ще й цілий гурт. Щоправда, невеличкий. Усього душ із двадесят, але ж ніколи не бачив я такого. То сам спустився східцями до них зумисне неквапно, аби розгледіти кожного і не просто обмацати очима, а й в душу прозирнути. Що там у ній, степовій, незвіданій? Чим саки так правлять себе, що горді   та ще й невловимі? І як ото опинилися в оточенні воїв моїх?
       Лише двійко серед них воїв сакських, а то все –  мужі: що скотарі, що хлібороби, що ремісники, либонь. Та ще кілька  підлітків і дівка одна. Підійшов упритул і обдивився  пильно усіх. 
       Вразило, що ніхто  не став на коліна, коли я наблизився, навіть голови жоден не схилив. Не навчені? Гобрій сіпнувся було підказати, як  треба  стрічати володаря світу, крикнув щось загрозливе, та я спинив його: най іде, як є. Переді мою – беззбройні, і чи не змаліє  сила моя через попрану  гордоту чиюсь?  А так сила   моя, може, зросте  навіть     від того, що зумію  не поганьбити  чужий  чин, а з розумом сприйму його? 
       Утомлені, виснажені, але не обідрані. Навіть охайні усі, як для бранців. І зирять на мене  мовчки і дружно – відкрито і сміливо. Невже не жахає їх доля, що вже устелилася їм під ноги? Невже не відають, що степу свого, вільного і привільного, їм уже не  бачити, скільки й сонце світитиме ? Усім світитиме, та не для них, бо в раба похмура доля довіку.
      А тоді сталося щось незбагненне. Я  раптом відчув, що мною починає  помикати не то розгублення, не то безпораддя. Раптом утямив  різко: навіщо вийшов до сих людей? Про що питатиму їх, і що від себе мовити їм маю? Що донесе мені ся стріча, коли  я ондечки   аж де поставлений Ахурамаздою, а вони скніють нижче  підошов сандалій моїх? Та я вже стояв перед бранцями. Так, перед бранцями, а не рабами, бо ось лише щойно поневолені  вони. Собі я мовив те, серцю своєму,  приховано, і в тім надію якусь затеплив… Знов же –  собі. Про що?   

        1 Розвідка. 

     - Де взяли? - мовив я, дивлячись на немолодого воя, але питав не в нього, а скоріше в очільника вивідників, каппідокійського сатрапа Аріарамна.
     - Усі із трієри, що розбилася неподалік Візантія!, - відповів Аріарамн. - Корабель пішов на дно, а сі  врятувалися… Було б більше, та решта пішла на дно.
     - Не вміли плавати?
     - Не схоже, о володарю, адже пливли добре, лише тікали від нас  у  протилежний бік од берега, от і зникли у хвилях.
     - А сі далися?
     - Ледь живі були, із кожного воду викачували.
     -  Чому так далеко забралися од Сакії? - се я вже звернувся  до  немолодого воя.
     - Сколоти не всюди, але там, де їм трібно, вони неодмінно є, - глухо мовив  сак, пильно дивлячись на мене, а, коли  сакінчив, одвернув круто  погляд убік, виказуючи тим нехіть до подальшої мови.
      Та най уже…
       За воєм  немолодим одразу стояла дівка, погляд якої  світився   не лише відкрито і сміливо, а ще наче й зацікавлено, і я  спитав її:
      -  Як тебе звати?
      - Дарина, - тихо мовила дівчина.
      Я аж стрепенувся ураз, ніби  здогадуючись, звідки те розгублення мимовільне на мене нахлинуло, і дивно, що ніхто більше    на мовлене дівчиною поруху ніякого не  мав,  навіть Гобрій.
      - Я-а-а-ак? – перепитав я.
      - Дарина ж, кажу, - повторила дівчина і  посміхнулася. І посмішка та,  ледь уловима,  мало не знищила  залишки моєї волі, бо я вже не знав, що починає діятися зі мною. Перепитувати дівчину  було б уже не лише не по-сарськи, а просто безглуздо, то я лише зауважив:
      - А  мене, як звати, либонь, відаєш?
      - Звісно… Дарій ти, бо сар парсів.
      - … і володар усього світу – додав Гобрій, ступивши крок до гурту, невідь для чого, та я знов зупинив його рухом правиці. 
      Дивина! Варто було народитися Ахеменідом, усунути зі шляху свого  Гуамат-мага, зміцнити міць держави парсів, щоб побачити ось зараз перед собою дівча… Дарину!
      - А що означає твоє ім"я?
      - Щедра, - уже зовсім засміливіла дівчина, що аж родаки її пожвавішали личчями, переступаючи з ноги на ногу і тільки й того, що слова ніхто із них не зволив  собі мовити.
      "Щедра й золота!" - ледь не вигукнув я услід за дівкою, адже саме так і було, бо так і мене звати, володаря світу, се ж відомо усім.
      -  То ми з  тобою   одним іменем Усевишнім мічені? – спитав я про те, про що, мабуть, не повинен   був питати коло бранців та біля воїв моїх і Гобрія, але  слово було вже мовлене, і я обійшовся без   жалю через те.
        -  Так, - відповіла дівчина, наче й не  бранка вона,  і  в голосі її не було ні подиву, ані зачудування, і я вже думав про… Та нехай, скажу пізніше, про що саме мислилося мені тоді.
      - А що  ти робила  удома? – знову запитав я.
      - Жила на своїй землі, біля батька з матір"ю. Корів, коней  і кіз пасла  і доїла, у полі жито жала, воду від криниці носила…
      Я дивився на бранку, на ту Даринку і  дуже  хтілося мені спитати, звідки у дівчини таке ім"я, і якщо не відає вона, як воно до неї  прибилося од нас, то най би сказала, що я маю робити з нею такою далі. Та не  міг я про те питати, але вже знав, що  бранка Дарина не буде рабинею, як усі. Ні, в гарем до себе  не візьму її, проте й в услугування тяжке  не 

           1 Місто на лівому березі протоки Босфору
зволю віддати, най буде… А де їй бути? Я не знав, що відповісти, а Дарина раптом знайшлася,   не питаючи мого зволу на те:
      - Одного ми з тобою імені, сарю, і прийшло до тебе ім"я моє  від нас.
      От тобі! То вже було зухвальство! Його стало досить Гобрію, щоб висмикнути бранку із гурту, схопивши її за лікоть, уже через те, що вона посміла слово самовільно мовити, та  ще й яке! Приблукало власне царське ім"я у краї степові із Парсії, прилипло до сієї юної нахаби, а вона ось як повернула! Та я знову зупинив Гобрія, я аж підійшов до нього, прибрав його руку від Дарини і так мені захтілося простягнути руку свою   до неї, щоб  усунути звивисте  темнорусяве пасмо з чола...
      - Все ти знаєш… –  мовив  я тихо.
      - Не все, а те, що сказала – достеменно.
      Я нічого більше не казав і не вчиняв нічого, а ніч моя опісля того була безсонною. Я бачив  бранку Дарину, чув її голос, вихоплював із темряви опочивальні бентежне видиво, ніколи не звіданих мною степів і рік. Сказане бранкою прогнало геть спокій. Я скакав на коні і  блукав пішки  не баченими досі просторами, навіть забродив у річку, ховав свою тінь у тінях дерев і ніяк не міг погамувати радісне хвилювання, що тримало чіпко душу мою. Я наче пізнавав ті невідомі  обшири і згадував смак води із могутньої ріки, яку ніколи досі не пив, до  мене наче поверталися дерева і кущі по вибалках та найдужче бентежила земля під ногами, що не відлякувала  і не сахалася  мене водночас. І йти  звідти нікуди не хтілося, бо я начебто… повернувся до  свого.
      Відразу, піднявшись уранці, звелів  я Гобрію принести  мапу, розіслав її на столі. На  мапі тій Парсія була унизу позначена. Далі, не відразу за морем, а вище за ним лежала земля, що так неподівано милостивилася під  ногами моїми уві сні, і звідки вої мої привели оту дивну дівчину, іменем моїм наречену. Я так хтів   побачити  Дарину ще раз, і не знаю, як утримався від спокуси, та все ж наказав Гобрію, щоб спорядив він трьох воїв на конях. Запрягли двох коней у візок, посадили у візок Дарину і  повезли її у степи для неї рідні. Так я звелів і нікому не пояснював той учинок не царський мій, я зробив  усе, щоб не  згадувати  про нього, навіть, аби натяку щодо нього ніколи  і ні в кого не виникало. Я й сам той учинок свій не вельми розумів, навіть боявся його осягнути і рятувався   тим, що гнав його із згадок своїх, як  тільки він наближався, або ж проникав до них.

                ДАНТУР
                Що дав  людській світовій спільноті    народ мій? Видних  знавців  усього? Нахапатися свідчень – ще не значить  володіти ними вільно і вправно, так, щоб кожне ставало тобі  у нагоді і пригоді. Знаття мертве, непотрібне, зайве, а то й шкідливе, коли ні до чого тулити його не можеш, а то й тулити його нікуди. Шанувальників мудроти еллінської, таких, як Біант, або ж Анаксагор, Платон, Сократ, Діоген чи Арістотель1, котрі нагодилися уже після мене? Щедро виплоджувала їх еллінська земля, проте що з їхніх розпатякувань могло прислужитися Землі Сколотів, моїй незрівнянній  Ойкумені, де все чинилося за неухильним поконом пращурів, а не з примхи до влади жадібних? Що нам  чужі напучування – легкі, як пух ковили, і важкі, як хмари осінні водночас,  - коли ми на своїй  землі жили  суворо і трудно, з першого подиху, з першого взору чітку  свідомину мали, де земля, а де небо, де світле, а де похмуре, і вели   чуття коренів  своїх через  стовбур міцний до гілля розкішного!
       Не лишилося після нас ні теорем дзвінких, на драм бентежних, ні  трагедій кривавих у пергаменті. Не звели ми акрополів і не започаткували змагань  хапливих, аби сприт і  силу  серед люду ширити. Та  вкотре  подумки  зрю  я на Пектораль, де на крихітному ріжечкові не лише  Світ Сколотський  вміщено, а Всесвіт увесь, і не пиху, а гордоту  незбагненнну за рід свій чую.
.   1 Анаксагор -  грецький філософ (500 – 428 рр. до н.д.), Платон -  грецький філософ (428/427 – 348/347 рр. до н.д.), Сократ – грецький філософ (470/469 – 399 рр. до н.д.), Діоген Синопський -  грецький філософ ( 400 – 325 рр. до н.д.), Арістотель -  грецький учений і  філософ (384 – 322 рр. до н.д.).
Бо любов – над усе. І ми довели се не муруваннями хитрооблудними, а самим буттям своїм. І бажання  безмежне розпирає мене, аби  нащадки мої не корили нас за біднину і недолужжя, бо не відали ми, що  то є. Адже  багатство міряли не статками, і кміт1 бачили не у вивертах, а в тім, що мали необхідного, лише те, чого стачило нам, аби чутися людьми, а справжній кміт знаходили у відданні одне одному і  в незраді землі   своєї.
      Най хизуються спадкоємці римського права, що начебто світ увесь наступний у межі правові  увіпхнуло. А навіщо було впихати? Чим більше застережень, то слабкіший народ – ось про що се свідчить. Бо не вміють  люди жити совісно, за підказкою серця і нагляду розуму, тож і шукають-видумують  собі підпорки-підказки. Досвід роду і звичаї пращурів -  то наше право і покон наш. Хто вчить птахів літати  плавно, а звірів ходити сторожко? Ніхто. Хто спрямовує вітер і посилає  дощ? Немає і тут мудреців-розумників, а є Всевишній, його воля,  і  наша шана йому.
       Право – то  лише тінь сумління. Не  саме  сумління,  а його непевна,   хитлива тінь. Чим більше законів плодять люди, тим ширшим має бути право. Не Творцем  складене, а хтивом  людським нав"язане.
       Ми не лишили по собі  бундючних пірамід, бо вміли  боркати  своє  зарозуміння і не пхалися перевершити Всевишнього химерним утіленням  невтримних  поривань.
       Ми не прокладали канали і не зводили дамби, бо не порушували узвичаєного плину річок, не висушували боліт, не  утворювали нові і не з"єднували старі озера, - нам  стачило  дощу з неба і трав із землі. Знали, де можна зводити  на березі рік та озер оселі свої, а де ні.
       Ми не зазирали в ядро атома, бо відали, що гріхом найпершим і найстрашнішим є посягання на все, облаштоване Богом.
       На спомин про себе ми  звели і лишили пагорби  - могили  - якими нічого не порушили у степу і не спотворили,  не скривдили його лику, зате доточили до Світу Божого, а не вторглися в нього і не потіснили,  не затулили  його. Наші звіти-заповіти, застороги-перестороги не у хвастівливих кам"яних, мармурових колосах та на пергаментах, а у стебельцях трав, у шелесті дубів, у шепоті вітру, а тому вони вічні і нетлінні. Їх завжди може почути небайдуже вухо, а чутливе серце неодмінно схопить його суть.
       А нащадки… Невтримно захоплюються вони недоладним Парфеноном2, вихваляють заюшений, просякнутий  людською кров"ю Колізей3, наївно мліють від захвату біля підніжжя похмурих єгипетських пірамід, не втомлюючись славити сі та інші "величні досягнення людського генія", а бракує глузду спохватитися: адже  усе те сотворене рабами! Усі оті єгипетські, вавилонські, еллінські, римські та всі інші палаци, терми4, акведуки5, театри, храми, стадіони, бруковані шляхи, зведені і вимощені   руками  невільників! А відомо ж бо, що усе величне, любе серцю  і необхідне тілу слід творити руками  чистими і вільними та ще й при мислях світлих,   а які руки, а тим паче – мислі! – могли бути у пригнічених, зневажених. знедолених, упосліджених створінь, котрих навіть за людей не вважали! Чи приймав Усевишній, зведені невільниками храми, і чи вселялявся у них Дух Божий? Ні! Як не осіняла Вища Благодать бучні палаці, розкішні терми, і згинула суспільнота, в якій одні дошукувалися захмарних істин, обпиваючись,   об"їдаючись та чманіючи від  наліжниць, а інші годили їм у всьому  для  їхнього безтурботного животіння.
       Хто із вас, нащадки мої,  зазирав  на  звортний бік  отого, невідь-чому поіменованого благословенним,  античного  світу, де нездоланна прірва ділила  скописько людське? По один бік тої прірви втішалися усіма принадами буття  розманіжені нероби, а по другу  худобно животіли їхні служники, які хіба що лише променями сонячними втішатися могли, і то – крадькома! Такої неправоти не було ані  серед трав і дерев, ані серед звірів і птахів,   

   1  Кмітливість. 
    2 Храм  Афіни Парфенос в Афінах (447-438 рр. до н.д.).
    3  Амфітеатр (75-78 рр. до н.д.) у Римі, де проводилися бої гладіаторів.
    4 Лазні.
     5  Водогони.
 лише рід людський зважився  жорстоко розмежувати спілля своє… А при сьому ще  й Усевишнього славили. Та чи щиро чинилося те славлення? Дуже сумніваюся, інакше не накоїли б люди стільки лиха  за тисячі і тисячі літ буття свого. А все – через захлання отого світу, що цивілізованим  нарік себе. Через жадобу придбання, через жагу  поневолення  та володіння.  Не вивищую я рід свій захмарно над ницістю людською,  не наділяю його  винятками високими, проте запевнити  твердо можу, що ми  все ж більше  переймалися духом, а не тілом,   то й більше поваги через те рід наш  вартий. Перекіс досадний, перехняб  облудний стався у роді вселенськім, коли заповзято стали чорне кликати білим, а біле чорним, тож і призводить усе до занепаду.
       Кажу так, бо знаю, як воно є. Батько мій, сар сколотів Савл, ревний береженець1  звичаїв правітцівських, мав глибокий перекон у тім, про що наразі я  (чи не занадто настирливо?) повідав, од нього і  тим переконом перейнявся, і скільки й жив, на кожнім кроці буття свого ще більше певнився у правоті  духу. Мав би ще одне життя, то  складав би його так, як склалося  перше, і щирий серцем був би через те. А батько мій   умирав тричі, та не вмер, і вже вчетверте привезли його до хати нашої біля Папай-Гори бездиханного. Уперше ж, -  коли   поцілила  його стріла отруєна  біля Гаксампея2, він упав тоді з коня  і навряд чи зміг би підвестися і жити, аби сам  не вирізав ножем із плеча свого те вістря підступне  разом із куснем тіла свого. Та вже пішла отрута кров"ю Савла, тож  дві сідмиці3 пролежав батько непорушно біля хати нашої на овечих шкурах під дубом крислатим. Нічого не їв, лише пив трави, відварені знахарем, і  не випускав затиснуті в кулаці жолуді дубові.  Та ще слухав горлицю, що невидима   сиділа у гущавині дуба і випурхнула звідти лише тоді, коли батько став на ноги.
        Удруге смерть нагадала йому про себе, коли на Тарпі лід під конем  тріснув. Жеребець гамселив копитами  кригу, поки  не захлебнувся,     батько  ж        виплив, але   ніяк було підступитися до нього у тій жахливій ополонці.  Батько  плив, розштовхуючи крижини, і не втрачав  віри, коли землі  під ногами все не було і не було. Потім виповз   на берег  сам схожий  на  шматок льоду, усі заніміли довкруж, лише старий відун Сакардон  підійшов, а тоді і я  наблизився. Сакардон нахилився, обітер батькові обличчя, а я заходився оббивати на батькові кригу, а тоді схопив   його за руку, допоміг здійняти голову   і  не мовив, а витиснув із себе крізь сльози:
       -  Та-а-ату… Ж –ж-живий…
       Я підвів батька, щоб він сів, а вже потім отямилися  й   охоронці, підняли  саря  на руки і понесли до хати. А Сакардон  підійшов, спершу прихилив мене до себе, а тоді міцно обійняв за плечі і мовив тихо:
       - Чуйне серце у тебе, Данику, бережи його і себе бережи.
        Слова, начебто, як слова, але таким вони мене теплом огорнули, яке досі ні від кого, хіба що од батька іноді,   чув я і запав мені старий відун у душу, хоча й бачив я його рідко, а коли й  стрічав, то ніколи перемовин не мав. Лише дивився на мене Сакардон завжди проникло, ласкаво і водночас наче так сумно-сумно, але сум не  хапав мене через те, а теплий затишок огортав, котрий  я не міг уяснити.
       А батько мій Савл міг померти утретє, коли отруту йому у Тракії4 піднесли  з вином, та кінь  головою вибив із рук  чашу, яку сар підніс уже було  до вуст. Бризнула лихе вино  батькові  на вуса, окропило  щоки, ускочила краплина в око, яке враз затулила темрява;  так і не бачив батько нічого тим оком, аж   поки вчетверте смерть не підступила упритул. І не ухилився Савл  од неї, бо   ніколи не ухилявся,  тож і  не   уникнув кінця свого тоді. Підступно кинутий дротик прохромив батька наскрізь, та він не  впав, а як стояв, тримаючись за стремено, так і довжив стояння, лише прихилився боком до коня, закинув голову назад, наче прозираючи дорогу свою  останню в небо.

   1 Охоронець 
    2 Головне скитське святилище  неподалік річки  Південний Буг. 
     3  Два тижні. 
    4 Йдеться про Фракію - територію нинішньої Болгарії.   

        Прикро, що стрів батько смерть свою не в бою, як хтів того, а став жертвою зухвалого
нападу трьох покидьків із сколотів віддаленого племені, яких сарматами кликали. Щось муляло інколи сим сарматам, і натикалися ми на них то біля їхнього Дану, то в долині нашого Корсака1, а це аж у Гіллястій нагодилися. Що шукали там?  Се в"яснилося пізніше, коли я викрив цілу змову   на знищення саря усіх сколотів та зчинення  хаосу на землях наших, бо на чолі хтіли сармати свого ставника бачити. Як би зробили се? Хто зволив би? Після батька мого Савла, я сарем став, і так мало бути, як  і мене змінив син мій. До чого тут непевні сколоти з Дана,  що  сарматами  звалися? Чи то .лишень  прагнення розладу? Отак  чинили натиск   сколоти-сармати з Дана,  так напирали тракійці із заходу,  тим  же чином ворушились  і таври з півдня, і ні  до чого те не  приводило, лише кров лилася  даремно та наруга силилась.
       Мертвого  батька привезли в село. Роздягли його, обмили і вчинили з ним те, що  мали чинити з небіжчиком, якому ще сорок днів і ночей не знати землі, а в прощальній подорожі  просторами  сколотськими   колесити. Смерть саря
– то горе усіх сколотів, і возили батька від стану до стану, від стійбища до стійбища, від села до села оті сорок днів, і  всі стрічні його оплакували, але не дряпали собі обличчя нігтями і не робили на ньому порізів од розпуки, як се писано Геродотом. Звісно, зображене знаменитим галікарнасцем  одчайдушшя  вражає, але надто вже то жорстоко і безглуздо, відтак не робили ми нічого навіть схожого. Усіх  своїх небіжчиків ховали  шанобливо, надто  знаних і знатних,   ховали їх великим гуртом,  прощалися усією сколотською сім"єю, то як же  мали б спотворити личчя свої  мужі, матері та й діти, якби за кожного похорону дряпали  себе нігтями   та ще й різали ножами!
        Сороковий  день спливав, коли мертвий батько завершив    свою скорботну  мандрівку. Місце для його вічного  спочинку обрав я, бо так велів   звичай пращурів, і я недовго шукав  - варто тільки було  глянути на  верхівку Папай-Гори. Споконвіку  для облаштування    вічних  осель  своїх усопших, обирали  ми видні місця. Не в долинах річок і не на  крутих схилах, а незмінно на вершечках пагорбів,  та на узвишшях помітних, звідки видно інші  узвишшя та інші пагорби та й  до неба ближче. Наші могили на видноті    – то наші віхи на шляху життя, що стелеться  рідною  землею, то   ознака с тепу, що розпросторюється зі сходу на захід і з півдня до опівночі. Вони вляглися  між ріками і морями, наблизилися до гір і лісів, зрять у небо, шлють йому вістини і приймають  ті вістини, що линуть  з неба. Велетенські єгипетські піраміди пригнічують, бо вони  кликані  і значені   просторити  примарну велич марнославців, наші ж  могили – то лише  пам"ять людська, незла, тиха і нетлінна.
        Вхід у Потойбіччя був уже прокопаний, коли батька привезли. Яма о чотирьох кутах зяяла невіддю, а в глибину продовбали вхід до  вічного спочинку. Я вже спускався туди по драбині, пройшовся    підземеллям, навіть не схиляючись, зирив на все, бо мав у руці світильник. Я прикривав його долонею, щоб не загас, і дивився на холодні глиняні стіни з відбитками акінаків та заступів на них, на килими, що висіли  на древках списів, на амфори, виставлені уздовж стін, а вже аж тоді уздрів дубову колоду у вигляді човна, куди мали покласти батька. Просторінь, як у хаті на землі, тільки  прохолодно було й темно,  і ворушилася в мені думка про те, що так вестиметься  тут завжди, вічно. Ніколи не встане мій батько із колоди-човна, не торкнеться меча, якого покладуть йому, не висмикне списа із стіни і не чіпатиме амфор із запашним вином, бо то все – із світу живих і для живих. А ще ж відгалужувався хід на південь, у закапелок, де лежатиме  задушений конюх,  далі - одна із батькових служниць, а в кутку - виночерпій. Ще й вісника хтіли покласти  батькові, та я заступився, не дав його стратити – живого і здорового – чим викликав хмуре невдоволення молодого відуна Гаветдая. Тоді я ще не мислив, як слід, що чинив, навіщо

    1Річка, що впадає ув Азовське море.

втручався, либонь, гріх сим несумірний на душу брав, та щось повстало  тоді у мені, і нічого  не міг  удіяти я з тим протестом,   то й зберіг   вісника…
        І протест  той линув ще із дитинства мого. Я ледь сам не вмер, коли споряджаючи в потойбіччя дядька мого Табарсая,  позбавили життя конюха Кімра – життєрадісного, повного сил парубійка; непосміхненого, але чутливого і чуйного плечистого воя Варкула; а надто – невсидющу служницю-мітайличку,  карооку Вустю! Дядько мій помер від ран, за день після того, як привезли його на возі  аж з-під Бага, де невеличкий гурт його ратників зіткнувся з ватагою тракійців, а дядькового конюха, жартівливого Кімра, на руках якого я виріс, силоміць задушили мотузкою. Серед білого дня, на очах цілого натовпу , і не серед чужих, а між сколотів, що зійшлися, аби віддати останню шану дядькові. Кімра підвели до могили, куди вже опустили дядька, він пересувався сам,   на своїх ногах, лише руки  його були за спиною  зв"язані сирицею, а повідець від них тягся до Смоляя – ката. Я  мало що розумів,  тим паче зовсім не чекав жахкого і незворотного, бо Кімр посміхався та ще й підморгнув мені. От лише його зв"язані руки…А тоді сталося те, що навіки вкарбувалося в моє серце невигойно і не давало супокою, поки й сам я не пішов слідом  за  дядьком, і за Кімром, і за батьком моїм. Тоді ж – ніяких порухів, лише незбагнення. Смоляй ударив носаком Кімра під коліно, і коли у того підломилися ноги, блискавично метнув йому на шию  мотузку,  уперся своїм коліном Кімрові у спину і різко смикнув мотузку. Мені  раптом  спинило невідь-що дихання і зціпило зуби, трус уразив  усе моє  тіло, бо я побачив, що  Кімр упав на землю личчям до неї. Затим із могили вигулькнули з драбиною два відуна,  потягли конюха до краю прірви, до лазу, куди перед тим опустили дядька…
      Щось ударило мене ізсередини, мої вуста розтулилися, я  закричав невідомо чиїм голосом і кинувся до прірви. Одразу відчув на собі безліч хапких рук, мене зупинили, чиясь вогка долоня затулила мені рот, затим я перестав чути і бачити, я мовби щез.
        Навіщо оддавати смерті живих, дужих і гожих? Мені в"яснювали, та я не міг збагнути. Тільки й того, що не пускали мене більше до могили, коли споряджали туди  самопомерлих, полеглих у бою разом із силоміць утятими через зашморг, або давши  випити   вічноспочилий напій.
       Я не міг погодитися з тим, що до мертвих додавали живих, силоміць зробивши їх мертвими. Нащо до скону додавати  скін? Як можуть, позбавлені руху, погляду і мови, десь там, у незнаному світі догоджати комусь і доглядати за кимось? Казали: священний звичай предків, і ніхто із сколотів – ні високий сар, ні найнижчий раб – не могли його ні зупинити,  ні припинити. Та я й не  посягав ні на що, лише згоди в душі не мав. Хіба Всевишній дарує життя для того, щоб воно передчасно  зотлівало    у безпросвітному підземеллі разом зі своєю перепожитою господинею? А що тоді – священний покон материнства? Жінка сотворена, для того, аби не уривався рід, то нащо ж усікати так жорстоко життя їй самій? Бідолашна Вустя навіть першого кохання не звідала… 
      Там, у Потойбічі, немає нічого, окрім тиші, мороку  і тліну. Звісно, душі наші живуть, але вони безтілесні, отож на вчинки не здатні. Ми, котрі  давно вже там, знаємо   все і про всіх, та для сього не треба долати відстані. Ми не відчуваємо треби ні в їжі, ні в питві, і нічия поміч нам не трібна. Потойбічя – зовсім інший вимір, і не вправі я про нього розвійно розповсюджуватися, досить і того, що опинившись там,  переконався: правий  я був, коли,  залишаючись при русі і роздумах, не сприймав і не свідомив зумисного убивства. Задумаючись над сим, я до такої настями  доводив себе, що знищив би все навколо, спопелив би, та, оговтавшись,  ішов на могилу, твердо ставлячи босі ноги. І була вранішня прохолода, легкий вітерець, і приходив сором до мене через невідомий напад свавілля за безсилля моє. І я повнився жалем до всього сущого  на землі  як при мені, так і до мене, а надто після  мене, та ще й слова ритмічно  прохоплювалися, раптом,  невідь- звідки:

                Куди ви, в які запопадливі хлані,
                Крізь чвари і твані,
                по плечі в тумані століть?
                (Дорога погоні, дорога за вами, незнані,
                Пилинкою кожною нам і донині болить).
                Стривайте, я з вами!
                (Лишати  таку дивовижу?)
                Огляньтесь на хвильку.
                (Як щиро дитинство сія!)
                Але почекайте – майбутнє нащадкам
                наближу,
                Оте, у якому й моє перетреться ім"я.1

          Навіщо відбирати життя у живих, у тих, хто живе поруч із тобою для себе і для тебе?   Одна смерть  скільки смертей тягла за собою…  Та ще  й – наглих, жорстоких, Навіщо? Аби той звичай  справді був звичним і неухильним, чом же тоді побивалися  так  усі, зустрічаючи мого мертвого батька у його скорботній подорожі Землею Сколотів?  Якби воно все було чинно й до ладу, то супокій і покору довелося  б бачити на личчях  зумисне  приречених на смерть, а  не  страх і відчай.
        Щось не те і не так у тім  звичаї…
        А батькові поклали  зброю, одяг, їжу, питво і затулили вхід до вічної його опочивальні щитом, і землею присипали. Не поверхні головний вхід перетяли дубовими плахами та щитами, і вже по тому пагорб землі  почали зводити. Не насипали землю шапками, як поговір про те шириться серед  нащадків,  а латки чорної землі вирізали в степу і припасовували одну до одної, вершили і вершили, а  вже потім камінням пласким  укрили,  щоб не розсунулося.
       Більше двох тисяч люду зійшлося для цього зводу, і за одну сідмицю звели могилу над входом до батькової опочивальні. Дев"ять днів остатньо пішло на те, і коли все було завершено, викопали рів  неглибокий навколо могили, порозсідалися, опустивши у рів ноги,  і поминки по батькові моєму справили. Пили вино, їли баранину, конину і телятину,  згадували  покійного саря Савла та славні діяння його. Тридесят овець забили для цього, тридесят   биків, тридесят коней і п"ять сотень амфор із вином припасли. Не змогли одразу всі умоститися навколо могили, то сідали кільканадцятьма заходами, аж поки  всі, хто зійшовся, не пом"янули батька. За рік знову зібралися коло могили, знову пили і їли, згадували батька,   тоді вже сарем сколотів   був я, бо мав   од народин два десятки літ.

       Допитливий читач: - Як ви й радили  вище одному читачеві,   я доволі неквапливо слідую за сюжетом, отож  надибую цікаві речі  не лише у тексті, а й, так би мовити,  у контексті. Зокрема,   помітив,    що ви ідеалізуєте скіфів, чи, як ви кажете, скитів…
      Автор: - Вибачте, що перебиваю, але мушу зазначити, що не я кажу  - то промовляють особливості української орфоепії.
       Д.Ч.: - Нехай буде так. Я ж  - про іделізацію сколотів. Чи не занадто? Дозволите мені  процитувати Геродота у чудовому перекладі Теофіля Коструби2?
       А.:  Будь ласка!
      Д.Ч.: -"Скіфи ж осліплюють усіх (своїх) невольників задля (продуктів із) молока, що служить їм за напій. Вони так чинять: беруть кістяні рурки, подібні до сопілок, укладають кобилам до сорому й дмуть – і як одні дмуть, інші в той час доять. Вони пояснюють цю роботу так, що як жили кобилячі наповняться повітрям, то (більше) обвисає вим"я. Як уже видоять молоко,  вливають його до порожніх дерев"яних посудин, укладають сліпих (невольників) довкруж посуду, а вони трясуть ним. Потім те, що (осіло) згори, збирають,  бо вважають його за щось краще, а те на споді за гірше. Ось тому скіфи осліплюють усіх полонених, - бо вони не хлібороби, а кочівники".
        А.: - Чудова цитата! І що вас тут знічує? Сліпі невільники? А чи не помітили, що шановний Геродот якось туманно про них говорить, тож чи можна тут йому вірити?  Навіщо виколювати очі рабам, які пораються біля молока?      
       Д.Ч.: - І все ж загальна картина не вельми приваблива: усе так примітивно, так грубо…
       А.: - А ви згадайте, що це коїлося дві з половиною тисячі  років тому,  та ще й у польових умовах, і побачите все дещо в іншому  світлі. Для підсилення своєї зауваги вам слід було б пошукати  у Геродота  дещо
      1 Тут  - із  вірша відомого українського поета Василя Моруги (1947-1989рр.). 
          2 Український історик, журналіст і перекладач (1907 – 1943рр.).

соковитіший опис. Хоча б, скажімо, ось такий: "Скіфи беруть насіння з тих конопель, залазять під покривало 
й кидають насіння на розпечений камінь. Воно курить й видає стільки пари, що більше не дасть ніяка грецька парна, а скіфи волають від радості в парі. Це в них замість миття, бо у воді зовсім не миються". Жах, хіба не так? "У воді зовсім не миються"!  До речі, стосовно "жахів", то  є в тій же Геродотовій "Історії" й описи, куди яскравіші, читати які вразливій натурі я не рекомендував би… 
       Д.Ч.: - Даремно ви іронізуєте, адже це справді дикунство – не купатися у воді!
       А.: - І ви в це беззастережно вірите? Хіба забули, що степами  Скитії протікало безліч річок, серед яких одні лише Дніпро та Кінська чого варті? Чи можна припустити,   що скити, мешкаючи на берегах тих річок (факт незаперечний!),  боялися до води навіть підступитися? Цілковитий абсурд! Та це, з одного боку, з іншого ж згадайте "непереможних" західноєвропейських  рицарів, разом із їхніми  "прекрасними  дамами"…Чи знаєте, що вони- це вже точно! -  зовсім не знали лазні, хоча жили  через мало не два  тисячоліття після скитів, до того ж, в умовах, далеких від польових? Та що там середньовічні рицарі! Королівські придворні  європейських держав доби середньовіччя і упритул до сторіччя дев"ятнадцятого,  як і їхні величності,  носили на головах розкішні парики, в яких постійно мешкали не лише воші, а й миші! Але досить про це.
      Д.Ч.: - Дійсно досить, бо ми ухилилися від теми.
       А.: - То повернімося до "ідеалізації  скіфів". Я аж ніяк не вивищую їхні чесноти, а якщо комусь, приміром, як от вам, так здається, то, либонь, через те, що я ставлюся до сколотів із повагою, як і належить ставитися до своїх пращурів, якими б вони не були.
      Д.Ч.: - Ви однозначно вважаєте, що ми – нащадки… скитів?
       А.: - Я так прямо не сказав, оскільки жоден сучасний народ не може    стверджувати, що оте, або інше етнічне угруповання, що жило і діяло дві з половиною тисячі років тому, є його прямим генетичним предтечею. Так і скити. Проте існує  безліч доказів, аби ми усі знали і пам"ятали,  що скити зіграли велику роль у  формуванні  етносу, із якого виплекалися українці. Це –  однозначно.   
       Д.Ч.: - Тут я не буду заперечувати.
        А.: - То й добре!
        Д.Ч.: - І все ж  радив би вам не захоплюватися занадто…
         А.: - Та не захоплююся  я, шановний друже! Виходить, що поважний Блок мав право приписувати нашим пращурам "раскосиє і жадниє" очі, що вже точно суперечить істині, а я не можу бодай прохопитися про них добрим словом, надто там, де  для цього є всі  підстави? Не ідеалізую я скитів, а лише звертаю увагу на ті їхні характеристики, на ті сторони їхнього буття, які зазвичай затінюються. Надто стосується це свідчень істориків та письменників далекого минулого. Я не знаю жодного із них, хто не виявляв би упередженості у зображенні інших народів. Взяти хоча б того ж Геродота. Скити для греків були варварами, тож  саме варварські (із грецької точки зору, звісно) сторони скитського буття і випиналися насамперед у  грецьких  писаннях. А дещо навіть вигадувалося, як, зокрема,  племенам андрофагів, приписувалося людоїдство. І подібних випадків немало. Я ж не хочу викликати  увагу, а надто прихильність  читача,  щедро приперчуюючи свою розповідь - шанувальників "гостренького" досить і без мене. Шляхи історії завалені брудом і сміттям, крізь них скоро продратися  буде неможливо, і я не хочу копирсатися в нечистотах. Так, світом рухає боротьба, але сенс  людського буття визначається, насамперед, не суперництвом, не війнами, а красою і любов"ю, прагненням  затишку, миру і злагоди.
      Переконаний, що названі  щойно характеристики  були далеко не останніми у списку  особливостей  скитської вдачі. Досить глянути, як скити оздоблювали свій одяг, які витвори мистецтва лишили після себе, як цінували волю і любили свою землю, аби  назавжди відкинути облудний наговір, що   скити – дикі,  жорстокі  і  підступні варвари. То брехня, якою в усі  часи прагнуть заплямувати  розвинуте, лагідне і щире. Так, наші пращури  не відзначалися багатством і розкішшю свого побуту, що, згідно розхожої думки,  має свідчити про рівень цивілізованості, але не слід забувати, що  цивілізованість, яка  насамперед базується на матеріальних статках,  не убезпечує суспільство  від духовного варварства, яке  успішно підминає  під себе мораль   надто вже "просунутого"   сучасного світу. (Невідомо лише, куди саме "просунутого"…)

                ДАРІЙ
                Чом я ходив на саків? У пошуках  відповіді на сей пит скільки вигадок нагромаджено, та жодна навіть не наблизилася до  істини. Чому? Бо не вдавалися  до глибоких пошуків слідники ліниві, а обмежувалися свідченнями усе того ж  Геродота, забуваючи, що то еллін був, відтак усе еллінське  виставляв  вигідно для еллінів. Так  вчиняли одні життєписці, інші  ж підживлювалися  якомось дивним науковим доціллям, котре особисто я, до того ж,  з погляду із того  світу, де наразі перебуваю, нарік би облудним байдужжям. Адже – жодної власної думки ніде, всуціль -  науко… незграбство. А ще,  розриваючись  між першим і другим, добазікалися до того, буцімто  я  взагалі ходив не на саків, якими верховодив Дантур, а дибав супроти азійських племен -  трігахауд..
      Що я там не бачив? 
      А  начебто спішив покарати бунтівливого трігахаудського зверхника Оройта, що тримав під своїм утиском  Фрігію, Лідію та Іонію1 і ніяк не бажав бачити мене зверхником над собою.
       Що тут казати… Лише одне: не ходив я на Оройта, бо той сам угамувався. Отож, кажуть, що військо  своє непереможне повів я на саків-парадрайя, знову ж таки для жорстокого покарання,  аби нагадати, хто володар світу. За віщо та кара? А, подейкують,  за те, що тодішній сакський цар Ішпакай учинив спустошливий похід у Мідію  - союзницю парську -  і наклав на неї данину. Безглуздя! Чом би се  вчиняв я помсту за наругу, скоєну аж сто та ще й два десятки літ тому? Се міг зробити вчасно Кір Перший Ахеменід, не чекаючи сприті свого,  ще невідомо якого,  спадкоємця, і, либонь, зробив він те, що належало. Адже нічого не має шкідливішого, аніж запізнення. Невчасся у всьому: в освідченні у коханні, у діставанні меча із піхов, примітно – у здійсненні покарання – то біда. Хто знає рід наш, Ахеменідів, той ніколи  і нізащо  не віддав би нам такої сумнівної шани, тулячи  зволікання.
      Як легко, як довірливо і як малодушно хапають люди те, що лежить на верху! Щоб не воложити руки у воді і не бруднити їх землею, копаючись  сумлінно глибоко? Либонь… Тож  в"яснюють, що   "Дарієва скіфська операція"  прагненням  цілковитого панування спричинена, аби не стільки саків прилучити до себе, скільки еллінський  рух   по світу вгамувати. Щоб прибравши до рук своїх  хлібні потоки із Сакії на Елладу, дістали  парси свій уплив  на неї   і диктували  все, що заманеться.
      Звабна версія, та глузду їй бракує. Бо мав би я тоді іти прямо на Боспор Кіммерійський2, на його хлібний стан, а вже далі, через  Качагар,3 – у степи сакські. Я ж бо зовсім інший шлях до Сакії обрав, коли насправді рухався на стрічу з нею. На стрічу, а не на бойовисько?
       НА СТРІЧУ!
       Що ж  штовхало-рухало мене у  тому беприкладному, некороткому і небезпечному прагненні? Аж ніяк не жадав я підім"яти Елладу, бо ондечки  скільки сатрапів еллінських і так сприяли мені і моєму походові, надавши у моє розпорядження  флот, і міст через Босфор4 та Істр5 проклавши. Нащо ж неволити,  схильних тобі і так? 
       Що ж лишається? Для   невибагливих  розумом і байдужих  серцем вибір тут  настільки безмежний, наскільки й обмежений, то виставляється думка  про азійських саків та массагетів, тих, що за Каспієм: їх,  мовляв,  спішив я приборкати, а хід  мій степами припонтійськими – лише маневр, точніше, відтинок бойового ходу. Хитра думка. Як і ті, що спородили її.   Осібно ті, що з одного боку приписують мені помсту готам за нездійснений шлюб із донькою готського зверхника Антіра, а з другого, що,  блукаючи Сакією, я   буцімто золото і срібло збирав, якого мені украй   бракувало для вгамування Єгипту з наступним походом на Індію.
      Що ж, золото ока не сліпить, до того ж вельми  заманливо чути   про   Антірову доньку, але ж не було так! То все здогадки незграбних розумом. Домагатися  дівулі, про яку я сном-духом не відав,  або ж шукати золото-срібло там, де його –  свого! – ніколи не було? Що за маячня! Припустити навіть несила, з якої  голови   таке  могло вигулькнути! Але ж  воно   виплодилося і попливло   історичними струмками-каналами! І споживається  необачниками…
       Думки, прагнення, здогади… Що їх в"язало між собою? Невситиме захлання. Жага неодмінно щось мати, аби уздріти його оком,  мацнути рукою, а затим  і хапнути. І – ані 
       1 Фрігія, Лідія,Іонія -  нині центральна та західна частини Туреччини.
       2  Антична держава  на обох берегах Боспору Кіммерійського ( Керченська протока).
       3   Кавказ.
       4   Протока, що з"єднує  Чорне море з Мармуровим.
       5  Дунай.
натяку про душу, чи бодай найменший із її порухів. А  міг би я й  сам вказати, де закопаний собака, та не  варто  тривожити  супокій чотириного друга людини, бо ще й не час. А зволікаю я тому, що сам щулюся від причини, яка  спонукала мене до сакського походу. Вірю їй і не вірю. А то й взагалі, інколи здається, що й сам збагнути достеменно не можу, нащо поволікся у краї запівнічні.
       Бодай  одному іх слідників упало в око, що  мав я той похід на сьомому році  царювання свого, тоді, як тривало воно потому ще ледь не  три десятки  літ?
       Чи ходив я ще на саків опісля того мого першого походу?  Ніколи!  Чому? Той, хто не знайде  відповіді  у  подальшій  мові моїй, най шукає її сам. 
       А вона є!
       Тяжкої пори для  Парсії став я її володарем, бо так хотів Ахурамазда,  не  мав я супокою далі, хоч і  достатньо мені було відміряно літ царювання. Либонь, страта  Гуамат-мага наклала відбиток похмурий  на всі настанні літа і зими мої, бо то був не просто самозванець мідійський із Пішіяувара, а маг із поріддя магів. А маги – то не лише жерці-відуни, що в касту згуртувалися, а чародії, знахарі та зіркарі. Через дива, які  творили вони,  через нашепти і намови від хороти і немічі, а осібно через погляд на зірки, вони прагнули мати уплив свій нестримний на все життя земне. Приліпивши до  щита  духовне, маги прагнули підкорити собі світське, аби лише вони долю людську визначали, відгорнувши убік істинного володаря світу та воїв його. То було зухвальство, бо дух – є дух, а сила – є сила. Не личить духівникові меча до рук брати, бо своя зброя у нього – слово. І бачив я, що не лад і супокій магів у Парсії цікавлять, а вплив їхній на усіх інших, щоб шанували лише їх, і нікого більше. І стали б тоді Ахеменіди згоями, а хто із нас міг таке допустити? Я не відсував магів од їхнього, то чому ж вони сягали на наше?
       Певно, жорстоко вчинив я з Гуамат-магом, бо складно далі все пішло, та хіба мав я вибирати засоби? То вже такий жереб  випав, такий шлях услався під ноги, і не міг я  нарікати. Переважно чинив одне – приборкував і вгамовував,  беззастережно  карав і нерішуче милував. Нерідко я спав із конем, біля коня і на коні, бо думав  лише про Парсію, про її могуття. Про народи, котрі ми, парси, до неї прихилили, не через захлання своє, а для ладу на землі, бо то горе, коли багато очільників, навіть, коли простих радників купа -  то біда. А далі – зло. Мають бути одні руки, одна голова, одне серце і одна воля, яким підпорядковне все.Через те і поквапився я все, що спіткало мене першого літа царювання мого,  вкарбувати на Бехистунській скелі, аби отримали  нащадки мої істину із моїх надійних рук, а не з вуст чужих  медоточивих, проте облудних. Гадав, що отримаю більше супокою в душі своїй через те… Але  де там! Я став обережним, обачливим і оглядним. Я частіше стрімко розганявся навстріч радості, що була для  мене, та боявся пірнути в неї з головою, бо вже тоді, за молодих літ,  відати став, як  несподівано різко  світло може заступити темрява. Я сторонився яскравих і несподіваних сплесків щастя, бо не довіряв їм. Обминав вершини блаженства душі, похапливо споживаючи замість них блаженство тіла. Так надійніше – пірнув і вирнув, обмахнувся втиральником,   і сухий. Мені стачило різкої, чіткої межі між удоволенням, розвагою і ділом, між світлом і темрявою,  між "так" і "ні". Не любив напівтонів, недомовок, нятяків і ставився до них спершу з підозрою, потім вороже,  а далі карав на горло усіх, хто малодушно придивлявся, полохливо прислухався, тремтливо зважував, підступно очікував і хапливо вибирав тоді, коли міг і мав діяти рішуче, навально і безжально.Дійсно, що одна голова добре, та іноді ліпше без неї...   
      Розпач через самотину безпросвітну шматував інколи  душу мою,  і я гамував його  наліжницями. Я зачинявся у гаремі,  на скільки хтів. Музики сиділи невидимі за повстяними ширмами, а до мене впорскував цілий гурт наліжниць. Не рахував  скільки їх налітало, бо вони були всюди. Одні танцювали, звиваючись зміями, інші пестили мене, ласкали та ще й словами шепітливими улещували. Найпомітнішою, найближчою була Іштара. Вона підносила мені вино в чаші, подавала яблука, фініки, і чим більше я умлівав, тим менше наліжниць бачив круг себе, аж поки не лишався наодинці з  Іштарою. Я вже був геть голим,  і на Іштарі  не трималося  й нитки, і я хапав її пожадливо, бо несила було терпіти, і стачило  мене  надовго і набагато. Коли ж опинявся   сам, лежав горічерева, вдивляючись у неспражні, бо намальовані, хмарки на стелі, і прислухаючись до шурхоту євнухів за дверима, що чекали, коли я покличу.
       Я не квапив  нікого, бо сам нікуди не спішив. І я заплющував очі   і пускав  узір свій  за пустелі і моря, за ліси  і луки до просторів зелених і безмежжя блакитного. Що то за край? Я  ніколи не бачив  його вживу. Лише подумки. Обрієм  завжди   бігли коні…  Без вершників… Звідки вони? Чом не загнуздані? Я не хтів  розплющувати очей, бо волів, аби  тривало і тривало дивне видиво, і мені те вдавалося. А потім з-за обрію зеленого  вигулькували   пагорби,  прості, як  гігантські  хлібини,  і легкі, мов хмари над  обрієм. Я не міг, не смів одвести від них зору свого, бо  ніяк не міг збагнути, що то  за постаті уклякли на пагорбах дивовижних, - живі істоти, чи  витвори чиїсь  у камінь вкарбовані? І нічого не міг я вдіяти з хвилюванням, яке  зненацька охоплювало мене,  і не хтілося мені від того бентежжя  ховатися, бо солодким воно було.
       Та вже чулося шкрябання у двері, і я вже знав, що то не євнух. І я повертався до думки, що я цар, і увесь світ білий чекає, бо бути без мене не може. То Гобрій мій вірний, подавав  мені знак з-за дверей, і я  мав  підводитися.

        Спантеличений лінгіст: - І де це  ви таких слів  понабирали, шановний пане  авторе:  сприт, успішшя, ставини, бентежжя, стачити…
           Автор: - А  ще  - мудрота, більшота, в"яснити, хорота, відсуття, стайно… Невже погано звучать, вельмишановний пане лінгвісте? Хіба не вгадуються за ними  традиційні, усім відомі: спритність, успішність, обставини, бентежність, вистачати?   А з мого переліку: мудрість, більшість, з"ясувати, хвороба, відсутність, одностайно…Невже ці слова такі вже незрозумілі вам   і чужі?
        С.Л.: – Та чого там, зрозумілі, але… Якось незвично вони звучать…
         А.: - Можливо, але ж ЗРО-ЗУ-МІ-ЛІ! До того ж, я дуже хочу сподіватися, вони працюють, на, так би мовити, архаїзацію стилю. Пам"ятаєте роман  Івана Білика "Меч Арея"?
         С.Л.: - Так.
         А.: - В одній із двох передмов до  нього (видання  2004 року, "Веселка") вичитав я ось таке, і воно мені дуже сподобалося: "Мова історичних творів – це завжди авторський вибір. Чи відтворювати давні події цілком сучасною мовою, чи ж насичувати їхні елементами архаїки? Чи використовувати мовне багатство  діалектів? Це – майже ювелірна праця, адже мова твору повинна залишатися і образною, і органічною, і зрозумілою."
       С.Л.: - Щось не траплялося мені  у вас забагато діалектизмів…
         А.: - Правильно, і з архаїзмами негусто. А все через те, що я не став насичувати ними твір, бо тоді у нижній частині  ледь не кожної сторінки довелося б давати тлумачення слів, або розміщувати у кінці  книжки цілий словничок,  що значно ускладнило б сприйняття  змісту. Я  скористався сучасною мовою, прагнучи  наблизити її до давно минулих часів  стилістичним шляхом, зокрема, за рахунок  зміни сучасної, так би мовити, канонічної  інтонації речень: через ритмічне повторення слів,  та через зміну їхнього узвичаєного порядку в реченнях. Та ще дозволив собі  жменьку таких собі  новотворів, як-от   праг (прагнення), більшота(більшість). Перше слово видалося мені задовгим, аби ним  могли користувалися  люди за кілька століть до нової доби, то я скоротив його, а  в  другому  насторожив  суфікс  -ість, через своє якесь новітнє  звучання…  Звідси у тексті  - яснота (ясність), схилля (прихильність), множина у значенні більшості,  і так далі. Що ви на таке скажете?
        С.Л.: - Однозначну відповідь дати  ще не готовий…

                ДАНТУР
                Попервах, коли сходив  на могилу, чи піднімався на Папай-Гору, невідступно думкою вражався, як легко бачити все  з верхівки і пройматися величчю землі рідної і невідрив свій  од неї чути, тож  ніяк не міг  дійти до того, що заважало збагнути се дядькові моєму,  Ганахарові. Він був рідним братом батька мого Савла, любив подорожувати  і приглядався пильно до незнайомого, прислухався до чужих слів, серцем проникав у чужі звичаї. Я ж не зазнавав у тім анінайменшої треби, яка чіпко тримала в обіймах своїх Ганахара, лише бентегу чув. Набрався Ганахар далеких видів, начувся усього, і  виськався   у мудреці, а куди ж та мудрота покладена буде – чи й переймався хто. Ганахар сам вирішив, бо принуку зазнав не від когось,  а із серця його вона виповзла, і коли повертався до землі рідної із мандрів, здолавши Босфор, висадився у
Кизику.1 І якраз нагодився на свято,    що влаштували тубільці на честь    матері  своїх богів, яку Кібелою звали. Глянути б на те дійство  і рухатися далі, але не так учинив Ганахар, адже мудротою через край набрався  дядько мій! Се б комусь іншому воно відсторонено видалося б, але не  тому, хто звичаями чужими ущерть переповнився, що аж хлюпало  за вінця. Бачте, мало своєї – для ужитку,  та хоча б і чужої  - для ще твердішого перекону у силі віри рідної, тож і кликано було Ганахара невідь-куди. Він без коливань долучився до свята так, що навіть цільно  обітницю склав  Кібелі. Мовляв, тільки-но ступлю на землю рідну  в оточення єдинорідних сколотів, одразу візьмуся хилити усіх своїх, аби й вони, сколоти, шанувати Кібелу почали, святкували її так, як бачив він  серед  кизикійців. Ганахар так спішив зі своїм задумом, що,  майнувши окрайцем степу, уже в Гіллястій зібрав люд, оздобив себе блискітками і брязкальцями отими, що  від  кизикійців  отримав,   сам   до барабану став  і почав вигупувати  на ньому шану Кібелі,  сколотам невідомої і чужої. Як  і  всі,   поважні  до себе і до предків своїх, до народу свого, сколоти не терплять потали звичаїв пращурських, про Ганахарову витівку стало відомо батькові моєму Савлові, сареві сколотів,  і він негайно прискакав на коні до Гіллястої.   Став батько на високому березі Данапра і одразу побачив унизу, на галявині,  серед верб, як шалів  Ганахар. І  гукнув батько мій брата свого, аби той озирнувся, щоб бачити смерть  власну, яку батько послав  йому стрілою із лука. І  ніхто  із сколотів на те навіть подихом скрушно  не обізвався, мовляв,  брат порішив брата свого. І не через те, що один брат сарем сколотів  був, а від того,  що інший брат, Ганахар, зрадив рід сколотський. Адже без  рідної землі під ногами   своїми  сколоти   -  не сколоти.  Без сколотської мови сколоти – не сколоти. Без рідних звичаїв сколоти – не сколоти. Немає тяжчого гріха, аніж  нехтування землею рідною, зрада рідної мові, переступ рідного  звичаю. І коли вже  згодом хтось обмовлявся про Ганахара, то чув у відповідь  подив і невідь, бо серце людське не хтіло тримати спомин про зрадника. А вчинок мого батька відгукнувся німим схваленням   світлої пам"яті діда мого Гнура, дідового батька - Ліка, і Лікового сина  - Спаргапіта. І не було зупину тому схваленню у глиб безодні літ, аж до прабатька сколотів Таргітая.
      Скіл нагодився   уже по мені.   Довжелезна низка  літ  і  потужна – поколінь  - вляглася між  Скілом та Ганахаром, проте жваво відлунився крок зради. Ганахар не був сарем, бо правив тоді брат його, мій батько Савл, а Скілові випало сарювати, позаяк був він сином саря Гаріапіта. А може, й не став  би Скіл сарем сколотів, бо матір його була істріянка, проте втрутився  вождь віддаленого племені гагатирсів, що на берегах Порати2  мешкав, нагло убив він Гаріапіта і зробив Скіла сарем. Скіл охоче пристав на те, хоча не шанував  сколотів глибоко, бо змалечку, призвичаєний своєю матір"ю-істріянкою, часто Елладу відвідував і нахапався  там звичаїв заморських. Інколи поводився так, нібито і не сколотський сар він зовсім, а вилитий еллін, багато хто помічав се, але, що могли вдіяти супроти саря! А Скіл, між тим, либонь, завів  намір хилити усіх сколотів до життя еллінського,  і для початку  зачастив до Ольвії, та не сам, звісно, а з гуртом ратників  своїх. Коли  відчинялася міська брама, то вартові впускали  до міста   лише Скіла, лишаючи воїв під стінами, і не одразу довідалися  супутники   Скіла, що чинить   сар їхній за еллінськими мурами, в середовищі чужинському, а було все просто. Скидав Скіл із себе вбрання сколотське і вдягав еллінське. І скільки й лишався у місті  в чужому вбранні,   усе чинив так, як вчиняли елліни: ходив по-еллінськи, розмовляв по-еллінськи, богам еллінським уклонявся та жертви  їм приносив. Надто схильним був  Скіл до Вакха  і шалів гамірно і самозабутньо разом із гуртом еллінів. Та ще й дім завів собі в Ольвії – високий і місткий -  вхід до якого стерегли з одного боку вирізані із білого каменю леви з людськими головами, а з другого – звірі  хижі з крилами. Безглуздя, виплід хорої уяви…
      Трапилося так, що, коли, улившись в  еллінський гурт, Скіл посвячував себе Вакхові, обурений Папай послав у палац вогняну стрілу. Спалахнуло полум"я, проте засліплений

    1 Місто у Фракії.
     2 Прут, ліва притока Істру (Дунаю).

солодким захватом Скіл не обірвав свого шаління,  точніше, не мав сил його припинити, пожежу загасили інші, а сколотський сар, кривдячи віру прабатьківську, усе шалів і шалів. Навіть елліни дивувалися такому спритові чужинця, адже не хтось би  там  він, а сар сколотський, тож погукали  сколотських старшин  з-за брами, аби ті побачили, на кого очільник їхній шану  свою спрямовує.
       Приціл був підступний. Елліни хтіли тим принизити усіх нас, сколотів, показавши нам саря нашого в шалі чужому, та не вони винні були в тім, а зі  Скіла питати велося. Скарати б на горло зрадника на місці, та ратники сколотські благородство виявили, дали змогу Скілові вернутися додому, хіба що служити йому далі відмовилися, а сарем  своїм оголосили Октамасада, брата Скілового. Малодушний  відступник каяття не мав, а лише страх, і страх той вигнав його у Тракію, з чим не міг згодитися послідовний Октамасад. Учинок Скіла був ганебно значним, його стачило, аби  Октамасад пішов із ратниками до  Тракії, що прихистила втікача. Стали сколоти обачливо на лівому березі Дануя, межу землі своєї не порушуючи, та все ж викликали тим наближення ратників тракійських... І тоді  Октамасад  послав   сареві тракійців,  Сіталку,   вістину, щоб не битися, а дійти згоди після того, як Сіталк видасть Октамасадові брата його,  підлого Скіла. Тим паче, що обмін аж сам про себе мовив, бо в Октамасада був у полоні  рідний брат Сіталка, отож і  домовилися: Сіталк отримав свого брата, а Октамасадові видав Скіла. Не віз Октамасад зрадника додому, а там же, на березі Дануя, на очах у сколотів і тракійців утяв Скілові голову.   
  Так ми чтили   прабатьківську віру, так шанували  звичаї свої,  свій устрій одвічний і землю  рідну, і не можу я згодитися, буцімто карали ми за відступництво надто жорстоко. Зрада роду  – то остання,  остаточна межа, за якою немає ані виправдання, ані вороття, тож лише смерть і винна  все  розсудити: і зрадникові ліпше, і зрадженим вільніше.
      Я теж був у  Гатенах1,  але не глядачем і не пограйки, а на вишкіл мене туди батько мій відсилав. Усю осінь і зиму студіював я мудрощі еллінські і єгипетські,  шумерські та індійські і не можу  твердити, буцімто через те  сильнішим і розумнішим я став, позаяк  лише одну мудроту   ціную і ставлю над усе -  безмежну любов до землі рідної і згоду накласти головою  за неї. Сьому ж не може навчити  мудрота усібічна, а надто – чужа, бо лише розумові поживу вона дає, серця ж не торкається. Ми ж, сколоти, жили на такій землі, де стачило всього, аби чути себе бадьорим, веселим, мужнім і незлостивим. Хіба ж можна було нездатними нас звати, гіршими від інших нарікати через те лише, що не відали ми теореми Пітагора Самоського2? Невже чуттями своїми щербатими велися від того, що навіть чуток не чули про сліпого співця Гомера3. Чи так уже нездарно  коїли справи зверхники сколотські, не обізнані із  напучуваннями Солона4? Ні! Не гірші, не щербаті і нездар над собою сколоти  ніколи не терпіли. Не може бути мірилом добра     ніщо, окрім добра. Не може бути мірилом сили ніщо, окрім сили. Ніщо не може бути мірилом мудроти, окрім мудроти. А хто здатний визначити межі добра, сили і мудроти? Кому відома  та частка названих чеснот, що чує в собі змогу той чи інший люд? Кожен   має те, що вгамовує  його бажання, а бажання безмежними бути не можуть. А втім… Прихилилось колесо до корча лише  тому, аби не впасти, а корч уже й примірятися  до нього став…
   …Осінь і зиму змушений був я всотувати еллінські премудрощі, позаяк батько мій Савл,  сам не знаючи, що  то воно, послав мене до Гатен, та не    можу мовити, що почуте мною у пригоді так уже ж стало. Мене дивував,  а водночас і дратував аж такий уже зважений,  такий проціджений підхід до всього, що нам вишколом намагалися прищепити. Нас не вчили ні чуйному, ні жорстокому, навіть згадки не було ні про любов, ні про зневагу, ніхто й словом не повівся про такі  святині,  як мати, батько, мова рідна, своя земля… Всуіціль – сила, сприт, виверти. Я коли вернувся до країв сколотських, то перші дні ходив, мовби   
      1 Афіни.    
       2 Піфагор Самоський ( V1 ст. до н.д.) – грецький  мислитель, політичний діяч, математик.
       3Легендарний грецький поет, якому приписується авторство "Ілліади" та "Одіссеї".
       4 Видатний афінський політичний діяч (між 640 і 635 – близько 559 рр. до.н.д.).
      

спутаний. Водночас,  захлинався від широти просторів наших і висоти неба. Довго ще  тяглося за мною ланцюгом важким набуте в Гатенах…   
      Ще був я в Елладі, коли подорож   до Єгипту навчителі наші піднесли. То вже  під кінець шкільництва нагодилося, і,  як підсумок,   випадала  подорож до країни пірамід. Усі з нетерпінням чекали, коли ж рушать у заманливу путь, лише я прагнув іншого. Не тягло мене до тих  пірамід, бо неймовірно скучив за степом, за Гіллястою, за Данапром,за Тарпою, що навіть сон до мене ночами не навідувався, і я прохання мав до навчителя пустити мене додому, а не брати в подорож до Єгипту. Великий подив охопив наставника   та  й усіх співучнів моїх, коли бажання моє стало відомо, і все ж  наполіг я на своєму. Я вже летів додому, бо не хтів часу гаяти на мандрівки порожні. Як я міг пояснити, що з  вершини могили дідової мені видно далі і більше, аніж,  коли б  глянув на світ із самого вершечка найвищої із пірамід? Чим довів би те? Кому  мав я сказати, що загадка  якогось там Великого Сфінкса – незграбна вигадка для марновірів, адже, що може бути загадковішим серпникової1 ночі на Данапрі? Нащо мені осягати те, чого немає, коли скільки загадок під рідним сонцем удень та  серед ночі,  під зорями!   

                ДАРІЙ
                Парсів було зовсім небагато, якщо зіставити усіх із рештою люду моєї держави, але їх стачило для того, аби мідійці і лівійці, вавилоняни та ассирійці, єгиптяни  і  каппадокійці  і всі, всі, всі  нами упокорені,   відчували  над собою зверхність нашу. Так мало бути, інакше  про яку могуть держави можна  вести мову?
       Після того, як повернув владу Ахеменідам, бо сам став царем, насамперед  відновив я усі родові парські святилища, котрі поруйнував мідієць Гуамат. Глибоко відав підступний маг, що основа і міць  кожного люду в його прабатьківських і прадідівських звичаях, у вірі пращурів, тож і взявся люто викорінювати все, на чому віра трималася. Порозвалював  святилища, повирубував священні наші дерева, порозбивав кам"яні подоби наших звитяжців, бо почав уводити нові – чужі для парсів, тож  найперше, ставши царем, я взявся  поновлювати наше духовне. Будь-яка, найблискучіша перемога над  чужим, над ворожим і згубним  не може вважатися остаточною, коли люду своєму не повернути чуття власної суті, корінь якої у глибині віків. Голосую на сім осібно, бо в отих  своїх найперших клопотах я   стрів з боку найближчих  своїх спробу супротиву.  Шептали мені в обидва вуха, мовляв, не до того, ти володарю, підступився, що людей насамперед нагодувати, як слід, треба, а вже тоді дбати про віру, проте я так не вважав і рішуче відхилив  облудні поради. Тож відновив родові святилища предків своїх, аби наш дух витав над нами, а відтак і над нами усіма,  а вже  потім повернув общинним селянам відібрані приспішниками Гуамат-мага пасовиська та худобу і дав вільний розвиток  господарям кожного подвір"я.
        Різний люд об"єднав я  навколо  Парсії, не всі одному богові молилися, проте всіх я згуртував у одне, в єдине, а от віру кожного не чіпав. Я поважав чужу віру, та не міг покладатися лише на неї, через її незбагненну відміну у  сонмищі народів. Шануючи  будь-яку віру, проте   сповідуючи  лише свою рідну,  все ж, у першу руку, я покладався на порядок, на систему, відтак – на силу, адже, коли силу маєш, то й правду загнуздаєш. Слово? Слово – теж сила, та не завжди, воно може дати необхідне, а тим паче захистити. Над усіма нами – всемогутній і неперевершений Ахурамазда, але що він вавилонянам, коли ті вклоняються похмурому Мардукові? Що єгиптянам, коли схиляють вони голови перед сонячним  Ра? Що ефіопам, коли ті усе своє життя  пов"язують  винятково з примхливим Тіграном? Усі вони підвласні парсам,  та нікого із них ми не силували служити Ахурамазді,   навіть не радили того. Коли народ прийшов у світ сей зі своїм богом, з ним і під ним він мріє і творить, то не слід нічого рушити.
         1Серпневої.

      Духовний чин має лишатися духовним чином і духівникам, а вже про державний дбає володар держави, через своїх кара1-  через владців своїх, через воїв, що парсами є. На кара я спирався, один із них військом моїм верховодив, інші державну міцнили. Володар один, я – Дарій - а піді мною – Парсія, розділена на сатрапії. На  чолі кожної – моя людина,  котрій  всіляко довіряв я, і яка безастережно віддана мені була. Але чи  довго таке може триматися  лише на довірі і віддані? Авжеж, що ні. Має бути чітка  стежа за кожним, суворий нагляд, аби влада сатрапів2  межі мала, визначені мною, і користь од неї насамперед не сатрапи отримували, а держава. Тож і розділив я Парсію на п"ять сатрапій, на чолі кожної поставивши військового кара. А податки збирали цивільні кара, вони ж дійснили різні повиння, суд вершили, навіть монети чеканили, проте лише срібні та мідні, бо право на золоті мав лише я. Тим і обмежував хтивину сатрапів і міцнив владу царя. Багато чого могли  цивільні сатрапи на місцях, а от  військової моці не мали. Лише власні охоронці ходили під ними та невеличкі когорти списоносців для погамування непокірних та смут"янів. Військом  же правили п"ять сатрапів головних сатрапій, проте для здійснення усієї повноти влади, не діставали грошей. То ж і мали одні одне, а другі інше. На тому й  трималася моя влада, а відтак і міць держави. Влада грошей і влада сили ніколи не зливалися в одне, бо над усім був цар. Усі вказівки і розпорядження йшли тільки від мене і  мого найближчого оточення, тож і міцніла влада  парсів.
      Аби всі розуміли одне одного, є у кожного народу своя, рідна мова, і то  - святе, і право те поважати слід кожному, і цареві теж. Усі підвладні мені і парсам, вклонялися своїм рідним богам, казали їм молитви рідними мовами – я і всі мої те право свято поважали, а для  спілкування між різними народами в державі увів арамейську мову. Одну на всіх. Одну! 
       Я чітко  і вчасно розсилав вказівки і розпорядження до сатрапій, і затримки з їхньою доставкою не було, бо всю державу накрив мережею надійних шляхів. Шляхи -  то кістяк держави, на якому тримається усе. Я розширив і  подовжив старі шляхи і проклав нові по всіх напрямках держави Ахеменідів, а  на шляхах, через кожні п"ять парасангів3 – зупинки, де гінці не ставали на спочинок, а передавали вістину іншому гінцеві, а самі  вертали назад. Подальший гінець передавав вістину наступному гінцеві, відтак затримки не було, і мої розпорядження надходили  вчасно. Найкращий шлях простягався на чотири сотні і вісім десятків парасангів, на початку якого була  моя столиця Сузи, а на  кінці – місто Ефес4, що між Лідією і Карією5, на узбережжі Егея6. Сім днів  стачило, щоб слово, мовлене мною у Сузах, досягало Ефеса і там  було почуте.
       Держава тримається на силі влади, а не на вірі і не на якихись примарних переконаннях, позаяк влада – це завжди живий, рухливий важіль учинків, тож  і чинитися  має  вона  рухом, чітким учинком, а не увіщуваннями. Слово моє - то  моя воля сувора і неухильна до виконання, і жодне   слово  своє не пускав я довірливо за вітром,  чи супроти, а незмінно справлявся, чи вчинена за ним дія. Переважно дивився на все сам, іноді довіряв  моєму вірному Гобрію, а більше нікому. Раз на літо міряли ми стан війська на місцях, аби, за будь-яких ставин,  кожен воїн міг швидко стати з луком чи списом. Те вимагало граничних зусиль, та я не рахувався з витратами ні сил моїх, ні часу  во благо держави.
      Чи була то самоціль? У жодному разі.  Я був народжений   вершити справи державні і вершити їх мав справно. Тож так і вершив. Опертя  мав на силу свого слова  і міць війська, осердя якого  було парським – вишколені непереможні вершники силою у десять тисяч воїв, що вважалися безсмертними, позаяк у кривавім бою на місце кожного загиблого   
 
      1  Посадова особа адміністративного апарату Стародавньої Персії.
      2  Керівник сатрапії (області).
      3   Трохи більше 25 кілометрів.
      4   Місто на узбережжі Егейського моря.
      5   Карія – нині південно-західна частини Туреччини.
      6   Егейське море.
      

вмить  ставав живий, тож сила моїх найближчих  слаботи не знала. Чолив безсмертних найвідданіший із найвідданіших, Гобрій, що хазарапатом звався, і в ньому був я, а в мені був він.  Ми не знали поразок, бо першими у моєму війську були парси, далі – мідійці, але тільки  найдостойніші і  найвідданіші. Фракія, Македонія, Індія –  сліди і наслідки наших звитяжних походів, коли й ці окраїни-околиці  приєдналися до Парсії. Ми не знали поразок, хіба що інколи спіткало щось, але не через слабину  нашу, або з ляку загального траплялося те, а ставало наслідком нерозваги  молодших хазарапатів, і тоді я міняв таких без вагань. Траплялися зради? Були, але дуже рідко, і  я карав на горло не лише призвідників невіри  в мене, а й їхніх поплічників, бо лев шакалами не переймається, і меч лясами не точать.   

                ДАНТУР
                Хлопчиком я любив надвечір"я, коли густішає повітря, щулиться і нишкне простір, а душа повниться передчуттям  затишку. Але надвечір"я, а надто сам вечір, якими б  урівноваженими  вони не були, то  все ж  -  завершення, вінець, за яким  не лише надходить   згасання дня, а й вчувається кінець самого буття. Того буття, що починає  розгортатися із нашою з"явою на світ і уривається з нашим же  осібним вічним спочинком. Відтак із літами я став більше схилятися до ранку  і до весни, коли стоїш на високій  могилі,  і здається, що не лише степ перед тобою, за тобою і обіруч, а увесь світ розгортається  неспинно і безмежно, і  най би тихо слався  він сам    по собі,  а то ж чекає  твоєї участі  в його творенні, твоєї дії,  твого вагомого учинку. Ранок – то більше тиша, і  хоча супокоєм сповивається   і надвечір"я, та при згасанні дня  супокій  позбавлений   того  урочистя, як при його народженні.
      Бентега наче  стала відступати  од мене, та не полишало безсоння, особливо глибоко заглибленої ночі, аж там,  у підранні, і я не міг лежати марно,  не взмозі навіть  заплющити  очі, а піднімався і йшов у степ,  на могилу. Надвечір"я тягло    за собою все, аби погляд  мій, спрямований до палаючого обрію, дав поживу до зважень, підсумків і роздумів, а   передранкова прохолода бадьорила. Жити треба день від дня, а надто сареві, щоб день прийдешній різнився від дня попереднього, щоб повнішав він  і вагомішав, інакше ти  вже й  не там, де слід тобі бути.
      Земля ще не встигала прогріватися, а надто  щойно з ночі, та я знімав  чоботи, аби відчути землю голими   підошвами ніг. Ураз завмирав, не в змозі, чи пак,  – не сміючи ступити  далі й кроку, бо  сила земна линула в  мене знизу, а небесна – згори. І я  застигав, німів, усе дужче вчуваючи  себе непорушним і непіддатним ні вітрам заморським,  ні мечам зазбройним, і сила моя – то сила народу мого, а сила народу – то моя сила. І я стояв довго, і не чув холоду, а лише  піднесення легке повнило  мене.
    Степ – се дивовижна, казкова, але жива, дійсна  просторінь. Людина не здатна бачити усе відразу, як би  багато  зріти їй не хтілося, повсюдно її щось оточує, затуляє, і   лише степ  завжди відкритий  і щирий. І коли  якийсь зір  починає втомлюватися од ваги безмежжя,   вистежується    узлісся,  затим і цілий ліс, вигулькує синя тужавина могутньої ріки, і знову бадьориться дух і повниться силою тіло.
   Лише в степу, а надто там, де він розмежовується  чи підпирається вербовими пасмами,     дібровами, або ж мережиться ріками і річечками, той, хто здатний думати,  може збагнути   безглуздя  зайвого, а то навіть шкоду  його.  І ти шаленієш від думки, як  може так бути, що навколо стільки простору, тобто, мовби порожнечі, що все бачене можеш перелічити на  пальцях обох рук, а враження повноти таке зриме і могутнє! Воно  неосяжне, наче  сам Усесвіт устелився тобі  під  ноги. Ти чуєш, наче все, що тобі  украй необхідне,  ось воно, перед тобою, і нічого більше тобі  не треба. Та чи й можна бажати ще чогось, коли  спіткало таке бурхливе і таке високе  чуття, що ти є на сій землі і будеш, бо потрібен їй, а інакше не втримаєшся, мов той затишок на вітрі.
   Із дитинства  мені  стачило всього, і не через те, що я сарського роду. Сар сколотів –  не спостерігач порожній. Я вмів не лише хвацько плигати у сідло, а  й сідлати   коня, навіть шити збрую; я знав запах хліба не лише зі столу, а  з першого снопа, надто із зернини, що падає в землю. Я й орав, і сіяв, і жав,  доїв кибилиць і корів,  свіжував кіз і овець. А ким би був сар без цього? Не просто -  сар, а сар сколотів! На кого був би  він схожим, якби відвернувся, відгородився  од того, чим живуть  люди  його? Чи мав би він право верховодити ними, коли б не  знав того, що відомо   їм,  не лише з радощів, а й з горя, власне, з горя -  насамперед! Різне лише в тім, що я, сар,  не прив"язаний ані до лану, ані до пасовиська, ані до кузні, бо  прив"язаний  я до всього водночас. А ще в  мене є рать і увесь люд сколотський. Знати і вміти усе, що  треба, плекати у собі здаття і до плуга, і до коня, і до молота, і до меча давало  мені право верховодити іншими.  Сар лише той, хто від народу по крові, і  від самої суті буття народного. Я се всотав із хлоп"яцтва, спрагло проймаючись і переймаючись усім, чим живився і продовжувався рід сколотський. 
       Сколотам завжди  привільно було на землі, даній Господом, на землі, що спородила  нас,  і не йметься мені, чию забаганку вгамовував так старано Геродот, коли написав, що ми в Азії загарбницьки  володарювали двадесят і вісім літ і все спустошили там буйством своїм  та надміром бажань. А що забаганка то чиясь була – жодного сумніву не маю, позаяк щира брехня то все. Ми ніколи не зирили на чуже і не втручалися у плин життя не нашого, а пращур мій і попередник, сар Гішпакай, за сто і п"ять десять літ до мого сарювання не з утиском до саря Урмія пішов, а  відгук тим зробив на поклик ріднокрівців та рідновірів наших, які  там  мешкали і утиск жорстокий зазнавали від Ассирії. У тім сарстві Менейськім приозернім брати наші  і сестри  жили, тож Гішпакай із воями захистили   їх від ассирійців. А що вкоїли вони те відкрито і чесно, сподобалося  переможеним ассирійцям, і вони не квапили сколотів, аби ті скоріше  верталися  додому, на степи приданапрські, а сплели угоду з ними супроти сваволі мідійської. Ніяк  не вгамовувалися мідійці, і мало їх було лише стримувати, то пішли на них сколоти рішучіше і розгромили мідійців і весь мідійський уплив по всьому тодішньому  світу, від Бактрії1 і аж до кордонів  єгипетських скасували і перервали гноблення нестерпне.
     Не панували сколоти в Азії чверть віку, нічого там не спустошували,  а лише мир і злагоду  кріпили,  скільки й сил стачило.
      Та не змогли чинити те ми довго. Об"єдналися Мідія з Вавилоном і розгромили Ассирію і змусили сколотів повернутися у степи та на ріки свої рідні. І тут знову Геродот напускає туману. Рече ж бо про нас, що за відсуття тривалого  Гішпакая з воями, підросли у краї вітцівськім раби і побралися з жонами сколотськими та доньками їхніми,  і стріли змужнілі раби  сколотів, що з далекого походу верталися, мечами та списами  наїжаченими. Так свідчить Геродот, і то є брехня суцільна,   стара і поширена на увесь світ тогочасний і не лише сколотський. Вигадка, що проступає із мороку тисячоліть,  і не сколотська вона  зовсім. Зайшла вона так далеко, що згодом,  уже після Геродота,   примостилася на золотому гребені2. Про сутичку смертельну нагадую, вкарбовану у той  гребінь, де серед учасників усі   троє – сколоти. Два спішені, а один, третій, хоча   й на коні, та вже приречений, бо сила не на його боці. От і  кажуть тлумачники, що ото застигли навічно у сутичці два раби сколотські і вільний  сколот. 
       Аж ні! Пильно глянути на те слід, дуже пильно, і  видно стане, що немає там рабів,     лише бунтівники, нестачу в яких життя не знало ніколи. Бо одним  влада – тягар і звіт суворий перед людом своїм, а другим – шлях до вивищення власного і збагачення такого ж, от і зчиняються бунти. І тоді треба вгамовувати, рішуче і жорстоко присікати, бо заколот - то загроза єдноти і могуті людської. За себе я не знав жодного бунту, та були вони до мене, а ще більше опісля мене, знаю про те достеменно, і не буду вантажити нікого розповіддю про них, тільки й того, що згадкою зачепив  трохи. 
   1  Нині – частина території  Узбекистану, Афганістану і Туркменії.   
    2 Золотий гребінь, знайдений археологом М.Веселовським при розкопках кургану Солоха  (Запорізька область) 1912 року.

       Казав же про брехню навколо нас. Як до мене сущу, так і опісля,  навгаваючу. Захлання   - мниме, оте навіяне   скіфо-скито-сколотське нездаття не давало  багатьом  життєписцям спокою не саме по собі, бо не було його, а через відвагу  нашу і вагу правди нашої. Досада через чужі чесноти  душу млоїла. Пляму грязюки добре видно на білому, на чистому, тож і жбурляють завжди тільки на непорочне. А довірливі  слухають, на місце того, щоб помислити, чому ж  то "невгамовні  скити" тільки й обмежилися отим передньоазійським походом? Чому  тільки і навтішалися ми "буйством", "спустошеннями" та "надміром" упродовж якихось чверті віку,  тоді як ледь не тисячоліття  увесь світ звитягою своєю вражали? Чому не водили воїв своїх на землі чужі, аби поневолювати їх, ні Мадій, ні Спаргапіт, ні Савл, ні Дантур, які були  після Гішпакая? Потреби в тім не мали, бо не захланням   плекані  ми під сонцем. А от меча із рук не випускали – на те  була треба, бо лізли  до нас зі сходу й із заходу, сунули із півдня, лише сторона опівнічно-східна довго і довго тихою була. Вабила усіх багата земля наша і не перестає вабити нині, бо ще й прекрасна вона. Єдина  така в усьому світі.

                ДАРІЙ
                У написі на Бехистунській скелі, який я звелів вибити невдовзі після того, як оглянув прискіпливо перші кілька літ свого царювання, серед двадесяти і трьох країн, упокорених мною після заколотів, значиться Сакія. Але то азійська Сакія, а не та, що знаходиться опівнічніше моря солоного. Інша -  то  Припонтійська Сакія1,  яка за Тавридою одразу. Ту,  далеку і невідому Сакію,  я ніколи не упокорював, але увагу до неї завжди мав невтримну. Ще змалечку, начебто, ні сіло ні пало, починали розгортатися в моїй уяві ніколи не бачені мною краєвиди: степи, переліски, ріки й річечки, озера, кибитки біля загадкових пагорбів на узвишшях  і гурт білостінних осель під вишнями на схилах Бористену. Я не бачив, а відчував, що так вільно і привільно  може бути лише на рідній землі, але ж та земля не могла бути моєю рідною, позаяк парс я! Моя земля ось, під моїми ногами, де Сузи, де жив мій батько Гістасп, що не був царем Парсії, його батько і батько його батька. Чому ж так хвилювало  мене оте принадне видиво на гонах невідомих, яким, здавалося, немає кінця-краю? А ще я бачив кам"яні постаті воїв та жерців на узвишшях… І  жінок знатних… Оте  украй дивувало, бо не ставили ми,  парси, жінкам подобин кам"яних ніде, якщо й було колись таке, то задовго-задовго  до мене, то що ж ото за народ там, за морем,  такий, котрий жінкам         
своїм  пошану чинить? І що ж ото за коні вештаються просторами –  без сідел і без вершників? Ким і для кого вони сотворені, що самі бігають неприборкано?
       Те видиво торкалося мене  уявно усе частіше і частіше, розмисли  мої глибоко бентежачи, осібно після того, як розгледів я краї ті опівнічні, що за морями, на мапі. То майже половина царства мого, не окремо Парсії, а з усіма належними нам, що на схід і захід від Парсії, на північ і південь, проте в однім жмуті під владою моєю перебувають. Там, подейкували, жив  вільний народ… Як се?  Без рабів і господарів? А як же тоді лад  досягається  меж людьми  за  такого чину?
       Бентежила і кликала  земля та. Але… Не для упокорення, насамперед. Про те я нікому не казав, адже лише невтримна цікавина  думку мою стосовно  саків припонтійських рухала. Уздріти б спершу їх, на землю  їхню ногою ступити, шепіт вітру тамтешнього почути. Що донесе він  до вух моїх?
       А тут іще оця Дарина із гурту бранців сакських… Два  літа спливло, як стрів її,  збагнув, яким вона іменем наречена, а позирк її очей - ясний  і незалежний - досі на собі чую. Відпустив я тоді бранку додому, бо щось шептало мені,  буцімто  саме так чинити слід, а чи дісталася вона краю рідного… Троє воїв, що супроводжували її, не вернулися, то й не відаю, як там було. 
   
        1  Велика Скитія – територія від Дунаю до Дону і,  приблизно,  від широт на рівні Псла і до північного узбережжя Чорного та Азовського морів, що  майже збігається з кордонами сучасної України
       Та то вже щось розміркувався я… Уже третій місяць сплив, як звелів  готуватися до походу в Сакію Припонтійську,  Гобрій за все відповідає, і днями мав  доповісти, чи готові ми йти.
       Тільки-но  відспівали треті півні, побачив крізь   вікно, як розгорається ясний погожий ранок, і сказав сам собі, що саме час кликати Гобрія. І я покличу його, коли зроблю все, що завжди чиню, покинувшись.
       Ми вирушаємо в Сакію Припонтійську розгорнутим походом. Слів1 я тут не мав слати,  бо   я  ж не сол, а воїн,  тож, як же іти без війська! Що там у мене в душі, ніхто не відає, і відати нікому про те не слід – ми просто йдемо на саків. Збрехали усі  літописці, коли,  хто за що ухопившись, називали  різні причини  мого походу – все не те. І я не відкриватиму зараз істинно, що змусило мене вирушати за море, мовлю лише, що  не міг я царювати далі в Парсії, не побувавши там, звідки накочувалися на мене чарівні видива.
      Що маємо іти в  Сакію Припонтійську, я вирішив сам, проте раду мав із    своїми найближчими.   То, насамперед, досвідчені і глибоко перевірені  парси, з якими я знешкодив Гуамат-мага – Віндафарн, Утан, Гобрій, Відарн, Багабухш та Ардаманіш. Далі -  молодші, але також віддані мені вої-парси Мардоній, Датіс та Артаферн, перевірені у недавніх сутичках з еллінами.     Зрештою, очільники-сатрапи із усіх двох десятків і двох, підвладних Парсії країн, серед яких  виділяю найпомітніших: сатрапа Каппадокії - Аріарамна, Мідії –  Тахмаспада, Елама - Артаварда, Фрігії – Вівана і Вірменії - Дадаршиша.  Осібно при мені  був  брат мій по батькові нашому  Гістаспові та  матері Настії, - Артабан. Усі підтримали мене, лише брат рідний хмурився, і коли усі вийшли, і ми  лишилися удвох, Артабан мовив тихо:
       - Не ходи на саків.
       Не стали великою несподіванкою для мене ті слова, адже  досі, коли я заводив мову про далекий похід, Артабан підозріло відмовчувався, та коли збагнув, що намір про се маю твердий, зітхнув тяжко. І от тепер… Гнався задник за носком!..
      - Чого ж мовчав, коли всі були тут? – тільки й спитав, бо прикроту свою   слід було вгамовувати.
      - А мовчав, бо вважав завчасним при всіх голос подавати. А зараз – не пізно ще. Що шукати зібрався ти на землі сакській?
      - Не тільки що, а й кого…
      - То кого ж?
      Я впірив пронизливий погляд ув Артабана. Адже брат мій, і не лише по крові, а й по духу, і прикрота моя почала зникати, поступаючись місцем подиву. Поділитися із  родаком, викласти йому те,  що бентежить мене  он    уже стільки літ? Ні! Най те лише  зі мною   буде. Бо ніхто не збагне так, як я, і не виправдає мене.
       - Тяжко царювати далі, не звідавши країв сакських. Могутню державу маємо, та без саків припонтійських вона не вся.
      - Упевнений, що здолаєш їх? –  тепер уже  Артабан  пронизував  мене взором, і взір той невірою  блискав.
      - Не певен був, не йшов би.
     - Тож і не ходи. Переконай себе, що зможеш, зумієш сходити, але   самого походу не вчиняй. Вгамуйся, адже Сакія дуже далеко, немає нам до неї ваги, тут усього вистачає, і Ахурамазда…
        І вже   не стримався  я, перебив брата, аж  крикнув:
       - Що, Ахурамазда? Звірений мною із ним намір мій, і Всевишній благословив його!
       Знову  підняв на мене взір важкий Артабан, неухильно  причіпливий і немигний, що наче аж холодом мене обвіяло, та я витримав і гадав, що брат відступиться, але він знайшовся:

           1Послів.

       - Сам достеменно   не відаєш,   пощо  узявся йти  на саків, тож і не візьмеш їх. Не можна порабити  тих, хто рабства не  відає і не бажає. Бачив  мапу  Землі Сакської? Вона свідчить про неозорість обширів тамтешніх. Зупинись, заклинаю і закликаю тебе!
       Крижано блискали очі  Артабана, я ж спеку вивергував, і здавалося, що ось-ось перекон на боці  брата мого опиниться. І те  мимохіть вжахнуло  мене і  тут же несподівано сил додало, і ступив  я до Артабана з іншого боку.
      - Брате, - мовив я негучно, але твердо.  Уперше так назвав Артабана за стільки літ і підійшов до нього, і поклав руку на плече йому.  – Ми обидва з тобою Ахеменіди, і я знаю, що ти не став царем Парсії, бо не посягав на те. Не від того, що молодший, а через те, що справжній ти муж, не лише силу розуму і рук маєш, а й з честю не розминаєшся. Хочу, щоб збагнув ти мене і не відмовляв  більше, бо задкувати не буду, хоч би там що - ти ж знаєш брата свого старшого. Ідемо на  саків, Артабане… Ідемо!
      А тоді я зробив коротенький передих і додав  виразно:
       -  А може, до саків ідемо! До них! Збагнув?
       І я простягнув братові правицю, і він потиснув її неохоче. Очей від мене не  одвернув, і я бачив у них бентегу.
      - Згода, - ледь чутно мовив Артабан. – Але зволь прохання  тобі виставити.
      - Можеш.
     - Не веди військо сам, бо не зобов"язаний. Довір Гобрію, або ж  Відарну… Та, власне, я можу очолити, коли вже треба так, а ти не йди. Прийми моє прохання і не відхиляй.
       - Чому  вагаєшся досі?
       - Бо не варто  би ходити нам на саків. Коли трапиться  промах, то не під твоєю рукою – все ж не так, коли б  саме ти воїв чолив. Збагни!
       - О-о-о!.. Знову те ж саме!
       - Даруй мені, о володарю.
       - Кинь, ти ж   брат мені.
       - Даруй.
      Мовлю наперед, що за все своє володарювання,  за  моїм  велінням парси вчинили десять і чотири найвизначніших походи, в яких лише в чотирьох  осібно я ставав на чолі війська. Не завжди була треба осібно воїв  цареві вести, стачило у мене  для сього вправних  очільників, та виникали ставини, коли перед когортами  своїми  незмінно опинявся я, Дарій Перший, син Гістаспа, бо того хтів Ахурамазда, і то були виняткові ставини, такі ж, як і зараз, перед походом на саків припонтійських. Я мав невтомну силу у руках і ногах; як вершник – я незрівняний вершник, як стрілець із лука – я неперевершений стрілець із лука, як у  кінних, так і в піших лавах1. Це –   спромога, якою обдарував мене Ахурамазда, і до якої  я додав власне упертя і  таке ж наполягання. Та хіба міг  довірити комусь іншому вести  силу нашу у  краї  незвідані? І я сказав Артабанові:
       - Військо, що піде в Сакію Припонтійську, очолю я. Вирішено. Все.
       Артабан умить збагнув, що слова мої  несхитно остаточні, зітхнув невдоволено і спитав:
       - А в Сузах, кого лишаєш?
       -  Гобрія мітю.
       - Не треба, зостав  краще  мене, прошу  дуже, бо не піду я з тобою. Зволиш?
       - Згода, - мовив я, хоча  раніше вирішив  доручити короткоплинно Парсію Гобрієві моєму вірному, але вмить збагнув, що Артабан іти поруч зі мною на   саків не може, позаяк не певен у нашій вигоді, то треба лишати його в Сузах. І я уточнив:
        - Будеш у Сузах замість мене, поки не вернусь.
       І ми обнялися міцно, два Ахеменіди  - Дарій і Артабан  -  але не як володар світу і його найближчий сатрап, а як брати по крові.
____________________________       
           1 Із  власного  свідчення  Дарія , викарбуваного  на скелі із  Накши-Рустама.
          

                ДАНТУР
                Мало хто праг зі мною особистої стрічі, через діло якесь, бо я завжди був серед люду свого, тож, хто хтів, той  питав  і відповідь мою завжди отримував тут же. А то якось  увійшов  до намету  Скопак - головний  охоронець  і помічник мій   -  і  доповів, що проситься на слово  чоловік один. 
      -  Хто? – запитав я.
      - Лірник, - відповів Степак, - не лише грає сам і співає, а й слова видумує.
      Я – сар, найчільніший із  сколотів, але – не Бог. За нашими сколотськими звичаями, прийняти до розмови  можу будь-кого, якщо забажаю. Про лірника несподіваного нічого не відав, та чув серцем, що має він хіть наполегливу  стати переді мною,  і   сказав  Степакові, щоб розшукав і  привів   пісняра.
       - Він уже тут, наш сарю, - уклонився Степак, - за пологом,  вели тільки запросити.
       Я мовчки кивнув головою.
       І  він увійшов. Високий, худий, з довгим волоссям і такими ж  вусами. Та найбільше вразили очі. Великі, чи то зелені, чи темно-сірі – я не міг розгледіти; не те, щоб широко відкриті, а просто розчинені, розчахнуті навстіж і не напругою позначні, а вщерть налиті якоюсь лагідною довірою і глибоким зацікавленням до всього. Ті очі, точніше, їхній погляд наче праг охопити відразу увесь світ, збагнути його і… пожаліти. Мимоволі  подумалося: се ж бо яку напругу має стійно, щомиті відчувати-переживати чоловік із такими  очима! Від них  не  так просто було одірвати  мені погляд. Ті   очі запитували і  відповідали,  дивувалися  і застерігали,  стверджували і відхиляли водночас. Власне, цілу низку виразів-почуттів удалося  вихопити із неймовірних очей пісняра-лірника, єдине, чого не було в них – страху і примусу. Та разом із тим… Несподіваний  гість виказував у собі іще щось таке, що виставляло його украй незахищеним, напрочуд доступним, таким  уразливим, немов…  земля під ногою чужинця.
      Напруживши   волю, все ж одвів я погляд свій убік і мовив зумисне похмуро:
      -  Хто ти, і чого тобі треба?
      - Дякую, сарю, що бачу тебе так близько, та зволю прохати, аби  удвох  нас лишили.
      Степак випростався, бо завжди мав бути при мені, коли непроханці  до саря  входили, проте  я несподівано для самого себе махнув, аби він вийшов.
       -  Хто ти?  -  знову запитав я вусаня. – Як тебе звати? 
       -  Кармак.
       -  Любиш бавитися риболовлею, що так наречений1? 
         -  Не гидую.
        -  То, либонь, і до річки маєш схилля?
        -  Авжеж, бо й живу коло неї.
        - Степу тобі бракує?
        - Доста місця у серці і для води, і для землі!
        Він надто гордо і привільно те мовив, що аж  очі в нього мигнули іскряно. 
       - Навіщо прийшов?
       - Щоб попередити тебе.
       - В чім?
       - Аби не захоплювався ходіннями своїми на могилу і не вистоював там задовго.
        Гарячою дріжжю легенько обдало мене, бо сей невідомий чоловік сказав   те, що,  я гадав, нікому невідоме. Тобто, якщо й відкрите воно  Степакові і декому із тих, хто біля мене, то звідки знати тим, кого я ніколи не бачив осібно, ось як лірника сього! Та казати мав я  слово, а не до розмислів удаватися, то  й мовив:
      - Либонь, знаєш, що я не просто так собі простоюю на могилі?
      - Звісно, тому й  сказав  те, що   ти почув  тільки-но.
      - Як метикуєш?
       1 Кармаком  і досі у деяких селах на півдні України називають   риболовецьку  снасть, що складається із шматка мисини, до якого  по всій довжині, на певній відстані  один від одного,  прикріплені на коротеньких мисинових   повідцях гачки. 
      - Ти – сар, і тобі слід перейматися нами усіма, а не хвилюваннями  надто своїми.
      -  Я переймаюсь.
      -  Але твої  бдини самотні на могилі схильні не піддавати тобі духу.
      -  Досі піддавали…
      - То лиш тобі  так бачиться. Поки що. До тих пір, поки  ти входиш  у сарювання  і думкою зваженою  дії свої необачні  обмежуєш. То добре, але не надовго. Тобі слід більше вчиняти, аніж  думати.
      - І се верзеш ти - лірник зманіжений?
      - Так, я лірник, але не такий уже й зманіжений,    до того   ж  я не  сар, як ти!
      - Гадаєш, у моїй душі лірних струн  бути не може? 
      - Може! Вони уже там є, інакше не був би я наразі перед тобою, але   боркай ту ліру, сарю! Не глуши остатньо, а просто не давай їй розвою. Бо розм"якнеш серцем і змалієш вчинками, і вже не будеш сарем, і нам усім лячно і незатишно стане.
      -  Ніколи не думав, що лірник радитиме ліру боркати…
      -  Але ж сареві речу про те.
      - Немає відміни. Ліра є ліра – вона усім серце бентежить і не дає йому черствіти.
      - Згоден. Достеменно знаю,  і не кажи мені   того. Але ж не захоплюйся лірою  надмірно.
      - Де бачиш, що саме  так  нею захоплююся?
      - Ти ще молодий, і видно, куди хилиш іноді.
      -  Кому видно, тобі?
      -  Мені, передовсім,  і се ще нічого. Бо – поки що. Гірше стане, коли  твої, хто біля тебе,  помітять. А ще згірше, коли підданим  віддаленим усе відкриється. Збагни  мовлене мною і не сердься, бо добра зичу не стільки осібно  тобі, а всім нам. Ти – батько наш і суддя, і…
       Лірник раптом осікся і відчув я, що не хтить далі продовжувати.
       -  Ти  міг додати, буцімто я ще й кат?
       -  Не рік я сього.
       -  А міг же?
       -  Не рік, і все. Що хтів, те  й повідав. 
      Лірник мовив із притиском, я мимоволі зазирнув  йому в очі, і мені здалося, що вони холодом узялися, що я аж відсахнувся.
      -  То добре, - оговтався  я. – Маю тобі дякувати за раду-пораду?
      -  Не варто, доста й того, що вислухав мене. -  А тоді лірник глянув на мене пронизливо і додав: - Вислухав і почув. 
       Знову по мені легенький дріж прокотився, бо я справді почув, що сказав лірник. Збагнув усе, як слід. А дріж той від пронизливого лірникового поглядку учинився, та ще й від мимовільного малодушшя мого. Тож я набрався духу, щоб остудити слова свої:
       -  Вільний ти, іди.
        Мовив я наче аж байдуже, хоча самому так хтілося лишити лірника у себе ще.  Водномить  думка  мигнула   несподівана, аби той лірник якось зійшов зі мною на могилу, щоб там ми з ним  разом слова одне одному мовили.   Але  хіба міг я таке пустити в дію? Собі  лише зізнався у душевному поруху тім,  глибоко одному собі, бо ж я – сар.
         
                ДАРІЙ
                І хто ж ото штрикає так безжально досаду мою?
         За увесь вік  свій  не знав я стільки сумнівів,  скільки звідав їх перед виходом із Суз. Як обсіли мене, тільки-но сонце почало розсівати тепло, так і не відпускали, аж поки  у похід сакський не вирушили. Вже й  до гаремних утіх став надміру вдаватися,    скачками на коні   спозарання  пустельними околицями Суз захопився, навіть до полювання  спробував  нахил у собі  збудити - нічим  метанням душі своєї зараяти не міг. І най би були ті сумніви  твердо  глухими і всуціль похмурими, а то ж  траплялися яскраві  зблиски, що міцнили дух і множили захват і вони відсовували геть вагання, єдино прагненням іти до саків  силячи.
        Не був певен, що знайду на Землі Саків  усе, що вабило  туди, через те й сумніви  брали? Не сказав би. За понт1 опівнічний   я вирішив іти несхибно,  зовсім  не переймаючись  успіхом-неуспіхом; мав іти, і все, а думки невтішні  до іншого навертали. Не хтілося, аби учинок сей   нащадками моїми    наслідком  марновір"я  сприймався. Або ж  приписували мені,  через   похід сакський,   пиху і зазнайство… Адже зовсім не те бентежило, коли зважився вести  так далеко військо своє. А як  обсідали  щільно ті сумніви, то згадувалося  раптом моє стояння   біля скелі  Бехистунської, коли написи   про діяння мої  умільці на ній викарбовували. Тоненько вистукували  молоточки, шурхотіли по каменю зубильця – слово за словом вигулькувало,  таке слово і за таким словом,  які особисто я  ретельно (до болю в серці!) зважував, перш ніж  віддати для увічнення. Думав  заздалегідь, як слова ті нащадки мої розцінять… Чи збагнуть, що не себе  славив я і увічнював у написах  наскельних,  а рухався прагненням дати взірець творення? Аби люди  - більше нащадки, аніж сучасники -   відали, скільки  можна  вчинити, коли прагнення до діла є. Тими написами я лишав знак  не так про себе, як про добу мою, що не осібно, не власноруч  володарем парсів  повнилася, а  зусиллями тисяч,  тисяч і тисяч  зумовлювалася. Хіба не  видно того із написів? Хіба краще, аби не лишив я після себе нічого, а єдино морок безпросвітний? Відав уже тоді, що знайдуться спритники, котрі  усі діяння Дарія Першого приписуватимуть його гордині  безмежній і ніхто із них не поведеться на думці,  що не про вгамування  жаги   своєї марновірної  дбав я, а про державу. Тож і велів карбувати слова про діяння мої. Чи засприяли вони, аби  постав я перед нащадками  таким, яким був насправжки, а не  покривлений уявою  хорою життєписців замовних? Не певен. Ох, не певен! Та все ж карбувалися слова на скелях та впивалися у пергамент, бо вважав, що най зроблене мною буде записане, а вже згодом   оббріхане, аніж оббріхане і не записане, адже порожній бурдюк  на плече не тисне.
        Отакі розмисли-сумніви огортали, чим  випинали  похід мій до   саків, як ніякий інший похід,  ще до того, як він розпочався, клали на нього  виняткову мітку, а відтак  і бентежжя мене охоплювало. Не відав про стан душі моєї ніхто, бо не виказував я його ні смутком очей своїх, ні кволиною рухів. Ні жоні своїй Осмії не казав про муки свої, ні Гобрію, все тримав у собі, хоча й рвалося через те серце моє на шмаття.
       Вчиняв так, що вважав мовчання моє єдино правильним. То була  моя правда, і виводила  вона мене на  всю правду буття, за якої  в усьому винен володар, бо єдино  він за все відповідає, позаяк лише він один поміж  усіх є і володарем світу, і носієм  правди.  Тої Великої Правди, що стоїть між  Добром і Злом, аби кожному  із них не ставало надміру  місця під Сонцем. Зазнав ще з отроцтва, що Добро не може бути  самодостатнім, бо воно завжди є  звабою і прихистком для немічних, а кволі і неспроможні не винні заправляти світом, бо тоді його поглине пітьма через млявину і  кволоту. Відтак  Зло має до себе більше схилля, більше принади од людей, бо   саме воно будить їх до руху, до вчинків, а відтак і до розвитку. Правда завжди і незмінно має бути суворою і невблаганною – се я свідомив змалку, -  тож схилля моє до походу сакського і викликало бентежжя. Тож і обсідали сумніви. А блискав пломінь  захвату, і всі мої сердечні квиління щезали, я повнився силою, упертям, що маю чинити саме так, як замислив, та невдовзі налітав новий напад  вагань.
       Я  пильно став придивлятися  і  сторожко прислухатися до найближчих  своїх,  сподіваючись вчути у них  най  хоча б трохи щось схоже на моє   очікування від  сакського походу, та нічого не міг уловити. Всуціль володів  помічниками моїми  захват  воїв, на більше їх не стачило, та й чи могло стачити.
       Тільки й того, що прохопився  братові своєму рідному,  увиразнивши, що збираюся іти до саків, а не на них, гадаю, Артабан уловив різницю, та не відаю, чи збагнув її, як слід. Ні тоді, коли вперше почув від мене, куди я йти зібрався, ані пізніше ніколи не вчиняв   

     1 Море.
намагання  він, аби  в"яснити, що ж покликало володаря парсів   до походу такого дивного.  До того ж Артабан  спробував відмовити  од наміру мого, мене се  неприємно вразило, то й не став я ворушити те, що  спокою жадало.
       Досі ніяк не можу збагнути, як се я зважився  запросити  Казат-мага  на розмову. Не знаю, як посмів удатися до такого, адже досі бодай про щось подібне і мислі не випускав, а  тут раду від святенника вчути закортіло. Необаччя найшло, невідь-звідки, то й одхилив його Усевишній: ледь викликав я святенника, уже ось-ось  мав зайти він до моїх  покоїв, як вжахнула  раптом думка, кому ж се я найсокровенніше своє викласти так необачно зважився! Через те холодом крижаним обдало, тут же в жар кинуло, бо то було занадто. Я мав би спинити мага на шляху до мене, негайно міг би те вчинити, бо і волю, і владу, і час мав, та Казат-мага уже стояв переді мною і  мружив пронизливо взір свій. Рідко коли жалував я віщуна запросинами, а тут саме перед виходом із Суз, та ще й так зненацька, та ще й пізнім вечором – було  через що сторожко дивуватися магові,  тож і  стояв він   переді мною і запитом, і  відповіддю, і докором,  і навіть суддею водночас.
        Що  мав я чинити за ставин таких підступних? І для початку не запросив   мага сідати, чим мав бодай якось зберегти незворушшя своє. І не спішив зі словом, бо ще й не знайшовся, яким саме слід обмовлюватися, а вже як його подати,  то й поготів. І маг  колов мене гострим поглядом, і вже чув я, що напруга його непроста, а лише на виняткове  і  значне вона спрямована.
       - Не бачив тебе два дні, а отсе запросив, аби осібно спитати: уповні готовий до походу?
      Маг іще більше звузив щілинки   своїх очей, либонь, не такого питання чекав, і праг істинне вивідати мовчки. Не відразу слово мовив, а коли подав згук,  то тихо так і з протягом  зумисним:
      -   Міг би володар вирушати  в похід і без стрічі наразі зі мною…
      Отой й усе? Схоже, що мав продовжити лаву слів своїх, то чому ж урвав її?
      Мовчу, бо не почув я того, чого праг, і маг не витримав:
      -   Йтиму, як і ти.
      Отак! Тими  словами маг урівнював себе із володарем світу? Звісно. Принаймні, щонайменше натякав саме не се.  Але ж не збирався   випроби і злигодні ходу далекого зі мною  ділити! Добре відав я  магів – таких різних зовні і таких однакових душею – слугів  ревних Ахурамазди і суперників царів. Тягли на себе  маги силу духу, лишаючи   царям силу воїв, бо перекон мали, що правда завжди  на їхньому боці  лишатиметься, і стільки напруги слід було пружити, аби не виходило так. Мені бачився Ахурамазда один для всіх і на всіх однаково, та маги  виставляли тут уперед  тільки себе. Аби всуціль  свою владу над людом просторити?
       Як міг затулити в пам"яті своїй те, коли запросив мага до себе? Ніколи досі не радився, бо завжди ясноту в думах мав, то що ж наразі трапилося?
      Мовчали. Я опановував собою, вигравав  час і майже чув, як знесилювався через те маг у чеканні. То й знову спитав:
       - Усе в поході ділитимеш зі мною?
       І маг знайшовся умить:
       - Молитимуся  невтомно, аби Ахурамазда сприяв нам у всьому.
       Такі буденні, такі  засмальцьовані,  отож, такі холодні і геть порожні слова… Та я не мав ані підстав, ані права піддавати їх сумніву.
      - Ми всі про те просили і проситимемо Усевишнього, я ж хтів дізнатися, з яким серцем вирушаєш у дорогу ти.
       Маг чомусь схилив голову і мовив тихо:
       - Досі всюди парсам успіх супутним був, і в поході сакському теж не полишить  нас.
       Тут же підвів голову і знову пронизав мене поглядом  стрімким.Додав:
       -  Найперше, аби ти,  володарю наш,  на успіх лаштунок  мав.
       Сі слова маг мовив усе так же неквапно, проте  гучно. Сказав, умовк, але очей із мене не зводив. І мені здалося, що магові відомо щось із того, чим бентежуся я. Та, либонь, не щось, а все йому відомо, проте не відкривається він мені, через самолюбство і властолюбство своє.
       Отак! Усе ж таки недаремно викликав я сього святенника. Як розумно я вчинив! Не мав би наразі розмови із ним, то й не знав би, чим дихає найголовніший, межи  нас, слуга Усевишнього. Тож спитав  іще:
       - А ти осібно маєш такий лаштунок?
       Слова сі далися мені нелегко, бо  маг не зводив із мене очей, а під його  поглядом, мушу зізнатися, вестися  було нелегко.
       - Ахурамазда не полишить нас без своєї милості.
       Я  підвівся, що  зазначило кінець  розмови, маг ледь помітно кивнув  головою, повернувся і попрямував до виходу, та перш ніж лишити мене самого, раптом спинився, озирнувся і спитав:
        - Ти, володарю, все вивідав у мене, до чого намір мав?
       Міг чекати я такого запиту од мага, міг! Адже на те й маг він із когорти магів,  та все ж, коли почув, ледь стримався, аби не знітитися, а, коли утримав себе,  то й погасив сплеск люті в собі, бо ті слова виставилися мені  нахабним викликом.
      Маг стояв, сподіваючись почути моє слово, та я мовчки махнув рукою на двері.

      Допитливий читач: - Якийсь кволий маг у вас, шановний пане авторе… Га? Якийсь він нерішучий…  Узагалі те, що я наважуся назвати релігійною лінією, у сказанні зовсім відсутнє.  Тільки й того, що вигулькують то маг - з боку Дарія, то відуни - з боку Дантура. Чому так скромно?
       Автор.: - Казат-мага я подаю таким, яким вимагає йому бути   сюжет, адже  розповідь, що будується  на монологах  двох царів, переслідує певну мету. Що ж стосується, як ви сказали, релігійної лінії, то тут справа виглядає значно  складніше. Аби надто не обтяжувати сучасного читача, я прикинув, яким приблизно має бути обсяг мого твору, щоб сказати все, що я зібрався повідати, отож  ввести релігійну лінію можна було б,   але  її розвиток зажадав би додаткових розмірів сюжету, і я не певен, що у тому розмірі не загубилося б головне, заради чого звернувся я до подій такої далекої давнини. Тому, аби зовсім  не знехтувати ані магами, ані відунами, я  увів їх до твору епізодично і  натякнув, що стосунки із "намісниками Бога на землі" в обох царів були далеко не райдужними. Чому?  Володарі світські і духовні, надто у Персії, мали б уособлювати, так би мовити, дві гілки влади, проте маги всіляко прагнули до одноосібного панування, тобто бачили на чолі держави духовного правителя, а не світського. Звідси, зокрема, узурпація влади Гуамат-магом, якого порішив  Дарій.
       У сколотів такої явної конфронтації, схоже,  не було, до того ж на певних етапах розвитку Скитії, найголовніший вождь усіх племен,  він же цар (сар), виконував також функції головного жерця, тобто уособлював  два владних напрямки.
      Мені не вдалося знайти  достеменних наукових свідчень про характер стосунків між відунами і царями у скитському середовищі, проте, гадаю, без напруження вони не обходилися. Усе залежало від того, наскільки впливовим, наскільки сильним був цар. Дантур видається мені саме таким вождем сколотів, то й відуни за його царювання не вельми ворохобилися, хіба що молоді жерці, які могли  потрапляти під вплив грецької, так би мовити, цивілізованішої, віри, створювали проблеми. Я на це натякаю поведінкою молодого відуна Гаветдая, але лише натякаю, бо поглиблена усе та ж релігійна лінія в даному творі зайва.

                ДАНТУР
                Здавна у світі повелося, що про своє прибуття сли попереджають  заздалегідь, а то ще й  дозволу  на те питають. Аж  сталося так, що увіходить до мене якраз надвечір Степак і каже, що просяться до мене  еллінські сли.. Звідки? Мови про те, що вони мають бути,  ніякої і ні з ким не велося, то я міг їх і не прийняти. Бо я сар сколотів, а не ватажок   неприкаяних блукальців, відтак  не те, що  уваги, а  й поваги  належної гідний. Та я не лише сар, а й Дантур осібно, і не зміг  прибульцям, бодай і неочікуваним,   у стрічі відмовити. До того ж, мав здогад, з чим завітали, і те важливо було.
       Тож вони й стали тоді. Три сли еллінські нагодилися з проханням місце відгородити їм біля прикінцевого  гирла Данапра, на його правому березі, там, де Гілляста до моря підбирається. Звісно, що місцина та сама по собі не лишатиметься, а   гавань там  лаштувати  намір елліни мали, та  ще й оточити все   стінами кам"яними з вежами збиралися.
      - Щоб, як Ольвія1 було? – запитав я.
      - Ні-і-і! -  майже в один голос вигукнули елліни та ще й руками замахали, і  якраз се й   переконало мене в тім, що саме нова Ольвія біля гирла Данапра і замислюється.   
         А що ж там має бути, як не ще одне еллінське  кубельце  на нашій землі?
        Дивні сі елліни.  Аж де ойкумену свою мають, далеко, серед моря  теплого полуденного, а в бік опівнічний прагнуть. Чого? Хіба мало місцини на островах серед Егею? Невже  немає де  міста городити в Аттіці2? А ще ж бо яке узбережжя на всьому відтинку навколо Пелопонесу3 та в Малій Азії! Хіба питали в батька мого, коли зводили Ольвію? Якось висадилися тихцем на узбережжі лиману солоного, мовби тимчасово  отаборилися, але  так глибоко коріння пустили, що не зчулися всі, як місто там виникло. Ми не стали  позиватися, бо то не зовсім наші землі, хіба що поруч із нами. Але втямили, з якою метою осіли елліни там. Чи цікавилися думкою нашою, коли звели своє перше  кубельце у напрямку   західному  від гирла Данапра? А  згодом, одне за одним, так швидко,  мовби невідь-звідки,  стали міста їхні виникати  біля гирла Данастра,  біля гирла Дана… Тільки й встигали назвиська  приймати: Тіра, Танай, Панагор, Пантікап4…
        Поки що мало турбувалися ми, бо  гніздилися еллінські стійбища ще начебто  спершу віддалік од нас, але останні там, де вже починалися сколотські  землі. Чинилося усе без попереджень і згод,  і коли питали ми в них, нащо аж сюди забралися, то  відповідали облудно: Елладі конче потрібні хліб, риба, мед, віск, ліс, хутра, відтак, звісно, і раби, і щоб мати усе те у силі требній,  змушені – бачите, ЗМУШЕНІ!- гніздитися так далеко для зручних перевезень. Виростали і міцніли цілі міста, вже, як видно ставало, не лише для постачань в ойкумену свою, а для зміцнення тут, під боком у нас.  Адже карбувати власні монети елліни стали, звели  майстерні, розгорнули ринки, ратників згуртували. Та ще й  жерців цілі когорти наслали!  Навіщо стільки, коли опинилися тимчасово тут? Аж згодом стало з"ясовуватися, що то усе стійно   -  надовго, назавжди. Бо щити у них не із лози виплетені, а  дубові, шкірою обтягнуті та міддю окуті,  мечі довгі, а списи ще довші. Невже  таке, щоб боронитися? Не лише. То ще й для наступу. Щоб нападати і перемагати. А жерці еллінські!.. Замість  того, щоб службу свою    правити лише у храмах своїх,  з богами своїми мову тиху вести, не виходячи за мури, по степах  вештаються, розпатякують гучно про Зевса свого та про Гаполлона, та про Гартеміду. Але найбільше – про Гаракла, так уже ж  речуть, що наче від нього і сколоти, яких вони звуть скіфами, пішли.
       Селилися і не питали дозволу. І вчинки чинили не  для нашого  зиску. Ні! Либонь, відтоді і повелася між сколотами примовка про дивовижну цноту елінського сусідства: як не ступне, то й не нагидить.
      А отсе ось ради-поради  прибули до мене шукати…
      Що надихнуло на те еллінів хитромудрих? Чуття невпевнення, либонь. Через те, що сар новий у сколотів завівся, а про нього вони знали, ще коли я в Гатенах  стідуювався. Бачили, який я, запам"ятали, і коли я сарем став, не  почали  ризиковано,  самочинно влаштовуватися, де хтіли, а прибули просьбу передати… Знали, що  то є рідна Ойкумена для мене – чільне і найсвятіше, і тут я несхибний і незламний. 
       Ось вони,  сли. Троє мужів, старших від мене, на око,  -  ледь не удвічі. Бородаті, тлусті, з напруженими поглядами.
       Про яке ще гніздо їхнє на підступах приморських, під степами нашими річ може йти, коли все є в гавані нашій, на березі Газіва5, і гавань  та Кремнами зветься? Наша то гавань, на  споконвічній  землі нашій, якраз біля гирла річки  Корсак. Що їм ще треба, сим еллінам

      1 Давньогрецьке місто-колонія на узбережжі Дніпро-Бузького лиману (Одеська область).
       2 Центральна  частина  Греції.
       3 Найбільший півострів у межах  Греції, значну частину якого за античної доби займала Спарта.
       4 Відповідно -  Тірас, Танаїс, Фанагорія, Пантікапей – давньогрецькі  міста-колонії   біля гирла Дністра; неподалік  Білгорода-Дністровського (Одеська область); неподалік    гирла Дону, між Таганрогом і Ростовом-на-Дону (Ростовська область); на Таманському півострові (Краснодарський край);  на Керченському півострові, біля Керчі.
          5 Азовське  море. 
 хтивим? Тканини, масло оливкове, золото і срібло разом із міддю дівати нікуди? Так везіть сюди, ми залюбки приймемо, адже через одні лише Кремни і лише до Гатен минулого літа чотириста медімнів1 зерна відбуто! Хіба мало?  Треба ще   -  продамо ще.
       Ні, не те щось тут  - чула моя душа, бо вже досвід мала. Сунуть  елліни не лише торгувати з нами, а й на землю нашу. Оті сли прибули прохати ще одне гніздо еллінське звити, у пониззі Данапра, в Гіллястій, а то вже  істинно сколотська земля. Куди вони прагнуть? Що їм треба? Ондечки як вкорінилися на відтинку від Дануя до Дана – не міста-городи, а справжні  тобі кріплення, із яких не стрілами ведеться наступ на простори наші, не мечем, не списом і не вогнем їхнім пекельним2, а словом. А слово – грізна зброя, найгрізніша навіть. Безвідмовна і непереможна. Облудно почали елліни з  того, що усі наші імена усіх наших рік і річок переінакшили. Ми кажемо  Дануй, а вони – Істр,  ми речемо Бага, Буг, бо то Боже Місце, там і одне із найвизначніших наших святилищ міститься, а вони вперто  твердять Гіпаніс. У нас Данастр, а їм подавай Тірас, ми речемо Дан, а вони Тана. Сподівалися, що хоча б головну нашу річку – Данапр – не зачеплять, але й тут туману напустили, бо, бачте, Бористен їм миліший…
       Хіба се не навала? Хіба не загарбання? А ми, сколоти, чемноту   увічливо плекаємо, приймаємо еллінський Геллеспонт3, їхню Припонтиду4 то й же Егей5… І не переінакшували на  своє. Бо хвилюються ті моря і  річки, якщо не безпосередньо  на еллінських  землях,  то там, де еллінами давно вже надихано. Навіть своє море Газів Меотидою інколи не гербуємо  кликати. Не зі страху перед гнівом чужим, а з поваги до думки ненашої, аби лиш супокій між нами  і на землі зберігався.
      А вони  наповзають і наповзають. Слово – грізна зброя, звідав я те досвідом власним. Повсюди  вчувається  чуже серед рідного. Ні-ні, та й промайне Танай замість Дана, або й Гіпаніс замість Бага… Дошкульніше стріли, отрутою здобреної, шпигають моє серце слова ті чужі, бо глибоко відаю, яка біда гряде за ними для народу мого, для суті глибинної його.
       Я прийняв тих несподіваних слів, але прохання їхнє не вгамував, інакше й бути не могло. Так учинив, ні з ким не радячись, бо про що радитися, коли землю твою гарбають! Я лише про дарунки думку свою виважив. Сли еллінські  прибули, звісно, не з порожніми руками, і те було б іще прийнятне, якби вони поклали мені до ніг мечі загартовані та шоломи бронзоволиті, масло оливкове та кусні міді для литва, як се бувало раніше і як мало бути наразі. А тут… Сли виставили чотири  по десять амфор, повних вина родоського. І все! Я аж затерп від обурення, коли уздрів те, але пригамував чуття свої. Ото  вони так саря молодого сколотського вивершують? То вином його  звабити ластяться, мовляв, най хлебтає  нерозбавлене, по-сколотськи, бо схильні  варвари до того?
       Рішуче гнати слів у шию -   мені  чинити таке ще  зарано. І я стримався, пропустив  мимо очей усе, прийняв ті амфори пузаті, а от, що дати слам узамін? Тут я мав раду побіжну. Спершу спитав у Гаветдая, відуна молодого, і почув:
       - Неодмінно пусти слів із дарами щедрими, бо із Еллади вони.
       - В"яснив, - мовив я непевно, а тоді до  старого Сакардона звернувся, і той сказав:
       - Нехай їдуть, як приїхали. Ти їх не чекав, бо не кликав. А що із запитом таким нахабним прибули, та ще й вино тобі виставили, немов  п"яничці, то не віддячуй нічим. Промовч. Нехай звикають і затямлюють  -   а вони неодмінно збагнуть!  -  і  учинок твій  багато чого їм повідає.   
       Звісно, повний ритон не розхитувати, а випивати треба, і  я відпустив  слів з порожніми руками. І вони пішли смиренно, і не звили собі  нове гніздо там, куди мітили. Ніколи вони 

          1 16 000 тонн.   
          2 Йдеться про так званий "грецький вогонь" -  бойовий засіб для спалювання ворожих кораблів.
          3 Протока Дарданелли.   
          4 Землі Північного Причорномор"я.
          5 Егейське море.
          


більше своїх ольвій-тірасів-тінаїсів плодити поблизу нас не смикалися, бо зупинив я той їхній підступний рух. Раз і назавжди. Без свисту стріл та подзвіння мечів обійшлося, і то дуже  добре, бо так  і  прагнув я жити. Спинився еллінський рух, аби землі наші обживати, хіба на самому краєчку Таврики1  уже після мене, звели містечко Херсонесом2 наречене, але  то далеко від степів наших,  ближче до Гераклеї3 їхньої, аніж до Галана нашого.
       А серед ночі, коли зійшов на могилу високу, побачив Її. Уперше, як став сарем. Після отого, мого   шаленого скоку на коні, коли я впав так необачно, і  накрив Її рукою, Вона кілька разів нагадувала про себе побіжно і на відстані,  гярячим присуттям своїм, до того ж безмовним. То шелесне у траві, підніме голову і зорить на мене немигними очицями, що я й слова вимовити не міг; то явиться  з-під  замшілого каменя і стрілить  усе тим же пронизливим поглядом… Крихітні оченята-бусинки починали  ширитися, розростатися, вони заповнювали собою усе довкруж, і вже не було степу, а лише сивий тремтливий туман, в якому я не стояв, а колисався. Я  завжди пізнавав її, ту свою першу змію, що не вкусила мене, звісно, відразу страхом повнився,  заціпенінням уклякав, та коли в тумані щезало все, то зникав і ляк мій мимовільний, а лише цікавина брала.
      Так само і тієї ночі спершу почув я шелест, але не віддалік, а ледь не біля ніг своїх, відсахнувся, завмер, то й шелест відсунувся, а тоді на крихітній лисинці серед трав  побачив її. Вживаю тут поки що маленьку букву-літеру, бо тоді  ще не знав, хто переді мною, а бачив просто змію, що  лежала згорнуто і дивилася на мене. Завчено чекав, що ось зараз крихітні оченята  почнуть ширшати, але так не сталося, змія підвела голову, потягла за собою шию, затим тіло, усе тіло рушило слідом за головою, воно витягнулося, як стеблина, і дивно було мені, на чому воно тримається, адже ледь торкалося землі кінчиком хвоста, тоді як голова була   вгорі. А тоді і хвіст одірвався від землі, змію наче хтось підняв, але ж нікого не було поруч. І ще навколо змії, по всій її довжині, спершу заіскрилося, а потім спокійно запломненіло світло, воно наче огорнуло змію, легенько хвилюючись. І тут я ледь не скрикнув, бо смуга світла несподівано розширилася, змія щезла, і я побачив  ставну жінку. Високу, вищу од мене, мабуть, через те,  що стояла вона не  на землі, а  вивищувалася над травами. Ніг не було видно,  їх прикривали трави і блакитна накидка, - унизу зібгана, а вище, од грудей і до підборіддя  розчахнута, -  тож я бачив  намисто у кілька разків на голому тілі. І тут пролунало:
        - Чуєш, як час наближається  твій? Досі не було такого, і ніколи не буде опісля тебе, тож  свідом   виняток свій  високий і тримайся  гідно.
       Я не міг ухопити одразу, про що йдеться, тільки й того, що збагнув, нарешті, хто переді мною, і випростався, через те, либонь, і тиша запала, бо мене до слова заохочували  милостиво, і я  наважився   сказати-спитати:
       -  Мовлено наразі  мені небагато, і, здогадуюсь, що того поки що досить, то й не маю права доскіпуватися  більшого, і все ж, о Матір Наша, повідай, чим  саме час  мій зумовлений, аби далі я вже сам визначився з діями?
       - Дій ти поки що не вчинятимеш, згодом сам збагнеш, коли   почнеш до них удаватися, а зумовлено все землею, на якій живеш, на якій люд твій, вона й притягує. Буде тривога тобі, і буде жінка, і ти маєш гідно виявити себе, бо не сам  ти, а за тобою увесь народ твій. Речу тобі се завчасно, позаяк досі ти устигав у діях своїх самочинно, а тут – виняток із винятків, затям се. Тримайся!
       Я вже повністю опанував собою, так, що збирався ще спитати, адже розмова розстилалася  напрочуд довірчо, як для тих дивовижних ставин, але Богиня щезла. Спершу  потьмяніло і  поглинулося пітьмою світло, а з ним і незвичайна постать, лише  прохолода нічна ще трохи коливалася там, де щойно бачив Змієногу, а тоді й коливання ущухло.
        То був  знак. Перший такий ваговитий, і якщо  сарем сколотів я чув себе ледь не з першого дня, коли батька свого замінив, то всю вагу чину власного став свідомити лише з 

        1   Крим.
         2 Нині  територія Національного заповідника  "Херсонес Таврійський" поблизу Севастополя.
         3 Давньогрецьке місто-колонія на південному узбережжі Чорного моря  (нині –  територія Туреччини).
тої першої  стрічі з Богинею нашою. Ніколи не кликав її  молитвами гарячими  і настійними, хоча подумки звертався  часто, і от побачив… Я ще не відав, про що знак той  і не став затято перейматися, що й до чого, бо  завжди  був готовий до випробів, ніколи і нікому те не виставляв, проте   волю  тримав зібрано.
      
      Невдоволений лінгвіст: -   Як то воно у вас виходить?  Дантур  ревно переймається  чистотою рідної мови, зокрема,  нарікає на   проникнення до неї грецьких елементів,   а ви  свій роман   назвали "Ойкуменою", саме на грецький кшталт… Отож і герой ваш слухняно вживає цей,  чужий для скіфів,  термін.
      Автор: - Ви переконані, що він зовсім чужий для сколотів?
      Н.Л. : - Абсолютно, адже  ойкумена, з давньогрецької,  – місцевість, зайнята, обжита людьми.
      А. : - Термін ви тлумачите цілком правильно, але він не такий уже й давньогрецький…
      Н.Л.: - Тобто?
      А.: - Для початку  визначимо корінь цього слова. Не заперечуватимете, що його основа "кум"?
      Н.Л.: - Ні.
       А.: - Чудово! А тепер візьмемо до уваги цілу низку слів, що містять у собі цей корінь: Кумени – райцентр у Кіровоградській області; Кумана – порт у Венесуелі; Кумемото – префектура в Японії; Кума (наголос на останньому складі!)– річка на Північному Кавказі; Кума (наголос на останньому складі!)– річка у Західному Сибіру; Кумарі – мис в Індії; Кумбулта – селище у Північній Осетії; кумран – пустеля,  з тюркського… І далі  - кумис- кобиляче молоко, кумач - колір, кумани - кипчаки, половці, нарешті;  куманець – українська  глиняна  розмальована посудина; а ще, суто наше, - кум. Зверніть увагу: скільки слів із спільним коренем розкидано практично по всьому світу. Про ще це свідчить? А про те, що корінь цей надзвичайно давній, принаймні, аж ніяк не тюрський він і не грецький. Ще одна особливість: усі слова, незалежно від того, означають вони географічні назви, чи виокремлюють  суть  інших предметів, визначають простір, тобто територію: населений  пункт, річку, мис,  те ж  кобиляче молоко (адже тут не лише об"ємність, а й поверхнева площина). Дуже близьким за значенням є також куманець  - вмістище для чогось, тобто знову ж таки натяк на простір, хоча й чітко обмежений. Цікавим у цьому відношенні є також кум (хрещений батько) – слово, яке можна розглядати таким собі місточком від суті людської особини до території, на якій вона мешкає,  і навпаки. А тепер гляньмо, яку  промовисту подорож зробив наш корінь: народившись в одній місцевості (гадаю, річкою, мисом),  туди ж він і повернувся, подарувавши нам,  на додаток,   веселого кума разом із ущерть наповненим  куманцем.   
        Н.Л.: -  Чи не занадто просто?
        А. : - А навіщо зумисне заплутувати? До того ж я не дисертацію пишу, коли кожним словом і терміном,  кожним висновком мав бути залежним від  десятків, сотень інших дисертацій  (особливо, від праць свого наукового керівника), тож,  не приведи Господи, припуститися свіжої думки, а надто зважитися на  щось, бодай схоже,  на відкриття!  Я, чисто на аматорських засадах, здійснюю, так би мовити, незалежне, абсолютно безпретензійне розслідування, яке (хіба що!) має одну-єдину мету: зворухнути читача  на власні спостереження, що украй важливо, оскільки  наша заангажована наука -   неповоротка, аж задубіла -   ніяк не  прагне очищатися від облудних принципів всіляких запозичень. Особливо це стосується  переймань лексичного характеру.  Хизуємося, що українська мова – одна із найстаріших мов світу, а трапиться якесь загадкове слово, без вагань ставимо на ньому  тавро запозиченого. То із грецької, то із латини, то із тюркських мов, навіть із китайської ладні вивести довгу, криву і вибоїсту  етимологію, аби лише рідним не пахло. І зовсім не переймаємося тим, а як же те слово опинилося  у мові, звідки воно, буцімто, перейшло до нашої, навіть не прагнемо уявити, який довжелезний шлях  здолало упродовж століть  і тисячоліть, народившись в однім місці, затим, здійснивши ледь не кругосвітню мандрівку, повернулося на рідні терени.
        Н.Л. : - А  ойкумена?
        А. :  -  Це  суто наше прадавнє слово.  З  коренем ми вже розібралися, а префікс "ой"… Невже не відчуваєте його відлуння у слові ВІТчизна, а тим паче -  ОЙчизна? А скільки наших рідних пісень, що народилися  серед наших степів і гаїв, у наших селах, у перелісках та на берегах наших, колись прекрасних, річок, починаються із магічного словосполучення "ОЙ"!
        Н.Л.: - Рішуче ви розібралися із коренем та префіксом, але ж у нашому слові є ще й суфікс…
          А.: - Він в ойкумені на своєму місці і має кореневе походження: мена, мене означає  ймення, ім"я. Отож, ойкумена – це не просто місцевість, зайнята людьми, а місцевість позначена чимось особливим, поіменована.


                ДАРІЙ
                Зима у  Парсії коротка, але тоді, сьомої весни мого правління1,   сніг повернувся до неба невидимою парою  як ніколи рано. Ніби спішив землю оголити, аби зігріло її сонце, травою всіяло,  бо вирушати нам у далеку путь. Я нетерпляче зирив, як лисіють пагорби навколо Суз, подумки квапив, аби лисини ті похмурі  ширилися  та зеленіли,  і потайки  соромився  поспіху свого. Та все  ж я  людина, хоча й володар світу, і без  слабини звичної ніким став  би. Се – істина, та відома вона небагатьом, і то добре: нехай усі думають, що я незворушний, як погляд Ахурамазди, і твердий, немов базальт, на якому  звів я палац небачений у  Сузах. 
       Скажу про той палац побіжно, бо се треба. 

       1 514 року до н.д.
         Ще в уяві моїй  бачився він не мешканням володаря Парсії  лише, а міццю  Парсії, її знаком промовистим і осяйним. Я  звелів, аби мовив  палац   усім видом своїм про єднання усіх народів і племен, до Парсії пригорнутих, про вічне нероз"єднання люду різного, аби  лад і спокій через те були, і так воно і  стало. Бо я впертя   настійне  у вчинках своїх виявив. Отож вавилоняни зробили простір у землі завглибшки аж до каменя-базальта, на який гравій вистелили щільно де два десятки, а де  аж чотири десятки  ліктів1 завтовшки, а вже по гравію  стіни із лампача2 вивели. Дерево ліванці доставили, і був то ліванський кедр, золото для оздоб – із Бактрії, ляпіс-глазур та сердолік для пишнот палацу  - із Согдіяни3, як бірюзові самоцвіти  -  із Хорезма,  а срібло та бронзу  - із  Єгипту. А ще були  росписи на стінах, творені іонійцями, слонова кістка із Ефіопії  та Індії та Арахозії4  і кам"яні колонни із Елама. Тесали іранський  камінь іонійці, мідійці,  єгиптяни та лідійці. Не для себе і не для мене, а щоб  міць парську втілити у палаці, зібраному всіма.
     Сніг уже геть увесь випарувався, зазеленіли пагорби навколо Суз, і я рідко бував у палаці своєму, бо  чув  себе  уже  в дорозі до саків. Звелів, як на палац наш пишний  умільців, так тепер воїв до Суз слати у всеоозброєнні та у всеоснащенні і до  воїв парських  долучати, бо саме парси - осердя війська мого. Усі без винятку парси, здорові і дужі, що воїнами є, мали іти зі мною, кожен із сатрапів  моїх відав про те,  і протесту не мав ніхто. Усі дорослі і здорові парси – вої суть, нікого не вільнив від обов"язку, що священним споконвіку був. Усі про те відали  і жодних відмовлень не чув я, лише один парс – Еобаз – прохання  приніс. Трьох синів  мав він, добре розумів намір мій про похід далекий, усіх своїх синів виставив, зауважив лише,  аби  одного зволив я лишити йому  вдома. Я був уже так захоплений готуванням до походу, тим  тільки й жив, я бачив лише  похід той, за яким земля сакська розпростувалася і чи міг  відмовити у проханні скромному вірного  мого    Еобаза? Мовив  із розумінням, як  батько  батькові, що йде  йому настріч, тож лишив йому сина удома і не одного, а трьох відразу. Звісно, що Еобаз зрадів невимовно, і вже не  чув я, як видалося Еобазові   те, що синів усіх я  лишив йому так, що велів  задушити усіх. І вважав я тоді, що все ж лишилися вони удома в Еобаза, позаяк ніхто із  трьох  у похід зі мною не вирушив.
        Сумно про се згадувати  зараз, коли давно уже  перебуваю за рискою останньою, та що міг діяти тоді, коли не тільки  Еобаз волів синів своїх удома зоставити, а не наражати на небезпеку далекого походу? Зволь бодай одному  припнути  свого удома, то й решта забажала б. А чим Еобаз був би ліпшим решти, якби син при ньому  зостався, а діти інших усі пішли, куди б я повів? Але вимога моя не була безкінечною.  То до парсів я спуску не мав, натомість  затуляв очі на те, що вавилонянин Ширку на місце  себе послав до війська свого найманця,  сплативши йому за півліта наперед п"ять десятків сиклів5.  Ще три знатних вавилонянина виставили умісто  себе доброхотів, давши кожному на   три літа наперед осла, десять і дві одежини, десять і два панциря, два десять і чотири пари взувачок. Одвів я на те очі вбік, бо міць мого війська саме парси  складали, а не залучені звідусіль, от і мав десять тисяч найсміливіших, найдостойніших і найвірніших. То все парси  були, і не  терпів я до них спуску. І піші, і вершники, і колісничі були парси, як і решта воїв, та саме    парсам,  і лише їм вірив я беззастережно і нікого не хтів слабити  сердеччям  своїм, бо навстріч  смерті  ходили. Але  десять тисяч найвірніших вершників і колісничих  - то когорта лише найхоробріших парсів. То – безсмертні,   позаяк на місце кожного пораненого чи поконаного тут же ставав живий, здоровий і  мужній, і  завжди безсмертних десять тисяч було. Пристати б до тієї когорти і синові Еобаза, бо Еобаз – сатрап із сатрапів, та він забажав інакше, то я й згодився. Лише безсмертні  мали при собі окрім луків зі стрілами,  меча та щита ще й списи довгі з   
       1 Відповідно  десять і двадцять метрів.
       2 Саман. 
      3  Нині   південно-східний район Узбекистану. 
      4   Нині   східний район Ірану та прилеглий до нього західний район Афганістану.
      5  Срібна монета.
позолоченими вістрями. Не для шику, а,  щоб у бойовій колотнечі далеко і всім було видно блискіт благородний, від чого дух воям додавався. А чолив когорту найвірніших – хазарапет, мій вірний і перевірений Гобрій. 
       Я не йшов супроти правди, коли на скелі в Накши-Рустамі залишив напис, що був  достойним воєводою. Інакше не став би  на чолі війська, котре до саків спорядив. І був я у тім війську ще й духівником та суддею.  Я хтів знати про  все, що коїться навколо, та не жалував донощиків. Той, хто приносив  таємно мені  вістину  лиху на когось сьогодні, завтра міг таку ж вістину донести комусь на мене. Той, хто збрехав раз,  здатний збрехати й далі, бо стриму у лихому натура людська не відає, і лише в поході терпів я донощиків, а біля палацу мого холодно нищив їх. Але менше їх через те не ставало. Такі хилилися, та не вклонялися, а  коли падали, завжди вставали. А  про воїв дбав. Я сам перевіряв, аби кожен отримав раз і мав завжди у поході два хеника1 борошна щодня. Це – для лучника, вої ж, що вправлялися ще й сокирами, до того борошна отримували ще й по два хеника вина. Я стежив за тим і коли донощиків терпів до кінця походу, то крадіїв нищив відразу, тільки-но  виявлялися вони.
       Я  особисто став на чолі  війська у поході до саків припонтійських, намір мав лише на успіх, тож і готувався ретельно до нього. Місяць ще стелився  до виходу  нашого загального, і я щодня збирав ради, на яких значили, з"ясовували все. Найперше - шлях, яким іти мали. Щойно убгався падолист, і я спорядив загін на чолі із каппадокійським сатрапом Аріарамном, аби пройшов він розвідкою-вивідкою спершу до Фракії, затим і до  степів сакських заглянув. Особисто я приймав звіт Аріарамна, в якому чіплявся до найменших дрібниць,  карбував їх і вправляв, аби збоїв у нашому русі було найменше. Вислухав Аріарамна  і  всіх, хто ходив розвідкою, хто знав ту місцину, і сам подумки пройшовся нею.   Побачив уявно кожне стійбище, кожне містечко і місто на майбутньому шляху нашому. Зазирнув ув усі постоялі двори.
      Як я й міркував, шлях наш  від Суз   до  Істру складався двома частинами. Перша від столиці парської   до  малоазійського узбережжя, вона набагато довша, але безпечніша, бо тягтиметься землями, владними Парсії. І все ж особисто я сам  обмацав  позірно на  тому відтинку кожен пагорб, кожну скелю, кожну балочку, усі річки і річечки, озерця та діброви і вже знав, де може чатувати на нас підступне, бо без нього  ніяк. Друга частина шляху чекала  нас від призахідного узбережжя протоки Босфору і    до Істру, а  то вже Фракія. Іти  там значно менше, ніж досі нам випадало,  але то особливо напружена частка шляху, бо увійдемо  там  у чужі межі.  На те   й побували у тих місцинах  і вивідники, і кінні та піші роз"їзди, а Мандрокл із Самоса2  уже лагодив міст  через Босфор, бо ще взимку веління  на те від мене  отримав.
        Поки ми будемо на шляху Парсією, Мандрокл злагодить  міст через Босфор,  отоді  й відчув я, що все готове для походу. Та перш ніж вирушити, хтів   ще раз в усьому переконатися і викликав до себе Гобрія. Щойно увійшов  він до покоїв  моїх  (за вікном  ранок  ледь світився), глянув я на Гобрія, хмуроту на личчі його уловив, та не дав тому ваги, а мовив:
       - Вирушаємо завтра, як вирішили, зі сходом сонця, то скажи, чи все в ладу?
       - Мовчав би я, володарю,  на се… - вразив мене Гобрій. – То й зволь спитати, чи сим саме днем  початкуватимемо  похід наш?
       Відчув  я  вагання  у голосі вірного мого Гобрія та ще й у погляді огин3  уловив, то  прорік  жорстко:
       - Пощо сумнівом  вієш, адже ми виступаємо!  Хіба  не  вчора була наша згода, що все готово?
       - Готово і нині, володарю, але…

         1 Трохи більше двох кілограмів
        . 2  Острів ув Егейському морі.
          3  Ухиляння.

       - Мовкни! Ліпше дай мені вістину повторно, що там у війську… Мідійці підтяглися до наших корогов?
       - Правдиво так, володарю сонцеликий, - у шапках повстяних, зі щитами та луками стоять і веління  твого чекають.
       -  Бактрійці?
       - Тутечки  усі, хто прийшов волею твоєю, пресправедливою, - у шапках  повстяних, зі списами короткими, з луками і сагайдаками, стрілами очеретяними ущерть наповненими.
       -  Ассірійці?
       - Виблискують мідними шоломами, зі щитами, списами та дерев"яними палицями о шишаках залізних.
       -  Дрангіяни?
       - Прибули, непереможний, - у строях бововняних, з луками і стрілами о вістрях залізних.
       - Согдіяни?
       - Відгукнулися на клич твій і стали до нас у шоломах бронзових, в латах  неважких, зі списами та мечами.
       -  Хорезміяни?
       - Зібралися і стоять уже по сей бік стін Сузових – у шапках козячих,   мечами нашими опоясані.    
         - Арабіяни?    
        - Як ти й велів, - плечем до плеча – у бурнусах довгих, з луками великими.
      -   Лідійці?
      -  Підіспіли – у шкурах левиних, з мечами і списами.
      -  Парфіяни?
      -  Тут, як ніде, всемилостивий, - у шоломах плетених, з луками і щитами.
      -   Каппадокійці?
      - До твоєї волі, всемогутній, - у лисячих шапках і хітонах. 
     Я питав далі, і Гобрій називав усіх, присланих і зібраних у Сузах і під Сузами, під мої, Дарієві, корогви, а також тих, хто дорогою до нас пристане, бо я так велів. Чому ж хмуроту виявляв  Гобрій, коли все готово?  І я спитав:
       -  Що непокоїть тебе?
       -  Не йшли б ми завтра, всемогутній, зволікли  б іще кілька днів…
       -  Пощо так?
       -  Хіба не чув,  не відаєш? Під ранок усі  собаки в Сузах вили… То знак похмурий…
       - Собаки? -  Щось кольнуло мене в серце,  та не міг я, володар  світу, у марновірство впадати і сказав перше, що спало на думку: – Виловити усіх  собак у місті і поконати, аби кволоту  не напускали, а ми йдемо туди, куди намітили. Вирушаємо завтра, на світанні, як  і  домовлено було. Йдемо!
       Гобрій  широко глянув на мене та ще й пильно, вклонився і попросив дозволу  вийти, і я  не став  затримувати.
                ДАНТУР
                Чому  став  непокоїти   мене  молодий відун  Гаветдай? Учинків похмурих жодних не відав за ним, мови  казав він завжди наче доцільні, та чомусь не сприймало  його моє серце. Дивно  через те і незатишно  було. Я прагнув порозумітися з молодим відуном, і він наче йшов   настріч – очі в очі, слово в слово, все наче так, усе гаразд, а неспокій  зростав. Бентежило його рішуччя занадте? Так і я рішучий, бо молодий був, так же, як і Гаветдай. Прагнув пояснити і  переконати себе, аби вспокоїти, і не вдавалося. А він, замість  того, щоб посприяти мені,  раз навіть    сіпнувся було    ринутися слідом за мною на могилу… Я зупинив його негречним полиском в очах своїх,  і  він  став. Але ж прагнув! І чекав мене, коли повернуся до намету, і одразу увійшов, слідом за мною.  Якоюсь дивною радістю заясніло личчя Гаветдая, коли  він  звістив:
       - Сарю, - грабіжники! У прихисток священний батька твого посміли заглянути, та ми вчасно зупинили.
       - Хто?
       - Мої  слуги, сарю,  схопили  їх, і вони наразі усі в ямі  лежать пов"язані.
       -  Не про тих питаю, хто стримав  -  дяка їм,    хочу знати,  хто заглянути   під землю смів?
       -  Не відаю імен їхніх, бо не став  ганьбити себе  знанням тим. Досить того, що злодії вони, хулителі святощів,   пітьмою  зловісною породжені, аж ніяк не світом.
       Відчув  легкий  холодок, що промайнув  моїм тілом, та не від того, що сказано було, а що почув я під ним. А почувся  глум. Той, що мав відбутися, та не стався. Глум над пам"яттю  батька мого, над моєю любов"ю безмежною до нього, над Суттям Нашим   Сколотським. А ще холодок  мигнув  через те, що надто рано  глум той  трапився. Лише третє літо  спливало, як  сарем  нарекли  мене,   а вже он воно… Сквернили могили батьківські і прабатьківські, дідівські і прадідівські,   ще коли сарем рідний вітець мій був,  Савл, та не так відразу,  як отсе зараз.
       Хто ті  богохульці? Наскрізь  пропекла мене невідь ся, і дивно було  мені, що    Гаветдай тим не пройнявся.  Не мав є тоді змоги, щоб збагнути, чом се не познав відун молодий осіб грабіжників. Дійсно гидливим те вважав?
      "Приміряла вівця підкову, довірливий Дантуре", мовив я подумки, а вголос   спитав:
      - Чекаєш від  мене, що накажу вчинити зі  скверниками?
      Гаветдай випростався і аж наблизився до мене. І сказав те, чого ніяк не чекав я:
      - Звісно, отримають, чого варті: смерть лише і є для них одна.
      Сам  за мене вирішив і сам сказав. Я те затямив, та не став нічого казати, бо в тім  промах мій  стався, і нічого вже було  картатися.   Далі йти  треба було, незворушшя своє,   роблене,  виказувати, хоча до мене підступала  лють.
      - То нехай своє і отримують, - згодився  я  навмисне негучно і спокійно. – Чого  прагли, те і знайшли.
      -  Сповістиш  сам   катові, чи доста буде йому і мого веління?
      Ого! Зелений  відун уже й веління ладен віддавати та ще й у присутті саря на те зважується! Звісно, що люті моєї додалося, та я й тут стримався, бо  досвід мій куций нашіптував, що вислизнула ставина із рук моїх, і не слід малодушно нахилятися  перед сим спритником, щоб підбирати її з долівки.  Витворив  я  байдужжя на личчі   своїм, щоб    завершувалося усе так,   як  ішло досі.
      -  Сам скажеш. А зараз… Хочу… на зловмисників глянути.
      - Нащо вони  тобі, сарю?
      Зиркнув я холодно на Гаветдая, бо  він не лише спитав те, що не личило йому питати, а наче як невдоволення вчулося у словах його.  Що за  примха? Не  свідомить, до кого звертається? І  я натиснув ледь не  гнівно:
      - Приведи!
      Гаветдай не лише молодий, а й метикуватий відун, він умить збагнув, що здійнялося в душі моїй, ним порушене,  тож глипнув  начебто смиренно,     лише уточнив:
      - Усіх вести?
      - Ні. Одного візьми, найпримітнішого.
      Гаветдай уклонився  і вийшов. Я дістав  перерву, щоб обмислити, як вестимуся, побачивши  грабіжника могили, бо гадав, що приведуть його не відразу, та зовсім  невдовзі одхилилося запинало, і до  намету  увійшов спершу Гаветдай, а за ним  два вої ввели зв"язаного налигачем…
       Переді мною стояв Кармак. Мені б зволинити бодай трохи від  сторопіння,  та я  не втримався:
       -  Ти-и-и!?
    -  Я, сарю, - не примусив чекати себе Кармак. Дивна річ: такі  жорстокі ставини, а в цьому співакові  – жодних змін: ті ж широко і довірчо відкриті навстіж очі, та ж у них щирота без жодного ляку  і незалежжя, які вразили мене за нашої першої з ним стрічі.
       - Ти…
       Раптом забракло слів, бо я хтів назвати його грабіжником, проте язик мій до сього не повернувся.  Він же лірник! Та ще Гаветдай з воями стояли поруч… І наодинці лишитися з ним не міг, бо Кармак - злочинець, тож зв"язаний  і  при варті мав бути. Усе перевернув сей хлопець у мені, а треба ж було  визначатися  якнайшвидше, поки чин я не втратив. То й вичавив із себе:
      - Як же  посмів ти зашпортатися  в землю, тривожачи супокій   навіч спочилих?
      - Казатиму – не повіриш, то ліпше мовчанням заціплюся.
      - Ой-ва! Та вже ж  не  втишуйся, речи, коли я приступив до тебе.
      - Ви поклали небіжчикові  Змієногу Богиню, втілену   у золотий   витвір, то я й хтів її  вивільнити.
      - Поцупити  хтів?
      - Я, сарю,  чітко мовив:  вивільнити, а вільнити - не цупити. Висвободити її із мороку підземного небуття збирався.
      - Най  буде так… А навіщо? Щоб  потім загенделити?
      - Я не гендляр, ти ж, сарю,  знаєш,  і батько мій гендлюванням не ганьбив себе, і дід не діткався до того.
      -  Зачим  же  ж  тоді  здалася  тобі  подоба Богині о ногах зміїних?
      - Я праг вернути її до світла, на землю. Нащо вона мертвим? Богиня наша –  одна на всіх, вона  явлена сущим, а не впокоєним,  і ви не правні вирішувати, де їй бути.
      - Ти диви! Ну, і визволив ти із підземного мороку  Нашу Богиню?
      -  Ні, ми не встигли…
      - То як же тепер? Богиня най у підземеллі лишається?
      -  А то вже не мій клопіт, бо я все зробив, що міг.
      -  Не  зробив… Через те не дійшов Богині, що поганих прибічників собі взяв?
      -  То аж ніяк не  духовні прибічники мої, а лише корисливі посібники, і тільки такі.
      -  Чом же  тоді  гуртувався з ними?
      -  На сім світі рідко коли дається  змога  обіпертися на гідних, заручитися поміччю чистих і надійних, тож і береш у поміч тих; що є.  Ти,  наш сарю, ще молодий, то згодом   осягнеш    се не гірше  мене,   збагнеш, як ото  доля змушуватиме  не гребувати ницим. Мене ж  вона  раніше  від тебе прирекла на те.
      -  Ти сказав про "вас" і "нас"… Хто ж, з ким  і чим так різниться?
      - "Ви" – се ви, і вас жменька, а "ми" – то  роїста1 решта. Ви ті, що завжди на   огирах
      - У тебе катма  жеребця?
      - Є в мене кінь, та не для забави,  ніколи  не баскував я на нім, бо  в  трудах  ми з ним, у праведних,  безперервно.
       -  Ти відділяєш себе і всіх  своїх  од нас… Нащо  так чиниш?
       - То не я, а ви відділяєтеся од  решти, і біда через те чигає на  усіх нас сукупно.
        -  Тут зловмисник  уперше за всю нашу мову  ворухнувся, що аж  переступив з ноги на ногу, і охоронець мій, той, що ближче стояв,   умить  вперся списовим вістрям йому в груди. Та не було в тім жодної треби, бо не мав  мовник  мій  мимовільний та ще й зв"язаний, злого намислу щодо саря, то  й махнув я  рукою,  аби  спис  усунули геть.   
      -  Речи далі, - мовив я дивному крадієві, то й почув:
      -  Не маю  більше хіті свідчити, достойний наш сарю, звели рішати мене хутчій, адже  гідний  я згину.
      -  Не квапся, бо я вже звелів. Краще  зізнайся, навіщо  поліз, коли знав, чого вартий.
      - Даруй мені, наш сарю,  мовлення моє, за все даруй – не маю я права скніти далі, обезглуздівшись так соромітно. Все, далі мовчатиму. Все.

      1 Тут –  чисельніша, переважна кількістю.
        Кармака вивели.  Я махнув, щоб за ним і обидва охоронці  мої вийшли з намету, бо усамітнення моє вже піднесло  мені думу осібну. Раптом так запрагло   лишитися наодинці з собою, але не пограйки,  не  відгородженому  тонюсінькими  повстяними  стінками, а  насправжки, всуціль.    
     Що то за Кармак? Ніколи не чув, щоб  лізли під  землю, потай лізли  - адже до померлих пнуться! – але не з наміром  збагатитися  коштовинням грабованим, а щоб… Подобу Богині Змієногої, бачте, попхався … Рятувати? Але ж  не для себе! Не лише  собі, а для всіх живих! Тобто, і для мене, саря. І  аби там що, а то ж  знав, свавільник, чим       відшкодовуватиме  блюзнірство  своє - життям власним!
      Та все ж поліз… Прагнення  винести на світ білий  витинанку золоту сильнішим виявилося,  аніж ляк смерти.
      Я  міряв кроками неквапливими намет і все мислив, мислив…  Три великих похорони пережив на той день  свого життя. Стільки лише отих пишних, коли  супроводжували до правітців  батька мого,    а потім дядька, брата  батькового, і старого  відуна. Бачив, скільки  клали їм усього, аби життя на тім світі продовжувалося  на повну:  казани бронзоволиті, чаші,  амфори, ритони1, горшки, глечики і макітри, цілі вози, мечі, луки і горити, списи і нагаї  з шоломами та панцирами, персні,  застібки, щити, скляні й  теракотові  буси, забитих коней та задушених  слуг, а от Змієногу Богиню лише батькові моєму  спорядили. За нею  і поліз Кармак, а в поміч собі   взяв… Бач, не  згодився назвати їх  помічниками-прибічниками, погидував  злочинною суттю їхньою! То вже краще поплічниками нарік би… Так знову ж ні! Бо тоді  наче  й сам  до них приєднався б,   він же, як одразу  кинулося у вічі,    тримався осібно. Зовсім-зовсім  осторонь,   навіть  у  далекій далечі перебував од них. Так  ще й святу справу  може  приладнати до  свого ганебного вчинку. І вивищиться над усіма… Вивищиться… Ніколи вже здійматися! Чи він уже вивищився? А  може,  вивищений і був? Ким?
       До того несподівано вчинив, що наче як  не сповна розуму… Аж ні, в очах яснота  і… смуток. Так, так,  ще й смуток, саме його й уловив я відразу, коли зазирнув ув очі  зловмисника. То вже потім – і несподівана  яснота, і незбагненний розум, і  широке відчайдушшя, і, звісно ж, відвага, та     насамперед – смуток. Густий і нерозпорошний. Звідки він?
      Заглянути б ще раз у ті очі, а тоді, може, й спитати:  "Чим  ти, дивний чоловіче, напустив на себе   нерозважжя оте?" І я гукнув:
      -  Степак!
      Вмить  шелеснуло  запинало, смикнулося  вбік, і мій  невідступний   порученець  укляк біля входу, стискуючи правицею руків"я  акінака.
      - Я тут, мій сарю!
      -  Приведи отого Кармака. Негайно!
      -  Слухаю і роблю.
      Зараз, ось зараз  з"ясується. Неодмінно щось  діткнеться глузду, бо як же іще! І я  з такою  жагою  впиваюся  усім своїм єством  у Степака, коли  він  знову  відхиляє запинало… Але чому він один?
      -  Не можу привести, мій сарю, бо не тут  уже він…
      Степак мовить слова чітко і геть байдуже, і я підбігаю до нього, хапаю за  відвороти  туніки і струшую, що є сили, бо  встигаю  на той  мент збагнути, що не так в очі Кармакові  хочеться  знову зазирнути, як  дістати  упевня2, що живий він ще.
       - Що верзеш, нерозважний, адже ось  щойно   видів  його!
       - Немає… - мовить Степак і  не прагне вивільнитися із чіпких моїх п"ястоків, то я сам його залишаю. – Там він уже, - порученець підводить догори очі, і я вже не знаю, що  мене руйнує: його байдужжя, чи те, що Кармака я вже ніколи не почую.

      1 Посудини для пиття, у вигляді рога, оздоблені золотом і сріблом.
    2 Переконаність.


      Куди вони  завжди так спішать?  Чому  такі ретельні  саме у сповненні сього невдячного і похмурого доручення?  Бодай би раз  забарилися,   завагалися, не встигли, так  вони ще й час  випереджають.
        -  Поклич  Смоляя.
        -  Слухаю і роблю.    
        А  сам умить спохватився: навіщо? Що з того намурмосеного  ката? Не побачу я  смутку в  його, глибоко  захованих  під густими  чорними  бровами,   очицях, нічого не  узрю  в них, бо  порожні вони зроду-віку,  то й питати Смоляя нема про що.
        Та  кат уже стоїть біля входу, і  Степак  поруч,  і   правицею   ладен  в  миг ока  висмикнути  акінак із піхов.
       -  Ти певен, що його треба  було  одразу кінчати? – питаю  Смоляя.
       - Але ж ти, добрий  сарю наш,  звелів… - Кат несподівано  зблід, а тому Степак присунувся ближче до нього. Боком висунувся, що наче аж відсторонив його.
        - Тільки й того, що мовив наостанок… -  вичавив із себе  Смоляй.
       -  Що мовив?! – стрепенувся я. – Кажи!
       -  Повідай, казав,   сарю нашому,  передай  йому, бо не встиг я, що вірою  міцниться  воля, а не мечем.    
      Мій погляд був спрямований долу, та вчувши щойно  передане,  враз    скинув голову я і зиркнув на ката, прямо в очі його, які він не встиг одвести убік.
       - То я б і не почув сього, аби не кликнув тебе?
       - Але ж ти кликнув… - Смоляй  не зводив із  мене очей.
       І як він сміє! Лють струсонула мене, бо у словах нікчемного  ката   почувся   виклик. Та ще   отой погляд його глевкий… Нахаба! Ні, все ж таки не знає  він місця свого  істинного   поміж нас усіх та серед степів неозорих. Скільки життів урвав… І не в бойовиськах  затятих і відкритих супроти ворога, а беззбройних рішає! Був я ще юнаком у землях  чужих, так у розманіжених   еллінів, як і в  самовпенених тракійців  відгорнутих до страти      карають  вої або ж стражники, а наші ганьбляться сим, бо злочином те вважають, і жоден не хтить  брати гріх на душу за страту  безоружного. Тож  і   тримаємо Смоляя. Знать,  без таких, як він   не можна? Я б не думав про те, най самі  смоляї  тим переймаються,  собі на  супокій.
       - Якщо зволиш, наш сарю, то скажу,  що іще  передав тобі  Кармак,  -  кат насупився від напруги.
       - Чому ж зволікаєш? Н-н-ну?
       - Сказав він, що не тобі, сарю,  піснею шлях   свій життєвий   устеляти.
       Ото! Аж отак!..  Мовби громом грякнули з неба  чужі слова,  Смоляєм   виголошені. Та ще й які слова!..
       - Чому б се? – спитав я, хоча, яка могла бути яснота  од  ката. Та я вів, не взмозі спинитися,  далі: - Як те розуміти?  Не мені той шлях піснями стелити,  бо  я сар, чи через те, що саме я  - Дантур є? Га?
       - Не відаю того, наш  сарю, бо не моя то думка, передаю, що  почув. Я ж не перепитував, бо в руках зашморг  уже тримав… І затягував… Ти  краще відпусти мене, сарю.
      - Йди, - мовив я крізь біль,  що зненацька стиснув серце, а очима  й  рукою додав, уже  Степакові, щоб і він  вийшов,  бо, як ніколи ще досі,  на самоті   забаглося    бути.
      І я був. До самого вечора. І нікого не впускав до намету, хоча раз по раз  Степак  відхиляв запинало, аби  доповісти   про прибульців. Нікого я не  впускав  до себе,  позаяк бачити нікого не  бажав.
      А думки снували одна за одною,  і почувався я дуже зле, проте не од  застережень, Смоляєм переданих, а через те, що дав   до страти Кармака.
       Випинався серп косою, та до худих снопів хилився…
 
                ДАРІЙ
                Я подумки замовив  собі прикмету, коли лягав спати перед тим, як  спозарання  рушити із Суз: якщо сонце вставатиме ясним і чистим, наш похід матиме успіх, а затьмариться… Ні, продовжити  далі  не боявся, адже не із лякливих я,  просто нічого іншого, окрім успіху,     в поході нашому  я не бачив і бачити не хтів. Та коли з одного боку прикмети  виходило те, що було любе серцю й розуму, то те ж  мало бути і з другого боку. Що саме?.. Я не припускав невдачі, тож відразу заснув.
       Схопився задовго до сходу сонця, і коли євнух розсунув  важкі запинила опочивальні, одразу прилип до вікна і побачив чисте небо. І  сонце  почало сходити  в ясноті, і співом повнилося моє серце, та раптом  урвався   спів, бо хмарика наповзла, і засутеніло довкруж, а тоді знову сонце вигулькнуло. Як се збагнути? І я викинув із голови думки про прикмети, бо не маг я і добре, що нікому не обмовився про свої приглядання  і прислухання.
       А моє військо уже гомоніло біля воріт Суз, бо не всі входили в місто.  Лише й того, що десять тисяч безсмертних чекали на мене у центрі столиці та ще дві  тисячі непереможних парсів, і ще по  півтисячі мідійців, вавилонян, лівійців, бактрійців та ассирійців. Решта – під Сузами стояли.
        Скільки їх усього водив я за собою в Сакію Припонтійську? Геродот запустив вістину у віки й віки, що було зі мною сім сотень тисяч воїв, і то ще без  флоту. І пішла гуляти   світом  байка, підхоплена Помпієм Трогом1 та Йорданом. Недалеко відкотився од них і Ктесій Кнідський,   додавши до означеної сили ще сотню тисяч воїв, і жодного  заперечення анізвідки. І нехай би брехали Трог із Йорданом, бо між ними і мною вклалися сотні літ, а що  ж змусило вдаватися до облуди  Ктесію, особистому  знахареві   Артаксеркса, одного із моїх наступників, що нагодився лише за два десятки і два літа по мені? Чудасія, якщо не більше. Де я міг набрати стільки, коли усього в  Парсії   лише мільйон люду мав, а решта -  то все  із інших країв і країн, Парсії підлеглих! Словом, бігли до правди, та через брехню перечепилися. 
      Так тривало століття, століття і століття, тисячоліття   і тисячоліття. Аж отсе за новітніх часів сумніви слідників стали  розбирати. Та і є ж через що! Звісно,  сім сотень тисяч  воїв уражає! Се хилить до виняткової ваги  сакський  похід, робить його  просто небаченим,   водночас    принижує нас, парсів. Так, так, саме ганьбить, бо вказує на незграбство  наше. Мовляв,  парси воювали не вмінням, а  неосяжним гуртом  воїв своїх.
        Вигадка! І пішла вона від еллінів, яких ми завжди  били, а еллінські життєписці в"яснювали се тим, що ми переважали  їх числом. Мовби брали парси валом, навалою,  свавільним нашестям брутального озброєного люду, і ніякого   бойового вміння  не відали.
       Я за голову хапався  від тих жорстоких поговорів,  звісно, не мовчав, але хто там прислухався до голосу мого із Потойбіччя! От і зараз  промовляю… Чи  чує  мене хто?
       Перш ніж брати беззастережно на віру як те, що відомив Геродот, так і піднесене Ктесієм, чи  прикидав  бодай хто-небудь, яке ж то скопище  створінь двоногих  -  сім  чи вісім сотень тисяч люду? А ж додати, що кожен, хто рухається  пішо, простору для себе вимагає, бо не пересувається щільно, а розвійно йде… А вершники!.. А коли так, - а вже ж саме так! – то яка відстань мала пролягти між першою, найпершою лавою воїв і найостаннішою? Щонайменше  сто парасангів.    Тобто очільник, себто я, Дарій, мав перебувати  на відстані   з півтисячі  верст від останньої лави воїв. Як управляти таким військом? Хто і як мав би передавати  накази на таку шаленну відстань, коли накази ті отримувати слід було  негайно? Думав про те статечний батько історії? А його  наступники, що бездумно списували  у попередників?
      Чом  забули, що   воїв у поході годувати треба, одягати, а зброю    лагодити? Обоз! Саме він. Без обозу військо у далекий похід не вирушає, бо то  вже буде не військо, а гурт невідомо для чого зібраних озброєних  людей.  Що за тим обозом мало стояти? Щонайменше сто тисяч  возів,  позаяк один вой споживав протягом дня щонайменше один хеник пшеничного зерна,  а ще – воли, осли,  мули та й коні разом із погоничами і

    1Римський  історик (1 ст. до н.д.)
 конюхами…Яка ж ото громада    набирається, ви рахуєте, панове слідники?  А я між тим підказую: обоз – се ще, принаймні,  сотня парасангів. Відтак на тисячеверстову відстань  розтягнулося б моє військо… Як керувати громадою такою з одного місця? Бодай хтось уявляв се? Одне скажу: не вів я за собою стільки люду, бо не міг скільки повести. Значно і  значно менше поставив я  під свої корогви, вирушаючи до саків, скільки  ж, – нехай думають слідники, нехай шукають. 
      Я знав, що за Істром нас чекає  Тірас, за Тірасом – Гіпаніс1, за Гіпанісом – могутній, як і Істр, Бористен, і то не все! Між тими   ріками – безліч маленьких річечок, нехай і не свавільних, та все ж зі своїми глибинами і течіями. І ми ж не летіли над ними, а долали їх. Мостів не було, тож, звісно, убрід та на плотах, бурдюках овечих. Все те я бачив наперед, і збагнув, що краще йти місциною тією серед літа, коли  річечки висихають, а ріки міліють. Тож і вийшли  із  Суз серед  місяця  адуканіша2, аби у розвої посухи степової   саків застати.
      Тепер нескладно збагнути, скільки саме часу мав я на всю сакську пригоду. Кажу  так прискіпливо, аби всі  знали, що похід   сакський не витівкою моєю був, а подією світовою. 
       А із Суз ми вийшли без особливих пишнот (не люблю я їх),   та все ж урочисто. Я перебував у своєму палаці, коли шикувалися колони безсмертних на майдані, і вийшов на люди, як усе вже було готово. Золоті сурми сповісили про мою   з"яву. Я вийшов  у сталевих латах, в золотому шоломі, проте без меча,    і се, либонь, здивувало  всіх. Адже завжди, в похід вирушаючи, я  з"являвся на люди з мечем, зокрема, як було нещодавно, коли ходили ми переможно на саків-массагетів, звідси й подив, що легким ропотом прокотився натовпом. Але того дня    не міг я  меча на пояс чіпляти та ще й із піхов діставати, навіть із собою брати, адже лише вголос   казав, що збираємося іти на саків, собі ж мовив стійно, що до них ідемо. А тому досить було здійнятої   догори  правиці і відкритого  заборола під шоломом та помаранчевого плаща  за плечима.
       Усе стихло.Чекали, що скажу; життєписці готові були мигцем підхопити мовлене мною,  аби   втілити  його у  скрижалі вселюдської історії, і поникне воно крізь віки і віки. Я  заздалегідь підготував слова, які  мав вимовити,  обдумав і обточив їх, бо в них  мала бути правда про наш похід. Правда – насамперед. Нехай не вся, але   кожне слово,  мовлене  мною, мало нести в собі  істину. І я сказав:
      - Люди! Вої і слуги мої! Славні мужі і достойні своїх мужів жони. Парсія верховодить світом, і  світ вдячний їй за  те. І зараз із мого поруху, який благословив Ахурамазда, ми вирушаємо у небачений досі і незвіданий похід, задля слави Парсії, її могуття, ради зміцнення ладу у нашій державі і біля її меж. На вістрях своїх  списів    наші вої понесуть волю парсів, і буде та воля сприйнята належно, бо так велить,  того воліє світовий лад над ріками і поза ріками, за морями і між морями, у лісах і степах. Парси – непереможні і бажані всюди, тож слава Ахурамазді!
      - Сла-а-ава! Сла-а-ава! Сла-а-ава! – здійнялося над майданом, вихлюпнулося за його межі і прокотилося Сузами, і я з бентежним  удоволенням відзначив, що кричали не лише вої, а всі, хто був на майдані і далі, та, либонь, і всі Сузи.
       Затим знову протяжно, отож заклично просурмили золоті сурми, дружно і різко урвавши свій сурм.   Запала тиша, лише цокіт копит викрешувався із бруківки та легенький подзвін уздечки лунав -  то вели до мене мого  Авсая, жеребця, на якому я виїжджав на не дуже чтимі мною полювання, а  тоді вирушав до саків. Тільки  скочив у сідло, натягнувши повіддя лівою рукою і піднявши  праву, як вихопилася переді мною сотня вправних лучників у бронзових шоломах, легких латах і повстяних сандаліях - усі парси – здійняли дружно луки догори і випустили по стрілі із золоченими вістрями у  той бік, куди ми мали  рушати. Лучники  непомітно розвіялися, щезли, і замість них вихопилася сотня списоносців у залізних шоломах, сталевих латах і високих поножах, усі ставні і дужі – усі парси – скинули дружно правиці з  дротиками  із посрібненими вістрями  і  метнули їх слідом за стрілами на шлях наш, яким ми мали вирушати. Третя сотня воїв вихопилася із 
         1Тірас, Гіпаніс -  Дністер, Південний Буг.
        2  Березень-квітень.
лав – то були сокольничі у шкіряних шоломах і таких же латах, у юхтових чоботях, і спурхнули над майданом сто соколів. Соколи кружляли над містом, а із грудей тисяч воїв, разом із ударами  руків"ями мечів у щити, вихопилося могутньо:
        - У-у-у-ххх!.. У-у-у-ххх!.. У-у-у-ххх!..
        Гук повторився сім разів, а коли вої замовкли, зарокотали барабани,  чітко карбуючи ритм ходи. Я  вже стояв  перед першою кіннотною лавою безсмертних, підібравшись,  пришпорив коня, але не в  галоп і не в рись погнав його, а пустив ступом, у  такт барабанам. Несподівано мене охопило таке зворушення, така  невідана мною досі ніжнота, таке урочистя, що аж сльози накотили на очі. Чого б то! Звісно, ніхто очей моїх  зволожених не бачив, бо з-під заборола їх не могли б  розгледіти навіть ті,   хто був поруч зі мною, і я не переймався, що моя мимовільна слабина  комусь відкриється.
 

                Р о з г о л о с    д р у г и й
                НАСЛАННЯ
 
                І прийшли з возами своїми і залізною зброєю…
                "Велесова книга"


                ДАНТУР
                Третій день поспіль не полишала  тривога. Навіть  не тривога, а таке собі  глухе, притамоване, віддалене,  смутне, але невідступне бентежжя. Щось там у глибині душі моєї млоїло, жебоніло, не так уже й відволікаючи мене від повноти думок і дій, та все ж присуттям своїм інколи  шкодило. Знав я таке  і раніше, але, збуривши зненацька  всього, несподіване наслання тут же відходило, розпорошувалося, а тоді  причепилося і нудило. Я  нікому  поки що не казав про те, бо  звикся з усім, а тим паче із своїм у собі,  поратися сам, та чув, що не зможу довго тримати сум"яття своє підспідно.
       Третю ніч не відав сна, і коли попередні дві ночі лежав, упіривши погляд у стелю, майже не рухаючись, то наступної вийшов із хати,  кивнув охоронцеві, щоб лишався на місці і попрямував до могили.
      Ніч давно уже здолала  опівнічну межу і тихенько рухалася настріч ранкові. Видіти те за безмісяччя неможливо, просто я все відчував, бо  дужчав запах землі, що вивільнилася з-під снігу, бо наростав  ледь чутний  шепіт  сухих трав, бо рідшала прохолода, що линула  від Данапра і Тарпи,   і вищало небо. Ноги мої  ступали негучно, рух мій був неквапний, лише серце бухкало в грудях  так, що здавалося чули його усі довкруж. Я подумки проводжав ніч, вибачився за втручання, подякував усім і всьому, що  оточувало   за схилля і сприяння,  і… Раптом укляк непорушно, наче чогось чекаючи. Щось так різко спинило   мене, ніби для того, аби я почув те, що мав почути. Крізь   прохолоду   полилася пісня:

                А мрія мріє непогасно-о-о-о,
                А душа воліє повсякчасно-о-о-о,
                І серце б"ється неспино-о-о-о,
                Бо кохання  приходитть  невтримно-о-о-о…

      "О" в кінці кожного рядочка пісні лунало довго, протяжно, спершу видужуючись згуком, а потім згасаючи, поки не стихало зовсім, даючи початок новому рядочку. Дивно, але, згасаючи, згук не віддалявся, а наближався  і губився десь неподалік.
       Співала дівчина,  широко і привільно вона співала. Хто  іще  чув її, окрім  мене? Кому мітився той дивовижний знак?

                Серце серцем причаровується-а-а-а,
                Милий милою зачудовується-а-а-а.
                А як недоля долю здужає-е-е-е,
                То й кохання  крила розів"є-е-е.

       У  сьому приспіві тягнулося "а", змінюючись затим на "е" і знову прагло у мій бік і десь  поруч умовкало. Чи то я  так гостро сприймав ту дивну, як  здавалося, не зовсім складну пісню через своє несподіване безсоння і бентежжя?
       І  так забаглося узріти саму співачку! І  я ледь не скотився  з могили настріч  охоронцеві, що завбачливо  уже вів коня  мого. Мовчки заплигнув у сідло, натягнув повіддя і шпорив жеребця, пронизуючи     річкову  прохолоду, бо саме  від  Тарпи  линула пісня:

                Ти мороку не морочила-а-а-а,
                Але й   щастя не  пророчила-а-а-а…

       Тупотіли за мною коні охоронців, я не хтів  спиняти  їх  - най скачуть! -   аж  ондечки уже і річечка  Тарпа блиснула серед теміні. А пісня:
               
                Милий милою зачудовується-а-а-а,
                Тугою сум підгодовується-а-а-а…

       Пагорб вигнувся, затим прогнувся, вирівнявся     і скотився під  самі верби,  жеребець мій легко здолав його, я  знову натягнув повіддя, бо  пісня раптом урвалася… А як же без неї знайти   співачку?
       Розгублено   повів очима по тьмяно освітленій зорями галявині, втопив погляд у космах верб  - наче так міг би  там щось розгледіти. Нікого. Охоронці зупинилися, уклякали неподалік, навіть  збруя не бряжчала, наче збагнули, як спрагло прислухався я, як виснажливо вдивлявся у темінь.
      Он вона! З-за верб   вигулькнула  неясна постать, та лише визирнула, далі не рушила. Напружено вдивлявся, наближаючись, аж поки уздрів, що то наче жінка… Таки жінка – дівчина -  і хоча я сар, негоже на коні  було до неї під"їжджати упритул. Проте не зчувся, коли вже й під"їхав,  лишаючись у   сідлі. 
       - Хто ти? – спитав.
       - А Дарина я.
       - Співала ти?
       - Авжеж, хіба не втямив?
       Темні   очі світилися прямо і сміливо, та й не лише очі, а все,    напрочуд гоже,   личчя  дівчини ясніло в темряві прихиллям і довірою, чого я не чекав і чого давно не стрічав. Довгою, аж до постолів,  була на ній сорочка повстяна,  без коміра, але в шитві навколо шиї  аж  до грудей.
       - Чому одна, хіба не боїшся? І… хіба  не холодно так?
       -  Скільки питань одразу… А чого боятися? Он же є…
       Дівчина змахнула правицею, і  я побачив   тоненьку лозинку. 
        - Не сама… Не голіруч же, та й  ти… при мені…
       Жартом на жарт відповідати  слід, та не знайшовся я, заціпило  раптом мені  усі слова. І все ж за хвилю спромігся:
        - Ти співала… Чому так рано? 
        -  Коли хочу, тоді й співаю, адже на своїй землі я. І хата моя тутечки. – Дівчина махнула лозиною позад себе. – Словом, удома я. А де ж тоді співати, як не вдома?
       Мовити б щось на згоду, та пролунало б воно незграбно, не по-сарськи, хоча,  що тут перед дівчиськом якимось чинитися  мужеві знаному і знатному. Не такий уже я й бундючний, та все ж… Словом, знову не знайшовся я, тиша, що вляглася  слідом за словом її останнім, усе розтягувалася і розтягувалася, могла б уже і Дарина ся щось мовити, та мовчала і вона. Але як мовчала! Ледь схиливши голову, саме так, щоб зирити на мене начебто з-під лоба, ще й під бік рукою, вільною від лозини, взялася!  А тоді  й ногу одну вперед виставила. Стояла отак, як мені здалося, глузливо-виклично, що я аж знітився.
       - Ти зійшов би, сарю, з коня…- не сказала, а проспівала Дарина. – Невже лячно мене? Що ж я лозиною супроти меча твого!
        Ще й присоромила… Мимохіть сіпнувся  зиркнути на охоронців своїх, свідків дівочого знущання наді мною, та стримався – нехай бачать те, що є. Проте з коня зліз. Саме зліз, а не хвацько зіскочив.
        - Ось тепер ми, сарю, разом із тобою на одній землі стоїмо. Авжеж?
        Мовила з посмішкою, але як заясніло її личко від того! Сам би усміхнувся, та ще й торкнувся руками її брів, щік, губ…
       Ох, Дантуре! В голові моїй враз наче аж запаморочилося, хоча й не хлопчина я там якийсь, навіть не парубійко залицяльний, а муж, що має жону і сина. 
        Помітив, як розвіднилося, заодно  крадькома  зиркнув у бік охоронців.  Сидять на конях насуплені…   Справді  незворушні, чи вдають таких із себе? А,  нехай!
        - А хіба досі ми з тобою не на одній, не на нашій землі стояли? – тільки й прорік я.
        - Та  наче на одній же, проте ондечки де був ти, і аж  де я була. Тепер… А тепер ми поруч…- І тут же додала, виразно зиркнувши на мене: – Поруч: ти і я.   
       І таким сміхом залилася!
       Либонь, сміх той видався моєму  Степакові зайвим, недостойним саря, то він торкнув до мене коня свого, а під"їхавши, нахилився, не інакше, як зауважити хтів невдоволено, та я відкинув убік ліву руку, і він промовчав.
        - То вже так вагомо  тобі стояти  поруч із сарем? - спитав я Дарину. 
       - А хіба тобі побіля мене – геть байдуже?
        Ось тобі, Дантуре, отримуй по обох щоках відразу! А  як стрільнула очима    знову,  уже зовсім з-під лоба, та… Та так звабно! Ще й крутнулася на одній нозі, змахнувши руками, щоб бігти назад, у вербички, але  я спинив:
       - Стій!
       Не просто сказав, а викрикнув, що аж зніяковів, тоді додав тихо:
       -   Чому  не все сказала про себе?
       -  А тобі треба?
       -  Ти скажи.
        Зникла яснота з лиця Дарини, звелися докупи  круті бровенята.
        - Я сестра Кармакова, молодша його  сестра…
        Вкотре я був уражений того несподіваного передрання, та ще й так. Дарина мовила свої слова з особливим притиском, що  здалося, буцімто не почую од неї більше  ані згуку. Проте вона сама урвала мовчанку:
        - Не забув  такого? Кармак… Співець, котрого ти  на смерть віддав…
        - Маю пам"ять, - силкнувся   напустити у свій  голос холоду, та не певен, що вийшло так. – На смерть не віддавав  твого брата, він  сам на неї прирік себе, споконвічно спочилих  поганьбивши.
        - Але  ж відаєш, либонь, що не грабіжник він був! – Ось кому вдалася  крига і криця в голосі! Невже це та Даринка, котра щойно жагу мою чоловічу так легко розпікала?
       - Знаю, але не міняє те нічого, позаяк  у могилах предківських порпатися нікому не   волено.
       -  А коли вам не стачає  глузду… Як   тоді накажеш чинити?
       -  Про який глузд речеш?
       -  Нащо було Змієногу Богиню впорскувати у підземну темряву навіки?
       Тут уже і я змін зазнав, адже сар усе ж таки я, і нікому забувати про те не слід.
       - Не  твого розуму та біда, - тихо, але твердо і холодно мовив я, скочив у сідло і пришпорив коня. Ще винен був дещо додати, позаяк мав що,  але стримався.

                ДАРІЙ
                Втім я  все ж таки  піддався своєму захопленню, бо, рушивши на коні від палацу  свого, відразу за сузівськими мурами мав пересісти до колісниці, але не пересів.  Збудження людей, що вітали мене  на вулицях Суз,  і моє власне піднесення чомусь не збігалися, а я  так прагнув того! Я бадьорив себе, гордо вивершившись у сідлі, зовсім не шпорив  коня, лише інколи торкався його боків стременами, вітав люд, здіймаючи правицю, хтів злитися із сузанами в єдиному  прагненні, та щось не пускало. Сподівався, що біля отого високого кипариса, або ж за отим поворотом, зрештою, ондечки на перехресті  мій  настрій і людський врешті з"єднаються, але марно.
       І  все ж я плекав надію, множив сподівання і не злазив з коня аж до Мартазени, де  був наш перший постоялий двір на довжелезному моєму царському шляху від Суз до Ефесу. Там я й заночував у місцевого господаря Маруза, а вдосвіта рушили далі. Я пересів у колісницю і їхав наче сам із собою, військом же правив Гобрій, бо шлях наш був звіданий, вільний і вщент безпечний аж до Ефеса. Проте до Ефеса ми, звісно, не пішли,бо то аж занадто осторонь нашого шляху. Здолавши Кілікію, минули Фрігію і ринулися через Каппадокію, через місто Гордій, через Віфінію1 до узбережжя Босфору, де в Калхедоні2 мали свою останню зупинку на азійській   землі.  Цю місцину лазутчики-вивідники підказали мені, ще коли готовилися ми до  походу. Течія тут хоча й  доволі  швидка, а   глибини  крутоломні, зате Босфор   -  найвужчий,   близько семи стадій3;  годі було й думати, аби зводити тут постійний міст, позаяк, скільки тоді знадобилося б усього! Проте   часу, забрало б те чи  не найбільше, отож Мандрокл – еллін із Самоса – запропонував судна замість  мосту прилаштувати. Чудовий, надійний,  досі не бачений міст спорудив  Мандрокл,  тож пішла про нього слава із віку у вік, і про   нього я ще  скажу, наразі  ж хтів би повернутися  до походу нашого.   
      Від Суз до Калхедону ми пройшли достойно, і се віщувало успіх вчинку високого, на який я посягнув. До походу були залучені усі догідні парсам держави, від Аравії до Каспіяни, від Каспіяни до Вавилонії, од Вавилонії до Вірменії і так само -  до Лідії, Мідії, Каппадокії, Єгипту, і все разом. Вої упокорених персами  держав прибули до Суз, щоб на чолі із Парсією вирушити у далекий похід, але не всі вони з"явилися до моєї столиці у повному складі. Вірменія, Мідія, Єгипет та інші держави, мені підвладні, повні свої когорти доставили і  приєдналися  вже на шляху. Так було задумано мною, аби ставники усіх сатрапій зібралися в Сузах, виказуючи наш гурт  і силу, решту ж приймали на шляху, щоб не гнати усіх до Суз, а тоді звідти. Віндафарн  слідкував, щоб кожна сатрапія слала нам решту воїв,  Гобрій же перевіряв особисто усе сам, а тоді  доповідав мені. Я завжди виходив навстріч поповненню, стримано вітав, не виказуючи істинного наміру походу, проте бажав усім успіху.
       Не всюди і не все супроводжувалося ладом. В Ассирії зволікали повнити обоз, гаявся дорогоцінний час, і я наказав  привселюдно стратити ассирійського розпорядника Сабантагора. В Кілікії знайшлися серед мідійців такі, що вчинили гвалт   дівчаток, яких викрали уночі, і я звелів не лише скарати на горло призвідців гвалту, а  й забити в колодки їхнього предводителя  Тахмаспада, хоча той участі у гвалті не брав,  і визволив  його лише тоді, коли  ми переходили  Істр, але колишній  чин  Тахмаспадові  не повернув, а пустив у рядові вої. Біля Гордія, де ми робили останню  тривалу зупинку, гурт согдіян викрав табун коней у єгипетських вершників, котрі щойно приєдналися до нас, і були затримані, коли гнали їх каппадокійським селянам, щоб продати. Аріарамн зі своїми  вивідниками особисто  їх спинив, учинив слідство серед
    1Кілікія, Фрігія, Каппадокія, Віфінія -  підвладні персам країни, а нині -південна, центральна, західна і північно-західна частини  Туреччини. 
     2Місто на  малоазійському узбережжі Босфору, столиця Віфінії.   
     3 Близько 1300 метрів.      
спантеличених  селян,  - чи не було там учасників змови. Таких не виявили, і я звелів посадити на палі  уздовж шляху усіх конокрадів  так, щоб повз них пройшло усе  моє  військо.
      Далі ми рухалися без особливих  пригод, аж поки на підступах до Калхедону під ранок  розбудив  мене Гобрій:
    - Даруй, володарю, що рушу сон твій  о такій  солодкій  порі, за інших ставин сам би все з"ясував і рішив, але наразі без тебе чинити не можу.
       -  Що  скоїлося?   
        - Поки що нічого, єдине, що подальший  шлях, який упирається в калхедонську браму, перетяли саки.
       -  Хто-о-о-о! –  я  вже стояв на ногах, та руки мої були опущені долу, бо вразився  геть увесь з голови до п"ят:  не  йнялося віри  тому, що чув. – Які  ще тут саки?
       - Саки, одно кажу, володарю, справжні. Стоять на шляху, на конях,  при луках і стрілах, зі списами та при акінаках і поступатися шляхом не збираються.
       Ледь перевівши подих, я потягся за плащем, і поки думка моя невиразна почала  висукуватися  у щось вдатне  (бо я почав здогадуватися, що й до чого), спитав:
        -   Земля  якого краю стелеться нині нам під ноги, скажи, Гобрію?
        -   Звісно,  –  Віфінія.
        -   І куди шлях наш ведеться?
        -   Опріч переправи через Босфор, іншого напряму немає.
         -   Істинно так, а де ж Сакія, якої походом своїм дістатися ми винні?
        -  Добрих днів тридесят, як не більше  треба ще рухатися після того, як здолаємо Босфор, а затим ще й Істр.
       - Знову істину речеш, друже, тож  іще   спитаю: звідки отут, ось зараз  сакам узятися, і якщо їх вітром сюди якимось занесло, то невже   так багато,  що збентежили  вони тебе на землі  віфінійській?
        - Триста їх там, володарю. До сатрапа  Віфінії Кангала   прибув на перемовини про поставку проса  у Віфінію  сакський  вождь Овсій, так ото його супровід. Власне, Овсій  не такий уже, либонь, і сак, оскільки  гагатирсами верховодить він…
       - Хто такі – гагатирси?
       - Плем"я, що неподалік за Істром, як до сходу сонця йти. Кажуть елліни, та й серед фракійців я чув, що гагатирси – не зовсім саки.
       - Але ж саме саками ті озброєні спритники, що перегородили шлях,  видають себе?
       - Авжеж.
       - Дивно… - не так Гобрію, як самому собі мовив роздумки я. – Між тим, навряд чи що се змінює. Як мислиш?
       - Згоден.
       - Але ж то приниження  умов між державами! – раптом спохватися я.
       - Ти про що, о володарю?
       - Саки, чи якісь там гагатирси вони, - гості нашого  сатрапа, їх милостиво впустили  в   межі  Віфінії, тож  чому збунтувалися? Де той Овсій, чом не увістить воїв своїх?
       - З ними Овсій, - відповів Гобрій понуро. – В тім то й річ, що й вождь їхній із ними.
       - І ти розхвилювався?
      -  Бентежжя не маю, о володарю, я  - воїн, і  змести відчайдухів  зі шляху, могли б і самі, казав уже  про се, але ж… - Тут Гобрій  умовк, пильно глянув на мене і продовжив, ледь не пошепки: – Але ж саки вони…  Ми ж до саків ідемо, відтак і ставлю тебе до відома про них, а ти вже кажи, що далі  чинити.
       Розумака Гобрій! Що він, те й я. Окрім брата мого  Артаферна, лише він достеменно відає, куди ми йдемо, що саме змусило царя парського  зважитися на сей похід, тож і гідно  він учинив, відібравши  мене у передсвітнього сна  щойно.
       Я застебнув  памаранчевий плащ на правому плечі і рушив до  несподіваних навіженців.
       Підвезли мене на колісниці, зупинилися там, де кінчалися гаї, а вже далі  шлях торувався  кам"янистою  пустелею, де-не-де помережаною  кущиками маслини  і тамариска. А так – піски, камінь, прах.
       - Не виходь, володарю, до них! – вигукнув Гобрій, підбігаючи  до  колісниці.- Забагато шани млекоїдам – най очільник їхній сам до тебе підійде. 
       А  тоді додав невпевнено:
        - Хоч  вони, буцімто,  й саки…
       -  Прикуси язик, друже, -  озвався я. – Не ганьби себе пихою, усі люди  - люди, до того, ж саки – хоробрі вої, якщо ти не знаєш сього, то, либонь, чув. Відтак, вої   вони мужні, та ще й гаряче люблять  землю свою, інакше, чого  б  ото випросталися аж  куди – піщинка супроти нашого самуму! 
      Я вийшов із колісниці, відкинув  поли плаща на спину - най бачать саки, що   я без меча, навіть  кинджала  немає зі мною.
  Відстань
      Гуртець сакських вершників розгорнувся  впоперек шляху, вигнувшись дугою, – три десятки воїв у лаві,   се я помітив одразу – і стояли усі лава за лавою, а попереду Овсій на буланому коні. Звісно, я ніколи   не бачив сього вождя, тож  не  міг упізнати, я просто збагнув, що то він. Плечистий,  у шкіряних латах з накинутою на них легенькою кольчугою, в повстяних штанях, вишиваних по боках, штани вправлені у коротенькі  шкіряні чоботи, на голові залізний шолом  без заборола і з випуклим  верхом. Лівиця  тримала лук, а правиця лежала на колчані зі стрілами, акінак  на поясі. Та не лише статурою  і вбранням   виказував себе Овсій,  а насамперед  місцем – сакські воєводи завжди, виходячи  до бою, стають на чолі свого війська  і якраз посередині.
        -  Ти Овсій? – спитав я  середульшого.   
        -  Істинно так, володарю персіянів.
        - Ти вгадав, - мовив я глухо,  і раптом мене шпигонула крижана думка:  що ж се  я творю! Непереможний  Дарій на чолі могутнього війська  веде мову з якимось Овсієм, що висунувся поперед жменьки самогубців! Для чого   се? Проте  хтива думка   зникла, ледь народившись, щезла, бо все ж таки я – вой  і стояв супроти воїв.
       - Ви невдало вибрали місце, аби засвідчити своє схилля  до мене,  поважний Овсію. Краще завітай  до мого намету, а вої твої най спішаться і розходяться. А то як би мудрота,  через  сліпу смілину1 свою   не завела в безодню.
       - Ми не рушимо з місця, - тихо  відказав Овдій,  -  бо не схилля своє до тебе свідчити  сюди  вийшли, а нелюбов  виказувати. І справи, як ти зазначив, у нас не різні, а одна-єдина лише, спільна  справа є – січа. Ми не зволимо нікому із вас   і кроку просто так  ступити далі того місця, де стоїмо.
       - Цікаво, як ви зумієте се зробити?
       - Ми накриємо хмарою стріл твої передні лави…
       - А наступні вас зімнуть, що й сліду не лишиться.
       -  Перечити не буду, але те, що зможемо, неодмінно вдіємо.
       -  Нащо вам се? Тобі, Овсію, нащо воно?
       - А нащо сунете на нашу землю?
       - Хто тобі сказав, що ми йдемо на вашу землю? Ми в поході, і намірів ворожих до вас із собою не тягнемо.
       - Кажу іще раз:  ти ідеш на сколотів, ми – сколоти, і не можемо  стояти осторонь, коли ворог перед очима.
       - Ми – вороги?
       - Атож.
       - Вигадки. До того ж,  речуть, що не сак, ти, Овсію, не сколот.
       - В"яснювати тобі,  щоб то не було,  бажання не маю, а ми всі отут перед тобою сколотського роду, як ти персіянського. Знай се. 

         1 Сміливість.

       - Най буде, як кажеш, та все ж  - геть з дороги!
       Овсій нічого не сказав, лише блискавично вихопив із колчана стрілу   і поклав її на лука. Мигцем затенькали  тятиви, і  всі саки  дружно поклали стріли на  луки.
      Не встиг  я зморгнути оком, як перед  мене вискочили мої охоронці, одні присіли, другі стали, і  всі нахилили і поставили  наді мною і навколо мене  щити.
       Я озирнувся, але охоронці закривали мене і з тилу. Тоді  легенько сіпнув найближчий щит і потяг  його до себе. Вой не пустив.
       -  Розійдіться!-  крикнув  я. – Гобрію, знайди сим молодцям інше заняття!
       Кілька охоронців лише розступилися переді мною, але ніхто з них не пішов геть.
       - Розв"язка, Дарію, в одному: - озвався  раптом Овсій, - ви повертаєте назад,  прямуєте туди, звідки вийшли, а ми  чинимо своє.
       Охоронці і всі мої супровідці гучно зареготали, та я обірвав  їх:
       - Замовкніть! На полі бою не може  бути місця для сміху. – А тоді до Овсія:   
       - Я бачу, ти не лише мужній, але й гострий на язик, і останнє мені не до вподоби. Ми здолали мало не три тисячі  верст, і не можемо вернути назад лише через те, що так хочеться тобі.  Ми йтимемо туди, куди намірилися. 
       -  То йдіть! – крикнув Овсій, і всі саки вмить скинули догори луки.
        Я підняв  правицю.
       -  Зачекай, Овсію,  дай  подумати. 
       Розгорнув охоронців, повернувся до саків спиною і пішов до колісниці.
      Підбіг Гобрій.
       - Про що думати, о володарю! – мовив гаряче. – Даруй, але нащо ми так ганьбимо себе!
       - Щирий Гобрію, життю   нашому  ще далеко до свого схилу,  але ми з тобою уже встигли  побачити і пізнати його зусібіч, навіть у найпотаємніші закапелочки устигли зазирути. Відтак, я знаю тебе, а ти знаєш мене, то як міг припустити, що я ганьбити нас дозволю?
      - Але ж… Які ще   перемовини  можуть бути з сими…
      - З воями, друже Гобрію,  з воями… Перемовини з ними уже сталися, ми ж зараз зберемося на  свою раду.

                ДАНТУР      
                Бентежжя  не минуло, лише відсунулося до околиць моєї свідомини, принишкло, і збагнув я, що аж ніяк  не передчуттям з"яви Даринки воно спричинене. Щось інше спонукало його, підживлювало раз по раз, нагадуючи про себе, де б я не був: скакав із охоронцями до Галана, а  тоді, за кількаденного перебування там, - назад; відвідував Розмай-Гору біля Кам"яного Перевозу1 через Данапр, де люди старого відуна Сакардона  і  сам  Сакардон  святилище2 облаштовували; приймав слів із Тракії, чи мирив пастухів із Таврики. 
.   Трохи відійшов душею, коли нижче Розмай-Гори, поблизу Підбалчанського мису, зустрів орачів і побачив, як парує земля. Легенька посивідь здіймалася над ще не ораним полем, яке з  минулого літа   спочивало, та просивідь  коливалася, розгойдувалась і пливла у бік, протилежний від сонця, здіймалася до неба і зливалася з блакиттю. Так земля підживлювала небо в дяку за те, що узимку воно наснажувало її снігом і дощем, і в тому запорука сили життя – у злагоді, взаємній помочі,  - людям би так жити. Там, де пара випорскувалася  із землі,  коливалася вона живим сувоєм, знизу закосичена  і затінена, а на поверхні іскрилася у сонячних променях, і такою надією  віяло від того простого видива, що я спинив коня, покинув сідло, аби вкотре відчути  твердь землі рідної і пройнятися   радістю, наче зазнав того вперше.
        1Древня переправа через Дніпро  між нинішнім Нікополем, що на правому березі Дніпра,  і  Кам"янкою-Дніпровською, на лівому .
         2 Група  курганів на величній  горі біля південної околиці сучасного села Великої Знам"янки на Запоріжжі.
         
       За спинами орачів, де чорно вилискували окрайці щойно порушеної землі, було прозоро, і вже аж далі, над  ріллею, знову спалахувала пара, наче оговтувалась після навали сохи, і оранка, мовби починала диміти густими космами, які  навіть  ховали  граків, що  вешталися  борознами.   
       Я не хтів, аби орачі звертали на мене увагу, бо не звик заважати людям у трудах їхніх, а тим паче втручатися безпідставно,  та крайній сохар-плугатар уже вздрів саря. Зупинив коня, зняв шапку, випростався і вклонився до землі, а що мовив, я не розчув, бо задалеко стояв. Я відповів коротким кивком голови, а тоді махнув рукою, мовляв, роби своє діло, та ондечки  уже й другий орач  помітив  мене,   і третій. І знову поклони, і я  махаю, аби  орачі не відволікалися.
       Мене супроводжував Таксак, вождь галанів1,  який учора вранці прибув, аби сповістити саря, що і його серце дивною тривогою збурене. Про своє я  змовчав, але Таксака уважно вислухав, спокоїти не став, лише мовив, що розумію його, і  незайве  йому  побути біля мене – дивися,  і серце  утишиться в гурті з сарем, та і я, либонь, розраду знайду від спілкування з чуйним, дужим і хоробрим   мужем. І от Таксак рече:
       - А не хтів би сар    за чепіги взятися? Ти ж поглянь, яка  дужа нива, і якою щедрою парою вона береться!
       Як він угадав,   Таксак! Щойно самого смиконула   геть хлоп"яча  думка стати до сохи і піти за нею  аж  за обрій, а тоді розвернутися, аби визирнути  вже з-за   обрію і на зворотньому русі  знову  класти борозну до борозни, класти і класти, зупиняючись, аби владнати  подих та змахнути піт з-під чуприни, а заодно неквапом і зачудовано озирнути довкіл, щоб побачити,  серед  якої  краси жити тобі випало, яка вона вразлива, і що саме тобі дісталося берегти  і боронити  її.
       Ох, і став би до плуга! Адже брався за косу на початку минулого літа, коли ондечки там,  де   скочується луг до Тарпи, надибав косарів, і як було!.. Аж дзвеніла коса, бо з дитинства знають її мої руки, щоправда,  не для роботи стійної, а для вміння, та   позаяк   не втішався я тим священим ділом годувальників, а знав його глибоко, то й не забував, як  усе робиться. І крок мій по лугу був упевненим, і розмах – що треба, і співала коса, і трави лягали, що не соромно було. Тільки Гаветдай, дізнавшись про мою витівку,   прохопився, що "то   хлоп"яцтво ти учинив, сарю, не вдавайся більше до такого", та я   поплескав його по плечу і промовчав.
       А зараз до плуга не став. Лише посміхнувся одними очима у відповідь Таксакові, і він мене зрозумів, а, щоб далеко не заходити у ніжнотах, пришпорив  коня свого  і помчав у степ. А за мною Таксак, і всі мої охоронці, а слідом – незрима, неясна, невідривна тривога.
       Думав і про Даринку. Спливав тиждень, як стрів її, а з думки не йшла. Уже наступного дня  після стрічі зажадав  уздріти  її ще раз,  але  то вже було б занадто для саря. Та й для дівчини… Умовляв себе, що  не час іще, ось най мине   день, а за ним іще один, кілька днів, ночами   розбавлені,    спливуть, отоді, може, й трапиться стріча. Може… Ні, хай  неодмінно станеться, але  наче,  як   випадком, а не зумисне…
       Навіщо? Адже пожовклий лист весною не пахне… 
        Моє бентежжя мовби розчахнулося о двох гілках: на одній начіплялося,  невідь-що і невідь-чим навіяне, а на другій… Так, мені у тім слід було зізнатися бодай  самому собі – друга гілка тяглася у бік Даринки,  і в"язалася  непевнота душі через неї. Звідки воно? І чи могло трапитися усе так швидко? Одна мимовільна і мимолітна стріча, кілька поглядів і стільки ж вервечок слів… Чи суть саме у тих поглядах і словах? А що нагодилося  в них такого, що я запраг  побачити ще раз оте дівчисько? Лише побачити, і все? Словом до неї  прохопитися? Яким? Про що? Навіщо?
       Кінь легко ніс  мене степом, подалі від Тарпи, а навколо розгорталася весна. Уже й жайвори вернулися із далеких   поневірянь – небо аж розпирало від їхнього гомону, а ще ж 

      1  Плем"я, ймовірно сколотського походження.

і  хмарини по ньому  не приткнулися, лише пара із розіпрілої землі линула у височину,  та не сягала  жайворів, а розчинялася у блакиті.
      Уже й ведмежа цибулька  висіялася по пагорбах, уже й байбаки та ховрахи повідчиняли свої зимові прихистки, повитикалися стовпчиками,  стояли,   мружачи проти сонця заспані оченята і не свистіли, бо ще бракувало сил після довгого сну. Проте  деякі,  хоча й несміло, але вже пробували сповістити усім про свою з"яву щирим "ці-ці-ці"… 
       Весна! Ще одне повернення тепла на рідні простори, ще один привід  для радості, але… Була  вона,  чи не було її? Шаліло серце од весняного розвою, що тужавів день від дня, чи воно чомусь примовкло, і то лише око пожадливо  схоплювало все, за чим скучило, і йшов я за баченим і відвертався  од навіюваного?   
       Щось дуже багато  питань ставив я  тоді…
       Притримав коня. Занадто різко, і Тарпан несхітно стишив біг, бо он як завівся, як розпарився відчуттям весни, мовляв,  ти, господарю, розігнав мене, а тепер чалиш!..
       Спитати б Таксака, коли він почув оте бентежжя, і як воно йому ведеться… А Таксак уже поруч, і  я бачу розгінний погляд його сірих очей.
      Ні! Жодних питань! Анінайменших натяків про несподівану  тривогу, а там, дивись,  вона й загасне.
       І таки загасла. Принаймні,  забулася. Ледь дісталися   пастушого стану,  де чекали мене моя Віста, мій конюх Станіл, де всі наші, і де  ми мали стулити із Таксаком щільно  ритони, ущерть наповнені  вином,  і осушити їх одним подихом до найменшого закапелочка,
        Нас, либонь,  забачили, ще коли ми виникли на обрії, пізнали, і тільки мій Тарпан минув   ворота, як навстріч мені  застила простір Віста. Вона спустила на землю  Телура, і з криком "Тату-у-уню! Тату-у-уню!" мій   синок ринувся безоглядно нам навперейми. З-під довгої, підперезаної тоненьким паском, туніки,  не видно було, як старано перебирає він ноженятами, і здавалося,  Телур не біжить, а котиться  по ще  не вкритих зеленню  степових  долонях.
       Скільки радісних порухів протягом такого короткого відтинку часу! І пара над полем, і орачі, і ведмежа цибулька, і пісні жайворів, і довіра Таксака, і ось, зрештою, маленький  Телур, котрого я  зараз підхоплю    на руки, не злізаючи з коня,  і посаджу   перед собою… То що ж там знову ворухнулося біля серця?
       Глянув на Вісту і побачив… Даринку… Я аж головою  мотнув, мов кінь, сахаючись гедзя, але Даринка не щезла. Вона лише трохи віддалилася і ондечки стала, взявши руки в боки, і я не стільки  бачив, скільки чув  оту її  незбориму посмішку, а ще… жагучий присмерк у карих очах.
       Що за мара! Тільки-но бажав стрічі з дівчиною, а вже  гнав її геть.
       - Та-а-ату-у-уню-у-у-у!.. 
        Тарпан   сам, без принуки,  зупинився  перед Телуром, нахилив голову і торкнувся губами  шапки на голові хлопчика і пирхав ніжно. Я підхопив сина на руки і перш  ніж усадовити  перед себе, підкинув його аж   до жайворів, до самого неба. Телур заливисто сміявся, я підкинув  його ще раз, а  тоді втретє,   вмостив у сідло біля  самої луки і передав щасливому хлопчикові повіддя. 

                ДАРІЙ
                Прикро, коли найближчі твої не розуміють тебе, та ще прикріше, що  се починає дратувати. Ближчого до мене і меткішого на розум і вчинки, аніж Гобрій,    годі  й шукати, а  він раптом укляк, та ще й так безпомічно...
      - Р-р-рад-а-ада?-  перепитав  не  то здивовано, не то розпачливо. - О володарю, даруй мені, даруй і ще раз даруй, але ти помиляєшся. Що за рада може бути через   нікчемну пригоду, та  ще й саками підсунуту! Гаємо дорогоцінний час і ганьбимо себе малодушшям.
       - Де ти бачиш малодушшя?
      - А там, де завважуємо пройдисвітам, що навколо Овсія збилися… Та я одним махом…
      -  Не треба махати, друже Гобрію, ми не вітряки. Взагалі не слід,  а отут – як ніколи. І не пройдисвіти, а  вої перед нами, вої такі  ж, як і ми, хіба що  силою  різняться. То що – махатимемо  перед жменькою відчаюг? Чим? Я не  пізнаю тебе, Гобрію.
      Гобрій мовчав, либонь, дотумкувався до чогось.
       - Згукуй  раду, і  негайно. Усіх очільників не треба, досить  найближчих. – І я назвав, кого кликати.
      Зібралися  в моєму наметі. Я звістив, для чого зійшлися, оголосив, що хтів би думку кожного почути, а водночас і пораду видати свою. Я сказав:
       - Саків жменька, спинити нас  вони, звісно, не можуть, але змітати їх зі шляху  нашого ми не винні. Так я вирішив, бо так має бути, а от, що  вчиняти слід, хочу послухати вас.
     - Утриматися можна,  о володарю? – підняв руку Відарн.
      Знову сей Відарн.  Ще в Сузах, напередодні нашого виходу, він уразив мене своїм дивним  мовчанням на останніх нарадах наших, і ось знову пнеться осторонь.
     - Прагнеш чужими руками жар загрібати?
     Відарн зблід і прорік  тихо:
     - Не ухиляюся  я, о володарю, лише пізніше слово мовлю.
     - Не вмер конюх, так на віжках повісився… Не силую до слова кожного із вас, бо рішення сам  прийму, коли вислухаю тих, хто обмовиться. 
     Я умовк, і тим дав змогу  висловитися іншим, і сказав Багабухш:
      - Тричі перепрошую, о володарю, та посмію сказати, що даремно повелися ми на сих божевільних саках. Йдемо, як ішли, і нехай начуваються.
      -  Усією силою своєю на них ринемо? – спитав я глузливо.
      - Атож,  як же іще! Зволь, володарю, і мені долучитися, - то мій вірний  Утан обізвався, і мені   прикро  було чути те, що він сказав.
      Підняв руку сатрап Елама  Артавард:
      - Нічого сакам давати спуску, бо ганебний звичай можемо повести своїм зволіканням. Хтось із немічних міг би таким виходом  похизуватися, але не парський то  клопіт. Звели, о володарю, Кангалові - адже на його землі ми всі нині - най прибере  сакську  залогу, та й забудемо про неї.
      Так же мовив ще  один із моїх  найближчих, Ардуманіш, а слідом за ним  -   сатрапи Фрігії та Вірменії, а сатрап Віфінії Кангал, коли назвали його ім"я, навіть не ворухнувся. Дивного у словах найближчих воїв своїх я не почув нічого, навіть коли Кангала приплів Артавард, а  от Казат-мага мене вразив. Він  був серед нарадників і висловився  останнім:
       - Даремно надали ваги жменьці змовників на шляху нашому. Ми не в храмі, а серед степу пустельного у поході важкім, і тут сила Парсії не у вмовляннях  прояв свій винна мати, а єдино у силі воїв. Чую, володарю, куди нахил чиниш, і все ж скажу, що саків змести зі шляху нашого слід, до жодного слова більше не вдаючись.
        Казат-мага умовк,  уклонився мені, хоча в тім не було жодної треби, і здалося мені, що в голосі його хвилювання  я уловив. Та бентега і змусила мене втриматися, аби тут же,  магові осібно, відповідь чітку дати. Либонь, щось  схоже відчув і Гобрій, бо тільки-но умовк маг, як він здійняв руку. 
      - Їх триста, о володарю, - сказав Гобрій. -  Нашлімо ж і ми на них стільки ж, і нехай у чесному -  бо рівному  - бою  усе визначиться.
      Я  був уражений. Ледь не щойно збирався  "махати" мій Гобрій, і ось така зміна! Невже  звіряв він мене отим  своїм першим свавільним  наміром? Бути не може, адже то мій Гобрій. Я приховав  мимовільне замішання своє незворушшям, та ще й збайдужінням у голосі:
      - Істину речеш, Гобрію, достойну і мужа, і воя.  Саки прагнуть битви, і ми – славні і непереможні парси – не можемо зганьбити і себе, і їх відмовою. Більше того, ми маємо посприяти їм у цьому, додавши до їхньої звитяги  свою звитягу та ще й благородство. Триста – на триста. Але з боку саків усі вже є, ми ж зі свого ще нікого не призначили. Запросимо  виявити охочих через  добру волю. Ні мідійцям, що з нами йдуть, ні лідійцям, ні єгиптянам,  ні будь-кому іншому не зволимо виставити своїх проти воїв Овсія, то лише  парси мають бути, до того ж – найдостойніші.   Гобрію, оголоси  особисто ти наказ мій: триста охочих мають вихопитися із наших лав, аби схрестити мечі з трьома сотнями саків отам, на шляху. Знайдеться більше небайдужих, відбереш, скільки треба. А  сакам єдину умову виставимо, аби спішилися усі.
      На тім скінчив нараду, а вже  перегодя, увійшов до мене Гобрій і сказав, що гурт із трьох сотень добровольців, на чолі зі знатним воєм Гаройтом,    чекає.
        Я мав бачити, то і вийшов до них. Спитав насамперед, чи всі  виставилися  власною волею, а коли переконався, що саме так, мовив:
       - Я,  володар парсів,  і вся Парсія пишаємося вами, і нехай кожному із вас сприяють  його міць і сприт, і Ахурамазда.
        А тоді всі вирушили на шлях.
Відстань
       Саки стояли  там, де й зібралися, уважно вислухали  од Гобрія наші умови,   хутко спішилися  і одвели  коней до свого тимчасового стану. Я  сидів оддалік, під смоковницею,  куди відійшов, слідив за саками, і мене  вражала злагода в діях  людей і тварин -  ні поспіху, ні колотнечі.
      Там же, на шляху,   вишикувалися і парси,  кроків за двадесять від саків, і коли Гобрій, поплескавши по плечу Гаройта,  повернувся,  відійшов до мене  і  став поруч,   наш сурмач просурмив початок. Від саків вихопився один із туровим рогом   і протрубив у ріг.
       Саки і парси зійшлися мовчки і неспішно. Я встиг помітити, як Овсій схопився з очільником нашого гурту  Гаройтом, затим лава сунула на лаву, все змішалося, вмить  збилася курява, через гущину якої і рух воїв не так уже й легко було вхопити, де парс, а де сак. На той час за моїми плечима нагромадилося доста усіляких крививах зіткнень, бойовиськ і великих битв, знаю, як кричать, ревуть, виють і регочуть ті, що сходяться не на життя, а на смерть, ратна пісня неповторна, жахлива і прекрасна,  слабкодухих  - хто чує її вперше  -  вона може призвести до божевілля, а твердоставних п"янить, а в  тому зіткненні на кам"янистому шляху неподалік Калхедону,  від жодного воя не пролунало й згуку. Лише дзвін мечів, подзвіння кольчуг та лат,  глухі стуки невідомо чого невідомо  об що та шаркотіння сотень ніг. Я прислухався і мимоволі подумав: "Тупіт ніг по землі, яка  нікому із учасників сутички не  належить…"
      Так, земля, на якій щільно зійшлися гурт парсів і  гурт саків, не була рідною  ані  тим, ані іншим. Але зійшлися на ній – чужій,  віфінійській…
      За що?
       Січа тривала  недовго. Усе стихло начебто в одну вмить, як і почалося. Але тоді   сурмила сурма і трубив ріг, а зараз - важенна тиша. Навіть стогону поранених не було чути. І неквапом  опадав  бруднувато-жовтий пил… 
        Я махнув Гобрію, і він  пішов до місця бойовиська. Невдовзі   повернувся і мовив, дивлячись на мене  втомлено. 
       - Жодного пораненого.
       - А  живі?
       - Був лише Овсій. Розкинувши ноги, він сидів на землі серед загиблих  і коли побачив, що я наближаюся,   звівся спроквола на коліна і увіткнув собі в живіт акінак.
       - Овсі-і-ій? – чомусь перепитав я.
       - Так, - відповів Гобрій. – Тепер і він мертвий.
       Думка уже ворухнулася в мені, і я міг сказати вголос: "Жаль, ми дарували б йому життя… Адже так, Гобрію?" Думка така у мене промайнула, але я змовчав.
       Я підійшов до загиблих. Не міг не підійти, адже то була  перша кривава сутичка в нашому поході, зовсім  мізерна   розмахом своїм. А суттю? Ми йдемо до  саків, до них, а не на них, і от гурт сакський трапився нам на шляху, і всі полягли. Разом із парсами, від рук парсів.
       Вони  лежали, як зазвичай  лежать ті, хто поліг у бою. Усі вперемішку, наче всі попадали з неба.   Парси  між саками, саки між парсами, один  біля одного, один на одному, деякі ледь не в обіймах…Мечі і кинджали, кинджали і мечі. Жодну стрілу не вийнято ні із горита, ні із колчана, а списи й луки валялися осторонь незграбною купою, без ужитку, бо точилася  борня лише на мечах і кинджалах. Вождь саків не лежав, а наче сидів, зіпершись спиною на полеглого парса і  низько опустивши голову на груди. Без шолома, і жаркий  вітерець ворушив густе пасмо чорного волосся на його гладко виголеній голові. Вождь саків… Я нахилився, щоб закрити йому  очі, але повіки були   стулені  -  Овсій наче спав…
      Ніколи більше  - ні до,  ані опісля -  не бачив я  такого  поля бою. Ніколи більше – ні раніше, ні пізніше – не хтілося мені  так  споглядати і споглядати загиблих, особливо саків. Я праг зазирнути бодай  в одні очі, най би в  мертві, але я дуже хтів заглянути в них!.. Нахилявся і зрив склеплені повіки -  мовби поснули всі. Що сподівався  побачити? Те, що вготували нам саки попереду? А чи виявилося б  воно у мертвих  поглядах? Чи лише у мертвих зіницях  і можна уздріти  видовища майбутнього? Задля чого?
       Я звелів  зібрати усіх загиблих  і   сукупно і поховати  в одній могилі. Тут же, край шляху. Я пожертвував іще одним днем нашого походу, бо справили ми достойну тризну по загиблих, до того ж  Кангалу, віфінійському сатрапу,   звелів знайти базальтову брилу, гурт каменотесів обробив її на моїх очах, як належить,  і з моїх же слів  висікли на брилі:
      "Тут спочивають вічним сном парси і саки,  які честь свою піднесли над власним життям".
        Не карбували, з чийого наказу установили ту брилу на могилі загиблих звитяжців – поговір зробив свою справу, тож усі знали, хто. Проте жоден із  моїх  життєписців  ув  оповідях  про мене не сподобився згадати сю подію. Чи спомин   про неї все ж був, але пізніше хтось завбачливо і ретельно  вилучив його? Тож і могилу згодом  стерли з лиця землі  з  такої ж  волі, а    камінь зник, невідомо куди?
      Невипадково то. Нічого не має випадкового у білім світі, а стосовно  Дарія  Першого Гістаспа, і поготів. Комусь… Та що там комусь  – багатьом!.. Багатьом, багатьом і багатьом вигідніше і простіше  виставляти володаря  парсів як хижого деспота, жорстокого, підступного  і мстивого людожера, відтак  стріча з саками  біля Калхедону, а тим паче –  братська могила  воїв край шляху,  ой як недоречні! Тож і прибрали. Так, що й сліду не лишилося?
     Ні! Сліди лишаються завжди, надто тоді, коли так уже ж силкуються, аби й натяку  про них не збереглося.

                ДАНТУР
                Куди  цілять  лестощі  людські, які приховують  порок, що наростає, бере і бере розвій, ширшає, напускаючи туману аби дійснити в ньому злі наміри? Наступне покоління неухильно прагне спростити  складноту буття, вишукує в ньому манівці, лишаючи несходимим, нечіпаними цілі шмаття неозорі, на яких розкошує чортополох. Буття - тяжке, складне і непередебачуване, і нице никне перед ним іще більше, впадає у безпораддя. Замість того, щоб  виполювати лихе зілля, запобігати шкоді і долати перешкоди, мружить так свій зір, найперше – сердечний,  мовби  й не бачить його. І тоді виходить, його немає зовсім. Аж є! І чинить те, що здатне чинити, що спонукало з"яву його на світ білий, і що безпечить безбороне  перебування в ньому.    
      Чому прорік я се?  Подумалося,   наче як зненацька. Несподівано,  через те, що думати малося б про Даринку, про стрічу з нею, аж воно ондечки куди потягло. Випадково? У тім то й річ, що ні. Молодий  відун Гаветдай,  напросившись   до мене, мовив:
      - Сареві сколотів не личить дівок чужих хтиво споглядати.
       Мов гарапником,  ще й упоперек  личчя,  оперіщив мене той докір. Не сам по собі, а тим, що нещиро виданий був. Аж ніяк нещиро. Аби відчути те, не слід було вестися таким тонкошкірим, як Дантур  – будь-хто з вухами незатуленимим та серцем тріпотливим уловив би кпини у словах відуна. Та ще ота молодеча, яка зелена не стільки літами  своїми, як прагненнями невизрілими.
      Я мовчки зиркнув на Гаветдая, бо чомусь раптом  захтілося, аби мовив він ще щось на додаток до того, що я тільки-но почув, проте й відун мовчав, бо то вже було б нахабством перед сарем – двічі одне і теж ректи. Звісно, я міг довжити мовчання, аби вичавити слова із відуна, і тим знехабити його стосовно мене із наслідком відповідним, та верхи сіло великодушшя моє  несподіване.
      - Ти  вважаєш, що набрав доста невідкладних підстав, аби сареві  сколотів отаке сказати?
      Гаветдай  скинув на мене очі, і легенький  сполох  уловив  я в них, через те   мимоволі наче аж втіху малодушно відчув. Знічено смикнувся нахаба Гаветдай, і що ж тепер скаже? Ну-мо?
       -  Я… - почав  нерішуче.
       -  Ну, рушай сміливіше, адже вся моя увага тобі!
       -  Я… Я вважав… Мені так здавалося, що ставини нагодилися…
       - Тобі здавалося… Негоже  бігти до саря з недоношеною думкою. Та я милостивий. Сумніву ти не  мав, що завжди вислухаю твою повну річ і неодмінно зважу на неї. Хіба не  так? А наразі не можу і не хочу  тебе затримувати.
       - Я небавом піду геть, бо ж ти сар сколотів… - тихо   мовив  Гаветдай, і я відчув, як він починає стрімко опановувати собою, і слухав далі, бо відун  продовжив: - Лише зволю собі нагадати про усевиддя і  знання Всевишнього, і що ми всі рівні перед ним, проте  ноша сарська на плечах його найтяжча.   
       Випинався серп косою, да до худих снопів хилився… То вже молодий відун видав те, що із сусідніх невикошених лугів і неораних ланів випросталося і пролунало воно   для годиться.   Гаветдай зазнав поразки, тепер ще й уваги  моєї  мав  позбавлятися, тож  пильноту  свою слабити  я не збирався.
       До всього – через перепони, і тільки так.  Несподівана і нерозв"язана бентега відійшла, та серце не вивільнилося од невтишшя, раз по раз у хмуроту пірнало, і вже готовий був до того, що так воно зі мною вестиметься, адже не просто сколот  я, а сар, тому через владу мені й клопоти.
       А Даринка не йшла  із голови. Сходив на могилу, і все погляд свій у бік Тарпи кидав, де за сивим пасмом верб  її хижа, слух  теж линув туди, аби не прогавити пісню. Та ніхто не виникав звідти у довгому вбранні,  з карими очима, і пісні не чути  було вже який день поспіль,  мені б забути, аж воно – ні! Не слабшало, а глибшало моє відчуття… І чим воно  покликане? Що отой погляд, який так  несподівано трапився,  та ще  кілька слів? Невже  я обійдений увагою жіночою, аби так зупинитися на Даринці? Гарна і чуйна моя Віста, ондечки уже стільки  літ за жону її маю, кохає вона мене, і я її кохаю,  то чому спомин  про Даринку так бентежить та ще й… гріє? Я не множив спрагло  і невситимо жінок, бо не дрібнив   себе  поміж них, мав їх стільки, скільки мав, аж раптом таке сум"яття…
      Що ж не так? Хіба не долюбив? Яка та частка в  мені, що невситимою, невгамованою опинилася? І то ще нічого, коли тілесним єством усе спричинене, а коли серцем?
       У мене  доста сил, аби   стримуватися, не дати привід для того, щоби  хтось іще, як ото Гаветдай,  смикати мене взявся. Душа моя для докорів відкрита навстіж, але правди  жадав я од усіх. І що ото Гаветдаю від того, що  блимнув  я десь небачно у бік дівки? Змаліє через те особистий його чоловічий шал, а чи влада моя пощербиться? Невже я здатний  утратити голову, бодай на хвилю забути, хто я над сколотами, аби молодому відунові так побиватися? І що краще, коли я загнуздаю себе, закую своє серце, затулю вуха і заліплю очі у проявах чуттів своїх, що поконною жоною моєю не обмежуються, чи,  коли дам їм волю? Кому гірше стане через те, окрім мене? Відав я про вакханські гульбища в Елладі, про послуги гетер у Римі… Чи слабшає влада в еллінських  архонтів чи в римських  консулів через те, що бурхливо, через  жінок чужих,  гамують  хіть свою?
        Що се? Добре, що то мова із самим собою. Проте звідки воно нахлинуло? Хіба бракує  відданої  Вісти, любові сина мого, схилля степу, лагоди Данапра, затишшя Гіллястої, що так необачно втрачає береги   душа моя?
      Навалу, яка нахлинула на тебе і гне тебе,  мне, зневолює; наслання, що звалилося, невідь за що, треба  виважувати іншою навалою, тим насланням, яке може бути з ним пов"язане.
      Божевільною напругою уяви   викликаю  лик моєї Вісти, збурюю у собі пристрасть, якої зазнали ми обоє колись давно,    за   нашої  першої близькоти, плигаю  в сідло, шпорю щосили коня і аж перед порогом  хати своєї  зіскакую на землю.  Ні на мить не спинившись, вбігаю   до покоїв Вісти і,  вбігши,  вигляд, либонь,   мав  найжахливіший, бо Вісту аж пересмикнуло, очі її широко розчахнулися, вуста розтулилися, от-от уже й зойк  мав би почути сполоханий, та пригорнув я Вісту правицею,  лівицею втамував ненароджений вигук, міцно стиснув  жону свою, підім"яв  під себе, одірвав від долівки, крок – і ми обоє  впали  на ложе.
      Я забув уже, коли й підступався  ось так до поконної жони своєї - а було ж! – то й не міг не відчути бентежжя Вісти. Очей її вже не бачив, та знав, що подив і замішання бушують у них, адже бриніло   усе тіло Вісти, а я рвав з неї плахту… Скидав свою одіж, а вже тоді обціловував  ледь стулені вуста, щоки, груди, живіт… Уткнувшись у духмяне волосся Вісти, раптом побачив… широко відкриті очі Даринки… Геть, маро! Я з Вістою, а Віста зі мною, пронизливий щем  сповивав нас обох,  і  шелест вуст, і шепіт, і стогін  палив мене… А я!.. Я і вовк лютий, і лагідний голуб,  я - і насильник, і пестливець…
       Жахкі і жадані хвилі підхопили нас обох, і то підносили, що аж голова паморочилася, то опускали, що аж серце мліло, мені здавася, що не я  заволодів Вістою, а вона проникла в мене, підкорила усе, що мав, та очі Даринки  горіли у жаркій темряві то наді мною, то глибоко внизу, і не відвести мені  було від них очей своїх… Та що там очі! У шепоті і в стогоні  Вісти мені вчувався голос   дівчиська з берега  Тарпи, і не  прогнати було      підступне наслання. Через те я вже не весь для Вісти був, та, либонь, і вона не відчувала мене повно, і рятувався  я думкою невиразною, що   не було жодних підозр  у жони моєї, і то тільки мені  згарячу  щось увижалося. І  добре, що силі моїй  мужній не було меж, і я міцно тримав Вісту, і відрадно, що ми злилися гаряче і солодко воєдино перед тим, як я вичах, відкинувся на спину і завмер.
      Правиця моя лежала  на  персах Вісти – все було, як завжди, і я зачаївся, не стільки  у неминучім безсиллі, скільки в очікуванні слова, яке мало пролунати. І я почув його:
      - Тобі зле, Данику?
      Долоня Вістиної правиці  поповзла до мене, наштовхнулася на мої груди, і завмерла там, де  серце.
      Мені перехопило подих, і язик наче присох до піднебення, бо  се питання поцілило саме туди, куди я боявся.  Я б із полегшенням хтів почути, якби вона спитала  "Що трапилося?" або "Чи ти зголоднів, Данику?" А тут – у саме серце!
      Раптом стало так зле… Як  зле мені  стало!
      - Ти… - голос Вісти пролунав ледь чутно і він наче  тремтів. – Ти наразі…  зі  мною був, любий?
       Жоден мудрець чи любомудр світу не зміг би підказати   відповідь на те, про що  в мене питали, тому я  мовчав. Добре, що  хоч  мовчання домігся!  Жодне слово, жоден згук не зміг би тоді розвіяти сумніву і підозр, що  спіткали мою Вісту, бо немає  нікого чутливішого  жони.
      Я мовчав. А тоді повернувся до Вісти, прилинув грудьми до її плеча, легенько пройшовся лівицею по волосю, по спині, по ягідках і зупинив її там,  де втомлені стегна  усе ще лишалися  розтуленими… Я пестив долонею розпашіле лоно і новими силами повнився.
     - Люба, - прошепотів мимоволі  і ледь чутно, -  бентежжя  чую, якого не праг, бо не маю жаги ні до кого, окрім тебе, кохана… Прибіг наразі так несподівано, бо хтів того бентежжя позбутися якомога скоріше, адже  пече воно мене, невідомо за що.
      Я шепотів далі, але вже не пам"ятав слів,  бо Віста лягла на спину, випросталася, і я бачив її сумні очі, і  мене проймав  невимовний    жаль до жони своєї. Мене раптом  заціпило, я умовк, бо слухав німий допит Вісти  і не виправдовувся, а так же  мовчки, німо,  але щиро казав про все, як воно було.
       Ми  мовчали, зате чули одне одного, як ніхто.
       Безмовний допит жінки… До того ж, люблячої… Вона  дійснить його вправніше найвправнішого  слідника, і немає від нього порятунку душі правдивій, та й ницій нікуди дітися. То кінець, коли  спіткало таке випробування. Слова не порятують, бо всі вони вивернуті жінкою навзнак, де видно все. Погляд у відповідь  теж не зарадить, бо вийде він полохливим. Усі надія на мовчання і… мову рухів. Та що ті рухи, коли я увесь виснажений! Як  не старався, проте сховати, чого прагнув, не зміг. Такий ото я є, Дантур… Чи  то в мене   Віста така? 
        Такі ми обоє, і вже згодом, коли минуть літа, а за літами - немало літ, збагну, що наслалося  нам те невипадково. Так  мало бути у людей, що віру вірну одне одному плекають, і варт душі марно не тринькають. То – жорстока нагорода за справжнє.
       Проте слово тоді ще пролунало:
        - Про себе помовчу, а ти… Ти  віриш собі, Данику?
       Хід мови вирівнявся, я се відчув і за інших ставин міг би аж крикнути  від полегшення, то й не примусив себе чекати:
       - Досі не вірити не випадало  підстав.
       - Тож і не  бентежся, бо і я вірю тобі, ледь не більше, ніж ти собі сам. А бентежжя твоє… Серце моє теж щось віщує, але  тьмяно  і невиразно, тож і не можу збагнути  нічого. Відтак і мови, і ваги не даю тому.
       -  Я не можу так.
       -  Згодна і вірю.
       -  Бо я  сар.
       -  Розумію, про що ти!..
       І  хіба міг я не розцілувати свою неповторну Вісту, котра  усього кількома лавами слів розрубала отой клятий вузол! Вона відділила, відтулила одне сум"яття  від другого, бо бентег, які гризли  мене,  було дві. Щойно одна вигзилася, навіяна Даринкою вона, проте лишилася ще одна. Найшла на мене раніше, наслала  безсоння трьох ночей, і то вже аж  на четверту Даринка нагодилася.
      Мудра  моя Віста, єдина! Немає двох бентег з одного приводу, а є дві, різні, бо – від різного вони. І ось одна розвіюється наразі, а друга… Стосунок вона мала  не лише до мого серця, а й до серця Вісти, до всіх, хто мешкає на наших споконвічних просторах, і куди воно поведе далі, я не знав. А Даринка…
        Я нахилився над Вістою, бо вона ще більше випросталася, довге чорне волосся розметалося по ложу,  очі  заплющені, руки до мене тяглися, вуста  ледь ворушилися   і стегна розчахнуті…  Я схилився над Вістою вже не поруч, бо вона була вся  піді мною.  І ми єдналися,   і   душі наші зливалися разом з тілами.
       …Коли  я знову  я   вивільнив усі сили свої,  і в наступному мовчанні    відновили ми обоє  дихання і тяму  взяли, тоненькі пальці Вісти діткнулися моєї долоні, обвили її, стиснули міцно, і пролунав шепіт:
       - Даруй мені те, що мовлю зараз, але мовити мушу.
       - Кохана…  - прошепотів  я, і те слово одне  важило більше, ніж просто згода, тому  Віста сказала:
       - Відразу після  того, як заскочив  до хати, ти був незвідано хапливим і… хижим. Таким я тебе ще не знала, бо  таким  досі ти  не був. Не питатиму, що накликало  на тебе таке, а тобі сповістила  наразі про се лише тому, аби ти відав, що я відчула.
       Тонкі пальці ще сильніше стиснули мою долоню.
       -  Тобі не треба  нічого  ректи  мені у  відповідь, бо жодного пояснення  не вимагаю, адже ми – муж і жона, які кохають одне одного. Тобі я се хтіла сказати, і саме зараз, любий.
      Віста нахилилася  наді мною,  і  її перса торкнулися  моїх грудей…

                ДАРІЙ
                Парси – над усе, бо я парс, та все ж не можу не згадати вдячно Мандрокла із Самоса, хоча й еллін він. Сей майстер за все моє буття став для мене чи не найбільшою таїною, бо так і не збагнув я, що було в душі його, коли він так схильно і так готовно сприйняв наказ  мій про лагодіння мосту через Босфор. Звісно, той міст  Мандрокл брався зводити за щедру винагороду, а не в дарунок володареві парсів,  тобто отримав  еллін за труд свій  значний для себе зиск, і так мало бути, та все ж  мене вразило, як ретельно і вдумливо чинив  Мандрокл. Спершу вивідав  усе узбережжя уздовж Босфору, шукаючи місцину не лише найвужчу, а й  примітною глибиною води та силою її течії. Обрав саме там, як я вже обмовлювався, де протилежні береги протоки  підходили один до одного якнайближче – до семи стадій1 – а глибина  коливалася між п"ятою долею стадії та її половиною2. Стрімка течія  не викликала довіри, але  Мандрокл  знав, що наближення берегів притлумить її міццю кораблів, щільно припасованих один до одного.  Сказав про кораблі тому, що Мандрокл не  взявся творити такий міст, який стійним  був би ще  довго  і довго після нашого походу,   аби користувалися ним усі. Такий міст був би громіздким, але не се  насамперед знічувало, а те, що на його лагодіння часу піде багато, ми ж  спішили. Мандрокл зайнявся мостом, щойно зима перетекла  у весну, і  завершити його мав уже  за місяца тайграчиша3, тож і звернулися  до кораблів.
       Завжди, згадуючи Йордана, не можу стримати усмішки, бо так усе просто  вийшло у сього готського спритника: "Від самого Калхедону, на лівому березі, і впритул до Візантія, на правому,  поставив Дарій свої кораблі, тісно стуливши  їх,  і перейшов у Фракію". Начебто усе так, проте не зовсім, бо не я  тулив  кораблі через Босфор. Кораблі пригнали еллінські сатрапи із Егея, ще  коли я збирався виходити із Суз, бо з військом своїм був. А вже далі… Кажу  ж, що кораблі  протоку не просто перекривали, а вилаштувалися на ній справжнім тобі мостом, тільки й того, що  дна не  торкалися, а лише якорями зачепилися за нього і трималися на воді. І  виключно Мандрокл тим  займався - і тесля, і будівничий  в одній особині.  І кораблі мали не просто стояти, упритул один до одного, аби по них могли надійно пройшти пішаки, а й  перебігти вершники, та  надто – тисячі і тисячі колісниць та возів  прогуркотіти. Для того Мандрокл звелів надійно виставити через протоку трієри та пентаконтери4 і зв"язати їх товстими канатами із білого льону та із волокон папірусу. Упродовж кораблів виклали міцно зв"язані тими ж канатами колоди, а по них упоперек вистелили дошки, які землею, вперемішку з травою,  засипали і затрамбували. Обабіч настилу звели огорожі, аби не падали з мосту ні пішаки, ані вершники, бо інколи налітав вітер і  починав розхитувати Мандроклову дивовижну споруду. Проте вітер  лише намагався  її розхитати, тож  міст лише хіба що плавно здіймався та опускався над Босфоровою пучиною, зовсім не перехняблюючись  і не здиблюючись, і крокувало по ньому моє військо широко і впевнено, і вози котилися, і худоба йшла.
      Я осібно разом із Гобрієм слідив за тим, аби всі трималися  твердого  ладу, супокою і  неспішшя за переправи. Мнили так, що ліпше згаємо якийсь день-другий, аніж почнемо густо втрачати  воїв та й вози  вже    на переправі. Се було дуже важливо, бо  на правому березі перед нами  починалася збурена, очікуванням нашого прибуття  Фракія, за Істром – загадкова Сакія, і вої мої не в паніку мали впадати, через безлад, а кріпити дух свій  ладом.
       
          1 Близько 1350 метрів.
          2 Від 33 до 80 метрів.
          3 Травень-червень.
               4 Трієра і пентаконтера – типи стародавніх суден. 

       Міст  через Босфор, надто  переправа,  сукупно були  нашим першим   випробом, і ми його  витримали. Звісно,  напругу несли на своїх плечах, та насамперед вдячними за те маємо бути Мандроклові. Ще коли вів я  перемовини з цим дивовижним елліном, звернув увагу, як уважно він слухав, як відверто і достойно питав у мене, що слід було йому з"ясувати, як сміло висловлював сумніви свої, де чув їх і як не вагався, коли мав мені в чомусь заперечити. Видатна особа. Мандрокл  не кидався словесами, мовляв, який я мастакуватий   умілець, не хвалився тим,  що витворив досі,  і не певнив мене, що за справу, мною підказану, береться   свідомо і чинитиме її ретельно. Те все читалося в його рухах, у його  проникливх позирках, а  надто в тім, як вимовляв він слова  – тихо, повагом і скупо.  Гобрій був біля нас і теж повнився тими ж чуттями, стосовно Мандрокла, що і я, і було так відрадно щиру людину бачити перед собою, адже  було те   чи не найбільшим дивом не лише тоді, а в усі дні і літа. Тому й обдарував  я Мандрокла щедро, і не втримався, щоб до розмови з ним не вдатися. Я спитав:
        -  Ти скажи  мені, самоський умільцю, чим кликане  схилля  твоє  до  мене, адже  бачиш, хто я  і свідомиш, хто є ти. Гадаю, моєї  плати  за труд твій  було б доста, а ти ще й  увагу таку виявляш, я ж бо чую се.
       Мандрокл, поки я казав, не зводив очей із мене, а коли скінчив, зиркнув на Гобрія, наче зважуючи, наскільки слід ректи те, що він наразі почне,  при свідкові, і сказав:
      -  Чую, що похід ти ведеш не звичний, таких, як наразі, досі не було ще під сонцем. І мислю я так, що ніколи більше не буде до скону віку. Я – еллін, а ти – парс, сим  усе мовлено, та у прагненні твоїм я разом із  тобою. Ти мовив, що різнить нас обох, і то правда, але, царю парсів, відки знаєш, якою думкою інколи повниться серце моє? Бачив мої руки в мозолях, і гадаєш, що я  - лише тесля  син теслі, що вивищився над простими теслями  вмінням не лише ладити з деревом, а й до людей хід мати? Аж ні!  Зрю нерідко значно далі  колод, обаполів і  дощок,  і бачу там, куди допинаюся взором,  кращий лад межи людьми, ніж ведеться нині. Не відаю, коли настане він, але перекон маю, що прийти має неодмінно. Бо є такий цар, як ти, хоча ти ще й не звідав свого істинного призначення, і я молю Бога свого, аби відання те спіткало  тебе за життя  твого. Більше нічого тобі не мовлю, тож  зволь піти мені до  своїх.
        Я був уражений, і Гобрій спантеличено поскріб затилля, ми перезирнулися із ним, але промовчали. Я звів свою увагу на те, що Мандрокл ледь не вперше із усіх, з ким досі я мав мову і справу, і ледь не єдиний не назвав мене  володарем  над володарями, він зовсім про володаря не згадав, і я вибачив йому те, і Гобрій на те нічим не прохопився. Бо такий чувся чин самоського умільця, він   був глибоко щирим,  і не зневагою до  мене зумовлений, а гіднотою власною, а за вияв гідноти людської ніколи гудити не  слід.
        І то було ще не все. На знак нашого переходу через Босфор, я наказав на фракійському березі, близ Візантія,  установити два  стовпи з білого каменю, аби написи на них  ассирійською та еллінською мовами свідчили усім, куди я йшов і як чинив. Мандрокл же від себе додав  ще й різьбу на камені, в якій   зримо постали мости через Босфор, я, Дарій, що сидів на престолі, а повз мене ішло моє військо. Ще й напис  вивів про те,  що  лаштуванням  мосту Мандрокл сповнив мою волю, чим собі і  самосцям слави додав.
       Я не просив Мандрокла  і не велів йому  того  чинити,  то була його власна воля, воля мужа, котрий глибоко відає, нащо явив його Усевишній  світові, і що йому начертано на шляху буття.
      А вже  перед нами лежала Фракія, поки що не зовсім ворожа, адже  зла фракійцям ми жодного не вчинили, але гостро наїжачена, позаяк ми без запиту у межі чужі увійшли. У тім я перекон  глибокий дістав, коли виставив уперед, аж за Візантій, значний гурт Аріарамнових верхівців, і ті наштовхнулися на гетів1. Аріарамн, за моїм наказом, пробував удатися до перемовин, але гети  рішуче ухилися, діставши натомість,  із піхов мечі.  Битва була недовгою, Аріарам розсипав супротивників по розлогих пагорбах, втішним те ми
       1Одне із фракійських племен.

могли б  назвати, та не зовсім, бо свідчення дістали, що ніхто не хоче бачити нас на сій землі, а йти ми по ній мусимо. А ще слід було вхистити підступи до Мандроклового мосту та й сам міст, бо сим же шляхом із Сакії вертатимемося, тож звелів я  звести  біля гирла річки Маріци, а се неподалік узбережжя Босфору, стан укріплений.
       Нахилив  я для сього зведення тирана  іонійського і лишив там значний гурт вершників та й пішаків, що переважно парсами були, а мідійці з вавилонянами лише додалися. Очільником у стані лишив  парса Мадобаза, а стан назвали на мою честь – Дарієм – і то вже наступні життєписці сотворили з нього   недолугий  Доріск. Знав, що Мадобазові  із залогою нашою несолодко доведеться, та все ж  зважав на те, що стан  звели ми на землі саїв -  досить прихильних до нас фракійців, нам же довелося   згодом долати  несамовитий   опір скірміадів та ніпсеїв1, аж поки дісталися Істру.
       Першим на берег сієї могутньої, межової од саків,  ріки вийшов я, бо ще біля укріпленого стану, неподалік гирла Маріци, відокремив од  себе  другий вагомий гурт війська і  дав його вести  довіреному вірменові Дадаршишу. Се для того, щоб відволікти фракійців  од наших головних сил, з тим і колісницю ми обладнали царську ще одну, аби думали, буцімто  сам Дарій у ній, я ж рушив окремо, навпростець до Істру. Учинив так, бо Аріарамн вивідав  заздалегідь, що геть вороже  деякі фракійські вожді лаштувалися супроти нас, про усі сили їхні ми не відали, і,  щоб не ризикувати, розділилися. Але засторога  виявилася зайвою, бо не було одностайного руху серед фракійців. Одні рішуче ставали на прю, інші до меча бралися не вельми охоче, чимало знайшлося і таких, що зовсім   шлях  нам не перетинали. Біля Істру мене наздогнав Дадаршиш, коли військо, чолене   мною та Гобрієм, уже здолало Істр, і на лівому березі могутньої ріки ми з"єдналися.
    
                ДАНТУР
                Трохи нижче Кам"яного Перевозу,  за Папай-Горою, де Тарпа вкотре одхилившись від Данапра, осібно несе свої води до моря і наче звужується (насправді ж вона зволила повипинатися острівцям  та косам по своєму плесу), ми переправилися на  лівий берег. Саме верталися із Грушевого, де я  стрічався  із вождем савроматів Скопаком, і не відчахнулися одразу  в степ,   до мого літнього стану, а  ринули уздовж  Тарпи. 
      Інший світ отут,  і не  скажеш, що степ зовсім поруч – він так близько, що й рукою подавати не треба. Смикнув коня на пагорб, що здається нескінченно тягнеться уздовж Тарпи і Данапра аж до самої Таврики, і вже ти в степу. Розлив ковили, деревію, жовтозілля і молочаю одразу вихлюпується аж до пагорба, а вже по ньому  - типчак, пирій, звіробій. Далі, у глиб степу – жовті свічки коров"яка та гуртівці будячиння  виказували низовину і прохолоду. І над усім  цим, всюди, куди лиш міг сягнути взір, - тремтливе марево. Його жвавина і живизна завжди хвилювали мене; як захопили з того першого дня, коли уздрівши  їх,   почав свідомити світ і себе в ньому, так і тримали  і не відходили, і не відпускали, і я поруч із ними був стійно, бо як же іще.    
        Не шпорив коня, а пустив його ступом, і супутники мої, що за мною,  не спішили, давали, аби я трохи вирвався уперед, бо знали, яким неговірким ставав їхній сар, коли випадали йому на очі сі обшири…  Я й так до слів не вельми  схильний, та коли зір западав з одного боку на степ, а з другого на синювато-зелену  долину, яку  Данапр ділить із Тарпою, до мене краще не підступатися зі словом,  взагалі не бути поруч, а триматися віддалік. Особливо, того дня, коли стан мій у степу, по ліву руку, ще не прозирав,  проте   Тарпа з Данапром ось, праворуч і прямо. Густою блакиттю вилискувала тендітна річечка, що аж темінь дзеркалила в ній, а синій, із жовтизною,  могутній Данапр випромінював ясноту. Се різне між  рікою і річечкою вгадувалося не лише, коли незмінна супутниця Данапра відкидалася од нього і бігла окремо, бо між ними вляглися білопіщані коси та зеленокучеряві плавні, а й,  коли вони линули разом, укупі, проте не з"єднувалися, не      

    1  Скірміади і ніпсеї – фракійські племена.
 змішувалися, і не лише течіями своїми видавали кожне   себе (у Данапра вона стрімкіша), а   
й кольором води. Навіть хмари, якщо  траплялися, різним дзеркалили лики свої: розкуйовджено,   із  сутінковим напливом бачилися  вони у Тарпі, а в Данапрі  яснішали.
      Я відав степовим краєм,  сколотів  завчено  кликали степовиками, але   степ   без Данапра, без сієї могутньої ріки,   то  не наш степ. І я вкотре переповнювався глибокою дякою Усевишньому, що дав мені право бути сином саме сієї землі,   клопотатися про неї  і від плугатаря, і  від саря, і від пастуха, і знову від саря, бо так  повелося  у роді сколотськім. Ми смирили тракійців  і таврів, коли їм   затісно  почувалося  у власних межах, котрим  раптом   ставало бракувати  того, що  зусиллям рук власних отримали вони для буття  свого,  і вони    сунули на землю нашу. Інколи й еллінів доводилося спроваджувати геть, і здавалося мені того травникового дня, що я ніколи не збагну чужого захлання. Ніколи не  зрозуміти, як ото можна множити своє за рахунок чужого, а власне буття довжити через обрив життя іншого. Чим далі линув узір мій над долиною Данапра, і чим більше він  захоплював, тим  глибше я проймався мислію сією.
       Наче не загадував собі нічого і ні на що не сподівався, коли попереду, за лугом у прозірах верб, що наче виринули із Тарпи, земелькали біленькі хатки. Вмить одне ім"я вхопилося за свідомину мою, одне-єдине ім"я, наче саме по собі, і більше жодного – Даринка. Кого я праг в оману вести  - невже і себе  самого – що іменно через те дівча  ми шляхом таким подалися: не одразу у степ, а  уздовж  Тарпи!.. Бо все ворушилося  і ворушилося щось там у серці  моїм, наче тихенько муркотіло собі, та не зникало нікуди звідти – бгалося1 мені, що дівчина ось,  несподівано десь тут має бути,   вона неодмінно трапиться нам… Та ні ж  бо -  не всім, а лише мені на очі  вона спаде! Зовсім наче ненароком – ось так їхали, мовби  у ділах своїх, та й надибали. І я вже не бачив  нічого, окрім стріх солом"яних над   білими  хатами, і  серце уже розворушувалося і розворушувалося, калатало так, що здавалося і вершники за моєю спиною чули його. Я не кликав до пам"яті отой шал, що огортав мене із Вістою, яким хтів  збити  мару, наведену незнаним досі дівчиськом, я наче  зовсім забув, що всилив себе не перейматися думкою про неї, а лише зрив і зрив на хатки у недалекій далечині, мовби рахував їх, аби вилучити зайві і лишити одну, ту, в якій Даринка.
       Дуже не хтів би я, аби хтось із попутників моїх запідозрив мене у думках, котрими сповився мимовільно, і дуже вірив, що  розмисли мої потаємні  не доступні нікому, окрім мене. Проте коня пустив у легеньку рись, бо путівець, що встелявся нам під ноги, широкий був і прямий, і вів він у село, і чого б ото зараз почали ми звертати з нього? Нерозумно адже! В"їжджали в село, почали минати його, а вже далі у степ вихоплювалися. І  ні до чого я не праг – то лише шлях так вивертав, і ми йому корилися. Я навіть зиркнув  напіобертом на попутників, наче за той короткий украдливий зирк зміг би ухопити в очах якусь підозру до  себе. Нічого там уздріти мені не вдалося, тож утішав себе, що нічого в них щодо мене й бути не може, а ставини самі чинять усе.
       Кажу так, бо не встигли ми в"їхати в село, як настріч,  із-за верб, що схилися перед левадою, по праву руку, вихопився вершник риссю. І, мабуть, розігнався б він одразу в галоп, якби на шляху не трапилися ми. Тією ж риссю вершник затрусив у наш бік, і раптом, либонь, усі ми  розгледіли, що в сідлі не муж, а жінка. Ба, аж то дівчина!.. Що-о-о?..
        На коні сиділа Даринка. Не я зсукав сю стрічу, а самі ставини, бо їхали ми собі, як і є, і от – незвичайний  вершник.
        - Вітаю саря сколотів! – не крикнула ще оддалік, а мовби виспівала    Даринка і зупинила коня, тож вийшло, що ми під"їхали до неї, а не вона до нас.
       - Най добрим і схильним буде тобі день, - похапцем відповів я, а тоді мовив те, що начебто виникло саме по собі: - То з піснею була, а тепер – на коні…
       - Можу і на коні,  і з піснею водночас, - уточнила Даринка. – Якщо дозволить сар, то можу й зараз…
       -  А чому б я мав забороняти?
          1 Здавалося.
 не буде, то вже так сказала, адже сар сколотів на шляху трапився… Не часто  випадає таке…
        "І не всім", - не стільки хтів, скільки міг би додати я, та не додав…
       - То співай, - сказав.
       - Дякую за дозвіл і запросини, та вже іншим разом пісню утну. Можна?
       - Знову зволу питаєш? Наче як без сього не можеш…
       Дарина змовчала, зіскочила з коня, і я побачив, яка вона ставна і ладна у  шкіряних штанях з мереживом, що спукалося  по  стегнах   ледь не до кісточок.  Та ще ладнішою  видалася дівчина   через білу сорочку,   підсмикнуту широким сизим поясом, сорочку, по якій розіслалося намисто у три ряди. Густе,  під колір вербової кори спідсподу,  волосся вільно спадало на плечі, а синя стрічка, якою воно  сповите було через чоло, наче підсилювало ту вільноту.
        Враз відчув запаморочливий запах  того волосся… Гарячі  вуста… Пружний стан… Раптом забаглося обіймів, жарких і нероз"ємних…  Та що там  обіймів! Бодай дотику  руки… Бодай кінчиків пальців її руки торкнутися.
       Що за наслання! Звідки воно? У  мене є Віста, і я гадав, що після отого мого неграбного і розвінчаного  Вістою шаління, усе минулося, а коли б і сходила на пам"ять ся дівчина, то лише через буденну цікавину, аж раптом он як склалося!
       Торкнутися її не міг, то хоч із коня зійшов. І сплигнув на землю, і вже не знав, як утримався, аби не схопити дівчину і притиснути до себе. Ні, не затим,  щоб уситити хіть свою, в тім то й річ, що близина мені не виділася, проте забаглося мати сю дівчину  біля себе. Щоб бачити, слухати її... Кохати? А що ж Віста? Не можу згадати, чи так же хвилювала  мене вона   тоді, давно-давно, за нашої першої стрічі... Гадалося, що все було, все є, все звідано, та щось же, мабуть,  лишилося невситимим, коли двічі отсе на шляху стрічі такі мені випадали. Хвилювала мене Віста, ще ой як  хвилювала, та не вихвилювався  я  увесь, либонь.
      Ми йшли  неквапом, ліворуч мій кінь, праворуч   Даринка зі  своїм огирем, а за нами попутники мої. Теж усі спішилися, хоча я й не вимагав того  від них.
      - А я  зажила, щось наче як другі народини, - раптом мовила Даринка, не піднімаючи голови і не дивлячись на мене. – Ти не відаєш про се, та й нащо воно сареві.
      - Що   за народини?
      - А чув, як гурт сколотів був захоплений позаминулої осені тракійцями на Боспорі, коли лодія  наша потонула?
      - Звісно.
      - Я ж у тім гурті опинилася, а тоді тракійці усіх, хто виплив, продали персіянам. Побратимів моїх на чужині припнули, а мені дарували волю. Сам володар персіянів, Дарій, се зробив…
      Тут дівчина підняла на мене очі, і я уздрів у них глибоку цікавину до того, який  уплив  сповіщене  нею щойно звело на мене.
      Що казати, – я був уражений! Скільки слів  таких  одразу: подарувати, Даринка, Дарій…
      - Персіянський володар, кажеш? – спитав я, аби було через що  мову подальшу розвинути. – Ти його бачила?
      - Авжеж. Ось   як тебе зараз.
      І я почув розповідь про Даринчину пригоду у Персії, про її повернення на рідну землю – дійсно друге народження. Мені аж личчя, либонь, звело  навкіс, коли раптом уся моя цікавина звернулася  до незнаного далекого Дарія, що таким молодецьким учинком  підніс себе. Чому? Невже через  наліжницьку долю сієї бідолашної дівчини, на котру я так неспинно ведуся? Подумалося мені се – а що ж іще мужеві могло приверзтися, коли  дівчина очі затуляти стала! Вогняним сполохом у голові мені війнуло, проте не стало воно полум"ям, а тут же  змеркло. Крихка доля  наліжниці тут ні до чого, принаймні, Даринці вона навряд чи випадала, інакше, навіщо було б отут зі мною мову заводити про Дарія, отож і згадувати лихе? Та й смуток, що промайнув на гожому личку дівчини… Сум за  тими, кому не випав талан землю рідну побачити – се було в Даринчиних очах, а я, бовдур,  напустив підозру про Дарія…
      Окрім тієї розповіді невеселої, ніякої ваги у розмові нашій не  трапилося. Лише прості і легкі Даринчині вигуки і такі ж мої зауваги. Через що ж  тоді прилип я раптом до того дівчиська?  Чому ж ішов, не відаючи, де я і куди прагну, не чув попутників моїх, котрі пленталися слідом,  і геть не переймався можливими пересудами про випадкову сареву стрічу біля   Тарпи і про вагу, яку  сар несподівано надав їй,  а ще більшу вагу надав невідомому самому дівчиську? Адже не ступав по-сарськи поруч із конем своїм, а повільно брів і все більше слухав (та ще й як жадібно!), що  лепетала йому  дівчина, і в слуханні тім неабияка цікавина саря вчувалася.
       Мало там хто може трапитися сареві на його шляху в об"їздах станів сколотських, то невже слід біля кожного спинятися та ще й із коня злазити? А вже коли й зліз, то хіба неодмінно треба мову заводити та ще й  брести пліч-о-пліч, наче шлях перед тобою неміряний, а час нескінченний? Се так подумки,  сам до себе я прохоплювався, коли йшли ми з Даринкою, мовби хтось мені вже докоряв. Чи докоряли? Мабуть, бо цікавина людська більше грає не там, де всіх воно  торкається, а там, де солоненьким окремо відгонить, а надто на грішне   натякає, аби потім вже не лише плескалися, а  й відверто чесалися  язики.
      Лише мелькнули  такі думки  невиразні, та я все йшов із Даринкою і йшов, тож  вивідав, що  батько  її, Синбал,  має пасіку, з десяток корів, стільки ж коней,  три десятки овець і добрячий клин землі  неподалік   Тарпи. І для всього стачає батькових зусиль, а ще  ж п"ятеро   братів, її матір і сама Даринка. А  вийде  гостра нужа, то долучаться хлопці із їхнього села – заробити зайвий шмат м"яса, жбан меду чи кілька мірок збіжжя, завжди охочі зголошуються.
       Та  ще Кармак… Був і  шостий брат у Даринки, і вона після тієї стрічі нашої першої жодним словом про нього  більше не прохопилася. Зате я навертався до нього подумки, позаяк  багато чим нагадувала сестра співочого брата свого і насамперед тим, що сама співочою була.
       Ми йшли і йшли, наче стали на шлях сей бозна-коли, наче світ мій завжди Даринкою повнився, і, либонь, ніхто із нас не переймався тим, що шлях  той ось-ось урветься і не просто зміниться на щось інше, а завершиться, скінчиться, щезне зовсім, раз і назавжди, аби ніколи більше не стелитися нам обом під ноги. Принаймні, мені таке на думку тоді не спадало. Лише коли увішли в село, і  то по ліву руку, то по праву нас   стали помічати   сільчани і низькі поклони мені  слати, раптом закахикали з натяком мої хлопці-охоронці за спиною. Дійшло до мене, що то знак  мені слався од них, мовляв, спинись, сарю, оговтайся, сідай мерщій на коня та  шпорь його у степ!
        І таки погнали ми у степ, звернувши у перший перевулок, а Даринці я навіть не махнув рукою.
        Але  не йшла  дівчина із голови, скільки й гнав коня, і вже не жагуча жага  пекла  мою душу, а тиха зажура ятрила її, що навіть затуляла все навколо. Я навіть Вісту, котра вийшла мені настріч із сином,  не запримітив одразу, а в якомусь  тупому заціпленні  ледь не проскочив мимо. Схопив сина на руки, нахилився, щоб поцілувати  Вісту, а вже пізніше…
      Ні, я не кидався на жону мою. Щойно лишися удвох у темряві намету, і ось там  я зазнав, що таке жіноча  навала, так зазнав, як ніколи досі не чув її…
      Не відаю, коли Віста роздяглася, а тоді стала нестямно оголювати мене, і від перших її доторків пройняв  мене жах через можливу мою неспроможжя, яке не те, що знеславить мене  - мужа і ратника -  а образить Вісту, і вже далі, що могло бути, годі й загадувати. Та я відгукнувся на пестощі жони з усім своїм, здававалося, поснулим,  парубоцьким зухваллям, і не зрадив, не знеславив себе і не образив Вісту. Я впізнав жону свою, мою дівчину і матір сина мого, мою кохану, і безмежним вдячним спалахом єства свого пройнявся до неї, і були  ми удвох у тім вогні. Тільки ми – Я і Вона, були  єдино і цільно, через  дотики  і подихи.
     Знесилений, коли полум"я в мені загасло,  я відкинувся навзнак, але не серцем відхилився, а лише тілом, щоб поновити сили, а потім знову ми  удвох  зводилися  в  сутину одну.
      …Озеро – не річка, та обоє водою багаті. Лежали  ми геть знесилені і мовчали. Віста ні про що не питала, а мені нічого було їй сказати. Ми чудово збагнули одне одного, зливаючись  у найближчій близоті, а коли рука Вісти  торкнулася мого чола, а тоді  поповзла по волоссю і завмерла, занурившись пальцями у  косми мої, я ледь не  заплакав від розчулення і каяття.

                ДАРІЙ
                Чим зміряти  бентегу мою, як передати хвилювання, що охопило мене  на лівому  березі  Істру? Я першим ступив на землю, бо ще на мосту вийшов із колісниці, і та земля була сакською, або Землею Саків. Ось я тут. Праг сюди серцем своїм,  тож навіщо навів  таку силу воїв? Якщо вірити Геродотові, то їх за моєю спиною ледь не стільки, скільки саків, та не лише  воїв, а всіх – разом із жонами, дітьми і стариками. Чи саків іще більше? Поки що не відав достеменно, а за   донесеннями Аріарамна тих степовиків мало бути щонайменше мільйон, якщо нашкребти усіх, разом із будинами, галанами та ще й гагатирсів і маланхланів із савроматами1 додати. Проте, кажуть – то зовсім інші люди… Я ж  іще не визначився, як саме воно є - саки не саки -  отож і  не притулився до жодного із суджень.   
      Либонь, дивними видаються декому оці розмисли мої сердечні, мовляв, невже ото Дарій – всемогутній парський володар роду Ахеменідського -  до таких душевних коливань, що із малодушшям межують, опускався? Як же  тоді міг він правити державою неосяжною, коли ледь не на кожному кроці сумнівам піддавався  і вагань стільки зазнав?
       Ніякого  бажання до виправдань не маю, скажу лише, що життєписці мої нічого про ті сумніви та вагання не відали, бо відати не могли, відтак тямою  своєю доходили лише до слів моїх проголошених та дій учинених. А хто ж підказав би їм, скільки слів мовилося мною подумки  самому  собі, перш ніж одне –  зважене, виважене і відточне – осмілювався я оприлюднювати, щоб інші чули? Скільки всього коїв я  в душі своїй серед білого дня, трясучись у сідлі, чи беспросвітної ночі, не знаючи сна і холодним потом обливаючись, до того, як одверто і відкрито  із усіх можливих вибирав один-єдиний  намір     і робив  його вчинком  живим! Хитання і вагання є у кожного,   але тому, хто владою  важенною наділений, кого    нарекли  великим, приписують лише мовлене вголос та вчинене дійсно. Тож і постають  великі і могутні   тільки  рішучими і непогрішими, як боги, і кому  вже до того, що воно   коїться навколо  чутого і вчиненого, а надто, що передує тому… І гримить  славослів"я по світу, мов порожня діжа – гуркотом багата, та зиском  ялова.
      Єдино через се і мовлю  зараз, що дійсно було зі мною, бо Дарій  із наскельних написів,  клинописних  зводів та пергаментних  сувоїв – то кам"яний Дарій без плоті і крові. Він холодний, як крига і незворушний, непорушний, мов скеля. А мені ж так кортить постати перед нащадками  моїми не лише таким! Або ж зовсім не таким… Не матиму від того анічогісінько, хіба що пам"ять свою розворушу, але так  болісно, так нестерпно хочеться, щоб знали про тебе правду!..
      Отож вийшов я тоді із колісниці, глянув перед себе, де витинався обрій без палаців і мурованих стін.
      Степ…
      Колихалося трав"яне море, аж моїх ніг сягаючи, напиналося безхмарне небо, і ніби  нічого більше, і я ледь не скрикнув гучно: "Ось ти яка,  Сакія!"Але про себе все ж мовив ті слова, бо не міг інакше. На якусь мить  забув, що я володар світу, що за  мною  сила незбагненна,  і сила та прагне дій; не знав, що чекає на мене, як діятиму  далі, з чим
 
     1Будини, гелони, меланхлени і савромати – сусідні зі скитами племена, ймовірно сколотського походження

повернуся до Парсії, і яким буду після  сього походу. Я просто стояв, дивився, дихав і слухав, слухав і слухав…
       Та подібні розмисли у царів вельми короткі, немає їм розвою,  і бути не може, я хлиснув   себе нагайкою по халяві чобота і мовив до Гобрія, що саме підійшов, сказав так, начебто мені все те байдуже:   
       - Оце така їхня земля?
       Гобрій глянув на мене пильно – либонь, не те вчулося йому в моїх словах, що в них долинуло…
      - Авже ж пустка, о володарю, як на перші очі. І все  ж поглянь,  скільки тут билинок у цій нібито порожнечі, які вони не схожі одна на одну, вслухайся в отсе сюрчання, цвірінькання, шелест і шурхотіння – то буття тут таке. Коїлося воно без нас і коїться зараз, бо не вчуває потреби у присутті нашому.
       Мало сказав Гобрій, та поживи  розмислам  кинув багато. 
       - Що і скільки треба, про те достеменно відає лише Всевишній, а наші дії
  – то відгомін наших прагнень, і прагнучи чогось, завжди надію май на успіх. Хіба не так?
        Гобрій не зводив із мене очей, і  не  бачив я, аби хилилося щось у них на мій бік. За інших ставин те могло б і озлити мене, та я вже на сакській землі, я там, куди й праг, отож  душа моя  тримала рівновагу, і добре, що Гобрій не став рушити її. Адже й сказав:
        - Істинно так, о володарю.
        А сакська пустка і далечінь  так і всотували в себе взір мій, і не лише око, мене всього кликало, вабило, тягло… Куди? Невпинне бажаня охопило мене, аби скоком на коні наблизити отой  мерехтливий обрій, відхилити його, зазирнути, що  за ним, а тоді погнатися за тим обрієм, що відкриється, і так скакати й скакати, поки коневі стачить сил, та не вщухне моє бажання летіти й летіти отсим простором. Щоб вітер повз вуха і сонце блискало то спереду, то позаду, а потім місяць викотився, і лету моєму не було б кінця.
      Трав"яний запах паморочив голову,  легенький шепіт, що линув із трав, збуджував, щось сіялося з неба, і добре, що лише Гобрій  стояв поруч, і  тільки  він почув щойно  вибрик  мій нещирий про пустку степову.
        Я не схильний до пісень та інших подібних душевних виливів, але раптом забаглося співати. А тоді…
       - Коня! – крикнув я  зненацька Гобрієві, але так, щоб мене почули й ті, що віддалік,  за нами.
       Гобрій стрепенувся.
       - Даруй, о володарю, нащо кінь,  коли ондечки колісниця?
       - Коня!!! –  заволав я, і вже бачив, що ведуть мені  мого буланого, і вже  чув ноги  свої у стременах, сідло під собою,  і стелилися  трави коневі під копита, і вітер рвав з  мене волосся, бо шолом свій я лишив у колісниці. 
       Я  вже стискував  вудила  правицею, уже заніс ногу, бо до нестями чув, як простір сакський кликав мене, а тут Гобрій:
        - Яку думку має володар єдино, щоби я міг  почути?
        - Хочу майнути крізь простір отсей… - мовив стишено. - "Бо сил  не маю терпіти"… – мав би додати, але то вже було б занадто. Я й так зібрався коїти щось дивне  - це  виразно читалося у Гобрієвих очах.
       - Аріарамн… - почав було Гобрій, але я не дочув, бо  Авсай уже  ніс мене степом.
        Я знав, що таке простір, наповнений лише сонцем, вітром і далеччю, адже ще раніше   стелилися під ноги мого коня сумирно і безвідмовно землі Мідії і Кілікії, Вавилону і Парфії, Ассирії та Аравії, скільки  земель я зміряв,  але такого, як звідав,   майнувши сакським степом, не знав   ніде більше, ні до, ані опісля. Не було ні миру, ні покори, я просто почувався вільним у вільному світі, єдиною вагою в якому було моє власне життя, і  вміння бачити те, що бачив і наснажуватися ним. У мене все було. ВСЕ! Усе я мав упродовж отих небагатьох хвиль мого такого необачного і невтримного лету, лише продовження не удостоївся. Бо вже скакав  за мною ошелешений Гобрій, за Гобрієм моя охорона, що розсипалася лавою по степу, заходячи  і зліва,  і справа, наче затіяли лови на свого царя, і ось-ось оточать його з усіх боків. Свисне аркан, вирвуть мене із сідла і потягнуть волоком по отсих травах,  ймення жодної із яких я не знав,  але які нестямно знайомими видавалися мені.
       Перший випередив мене Гобрій:
        - Досить, о володарю! Благаю – вертайся!
        Я враз  наче почав оговтуватися, натягнув повіддя, кінь перейшов у рись, затим розміреним  ступом  утишився, аж поки став.  І опинився я в тісному оточенні своїх, усіх тих, перших і найближчих, хто волосинці не дасть упасти з голови моєї, та й волі понюхати не зволить, бо чи й відає хто із них, що  то  воно є – воля!
        Усі мовчали, а тоді Гобрій:
        - Вертаймося, о володарю...   
        - Лишилися самі, і всім  лячно стало? – такий жарт видав я, а хтілося глуму… - Тільки на хвильку зоставив вас, і  розгубилися…
       - Не розгубилися, зволь не погодитися з тобою, о володарю, - Гобрій наче аж насупився, що мало свідчити про те, що мій найближчий готовий образитися. –  Широко і заманливо степ сей стелиться, та завузько йтиметься по ньому.
        - Що  я чую! -  спалахнув я. –  Уже самі себе жахати починаємо?
        -  Не жахаємо, володарю, а пильно зиримо вусібіч. Тут чужа земля, і я б не радив щукати небезпеку там, де вона давно вже не випускає нас із пазурів своїх.
       Перечити Гобрію було зайве, хіба що стосовно небезпеки  не вадило б   дещо в"яснити, та нехай. Я міг сказати, що ми тільки-но здолали Істр, і хоча простір навколо вважався сакським, та вірні соратники мої мали б згадати, що  попереду нас ще чекає потужний Тірас, а далі  - Гіпаніс, Бгул, перш ніж виходити в ті далі, де саків легко можна стріти.  Але те вчувалося  зайвим, бо саки і тут могли бути. Могли, і нехай не  таким скопом, як ми, щоб грозити нам,  їх могло бути навіть  менше, ніж тих, що стояли на шляху під орудою Овсія, але ж ніхто із них не здогадувався, що  несу я  в серці своєму, тож чи   могли ми знати, як вестимуться вони? За мною – незбориме військо,  я  - завойовник, поневолювач, нищівник, відтак  на яку стрічу міг сподіватися   чужинець на землі несвоїй?
        Я -  чужинець серед просторів отсих?
        Надвечір  замовив банкет, власне, не банкет, а такі собі посиденьки у моєму просторому наметі, якраз саме для сього припасеного. Запросив насамперед  тих, із ким Гуамат-мага приборкав, а також  сатрапів  та короговних1  від усіх військ. Не лише в моїй душі, а ставинно так узагалі воно  випиналося, що дійшли ми певної межі у поході нашому, важливого вузла зав"язали, і се відзначити мали не лише дзвоном  келихів золотих, а й обміном думками. Я відчував  серед знатних воїв  своїх утому, знав, що,    коли вчасно не втяти її, найде ропот, ремство, і допустити сього не міг. Хоча когорта     безсмертних, що  із одних лише парсів, впоралася  б із будь-якими заколотниками, та нащо мені оті тертя між своїми, коли за спиною -   розколошкані фракійці, а перед очима, десь за степовим маревом,  – загадкові саки!
       Ми все ще йдемо до них? Ся моя первісна думка після того, як вирушили  із  Суз, не вичахала. Інколи вона блідла, як після  стрічі з Овсієм, бентежжя  моє наростало, а,  коли вступили в межі сакські, то знову зміцніла.  Я був ошелешений, здивований, вражений і зачарований степом і небом, щось близьке,  наче невідоме і водночас щось   знайоме діткалося мене, але ж то були, либонь,  тільки  мої осібні відчуття, не більше. Виплід уяви, і лише?
       Перед бенкетом трапився на очі Казат-мага. Не пройшов мимо, кивнувши, а спинився так, аби спинився і я, наблизився ледь не упритул і запитав:
      - Яких  почуттів  зазнав  володар, увійшовши до Землі Саків?
___________________________
      1 Командири корогов (крупних військових  підрозділів).

      І знову пронизав мене уже звіданий мною у Сузах  холодний погляд, як доказ того, що мовлене  магом уголос не видало усього, про що знати він хтить.
       - Чуття переповнюють, інакше й бути не може, та не за почуттями єдино слід вестися володареві…
       - Се звісно, одначе  на те у людини і серце є… І воно наразі не лише гулко б"ється, а й не мовчить.
       -  Про  своє серце  речеш?
       Маг випростався, погляд його дещо пом"якшав, та не одвів святенник його од мене і з відповіддю воліктися не став:
       - Звісно, володарю. Але оскільки  чуття мої  важать тут не  так, як твої, то й  не ними переймаюся, коли питаю тебе. До твого наміру насамперед  нахил маю.
       Скільки і йшли від Суз, маг часто опинявся переді мною, та я ніколи не праг до розмови з ним, надто після його не вельми гречних слів останніх  перед нашим виходом. Погляди його проникливі ловив на собі стійно, чулося мені в них бажання мага до слова, та я не давав на те згоди, і маг відступав, тільки й того, що перед сутичкою з саками Овсія думкою своєю прохопився.
       Пізніше, уже, як ішли Фракією, мав я зі святенником кілька перекидів словами, але були вони про суто поточне і поверхове, і чуттями моїми  глибокими маг не цікавився. А се ось не втримався. То й здогадувався вже я, що ж так бентежило нашого священноправника, єдино, з чим розібратися поки що не міг: нащо треба йому те все, яку мету бачив   за тим.
       Одне слово, почув я мага, та невдовзі уже й  забув про нього, адже, куди милішим було  те, що Гобрій сказав:
       - Незатишшя і безпривіття огортають мене на сих просторах, о володарю, але вкупі з тим  ще й  наче  відчуваю якесь схилля до себе. Мовби у солодкому  сні усе. Дивуюся видам, котрі так стійно щось нагадують, буцімто знаю їх здавна, але – як се може бути, коли раніше ніколи не бачив їх!
       Любий Гобрій! Він і там був поруч зі мною. Не лише з руками й ногами своїми, а й із серцем, із отим  чуттям, що бентежило мене в Сузах, котре, власне, і  спричинило сей похід, і тепер от призводить до неспокою. Я, звісно, нічого не  сказав, позаяк боявся знітити Гобрія одвертям своєм, аж ніяк не царським. Та й себе зайве  виказувати не хтілося – най іде, як є, Всевишній з нами, і він виведе, куди слід.
       А бенкет… Здіймаючи келих, перш ніж виголосити перше слово, я подумки привітав степ заістрянський, подякував,  що стрів мене супокоєм і привіллям, а тоді,  уже вголос, побажав усім нам удачі. Виночерпій Кобаз був моїм довіреним ще за батька мого, і я наказав йому, щоб наливав усім за бажанням кожного, так,  щоб  на схилі наших посиденьок  видно стало, кому так тоскно в поході. І були такі… Знать,  прагли напругу  вином розвіяти од бездіяння такого  тривалого, і те мені  вагомо  було відати.
       Сиділи мої помічники, як сичі. Тут би флейту почути або ж дарну1, були у нас музики, та не став  їх кликати, хтів до кінця в"яснити, що в душах запало наших.
     Аріарамн завбачливо   звідав усе, ще з весняного розвою, я вже слухав його звіти, і тепер слухали їх ми всі. Власне, саки нібито здатні і згодні  до стрічі з нами, але  не тут, де ми стали, здолавши Істр, а біля Тіраса, точніше, в долині між Тірасом та Гіпанісом. Першими можуть нам стрітися гагатирси, але то, буцімто ще не зовсім скити… Аріарамн з"ясував, що Овсій під Калхедоном якраз начебто дійсно був із гагатирсів,  то який  же тоді справжній сак, коли Овсій  он як стрів нас на тому шляху пустельному! Далі, у бік запівнічний, - неври, трохи на схід – будини з галанами, згодом, униз, обабіч берегів  Танаїсу,  – савромати, теж, як запевняли мене знавці, не зовсім саки, бо саки оті, що, власне,  саками і є, на посторах  між гагатирсами та  савроматами розмістилися. Вони заповнили межиріччя між Тірасом і Гіпанісом, між Гіпанісом і Бористеном, а вже там, від 

     1 Стародавній музичний інструмент.


 Бористену і  аж  до Танаїсу – Гіпакіріс, Геррос, Корсак, Гестіс, Сіргіс, Деутас1.
       Досі я знав Клеомена Першого із  Спарти, Гардіса із Лідії, не всіма визнаного Селевка із Боспору Кіммерійського, та не мав  вістей, хто ж  саками верховодить. Аж ось доповів Аріарамн, що вождів у саків кілька, власне,  стільки, скільки й племен, а найвищий серед них той, кого елліни Іданфірсом кличуть, А є ще Скопасіс і Таксакіс. То саме вони й ділять між собою землі сакські? Не відав  того, та й не мав треби в тім значної поки що.
       Я значив собі: тільки сакам  стане відомо про нашу з"яву у степах, зберуться вожді  їхні на раду і визначать, коли слати до нас перемовців. Власне, й не перемовців, а скоріше вісників, що засвідчить  шану до нас свою  і прагнення визнати над собою єдино нашу, парську, владу. Не для гноблення над собою, а, щоб бути нам усім під єдиним небом, де володар один: нині я, Дарій Перший Гістасп, а далі буде мій наступник із Ахеменідів, і так вестиметься, скільки й світу сонця стане. Нічого сакам ворохобитися, бо куди їхнім стрілам супроти наших мечів, і куди їхнім дротикам  легкопусним супроти списів наших   далекомірних і ваговитих. І що то їхні шкіряні шапки  гостроверхі  поруч із  шоломами бронзовими  та залізними,    та шкіряні нашивки з кольчугами легенькими до наших лат бронзових і сталевих непрозірних. Ніхто утискувати саків не буде у їхніх степах, лише данину сплачуватимуть устійно для моці держави парської, від чого їм же, сакам, і затишніше, і безпечніше буде. Володар на землі має бути один – се моє давнє і незбориме бачення світового ладу, і сакам се, гадаю, збагнути буде неважко.
        Десь біля Гіпаніса у саків є святилище, яке наразі головним у них вважається, то ми негайно  винні захопити його, щоб усі саки се знали. Згодом ми вернемо його  назад, нехай чинять там саки треби свої рідним богам, славлять їх і служать їм, лише про належність  свою до парсів звикнути доведеться.
        Ми рушили далі, через річкове пониззя. Можна було б піднятися вище, ближче до сторін опівнічних, де річкові плеса вужчі і мілкіші, але то подовжило б нам шлях. Таких річок, як Істр попереду ми більше не стрінемо, тож долатимемо їх уплав на конях, не покидаючи сідел, а пішаки – на бурдюках  овечих і на плотах. Вінцем наради я зробив свої слова:
        - Десь за сім, щонайбільше, за дев"ять-десять днів ми прийматимемо слів сакських, що означатиме початок завершення походу нашого.

                ДАНТУР
                Бентежжя моє невідоме в"яснилося вельми різко і прозоро: увійшов до  намету   Степак  і мовив:
        - Швидкі   вісники до тебе, сарю… Ладен прийняти?
        - Звідки?
        -  Із Тракії, кажуть, три їх, усі тракійці.
        З Тракією  надто прихильних стосунків ми  не мали – неспокійні у нас сусіди на стороні  західній, за Дануєм. Сколотам доста своїх просторів, і ми ніколи не заглядали смочинно за Дануй, зате їх, тракійців, ловили у своїх степах частенько. Інколи на сонцезахідних станах вождь Овсій не встигав рать зібрати і виставити, тож доводилося не дораховуватися не лише овець у стадах та коней у табунах, а  й людей у селах,  що гніздилися  над Данастром  і  Багом2. Невгамовні у нас сусіди,  тракійці,  скільки я  й сар, жодного разу слів од них не мав, усе  - непрохані гості, то що ж наразі привело  їх до мене?
       Я прийняв тракійців ув одному зі своїх  степових станів, що  за два стрімких кінних перебіги3  від Данапра за ходом сонця. Увійшли до намету відразу усі  троє – вусаті-бородаті, гривасті, у  шкіряних латах;  отак зустрів би серед степу, не відразу  здалеку  і збагнув би, що то не сколоти, якби не бровасті надто і не в шоломах еллінських. Не люблю 

      1  Танаїс, Гіпакіріс, Геррос, Корсак, Гестіс, Сіргіс, Деутас  відповідно – Дон, Кінська, Молочна, Корсак, Лозуватка, Обиточна, Берда.
    . 2 Данастром  і Багом    скити називали   Дністер і Південний Буг.
     3  В середньому приблизно в межах двохсот кілометрів.
я отих шоломів. Кажуть, вони  буцімто міцні, але ж і заважкі! Наші  шкіряні, хоча й    вразливіші наче, проте  значно легші, та й  бронзові такі ж. Власне, вразливина-невразливина обладунків – то вже таке, ратник силою  своєю і вправиною власною  має брати ворога, аби не пускати ударів  по собі. Не покладатися на міць  мертвого  металу, а про власний  живий сприт дбати.
       Та все ж я відхилився дещо - переді мною стояли тракійські сли і шоломи свої в руках тримали.
       - Персіяни супроти тебе ідуть, о повелителю  скитів, - сказав середульший із слів, нижчий решти двох своїм зростом, зате широкий у плечах, і гривну золоту, хоча й вузеньку,  мав на шиї. – Наразі підійшли вони до Істру, і міст через ріку, іонійцями  зітканий, долатимуть.  Можливо, що вже й здолали, поки ми до тебе,   сарю, спішили. 
       Сли, либонь,  сподівання мали на перерву після того, як вістиною такою мене приголомшили, хтіли, мабуть, глянути, як сар сколотів вестиметься, і хоча не готовий був чути те, що пролунало тільки-но, владнав себе  і запитав навмисне тихо, щоб супокій  тим  свій, нехай і зроблений, виказати:
       - Хто їх веде?
       - Сам владник  персіянів і володар усього світу – Дарій , син Гістаспа, із Ахеменідів.
      Чув я про  такого, та не мав віри словам, щойно почутим. Не міг я так швидко збагнути ваготу і глибину вістини,  і, щоб виграти час, зауважив твердо:
       - Можливо, Дарій і володар, та не всього світу, бо ми, сколоти, не під персіянами є, та  й ви, тракійці, скільки я знаю, осібно ведетеся.
       - Воно нібито так, о сарю,  але для  скитів і тракійців   не так вже й багато місця під сонцем одведено.
       - Сколотам стачило того місця досі,  і  завжди,  і нині стачить його уповні. Нам  затишно ведеться там, де ми є, і нарікань не маю ні від кого на те од своїх, тож і сам Усевишньому  не скаржусь. Статок землі і її могуть не в розвої  меж, як і сила народу не  в його  множині, а в тім, який до землі   своєї стосунок має, і що за народ землю ту кроками своїми міряє, і як її пестить.
        - Звісно, авжеж звісно, - закивали  навдивовижу жваво тракійці,  бо надто вже сухо мовив я і дивився на прибульців  спідлоба.
       - Хто прислав вас? – запитав.
       - Нас? -  обізвався усе той же середульший.
       - А то ж кого, не Дарія, звісно, якщо він насправжки  десь там…  іде в наш бік.
       - Іде, о велителю скитів! – вигукнув збентежено середульший. – Іде! Од самих Суз аж до Босфору землю  зміряв, Босфор здолав, і біля Істру ми його бачили, там, де міст. І послав нас Ерест, від нього мчали до тебе, щоб вістину похмуру вчасно дати.
       Вістина дійсно похмура, а вже, що бентежна – годі й казати, і се томило   мене.  Серце чуло, та розум не міг здогадатися, про що воно болить. Вістина  небажана, і якщо вона  справжня, то гаяти часу я  не можу. Та й  сли отсі… Чи  дійсно від Ереста  вони? Чи не каверза се чиясь? Чия? Персіяни он як далеко од нас, а от елліни могли підлаштувати в нагороду мені за те, що місцину їм для зведення осередку свого нового на околиці землі нашої не дав.
       - Чим можете ствердити, що  саме Ерест спорядив вас до мене? 
       - Напис на папірусі чи на бересті, або ж навіть знак якийсь Ерест не міг із нами відправити, бо те виявило б,  од кого ми, і стало б нам на шкоду.  Персіяни  ідуть не лише сукупно, а й роз"їзди кінні розсипали по степу, нехитро й напоротися на якийсь… І що тоді було б із нами, якби  вістину для тебе у нас знайшли? То й не стали ризикувати. А сказав нам Ерест словами. Мовляв,  він і ти, велителю скитів, сукупно студіювали колись мудроту еллінську в Гатенах, і Ерест знає, як ти не захтів до Єгипту їхати, і Ерест зрозумів тоді тебе. Се  велів  він передати, відтак знай і вір,  хто ми і од кого
      Удійсно, не забув я Гатен, і тракійця Ереста добре пам"ятаю. І дивно мені  було тоді підтримку його зазнати, і я  вдячний  йому був за те, тож і  вірити вістині ним  переданій  я мав стави.
       Я відпустив слів, ще й дарами їх удостоїв. Міцні, хоча й шкіряні,  обладунки та срібний келишок  кожному  - не зайва річ мужу та ратнику.  Можливо, за інших сарів, та в інших землях більшої пишноти мали б дари, та я своїми хтів показати стримання наше до розкоші, а водночас і звитяжжя сколотське.
        Відбули сли,  і я відразу  розіслав вісників до рідних і поріднених племен, аби, зібравши очільників їхніх, провести нараду. Сам пішов на могилу, бо думи невідступні насідали на мене зусібіч. Наче усе владнав із тракійськими слами, проте  в персіянський наступ повні ще не вірив. Нащо ми їм, отим далеким персіянам? Адже – Дарій, Даринка, дарунок… То не випадковий збіг суті трьох  слів, а  свідчення одного, спільного, кореня їхнього. Ко-ре-ня! Отож  десь має бути і один корінь, єдиний виток  народів наших, як персіянського, так і сколотського? 
      Так міркувалося мені вночі на могилі серед степу, перед    нарадою  вождів од племен різних. Я мав розібратися з думками своїми й   передчуттями заздалегідь, та спершу насамоті, аби встоялися вони, а вже згодом  і на розсуд дещо винести. 
Відстань
       Дивовижна ніч розкошувала тоді довкруж! Та хіба міг  я  згадати,   бодай одну степову ніч, яка дивом не повнилася б? Хіба не диво – нічні  віддалені розгурки грому?  Хіба може не вражати  несамовита снігова заметіль? Хіба не  виказує природа велич свою  і могуть, коли осінні  дощі вколисують  принишкле степове безмежжя? А місяць серед ніжної, напрочуд лагідної і тендітної,  блакиті? Спершу  проступав він легеньким, витонченим серпиком, потім соковитою скибою, затим тугим жовтим колесом…
      Ні, не могло так  складатися,  аби  хтось на красу вразливу  замахувався… Не могло  бути  такого, аби  незбагненне розмаїття трав, нескінченне мереживо квітів, усю отсю благодать   прирікав хтось  на випал і витопт.  Не вірив, щоб краса випростувалася для нищення, а не для розвою. 
        Ерест… Невже тракійський  очільник намагається  ввести мене в оману? В Гатенах я важив йому схиллям своїм,  але опісля Гатен не стрічалися  ми  жодного разу. І про  сутичкі  примежові  ніколи думки його  осібної не чув, тож і не відав досі  -  схвалював він наскоки на землі наші своїх тракійців, чи осуджував.
       Все так непевно… Втім, навіщо Ерестові так жорстоко  сповивати саря сколотского брехнею? Щоб збурити його і ввергнути   в безодню смертельних порухів увесь народ мій? Жорстоко… Либонь,  не такий Ерест, хоча й тракієць він. Але хіба  не жорстокий увесь світ, де всі прагнуть розкоші і пишнот, через що супокою, добра  і затишку творити не здатні?
       Пам"ятаю Ереста в Гатенах… Мовчазний, проте рішучий і несхитний, справжній  очільник. Навряд чи здатний  такий на підступ. А ще й ондечки вожді  наші  заворушилося! Деякі з них прискочили до мене ще до прибуття гінця мого… Виходить, знали про персіянське вторгнення? Звідки?
       Шелестіння скрадливе вчулося  переді мою, унизу, біля підніжжя могили. Усе навколо мовчало, лише тамечки визрівало щось. Шелест дужчав, і я знову  побачив  Її… Змієнога Богиня випростувалася над травами, землі вона не торкалася, а наче хтось невидимий тримав Її знизу. За ті кроки, що нас розділяли, важко було розгледіти намисто на  шиї, та  бачив я очі, які жарко палахкотіли, вхопили вони  мій взір і тримали. І вуста ворухнулися…   
     - Ти стриманий, мудрий і завбачливий,  сарю сколотів. Для тебе немає ані запізно, ані зарано, бо ти живеш для народу свого, а тому  відаєш, що вчиняти маєш.   Якби  лячно і малодушно сумнівався в чомусь, то не бачив би мене наразі, отож день, який займеться  небавом, освітлить не лише землю твою рідну, а й дії твої наступні в"яснить. Збагнув, що час твій отой, винятковий, про який я  вістила тебе раніше, настав уже?
        - Так, - похапцем вичавив я із себе, бо не чекав, що мене питатимуть, до того ж, не в"яснив, як слід, що ж саме мені випало. –Звісно,- повторив я вже стриманіше і чіткіше, через що почув:
       -  Знаю бентежжя твоє, проте не давай йому розвою, бо чітко мислиш. Відрадно, що не хапаєшся за акінак гаряче, хоча й чуєш навалу на твою землю. Ще не відаєш, яка саме та навала, тож скажу, аби й далі не квапився до крові вдаватися. Правду маєш отримати й утримати на своєму боці, але саме тією ж правдою, а не силою меча. Свідом те і міцни дух сколота.
       Не можу сказати, що звик до з"явів Богині нашої, та вже не відчував того першого бентежжя, коли побачив Її вперше, то й хтів запитати, що чинити маю після того, як раду з вождями завершу.
       Хтів, та все ж не наважився. Уже без шелесту, навіть без анінайменшого згуку, Богиня щезла, мовби й не було Її, лише  неясний обрій,  отам, де Вона нетривало  затуляла  його куточок постаттю своєю, дрібно мерехтів. Недовго –  померехтів-померехтів обрій, та й завмер непорушно.
       Я зітхнув, аби опанувати собою врешт, бо все ж хвилювався трохи, і добре, що змовчав. Хіба сам  не знав, щоб питати Богиню? Хіба не здогадувався, що Скопак і Таксак уже  зі мною, бо не для теревенів першими ондечки аж звідки прискочили, та й інші  вожді здатні оцінити грозу, що серед ясного неба, без грому і бликавиць, а виключно людським захланням спричинилася і  на степ насунула! То лише негострий розумом та незграбний думкою може втішатися далечінню Дануя і віддаленням Галана – се  все у степу, серед мальовничих межиріч і може потягтися  волоком нищення в руках порабників персіянських. І опиняться усі під  копитами топчунів заморських, тож  вибір обмежується лише двома мірилами:  неволя, або смерть.
Відстань
      Мітив, що зберуться вожді на нараду не ближче, ніж за  сідмицю,  та вже на схилі п"ятого дня   почав приймати  вождів.  Першим прибув очільник таврів Гайдар, згодом, від неврів, – Удал,  затим, від маланхланів,  – Сахан, від гандрофагів - Горс. Чекали від гагатирсів Овсія, але дійшла вістина про його загибель у Віфінії, тож умісто знаного вождя  в"явився  зовсім молодий і зарозумілий тисяцький  Нодабор. Очільник  галанів Таксак  прибув ще за другий день,  після  від"їзду слів тракійських, бо вже сам їхав до нас, а слідом за ним, уночі, із Надвазів"я1 нагодився сам, без моєї вістини,  вождь тамтешніх сколотів Скопак. Така  рішуча з"ява вождів, звісно, радувала, і дух мій міцнів, і повнився  я впевненням, що персіяни не здолають нас. Звісно, якщо насправжки йдуть вони на нас – про се я думав стійно, бо не мав  поки що достеменного перекону в тім.
       Та повелася мова посутно, і спершу   мені не зовсім вірилося в те, що я чув. Добре, що словилися усі некрийно, та мало містилося в тих словах приємного. Ні Сахан, ні Удал, ні Гайдар, ні Горс, ані Нодабор не квапилися спиняти нашестя персіянів і не  тому, що нашестям хід чужинців  вождям із тисяцьким  не здавався, а твердили, що не стосується  він  їх. Мовляв, землі, суто  маланхланів,  неврів, таврів та гандрофагів,  ондечки аж де, і не зачепить їх навала. Наразі похід Дарія спрямований суто у бік Дану, уздовж  моря, через степ, степ і степ, то й треба боронити  саме сі землі і саме той   має їх боронити,  хто живе на тих землях. А з"являться персіяни коло земель опівнічних, тоді й  тамошні ратники стануть із ними на прю. 
     Думки висловлювалися так несхитно, що доводити незгідне з ними видавалося геть зайвим, до того ж я мав остережжя не допускати  розмовок отут. Не стачило нам, своїм, ще перегризтися перед навалою персіянів, і я,  тільки й того, що зауважив:
       -  Подивіться,  яка могутня верба, але  самотня серед степу не встоїть. Не збагнули сього? То най уже є, як стало. Я ж дуже  не хтів би, щоб  незговір наш повернувся майбутьою  спільною поразкою. Адже ми  - сила, коли  поєднані, і як легко  буде ламати  нас одного за другим, взявшись спершу за тих, хто на приморських просторах, а згодом,      

         1 Приазов"я.
підсилившись їхньою поразкою, наскочити на тих, хто в лісистих степах і в приліссі.
       Вага була у моїх словах безумовна, се збагнули всі, бо ніхто перечити   не став, я ж бо  далі не продовжував. На тім і розійшлися, а згодом і роз"їхалися.   На  шляху  персіянів  стали Дантур, Скопак і Таксак з тими сколотами,  котрі інакше, як сколоти,  і не звалися, а також зі сколотами, які ще й галанами, будинами і савроматами іменувалися.

        Уважний лінгвіст: - Не порушу послідовності розповіді, якщо дозволю собі втрутитися?
        Автор: - Будь ласка.    
        У.Л.: - Я довго увагу не затримуватиму, просто є одна річ, яку слід було б з"ясувати зараз.  Дещо вище у вас згадується БосПор Фракійський, а далі  постійно зустрічається БосФор. Це ваш недогляд? Адже ще на початку розповіді ви слушно звернули увагу на особливості праукраїнської орфоепічної традиції, згідно якої грецьке "ф" читається у нас як "п", то,  слід, мабуть,  було б дотримуватися уже якоїсь однієї форми…
         А.: - Ви справедливо помітили  різночитання, але воно  не є наслідком особисто моєї неуважності, просто наші історики чомусь досі  не узгодили єдине написання назв різних географічних об"єктів, які мають спільний корінь. Отож,  із   одного боку,   маємо БосПор Фракійський (стародавня держава, що була колись на берегах  БосФору – протоки, що зберегла своє ім"я до сьогодні і з"єднує Чорне море з Мармуровим), а також БосПор  Кіммерійський  (стародавня держава, центр якої був у межах нинішньої Керченської протоки), а з другого, власне, БосФор, уже згадувану протоку. В обох випадках, як неважко здогадатися, назва обох держав стала похідною  від проток, тобто, у перекладі з грецької,   - боспорів1.  Отож, закріпивши офіційні назви за відповідними географічними об"єктами, слід було б, озвучуючи їх, дотримуватися  якоїсь однії орфоепічної традиції, ми ж маємо різнобій, що породжує відверте безглуздя. Наприклад, чимало істориків, які терпіти не можуть вимову БорисТен,  бо вона, бачте, видається їм манірною, залюбки  користуються БосПором (Кіммерійським або Фракійським), разом із тим,   маючи на увазі  відому протоку,  однозначно вимовляють  і пишуть тільки БосФор. Припускаю, яку зливу  нарікань накличу я на свою голову, та все ж не можу не назвати це інакше, як навколонауковим  снобізмом. Назви ув  одному контексті   мають звучати  однаково, позаяк того вимагає не  лише  уважне, ввічливе поводження  з науковим матеріалом, а й, зрештою, істина.
       У. Л.: - А ще в одній  праці поважного історика і археолога я зустрічав, що Дарій  долав  Гелеспонт, тобто протоку, яка нині з"єднує Мармурове та Егейське моря і називається Дарданеллами…
       А.: - Гелеспонт згадується також у знаменитій трагедії Есхіла2  "Перси", зокрема:  "Гелеспонта тік священний…", але це не повинне нікого знічувати, адже  далі  автор говорить: "…Божий Боспора потік…" Треба просто уважно читати. Що ж стосується праці наша сучасника, до того ж співвітчизника, то в ній  автора спіткав    елементарний  недогляд.  Читав я ту працю у вигляді окремої  книжки  накладом мало не в шість тисяч примірників  - вельми достойна робота. Не зважаючи на значний обсяг суто наукового матеріалу, книжка доступна для широкого кола читачів, бо написана жваво, захоплююче, і прикро, що вкралася помилка. Дарій однозначно долав протоку на ймення Боспор, про що впевнено і переконливо говорить  Геродот, та і в згаданій праці, в інших місцях, ідеться саме про Боспор. Мандрокл, під керівництвом кого зводився унікальний міст через протоку, не міг свою увагу зосередити на Гелеспонті, бо, по-перше, це  значно південніше, що додало б   Дарієвому маршруту помітну кількість кілометрів, а, по-друге, Гелеспонт менш сприятливий  як для спорудження мосту, так і для форсуваня його великим  військом. Якщо, скажімо,  ширина Боспору коливається у межах  від семисот п"ятдесяти метрів  до трьох з половиною кілометрів, то Гелеспонт в одному місці  розлився на кілометр триста метрів, а в іншому сягає цілих вісімнадцяти з половиною кілометрів. А ще   найоптимальніше місце для переправи наводить і Геродот, вказуючи ширину протоки, яку  перетнув Мандроклів міст: тисячу триста п"ятдесят метрів. Водночас "батько історії" ще й  конкретизує, зазначаючи, що міст звели саме між  Візантієм (правий берег Боспору) і храмом біля входу у Боспор (лівий берег). До речі, на місці колишньої перської переправи, у межах нинішнього Стамбула, 1973 року споруджено автомобільний міст між Европою та Азією, довжиною півтора кілометри.   
   

                ДАРІЙ
                Знову змушений нарікати я на слідників життя мого. І звертаюся  наразі  до Ктесія Кнідського, котрий  так зухвало утяв  тривання походу нашого. Важко  сказати, чим міркувався особистий лікар одного  із моїх наступників – Артаксеркса  11 -  коли у своїй "Історії Парсії" вивів, що після того, як ми здолали Істр і вирушили навстріч сходові сонця, то вже за десять днів та ще і п"ятий день різко зупинилися, повернули і рушили назад. Отримавши облизня, звісно. Тобто відміряли більш, як   
______________________________
          1  Давньогрецькою це слово ще означає  бичачий брід.
          2 Грецький драматург, "батько  трагедії" (525-456 рр. до н.д).
півтисячі парасангів1 від  Суз до  Істру, вийшли на сакські межі  і,  одійшовши від них  на  п"ять чи шість десятків парасангів2 у глиб Сакії, вернули назад.
      Дивна прогулянка. Для будь-кого незбагненна вона, а для володаря світу й поготів. Між тим,  шановний Ктесій саме так і написав, та ще густішої химери нагнав Страбон. Якщо навіть достойний Геродот, котрий не полінувався вирушити ледь не по наших слідах, тобто  за  півстоліття з лишком літ після того, як ми ті сліди зоставили у  сакськім степу, чимало чого наплутав; якщо вірний Артаксерксові Ктесій із Кніди, заледве  не сучасний мені, невідь-чому так круто ухилився од істини, то що вже питати  зі  Страбона, позаяк  той  узявся щасливити люд  своїм писанням про наш похід  аж за п"ять сотень і шість  літ після того,  як  похід той  учинився!
       Страбон у своїх  розмислах  погнав нас із степу сакського уже на четвертий день нашого там перебування. Тобто назад ми вернули, ледь одірвавшись від Істру, і сталося те, буцімто  через моє особисте рішення, а рішення   спало мені  на думку серед  Істрійської пустоші3, що розкинулася між  Істром і Гіпанісом. Страбон рече, буцімто, наштовхнувшись на саків, Дарій  ледь не потрапив у  пастку, тож, не довго думаючи, показав сакам спину разом із усім  військом своїм. І вийшло, як у того невигадливого спритника, що морем бродив по коліна, а на суші пірнув з головою…
       Не було   такого, і хоча через  проголомшливі Страбонові одкровення, наслідки мого сакського  походу не стали іншими, все ж сам похід, видається зовсім не таким, яким  був він насправжки.
       Ще до переправи через Істр певен я був, що сакам відомо про наше пересування, і варто нам опинитися в їхньому степу, як невдовзі стрінемо  слів од них. Затим прийматимемо   сакських вождів, аби вислухати їх, як би хтіли  вони жити під  опікою нашою. Я  чекав перемовин, та позаяк чолив військо немале, то, опинившись у межах земель сакських, не міг зволити воям іти за мною натовпом. Звісно, чолив їх я, досі їхав   переважно у колісниці, а в Сакії пересів на коня. Мого світлувато-рудого   Авсая було видно  здалеку, тож усі, хто його бачив, знали, що їде цар. За мною, певним крилом по ліву руку і праву руку від  мене,  рухалася    безсмертна  кіннота, перед якої ніхто ставати не смів. Кінноту  підпирали піші вої, числом   найбільші, а околиці замикали єгипетські  і каппадокійські верхівці. То вже була бойова лава, і так ми рухалися Сакією.
       Аріарамн доповів мені, що за півтори дня руху від Істру, за Тірасом, як піднятися вгору від Понту, якраз є   святилище  саків Ексампей, де ми зупинимося і де приймемо їхніх слів, тож туди й скерувалися попервах.
      Звісно, на землі  саків ми не уздріли поки що жодної дороги. Хіба що  вузенькі курні путівці та безліч стежок зміїїлися до річок і уздовж рік, підводили до гаїв; нам користуватися ними було ні до чого, бо рухалися ми настріч сходу сонця,  і не завжди рух той укладався у проторовані невідь-коли путівці, до того ж, завузькі для нас. За моїм наміром, ми рухалися степом навпростець, і лише аж десь за Тірасом, якраз на підступах до Ексампею, побачили саків.
      Те сталося,  коли я виїхав на високий пагорб, за яким одразу  вгиналася широка долина, ворушився під вітром недалекий гайок, а ліворуч випинався ще один пагорб, і вершники  чітко вирізьбилися якраз прямо перед нами, на чіткій смузі обрію. Вершник за вершником,  мовби з-під землі виринали, але   до нас чомусь  не близилися. Кожен верхівець,  наче зливавався з конем, до того ж на відстані зовсім втрачалася різнота між твариною та людиною – перед нами риссювали якісь дивовижні створіння з людськими головами і тулубами, з кінським тілом  і на чотирьох кінських ногах. Тоді я й утямив, як се могли привидітися еллінам  у мареві  степів сакських чудернацькі кентаври…   

           1 2500-2600 кілометрів.
           2 250-300 кілометрів.
                3  Буджацький степ.

       Я не давав жодного розпорядження  - поки що вистачало Гобрієвих -  то з наших лав  навстріч сакам вихопився гурт вершників. Навряд чи  слід було те робити, проте  верхівці наші вже скакали щодуху, хоча "кентаври"  раптом зникли з обрію, мовби й не було їх там. А під вечір вернулися   наші.  І що? Саків вони не наздогнали,   навіть не бачили їх більше,  натомість, коли  засутеніло, увесь обрій далеко  перед нами, де вранці мало з"явитися сонце, запалахкотів  смолоскипами. Лава палаючих цяток то ширшала, то звужувалася, то густішала, то рідшала, але до нас так і не близилася. Тобто рухалася в собі,  на місці,    ніскільки  не просуваючись уперед.
       Під"їхав Гобрій. Свого найближчого я побачив у великому збудженні, і  добре розумів його: заскнівся  вой у кількамісячному чеканні, наразі ж глибоко і спрагло переймався передчуттям близького і такого жаданого бойовиська. Я добре розумів друзяку Гобрія, проте розділити з ним його захват не міг, бо подумки усе ще продовжував рухатися до саків.
       І все ж, пізно увечері зібрав нараду. Щоб не коїлося в душі моїй, я  мав послухати  своїх помічників.  А вони  ж усі, як і Гобрій палали  передчуттям бою. Віван і Дадаршиш  навіть виставилися, що їхні когорти  ладні  наразі не на ночліг ставати, а погнатися за саками, що бавляться  зі смолоскипами,    наздогнати їх і знищити.
      Влада моя безмежна, відтак і воля  моя  так само  розгорталася за нею. Та   не міг я  різко вдатися до незгоди зі своїми  найближчими. Не лише нахилом голови, а й словом  пристав  до їхнього запалу, і водночас  обережно зазначив, що саки нікуди зі степу свого не  дінуться. Най тупцюються на обрії удень, розмахуючи руками, наче погрожуючи нам, а вночі  -  кружляючи зі смолоскипами, ми ж спершу спочинено до ранку, а   зі сходом сонця  воно покаже.
       Ту ніч я не  склепив повік. Влада, воля… За мною вони безмежні, та хоч би як  кортіло мені скочити в сідло і погнатися за отими саками, самому наздогнати їх… На сакській землі я не відчував жодного страху, ані найменшого знічення, зате дивний захват і високе піднесення заволоділи мною. Інколи на мене нахлинало шалене збудження, коли військо моє ставало мені в тяжу… Я хтів опинитися   серед степу сам-один, поскидати з себе лати, плащ, шолом, відкинути геть меч, зняти чоботи, упасти на землю, розметавши руки і ноги, вклякнути, аби  всотували бездонну глибінь неба, а під собою чути, як нуртують могутні соки  землі.
       Чиєї? Я не відчував сакську землю чужою. Запахи трав, а особливо їхній незворушний шелест і джерготіння-шумовиння невидимих птахів, що долинало зусібуч… Здавалося, що все я вже чув і бачив. І не десь, а… отут. Таке відчуття дужчало надто серед ночі, коли запах трав густішав до нестями.
       Що то за вождь такий у саків, якого вони Дантуром кличуть? Чому він зволікає? Жодного ницого слова про нього не чув, лише захват, то хіба не  приємно йому бути одним із моїх  сатрапів? Можливо, навіть  першим сатрапом із усіх сатрапів, бо він – сак! Чому  ж  ухиляється од стрічі зі мною?
       Я міркував, а сам бродив степом босоніж, чим  дивував усіх моїх, і так  дратував мене шерех, а особливо надсадне сопіння моїх охоронців, котрі, хоча й умудрялися лишатися невидиими, проте присутності своєї,  наблидливої, нікуди сховати не могли.
       Під ранок, ледь удалося склепити повіки, як нагодився Гобрій:
       - Даруй, о володарю, але мушу турбувати тебе.
       - Якою вістиною?
       - Прибув Аріарамн і конче бажає тебе бачити. 
       - Нехай увіходить.
       Нюхливий і ретельний у виконанні негайних доручень  каппадокієць виглядав просто жахливо: запалі щоки, загострений ніс, завезьганий    грязюкою, та над усе вражали глибоко заховані темні очиці – із них просто вивергувалося нетерпіння.
        За інших ставин навряд чи посмів би Аріарамн заглянути до мене в такому вигляді, та Гобрій і не впустив би, але наразі нам не до лоску, то я одразу спитав:
       - Чим збентежився так?
       - Усе вивідав  я про саків, о володарю, і думку  приніс, що зволікати нам нічого, а слід негайно вирушати.
       - Перш ніж  скажеш, куди  квапитися, повідай, чим думка твоя така спричинена.
      -  Саки – перед нами усі, як один, і відстань до них -   якийсь день шляху. Кажу, що всі вони, бо бачив військо, а не гурт. Військо! Усі – вершники.
       - Чому ж,  видавшись нам на очі раз і мельком, не зупиняються вони, аби вдарити у дзвін мечів?
       - Не питав у них про те, позаяк мови із жодним не вів, проте  думку ще одну  маю.  Зволиш повідати, о володарю?
       -  Готовий чути.
       - Саки наразі усі в гурті, та, либонь, згоди у них, як стосовно нас бути, немає, тож і нипають. Вештаються степом, а точніше, відходять од нас, аби зовсім не побігти – либонь, гонор не зволить.
       -  А Ексампей?
       - Я перепрошую, о володарю: стосовно чого почув я запит про головне сакське святилище?
       -  А з того, що хтів би знати, чи далеко до нього, як  піти  звідти, де нині ми стоїмо?
       -  Щонайменше три дні шляху, але йти туди не бачу ваги.
       -  Пощо?
       - Гаяння часу, а відтак і втрата жвавини руху. До Ексампея слід вирушати так, аби сонце вранішнє по праву руку лишалося, і йти випаде не через привілля степу, а перелісками, ярами, багниськами та чагарями. Саки ж перед нами ось, і ми мусимо настигнути  зволікальників. Завидівши  їх і діставши перекон, що усі вони вкупі, ми гнали коней до тебе, о володарю, без жалю.
       Наша мова з Аріарамном ставала схожою на раду,  тільки Гобрій участі в ній не брав, до того ж  і  я не  мав  у ній ваги, адже більше слухав, ніж міркував уголос. Та й  нічого було ще прикидати мені з того, що приніс  очільник вивідників, і я відпустив Аріарамна, а в Гобрія спитав:
       -  Як міркуєш через почуте щойно? Є для чого раду збирати?
       -  Ні з чого, бо Аріарамн  казав про очевидне. Коли б і не прибув із вістиною до нас, всеодно  слід  рухатися далі, бо саме в  русі наша мета. А тут і  Аріарамн  нагодився… Саки перед нами, о володарю! Треба зніматися і наздоганяти їх!
       -  Вершників – пішаками?
       -  Але ж не лише пішаки у нас. Кинемо вперед безсмертних, а затим…
       -  Безсмертні лишатимуться зі мною! - різко обірвав я.
       Тут же слід було сказати, хто ж рушить замість безсмертних, та мною,  ще з того менту, як почув перше слово Аріарамна,  оволоділо роздратування: не так усе розгортається…
       Не так!
       Чому саки стороняться нас? Ексампей – блискуча нагода притягнути їх,  і чудова місцина  для перемовин, а вони ухиляються. І якийсь каппадокійський сатрап – нехай і відданий, нехай і ретельний – уже, бачте,  знає, що слід чинити,  і говорить про те мені, Дарієві, і я нічим йому не заперечив. Після такої дивовижі, після таких гострих чуттів… Що то за люди, котрі не мають іншого стосунку на чужинців,  - адже не зазіхають на їхнє! -  окрім, як через тятиву лука чи  вістря  меча?
       Та я враз схаменувся, бо жах  пройняв усього: а  якщо Гобрій вхопить розмисли мої? Що не царські вони – то одне, але вони ще   ледь не зрадницькі!.. Завів людей, закутих у залізо, обтяжених мечами, списами та луками,  аж куди,  і розпатякує сам із собою малодушно. Володар світу…
       Я сидів на ложі, та враз підвівся і мовив  навмисне різко:
       - Замість безсмертних майнуть уперед каппадокійські вершники, а слідом, у такій же силі, -  піші мідійці.
       - Зараз велиш виступати? – спитав жваво Гобрій, хоча в його очах, що спалахнули  рішуччям, уже була відповідь. І я сказав:
       -  Клич сурмачів.   

                ДАНТУР
                Ось звідки линуло до мене недавнє і невідане досі мною бентежжя! Потопт  землі рідної    чи є у світі  щось страшніше? Ще не завершилася наша нарада, як  уже ввижалися  простори наші, Богом дані сколотам, а мені ще й під захист віддані. Усе, від  Дануя і до Дану, від моря і аж у Залісся опівнічне -  ріки, річки, озера окрайці двох морів, степ, ліси, узлісся, поля і луки – під загрозою. То все сколотське, і  права сколотів узявся  збавити не хто інший, як Дарій – володар  персіянів.  Очевиддя його ходу супроти нас уже не викликало у  мене сумнівів,  хоча б через схожі  тривожні  вістини звідусіль.  Та перш ніж визначити хід негайних учинків наших,  я мав на власні  очі побачити тих персіян.
       І ми виїхали одразу по закінченню наради. Нікому не казав,  куди скачемо, лише взяв із собою  сотню  верхівців, де кожен  мав коня змінного та ще Скопака  прихопив із двома сотнями верхівців і стількома ж конями змінними,  і  вирушили  ми у бік Дануя. За розмислами військових стратегів,  надто тих, у кого бачення ратних дій визріває у тиші їхніх схованок, де вони мережать словесами пергаментні згортки,  можливо, крок дійснив я не зовсім удатний, вирушаючи у вивідку осібно. Тоді ж я уважав інакше, бо не в схованці надійній сидів, а серед просторів рідних риссював, котрі незгайно мав боронити. І не словом, не порадою комусь, як те  чинити, а діяти самому. І хоча душа доконечно  ще не йняла віри загрозі, що насувалася, але, окрім чуття душі моєї, були ще й живі ставини, не мною зіткані, і  не зважати на них я не міг, бо я  - сар сколотів.
      Ми виїхали мерщій, узявши уплав Данапр і не вставали з сідел, поки не досягли  Бага. Ми не їли, а   тільки пили воду,  яку  везли з собою, позаяк не могли гаяти час, щоб спинятися біля криниць та річок. На шляху  стрічали хутірці, стани пастухів:  оратаї, рибалки, пастухи - усі сколоти, і  всі вони в один голос вістили про нашестя персіянів. Який сумнів уже  міг бути, що нашу землю  топчуть зайди, та ми все гнали і гнали коней, поки не сягнули Бага.
        За Багом ми їх і побачили, коли вихопилися на пагорб  і вклякли перед долиною, що обмежувалася далеким наступним пагорбом. Припавши до шиї Тарпана, я пильно удивлявся в обрій, який ворушився, тремтів, випинався і западав, вирував, але не травами й чагарями, не верхівками  запотьмарених дерев, не грозовим хвилюванням, а курявою, хитанням шоломів, розвоєм корогов, мотанням кінських голів. Перед нами по всьому обрію   розгортався вид на незчисленне скописько людей і коней –  то була рать. Нашою землею рухалися чужинці. Не в гості, бо в гості військом не ходять. 
        Нас помітили. За нами відразу погналися, та ми, пересівши на   свіжих  коней,     уникли пересліду, бо нам  сприяла не лише  рідна земля і своє небо, а все, що нас оточувало. А увечері повернулися і  запалили смолоскипи, бо щось мені підказало, яке гнітюче  враження  може справити на зайд вогонь, здійнятий на палицю,  серед безмежжя незнайомого степу…
       Завойовники… Що спонукало їх кинути  свої домівки, сім"ї, коханих, рідних, зрештою, рідну землю і бити ноги за край світу, і не  в гості прошкуючи, а смерть шукаючи і сіючи її водночас? Навіщо шукати смерть, коли вона сама тебе знайде, де б ти не був? Хіба не краще  відпущений Усевишнім час під сонцем тратити  на пізнання світу, і не вкорочувати віку тим, хто тобі  насправжки ворогом ніколи не був, бо визначально одна людина не є іншій ворогом, адже усім стачає усього під сонцем. Бракує   лише там, де жадоба і захлання.
       Людське і кінське скописько на обрії ворохобилося так, що неважко було здогадатися: раті насунуло чимало, і  ще там, за Багом, вирішив я, що у відкритий бій ми не вступатимемо. Можливо,  одним  нашим загальним, спільним блискавичним  наскоком   і зім"яли б усе оте  товпіння, але навіщо? За звичаєм сколотів кров ворога має пролитися тоді, коли ворог знавіснілий і незвортній, а  чи багато набереться таких ув отому натовпі – адже вирушали, йшли і прийшли до нас не з власної волі, а  свавіллям своїх утискувачв  гнані! Так, гнані вони, але самі того не підозрюють! Гнані, хоча ніхто за їхніми спинами з батогом не стояв, і не понукав.  Та хіба лише  нагаєм можна гнати людину, мов ту худобу?
Відстань
       Персіяни шукали з нами бою, і ми не могли дати зайдам того, чого вони прагли.
Відстань       
       Насамперед я розіслав гінців  вусібіч – на хутори, в села і стани -  на всьому просторі  аж до  Дану і на добрий гін од моря у бік лісу. Наказав усім згортатися і вирушати в Гіллясту. Жодної живої душі не лишати на шляху загарбників. Не йдуть зі степу   тільки ратники, усі, хто здатний тримати в руках меча і володіти ним. Наші мами, бабусі, жони, діти, бабусі і дідусі, забравши худобу і всі пожитки,  рушають в Гіллясту.  Ся   місцина  стане прихистком для біженців, вона і сховає  і нагодує, бо там є усе. Здатні бути ратниками жони і дівчата приєднуються до раті. Дівчата… От вам і амазонки, про яких стільки небилиць навергано! Мовляв, загадкові племена войовничичх жінок, які  не терпіли у своєму  загалі  ані парубків, ані мужів, зате охоче злягалися з ними, аби згодом, понісши і народивши дитя, хлопчиків знищувати, а дівчаток лишати  для поповнення  лав своїх.
        Дивно, як могло захопити таке не лише моїх часників1, а й наступників! Але ж  не зганьбив себе рід  сколотський сотворенням жорстоких бойовиськ, бо   не сприяло б  те суті  роду, власне, заперечувало б саме життя. В ім"я чого? Кожен учинок, кожне творення  завжди має сенс, а який сенс може бути в яловому жіночому середовиську? Адже  нічого не відали б тоді, окрім війн! Люди ж не сотворені для того, аби  вбивати, а надто жінки!
       І тут хитромудрі елліни наслідили своїми жахкими казками. Побачили в мареві  нашого степу – уперше в житті, бо самі того не знали! – верхівців  і сотворили міт про кентаврів і пустили плітки, що у таврському степу такі водяться: ноги, живіт, спина і хвіст кінські, а голова і тулуб до пояса – людські.
     Трапилися їм на шляху, коли з наскоку забаглося напасти на якийсь  степовий стан, жінки на конях, з луками і мечами – от і готова  байка про амазонок! Мовляв, є такі войовниці у скіфів, і,  аби вправно пускати стрілу із лука,  вони навіть праву грудину з дитинства припікали, щоб не росла і не заважала. От тобі й амазонка, бо  слово пішло  від еллінів, де мазос означає жіночу грудину, а куценьке а замінювало наше без. Отож виходило, що амазонка   то - безгруда жінка.  Приголомшлива вигадка, мліла уява наївна через неї, і вигадку ту  не всюдив хіба що ледачий.  А й невтямки нікому із прихильників брехні, що вої ті незвичайні  – то наші  сестри, жони, матері! У сколотів усі дорослі і здорові  здатні правити зброєю, а жіночі гурти творилися сутно за трагічних ставин:  за якогось нашестя на нашу землю, чи за відсуттям   мужів, що перебували в поході. То – для захисту своїх пасовиськ, станів, осель, землі рідної, коли чоловіків поруч не стачило, або ж не було  зовсім. Сколотські жінки на конях і при зброї  – не хизування, не забава, а нагальна треба! Вона – суть від суті вдачі люду сколотського.
Відстань
      У розчепіреній п"ятірні  завжди кулак чаїться, проте мені не вдалося звести докупи усі пальці.  Дивний поділ стався між тими, кого я вважав спільниками: відмовилися, щоб приєднатися до нас, зупинити персіянів і викинути їх за межі просторів наших, гагатирси.  Мовляв, ось посунуть вони проти  нас,  тоді  й ми виступимо, наразі ж нехай розбираються з ними самі сколоти. Перечити тут, звісно, нічим, адже  зиск  кожного любий   насамперед йому, а вже тоді можна комусь  плече підставити, але ж!.. Уся  причина в тім, що відразу за Дануєм, окрім суто сколотських, починаються окрайцем землі гагатирсів. Ми там сукупно 
     1Сучасників.
пасли коней і овець, і ніколи  межі не виставляли. Був би живий Овсій, либонь, пристав би до нас, а  зовсім юний Нодабор   вирішив опинитися збоку.  Та й землі тих же неврів, хоча й маються у межиріччі верхів"їв Тіраса і Бага, поруч з гандропагами, усе ж ближче вони до завойовників, аніж галани з будинами, котрі ондечки  у верхів"ї Данапра, на Припуті1 та на Дасні2 загніздилися. Що вже казати про     савроматів, які аж за Даном! До того веду,  що савромати приєдналися до нас. На тім голосую, що саме галани, виставивши вождем Таксака і об"єднавшись  із будинами, вихопилися разом із нами супроти  персіянів.   
      Ось як постали ми перед уторжниками, і ще дивніше, що усі наступні слідники і життєписці, кинувши погляд на сю дивину,  не зупинили бодай побіжну  увагу на ній. А слід було б! Те, що племена, котрі опинилися у  межах можливих персіянських зазіхань, відмовили нам у спільноті, в"яснювалося життєписцями лише пересічними чварами. Ладні були приплести сюди і можливу приховану недоброхіть до нас, тоді як прихилля галанів, будинів та савроматів списували  на випадок. І невтямки, що сіль уся була  зовсім ув іншому. Хоча галани з будинами і були захищені од навали персіянів лісами та відстанню, а савромати тією далеччю, яку заповнювали сколоти, їхня злука з нами  сталася  не через се. А тому, що і в галанів, і в будинів, надто у савроматів сколотського було набагато більше, аніж у гагатирсів, неврів, таврів, а надто у гандропагів, то й  повелися так. Звісно, гірко було те свідомити, але не став  пускати   я  хмуроту в серце своє,  а поділив  згуртовану рать на три загони; найбільший очолив сам, а решту  два, майже однакові, дав водити Скопакові Таксакові.
      Ще коли  уздріли персіянів за Багом, я вернувся у  стан свій  із десятком вірхівців, а решту лишив у степу, аби вони діями своїми  визначили напрям руху непроханих гостей. Аби йшли прибульці  не туди, куди прагли, а куди вигідно було спрямовувати їх  нам. Перші три сотні вірхівців узялися мітити  шлях по степу   персіянам: витоптували, а де й випалювали  пасовиська, засипали землею колодязі і криниці. Сколотські верхівці   стійно трималися  заледве не на виду Дарієвої раті, вабили, манили зайд своєю  близиною, провокували до переслідування, і тим тягли за собою. Не второваними  шляхами, а випаленим безводдям, де ані  жодної живої душі, ба  навіть сайгаків і тарпанів прогнали ми  геть зі шляху, лише стривожені байбаки та ховрахи  випискували та ширяли  в небі шуліки з орлами. На річках персіянам траплялися саме ті броди, де  береги, хоча й сходилися близько, але течія валила з ніг  навіть коней, а холодна глибінь готувала могилу не одному  прибульцю.
     Скопак, очоливши гурт сколотів і  савроматів, опинився на самому вістрі нашого задуму ведення стосунків із персіянами. Такого, що вигідний нам був і згубний для завойовників.
      Ми із Таксаком прикривали степ із запівнічних просторів, аби перешкодити персіянам ринутися із степів у ліси, до наших городищ, і, щоб рухалися вони слідом за Скопаком  із гадкою, буцімто йдуть  заледве не по п"ятах  усієї сколотської раті. Я  дав Скопакові вправних і загартованих верхівців, а для того, щоб їхній рух не мав зупину, кожен отримав до одного ще     два змінних коня, тож  вої  Скопака не  вставали з сідел.
       Я наказав: за жодних ставин не ставати на прю, як би того персіяни не хтіли. За сприятливих для себе ставин, налітати зненацька, вкривати персіянські залоги хмарою стріл і зникати в степу. Скопак так і робив. Невеличкий загін наших верхівців виривався до персіян, випускав  стріли, і коли персіяни  бралися до погоні, то по ліву руку,  то по праву   од них -  з двох боків -  налітали два інші  сколотські гурти, знову засипали зайд стрілами, затим з"єднувалися  між собою і щезали за обрієм.

                ДАРІЙ
                Не тішу   себе думкою, буцімто істину виставлю, коли мовлю, що немає гіршої муки, аніж опинитися без певності у діях. Та що там у діях – уже навіть у намірах!
________________________________________
          1 Прип"ять.
          2  Десна.
 Зіп"явшись у сім  світі на обиді ноги,  коли ще й  влади не мав тієї, що наразі обтяжений, утямив я: міркуй чітко, ставай до вчинку упевнено, дій негайно. Перш ніж  іти кудись, проявно визнач мету і вимацай усі ритвини та погорбці, що очікують тебе попереду.
       Усе  начебто  чинив досі   саме так,   перед чим  же укляк наразі?
       Третій місяць спливав, як полишили  Сузи, з такою твердю в думці йшов… Куди?  До саків? Чи, може…
      Щось десь сприснуло у прядиві мого буття. Десь натяглася до знемоги вервечка  мого царювання,   і  добре, що не урвалася ще…
       Тож   до  саків я вирушав чи на саків? Якщо до них, то де вони?  Такою звабою, таким схилянням мнуть мене їхні простори, аж  до нестями,  де ж тоді оті загадкові  степовики зі своїм вождем? Хто засліпив мене перед отсим важенним походом, чи я сам навів полуду на свої очі, спеленавши серце наміром предивним?
       Лише Ахурамазда відає, які сили збурюю  в собі, на які муки йду, коли творю на личчі своєму знак володаря  світу, володаря незігненного, але в душі – сум"яття. Я бачу, як дрібнішають і дрібнішають мої помічники од цього степового невідання, проте усі вони мають іти з вірою, що Дарій веде їх до перемоги. Що успіх наш спільний, приголомошливий, уже вирушив нам навстріч, тож і нам слід пожвавити ходу.
       Аріарамн виклав слушну думку про Ексампей, та згодом сам же її і спростував, коли з"явилися на обрії сакські верхівці, і ми ринулися за ними. Уперед посунули, до сходу сонця, а не звернули в опівнічний бік, до святилища сакського, бо дійсно, пощо час гаяти і сили тринькати, коли саки ось вони! Ось, та ми все  ніяк не могли їх настигнути.
        І не настигли.
       Щедро помережані річками та річечками простори сакські, але  випивало пекуче сонце із них улітку воду, не лишаючи нам ані краплини. Колодязі ж та криниці усі засипані землею, і коли я, володар світу, дививися на те, як вгамовували спрагу наші вої, діставшись Бористену, ледь  зберіг витримку. Бо те було жахливо. Бачив  таких – а скільки їх було! – що кидали мечі і щити, завидівши річку, забродили по груди, по шию у воду, і… То вже   не вої були, навіть не люди…  Пили й пили, жадібно, як буйволи… Відарн завівся карати на горло тих, хто кидав зброю, та мудрий Гобрій спинив його. Я теж був проти, бо ще  саків не наздогнали, а вже починаємо нищити своїх, нам  же ще  ондечки який шлях належить додому!
        Із ким  мав поділитися успіхом, що так настійно невдачу мені підсовував? Я  не впізнавав себе, коли давав слабким  волю, і не втішався тим, що невтримні  знову брали зброю до рук і наче аж нітилися через своє нерозважжя. То вже були не вої – хіба ж я не тямив того! Не вої… І такими вони стали не  на сакських гонах, такими  рушали  вони із Суз, бо від  родства  свого тягли за собою  такий хист.
       Чітко і твердо виписані  мої діяння на всіляких стелах і стінах, та ніхто, окрім  мене не відає, як воно  чинилося  наспражки. Звитяга виринала із сили, а хто знав, що живило ту силу?
       Мене вражав Аріарамн. Де брав стільки приті цей каппадокієць – не парс же! – син мідника і кравчині, що так угождав мені! Здавалося, він вивідував усе, до останнього камінчика на шляху нашому. Ми рвалися за саками прямо до Боріса1, та Аріарамн зумів мене переконати, аби ми спинилися і дочекалися іншого повороту в часі, і він не забарився. За Борісом – Бористен, то майже Істр, і якщо межову,  між Фракією і Сакією,  ріку ми здолали через Мандроклів міст, то тут мосту не буде. Сподівання клали на  бористенські обмілини та піщані коси, і берегли овечі бурдюки та дерев"яні плоти. Ось-ось мали  підтягтися обози, і  кожен вой отримає не по одному, а по два бурдюки, та наразі  прибуття обозів зволікалося,  і  слід було користуватимся тими, що  мали, аби не гаяти час.
       Я повірив Аріарамнові, зупинив військо за півдня ходу від Боріса, і спритний каппадокієць порадував нас. Він знайшов переправу  не  осібно через Боріс, а нижче за течією  сього втоку Бористену, якраз там, де Боріс зливається із могутньою рікою саків, і
       1Інгулець.

ми вбили двох зайців одним махом, здолавши одну ріку замість двох. Аріарамн виявив той древній брід,  ще коли ми рухалися до Боріса,  і відразу спало мені на думку відправити туди корогву воїв для охорони важливої місцини. І я потрапив тим у  ціль, бо туди прагли й саки, та ми випередили їх. Коли посланий мною до гирла Боріса Відарн розгорнув лави, аби взяти місцину під свою руку, наблизилися сакські верхівці. Неважко  було здогадатися, що  мета у них була така ж, як і в нас. Ми могли втратити брід, якби саки з"явилися там першими, бо не могли б лаштувати переправу  під стрілами  степовиків, та й обоз запізнювався. Ми  ж випередили саків там, де Боріс віддає свої  води Бористенові, і здолали один Бористен, а не дві річки окремо. Уже на лівому березі  Бористену Аріарамн мені сказав, а Гобрій згодом, незалежно від нього, наче повторив:
       - З сього берега могутньої ріки, власне, і починається та Сакія, де її серце.
       "То аж тут!" – вигукнув я мовчки, а в Гобрія спитав:
       - Пощо зробив наголос на сім?
       - Бо вже час, о володарю, сказати сакам, те, що давно маємо  їм сказати. Іти далі, так, як ми ішли досі, - то ганьба  для непереможних парсів. Даруй, о всемогутній, за неприємне, та все ж обмовлюся: прогулянка могла бути на великому шляху від Суз до Калхедону, але тут – не той чин. Ми прагли туди, де опинилися, і якщо саки уникають стрічі з нами, то маємо нахилити їх до неї. Давно час, о володарю, іншого бути не може. За іншого, світ, а надто Ахурамазда, не зрозуміють і не приймуть  нас.
       О, ніколи Гобрія не чув я так, і не пам"ятаю, щоб удавався він до Ахурамазди сам, без  мене, тож  наче вже аж виклик із його боку був. Он як   розійшовся, а сам  же знав, у який гнів з мого боку міг би наразитися.  Та все ж висловився, і то був знак. Гобрій – чутке мірило настрою усього війська, інакше не був би він біля мене. А тут іще…
       Тільки-но пішов Гобрій, як нагодився  Казат-мага.
      - Зволь, володарю слово мовити.
      Увесь зібраний рішучий, а погляд, хоча й проникливий, та вже не  такий гострий, як за всіх наших останніх стрічей. З чим прийшов? Власне, я здогадувався…
       - Кажи, - мовив я і вказав магові на стілець неподалік себе.
       - Не вів би ти далі військо  своє… - почав маг, і він мав продовжувати слова плести, та я обірвав його зненацька, бо надто вже різко пролунало  те, що я почув.
       - Радиш  спинитися, а вої… Кому б доручити вести  їх?
       - Не так збагнув ти мене, володарю. Нікуди і нікому військо вести не слід, бо спинятися треба. Облаштуватися табором і готуватися стріти саків там, де самі визначимо, і дати їм рішучий бій.
        За останніх своїх слів маг іще більше зібрався,  голос його задзвенів, і погляд знову став шпигати  мене.
        -  Бі-і-ій? – вигукнув я.
        - Так. Адже з військом ми прийшли… до саків… Прийшли! І що вже тепер серце слухати, час розуму настав, володарю! Військо,  силою небаченою,  за спиною  твоєю, і воно знає, для чого є, тож най чинить те, для чого  зібране.
        Тепер уже  я колов мага своїм пронизливим поглядом, і чим далі, тим більше повнився здогадом, що відомо  магові про мій похід усе. Як вивідав? Про те питати зайве, бо маг на те й маг… А чого  мовчав досі? Власне, хіба я  охотив його стриманістю своєю, ба навіть відстороненням, до  відвертя?  Отож  і мовчав обачливий святенник... Наразі ж в"ясовувати нічого вже не слід, бо й  так усе ясно.
        А тут і  маг сам сказав:
        - Чую я серце твоє, від самих Суз чую і розумію його, бо шаною до тебе повнюся щирою віддавна…
        Овва! Ось чого не чекав, так саме  отсього зізнання! Ну, і маг! А що ж я, Дарій?
        - Щиро вірю тобі, бо ти справжній володар парсів, і не лише розум гострий маєш, а й серце палке. Се – рідко для царів, і я вважаю те щастям для парсів. Але, володарю, вгамуй поки що серце своє. Вгамуй! Згадай, що ти вой, і вої з тобою ідуть. Наразі значна сила саків поблизу нас, і з ними треба  звести усе, чим володіють вої – і мечі, і списи, і стріли пустити.
       То вже було занадто! Дивна річ, я вірив магові, та прийняти його слів не міг, бо прийняти їх, значило пристати до них і піти супроти саків. Я ж не міг так чинити, бо не затим збирався і прийшов у степи припонтійські. І я сказав:
      - Дякую сердечно за слова теплі і щирі, наразі ж розмову вважаю завершеною.
       Я підвівся, хоча як  нестерпно раптом захтілося мені подовжити спілкування з магом!
       Маг підвівся слідом за мною, проте до виходу не рушив, а сказав:
        - Володарю, зволь…
       -  Усе! – вигукнув я, а серце моє аж кричало, бо  мало схилля до іншого слова. Та я вгамував його крик і додав: - Залиш мене, негайно іди, мені на насамоті слід побути.
       Казат-мага пішов, а я  мовчки просидів, не рухаючись, півдня, навіть од їжі, уперше в поході,  відмовився, а тоді покликав письця. Коли той увійшов до намету, я взявся  казати йому листа до саків, осібно – до їхнього вождя, якого елліни Іданфірсом називали, та я вже знав, що дійсно Дантур він. І знов життєписці мої, кожен, як кому уявлося, вивергував на люди послання моє. Насправжки  ж  казав  я так:
       "Дантуре! Дивом дивним і сум"яттям  хмурим наповнилося  серце моє, коли  ступив  я на землю,  тобі ввірену. Не знаючи, хто я і який, не втямивши, що за намір приніс із собою у степ припонтійський, аж з-під наших славних Суз, чому не трапляєшся мені на очі, аби в"яснити  усе? Якщо не знаєш, то зупинися, підійди, спитай і отримаєш відповідь, а не хочеш питати, бо зриш нас загарбниками, то стань на прю, як мужній і достойний муж, але перед тим, як вихопити меч, а чи послати стрілу супроти мене, все ж вислухай, що кажу.  І почуєш чимало і втішного,  і прийнятного для себе і для народу твого, а вже  тоді знатимеш  достеменно, що  чинити. Наразі ж утеча твоя – незрозуміла,  та ще більше – негідна вона, і ганьбить се не тільки ім"я твоє славне, а й мене, володаря світу Дарія Гістаспа,  і народ мій. Нам є про що тлумачити і без меча, тож зупинися і стань до мови зі мною. Невже нічого, окрім подзвіння мечів та  свисту стріл не вчувається тобі у пригоді  нашій? Я не перечу    волі  твоїй, як би прикро мені не було, тож зупинися і вистав силу свою супроти сили моєї. Коли ж збагнув уже, що успіх у бою тобі не піддатний, то знову ж таки зупинись, прийди до мене, як до сильнішого,  отож, до пана свого, або ж пришли слів своїх увічливо з дарами землі і води, і мову матимемо".
       Писець виклав  усе на пергамент, я прочитав і додав у кінці: "Володар  світу і ваш володар,   Дарій Перший Гістасп, волею Ахурамазди цар парський". Простягнув  Гобрієві, Гобрій прочитав уголос, а тоді ще,  шепотом,  і спитав:
       - Зволь  уяснити, о володарю, посланням сим ти взявся  дражнити саків чи гамувати їх зібрався успіхом нашим?
       - Ми маємо побачитися з ними, щоб мову повести.
       - А се послання озлить їх… Наразі ми ще не підібгали саків під себе, тож зарано тобі  паном їхнім виставлятися.
      -  Пан – не завжди утискувач.
      -  Але ж – пан! Гадаєш, саки із твого послання збагнуть  намір  твій… - Тут Гобрій урвався, глянув на мене пильно і продовжив: - Гадаєш, проймуться  вони наміром твоїм, як ти вважаєш,  -  світлим?
      - Не беруся се в"яснювати, проте володарем я лишатимуся за будь-яких ставин.
      - Отсе!.. Гадаю, зваби  для саків у сім не  буде. Бачиш, тікають від  тебе…. Від нас утікають.
      То вже Гобрій хлюпнув словами через край – аж ніяк не для царських вух сказане ним пролунало. Утяти б зухвальцеві мову навідріз, але,  що матиму з того, коли й мене невпевнення точити стало! І я запитав:
       - Вважаєш, що не має глузду кликати саків для розмови?
       - Ні, тут я спільник твій, але "володарем   саків"  у  посланні не виставляйся, аби,  через те, ми усі занадто далеко  не забігли наперед.
       Я мовчки показав Гобрію на вихід із намету, узяв послання, прочитав іще раз, помислив  і вилучив із нього підпис. Лише підпис, не більше. А тоді звелів нікого не впускати, сів і  схилився над пергаментною мапою, на якій Аріарамн чітко прокреслив шлях наш від  від Суз  аж до Бористену.
Відстань
       Восьмий рік на царстві я парському, чимало випало на мою долю за сей час, гадав, що все уже звідав і для мужа, і для володаря, проте невипадково вабило мене так на простори припонтійські. Прибув сюди і збагнув, що далеко не все ще виклала доля переді мною. На вістрі могуття вивищився я разом із Парсією, світ підібгав під себе, а приволікся  у сі степи, і раду втратив. Нікому про те не казав, вид робив, що і рішучим,  і дужим, і розважливим  лишаюся,   проте  не відав, чи й вірив хто  в те беззастережно,  адже  мовчали усі, лише Гобрій інколи волив собі незгоду. Добре вимовлене має поглиблюватися, я ж того не бачив, бо в нас воно лише подовжувалося, розтягувалося і розтягувалося, як тятива на лукові без стріли, - тільки й чекай, що ось-ось могла луснути. У тих степах,  на отих гонах я не зрікся свого дивного чуття землі тієї, тихі нашепти про якусь мою спільноту з нею чув і чув, але тільки в душі моїй заглиблено, бо ніхто зі мною розмову про те не вів. Тож і  проказав послання писцеві. Гобрієві не йнялося  про володаря над саками?  То йому так. А, либонь,  казав би  про те ж саме, коли б  він  володарем опинився. Чи принижував би себе чемнотою надмірною, за якою спішить, аж  перечіпається,  догіда, а то й самоприниження? Навряд. 
       Послав трьох гінців із листом  до вождя саків Дантура, і далі  нічим більше не переймався, одно чекав відповіді. А тоді як наче спохватило  щось мене, аж ніяк не по-царськи. Уже коли гінці мої, либонь,  проскакали добру третину шляху до Дантура, а то, може й, усю половину, спало  мені раптом на думку, що не так  би  слова  до саків слід було   виставляти. Надто виклично я подав їх, тут крити супроти Гобрія   нічим. Не слід було наражатися на гостре стояння, ліпше  було б пораду Дантурові передати, не більше. Приміром, висловитися, що ми     виставляємо    зі свого боку, скажімо,   п"ять, або ж  десять сотень воїв і саки зі своїх лав стільки ж, зійшлися б у  бою, і  чиїм  верхом усе вивершилося б, так би й стало, того й правда була б. Як отам під Калхедоном,  у відповідь на Овсієву  витівку. Славна думка, та що вже гзитися з нею, гінці мої аж ондечки, і слати їм  навздогін інших глузду не було.
       Я, либонь, заледве зовсім не втратив  супокій – сна не було, снаги теж, єдино, що відраду приносило,  - мої шаленні скакання степом, коли поперед мене – нікого, та й позаду лише  два чи три десятки охоронців, бо Гобрій ніяк не міг  позбавитися ляку, буцімто  мене хтось перехопить  самотнього. Даремно! Я гадав, що ніхто не  міг посягнути, бо скільки і йшли від Істру – жодної  душі живої, лише сакські верхівці інколи  вигулькували на обрії, так вони далеко, до того ж ні по ліву, ні по праву руку від нас, а все попереду, саме там, куди ми рухалися – під серце Сакії. Я відривався од війська, коли за мною  не було вже  нікого, лише жменька понурих, пропахлих потом і пилюгою супровідників, і таким  високим  духом  я проймався, що інколи  і назад, до війська вертатися не хтілося. Зате вабило уперед, де я  все ж сподівався стріти невловимих саків і простягнути руку  першому-ліпшому. Я хтів би  бачити  їхні навдивовижу білі хатки під солом"яними та очеретяними дахами, але не   порожні, не кинуті,  не обезлюднені, а прагнув бачити їх пожвавленими, гамірними, з жінками й малечею. Мене вабило до них стійно,  що  іноді здавалося, буцімто  похід наш міг вважатися завершеним, якби потрапив я в гурт сакський чоловічий, дістав би  чашу золоту, наповнив би  кумисом і пустив  по колу…
       Хіба не так? Що іще треба мужеві, аби відчути себе  своїм серед своїх? Чи не зачасто мечі схрещуються там, де мали б дзвеніти чаші? Не осібно тільки золоті, чи    срібні, -   навіть бронзові, а то й дерев"яні…
Відстань
       Я прокинувся. Скільки ночей не  йшов до мене сон, а тут нагодився, і що ж ото воно приверзлося… Дарій Перший, син Гістаспа… цар парсів… володар усього віту… Якими манівцями і хто насилав на мене видива і розмисли, які пережив тільки-но? Того й чекай, до яву притягнуть… Невже я втрачав владу над собою, а  відтак і владу над усіма?
       Я вийшов із намету, як був,  -  босий, і  холодом роси став бадьорити  розпашілі ноги. Прохолода вливалася в мене і повнила всього. Жар нікчемного сну відступав перед студенною явиною ночі, але стрій думок через те рідшати не квапився. Усе хитко,  манливо  і оманливо.
       -  Коня! – крикнув я, та замість шереху у траві почув статечний тупіт…
       Гобрій! Теж не спить… Сам по собі, чи на догоду своєму володареві?
      -  Даруй, о володарю, але не їдь нікуди! Я… Прошу тебе, благаю, не їдь!
      Гобрій укляк за два кроки од мене, і раптом не прохолодою ніжною, а крижаним  студом обдало мене, бо Гобрій просив мене так, що того й чекай, упаде на коліна… Що з ним?
      -  Чого тобі? – спитав я навмисне невдоволено.
      - Не клич коня, о володарю, лишайся тут. Почуй мене, прошу! Саме так треба… Заклинаю!

      Прискіпливий читач: - Не образитеся, коли  скажу, що ваш Дарій  нерідко видається  мені  мало схожим  на володаря світу?
       Автор: - Ображатися не буду, а от від пояснень не відмовлюся.  "Мій Дарій" не виявляє у своїй поведінці  того, що  свідчило б про його опікування країнами, які підкорила Персія?
       П.Ч.: - Не  це  маю на увазі. У деяких монологах постає людина, що не виказує достатньої кількості чеснот, щоб називатися рішучою і  вольовою, ба навіть на послідовну чи  наполегливу вона не схожа.
        А.: - Цікаво… І що дає вам підстави так вважати?
        П.Ч.: - Насамперед,  хід розмірковувань перського царя,  у вашій інтерпретації,  а також деякі його вчинки.
        А.: - Зокрема?
        П.Ч.: - Ледь не з самого початку  Дарій  починає малодушно хникати: то нарікає на те,  що людство, у процесі свого розвитку, чим далі,   то все більше їсть і п"є;   то скаржиться, що особисто йому не вдалося  звідати звичайного людського щастя;  то боїться поділитися з ближніми  своїми думкою, що він збирається іти до саків, а не на них… До речі, як на мене, то не роблять честі  перському володарю  й оці  недомовки про  особливості його далекого походу. Що за прозорі натяки? Якийсь  меланхолік, ба навіть неврастенік, а не могутній монарх…
        А.: - А ви б хотіли бачити в образі "мого Дарія" "рицаря бєз страха і упрьока"? Для цього вам слід пошукати інше видання.
        П.Ч. : - Бачте, ви вже починаєте ображатися…
        А.: - Аніскільки! Кажу те, що міг би зауважити навіть без вашого запитаня, передбачаючи неадеквате сприйняття усе того ж "мого Дарія". Ще коли я тільки підступався  до написання роману,  чітко визначився, що суперменів у моєму творі не буде, ні в образі перського царя, ні в особі скитського. Серед безпосередніх підлеглих обох очільників теж не планував  зображувати таких. І слова  свого дотримався. А все через те, що суперменів ніколи не існувало, не існує і не можу існувати у природі. Звісно, люди, які здійснюють так звані високі вчинки, безумовно мають у собі,  в якості підстав, відповідні чесноти, але, окрім того, вони наділені також  безліччю рис, притаманних, як ми полюбляємо висловлюватися, пересічним особам. Усі – живі люди! Кажете, Дарій занадто м"який? Припустімо! Але в тім і заслуга певної особистості, що, зазнаючи  вагань, сумнівів, інколи допускаючи навіть нерішучість, за граничної напруженості обставин, вона здатна мобілізувати волю і вийти переможцем.  Якщо ви уважно читаєте мій роман, то мали б звернути увагу на зауваження самого Дарія, стосовно його розмірковувань насамоті перед прийняттям  важливого рішення. Там, де він каже, що усі  життєписці  зображували його виключно рішучим і сильним, множили його відточені висловлювання, тоді, як ніхто із них не переймався, що ж передувало видатним учинкам, і скільки слів було мовлено  "несхибним володарем світу" мовчки і наодинці із самим собою, перш ніж лунало одне – виважене – вголос  і  для  всіх.
       Я не наполягаю на тому, що мені стовідсотково  вдалися образи обох царів, але ніколи навіть  думки не мав виводити їх  безкомпромісними, непогрішимими, завжди переконаними у своїй правоті.
       
                ДАНТУР
                Люд збирав пожитки свої, зачиняв хижі, гнав худобу до берега ласкавої Тарпи. Дощі саме урвалися, і я праг якомога швидше доправити людей до Гіллястої. Занадто гарячі  голови пропонували, аби  мешканців степу та прирічних осередків, сільця, поселення і стани яких опинилися в  межах можливого ходу персіянської раті, сховати аж у  Підліссі, або в лісах соснових, що аж у стороні опівнічній, та я рішуче відкинув се. Зверху, як глянути, воно ніби, чим далі, тим надійніше, надто у лісах і чагарниках, але скільки ж се їхати    туди  випаде!  Щонайменше десять, а то й більше днів. Чи варто прирікати   збентежений  люд на таке? Адже Гілляста!.. Ось вона поруч -   могутнє, розкішне зелене привілля між розлогими берегами Данапра  на тисячі гін до моря, і на  стільки ж  у бік лісів. Гілляста не лише ближня до тутешнього люду  а звична йому,  своя,  бо ледь не щодня  люди бувають там,  тепер же тільки й примхи, що побути доведеться  у плавнях довше.  Скільки?  Певен був,  що персіяни у нас не затримаються,  і про се вже я мав подбати, обітниці з сієї нагоди  ріднякам своїм, звісно,  не давав, проте  вірив: недовго зайди топтатимуть нашу землю!
       Словом, ховалися степовики у Данапрових плавнях. Сотні дубів1 виставилися уздовж берега, приймаючи біженців з усім їхнім збіжжям2, я осібно сам їздив глянути, що коїться, і чи то близька небезпека так  зіструнчила людей, чи присуття саря  в"язало,  - приємно було бачити лад  у перевозах тих. Ні паніки, ані навіть суєти – відрадно було зирити на таке, хоча й щипав мене за серце жаль до людей, котрі мусили кидати оселі свої. Най і ненадовго, та все ж… Ходив від дуба до дуба і не лише спостерігав, а хапався за вузлики, допомагав підносити їх до човнів, брав на руки дітей, де матерям було важко,  чим, либонь,  подив немалий  викликав серед люду мого. Проте я не помічав того,  навіть  якимись хвилями забував хто я є,   бо мене тягло до людей, не до всіх скопом, а до кожного  окремо, я переймався клопотами не всіх одразу, а  певними Тандарами, Безгінами, Гавсанами чи Босаками,  разом із їхніми вірними Боженами, Магадами, Надіями чи Данами.  Незахист чи  вагота  кожного, кого я бачив,  гостро шпигали мені в серце, і я не міг стояти осторонь, хоча я й сар, і моє діло в іншому, та я робив усе, наче я - простий  сколот. Те, мабуть, збоку виглядало дивно,  навіть тривожно, бо я раптом уздрів, як розширилися очі  у Степака, знать, щось пекло його, він довго терпів, та, зрештою,   не витримав і мовив тихо:
      - Вибач, сарю, але не тим займаєшся… Ну-мо на коня, і скачемо, де вої зібралися.
      Я випростався. І без Степака   все  тямив, та  що мав чинити, коли серце моє так тріпотіло! Не міг я кинути людий,  біля яких стояв! Звісно, своїм утручанням, чи  й зараяв би  їм, хіба одному-другому, а решта!.. Скільки їх у  мене! І хіба між дубами на узбережжі Тарпи  мав я снувати,  а чи між возами у степу? Хіба малюків підносити, коли тяжінь така за всіх лежала на мені! То все відомо й так, але ж серце… Хто б назвав мені мужа при владі, який  умів  учасно і безболісно боркати його!
      Та все ж я  присилив себе і відійшов од дубів. Саме тоді  згадав слова Кармака, який  радив мені стримувати ліру свою… Себто, серце? А пізніше, уже перед кончиною своєю, Кармак  застеріг, аби  я не намагався  стелити  шлях свій сарський піснею… До того необачний пісняр хилив, що я коїв наразі? На нинішні  порухи серця  мого натякав ?
       Сперечатися ні по що: я слабив  себе тими сердечними проявами, та інакше не міг. Та ще й  Даринку згадав, наче як у  тій круговерті лише сам  і міг подбати про своє, глибоко притамоване…
       А хто ж іще? 
       Даринка… Так хтілося уздріти  її серед люду біглого! Саме про  неї думка моя не вгавала останніми днями. Бодай мельком,  потай, але, щоб око в  око уздріти її, і все.
      Та не було Даринки. Я  навіть до садиби їхньої,  мовби  випадково,  навідувався кілька разів – не застав нікого. Подвір"я спорожніле, то чого б ото  дівчина мала навідуватися туди наразі? А я ж заглядав… Прип"ялося  до мене… Аж невчасно як! Гнав од себе наслання, здирав полуду з очей, наче вдавалося мені те, але не дуже, бо знову усе верталося. Умовив себе, що тільки б глянути на дівчину, аби знати, що вона є, що гаразд усе з нею… 

      1 Видовбаний із дубової колоди човен.
      2  Тут – майно, пожитки.


       Кого я дурив? Аби хтось  зазирнув у душу мою,  то навряд чи  спокусився  б хитрощами моїми незграбними, а себе… Що тут  манити? Праг я Даринки, і все. Її  очей праг, її душі… Її тіла… Супротив чинив тому  хтінню із усіх сил своїх, і не міг подолати. Зціпивши зуби, погнав коня геть із села – швидше до дій, чимдуж до клопотів, упірнути  у них із головою, жити усіма  бідами й радощами   разом  із усіма, і, щоб  ніякого тобі квиління.
      І я  поскакав за Папай-Гору, де біля стану мого гурти  воїв  згорнуто стояли, а  біля  мужів-ратників, що вряснили степову долину, притулився загін жон-ратниць. Там і Даринку стрів. Точніше, вона мене стріла, бо чи й пізнав би я її серед  лави жінок – усі в ратних обладунках, у шкіряних шоломах, на конях при   акінаках і луках. Даринка ж зірвала з голови  гостроверху шапку, корогвою війнуло волосся над нею  -  як  таке не помітити! То я й прилип очима до дівчини... А вона ще й  коня пришпорила так, що став той дибки – як таким не пройнятися! І я під"їхав, навіть коня свого не повертаючи, бо він сам потягся до того гурту… Невже відчувати  почав щось  догадливий мій  Тарпан?
      - При батькові не стала лишатися? -  запитав я.
      - Як бачиш, сарю! У нас здатні вправлятися з худобою не лише батько, а й брати мої, не  бери, що вони юні іще. Та й помічники є в нас, мені ж наразі на коні та  ще з луком требніше. Хіба не згоден?
       Та згоден я був, згоден, проте нічого дівчині не відповів, лише подумки попросив Усевишнього, щоб  беріг  одчайдушну дівчину. Уголос же мовив те, що невідь-як зірвалося з вуст:
       -  Міцніше натягуй повіддя, аби кінь правив туди, куди верхівець прагне.
       - Авжеж! – дзвінко відгукнулася Даринка, а тоді,  під"їхавши до  мене заледве не впритул,  додала стиха: - Біля  тебе, сарю, буду, а то вже і  є з тобою… -  І посміхнулася звабно.
       - Яа-а-ак? – не втримав я  не зовсім доречний окрик, бо дійсно був ошелешений почутим.
       - А  загін  жінок-воїв до твого супроводу призначений,   невже не відаєш?
       Силу1 гуртів визначав я, проте не став вибирати кожного верхівця,   займався тим  Степак, от і приєднав  жінок-"амазонок". Переінакшити? Відмінити? Ні, най буде, як стало,   і Даринку не слід смутити, - он як світиться уся! Та й клопіт зайвий, недоречний, увагу може зайву прихилити… 
      Звісно, Даринка більшила все, адже не скакати дівчині невідлучно поруч із сарем сколотів, як і жінкам-воям усім, тільки й того, шо неподалік мене   будуть. А то вже нехай… Згодився я з тим, і на серці  раптом стало так   радісно! Та  не пустив я той захват на личчя своє, кинув на нього хмуроту і, не глянувши на Даринку, шпорнув коня далі.
       І все ж не  зовсім кінчений сар сколотів був, бо хоча й гзилася в моїй голові Даринка невідступно, та лише по її околицях, адже всю уяву займали клопоти  спільні. Тут уже стійно бачив я всю нашу землю від Дануя до Дана і від моря Сколотського і до лісів опівнічних. Ріки, що несли води свої до моря, озера, які поїлися з тих річок, рівнини та пагорби між ріками, а з-під Дануя випиналася темна пляма і повзла вона проти руху сонця, підминаючи під себе наші пасовиська, спорожнілі села і стани. І то ще добре, що  пасовиська випалені, а поля,    після зібраного збіжжя,  спорожнілі, що села  обезлюднені, як і стани та хутори. Військо Скопака стійно трималося перед загарбниками – то скорочуючи відстань до неможливого, то розтягуючи її до кількох кінських перегоніав.
      Уже протягом першої сідмиці таких дій ми досягли того, чого прагли: персіяни ішли невідступно слідом за Скопаком, не вертаючи ні ліворуч, ні праворуч, а обійти Скопака, випередити його, щоб оточити, куди вже  було їм! Рухалися зайди опустеленим шляхом. Ні води, ні трави не лишали ми  загарбникам, навіть тарпанів розігнали, оленів, ланей та   

        1 Тут – у  значенні  кількості.

кабанів порозлякували, і розбіглися вони, наче й не було їх тут ніколи. Лише стрепети та хохітви прохоплювалися, але їх ще слід було вполювати. На річкових старицях та озеречках кишіло крижнями, рибою, але й тут сприяло нам Провидіння: звідусіль налітали орли, скопи, луні та шуліки і розганяли ту доступну дичину, що аж до гирла Данапра відкочувала вона, ставши персіянам недосяжною.
       Аби не Даринка, міг би я цілком мовити, що перебував тоді у повній душевній рівній вазі: думки мої  світлим і виваженим  повнилися  і вони чітко годилися із вчинками, та ще й на вчинки я став скупитися. Не сім, а дев"ять, навіть десять разів міряв, перш ніж зважувався один раз різонути, і те було до ладу. Уся тяжінь важучої гри з персіянами лягла на плечі Скопака, він дратував вепра, стоячи  на широко розставлених ногах перед вишкіреною пащекою з однією лише лозиною в руках. Вепр ревів од люті, бо не міг навіть торкнутися Скопака, бодай кінчиком нюхала свого, що вже казати про  ікла. Ми ж із Таксаком розгорнутою лавою прикривали опівнічні наші землі, і нам було начебто легше, і я не забував Скопака.   
      Такого нашестя, такого наслання  наша  земля ще не знала, і брав я тягар на себе, що допустив се, та не міг волити  ратників своїх на прю. Ми встигли роздивитися, коли зблизька  наїхали, небачене скописько озброєного люду – курява здіймалася ледь не до хмар, ховалася  за обрієм, до якого навряд чи доскочеш конем одним махом,  - від сходу до заходу сонця. Не відав, як можна було дихати у тій сутолоці, як думати, розуміти і  чого прагнути.
       Скопак був на вістрі усієї тїєї колотнечі. Його звідники пантрували кожен порух загарбників і вістили мене, тож я знав, хто, скільки і куди. Жоден персіянський виїзд не винен був вириватися із загального  скописька раті, аби кроїти напрям свого божевільного руху на схід, межі якого   визначили для них ми. Лише тією толокою сунули, що не здатна була на життя наразі, хіба що  для нетривкого перебігу.
       Так воно й було. А тут іще вістину  отримав  я  про дивні витівки  Дарія. Узяв собі звичку персіянський володар, що покусився на управу усім світом, гуляти по наших степах, наче у себе під Сузами. Либонь, хоча й при мечі, але завжди норовив гуляти самітно, хіба що охоронці ув"язувалися слідом. Скопак осібно  мені про те доніс і з жаром поділився думкою, а чи не викрасти того  самовпеника! Розклад давався  простий простішого: гурт найвідчайдушніших наших верхівців невсипно пантрує  стан персіянського саря, і коли Дарій навіжено вихопиться у степ, спритно вбивати клин між ним і його раттю разом із охоронцями, брати голими руками, в"язати і зникати  в  степу. Видно тоді стане, чи далеко просунуться зайди без  свого очільника.Чи не стане зникнення одного долею для тисяч і тисяч?
       Я схвалив ту затію, але застеріг: у жодному  разі не долучати зброї при затриманні Дарія. Ні стрілам, не мечам, ані тим паче списам хід не давати. Брати голіруч і ставлення виказувати  до бранця, як до саря, хіба що поневоленого…
      На вечірній нараді ретельно обмовили з усіх боків нашу мету нагальну, дібрали учасників із охочих на таке, і під ранок вірхівці-полювальники виступили у степ. Осібно я сам перевірив зброю кожного із виконавців: мечі, стріли, видивлявся, що у горитах, перемацав усі пояси та гаманці. Я вірив своїм ратникам, певен був, що кожен твердо триматиметься вимог людського полювання, та мав ще  острах, аби хтось отруту не вицідив на стріли, або на кінчик меча чи кинджала, щоб тоді,  начебто ненароком,  зачепивши персіянського володаря, могли б спричинити  його  миттєву  смерть.Такого не можна було пускати, ані за яких ставин,  Дарій трібен був живим, для втолення гордощів наших і для поганьблення  самого Дарія і  всієї  раті його, і аби   клало  те кінець несподіваному  насланню.
       Сам благословив вірхівців на діло, передав усе в руки Скопака і відшпорив коня  до своїх  і вже лишався з ними.


                ДАРІЙ
                Конюх  завжди був неподалік мене, напохваті, він устиг  підвести  жеребця, я простягнув руку за повіддям, але…
         О боги!.. Всемогутній Ахурамазда! Нащо оддавати мене на поталу такому глумові? За що?
       Казат-мага перехопив повіддя. Звідки він узявся так спритно? Мовби з-під землі  випірнув, шарпонув на себе сирицеві смужки, золотом управлені, та ще й затулив  собою коня мого.
       Я не міг слова мовити -  так уразив мене той виклик, лють затемнила очі, і я прохрипів:
       - Г-г-геть!
       Та Казат-мага не рухався, а тут ще й Гобрій підіспів… Став  між мною і магом, поклав руку  собі на серце і низько уклонився мені:
      - Даруй нам усім, сприт наш, о володарю, бо хто ми і хто ти, але ся земля під ногами нашими  -  чужинецька, і така вона дивна й загадкова, як ніяка, що аж змінює нас, наближає схожими бути одне на одного,  коли не в подобі,  то в долі нашій спільній. Послухай, о царю над царями, і погодься. Хтось наслав на тебе мару  - се нам видно - що в скоки  усамітнені ти вдарився. Кинь, бо в тім і ганьба твоя, і погибель наша. Не одривайся од нас і не лякай тим, благаємо тебе.
       Гобрій знову поклонився, перед сим зробив крок до  мене, а тоді умовк, на той же крок відступивши. А Казат-мага пішов геть, навіть не озирнувшись, і так  чомусь болісно було мені  дивитися йому услід, та я не міг дати розвою  чуттям своїм.
         Я тонко чув ставини, і вони аж бриніли підказом, що я стою біля самого краєчка змови, як наче аж над прірвою. Треба відхилити свою гординю, відступити, аби  на відстані краще все уздріти, адже істинно грізний  і могутній  владика  постає аж ніяк не в проявах нестямної люті  (хоча хто із нас, володарів, не тішився  тим примарно, насправді ж – малів і ганьбився злобою,  опиняючись, зрештою у поразці!), а у стриманні.
      Я скреготнув зубами так, що,  гадав, вони полущаться, як пересохлі фісташки,    повернувся і рушив до свого намету. Не відав, звідки й сили бралися на стрим, аби не бігти малодушно, а бігти ж так хтілося! Я запнув  ухід до намету, завісив віконця   і  наказав нікого не впускати. Раптом так відчув, що мені слід оговтатися. Різко і рішуче скинути з себе оману, котра ще в Сузах наслалася,   і коїти далі, як личить  цареві, коли усі, хто біля тебе, бачать лише  твердину твою і стремління вперед. Діяти так, щоб виглядати впевнено і несхибно, аби і слово твоє до виконання брали саме так. Казав уже не раз, яка ж ото тяжінь, але в царя іншої долі немає, і бути не може. Надто у того, хто не ляси узявся точити з підлеглими, а волю волить усевітню, для кожного єдину і невідворотну. 
       Я  довго сидів у самоті  і в   темряві  і,   коли відхилив запинало, уздрів сутінки і за наметом своїм.
       Що сталося? Усі вони,  раптом забувши про страх, взялися радити  мені і просити мене. Чим же так збентежили їх мої скоки  самотні   степом? Чи то вже приречений  я  бути навіки підлеглим володарем,  коли далеко не у  всіх втіхах своїх власну волю маю?
       Почувся    дзенькіт каблучки об руків"я меча – то Гобрій подає лише мені відомий знак, що він поруч, і йому конче слід мене  бачити. 
        - Заходь! – крикнув я.
        Гобрій рідко поклони мені кладе, та й не вимагав я їх від нього, а тут раптом знову переломився навпіл, і ледь не до    землі клюнув носом.
       - Даруй, о володарю, множину разів даруй, що рушу самоту твою, але змушений, і не від  хіті своєї, а  через ставини чинно.
       - Кажи, що привело і облиш  кружляти словесами, - буркнув я не без досади.
       - Не мозолив би очі тобі,  володарю, але гостя до тебе, нагоджена колись перед  тобою  Даринка. Не викинув ще із пам"яті полонених саків у Сузах і дівча між ними?
       Ось кого не чекав, так не чекав. Даринка… Як же викидати із пам"яті таке! До скону життя  мого стоятиме те дівча перед моїми очима, ім"ям моїм наречене. Єдино через те і дав тоді  волю їй, і не тільки самому думка про те нагодилася, а, як наче щось підкинуло її мені. Жива! Воїв своїх послав їй у супровід, так їх більше й не бачив, а ся ось…
      - Нехай увіходить,  - мовив я.
      Уперше  побачив амазонку, і подив,  і захват охопили мене, а ще… аж наче сум"яття… Уловила їх сакська дівчина, заправлена у шкіряні штани, обтягнута кольчугою, в чоботях тупоносих юхтових? А волосся!.. Блищаве, як кора на вербі спідсподу, воно розсипалося по дівочих плечах, схованих під бронзовими розкрилками, бо дівчина зняла свою гостру шкіряну шапку і тримала її в руках. Але чому напружена  така, і де її  чарівна посмішка? Міг би про те спитати, та стримався…
       - Вітаю тебе, володарю персіянів, - Даринка ледь схилилася у поклоні, і в схилі тім я вчув більше  власного  дівочого  гіддя,  аніж шани до  мене. – Зволиш слово мовити?
       - Та мов уже, коли впустив  до намету. Либонь, для того і прибилася, аби щось звістити?
       - Авжеж. І  дуже хтіла б, аби ти вірно збагнув учинок мій, що  розпочинаю,  і не гудив мене і на рід сколотський бруду через те не напускав.
       - Умовини  ставиш цареві? Чи не занадто? Не маєш  страху, що не звелів повісити тебе  одразу, а запросив сюди?
       - Не  боюся, бо ти не мій сар, а ще – не вчиниш  так, як мовив. Адже випустив мене вживцем із Суз, коли я тобі  нічим не винна була, то що вже казати про  нинішні  ставини, коли ти не у себе вдома!
       -  Зухвало мовиш…
       - Інакше не можу. Тоді у Сузах ти дарував мені життя, ще й супровідників дав, то навіщо ж наразі глум над жінкою учиняти, зброю у неї відібравши!
       - Добре мовиш. А ти зі зброєю нагодилася до нас?
       - Так, о володарю, як є: на коні, з акінаком і луком. Легко могли підсікти  мене  стрілою стражники  твої, та спинилася я перед ними і лук зі стрілами та акінак на землю кинула.
       - Нащо ж роззброїла  сама себе?
       - Аби до тебе дістатися. І певна, що усе моє віддасте мені,  коли  їхатиму назад, до  своїх.   
       - Ти в усьому певна!.. Навіть у тім, що живою вийдеш звідси?
       -  Насамперед, у тім.
       -  Ну, то слухаю, - мене вже почала брати  цікавина: що ж привело сю дівчину у стан  мій?
       - Обмовину я зробила, тож тепер слухай. Не чини самотніх прогулянок степом, у ризик себе не штовхай. Кажу тобі се у відповідь за дароване життя у Сузах. Такі ми сколоти. Ти наразі ворог мій, та ще й запеклий ворог, мій  ти  ворог і народу мого; діяння твої, звісно, добром нам не світять, бо на моїй землі ти непроханий гість, але за добро твоє,  колись учинене до мене,  не можу  не скласти тобі дяку тим же добром. Зрозумій і збагни вірно учинок мій. Не вештайся степами самітно, бо в полоні  опинишся, застерігаю тебе.
       І ся туди! Але вже з іншого боку. Мене вразила  Даринка глибоко, навіть Гобрій випростався зачудовано.
       - Тямиш, що речеш? – запитав я.
       - Всіляко, бо на тебе полювання відкрили. Перехоплять тебе  у твоїх осібних гулянках, і ніхто із ваших і не здогадається, де ти, затям.
      - Здогадками нашпигала себе?
      - Жодних не маю, усе відаю од достеменного. Ти вже гніву на мене не збирай, позаяк  не повім, звідки про все дізналася, бо ото вже дійсно занадто для тебе, доста й того, що склала тобі застережу.
       -  Гадаєш, що володаря світу рятуєш?
       - Так не мислю, а от, що рятую тебе і честь твою за те, що мою своєчасно не дав забруднити, - в тім перекон маю глибокий.
       - Зрадницею себе не бачиш?
       - Діло то вже моє, і перед сумлінням своїм  сама звіт  складатиму. Подумки загодя я вже й про те продбала.
       - Завбачлива…
       - А вже, яка є…
       - Триматимеш учинок свій  у пітьмі?
       - Звісно, не всюдитиму, що вчинила, але той, хто гідний знати, знатиме.
       Я пильно подивився на Даринку і не міг второпати,  то вой переді мною стояв, чи дівчисько самовпенене. Намагався віддати  сіль чомусь одному і не міг. Ворушилося все, бентежилося  серце, і не хтілося, аби амазонка несподівана намет мій лишала. Раптом лагідним супокоєм війнуло од неї, саме тим духом, яким підживлююся  од Гобрія, та ще, либонь, від двох-трьох із мого численного пістрявого  оточення. А решта – невіра і хить.   А Даринка…
       Що ж то за народ такий – саки – що доньок  отаких  має? І скільки їх у тому народі? Скільки таких, як Даринка могли б вивідати суворі ставини у моєму війську, щоб із правдою   з обов"язком своїм людським  ось так учиняти?
       - Чого  хочеш від  мене ? – запитав наостанок.
       - Нічого. Я все зробила, що могла, і се відгук за вчинок твій  стосовно мене. Тепер -  ми квити, і я їду від тебе ворогом твоїм одчайдушним, і  таким же ворогом мені і народові моєму ти лишаєшся. Подальші ставини із можливою стрічею нашою  саме тим, про що я тільки-но повідала, і значитимуться. Ти навів на мою  землю рать для поневолення, і отримаєш за се, що тобі належить.
       -  Від тебе?
       - Трапиться змога, то й від  мене, а так від усього роду сколотського. Наразі звели принести усе, що відібрали у мене, бо я маю їхати.
       - Куди?
       - До своїх.
       - Зрадивши їх?
       - Нікого я не зрадила, лише вчинок придбала осібний, відлунно  тому вчинкові і діятиму далі.
       Гобрій вивів Даринку із намету, віддав їй зброю. Даринка сіла на коня,  стьобнула  його  і поскакала у степ,  навіть не озирнувшись.

                ДАНТУР
                Чому? Якою  метою спричинене? Два запитання, а про одне вони: навіщо забаглося Дарію воліктися  до нас? Кличу  Степака, питаю, чи виклав для мене на землі мапу світову, де все видно: і Персію, і Єгипет, і Тракію, і Мідію, і наші, сколотські, межі визначені.
       Мапа  готова… Любо, як глянути на все одразу: широчінь до безмежжя, і левова частина від усього – персіянське. Не  персіянами виплекане, а лише ними загарбане. Навіщо їм іще й наші простори? Різні сторони і різні краї, бо різними іменами позначені: і Лідія, і Каппадокія, і Вавилон, та з іншого боку воно наче як схоже, бо лише гори, піски, пустелі – тож і поєдналися, хоча й присилувано, то й  зійшлися в одне. Ми ж зовсім  осібно  - і відстанню, і самим довкіллям… А  обшири які! Немає таких більше ніде. І віри такої немає, і прагнень високих… А народ? Нащо ми Дарію, коли начебто    іншого роду ми? Чи саме се й поманило загарбника: пощерблене і нице  неодмінно посягає на свіже  і незаплямоване.
       Я об"їхав кілька сіл спорожнілих і станів таких же, і подих  мені перехопило від  розчулення  й жалю. Зачинені двері і хвіртки, навіть подвір"я підметені, порожні вікна дивилися журно, а на дверях не було  замків, бо не знав тоді ще народ мій, що  то є.  Довіра і щирота між людьми, щирота і довіра, то не крилися одне від одного. Лише порожнеча і тиша  навколо.  Невесело, але не приречено. Дятел десь вистукував глухо, а коли  втихав, то наче глибив  тишу, а тиша  віру міцнила, що люди вернуться до своїх осель, і життя продовжиться.
       Верби, осокори, в"язи й дуби  зирили на мене множиною зелених  очей своїх,  невідступно слідили за мною, наче питали долю подальшу, я ж сам у них мав би спитати про неї. Як і в притихлої Тарпи, плесо якої вилискувало у прозірах між вербами; як  і в прихмареного неба; як і в Папай-Гори, що в ті дні наче  підсунулася  до села, чи то, щоб накрити його і сховати від навали, чи,  щоб бодай  відгородити  од неї ж. Ніколи ще, як отоді,   не почувався я таким  ніжним до всього, що  мене оточувало, таким  клопітливим, таким бентежним. Через те   аж лячно робилося, бо розчулення  то наче як і не до сарського столу. Не личить очільникам  людей  серцю своєму волю давати,  я ж і  не  силив  чуття, бо  вони самі  мною водили.
        І вкотре  згадав настанови необачного Кармака…
        Так бракувало людської жвавини   довкруж! Жагуче,  до болю не вистачало живого руху. Було навально порожньо і сумно, і мимоволі   уявно бачилося мені,  з яким переконом у правоті своїй, з яким  супокоєм, як гідно, без лементу і  смиканини збиралися  недавно люди, сідали в дуби і пливли до Гіллястої. Не на день, як було досі, а надовго. На скільки? Я не відав,  і навряд чи кому відомо  було те, але  певноту мав, що не назавжди. І я жалів людей  своїх і пишався ними. Отоді, отам, у спорожнілому селі  і  осягнув я  гостро, в чім міць   Ойкумени нашої, на чому вона тримається. Звісно, багато  важить від очільника, та далеко не все. Ох, як далеко, як далеко і далеко не все! Бо люд – народ носій істинної влади, хоча сам він про те навряд чи відає, як слід. І знову, як тоді коли вантажилися селяни перед від"здом до Гіллястої, подумалося мені  не про всіх одразу, бо ніколи люд мій рідний не в"являвся мені скописьком  невиразним, завжди, коли біль проймав за долю сколотську, поставав переді мною хтось один, другий, третій,  не уявний, а знайомий  мені, знаний мною, і тоді сумління  моє пеком пекло, бо  чулося, наче не все зробив я для тієї  людини, що міг, не вповну ведуся, як сар,  – треба глибше, більше і повсякчас.
       О муки очільників, за якими сумління ходить невідступно, чи міряв хто їх? Чи зважував, що інколи  сил не стачило жити через те, що неміч свою відчував перед навалою  сумнівів і клопотів?
       Із села  я поїхав у степ, зійшов на могилу, бо підступав вечір, а мені раптом забаглося  бачити, як змінюватиметься  – мить за миттю – усе те,  що навколо, чим воно наснажуватиметься перед ніччю,  навіть…  що пророчитиме в ніч. Мені здавалося, що   без  того свідчення, без отого чуття, я можу прогавити  щось дуже важливе,  щось конче необхідне наразі, воно промайне  мельком і не повернеться більше, і я  лишуся впорожні…
       Мабуть, я надто  через край  брав у тривожних чуттях  своїх і не помічав, що то від утоми, та все ж довго стояв на могилі,  і от шерех у траві привернув мою увагу, і я побачив Її. Змійкою крихітною, гадюкою куценькою степовою,  вигзилася  Захисниця наша, і я вкляк,  чекаючи з"яви Богині над травами, але того не сталося. Змійка згорнулася кількома кружальцями, підвела голівку, і погляд крихітних, ледь помітних очей ухопив мене, і враз обмежився  простір навколо. Я вже нічого не бачив, лише незмигні темні зіниці, і чекав слово почути, і воно не забарилося:
       - Навали земля ваша зазнала суцільної, і ти вірно сприйняв її. Не можу казати тобі дії вам наперед, бо думку і волю твою тим зборкаю, лише од застережень не відмовлюся. Але й тут ти виважено ведешся, хіба що  остерігайся  чуттів  жарких, а частіше бадьорися. Бадьорися!
        Очиці переді мною змигнули, бо за спиною моєю  заіржав кінь, я  ж не зміг одразу повернутися, аби глянути, хто там, бо тримав нерухомо мене погляд із трави. Завжди при стрічі з Богинею, звісно, бентежився, як і тоді, та все ж питання мені дивне на думку спало: чом Богиня у траві змією принишкла, коли досі жіночим ликом поставала переді мною? Та хіба ж про те слід було Її питати? Ох, Дантуре...
       Невидимий кінь знову заіржав, умить змійка щезла, я глянув позад себе і побачив Степака.  Порученець ніколи не  чіпав самоту мою на могилі, він навіть не наближався, знаючи, де я і чому, то що ж  наразі  не втримався?
      Степак спинився  оддалік, і я зійшов  до нього, бо просто так порученець мій  не став би  втручатися у розмисли  саря.
       - Даруй, сарю, що нагодився не до місця і  не до часу, міг би й зачекати тебе, та навряд чи вчинив би тим вірно. Наразі сам скажеш, чи правий я. Ось…
       Степак дістав з-за пазухи довгастий шкіряний згорток.
       -  Послання від Дарія надійшло…
       -  Самі персіяни привезли?
       - Скопакові вої перехопили їх і  тримають коло себе, там, де спинили… - Степак махнув праворуч, туди, де сонце ховається на ніч. - До тебе  вже наші гінці  привезли.   
        Я вернувся до намету, вчитався  у Дарієве послання і аж здригнувся  уражений – так  голосно лунилося  у словах чужих те, про що мислилося тільки-но на могилі. Мовби підказав хто… Кому? Мені, чи Дарію? Чи нам обом одразу?
       Негайно зібрав раду і зачитав усім. Скінчив і напружено вглядався у личчя ратників чільних, бо хоча й добре знав кожного, вірив кожному, як самому собі, все ж мав острах – а раптом  хтось пройметься малодушшям, і викаже рабський схил до нахабного Дарієвого звернення! Де там – ніхто й бровою про таке не повів, зате усіх різонуло, що персіянський володар паном  нашим себе  наректи  посмів.
       - Єднаймося  зі Скопаком і  валимо на персіянів негайно! – підвівся і вигукнув Тавдій, син дядька мого покійного Станіла.
        - Засиплемо непроханих гостей стрілами, а тоді розметаємо їх списами! – підтримав  його  Давгал - зовсім  молодий  очільник  піших списоносців, котрих  тримав я  поки  що свіжими, на підмогу верхівцям.
       -  Кінчаймо гру,   сарю, досить! –   пробасив  батько Степака, Мантур.
       - Спиняймо ганебний  відступ свій, вертаємо супроти прибульців і женемо їх геть! –  рішуче мовив   помічник Таксака  Майзахар.
         Більше ніхто не  схоплювався, проте усі загули згідно, я сприйняв се, та не схвалив.
       - Мужні слова почув од мужніх воїв, і те радує. Та заодно смутить, що надто гарячі вони, а гарячу підкову коневі до копита не тулять.  Відрадно було мені вас чути, але не можу слідувати  скороспілим закликам, і  акінака я навіть не торкаюся, аби  виголити його на персіянів, і причин тому маю дві. Насамперед, утриматися нам слід од широкого бою, бо хоча й  маємо силу, проте не статньо її, щоб персіянів здолати. Та навіть, коли б і змогли ми докорінно  їх знищити, то навряд чи й   подвигнув би  я вас на те  разом із собою.
       Я хтів продовжити,  аби в"яснити  усім другу мою думку, проте в наметі   виник  густий  гул незгоди,  я не  став уривати, а дав йому самому влягтитися, а вже тоді  сказав:
       - Дослухайте до кінця почате мною,  а тоді підтримуйте, або ж відхиляйте, наразі ж перечити вам нічим. Адже  міць наша супроти персіянів багато в чому уявна, тверджу так, бо сам рать їхню бачив. Та се ще не все. Натякав я вам на дві причини, про одну ви вже чули, тепер слухайте, в чім   суть другої. Не варто  достойним мужам нагадувати, що для ратників-сколотів кров ворога  не є жагою нестримною, бо не кривавими герцями, а перемогами  остаточними славу ми свою досі множимо. Тож зайд нинішніх не нищити слід, бо  не різники ми, а викинути їх за межі Ойкумени нашої, та ще й із таким презирством, з такою ганьбою, аби сповнилося  страшною поразкою серце кожного, хто прийшов до  нас, не маючи запрошення нашого на те, і пам"ять про ту поразку пережила б віки й віки, нам же  здобула повагу, пошану і славу.
       Я замовк. Досі ніколи не вдавася  до переконів, чинив не словом, а діяннями, але тут стався виняток мимовільний, повтору  якому не було й опісля. Я готовий був  до подальшої незгоди вождів  моїх, але в наметі запала тиша, і  вчулося мені, що я взяв. Узяв! І не владою саря, а глибиною мовленого, що було мені дуже вагомо.
       Але треба ще було втямити усе, що сталося, зібравши думки докупи, адже наша побіжна нарада – то лише половина діла, і на нас чекала друга. Яка? Відгуки вождів на послання Дарієве -  то лише початок, далі мав слідувати вже  наш відгук, а то й дії.
       І я взяв перерву. На самоті ще раз прочитав Дарієве послання, сходив на могилу, а, повернувшись до намету,   запросив  молодого відуна Гаветдая, бо старий Сакардон уже кілька днів недужав.    
      -  Як чинити маємо?- запитав я.
      Гаветдай  так  і сунувся до мене, усе праг наміри наші вивідати, на наради просився,  але я одтісняв його. Діло віри – то одне, і зовсім інше діло сталих учинків, а надто ратних, тож до чого тут відун! Та все ж мав свою думку відун із того, що коїлося, не цурався її  втиху ширити меж люди, тож не зайве і його було мені  почути. А йому, либонь, сподобалося, що я звернув на нього увагу,  і відун одразу почав користатися сим. Насамперед, не став квапити себе з відповіддю: випроставшись, погладив   вуса, поплямкав губами, зітхнув глибоко, сповнився увесь ваготи та суті, і  врешті не відповів  на моє запитання, а сам запитав:
     - Ставини спонукають нас до дій?
     - Ми давно уже в діях, і наразі ти знаєш, про що йдеться. Персіяни звернулися до нас іменем Дарія із посланням, і що тепер робити  маємо? 
      - Сар сколотів  вагається? А решта вождів?
      Ну, ти диви, який кмітливець од віри! Інший на моєму місці шмагонув би його нагаєм за слова такі, проте у мене інший сприт.
      - Не про мене мова, любий  Гаветдаю,  а про стосунки із персіянами,  то й питаю тебе.
      - Чемнота і шана – над усе, - повагом  мовив відун, усе більше важніючи. – Нас кличуть варварами, а ми маємо достойно виказати себе.
       І довго ще отак в"яснюватиму я із ним справу? А підганяти не міг, картати ж – тим паче. Тож набрався терпіння і повів далі:
       - І що велить нам  та чемнота?
       - Слово мовлене до вас, має вашим словом відлунитися.
       - До нас, се до кого? Не  зрадили мене мої вуха – я  саме те почув, що сказав? А  відун хіба не з нами, хіба він не на одній землі з нами живе?
       - На одній, проте  акінака я при собі не маю, тож і не до  мене, насамперед,  послання саря персіянського надійшло, і не в колі з вами читав я його вперше.
       Он як!  Гаветдай образився, либонь, Ну, гаразд.
       - Відгук -  се добре,  - сказав я,  –  і яким же він має  бути?
       - Не дурнішим від тих, хто складатиме його, і достойним того, кому слатиметься.
       Досить! Нічого більше із сього  святенника слушного я не отримаю. Лише час гаю, та гідноту свою марную.
       Я мовчки кивнув Гаветдаєві, що пора рушати   йому до виходу, і тут очі молодого  відуна  спалахнули розгубленим подивом: ви ж, гляньте, чекав, що розмова із сарем сколотів лише почалася і розгорталася вона начебто так, як він того  бажав, аж раптом Дантур уриває її. Гаветдай не став рухатися,   либонь,  сподівався, що я лишу його, та я мовчав. Очей з нього не зводив, і відун  вийшов, ледь спромігшись на   скупий уклін.
       Невдовзі я зібрав раду, що продовжила і завершила попередню. Запитав і всі погодилися, що відгук Дарієві слатимемо. Спершу – своє  послання. Позаяк найуразлиішим  у Дарієвих словах було те, що він вважав нас своїми ледь не рабами, то на сім і  наголосили. І  тут я знову змушений згадати життєписців, того ж  Геродота, зокрема,  який оприлюднив наш  відгук Дарію, проте не зовсім то наш лист, бо  не все в ньому так,    як ми насправжки писали. Геродотові все ще зручно було ставити сколотів кочовиками, то й писав він, що не маємо ми городищ, відтак і  захищати нам буцімто нічого. Та ще більше сказано Геродотом, що ми позбавлені навіть оброблюваної землі! Он до чого довела пиха еллінська, мовляв,   дикі скіфи  тільки те й чинять, що вештаються степами, не знаючи прив"язі, не відаючи ні рала, ні серпа… А хто ж тоді годував Гатени й Рим хлібом? Хіба не еллінські та римські трієри зупинялися  у гаванях  наших -  у  Кремнах1  і  в Гараті2  -  під завантаження пшеницею, житом та ячменем?
        Не буду вторити далі, що там наплів Геродот із нашого ж  буцімто послання, ліпше перекажу  те, що дійсно посилали ми Дарію. До мене  слово від саря персіян  мовилося,  то від мене і відгук пішов. Ось він:
       "Мої справи,    персіянине, такі: досі я ще жодного разу не встиг злякатися нікого і не тікав ні від кого, тікати не збираюся, тож і від тебе втечі наразі не чиню. Живу так, як і жив досі, і всі сколоти живуть так, а що воювати з тобою не збираємося, то через те, що думку  маємо з сього приводу одностайну, виважену  і зрікатися її не будемо. Думка ся проста: ми тебе, персіянине, не знаємо,  лише краєчком вуха чули, хто ти  є,  то як же   можемо акінаки схрещувати з тим, хто невідомий нам? Спершу спізнати тебе слід, а вже потім вирішувати, як бути – а раптом опісля пізнання  нашого ти сам  із нами діла мати не забажаєш, а втечеш,  тобто вернешся туди,  відки прибув, нашої згоди про те, не спитавши! Умову ми для  тебе виставляємо одну: якби ми якомога швидше пізнали тебе, то відшукай могили пращурів наших, спробуй знищити їх, і тоді видно  тобі і всім  твоїм стане, битимемося ми з  вами, чи ні. Се таке перше ми тобі,  персіянине, зазначили, про борню криваву з  тобою, для якої ти паркий такий, тепер же ще про  одну похибку твою завважимо. Ти збрехав самому собі і всіх решту в оману ввів, коли назвав себе  паном  над нами –  вільними сколотами -  тож дарувати тобі ані води,  ані землі нашої ніяк не можемо, натомість речемо: нахабне зарозуміння твоє дорого тобі коштуватиме, бо ми не раби взагалі, а твої – осібно, тож відповідь даси нам за се достеменну і належну".
       На сьому відгук наш завершувався, а позаяк ми не звикли словесами порожніми   із недругами своїми обмінюватися, то навздогін пергаментовому сувою послали ще й такий собі,   суто  сколотський,  доважок: ластівку, мишу, жабу і п"ять стріл із плескатими бронзовими вістрями. Сланцями3 були сколоти, бо сланців персіянських я не бачив, - їх перехопив Скопак  неподалік   Данапра і тримав там, аби не сунули вони до мене, вивідуючи, де наразі стан саря сколотів є.

                ДАРІЙ
                Гобрій хмурився і після  того, як послав я листа Дантурові, щодня обмовлювався про наше повернення в Парсію. Знайшов навіть причину: мовби слід було пустити клич від Артаферна із Сузів, що до столиці можуть підійти заколотники із Вавилону й Ассирії, тож спішно вертайся, Дарію, бодай із частиною війська,  і рятуй Парсію. Я не приймав такого розкладу, бо то занадто гучна брехня для всього світу. Можна оману наводити в речах дріб"язкових, непомітних, мало ким віданих, але збурений відступ володаря парсів до  Суз -  то вже перехлюп. Не знаю, яка мана насунула на друзяку  Гобрія, що до такого вдався… Звісно, усі втомилися. Не від навали дій, а через  їхнє відсуття, і коли я з обуренням не погодився,    Гобрій  пробурмотів, що ліпше вже рухатися далі, навстріч сонцю, аніж  понуро чекати  гінців від Дантура, бо стояння тривале  -  загин  нам усім. І ми вирушили, а на бувшім стані  залогу лишили, бо туди мали вернутисся гінці наші, що з посланням до вождя саків полинули.
       Де вони? Я спрагло чекав їх, бо в  їхньому поверненні   увижався мені жаданий перелом ходу нашого, і хоча вже не гасав самочинно і самотньо степом, не переймався питом, до саків, чи на них ми все ще йдемо, десь на глибокій глибочині душі своєї  ховав надію, що зрештою усе вийде на те, як   я мітив. Нерідко вночі, уві сні чи явно, за безсоння, навіть  марив прибуттям  самого Дантура зі своїм оточенням, з дарами щедрими  і з очима приязними, і от ми сидимо у наметі моєму і зводимо докупи чаші за спільне у майбутті  нашому. Та наставав ранок, уривалися мої солодкі видива, і те, що розгорталося довкруж,

      1 Скитське городище разом із гаванню, що розташовувалося на березі Азовського моря, ймовірно неподалік  села Ботієвого (Запорізька область).
       2 Кам"янське городище поблизу села Великої Знам"янки (Запорізька область).   
        3 Гінцями.


змітало, проганяло безслідно геть усе, що приверзлося. Ревище ослів і буйволів, іржання коней, хмари гедзів і сарани над нами, то приглушений, то  незборканий гомін людей, нескінченні самогубства не лише серед простих воїв, а й поміж очільників найнижчої та середньої ланки,    курява з-під копит і з-під ніг, дим і сморід немитих тіл -  все навертало до дійсного, і я з жахом  відчував що в мене ось-ось опустяться руки. 
        А сатрапи і короговничі, мовби змагалися у немічі своїй: поради видавали одну безглуздішу другої. Віван  із фрігійцями брався прориватися на північ, аби вийти на перше-ліпше  велике сакське поселення, спалити  його і тим сколихнути гнів вивертких саків,  змусити  їх  до загального бою, затим    знищити усіх у кривавому змаганні. Утан пропонував захопити Ексампей, який ми давно уже минули, аби притягти тим учинком саків туди, і там їх  розгромити. Артавард усе чіплявся, щоб саме його виставили на чолі безсмертних (що мені украй не подобалося), додавши до них кілька когорт найдобірніших верхівців, аби наздогнати саків у прямому безперервному переслідуванні і розсіяти  їх по степах.
      Слухав я таке і з подивом глибоким ніяк не  міг упоратися: се що ж то воно сталося з найближчими  моїми? Де глибина розмислів? Де  холод виважень і яснота вивірень? Де простота задумів і  чіткий хід  їхнього дійснення? Що на них удіяло так  прикро – безділля, чи  вже сам   отсей степ, що  ніби  мовчить і водночас наче наспівує спритиху  пісню погребальну для нас усіх?
       Отак приходить божевілля. Що мав чинити при  тім я, Дарій? Сидіти у своєму стані і чекати, коли мені привезуть вістину про перемогу? Ох як заманливо… Але від кого надійде та вістина? Хто здатен на звитягу? Я ж бачив, що прагнення кожного порадника спричинювалося не вагою і вивіренням того, що радилося, а квапилося нудьгою, що з"їдала кожного день від дня, хижим неробством млоїла, тож хтілося   скакати, бігти, повзти   будь-куди, аби лишень не топтатися в гурті, коли у вузькому колі скоро почнуть один одного на кинджали брати. І що отоді здійметься!
       Я гаряче думав і нічого слушного не випадало, а тому поки що слав військо уперед, до сходу сонця, лишивши, як і радив Гобрій, залогу на місці нашого колишнього стану, куди мали прибути гінці від Дантура. А може, їх не буде?
       Ні, прибули нарешті. Ситі, незморені, у поважних рухах, що мене  аж подив розібрав, та ще й живі усі п"ятеро. Що так?
       Сповістили, що відсиділися майже тиждень, де їх захопили верхівці сакського  варту, з"ясували, хто вони і куди прагнуть, забрали у них послання до свого царя, наказали чекати там же, де стрілись,    із  відповіддю, а самі зникли, мовби розчинилися  у  степу. Згодом  повернулися, передали вістину од  царя свого, і ось вона…
        Знать,  листа гінці мої не передали Дантурові осібно в руки? Виходить, що так. Отож і не відають, де він. Додалося  тим  до моєї глибокої досади, відігрався б я на  гінцях нерозважних, проте ставини були осібні, і не дав я розгорту люті своїй, до того ж гінці вернулися із відгуком од сакського  вождя. Від нього саме – те не кликало до сумніву, щойно я сам прочитав послання, затим Гобрій прочитав його для всіх, кого я зібрав у наметі. А надто, коли той же Гобрій поставив на стіл крихітну дерев"яну кліть із ластівкою усередині на тоненькій  дротинці,  прозорий ковпачок на дерев"яній же підставці із мишкою, що вовтузилася в ньому,  і жабу у бронзовому келишку, накритому вогкою ганчіркою. Гадали, що то й усе, але Гобрій ще виклав на стіл п"ять стріл із бронзовими вістрями.
      Послання посланням, прикро було читати його, а надто  чути   із вуст Гобрія, проте всі   дружно  ушнипилися  поглядами  в от і дивні… Що то   –  дари?
       Кожне слово у посланні Дантура мовило саме за  себе, а  всі разом вони жорстоко нищили залишки моїх рожевих сподівань. Тривала борня в душі моїй  про те, до, чи на саків ідемо, хутенько відсунулася так далеко, що її не стало й видно. Мешканці сього  дивного степу не сприймали, а через те і не приймали нас. Вони виставляли себе тими і такими, ким і якими були до нашої  з"яви, і такими ж волали лишатися, незалежно від наших, зрештою, від моїх, Дарієвих, світлих поривань. Сей народ стояв непохитно, а з ним  і його вождь, Дантур. За інших ставин, таке  мало  потроїти жагу мою,  призвести усе до того, аби я світ перевернув, але домігся б дійснення  замисленого, та  щось схоже  могло  коїтися десь, приміром, у  тім же Єгипті, у Мідії, в Хорезмі,   тут  же воно  виявилося непридатним. 
       Після  зачитання листа мені  треба було глянути грізно на помічників своїх, аби  струсонути серце кожного люттю, та  не міг навіть підвести очей.
       Усі  мовчали. Усі  поглядали на ластівку,   яка щебетала; на мишу, яка, ставши на задні лапки, передніми уперлася у прозору стінку і щось шамотіла;    на ганчірку, під якою завмерла жаба, та більше напружено зирили на стріли.
       Мовчали. І першим мовчанку мав порушити я, і я се зробив.
       - Усі в"яснили суть відгуку сакського?
       Я спитав, але звернення  моє не жадало відповіді – авжеж усі в"яснили. А питаючи, я більше стверджував себе в тім, що ми усі збагнули. Нас поганьбили. Мій, як тоді здавалося,  грізний лист сприйняли як прояв безволля нашого, тож те й отримали  ми в одвіт, що тут казати. Я переживав  незбагненну напругу, мене розпирала така лють, що я зірвався б із місця, вчепився б у горлянку і задушив би кожного, хто подав би наразі бодай один згук, навіть Гобрія не пожалів би. То й мовчали  усі. Я мав говорити, лише один  я, що хтів і скільки забажав би. Тож дещо подовжив мовчанку, а тоді мовив:
       - Що у посланні сакськім, усі добре втямили, а тепер хочу послухати, як тлумачити отсю загадку …- Я кивнув головою на те, що лежало на столі поруч із сувоєм пергаменту.
      Умовк на хвильку і,  аби мовчанка не поглиблювалася, змушений був нагадати:
      - Чекаю відповіді, адже у кожного має бути власний додаток до пергаментних слів вождя сакського, і в мене свій є, та спершу вас  хочу послухати.
       І вихопився Відарн. Не зводячи очей з мене, чим наче  аж підштовхував себе викласти те, що я від нього чекав, прорік, навіть не спіткнувшись:
      - Істинна суть намірів сакських, о володарю Парсії і володарю володарів,   в отсих ось  приношеннях, - Відарн кивнув на ластівку, мишу, жабу і стріли, - і тлумачити їх треба так, що саки віддають нам самих себе разом із кіньми, водою і землею.  Свідчення тому – у ластівці,  жабі та миші, які  саме до води, землі і повітря стосунок мають, через  те, що у кожного   осідок  там свій  є. Стрілами ж  своїми саки складають перед нами силу  власну і передають її нам.
        Чітко і вичерпно пролунала думка Відарна, яка у шановного Геродота чомусь подана  моїми  вустами. Насправді ж я мовчав, коли говорив Відарн, до того ж із жодним  його словом  не згоден був, бо аж ніяк не в"язалися вони   з  письмовим посланням Дантура. Пряме протилежжя одне одному! Хіба міг цар саків, яким би непередбачуваним   він не був,  ще й   непослідовним себе виставляти? Хіба не бачив того протиріччя у відгуку саків сам достойний Геродот, чи сп"яну написав те, що на помутнений розум спало, а, щоб було іще смішніше, через безглуздя, приписав  сю незгоду не кому-небудь, а самому   очільнику парсів! Мовляв, ви погляньте, лишень, як сей зарозумілий деспот тягне усе на себе!
      Не проглядалося особисто мені, що ж то воно ховається за поневоленою пташиною і крихітними звірками зі стрілами. Ще питав я вождів своїх, але ніхто більше нічого не видав…  Невже влаштовувало усіх Відарнове тлумачення?  Аж тут  озвався Гобрій:
       - Я дуже, як і всі ми, о володарю, дуже і дуже хтів би, щоб сакський відгук лягав   м"яко і пестливо на серця наші, але не в той бік, на жаль, воно лине. Ластівка ніколи коневі уподоблятися не зможе через  легкоту свою. Миша  живе у землі, як у воді жаба, та не тягнуть обидві ані землю сакську до нас, ані воду, і коней сакських нічого нам чекати. І вже, тим паче, п"ять стрілок бронзових, саками відлитих, не падають нам  до ніг сакською упокореною силою.  Інше дивиться на нас  зі столу, яким би прикрим для нас той погляд не був, інше промовляє нечутно,  але твердо, яким би важкими ті слова для нас не  стали, і все навіває нам долю похмуру і холодну. Кріпімося, други мої, даруй, о володарю, бо подаю вам те, що відкрилося  осібно мені. Щойно в"яснили ми мовлене  саками через пергамент, і  то був прямий відгук на наше слово до них, тепер же слухаймо настанову їхню до нас, як вона мені мниться: "Ви, персіяни, подібно птахам, маєте злетіти у небо і податися геть у  краї полуденні; вам, незваним зайдам,  треба, як отій миші,   заритися глибоко у землю; зрівнявшись із жабою, ви  дістанете змогу скочити у воду, аби згинути раз і назавжди з просторів наших. Якщо ж ви не вчините так, як чинять ластівка, миша і жаба, то усі сконаєте від  наших стріл."
       Гобрій умовк, і всі мовчали, не зводячи очей із сакських дарів, лише Гобрій зрив на мене, а я на нього. А тоді раптом  цвікнула ластівка і впала неживо  з дротинки; пискнула миша і вляглася догори лапками на дощатій долівці під ковпаком; жаба мовчала, але по тім, як перестали ворушитися бокові западинки на ній, то збагнули, що й вона мертва. А стріли… Усі п"ятеро враз убагрилися густою кров"ю…
       Чи варт було після всього кидати сумнів на Гобрієве тлумачення? Ніхто й не кидав, бо прийняли  всі його.
       А з Казат-магом я не  мав розмови. Та й він уже  сам, схоже, не праг до неї, бо ставини складалися самі собою, а за ними й дії наші розгорталися  єдино так, як мали розгортатися.

        Заклопотаний історик: - Давно уже шукаю можливості  сказати: ну й дісталося од вас Геродоту! То словами Дарія шмагаєте бідолашного батька історії, то Дантуровими  зачіпками докоряєте йому, між тим цей сумлінний галікарнасець скільки зробив для всього людства! Якими були б наші уявлення про скіфів, якби Геродот не залишив нам свою "Історію"? Вельми куцими. Не гречно вчиняєте, пане авторе, слово честі не гречно. Я ще на початку розповіді, коли  почав зустрічати перші претензії до знаменитого історика, якось так незатишно  став почуватися, та не спішив вам про це казати, бо, гадав, що тими кількома  "викриттями" усе й обмежиться, аж  їм кінця-краю немає!
       Автор.: – Я дуже шкодую, що ви так сприймаєте  оприлюднення деяких неув"язок у   праці великого історика. Підкреслюю: деяких! Їх же, на жаль, чимало. Звісно, не всі виявив особисто я, це задовго до моїх пошуків зробили професіональні вчені,   неточності  ті осмислені, внаслідок чого внесені значні корективи у Геродотову розповідь про безпрецедентний Даріїв похід. То ж хіба міг я, працюючи над художнім  твором, не враховувати все це? Особливо там, де похибки аж занадто очевидні. Скажімо, чисельність перського війська, що брало участь у поході;  твердження про те, що андрофаги були людоїдами; подальший розвиток легенди про  амазонок, без жодних обмовок, що  чутки  про войовничих жінок, які мешкають окремо від чоловіків – забавна вигадка, не більше, яка на скитському грунті звучить ще й безглуздо, і так далі. Або ось іще: "Коли Дарій прийшов у пустелю, зупинився і заснував табір над рікою Оар." Знаєте, про яку місцевість  ідеться? Ймовірно,  це шмат території між сучасним Приморськом і Бердянськом, що на березі Азовського моря, в межах Запорізької області. Скажіть, будь ласка, звідки там  могла взятися  пустеля? Навіть сьогодні, після того, як стільки шкоди завдали ми  рідним степам і річкам, цей край ще можна називати квітучим, а яким же він був два з половиною тисячоліття тому, коли клімат відрізнявся  більшою  вологістю, і  люди ще не  розпочинали своїх тотальних  жахливих експериментів із "приборкання природи"?
       З.І.: – Звісно, Приазов"я у ті далекі часи буяло, але ж… Чи не припускаєте, що слово "пустеля" у тексті могло з"явитися з легкої руки перекладача, отож Геродот тут ні при чому?
        А.: - Все може бути, хоча у даному випадку автор  перекладу – сумлінний і ретельний Теофіль Коструба -  навряд чи припустився б такої прикрої  неуважності. Власне, як би там не було, я  виходив із того, що вичитав,  не більше. І  я просто зобов"язаний був  звернути увагу читача на, бодай деякі,  неточності у розповіді Геродота. А ще… Чи не здається вам,  пане історику, що знаменитий автор "Історії", міг не лише припускатися мимовільних неув"язок, а й зумисне вдаватися до відвертих вигадок? Адже в усі часи процес фіксації і відтворення історичних подій  чинився аж ніяк не  виключно з легкої руки і щирого серця  історика, чи того ж літописця, а перебував під  прискіпливим контролем владоможців!
        З.І.- Таке траплялося…
        А.: - Та не траплялося, а всуціль робилося і робиться так, як я сказав! Всуціль! Скільки разів переписувалася історія нашої Вітчизни,  та й так зване близьке і далеке зарубіжжя, не відстало од нас у цьому відношенні. Працюючи з історичним матеріалом, нерідко надибуєш такі відверті безглуздя під виглядом реальних подій, що хочеться негайно відкласти книжку у бік і віддатися вільним, незалежним міркуванням. Тоді  багато чого з"ясовується… До речі, під впливом  таких перебігів, останнім часом я інакше став дивитися на історичні  твори художнього змісту. Достойні твори  маю на увазі, а не поверхові сценарії для  безкінечних телесеріалів. Звісно, вивчати історію  виключно лише за ними не можна, але пізнання далекого минулого, надто проникнення серцем до нього, без художніх творів неможливе. Скажу більше: деякі талановиті, написані справжніми  майстрами, історичні романи, відіграють значну більшу роль у вихованні в людині людського, у прищепленні їй любові до  свого роду, до рідної землі, ніж суто наукові праці.      
        З.І.:-  Ви вже далеко зайшли, я ж  хотів лише сказати,  що виправляти неточності у Геродота  слід було б  делікатніше.
         А.: - Як саме?
        З.І.: - Мені здається, деякі зауваження  звучать  у вашому романі  дещо образливо для такої постаті, як Геродот.
         А.: - Знову шкодую, що викликав у вас саме таке відчуття, я ж переслідував зовсім іншу мету, і досі гадав, та й гадаю, що вибрав оптимальну форму, аби привернути увагу читача  не  окремих протиріч. Міг би зробити це  шляхом традиційних  коментарів на відповідних сторінках, або ж у кінці роману, та я відмовився  від такого, надто академічного,  прийому. Позаяк  писав роман, а не наукову роботу, то й уклав зауваження в уста своїх героїв – так, переконаний, цікавіше, і логічніше. Цікаво тим, що до неточностей привертається увага мимохідь, ненав"язливо; а логічно через те, що,  кому як не Дарію з Дантуром -  безпосереднім творцям і учасникам зображуваних подій,  а не історикові, нехай і великому, який народився  за шість літ після смерті перського володаря! - знати, як саме і де усе відбувалося. От вони і вносять поправки там, де вважають за потрібне це зробити. Хіба  не захоплюючий прийом, га, пане історику? 
       З.І.: - Треба  подумати…

                ДАНТУР
                У клопотах щоденних не обмовлювався про Даринку, та се не значить, що я не бачив  її, надто забув зовсім. Жіночий загін у складі Скопакових когорт,  лишався  на самому вістрі наших стосунків із персіянами  на відстані, бо не лише манив зайд за собою єдино тим шляхом, який указували ми, а ще й витолочував трави, палив їх, розганяв звіра і птаство,   засипав колодязі  й криниці. Загін жіночий і дівочий зірко стежив  за рухом гостей непроханих, і вістини свіжі, одна за одною слали мені, аби, перш ніж щось учиняти, я знав, що коїться побіля  нас. Вістини надходили щодвадні, а то й щодня, рідше – щотридні, і завжди у гурті привезлих їх була Даринка, бо саме вона значилася чи найспритнішою вивідницею не лише персіянського пересування,  а навіть їхніх намірів. Дівчина  слідила ворога  упритул, а то й, перевдягшись пастушкою, чи й не перевдягаючись,  мала з  персіянами стрічі, через те, що сам Дарій колись дарував їй волю, либонь, пам"ятав про те, та й дівчина не забула.
        - Здоров"я сареві сколотів і перемоги нам усім! – дзвінко гукала Даринка при стрічі, і так траплялося, що вона завжди  була без шолома, тож віялося за нею волосся, і не знав я стриму, аби відвести погляд од захоплюючого видива. Так і манило підігнати Тарпана, вигнувшись, вихопити дівчину із сідла, посадити поперед себе  і гайнути у степ, де б ніхто нас не бачив і  не чув, і  дав би  я там  волю чуттям своїм… Раз, а там уже най, як буде.
       Завидівши Даринку, я завжди чув у собі той поклик нерозважливий, зусильно гасив його, а інколи ж давав волю уяві своїй… Лише уяві, та хіба те могло бути виправданням? Адже  уява – то лише початок, а за нею  - намір, а за наміром, що? Вчинок? Зовсім не по-сарськи я виструнював уявою найжаданіше і найпекучіше у своїх стрічах з Даринкою. Втішався примарним, як зелений парубок нецілований, але чим далі, тим гостріше став чути, що жага моя чоловіча прагне не уявного, а дійсного, справжнього. А вночі, коли не йшов сон… Даринчин лик нависав наді мною, але очі чомусь не сіяли, не світилися у темряві, а пекли мене пеком, як вуглини.
       Я вже перестав оглядатися на   охоронців, що чули Даринчині вигуки, не переймався, що можуть думати з того приводу про саря свого, взагалі  будь-хто  із сторонніх бентежити мене в тім перестав, бо навряд чи й цікавим кому те було. Та  віз, невідомо ким зсунутий з місця і розігнаний,  усе котився і котився, набирав швидкоти, бо котився  він не під гору і не рівниною, а з гори, до того ж  із крутезної, і спинити його навряд чи хто й зміг би. Принаймні, моїх сил для того не стачило.
      Я почав стежити за Даринкою, звісно,  не слід у слід, а на відстані, де через випадкову стрічу, а де через чиюсь вістину, і порожнім уважав для себе день, коли не бачив дівчини, або ж  не чув бодай  чогось про неї. Такі дні випадали, навіть два поспіль, а то й  три, як отоді трапилося… Уже й четвертий почав розгортатися – ні виду Даринчиного, ані слуху-духу про неї не знав я, спитати ж у когось  не наважувався.
       Четвертий день догорів без Даринки, місця  без неї вподобити собі   не міг, і запевнився, що  коли не стрічу її до смерку, або ж не вивідаю нічого про неї випадково, сам зумисне запит зроблю,  а вже привід для того якийсь видумаю.
      Та вже й смерк згустився, уже й темінь вляглася, проте  -  ані Даринки, ані вістиники про неї. Я лежав горічерева посеред намету свого, і,  на сором свій сарський, жодної думки, окрім бентежжя  про Даринку зниклу, не мав. Аж тут війнуло у бік запинало, увійшов Степак і доповів:
       - Звиняй, сарю, що турбую, але вивідниця стирно питає тебе…
       Щось, либонь, іще мав додати Степак  до своїх слів, та умовк, бо раптом рвонулося запинало за  його спиною, і я побачив Даринку. З нагаєм у руці, без шолома, розпашілась так, що я ледь не кинувся їй навстріч. Та вона сама ринулася, навіть не зиркнувши на Степака, мовби й не було його поруч. І я, наче відчувши, що треба чинити, і що той чин був тоді єдино вірним, махнув рукою Степакові, аби  вийшов, і  тільки  уляглося запинало за  Степаком,  як до  мене… Ні, не підскочила, Даринка насунула на мене, вона обхопила мене обома руками за шию, притиснулася усім  тілом, щокою до моєї щоки, а вуста… Полинув гарячий   шепіт:
       - Сарю… Данику мій любий! Мерщій вези мене, куди хочеш, скачімо удвох… Не відштовхуй, адже люба я тобі, знаю… І ти мені любий… Про  се і місяць, і небо, і пташки, і  трави відають… Скачимо чимдуж у степ, бо найбільша сила, то сила нас двох!.. Лю-у-у-юбий…
       Я чинив так, наче хтось навмисне завів усе загодя, наче   рухалося воно здавна і завчено, я схопив Даринку за руку, вибіг із нею з намету… А тоді… Не зчувся, як   Даринка вивільнилася, бо коло намету стояв її огир, і вже була вона у  сідлі.
       -  Гарта-а-ак! – заволав я, але не було в тім треби, бо конюх мій уже підводив до мене Тарпана, я скочив  у сідло, і  помчали ми з Даринкою степом, без роздуму і озирку.
      …Так воно і малювалося досі в  уяві моїй: пагорб, під яким трава густюща і   невигоріла, а над травами – дика груша, що  затуляла віттям місяць, аби услалося на траві тінню пахучою наше перше з Даринкою ложе… Перше, та не відав, що й останнє…
       - Бери мене, Данику, бери скоріше! Бери всю, не лишай ані крихтини… Любий… Ти давно уже  мій у думах моїх, а я  твоя…
       Я забув усе, і не  інакше як тому посприяв Усевишнй, адже спомином  про  щось чи про когось   іще, окрім Даринки, я пощербив би нашу стрічу, ранив би Даринку у саме серце та ще й скривдив би її. Наді мною було небо,  піді мною земля, а між мною і землею - Даринка… Розпластана, розгорнута  і всім своїм, що тільки мала, прагла до мене і мене прагла… Прагла безоглядно, віддано і самовіддано. І я відгукнувся… Мені б згодом стриматися на хвильку, аби її млосний стогін не урвався на крик, та все марно… Я геть випустив себе із рук, і Даринчин стогін, коли й  прохоплювався, то лише для того, щоби з уст дівчини зривалося слово…
       -  Кох-х-ханий… Л-л-любий… Я покох-х-х-ала  тебе… щойно п-п-побачила… М-м-мій ти… О-о-о-оххх…
       Ми були одні на весь степ, на цілий світ. І коли я знесилено опустився поруч із Даринкою і ліг горілиць, дівчина притулилася до мене міцно і мовила ледь чутно:
       - Ти… пам"ятаєш  мене?
       Питання Даринки я не втямив, бо як міг забути її, коли вона осьдечки…
       - Пощо кажеш так?
       - Не питай, а скажи – пам"ятаєш? 
       - Ніколи не забував.
       -  Якщо так, то я дещо тобі ще скажу…Тільки не смійся!
       -  Не буду… А чому б мені сміятися?
       -  То поклянись!
       -  Клянусь.
       Даринка ще міцніше притулилася до  мене і зашепотіла:
       - Завжди, дурна, думала, і нащо ото парубки од дівчат вимагають те, що я тобі щойно віддала… Гадала, хіба ж не можна кохати одне одного і без… отого? Я ж кохала… А от подалася до тебе прожогом… І прибігла не через   жагу близькоти,   а близькоту оту хтіла  тобі дати собою, аж наразі… Ти не смійся!.. Наразі й сама оте отримала…
        - Тобі не було боляче? – спитав я сторожко і втих.
        - Ні! Ото… Я й не пам"ятаю… Мабуть, ні…  Я ж була  вже не біля тебе,  а з тобою. Удвох ми були… У коханні…
         - Я теж, повір, такого ще не відчував… Не одну жону мав, а так, як із тобою, - вперше.
       - То  -  через справжнє кохання. Кохання тоді є, коли і душа, і тіла заодно.
       - Ба, яка розумна! Сама дійшла того?
       - Авжеж! Щойно дійшла… Я взагалі кмітлива, так, що, сарю, жалкувати не будеш, що з простушкою злитися зволив собі, та ще й серед степу…
       Я  нахилився над Даринкою і приклав долоню до її вуст.
       - Не кажи сього…
       Даринка легенько  вивільнила собі вуста.
       - Н-ні! Краще слухай мене… - Голос дівчини задзвенів. – Вперше тебе я уздріла на похороні тітки твоєї,  Галани, а ти ж не бачив  мене, бо невдовзі сарем мав стати. Я тоді була серед служниць покійної і ледь не пішла слідом за нею…
      - Я-я-а-ак! – крикнув я і аж  підвівся. – Ти могла вмерти?
      - Не кричи, - Даринка торкнулася кінчиками  пальців моїх грудей. – Могла я вмерти,  і давно. Вибрали мене для  супроводу  мертвої Галани, та Всевишній одвів той  вибір.
      - О-о-о-ох… - тільки й мовив я і ліг на спину. – Змалечку ненавиджу той звичай…
      Даринка мовчала. Та ось повернулася до мене, схилилася  персами на мої груди і зашепотіла:
       - Багато я тобі сказала, та аж ніяк не все, що хтіла, до того ж не  головне. А скажу тобі, любий мій сарю, коханий муже, що я зашкодила вам Дарія схопити до полону…
      Тут Даринка на хвильку умовкла, стримала долонею мої вуста, інакше шалене "Що-о-о?", яке я збирався викрикнути, почув би увесь степ і всі, хто був у нім.
       - Мовчи, любий  сарю, і слухай. Ми знали про намір полонити саря персіянського, і ви полонили б його напевне, коли б не я. Я мала коротку відстань  до персіянів, тож  ми вивідували од них усе, а якось навіть до самого Дарія осмілилися увійти. Спиняли мене, та, либонь вид мій, слова ясні і щирі і втрим  мій упевнений переконували сторожу, що  іду  я без зла, тож і  пустили до володаря свого, і я застерегла Дарія, аби не вештався самотньо степом, бо повідомила,  що схопити його можемо  і зможемо. Кажу тобі про се, бо винна казати, і роби зі мною тепер, що маєш. І не через те, що ти сар наш, а тому, що ти сколот, а я сколотка. Я варта  найсуворішої кари, і так має бути, але прошу тебе: не спіши її чинити, дай мені часу для життя півдня лише, чи, може, день, а вже тоді -  все. А Дарія  не могла я не сповістити, бо він дарував мені волю, вважай, життя, і відаючи про загрозу, що нависла над ним, не могла я її не одвести. Слухай мене, сарю мій, коханий мій, і зрозумій Даринку свою, збагни її вчинок - се для мене головне наразі. 
      Я відгорнув Даринчине волосся з плеча свого, легенько обняв її за шию і пригорнув до себе. Відчув уста її, вогкі і гарячі,  і впився в них, і спинився мій подих, і Даринчин подих спинився, бо стався у нас один  подих на двох, аж до запаморочення…
      - Дитя-а-а-атко ти моє степове, - простогнав я, коли Даринка перша одірвалася від моїх вуст і знесилено опустилася на мене вся. – Не розуміти тебе -  то вже й не жити…
      Даринка раптом підвела голову, зіп"ялася на обидві руки.
       - Все. Тепер я маю мерщій щезнути. Зараз, саме ось-ось, прошу мене відпустити…
       Я мовчав. Так швидко?..
       Даринка підвелася, завмерла на якусь хвильку-другу,  місяць визирав з-за її плеча, його ласкасве сяйво пестило ту, котра щойно була моєю, я дивився на неї, і здавалося, що переді мною стояла Богиня Кохання. Богиня Землі і Неба, Богиня Життя. Я не жахався своєї блюзнірської  думки, бо в коханні усе можна, - інакше, навіщо воно! - до того ж  тоді я нічого не боявся.
      Зовсім не хапливо, а  стримано, зосереджено і мовчки Даринка вдяглася, а я все лежав і дивився на неї, а тоді вона подійшла до мене, присіла, нахилилася, міцно поцілувала, випросталася, війнула волоссям, зібгала його правицею і сховала під шоломом.
      - Даринка подарувала тобі себе, коханий, бо й ти мій. Нехай хиляться до тебе у щирій і безмежній шані усі достойні і гідні тебе.Ти не надовго відпускаєш мене, але… прощавай.
       Скочила на коня і  помчала у степ, не   озираючись.

                ДАРІЙ
                Хилився до кінця свого  четвертий місяць  походу, коли ми сягнули  Сіргіса1. За нашими спинами  - Гіпакіріс, Бористен,   Гіпаніс,  Тірас, Істр. Називаю лише найбільші  ріки землі саків, тоді як між ними  - безліч малих. Узбережжя кожної  ледь не всуціль поросло  чагарями, а то й лісом, от і скажи після сього, що  ми ступили на землю  чисто степову! Звісно, ми  лише Істр здолали  мостом, а решту брали де убрід,  чи уплав – на конях, на плотах, на бурдюках. Попереду, якщо вірити Аріарамну,   за кількаденним пішим переходом,  нас чекав  Танаїс – межова річка між Сакією і Савроматією, та мене брав сумнів, чи маємо ми  аж до неї  іти. Чи є в тім сенс? Адже стільки воїв полягло без битв, скільки буйволів, віслюків та волів ми утратили,  сягнувши тої місцини, де спинилися наприкінці місяця гарманада2, а  саків досі не дістали. Тож чи наздоженемо їх за Танаїсом? Чи не стане межова річка кладовищем для мого війська? Бо навряд чи саки, об"єднавшись із савроматами, мовчки спостерігатимуть, як  ми долаємо останню могутню водяну перепону…
       І я звелів зупинитися. У  супроводі трьох сотень безсмертних ми з Гобрієм оглянули околиці нашого стану і знайшли зручне місце на правому березі Сіргіса, неподалік    його гирла, де і взялися зводити укріплення для стійного  табору. З того боку, де сонце сходить, табір наш підпирав Сіргіс, дістаючись моря, – очерет, осока, болота, крихітні озерця і стариці; із сонячного боку – високі кручі над морем, які забирали трохи і призахідного боку. Одне слово, ми вдало використали місцину, аби хоча б  якось убезпечити себе від несподіваного нападу саків.  Працювали без перепочинку, адже    будівничих з нами не було, усе робили вої. Вої копали,   вої теслярували  і мурували, а сакські    верхівці наскакували на нас щоопівночі, а іноді ще й   передсвітом.  Налетять, укриють хмарою стріл, і тут же, мов крізь землю провалювалися. Нам лишалося тільки підбирати поранених та забитих і слати услід невловимим вершникам прокляття.   
       Та ми звели укріплення, бо вої вимагали  негайного перепочинку. І коли все було готово,  я  подав  яскравий узірець, проспавши першу ніч в облаштованому таборі ледь не до полудня. Коли прокинувся,  навколо стояла спека. Сонце смалило так, що не вірилося в простори сакські –  розжарене повітря нагадувало Парсію.
       Дивна та земля: гроза розпростувалася із гігантської, ледь не напівнеба,  хмари, хмара та виростала із крихітної білої-білої хмаринки, що десь опісля полудня вигулькувала невідь-звідки, невдовзі  починало мигати, блимати і гримотіти звідусіль, а тоді  розгортався дощ. Я знову заснув, щойно  засутеніло, і прокинувся, коли дощ ущух,  і сталося те під ранок. Спати вже не міг, звелів винести ложе моє  із намету,  і  влігся  просто неба, на якому ближче до з"яви сонця, дійсно, як гриби після дощу почали  копичитися хмаринки. Спершу – крихітні і ледь помітні пір"їнки, наче хтось помережив небесну синяву білувато-сірим квачем, далі  такі собі кульки. Хмарки-хмаринки усіяли все небо, та не вщент, лишався прозір і для блакиті. Я  вдивлявся у хмарки і раптом помітив дивний рух серед них. Досі гадав, що наявні хмарки завжди сунуть  в одному напрямку, одним гуртом, аж тут спостеріг несподівані  зміни: тоді як одні хмарки і хмаринки рухалися в один бік, інші -  у тому ж місці -  сунули у протилежний. Не схоже, аби вони змішувалися при стрічі, просто
           1  Річка Обиточна на півдні Запорізької області, що впадає в Азовське море. 
               2 Червень-липень
одні наче поглиналися іншими. Як се? Хіба не єдиним підпихом вітру тривожилися  вони у височині? Як се міг хтось   один  гнати їх туди і звідти водночас, одним зусиллям?
       Я знітився – чи не божеволію? Покликав Гобрія і сказав про хмаринки.   
         Гобрій підвів голову, визирив усе, що було над нами,  і кинув на мене спантеличений погляд.
       - І вгорі якесь безладдя, о володарю, - тільки й сказав. – І серед хмар хаос…
      Значить, є все так, як бачу, – навряд чи могли б обоє божеволіти водночас. І я знову  слав погляд до неба і не міг одірвати його від хмар, що пливли в один бік, тоді як інші рухалися їм настріч.
      Знамення?
      - Погукай Казат-мага,  – мовив я Гобрію.
      Поки чекав знавця нашого і відуна, налаштовував себе, як постати перед ним, щоб заклопотаним не виглядати, бо чулося  мені десь у глибині душі, що  халепа може  статится, і,   коли маг увійшов, я сказав:
      - Глянь на хмари і спробуй  уяснити напрям вітру, аби точно визначити  місце наше отут. Чіпко дивися, не квапся дати відгук, бо… - Тут я вже не втримався, - Там, на небі, схоже, якесь сум"яття.
       Маг підвів голову, поволі повів погляд  праворуч, потім ліворуч, для чогось послинив великий палець на лівій руці і підняв його догори. Затим опустив пальця, ще раз зиркнув на хмарки.
      - Зволиш  відгук дати, о володарю?
      - Казав же – не квапся…
      - Так знаю уже…
      - Слухаю.
      - Вітри  над такими привільними просторами, як сакські, дуже примхливі і вередливі, а що ближче до настання холодів, то й свавільні вони. На землі  до холодів ще далеко, вони лише десь лаштуються в путь, проте високо над нами уже дужчають і сперечаються з теплом. А вітер, як і повітря,  - і холодний є,  і теплий. Прив"язуватися до вітрів, що шугають аж у захмар"ї, -  труд даремний, бо лише тутешні вітри, які до землі ближчі, і над травами і над деревами, цікавими для нас є.
       -  Знать,  не завжди вітри і напрям один мають, за часу і місця одного? – почав здогадуватися я.
       - Звісно, о володарю, нащо погукав мене, адже сам тямиш! У різний бік можуть прагнути вітри  водночас тоді, коли на різних висотах вони бушують. Низько над землею, та у  безхмар"ї, про те і не взнаєш, бо не завжди видно, а вгорі хмарки усе підкажуть. Ондечки, гляньмо: одні вітри, що нижчі і ближчі до нас, прагнуть до моря і хмарки за собою тягнуть, інші ж, ті, що  вищі, що подалі від нас, -  од моря линуть, тож і хмарки, що стрічають на шляху своєму,  беруть із собою. Видно, як пір"я небесне находить одне на одне, а не видно, як змішується, бо не змішується воно, а вільно повзе одне поверх одного, розходиться тобто, бо тут, на сакських просторах,  стільки місця вільного, а в небі й поготів.
      Маг умовк, бо все уже в"яснив чітко, проте на запит мій  відповіді не дав. І хоча довідався я про те, що бентежило мене, та не  міг і про надумане  не спитати:
      - А слід наш на землі, тобто, де ми є наразі, можна,  вітром користавшись, в"яснити?
      - Не зовсім. Бо вітри міняються, дмуть, звідки забажають і лише запахи  несуть звідти, де були;  діставшись нас, вони про наше місце навряд чи здатні вказати.
      - А через напругу, згодом зможеш розібратися?
      - Згодом, хіба що, слід дочекатися ночі, як небо визориться.
      - Гаразд, то згодом тебе покличуть, - кивнув я в бік Гобрія, - а наразі іди.
       Але Казамат-мага лишався на місці, і знову я чув на собі пронизливий погляд його.
      - Зволь, володарю, від себе слово мовити.
      Не хтілося мені чути жодних слів,  - ой як не хтілося!  - то я й сказав твердо:
       - Не тримаю тебе  більше.
      За інших ставин Казамат-мага  миттю забрався б геть, але тоді він усе ще не йшов.
       - То зволь пізніше зі словом до тебе з"явитися. Повір, дуже треба. І тобі, і мені, і нам усім.
       -  Гаразд, але згодом.
       -  І все ж  не зволікай, володарю!
       -  Скажу, і тебе покличуть.
      Я відчував, що в якийсь дивний стан загнав себе, то звелів і Гобрію лишити намет, аби на самоті  чуткіш до себе прислухатися. Щось розлагодилося, там,  у душі моїй, що хмар став жахатися, і добре, що маг, либонь,  не збагнув істини в моїх запитах. А якщо почув? Я – цар, лишаюся ним тут,  і в поверненні до Парсії царем буду, тож усі мають знати, що ані вагань із сумнівами, а тим паче невіри не відаю, бо правлю  світом, а се труд, який лише богам  та небагатьом  богообраним під силу.
       І все ж…
       Згадував себе, як зважувався  на  похід отсей, вибирав спомини, як вирушали із Суз і рухалися до Калхедону, а надто те згадував, якою видалася земля мені ся, коли Істр перейшли, і сам мовив  подумки, що за сі кілька місяців я прожив заледве не кілька літ. І ще гадалося мені, що до Суз вернеться не зовсім той Дарій, котрий вирушив зі столиці  ранньої весни. Уперто на сих благодатних гонах, де я був, власне, завойовником,  усе і всі  сприймали мене  так, наче й не було мене тут. Сторонилися мене, і пощербилася віра моя у безмежну могуть мою. Чи є вона? Для кого ота  могуть?   

                ДАНТУР
                Навіть ночі, хоча б однієї, проте цілої,  не вийшло, а стільки втиснулося в нашу стрічу з Даринкою! Уранці я приймав  гінців од Скопака, уважно слухав їх, а серце линуло у степ, під дику грушу, і думалося: зі мною, чи ні те сталося, і не радість, не захват, а якась солодка тривога   п"янила мене. Я гнав пріч і думи, і видива,  стрічею з Даринкою накликані, слухав лише гінців Скопакових, проте не виходило цілісно так.
      У сум"ятний час, за  бентежжя і напруги послала мені доля дивовижну дівчину… Чи доречно? Навіщо? Мені, їй – нащо се, коли не могло  бути так завжди, хіба що – муки та  гризота сумління. Лише одного жадалося чітко: аби склалася доля у Даринки… Але, як? Гадаючи про те, я  наче гнав із пам"яті своєї стрічу останню Даринчину  із царем персіянським, аж вона була, і вага її жахлива.
       І я силоміць вертався до гінців Скопакових. Холодно сприйняв  вістину про спорудження персіянами укріплення неподалік од моря – нехай зводять, полишуть наші степи, то нам згодиться. А ще передчуття брало мене через те укріплення, що  далі персіяни  не підуть – ні в бік сходу сонця, ні в сторону опівнічну. То лише невичерпний на вигадки  Геродот у писаннях своїх повів непроханців у землі галанів та будинів, а який сенс  бачився   їм у тім? Помста за те, що Таксак із будинами та галанами  був  зі мною? Звісно, був, і його верхівці добре стерегли степовий прохід між морем і лісостепом, - най би тільки сунули персіяни туди. Вовчі ями, зарості терену та шипшини, звивисті річечки, болітця – чи здолали б їх персіяни! Їхні важкоозброєні верхівці? Персіянська кіннота воювала добре лише за підтримки  пішаків і неподалік од своїх. Хіба що на ривок була здатна, але дійснити похід глибиною сім,  а то й десять днів – у жодному разі. Злізши з коней, персіянські верхівці, відразу в"язали їх  до стовпців  або ж пакільців та ще й путами триножили, аби не втекли далеко. Як швидко можна всідлати коня, знявши перед тим із нього пута, аби став він рухливим і слухняним? Аж ніяк, тож такі спішені верхівці ставали чудовою поживою для лучників. Та й піші не рушили б за верхівцями у ліси, і обози не потяглися б за ними. Отож нікуди персіяни із свого укріплення, що згодом могло б перетворитися на пастку, не ходили. І  Галан не палили. Намудрував Геродот, і викликає тим лише усмішку. До того ж Галан спаливши, персіянам треба було б вертатися до гирла Тичії1. Либонь, тим же шляхом, по якому вгору рухалися, бо він і відомий, і звичний. А коли так, то невже ми зволили б зайдам так вільно  почуватися: захтіли – пішли і спалили наше місто;  закортіло -  спокійно вернулися назад? Не могло бути такого,  то й не було того.
       Не ходили персіяни також і  за Дан, у савроматські землі, бо то вже було б відверте безглуздя. Спершу зазначу, що  рипатися  туди було б просто нікому,
 позаяк частина раті вешталася б десь  аж біля  Галана, а частина лишалася б у таборі. Хто б мав іти за Дан? Значну рать привів із собою Дарій із Суз, але не стачило б її для таких розгалужень. Далеко не завжди вал2 значив силу війська, а, насамперед його лад, а хіба за розкиду, коли одні туди, а інші сюди, можна лад той утримати? Се я сказав спершу, далі ж маю обмовити, що й сам Дан персіяни не змогли б здолати. Хіба що подекуди і то – лише на конях… А пішаки? До того стану,  бурдюків у персіянів  уже не стачило, вивідники наші про те дізналися, так, що затія з Даном  отримала б повний провал.
      У Дарія був єдиний вихід, до якого спонукав він себе сам: тікати. Рушити мерщій назад, та ще й тим же шляхом, яким дістався Тичії. Тим самим, адже іншого не знали, та ми й не дали б шукати іншого.
       Не маю підстав мовити ствердно, чи пізнали нас достеменно персіяни за всю оту літню смиканину, ми  ж із ними геть  розібралися. І що? Тоді, як персіяни ледь не всі були знічені і роздратовані, ми ще більше набралися певноти. Ми стали ще спритнішими і не вешталися степами туди-сюди, а націлювали свій рух  на ту місцину, де кушпелився і не чекав нас ворог, здіймали паніку в його лавах, затим хутко зникали. Хтось, либонь, скаже, що поведінка така не достойна мужів і воїв, та я не згідний,  бо ми  не живилися   розмислами про   криваві  бойовиська, нам досить було злагоди нашої   та вміння боронити землю свою. Головне, аби ворог не лишався на ній, і не обов"язково лягав кістьми на просторах наших, а тікав геть і розносив по світах вістину про нездолання сколотів.
       Не було треби  на той мент   нам  із Таксаком  діяти окремо   від Скопака, поспівав час єднатися і посприяти  Дарію якомога скоріше полишити наші межі. Скопак наразі наблизився  упритул до Дарієвого табору, обійшов його таким собі півмісяцем і за  першої-ліпшої зручної нагоди, мав учинити блискавичний напад, давши волю стрілам, а,  як знадобиться, то й списам та акінакам. Діяти мав  сам, не чекаючи мого наказу, бо так ми домовилися. Але до того, либонь, я встигну отримати від нього свіжу вістину, аби затим рушити на з"єднання.   
.      Аж ось і Скопакові вивідники, зокрема, вивідниці, нагодилися, серед яких я напружено  силкувався почути Даринчин голос, та щось не чувся він. Згодом лемент ущух, і до мого намету увійшов Степак.
       - Прибули вивідники, сарю. Обмежишся розмовою із  Гантаром, очільником  їхнім?
       - Нехай увійде, - рішуче мовив я, а тоді додав, стишивши голос: - Разом із собою нехай і жіночого очільника прихопить – близиться вирішальна у наших вправах пора, то хочу всебічні вістини мати.
       Із  Гантаром увійшла Парма, очільниця жіночого гурту серед вивідників, і я спершу зиркнув на неї, бо через те й запросив, що сподівався про Даринку слівце почути. Як се вийде, ще не знав, але запросив.
      За кілька тижнів вилазок-виїздів вивідники не втратили жодного верхівця, те було хвацько і похвально, позаяк діяли вивідники не лише сміливо, а й обережно, зважено, і раптом чую:
      - Маємо загиблих, наш сарю…- почав Гантар, і я здригнувся увесь і не витримав – замість того, щоб вивідати, "скільки", глухо запитав:
      - Хто?
      І тут же укляк увесь у крижаному  передчутті, що невідь-звідки й узялося.
     - Насамперед, наша спритниця і наша улюблениця Даринка…

      1 Так сколоти називали Обиточну.
      2  Тут – у значенні кількості.
      Все… Дійсно, далі Гантар міг нічого вже й не казати, бо чого боявся, те я й почув. А до сього  ж серце нічого лихого не нашіптувало… І добре, що  стримався,  не урвав Гантара, бо  лише подумки завмер на його перших словах, він же продовжував:
       - Ми уже верталися  із вивідок, шлях нам був одкритий, і  великий гурт сакських пішаків, яких  уздріли   в долині, біля річки, могли вільно і непомітно проминути, аж раптом Даринка одділилася від нас, вихопила акінак і помчала на отетерілих персіянів. Ми не могли кликати, аби не виказувати себе, а тим паче наздоганати Даринку, лише Євмак ринувся  слідом за дівчиною,  теж  із мечем у руці. Те, що ми побачили, сталося блискавично. Даринка наче шукала смерть: як здійняла меч, так і опустити його не встигла, а з усього скоку кинулася на трійко виставлених супроти неї списів, а от Євмак стяв голову одному персіянинові, іншого рубонув по плечу і вже замахнувся на третього, як теж рухнув, пронизаний списами з-за спини. Несподівано, і тями тому дати  не можемо, що воно  сталося. Яка мана найшла на дівчину, котра завжди була при глузді, а тут така нагла смерть… Ніяк не збагнути…
       Все! Гантар урвався, либонь, для того, аби сар щось мовив… А що я міг сказати? І все ж вичавив:
       - Головні вістини кажи…
       Гантар звістив   і про надійно укріплений  табір персіянів, і про те, що  зайдам немає полювати  за чим, бо птаство розлетілося, хіба що рибою бавитимуться, але  головне –  повідав по небувале пожвавлення у персіянському  стані.
       - Що се має значити, як гадаєш? – запитав я, а сам бачив перед собою Даринку, мою Даринку, яка, ні разу не озирнувшись, скакала від мене у степ… Аби  кинути себе на ворожі списи…
       Сама себе скарала…
         - Либонь, зніматися персіяни збираються, аби рушити  в путь. Куди, наразі достеменно свідчити не можу, ще вивіди потрібні, але певен, що персіяни йтимуть із табору.
        Я чув, що казав Гантар, але слова його лунали  віддалено і глухо, і мені думалося: "Вона сама себе загнала у капкан… Сама себе порішила…" Та чи судилося дівчині інше? Винести кару,  начебто за зраду,  мав я, та відки знав би про те, що скоїла Даринка? Он яким чином  про свій крок до саря персіянів повідала сареві сколотів, і яка ганьба лягла б на чисте дівоче ім"я, коли б люд довідався про її розмову з Дарієм. Зрадниця? Хто б там переймався тонкощами Даринчиного вчинку, хто б дослухався до її серця! Зрештою, хто б зміг піднятися до висоти, на яку дівчина  сама себе піднесла! Не прагнуть люди таких висот, бо дуже незатишно там, подібне -  доля небагатьох, обраних.
       - Можемо йти, сарю? -  повернув  мене до  нашого  спільного  Гантар, я підвів  голову, але глянув не на нього, а  на  Парму і побачив ув її очах сльози.
        Гантар і Парма вийшли.
        Все… Так швидко, що можна подумати, буцімто і не трапилося нічого, але де там – така тяжінь на серці! Так тисла вона, так гнула, і не відаю, де брав сил, аби   триматися.
       Даринка…
       За віщо мені се? Чи мало клопотів у саря, що дівчиною мене звабило, а проте… Яким  світлом майнула переді мною Даринка!.. І яким болем мав платити за те, що сяйво сліпуче уздрів, і було воно лише для мене одного. Не до скону віку і не відкрито, а на мить,  та ще й крадькома… Інакше воно сягнути мене не могло? Мені, не просто сареві сколотів, а Дантурові осібно, саме така доля  уготована була, а про іншу не смів я і мріяти? Коли вже став осібним від інших, то й радощі осібні, бурхливі, але такі короткі. Мовби не мої…    



                Р о з г о л о с     т р е т і й
                ОСЯЯННЯ

                Так співаємо
                славу богам і живемо милістю божою,
                допоки й життя.
                "Велесова книга"


                ДАРІЙ
                Аріарамн – очільник вивідників зовнішніх, а Відарн  опікувався унутрішніми. І йому  я чи не більше уваги слав, бо як   не жагко було  знати, що коїться навколо війська мого, де наразі  перебувають саки, і що вони замишляють, та чи не жагкіші вісті хтів мати про те, що серед війська мого снується. А там хвилювання не вщухало. Одразу, коли здолали Істр, закомизилися  пішаки серед лівійців, тож  довелося призвідників карати на горло, а гурт лівійців    розпорошити між  каппадокійцями та согдіянами. За Тірасом у мідійців заворушення виникли. Причина? Заволали мідійські верхівці, що саме їх найчастіше шлють на лови звірини, аби харч роздобути, і те їм, воям, стало принизливим. То я мав своїх безсмертних на таке посилати? Нахаби! Звісно, парські сатрапи палкі до полювання, але виключно насолоди заради, як і личить зверхникам, а ганяти дичину, аби тим прожиття собі забезпечитти – то вже не розвага, а ганьба, прихований засіб жебракування  у природи.
      Звелів я скарати і лідійських призвідників заколоту, а затим і согдійських. Останні, навпаки, самі взялися звірину ганяти.  Гобрій звістив мене про те, що вони аж занадто успішно ганяли, але впольованих сарн і диких коней приховували і нишком самі ними підживлювалися. Сих скарав якнайлютіше – усіх, мало не десять десятків, посадив на палі,  і не знімали довго. Сморід стояв, що ледь не зір застував, він усе густішав і глибшав, та я не велів прибирати скараних, аби у всіх живих голови просякли тим смородом і  не хилило нікого до злочинів.
       Знав я, що за військо очолюю, гонору високого через  те не відав, та й смутку зайвого не напускав на себе. За  крутими валами та глибокоми ровами я почувався безпечно і мав перекон, що не дістануть нас  саки, і все начебто ладилося. Адже і флот наш підійшов, і харч, і зброю, і бурдюки доставили, та щось не вщухало шамотіння  похмуре серед воїв. А то  якось ранком  найранішим убіг до намету Гобрій, і хоча тримався наче зібрано, все ж бентежжя свого не зміг приховати.
      - Змовники, о володарю! Прийми їх і вислухай негайно, аби шкоди не завдати.
      - Хто?
      Гобрій відповів не зразу, спершу зітхнув, обдививися мене некліпно, наче передбачити прагнув, що скажу у відповідь на почуте од нього, либонь, так уже ж знати йому се  було слід, бо казати випало не вельми приємне:
      - Ті, на кого й думати не смів…
      Назвав Гобрій усіх і вмовк, бо що було додавати до сих імен! Знатні і знані люди в усій Парсії ще відтоді, як разом зі мною ринулися на Гуамат-мага і звергли його. І тоді, і згодом думалося мені, що ходили тоді зі мною не заради блага особистого, а задля Парсії, тож вірив я їм беззаперечно, і  лише в поході сьому інколи  сумніви  підкрадалися, аж ось іще…
      Я не спішив приймати найближчих своїх, бо спершу  слід було в"яснити, чому змовниками Гобрій їх нарік, і що ото за змова така, коли усе відкрито діється. Про се й спитав:
      -  Певен, що саме змовники  вони?
      - А хто ж іще! Давно уже бурчать, надто Утан, чув я, та не давав тому значної ваги, аби не відволікати тебе, а се вже ось…Усі вони наполягають, мовляв, вертаймо назад, у Парсію, поки живі ще самі, та військо маємо, а коли Дарій бажає лишатися, то заважати йому не станемо. Мовляв, най буде сакам, адже, ішов до них, а не на них.
       Лють струсонула мене, і не так через те, що почув тільки-но,  як від глуму   до суті походу мого. Невже поруч зі мною не має жодного, кому можна було вірити, як собі? Гобрій? З мене вже глузують, і наразі він  не сахнувся передати мені те. І не  манівцями пройшовся по тому, не обережно переказав своїми словами, що там верзуть за моєю спиною, а прямо і відверто прорік, ледь не долучившись  власною ствердною думкою до чужих думок.  Виклик!
     Виклик?
     Невже людину творять  всуціль ставини, і лише вони? Хіба  немає в ній отого одного, несхибно визначального і висхідного, що дається їй Усевишнім, і супроводжує її усе життя до скону?  І не лише супроводжує, а є основою для думок і вчинків.   Приказку про рибу, яка шукає, де глибше,  придумали шумери, і так пече вона  мені з дитинства, надто її друга частина, отам, де про людину йдеться. Я ненавиджу той вислів. Що  то за людина, яка малодушно шукає, де краще, а не вперто творить, не поліпшує собі буття у тому місці, де вона є? Бридко до блювоти.
       Скільки йдемо од Істру, он як думали вони всі  і мовчали. А хіба краще було б, якби мовили про те ще перед Істром? Не мовили  - куди там! - бо підстав  тоді ще не було. Чекали  схилених  саків із дарами і вже мнили  себе панами над ними, аж не сталося… Не сталося, і розкисли. А я?
       Ніяк не  міг  одразу прийняти дивних змовників, хоч як не просив  того  Гобрій, не  мав я сил стримуватися од люті і мовити щось слушне. Гобрій    вийшов, я лишився один і не на якусь перерву, а ледь не півдня просидів сам у наметі, навіть не відаючи, як стрімко тече повз мене і крізь  мене час, і не стільки те  могло б жахати, скільки повне відсуття  ясної думки.
       Що робити? І я звернувся до того, що завжди поруч, що стійно на верху лежить. Я – цар, володар Парсії і всього світу. Усі мої  піді мною, і невже так важливо глибоко свідомити кожному, куди  веду їх? Хіба не я забезпечую суть буття їхнього? Я втямив те і наче підбадьорився, тож покликав Гобрія.
        - Який намір штовхає  до  мене тих, кого ти назвав змовниками? – спитав.
        - Умови ставитимуть, і налаштовані рішуче.
        - Умови ставлю лише я! – крикнув щосили,  рвучко звівся зі свого ложа, підскочив до Гобрія, і ледь стримався, аби не схопити його за полу плаща. Гобрій відсахнувся.
       - Я з тобою завжди, о володарю, за будь-яких ставин,  - мовив хазарапет здавлено,  -  але знаєш сам, що не можна допускати, аби ставини правили нами, вплив свій на них слід мати завжди.
       - Є думка?
       - Наразі  вислухай усіх, сим ти вже вхолодиш запал їхній, а там і наші наміри підіспіють. Не відходити нам один від одного, а гуртуватися слід. Розумом, а не силою наразі користатися  треба.
       Нелегко  було мені те слухати, але ставини… - усе ті ж  кляті ставини! – хилилися на бік мовленого Гобрієм…
        Тож згодом змовники   увійшли до намету… Троє, а не всі шестеро, і се вже наче вспокоїло мене. Троє! До того ж Утан вівся наче якось не дуже впевнено, відтак на нього і став я цілити, коли мова пішла. Спершу сказав Багабухш, та я дивився пронизливо на Утана, аби ще більше бентеги на нього нагнати, і, щоб передавалася вона його спільникам і слабила їх. У тім, що  передаватиметься, сумніву я не  мав, бо раптом відчув, що зиску із сих помічників моїх наразі, стільки, як із нашептів правди.
      - Даруй, о володарю, - сказав Багабухш, - але ми дійшли   межі, яку не заступати слід, а відштовхуватися  од  неї треба, щоб вертати назад. Скільки спливло після виходу із Суз? Ледь не чотири місяці. Се не просто багато, а жахливо багато. Скільки перемог за сей відтинок раніше отримували ми, наразі   ж - ані  одної. Натомість, усе  глибше входимо невідь-куди і невідь-навіщо. Скажу гірко: ми лише валом маємо те військо, із яким  вийшли із Парсії, насправжки ж його лише половина, якщо взагалі не третина, бо те військо не здатне  до перемог. Вертаймо, о володарю, назад.
        - А коли не поверну? – не став чекати я, що Багабухш  далі плестиме. -  Що, коли бачу далі, ніж ви, і вже за кілька днів од дня нинішнього, усе піде ліпше, -  саме так, як ми прагли того? Що  скаже світ   про нас, якщо, приставши до забаганок ваших, змінимо намір наш загальний?
       - Так не буде, о всемогутній, - тихо мовив Багабухш.
       - Я-а-а-ак? – хоча й зрозумів я, про що йдеться, та все  ж спитав я, бо хтів збити його із перекону.  - Через що не буде? Чи не тому, що так не бачите ви? – люто вигукнув я, але дивився не на Багабухша, а на   Утана, отож він похнюпив голову (так і треба), махнув руками, що висіли, мов пліття (чудово!), та ще й переступив з ноги на ногу (ущент знітився мій Утан, а може, страхом пройнявся?).
       За інших ставин Утан, либонь, одразу знайшов би, що відповісти, але поруч стояв Ардуманіш, котрий зачепив його правицею своєю, безвільно опущеною,  тож   і  Ардуманіша торкнулося  щось малодушне…
       - Ми… О володарю, - голос Утана зів"яв. Він зиркнув на Багабухша, ніби  чекаючи від нього підтримки але той одвернувся. – Ми  не чинимо жодних перепон, - повів далі Утан, -  бо як же те можемо волити1 собі… Але ж  ставини… Ми, о володарю,  втратили на ставини  вплив, вони вивільнилися від нас, випросталися і стали вищими за нашу змогу. Те плине на нас ізбоку, без  нашої волі, о володарю, тож треба дослухатися і скоритися їй.
      Мені було зовсім незатишно, бо хоча Утан вже начебто випав із гурту трьох прибульців, що я не лише бачив, а й відчував – поруч стояв Ардуманіш, і він жодним порухом,  ані зовнішнім, ані,  тим паче, глибинним, аж із душі своєї, не виказував намірів своїх. А й не треба! Чути  їх не хтів, то й не міг  закрити йому пельку, най іде, як і прийшов. І я крикнув:
       - Доста! Слухав я, а тепер - геть! Доволі! Гідне те спомину, як, і з чого починав я царювання  своє, але ж не про своє завжди дбав, то й змушений вас пустити. Поки що  виходьте. Геть! Гобрій лишається.
       І змовники вийшли. Понуро  посунули один за одним, що  сумно було  дивитися. Знані і знатні державні мужі, високі парські постаті   умить знизилися до самої порохняви під ногами, ураз змаліли  до безпомічної  мурашини у тій порохняві, що аж бридко стало. І незатишно. А ще - лячно. Мене аж струсонуло від крижаного здогаду, яка сила в моїх руках, що силі тій немає меж, і робити з людьми я можу, що забажаю. Та, що там з людьми, з цілим  світом можу коїти, що заманеться, і ніхто не завадить тому.Ніхто!
       Гобрій  хтів щось мовити, та я не дав. Коли вже речуть, що ставини вислизнули з-під нашої волі, то слід брати те до уваги,  і вертати ті ставини на місце, аби міцно тримати їх у руках, а  не коритися їм. Тож я і  творив. Діяв навально, аби не мав змоги опам"ятатися той, кому слід лишатися у невіданні. Сказав Гобрієві, коли ми лишилися удвох:
       - Негайно бери три сотні безсмертних, із найпомітніших! Два десятки шикуй у дві лави перед моїм наметом,  зі списами  і мечами оголеними в руках. Ще два десятки з мечами оголеними  став у моєму наметі по  колу,   решта – навколо намету, зі списами та мечами.  Хутчій! А коли  безсмертні  займуть свої місця, збирай раду. Усіх клич, окрім Утана і отих двох, котрі були у мене щойно.
      Гобрій уклонився (обнадійливий знак!) і вибіг із  намету.
      Безсмертні не зволікали, і коли станній із них  виструнчився у моєму наметі якраз біля входу, затиснувши в одній руці спис, а в іншій меч оголений, Гобрій запросив  учасників наради.
       Рада – то гучно мовлено. Я  хтів сказати своїм найближчим те, що мав сказати, і як тільки всі  увійшли  і стали, жодного не запросив сісти. Най стоять! Я ішов  на ризик, та інакше не зміг би  вернути собі своє. Обвів поглядом пильним усіх, нікого і нічого  не 

       1Дозволяти.
пропустивши, підвівся з крісла свого,  із слонової кістки,  і обійшов усіх, зупиняючись біля кожного. Потім сів, поклавши ногу за ногу, а руки випростав на підлокітниках.
      Ніхто і не ворухнувся (і то був ще один добрий знак), і я почав:
     -  Волею Ахурамазди, я,  Дарій, син Гістаспа, із  роду Ахеменідів  - володар парсів і всього світу. Я повеліваю, а всі слухають і виконують. Через те ми тут, і я з усіма і над усіма. Ми дійшли межі у поході нашому, і далі буде так, як  велю я. Наразі ж кожен очільник вертається до воїв своїх і веде серед них лад такий, наче бій буде негайно. Кожен меч біля рук воя, і кожен вой у лаві. Перекон  у тім, що так воно і є, а чи ні, отримаю сам, коли сам осібно все побачу. Трапляться нерадиві – жорстока кара буде. Ідіть! А ви, -  я обвів поглядом  тих змовників, що  не ризикнули  увіходити до мене  щойно разом із Утаном,  - чекайте.
     Мої найближчі і найвірніші стояли, не зводячи з мене очей, ніби чекали найсуворішого присуду. Я дав кожному вволю надивитися на розлюченого царя, а тоді сказав:
      - Вам  окремо мовлю, навздогін. Кожен із вас знає, в чім сила Парсії, і де я, володар ваш, стою при сьому. Вільний я слухати кожного із вас, але не вільний і не гідний накази кожного  виконувати, бо тоді  вже  царя  не матимете ви перед собою і над собою, і всі згинете без царя. Ви можети утекти, начебто рятуючи  свої шкури, та не врятуєте душ воїх, і занапастите стан свій, бо вже не будете найближчими  до царя. Тямите се? Переконані в тім? А Утанові, Багабухшу та Ардуманішу    не так забаглося мислити, то й прийшли до мне накази свої мені  ставити… Більше не ставитимуть, бо змоги такої не матимуть  уже  ніколи.
       Я умовк, і тут  Віндафарн  подав голос:
       -  Зволь слово мовити, о володарю,
       Наче й не я відповів, бо вирвалося через бентегу:
       - Кажи.
       - Не карай Утана і решти двох. То -  наші, то вірні твої, що заблукали необачно. Не від користі захланної, а через сум"яття вчинили так, повір. Немає серед них, як і серед нас,  зрадників, єдино – вихід шукаємо із стану нашого. А їх збережи, о володарю.
       Я пильно глянув в очі кожного, але нічого там не стрів, бо порожньо було, то й сказав:
       - Ідіть і робіть усе, про що домовилися щойно, маю сподівання на вас. Гобрій лишається.
       Дивно, що Казат-мага не лише змовчав на нашому зібранні, а й не виказав  поруху до розмови зі мною, про яку  так  гаряче просив мене нещодавно. Утримався і я, аби нагадати магові про те.

                ДАНТУР
                Дев"ять днів земля не знає дощу, а я супокою. Я стійно в напрузі, в русі  увесь: отримував   вістини од вивідників, приймав слів із Ольвії, із Тракії, навіть із Панагору заглядали. Сли усі, мов на один копил: чують нашу перевагу у змаганнях   із персіянами і шлють дари та словесні     виверти шани  і  захвату до нас. Я чую, що рідна земля моя, як ніколи піднімається на висоту визнання  й поваги, а то навіть остраху, гордощі беруть  через те, а заодно й бентега. Відаю  про коротку відстань од поваги до заздрощів і глуму, тож і не тішу себе солодощами сліпого забуття.
       Я стійно у русі – од найнижчого порогу на Данапрі і до того місця, де Тарпа востаннє єднається із найбільшою нашою рікою, аби ніколи не відхилятися од неї. Переймаюся клопотами люду беззбройного і разом із ним і  ратників моїх, а наче щось шукаю і шукаю затято, бо пеком пече мені спомин про Даринку, про її сумну долю і бачу я в тім і свою вину. Свідомив, що нічого вдіяти не зміг би, але серце через те не втихомирювалося. Скопак навіть не чекаючи веління мого, домігся забрати  мертву дівчину у персіянів, передав батькові, щоб належно поховати, а мені все не було спокою. І здавалося, що не буде його ніколи, знать, доля моя  така. Стримував  лють свою на зайд спрямовану, бо холодним серцем  розважливіше  сприймати ворога, і все ж праг помсти. І  не стримався, і на десятий  день  звелів гуртувати лучників відбірних. Збив їх більше двох тисяч, де й без жінок не обійшлося, бо наполягала Парма, адже знала, куди хилю.  І я взяв жінок, і Парму з ними разом, ми відчували, ми чекали, що персіяни ось-ось мають покинути табір свій,  і готові були, як один.
       Та не дочекалися, коли  роєм потягнуться чужинці   слідом за сонцем, раніше почали. Якраз  усе  стало хилитися до вечора, і, звісно, що спочинком запахло, тож  одним кінним скоком  вихопилися  лучники наші   до табору персіянського, вдерлися на  вали і засипали ближчі когорти  стрілами, до вістер яких приладнали  змащене овечим лоєм і підпалене клоччя. Полум"я спалахнуло одразу і ледь не до небес, нечуваний лемент зчинився, димом і жаром війнуло й на нас, і ми відійшли, бо за мечі братися наміру не мали..
       Лише собі зізнавався, що то була помста за Даринку. Відгук на її полонення, на незграбну Дарієву милість, на самотинні скачки Дарія по нашому степу, зрештою, на саме персіянське наслання. Досі мені не хтілося крові, а тут не втримався. Власне, крові того вечора, гадаю,  пролилося у персіянів не так уже й багато, куди страшнішою стала паніка через пожежу, безлад, до якого паніка призвела, і того мені було досить. Поконаний ворог – то, безумовно, добре, та ще краще, коли він свідомить низоту свою. І не тоді, коли в полон захоплений, а коли при мечі  і при списі зостається, коли у лаві своїй бойовій  стоїть, на коні, або ж біля коня, а ради дати собі не може. Надто ж – нашкодити супротивникові.
       У персіянів  горіла земля під ногами,  знаю, що землі тій було боляче, що гинули в полум"ї дрібна  звірина і птаство, комахи і квіти, я просив у них прощення, та не міг вчинити інакше.
       То було після дев"яти днів, на десятий,  після Даринчиної смерті.
       І тут ось який зигзаг приписує Геродот нашим діям. Без тіні сумніву, стверджує він, буцімто ще до  того  менту, коли персіянів здолала жага  повернення додому, я прийняв рішення зробити те повернення   неможливим. Через що? А дуже просто. Я послав Скопака із потужною когортою на Дануй, туди, де іонійці чатували Даріїв міст через ріку, чекаючи його повернення, і Скопак  спробував підбурити непевних еллінів, аби ті   розібрали міст і накивали п"ятами до своєї Іонії. Отож, опинився б Дарій зі своїм військом у землі сколотській, мовби у мішку, і згинули б зайди усі до одного від наших стріл та акінаків, та кінського потопту. А тому,  за Геродотом, Скопак і прибув на Дануй, легко знайшов міст, бо він був саме там, де здавна відав люд тутешній переправу через сю могутню ріку,  і спішно нею користався. Від іонійців виступив Гістієй і запитав, що сколоти шукають тут. Відгукнувся  Скопак, як рече про се Геродот, і запропонував  іонійцям  розібрати міст і вирушити в Іонію, проте вислухав заперечення. Мовляв, узялися охороняти переправу рівно шість десятків днів, і за се Дарій щедро заплатив золотом, проте дні означені ще не спливли, тож і не можуть іонійці слово своє порушувати. Скопак начебто гідно оцінив  сказане  і повернув назад, але перед сим домігся від іонійців, що вони і йому дали слово, бо вчули силу сколотів і належно оцінили те. Запевнили  іонійці  сколотів, що чекатимуть Дарія до шести десятків днів, і ні дня більше, а як з"являться персіяни до того часу – іонійці з мостом до їхніх послуг, коли ж  підійдуть   за плином шести десятків днів, то  розберуть  елліни міст і вирушать, куди слід.
       Персіянам  не  стачило  узгоджених двох місяців для знайомства  з нашим степом, тож і не  підіспіли вони, коли обіцяли, на лівий  березі Дануя. Між тим, іонійці продовжували стерегти міст, і ось перед ними знову з"явився мій Скопак, уже з більшою раттю і вимогливо нагадав іонійцям про недавнє домовлення. Гістією нічого було робити, тож наказав розбирати міст, і його розібали, але позаяк чинилося те з настанням вечора, в сутінках, то довірливі сколоти не помітили, що підступні іонійці згорнули міст лише з того боку, що був видимий сколотам, і тільки-но згодом нагодилися персіяни, вмить відновили прибране, і військо Дарія  перейшло на правий берег Дануя.
       Догнав би їжак зайця… Захоплююча повістина, але то байка, бо нічого навіть схожого в наших стосунках ані з персіянами, ані з іонійцями не було, бо не могло бути. Насамперед, через те, що ніколи не мав я думки заганяти персіянів у пастку, аби потім винищити усіх до ноги з того менту, як почув про свавільне нашестя. Домислювати тут можна до безмежжя, проте справжнє  в тім, що  сколоти ніколи не прагли крові ворога, а виключно перемог над ним. Кров – навіть ворожа (чи не надто ворожа!) – не вода, і не кров"ю ворога слід зрошувати рідну землю, а дощем  з неба, а також  потом чола свого. Загарбників  треба виганяти зі своєї землі, і вже тоді і  того лишати життя, хто   затято і непоступливо ведеться, у кого розум  каламуттю  туманиться, і немає тому просвітку. Персіяни прийшли до нас непрошеними, та ми вказали їм на вихід, і дали право тим виходом їм скористатися – для чого ж заганяти поганьблених у  пастку? Та навіть коли б ми й  ставили за мету згубити усю персіянську рать разом із Дарієм, то невже стали б зв"язувати себе перемовинами із продажними іонійцями? Адже біля переправи через Дануй тільки й було, що теслярів та охоронців, і Скопак зняв би всіх уже з першого свого наїзду. Нікого  не став би умовляти, а,  поконавши  одних і полонивши інших, розметав би міст, як курінь край поля, і клопотів жодних не мали б. Але інша  мета  була у нас, і ми її домоглися, бо іншим керувалися у тих змаганнях.
       Мій нічний  наліт на табір Дарія був єдиним дошкульним наскоком на загарбників за все їхнє тиняння на нашій землі. Відкрив, чим те було спричинене, і не каюсь. А ще  верхівці Скопака, а менше – Таксака,  добре щипали персіянів тоді, коли комусь із них спадало на думку керунком,  нами нав"язаним, знехтувати і вихоплюватися із лав своїх завойовницьких, або ж   на лови звірини, а чи на грабунок осель наших спорожнілих. 
       Після  нічного нальоту ми з"єдналися зі Скопаком і намір поставили діяти відтепер спільно, аж поки не переконаємося, що персіяни  дійсно взяли намір утікати, і всі до одного покинули нашу землю. З того приводу я провів широку нараду, де окрім наших дій щодо загарбників мову вели і про повернення наших сімей, що ховалися в Гіллястій. Не всім одразу, бо спершу  вивозили тих, що мешкали неподалік Данапра, а далі – слідом за відступаючим Дарієм, аж до Дануя. Жодних пасток, ніяких засідок персіянам  – шлях для втечі загарбникам  мав бути вільним. Єдине, що взяли на себе я, Скопак і Таксак: слідувати за втікачами  невідступно, ледь не по п"ятах, аби ніхто із них не ловив гав, а дивився єдино в один бік – туди, де  заходить сонце. Дивився невідривно і єдино прагнув лише туди. Необачно відсталих, або ж навмисне відщеплених од раті я наказував полонити  і  віддавати сколотським господарям для вжитку у трудах всякденних своїх.
       А наступного, після нічного нальоту на персіянів,  дня, пізно увечері, як вийшов із намету  свого, побачив Її, Змієногу  Богиню. Поблизу не було ані душі, лише  охоронці  мої сиділи під навісом, поруч з наметом, та світився вогник у наметі Скопака, я хтів самотинно пройтися  табором,  то й махнув охоронцям, щоб лишалися на місці, аж  уздрів Її.
      Такою Змієногу Богиню я ще не бачив. Вона не здіймалася над травами, бо трави у таборі були витоптані, а висіла такою собі хмаринкою  наді мною, виказуючи себе сяйвом притлумленим. Сіпнувся було озирнутися, аби збагнути, чи бачать Її охоронці, та мене, мовби зв"язало усього, взір мій  простерся лише вперед, і все довкруж зникло. Я  чув лише надійну твердь під ногами та лик Богині перед собою і слухав:
       - Бачиш мене наразі не серед степу, а в таборі твоєму, то збагни виняткову ставину сю. А мушу мовити, що негідно вчинив ти, спрямувавши супроти персіянів стріли сколотські. Була ж мова, що не слід кров пускати, то ж, пощо забув се? Персіяни вже не вої, і  негідно так чинити з ними, як ти вчинив. Аж хіба не чуєш  дивину у вчинках Дарія?
       Запала вмить  мовчанка, і мене шпигнув здогад, що мені відповідати слід.
       -  Даруй, Матір Наша, але досі не дивину праг виявити в діях Дарія, а наміри його розгадати, тож і не бачу дивини, на яку ти натякаєш.
       Мовив те і завмер, бо  начеб виклично  слова мої пролунали. Але Богиня не завважила того.
       - Ти – сар, отож  тобі слід і дивину у суперниках своїх зріти, бо то не дрібниця. І гніватися  дрібно тобі не личить, бо ти достойний муж. А дивина Дарієва зумовлена тим, що він прийшов до тебе, а не на тебе йшов.
       Знову трапився прозір у слова Богині, ніби зумисний, і я вмить  ним  скористався:
      -  Себто як, в"ясни,  Матір Наша?
      - А так, що персіяни – дуже давні брати наші, бо прабатьки їхні вийшли із тих меж, якими наразі ти опікуєшся. Персіяни – далеко вже не сколоти нині, та не все сколотське  у крові їхній висохло, тож і потягло Дарія у ваші  степи, у  наші  степи, Дантуре.
      Я вже наче аж в"яснив собі, що не лише чую мову  Богині, а розмова між нами пішла, то й наважився знову спитати:
      -  Чом же з військом пішов персіянський володар до віддалених братів своїх?
       - А тому що  цар, який  вважає себе володарем світу, інакше не міг чинити.
      -   Коли й так, то чом не повідав мені про намір свій  істинний?
      -  Через те, що сам не вельми вірив у нього.
      -  Дивно…
      -  Але саме так і  є. У крові  Дарія чимало сколотського, і воно не мовчить. Наразі він усе збагнув через похід свій, і має забиратися назад у Персію, і ви не  кривдіть  братів віддалених своїх, хоча рать Дарієва – то тільки  трохи персіянів, решта –  з усього підвладного  Персії світу. Ти досі чинив гідно, тож  тримай своє серце міцно в руках своїх і не  зволяй собі помсти за кривду, якої не зазнав.
       Хмаринка, опушена світлом, зникла, я зумів озирнутися і  збагнув, що ніхто, окрім мене, не бачив Богині і не чув, тож слова, мовлені нею, не лише одного мене торкалися, а тільки мною були сприйняті і засвоєні. І йшов я далі неквапно станом, маючи  незбагненну, та навіть приголомшливу,  вістину про персіян, та навдивовижу, тримав у собі спокій, наче знав про те, що почув од Богині, ще   змалку. Згодом я раз по раз вертатимуся до повіданого Богинею про персіянів, братимуть мене різні розмисли, то подивом незмірним повнитиметься серце моє, то огортатиметься стриманням аж до байдужжя, а   тоді воно мені наче відсунулося… Відгорнулося  і не брало за серце. 

                ДАРІЙ
                Вчинене Утаном і рештою моїх найближчих, бентежжя  нагнало на мене, але дещо й слушне у тім було. Не взяв я до вподоби лише те, що сталося заявлене мені  без моєї волі, начеб  самочинно, але цілком відкидати донесене моїми найближчими не став.   Ми не могли лишатися в таборі, а про подальше просування вперед  годі  було  й думати. Се так очевидно вияскравлювалося, як і досада, викликана тими розумниками, що навідувалися до мого намету  з думкою про негайне повернення до Парсії. Я – володар світу, і не міг дії свої грунтувати   на підказках підлеглих. То вже був би  не цар, надто у поході такому. Я  згоден був із Утаном, але не  міг  визнати того відкрито, та ще й дякувати кожному за пораду… Скарати на горло усіх, аби на інших охота не найшла подібне чинити?
       Шкода… Адже з ними починав, погамувавши Гуамат-мага.  Зажду, зачекаю… Поки  ж що нехай Гобрій   звелить закайданити усіх трьох і тримати в окремих кибитках, загратованих і міддю оклепаних.
        Непевні, напружені, підступні ставини. Досі не знав таких, де б не був. У душі своїй я боровся не стільки з найбличими моїми, стільки із  самим собою. Слід було повернути усе в мій бік, і не  через те, що інакше страждало б самолюство моє, а похитнувся б  і почав занепадати увесь лад наш, що на мені тримався.
       Тільки-но ствердився  в думці отсій, як за моєю спиною щось тріснуло і не встиг я  повернутися, як біля ніг увіткнулася в землю палаюча стріла. Знову тріск, тепер уже праворуч, над головою, і друга стріла увіткнулася в землю біля входу в намет. Я не став чекати, третьої стріли, схопив щит і,  накрившись ним, малодушно упав на землю і поповз до виходу, і коли надворі вже зібрався було підвестися, як нагодився Гобрій, притиснув мене до землі, затим,  схопивши під руки, потяг під найближчий віз.
       Усе навколо снувалося   палаючими стрілами. Тремтливими    довгими рисками стріли  креслили темінь  глибокого вечора, і то поперед мене, то позаду,  то ліворуч, то праворуч  спалахувало полум"я і тяглося до неба. З-під воза мені видно було, що починали горіти     вози,   намети, та навіть сама земля, либонь,  горіло все, окрім того клаптика, на якому сидів я. Гобрій свиснув, і вмить  мене оточив гурт воїв, прикрили щитами згори і з боків, так, що мені і носа  виткнути було ніяк.
      Соромно було за мій табір, за моїх воїв: вигуки проклять, крики відчаю, стогін,  навіть якийсь  дивний регіт засібіч. Ревли  - саме ревли! -  невідь по-якому,  розсідлані, але прив"язані до стовпів та ще й стриножені, ужалені    стрілами коні; уже по-справжньому, натужно і зловісно,  ревли мули, осли і воли;  лопалися, пронизані стрілами надуті бурдюки,  на яких лаштувалися  спати вої,  і горіло, горіло все. 
       Я відхилив один щит,  висунув голову, бо рій стріл, схоже, порідшав, до того ж  негоже володареві світу сидіти   на  землі, коли військо його конало  на очах. Не в січі злій і жорстокій, а з мечами у піхвах  і з власними стрілами в колчанах…
      Яка ганьба!
      На мить  мені забаглося, аби вогонь, що розбушувався навколо, дужчав і дужчав, щоб згоріли в ньому всі, і я,  насамперед. Аби не бачив і не відчував так страшно і  так глибоко ганьби  своєї. Зрештою я зовсім одвів  щит убік, звівся на  ноги, випростався і щосили гукнув, наче мене хтось міг почути у тій веремії:
       - Нишкніть! Замовкніть усі, згадайте, що ви мужі і вої! Збивайте полум"я руками, топчіть його ногами, рятуйте коней і визволяйте їх від пут!
       Не знаю, як хто, а Гобрій   дістав меч із піхов і, розмахуючи ним, почав збивати  язики полум"я з мого намету, топтав ногами свічечки, що спалахували на землі.
      Невдовзі  стріли перестали летіти зовсім, зате не вщухало полум"я. Лише аж за північ вдалося  збити і затоптати його  у межах табору, та палав степ навколо, і добре, що вали полум"я  не одсовувався за обрій, а згасали, бо  лизали вогку від роси траву. Але дим! Збивши полум"я, ми не могли нічим зараяти тому, що тліло, диміло, відтак  немилосердно чаділо. Для сього б води, але дощу не було,  у нас же не стачило,  чим би гамувати спрагу, де вже там  водою заливати  те, що тліло.
      Уже під  ранок переконався, що нам слід терміново зніматися з сього проклятого місця і  рушати. Куди? Звісно, слідом за сонцем, що сідає десь за Істром. Міг сказати про се, негайно зібравши очільників і зовсім не переймаючись, що нині наказую чинити те, проти чого ставав учора,  та ще й кількох із найближчих поневолив у кибитку загратовану. Володар на те й володар, що велить, а не звітує перед тими, хто підлеглий йому до скону, проте не міг я так спритно  мінятися. Влада  відкривала переді мною все, волила до всього із приголомшливою  широтою безмежжя, та  був іще порух серця, і він не сприяв поквапу. 
       Без Гобрія і без охорони,  сам  обійшов   довкілля мого намету і вжахнувся скоєному пожежею. Намети, бурдюки, вози, кибитки горбилися  купами попелу, і мене огортало враження, що з вогнем ніхто не боровся – як зайнялося, так і горіло, поки  не зотліло. У тім вчувався  не лише мимовільна розгуба перед несподіваним наскоком  сакських лучників, що було б прийнятним, а  дещо страшніше – безволля, нехіть опиратися  натиску, а ще – смирення перед  згубою.
       Я  тремтів увесь  од жалю і люті. Ті із стрічних, хто звертав увагу на похмурого тиняльника і пізнавав у нім царя, кланялися, та позаяк робили вони  те неспішно, навіть натужно, не чув я у незграбних  порухах належної шани своєму володареві. Та ще важенна втома у поглядах спідлоба… Мені б спинитися, вернути назад і зникнути у своєму наметі, бодай на якийсь час, аби пересидіти там, поки хоч трохи усе владнається, та я брів і брів спустошеним табором, наганяючи собі смутку, а стрічним… Про що думали ті, хто стрічав   мене того жахливого  передрання?  Яким словом хтіли б прохопитися до свого поводиря, коли б зважився хтось на те? Усі мовчали. Навіть ті, які мовили щось одне до одного, завидівши мене, раптом умовкали скорботно, наче не могутній володар світу проходив за крок від них, а брела зловісна тінь  покійника. 
      До валу не пустив мене Гобрій. Либонь, не зводив із мене очей, тримаючись невидимо на відстані, і коли я круто звернув за частокіл, мовби з-під землі виріс, обігнав мене і перетнув собою шлях.
       - Зупинись, о володарю!- мовив збуджено. - Що мниш побачити з валу? Там – випалений степ, а на обрії – сакські вершники. З ранку чатують беззмінно. Не виходь на видноту – сакські стріли не визнають ані відстані, ані царів.
       Я мовчки, але чомусь надто пильно оглянув свого Гобрія, і так мені забаглося раптом  обійняти його, притиснути до себе і постояти  непорушно мить-другу, аби почути,  як б"ється поруч із твоїм  серцем ще одне, і не просто людське серце, а віддане тобі й  хоробре. Стільки всього накипіло, і з ким же ж треба було б  випаровувати його!  Осмія, жона моя,  далеко, та хоча й найближчою  була  вона мені тілом, проте ніколи не переймалася глибоко серцем, не відала, чим  смутиться, від чого радіє муж її і володар світу. А жіноче ж тонке чуття і розуміння  клопотів  - то найвища нагорода для мужа, найвдячніша  йому  дяка, та не мав я того у бутті  своїм. Обійдений був сим, обділений. Шукав розради ув утіхах із наліжницяим, але й там не знаходив, бо наліжниці – лише тілу  примарна насолода. Лишався Гобрій – єдиний із усіх, та не міг я й перед  ним душу розгорнути до денця,  бо як би тоді згорнув  її! Та чи й трібні були моєму найближчому із найближчих потаємні одкровення царя… Либонь,  заманливо було б йому  звідати їх, але що ж тоді лишилося б, коли володар  увесь  відкрився б?
      Та все ж не зміг я утриматися, аби хоча б не покласти  руку на плече Гобрія і мовити нарочито сухо:
      -  Відаю про вдачу стріл  сакських, але ухилянням  своїм ми вдачу їхню не змінимо.
      -  Але ж себе убезпечимо.
      -  Ухилянням?
      -   Розумним вибором.
      Гобрій  стояв переді мною непорушно, не відступав назад, аби звільнити  мені шлях, і вбік не відходив, і мені до душі була твердота його. Мудрий Гобрій, либонь,  вчував ті притамовані порухі серця  мого щодо себе, бо раптом засвітився увесь личчям, широко так і розважливо, і не то сказав мені, не то спитав мене тихо і проникливо:
      -  Йдемо, о володарю…
      Не уточнив, куди і коли, бо певен був, що я не лише  здогадався,   а  думаю про те невпинно.
     Уперше Гобрій звернувся так до мене, забігши вперед, і,  либонь,  учинив те не  мимовільно, а цілком свідомо, адже не міг вірний мій найближчий  допустити таке необаччя! Знать, діймала і його нетерплячка, і те слабило  напругу мою. Гобрій – мудрий, хоробрий і мужній – і те лестило, бо не робило мене  самотнім у моїх хитливих  розмислах, навіть правдило мене і спокоїло, а відтак і додавало сил. Воно  не лишало  мені нічого більше, як згадати, що цар над усіма, володар світу є не лише у пишних промовах та урочистих збіговиськах, а  й у найбуденнішому бутті, надто в тім, де жодних пишнот, ані натяку на  патетику, а всуціль  -  до безпросвіття! – сіра-сірезна рутина. Я не просто примарно найвищий, а суттєво крайній у всьому, і до мене подумки повернуті наразі погляди тисяч, тисяч і тисяч. Навіть коли б вони наважилися  постати супроти мене, піддавшись облудному порухові  зрадливого серця, нічого путнього вдіяти не змогли б, то й не повставали, а чекали, що повелію я. Тож, коли до мене верталося усе моє,   я відчув те, і схопив своє міцно обома руками.
       - Вирушаємо, друже,   – теж тихо, але твердо мовив я. – Без жодних зволікань стаємо на звортній шлях.
       - Звістити  б усім, але  не гадаю, що  слід робити  те наразі. Най ще потриває перерва, а вже згодом згукаю всіх до намету твого, де почують  від тебе, тож…
       Тут Гобрій урвався, глянув на мене проникливо, а тоді продовжив:
        - Почують від тебе, отож і мовлене, о володарю,  твоєю волею  буде…
       "А не підказаним зовні…" – сим можна було б завершити, та Гобрій не став звучити те, що й так розумілося.
      Я поплескав Гобрія по плечу, знову ледь утримавшись, аби не обійняти свого найближчого, і махнув йому, аби дав мені змогу до намету свого  вирушити осібно.
       До вечора просидів я в наметі, нікого не пускаючи, і  не було в тім усамітненні  розпачу. Я думав: прихиляв і відкидав, зважував і вибирав і чув, як примхливі ставини починають повертатися до  мене, як нехітно, але неухильно стелилися вони мені під ноги, і я хапливо підминав їх. Водночас  почув,  наче гора почала сповзати з плеч моїх, але так неспішно рухалася вона  донизу, інколи загрозливо   пригальмовувала, що здавалося,   ось-ось зупиниться. І те було невипадково:  рішення,  тільки-но прийняте, не значило, що воно буде негайно втілене, до того ж,  рішення те прийняв я осібно, а от  виконувати його доводилося он яким   скоком!
       Під вечір я покликав Гобрія, і перш ніж звістити йому свою статочну думку,  вислухав свого найближчого, бо він сам напросився зі словом.
      -  Думку маю, о володарю, що, перш ніж іти геть,  могли б  ми сутичку влаштувати… Надто після вогняного обстрілу се було б так доцільно.
      -   Яку, з ким? – вирвалося  мимовільно і  майже безпідставно у   мене.
      -   Та із саками ж .
      -    Мета яка?
      -   Гадаю, здолали  б ми саків у тій борні, коли б із обох боків вийшло по тисячі, або й більше воїв, за прикладом, як  біля Калхедону.
      - Ти певен, що збороли б наші саків?
      Гобрій скинув погляд на мене, і  дивився наче аж злякано… Хіба знітив я його своїм ваганням стосовно війська мого? Чи так уже несподіваними були мої сумніви?
       - Могли б збороти… - тихо мовив Гобрій.
       - Могли б… Хвалився дим, що вогнем починався. Колись се могло б трапитися, колись, але не наразі,  адже нині воїнство наше перетворилося  на  скопсько втомлених озброєних людей. Невже не бачиш, як упав загальний настрій? Та лише одна думка битися з саками обраним сотням може викликати  сум"яття, і не стільки через подив,  а од невіри  в тім, що треба так  чинити. Не знаю, чи здатний  наразі хто із воїв вихопити меч, аби силу свою випробувати на саках, хіба що небезпека упритул насунула б…
      -  Ми вже не маємо віри своїм? – Гобрій сказав про  нас, а не про мене, і не тому, що так хтів спитати, а скорше, аби  не гнівити мене. Дякувати йому за те? Підстави були, та бракувало сенсу. Віра… У мене вона ніколи не була сліпою, вона завжди виходила із чогось і зникала, коли ні на що було їй зіпертися. Та хіба щезла зовсім? А що,  коли ризикнути…
       Я подивився на Гобрія, а Гобрій на мене, і ми зрозуміли одне одного без слів.
       Гобрій раптом підійшов до мене упритул.
       - Даруй, о володарю, сприт мій, але ж не до гіршого я хилив, коли посмів пораду тобі висловити, а на краще вивести намір мав і маю. Не картай себе, бо рішення прийняв ти правильне, і наразі, якщо зволиш, я піду відбирати воїв для   сутички.
        Ох і Гобрій! Він уже й про рішення моя здогадався, та хіба воно було? Так,  лише незграбний порух душі навстріч Гобрієвій думці, але  він уловив його  і  відчув мою згоду.
       - Спершу погукай усіх, най почують рішення моє, - мовив я, і Гобрій вийшов.
       Коли знову зібралися  усі в наметі моєму, слухали напружено, дехто навіть віддих  полегшення від почутого  не зміг   утримати, я ж  чекав запитань, але їх не було. Ні з приводу відступу нашого, ні про те, що сутичку із саками  задумав я… з Гобрієм.
      То вже ото так замордувало усіх байдужжя? Хіба?
      Власне, усе підійшло до того, куди я навертав, до чого мітив, я влучно творив ставини  і  сам верховодив ними, та захвату через те не вчував. Удруге протягом одної лише доби  шмагонула  мене  думка про безмежжя влади царя. Отієї, що в руках. Саме в руках, а не в серці. Далеко не перше літо володарював,  тож звідав усі можливини свої, звикся начебто з ними,  та після  отих двох зустрічей зі змовниками та  із найближчими своїми, раптом із крижаним очевиддям вияскравилося мені  могуття  царське. Знову, як ось-ось  ледь не щойно, збагнулося, що  чинити з найближчими своїми, водночас, як і з найдальнішими, я можу все, що забажаю, і не трапиться супротиву, бо супротив  той зорганізувати ще треба. Аби стати наперекір мені, мав би виськатися такий собі відчаюга, щоб і серцем глибокий був, і розумом гострий, і силу у волі  своїй  тримав… Але де взятися такому?  А якби й висунувся, то чи пішов би  хто за ним  одразу? А коли й   посунув би хто, то чи так вже й багато усіх набралося б,  щоб загрозою мені стали? Не стрічав таких, не бачив, не чув. Тож і не боявся загрози владі царській. А от могуті своєї   раптом начебто  аж злякався. Надто здатний люд до упокори, надто м"який він, і не  хилило мене те до втіхи, лише на сум наводило і берегло  од свавілля. Ніколи не впадав я в лють безмежну (а так інколи хтілося!), бо не хизувався  владою, яку не в серці викохував, а на плечах своїх тяжко ніс.
Відстань
        На  ранок ми вибрали  дві тисячі бажаючих, а перед сим я послав гінців до Дантура з порадою  зійтися не всім, а лише призначеним. Ніхто із наших не виказав до того подиву, мовляв, на нараді зовсім мови не було про сутичку із саками, аж раптом відібрали охочих, навпаки, я сам здивувався, що сприйнято се  покірно, і ще раз зробив заувагу собі, що не до кінця знаю своїх.
      Мислив сам із собою: чи прийме сакський вождь нашу умову? Неодмінно. Бо, якщо ухилиться, то вже  точно  вдіє малодушно, аж до ляку, і нічим більше  поступ такий свій  розумно в"яснити не зможе. Ні презирством до нас, ані  прихованими могилами пращурів своїх, котрі нам, парсам, віднайти належало і поруйнувати, а вже тоді сподіватися на бій із саками. Точніше, аж тоді саки могли  б знизитися до бойовиська з нами. А так – жодних вагомих підстав для відмови. Вступ наш у межі їхні, бачте, не дав причин для битви,   бо, либонь, перекон мали саки: як прийшли ті парси,  так і підуть, і нічого мечі свої у крові їхній багнити, їм і  стріл наших підпалених доста буде.
       Подивимося…
       Але се вже я захопився. Відав те глибоко і розумів сам себе, як ніхто, бо надто вже виснажився я у поході сім. Навіть  уві сні химерному привидітися не могло, що таке нас  спіткає, і нехай би  вже поразки  в січі серед  степу ми зазнали, а  то ж…Без січі! Отак, дійсно, як прийшли, так і піти маємо. Власне, уже зібралися йти… Тож хіба не згодиться Дантур пристати на умову нашу? На мою умову, чи…  Гобрія? Гобрій про те  сказав, але як легко підхопив я його думку, що вже наче моєю вона стала! Чи моєю виставили її життєписці спритні? Ні! Ні мене, ні Гобрія не подавали призвідником сутички окремої, бо мало хто й обмовився про  замисел той. Аж тут знову Геродот виськався! Ох і спритний же! Мовив у своїх писаннях, що для битви з нами саки вишикувалися самі,  без умови нашої, а взяли отак і стали супроти нас не лише з верхівцями, а й з пішаками.
       Власне, те буде потім, а поки що я чекав відповіді  од Дантура, і пока вона барилася, спало мені на думку вивідати спільників моїх: чи не зіпсував я собі чого через лють свою до Утана та Багабухша з Ардуманішом? Та ще й у кибитку запроторив їх, у загратовану…
       Нехай! Звістити я рішив через Гобрія, що загін добровольців,  який виставиться проти саків, чолитиму особисто я з тим, аби й сам Дантур зі свого боку загін  свій  очолив. Я не збирався приставати до того ристалища насправді, адже не царське то діло силами мірятися в умовних поєдинках, я лише намір мав вивідати, як налаштовані щодо  того ближні мої, бо нам іще скільки йти землями сакськими до самого Істру, а далі – розколошкана нашим проходом недавнім, наїжачена Фракія, а потім – Босфор, та ще й шлях  від Калхедону до Суз, гадаю,  не трояндами обіцяє бути устелений. Нехай і прихильна  зовсім  до нас земля, проте не переможців вона стрічатиме, а зморене, зневірене  скописько  людей при мечах та стрілах – що може бути?
       Гобрій із недовірою прийняв намір мій про моє участя в  сутичці, та змовчав. Півдня ходив нахмурений, а під полудень спитав:
       - Дозволь в"яснити, о володарю, навіщо зібрався ставати на чолі  відібраних?
       Відкрити Гобрію замисел свій я не  міг. Про те знати мав лише я один, та ще, либонь, життєписці мої майбутні до чогось могли докопатися, але у жодного із них  навіть  згадки   не стрів. Прогавили?
      Словом, не відкрився я Гобрію, аж поки всі  мої знову не зібралися в наметі моєму.
      - Я привів вас сюди, тож   я маю чолити  і гурт відповідний за обраних нами ставин, - сказав я  і умовк.
       - Немає в тім зиску, о володарю, так я гадаю, -  вихопився Гобрій, наче боявся, що хтось другий   зовсім інший  тон розмові нашій задасть. – Коли ж стоїш на своєму, то стій, але наперше доведи нам, чому  має бути так, як мислиш, а вдруге послухай, що решта із наших скаже.
      - Стою на своєму, - мовив я.
      - Стоїш, і ми згодні, - відгукнувся Гобрій. -  А на що спираєшся при сьому?
       -  Не маю треби в"яснювати  учинки свої тим,  для кого цар я,  володар… -  сказав  я зумисне невдоволено.
       - Даруй нам, о володарю, я ж сказав, що хтів.
       А потім слухали ще Мардонія, Відарна і Вахаука. Усі підтримали Гобрія, ніби домовилися заздалегідь. Радіти б мені, та чомусь навіть вдоволення не було,  так, лише виявив, що хтів, а чолити гурт  якись, невідомий мені, Гудван  узявся.
       На тім і зійшлися  всі.
        А Казат-мага  усе ще не йшов  на розмову зі мною.
      
                ДАНТУР
                Чув достойний Геродот  примовку нашу про шильце, яке вихвалялося  своїм родством із   акінаком, через те, що обоє  гостряки мають? Навряд. Інакше, то зводячи, а частіше розводячи нас із персіянами,  до вимислів не вдавався б. Знову чіпаю знаменитого історика? Так, хоча й здогадуюся, яке  збурення виникає серед його шанувальників щоразу, коли вдаюся до спростувань окремих. А вдаватися змушений, бо окрім мене ніхто правди усієї про діяння мої не знає, отож і не повідає про них. До  того ж Геродот поважний, маючи нахил  начебто до нас, сколотів,  - бо персіяни   одвічні вороги еллінів, -  увесь  час підмічав і виставляв їхнє надщерблення, а де не знаходив його,  до вигадок удавався. Та ще й яких! Одна із них, ота, де про нашу рать, вилаштовану  перед персіянами,  сповіщалося, щоб бій од них прийняти, чого варта. Усю рать свою, усю, що тільки мали,  буцімто   виставили ми, позаяк і  пішаки там були разом із верхівцями.
      І як  таке могло спасти  нам на думку? Місяць рискали  степом, долами, плавнями і перелісками, другий  розпочали, збиваючи  персіянів не лише з пантелику, а іноді зовсім розуму позбавляючи, аж раптом тоді, коли персіяни ось-ось готові були накивати п"ятами самі, без жодного примусу, нас усіх скопом до ристалищ потягло.
       Дивні отсі життєписці. Не лише нині сущі, а й в усі дні, літа, століття і тисячоліття, що вже  й  казати. Перше зазнав на собі сам, а решта уже із Засвіття,  відкрилося, і пройнявся я до людей заняття сього    недовірою.
       Що ж   було насправжки? Спершу:  послання від Дарія, викладене на пергаменті, і ось тут, дійсно, - диво із див. Забаглося супротивникоі моєму небаченому – саме йому! -  скласти усе так, аби ми з ними не всіма силами нашими стали  мірятися, а вибір для окремих зробили. Дарій писав, що дві тисячі ратників з одного боку вважає прийнятним, і щоб ми стільки  ж висували. 
      Не все, про що міркував персіянський володар, йшло мені до вподоби, бо, схоже, сенсу було позбавлене. Єдино, що долучитися схиляло: все, що ми хтіли сказати персіянам стосовно їхньої навали, ми вже сказали гучно і впевнено, то чому б останній наголос у тому нашому казанні діяннями не вивершити? Такий же упевнений і переконливий, як і саме казання, проте іще гучніший.
       Ми прийняли Даріїв виклик:  дві тисячі воїв одібрав Скопак, який  і взявся їх чолити. До писаного  Дарієм,  додав  я, що місце для стрічі вибиратиму сам. І я сподобив  розкішну галявину  неподалік Тичії, оточену з трьох боків пагорбами, а з четвертого, опівнічного,  - ліском  дубовим негустим. Біля того лісу я мав перебувати,  звідки поле стрічі видно до найменшого куточка, заодно і ставку Дарія можна   зріти, бо, либонь, сам персіянський володар волітиме осісти на найвищому  пагорбі  і стежити за бойовиськом.
      Що саме там Дарій може зупинитися, я не мав сумніву – де ж іще йому спинятися – і до табору ближче, і пагорб найвищий. І якщо володар  володарів, як полюбляв  він чути у зверненні до себе,  до табору свого тимчасового особливої любові не виявляв, то  пагорб йому неодмінно впаде до вподоби, адже найвищий він у довкіллі!
       Дарій пристав  на мої умови, і в ту долину, на яку я вказав,  з ранку слушного дня  спустилися  ратники наші. Як прийшли, одразу стали перед ліском дубовим у вигляді вістря стріли. Початок вістря випинався у бік персіянів, а до ліска воно ширшало. Піших воїв поставили на самий краєчок вістря, а за ними, і в боки – верхівці. Намір мався простий і навальний: тільки-но персіяни виставляться, і посередник на пагорбі  ліворуч од нас просурмить початок, як ми  вістрям  своїм  ринемося  вперед, засипаючи супротивника стрілами, а, підійшовши до нього упритул, увіткнемося списами, щоб розколоти персіянів навпіл, оддавши їх на поталу верхівцям з акінаками та списами.
        Ми були певні, що так воно і буде, і до того воно йшло. Персіяни,звісно, запізнювалися, і ми чекали, як вайлувато вилаштовували вони лави свої. Чинили, як звикли, пішаків своїх   теж виставили посередині, а з боків підкріпили їх верхівцями. Проте стали не вістрям, а  таким собі увігнутим у свій тил півмісяцем, де верхівці опинилися ближче до нас, аніж пішаки. Либонь, прагли таким робом узяти нас у кліщі, коли увіткнемося у них вістрям  своїм, але те ще було б видно.
          Я сидів на коні  під крислатим дубом,  на узліссі, слідкував за персіянськими  рухами і вже уявляв, як  знітяться  зайди під  густиною наших   стріл, як порушиться злагода їхніх лав, як товпитимуться і тіснитимуть   власну кінноту пішаки, і вже не рать з протилежного боку  галявини постане, а скописько людей при  непотрібній зброї. І я готовий буду гукнути з-під дуба   Дарієві на пагорбі, щоб почув мене персіянський володар і згодився  зупинити своїх, бо й мої ладні спинитися, аби не лити кров задарма.
        І ось засурмив сурмач, і лунати  б йому  ще,   та раптом голос сурми утявся… І побачив я,  як неподалік од мене  вигулькнув із чагарника заєць, і ні, щоб  розвернутися і чкурнути до лісу,  подався до  наших  верхівців. Аж ось спинився, звівся на задні лапи, наче збирався   озирати місцину, та знову побіг, але вже не так спритно, а спроквола,  начебто охотив ратників кинутися за ним. І вони ринулися! Спершу спішилися кілька наших верхівців, кинувши повіддя, адже знали, що коні нікуди не втечуть, за ними один за одним почали спішуватися інші… Свист, вигуки, удари руків"ям акінаків по щитах!.. Мене самого торкнувся захват, бо надто вже виклично вівся той заєць, наче  дражнив нас усіх. Я навіть  свиснув мимоволі, проте на місці утримався,  і персіяни стояли непорушно. Либонь, через те, що сурма не просурмила до кінця, а може, через подив, що ж то воно із тими саками сталося… Та згодом я переконався, що персіяни не просто завмерли, а зціпеніло втупилися у  дивовижні лови, що перед самими очима їхніми розгорнулися, де не лише стрілі розмаху не набрати, а навіть дротикові кинутому  простору  навряд чи стало б. 
       На пагорбі, як я того й чекав, умостився  у кріслі  Дарій, але як тільки умовк сурмач, він різко підвівся, зробив кільки кроків уперед  і, приставивши правицю ребром до лоба, став зирити непорушно на  сколотську біганину  по галявині. За Дарієм купчилися ратники у блискучих шоломах, до свого володаря не наближалися,  стояли  понуро і  розгублено. 
        А на  галявині  така веремія зчинилася – та ж тобі  битва, тільки без подзвіння мечів та  скреготу списів!  Ондечки і Скопак  уже приєднався.  Ще сидів у сідлі, натягав до краю вудила і крутив, і крутив  своїм конем, який то  здиблювався, то зривався в галоп, а то завмирав на мить, аби знову звестися дибки. Видно було, що Скопак не зайця слідить, а ухиляється, аби не заважати ловам, і се так  смішно виглядало. Аж ось уже й  Скопак спішився і рвонув за вуханем, я махнув йому рукою, аби глянув на мене  і оговтався, але де там!  Мисливський раж оволодів і вождем,  Скопак бігав, як простий ратник, звернув увагу на свого саря, лише  опинившись неподалік  мене,  і  гукнув :
       - Заєць, сарю, бачиш? За-а-аєць!
       Захоплено кричав Скопак, наче й не на сутичку смертельну вирядився і не чекали на нього персіяни  на протилежному боці галявини. Яка там сутичка! Що ті персіяни, коли заєць,  живий і жвавий,  трапився на  очі, і треба було зовсім не сколотом  почуватися, аби знехтувати ним.
       Як я розумів його, Скопака, і всіх сколотів розумів, що бігали за сірим вуханем! І я крикнув Скопкові:
      - Бачу я, авжеж видно мені!
      А тоді Скопак підбіг. Важко переводячи подих, мовив:
      - А ті ондечки, - кивнув на персіянів, -  як   закам"яніли! Хіба можна чіпати таких, га, сарю?
      - Та ще й сурма не дограла…
      - Отож… Та ще й зайця не зловили…
      А невдовзі таки  спіймали того вуханя. Якийсь широкоплечий верхівець без шолома уже стояв серед галявини, підперши лівицею бік, а правицею  тримав зайця за вуха, піднявши його високо над головою. Вигуки схвалення  випурхнули із  стану сколотів  - дійсно було чому зачудуватися, адже голими руками чоловік зайця спіймав! Навіть  персіяни заворушилися, загомоніли, проте з місця не рушили ані вперед, ані назад.

      Прискіпливий читач: - Як на мене, така собі неув"язочка вкралася у вашу  розповідь, пане авторе…
      Автор: - Що мається на увазі?
      П.Ч.:– Сюжетна лінія  наче витримується, та, схоже, з логікою не все гаразд.
      А.: - Тобто?
      П.Ч. : - Ледь не щойно Змієнога Богиня розкрила  Дантурові очі  на те, хто,  стосовно сколотів, є перси, мало того, вона майже прямою вказівкою застерегла  скіфського вождя  від кривавої боротьби з ними (бо – родичі!), аж раптом   загони супротивників шикуються один  навпроти одного аж ніяк не для того, аби розпочати гру в квача.
     А.: - І що ж тут нелогічного? Адже Дантур отримав на те пропозицію від Дарія!
     П.Ч.: - Все так, але ж, у світлі настанови своєї Богині,  міг би, власне, де там  "міг би" – просто зобов"язаний був! -  не  прийняти її! Натомість, Дантур, без вагань, погоджується… Не боїться  кари Божої за непослух?
     А.: - Ніякої кари  тут бути не може, через відсутність  того, що ви називаєте непослухом.
     П.Ч.: - Нащо ж було тоді Богині застерігати Дантура?
     А.:  -  Гапі застерігає  царя сколотів  від помсти, від безглуздого нищення персів.
     П.Ч.: - А хіба   скіфи та перси щойно  вишикувалися,   у вашому сюжеті,  не для того, аби  нищити одне одного?
      А.: - Все начебто так, але не зовсім! Дантур отримав шляхетний виклик від Дарія, і, як воїн і муж, не міг не відгукнутися на нього. Адже йдеться не про тотальне бойовисько, а  про змагання – так, криваве, але ж змагання! – двох рівновеликих гуртів воїнів. Намітився, так би мовити, поєдинок колективів,  перешкодою  якому не може  стати ніщо. Склалася ситуація, дуже схожа до тієї, яку спонукає  дуель, коли  ні приятельскі стосунки, ні родинні зв"язки не здатні завадити тому, аби схрестити шпаги, чи здійняти  заряджені пістолети зі зведеними  курками.
     П.Ч.: - І ви переконані в тім, що епізод, який  ви  дозволили собі назвати  поєдинком колективів, доцільний у вашому сюжеті?
     А. : - Цілком, бо, окрім  усього іншого, він  доволі пожвавлює сюжет.
     П.Ч.: - Припустімо. А чи не могли б  ви сказати, що ховається за словами "окрім усього іншого"?  Можна озвучити бодай щось одне із того "іншого"?
     А.: - Будь ласка: мені видалося цілком  логічним,  у цій частині  сказання,  піти за  Геродотом.
     П.Ч.: - Незважаючи на те, що епізод, про який згадує  знаменитий галікарнасець, дуже схожий, за свідченням  дослідників,  на   анекдотичний? Адже вище стільки разів ви спростовували "батька історії"!
      А.: - До спростувань я вдавався там, де обійтися без них не міг. Одна справа, коли  йдеться про засадничі,  так би мовити, фундаментальні факти розповіді, і зовсім інша -  деталі, наявність чи відсутність яких не впливає  на фактологічний бік "Історії", натомість додає моєму сказанню колориту. Втім, гадаю,  невдовзі  ви самі переконаєтеся в цьому.

                ДАРІЙ
                Саки швидко пристали до нашої  умови, тільки й додав Дантур, що місцину для  стрічі він обиратиме. Нехай! Його ж земля… Його? Так. Звісно, що так -  саки пасуть тут  коней своїх і зерно вони в землю кидають, щоб проросло  колосом,  тож їхня земля. І най обирає Дантур місцину, а  стане він для  огляду бойовиська, стану і я, і буде мені його  видно, адже досі не бачилися. Чому? Що не так робив я в сім поході своїм, що не прийшов Дантур  до мене? Те, що військо сунуло, аби воювати,  а я поруч із ним,  невідь для чого?
       Тепер он відомо. Саки вилаштовувалися першими і предивно, що окрім верхівців ще й пішаків  вони виставили. Гобрій каже, що верхівці  у них  – над усе, сак  ізмалечку боїться навіть одійти від коня, а тут підперлися пішаками… Звісно, кожен усе обирає собі на смак, і саки добрі-таки верхівці, що там казати. Як втерся сак у сідло, то з ним не лише меч, а  й спис. А стріли! Не боїться кидати сакський  вершник повіддя, бо кінь і так чує, куди прагне хазяїн, і тоді бере вой обома руками лук, і не знати порятунку од стріл із пласкими бронзовими вістрями.
        Ми теж маємо досвід. Піший парс не боїться кінного ворога, бо стягти може його з коня, або ж списом із землі дістати. А що навально налітають вершники, так для того слід учасно стати колом, одним коліном зіпертися на землю і щитами з випростованими списами обгородитися. А вже як промайне вершник, то бити його услід можна, бо  він твій уже.
       Лаштувалися наші вої,  ондечки і Дантура уздрів на узліссі, під деревом. Він  то був, бо корогва із кінського хвоста  розвівалася коло нього, і кінь під ним  -  сіруватий, з коричнюватим відливом. Чув я про того коня, а тоді   й побачив.
       А сурмач від саків нагодився. Кинули жеребок, і випало сакові початок битви  через ріг туровий  вістити, він і затрубив. Та не скінчив… Трубив до бою, а що ж то воно раптом зчинилося на галявині? Ще грав сурмач, як звідки-де вихопився заєць поперед саків і не дременув кудись подалі, а  заметелявся  на очах людських.
      Заєць – то зловісний знак. Не можна починати діло і  сподіватися на успіх, уздрівши зайця. Кому він наладився перебігати дорогу? Нам, бо саки взялися ловити його, сміючись. Що за люди! Перед ними  стоїть військо, що чекає кінця сурми, аби рушити на ворога, а вони  біганину за вуханем утіяли. Усе змішалося – і кінні, і піші,  а пилюга здійнялася така, що де її стільки й набралося  серед трав! За пилюгою й Дантура не стало видно, та ось він знову вигулькнув, нахилився із сідла, про щось  перемовлявся із пішаком... А чому б гінців не послати для перемовин, адже ось я?
       То було ганебне видовисько. Не для саків, а для нас. Недобрий шепіт і зловісний буркіт прокотилися лавами воїв моїх, коли уздріли всі, що саки творять перед очима нашими. Яка там битва! До того ж і сурмач не досурмив кінця, що мав означати початок сутички…
       Підбіг Гобрій:
        - Знову ганьба, о володарю, котра вже…
       -  А ти не давай виду.
       -  Заєць – то для саків удача.
       -  Забобон!
        - Звісно, о володарю, так мислиш ти, з тобою згоден я, але вої думають інакше, і своєю думкою наразі їх можна  хіба що  присилувати до  бою, інакше до нього  вони не здатні. Заєць – то знак  провалу. Не буде успіху нам. Знаю, що забобон але, як  зупинити його дію на  серця воїв збентежених!
         За останніх слів, Гобрій різко, і, як мені здалося, зневажливо  махнув рукою у бік наших,  уже покривлених,  лав.
       Я  слухав і погоджувався з Гобрієм, бо що там було казати, коли й   Геродот, як наче чув мову нашу  - згодом у своїх писаннях він  ледь не  слово в слово повторив те, що я  тоді сказав:
      - Ті люди нас цілком  зневажають. Тепер бачу, що ти правильно говорив про сакські дари. А що і я тепер так само думаю, що треба нам ще порадитися, що робити, аби  ми  мали на майбутнє забезпечити  собі відступ.1   

    1 Майже дослівна цитата із Геродотової "Історії" у перекладі Теофіля  Коструби.   



      Так же ретельно схопив Геродот і Гобрієві слова:
      - Царю, я вже дізнався  із розповідей, як тяжко боротися з тими людьми; нині ж, як прийшов сюди, ще  більше утвердився в тому, спостерігаючи,  як вони граються з нами. Гадаю, що тільки-но настане ніч, треба запалити вогні, як  се  ми  втім  завжди звикли  робити, залишити усіх слабких вояків, пов"язати ослів і відійти1…
      Та ж уже були ми погублені, бо душі наші потоптані були. Живі,  при мечах і списах, але  духом пощерблені. Саме час було забиратися геть, аби не накликати   на сих степах  ще  якоїсь наруги над собою, вкінець зганьбити себе і  честь нашу.
     Я сидів  на кріслі під деревом, де присів в очікуванні бойовиська, і бачив не воїв перед собою, а натовп розгубленців. Слава Ахурамазді, що  не накинулися тоді на  них  розвеселілі саки – розметали б по степу, що й  сліду не лишилося б. Саме того я тоді боявся – наскоку сакського, потіхи собі заради, як оті заячі лови.
      А вони, вої мої, геть змішалися і спинами враз до саків стали, а тоді неквапно посунули за пагорб. Так звелів очільник їхній, Гудван,  і я не став утручатися. А тут і хмара насунула. Спершу вітром вимело ярки і яруги навкруг, лісом пошелестіло, а тоді хлинув дощ. Такою суцільною завісою, що я ледь розгледів, як саки і собі у ліску почали зникати. З перемогою покинули степовики галявину? Звісно! Та ще й із якою…
      Я мало  коли  діткався сорому, а от люті волю давав. Тоді ж, отам, на пагорбі не лють, а сором шматував мою душу. Дощ хлистав, усі щезли, лише Гобрій був поруч, і я нікуди  не  квапився. Проте нічим не міг зараяти  собі  там,  під дощем, хоча й    знав уже, що чинитиму  далі.
        Геть забиратися   із цих обширів! Негайно!
       І тут нагодився  Казат-мага. Я наче й забув про нього, аж він принишк неподалік і бачив усе, що коїлося на галяві перед нами, і  ось підійшов. За ним  стояв стражник, тримаючи  над магом  шкіряний розгорт від дощу,  я чув серцем, що святенник мову до мене має непросту, то махнув стражникові, аби той відсунувся  од нас, а мага запросив під навіс, на  стілець поруч зі мною.
       Те все робилося мовчки: маг ні про що не запитував у мене, і  я йому нічого не казав, бо розуміли ми один одного поки що без слів.
       - Я слухаю тебе, достойний  Казат.
       -  Важити  словами тебе не буду і час твій не відбиратиму, тож мовлю головне:  жени, володарю, геть думки похмурі, і міцни дух свій.
       -  Відки  думки  мої тобі хмурими видаються?
       -   Бо так воно і є,  інакше і невинно бути, але ти зборюй млявоту.
Ще в Сузах я збагнув, що збираєшся ти  до саків, а не на них іти, розумів  серцем, та не міг розумом підтримати тебе.
       - Чому ж  тоді не обмовився про сумніви свої?
       - Ти надто рішуче налаштований був, ніщо тоді не могло б царя парсів зупинити, а ще…
       Тут маг звів на мене очі  свої, і вперше я не відчув холоду  од них, який  шпигав би мене. Казат-мага дивився відкрито і  навіть тепло, що гостро  вразило.
       -  Ніхто і ніщо не змогло  відмовити тебе від намірів твоїх, а Всевишній мовчав, бо думи твої   серцем повнилися, і Ахурамазда хтів, аби  ти сам, без принуки, до істини  навернувся. Наразі ти до неї ще не прийшов, але  вже стоїш на порозі. Тож кажу тобі: високим помислом  твоїм причинився   похід  сакський, та не збулися помисли ті. І не могли вони збутися. Ти йшов до саків, бо чув поклик землі нашої, звідки вийшли ми, і то  священий поклик. І не вина твоя, а біда, що вирушив ти в  похід, геть забувши про  свіжі ставини часу, всуціль поклавшись на  давні спомини. Ти йшов, ти вів усе військо, гадав, що до єдинокровців своїх ідеш,  тож і не  мріяв про бої, аж не так воно усе є наразі під сонцем. Так, то наші давні брати  розкошують на землях припонтійських, звідки у межиріччя Тигру

       1 Дослівна цитата   із Геродотової  "Історії" у перекладі  Теофіля Коструби.
 
 та Євфрату прийшли колись пращури наші, від яких ми  повелися і парсами нині є, але ж скільки днів, місяців і літ спливло з тих пір, володарю? Вже не сотні за сотнями, а понад тисячі набралося їх. У різних вимірах   плекалися  наші предки, різними вітрами обвівалися, із різних річок воду  пили, різні дерева шуміли над нами і різні птахи серця наші усолоджували, тож і різними усі  стали. Корінь один, та врізнобіч гілки розвелися, і вже  різними племенами люд рідний опинився. До того різними, що й боги над нами різні вивершилися – ми Ахурамазді вклоняємося, а саки – Папаєві. А що прабатько у нас один – Таргітай – так се… Коли вже воно було!
      Я був ошелешений мовленим Казат-магом, адже, хоча й напрочуд ясним, шаленно очевидним і зрозумілим поставало  те, що він  мовив, але водночас і таким несподіваним, а головне – незворотним і непорушним. І я слухав, не перебиваючи, хоча маг інколи умовкав на мить, либонь, для того, аби долучився до розмови цар, та я тільки слухав.
      - Саки нині – зовсім інший і інакший народ, се очевидно. Хіба що нахили у нас правітцівські збереглися, але зваж наразі пишноти наші, парські, з одного боку, а з іншого -   горду скромноту сакську; зверни увагу на схилля наше до приборкання інших народів та приєднання їхніх  земель і  достатнє буття саків стійно на землях своїх. Через віщо се? А ото вже такими вони збереглися  на землі рідній,  і такими    стали  ми на тій, що прихистила нас. На різних широтах  розвій життєвий отримали, під різними зорями серця наші виплекані і розум вигострений, тож  і різними прагненнями прохоплюватися  ми і вони стали. 
       Тут маг знову умовк, і я спитав: 
       - Чому ж мечі і списи супроти саків радив ти  мені здіймати?
       - А тому, що таким є устрій наш, тим живеш ти, володарю, тим повнить сили свої  Парсія, і люд наш, надто серед воїв, життя тим своє мислить. Коли вже  ступив на землю…
       Знову маг  умовк і зиркнув на мене пронизливо.
       -  На чужу землю ступили ми, володарю, авжеж глибоко на чужу, аж ніяк не нашу, то що вже  чинити  було –  лише діяти так, як  діють завойовники!
        -  І то був би замах на землю наших предків?
        - А се вже сам збагни… Казав же тобі, скільки літ промайнуло з тих  пір, як пращури наші вийшли звідси… Казав, і то вже  наразі зовсім чужа для нас земля.
        - Відтак її треба завойовувати, а народ неволити?
        - А  се вже не в мене про таке питай, а звіряй намір свій із  суттю володаря світу.
        -  І все?
        -  Тільки так.
        -  Але ж бачиш, як ставини  склалися… Не здатні ми здолати саків.
        - Звісно, що не здатні. І тут я тобі про свою похибку сказати  мушу. Коли виходили із Суз,  сподівався  я на твоє прозріння, не як  сина прабатьків, що вийшли із землі сієї, а як володаря світу, гадав, що збагнеш справжню суть свою, і вчиниш із саками так, як вчиняв досі з мідійцями,  вавилонянами, єгиптянами… Аж тут зовсім інше побачив! Зовсім, зовсім  інше! Не зневолити нам саків наразі, тож вірно чиниш ти, вертаючись до Парсії. Не зборемо ми народ сей, тож не   треба узагалі його чіпати.  Затям сю думку, і не клич слабину на себе, а збережи міць духу і ще затям, що інакше  й бути не могло, як сталося, бо навіть Ахурамазда не поділяв глибоко наміру твого.
 
                ДАНТУР
                Звісно, що битви не могло бути. Яка там битва, коли  персіяни товпилися, мішалися, тільки й того, що затулили Дарія од мене. Як посилати стріли на таких, як здіймати на них меча, коли ні на що не здатні стали, хіба що співчуття  гідні? Сколоти – не вбивці, сколоти – ратники, месники вони. Варто було мені подати  знак Скопакові, як ринулися б наші через улоговину на той бік, і так, що навряд чи устигли б персіяни Дарія свого сховати, проте не скеровував я ратників своїх на бійню безглузду, і Скопак тримався.
       А тут іще дощ підіспів. Рясний і навальний, без грому і блискавок, тільки шумів-шелестів звідусіль, і на серці моєму раптом стало так спокійно, так улагоджено, і збагнув я, що нарешті ми здолали персіянів. Ущент. А що вони брати наші прадавні, про те й не мислилось. Геть про те не було думки, бо завойовники є завойовники. Не насланням своїх мечів і стріл ми знесилили ворога, хоча й до того були готові, а силою духу свого, розвагою нашою, прагненням волі, силою, що від  землі йшла, бо рятували ми її.
        Мені раптом забаглося спішитися, підійти до кожного ратника, обійняти його, подякувати за терпіння, витримку і чемноту. Різне відчував я за  три місяці, різні слова із вуст воєвод наших лунали. Різне, часом ледь не зрадливе,  спостерігав я в  намірах декотрих, але  не знайшло те місця  у моєму  серці, то й не було його там. Мені хтілося усіх обіймати і дякувати  за те, що ми такі, що  ми  - сколоти, що земля у нас -  сколотська, і вона нашою лишилася, і слава про нас уже шириться світом. Усяке навалювалося на мене, та забулося враз прикре й обурливе, наче і не було такого, а лише спокійне і глибоке  привіття.  І я вдячний був  Усевишньому за те, що призвів він мене  до світу саме таким. Згодом дорікатимуть мені за  деякі відступи, за м"якоту мою і нахил до  чуття серця, але в тім не було й крихти від правди. Я завжди був твердим, та не до злої помсти, не заради  хижих радощів,  через чиюсь слабину, а великодушшям повнився. Та й відав, що кпини ті не щирі були, а заздрощами  спричинювалися, бо ніколи не давав я приводу  добро  злом  рятувати.
       Та хіба і вгодиш усім? Тож і не годити треба, а вчиняти, як велить розум, чутко дослухатися  до порухів серця, бо сар людиною має лишатися за будь-яких ставин.  Навіть більшою людиною, аніж людина є. Вождь – не лише  охоронець прихильних ставин, а їхній творець. Власне, стуленню тих чи інших ставин саме очільник, вождь і сприяє, і не треба тулити сутінкові, а виключно - світлі, аби згодом  не  вихляти, щоб просунутися між краплинами дощу.
       А живий дощ не вщухав. Майнула мить, коли мені здалося, що наразі Дарій пришле до нас гінців для перемовин… Сам не відаю, чому міркував так. Бажав того? Трохи, мабуть, було. Та й Дарій  не йшов геть із галявини, а сидів, прикритий від дощу запиналом і зирив у мій бік, ніби чекав чогось, чи готувався до чогось. Ворухнулося також   прагнення самому  гінців до нього   послати, аби поквапити його вихід із землі нашої. Ради про те я не мав із вождями своїми,  лише спитав Скопака:
       - Як далі хтів би чинити?
       Скопак збагнув, про що я, і   відповів миттєво, ніби чекав мого питання, і мовлене  ним дуже припало мені до душі.
       - Персіяни визріли, аби негайно піти геть. Певен, що нікуди більше вони не посунуть по землі нашій, - лише за сонцем. І най роблять те, ми ж лише стерегтимо їхній відступ.
       Тут Скопак зиркнув на мене так виразно, що мовити далі  потреби не було жодної – так я розумів його. І я усміхнувся  радо:
      - Згоден. Не  кажи далі, бо все збагнув і сам міг про те звідомити. Гукай усіх, ідем до стану і стулимо ритони за перемогу нашу. Усіх збирай, надто вивідників наших, а під ранок пошлеш їх до персіянського табору, аби зирили за рухом зайд.
Відстань
       Коли дощ зовсім ущух, розсілися ми біля підніжжя могили, і тулили  ритон до ритона,  чашу до чаші, келих до келиха,  і пили вино, водою його не оскверняючи, як те елліни  чинити полюбляють. Через те хтось із слідників і пустив  світом побрехеньку жалюгідну, буцімто схильні скіфи-саки  голову і серце дурманити вином невситимо.  Обачливі елліни, мовляв, із водою його  перемішують, а  степові варвари нерозбавленим  хлебтають. Те навіть ще одну побрехеньку спричинило: мовляв, коли якийсь невтримний еллін праг затуманити собі мізки вином,  то замовляв налити йому по-скіфськи, тобто, не додаючи води   винові. Маніжні сини Еллади! Коїли так, бо не мали влади над  вчинками своїми,  вдавалися до облуди через чисту воду,  силували одне і оскверняли друге. Ми ж завжди знали міру, і пили   чисте вино без страху, що лик людський через надмірне вживання втратимо. Ніколи не заступали межі. Воістину, хто не взмозі тримати себе сам, вдається до облудних застережень, а, щоб   виправдати себе,  кидає тінь на інших.
       Ми пили вино до ранку, і дзвеніли келихи, і шелестіли слова, бо ми  вистраждали той перепочинок, упевнившись у силі духу свого і вірі прабатьківській. Ми гордилися, що  не зирили на чуже і межі землі рідної ніколи  не  залишали.
      Ще тільки почало сіріти, як  приліг  я, аби на хвильку склепити повіки, аж тут увійшов Скопак.
       - Даруй, сарю, але маю сказати: персіяни на місці. Щойно  дивилися ми – ніякого пожвавлення у стані, наче якась мара скувала усіх зайд.
       - Теж утома здолала… Нехай. Міркуй так, що спершу вони з думками своїми мають зібратися, а потім і з манатками, і рушать слідом за  сонцем,  у бік Дануя, де міст  ще чекає їх, і най ідуть туди, звідки вирушили.
       Мовив я те Скопакові та ще й головою проникливо кивнув, аби збагнув він, що побути сам хочу.
       І   вже не міг я  спати далі, підвівся  і пішов  неквапом на могилу, а світ навколо мене ширився, і схильним був до мене і до нас усіх. Звично  напиналося небо, а степ наче випинався, розсовувався обрій, і все мовчало. Здавалося, усе принишкло в чеканні, що мовлю я. А що міг я мовити? Хто я? Сар? То – вождь над людьми, а не над світом. Нехай навіть над таким обмеженим, як наш. Та нам його досить. І я лише долучався до всього і слав  узір  свій за обрій  - і туди, де  мало зійти сонце, і туди, куди воно сідатиме, скінчившим  денний хід свій. І в бік моря солоного, і  в бік лісів опівнічних. І прагнув я побачити усю  землю свою  водночас, з усією звіриною і пташиною, з  травами, деревами, кущами, з ріками, озерами, луками та нивами. І на тлі  величної безмежності простору нашого таким коротким буття людське   раптом видалося, що сльози на очі набігли. Який він куций, вік людський! Скільки навколо всього, та людина не встигає збагнути і найменшої  долі того, що її оточує. А чи прагне вона бачити більше, ніж бачить? На що гає час свій, Усевишнім відпущений? Сварки і ворожнеча замість того, щоб охоплювати світ серцем відкритим, красою. І мереживо листочка, і розмаїття квітки, і шерхотіння коників у траві, і тупіт тарпанів… Адже усе  – для людини, та чи бачить вона усе? Чи проймається красою оточення?  Отож бо воно, що ні. Ні!
       І в  світі  сім була Даринка, котру я не встиг вивідати, та чув серцем, що вона знала сей світ, як і треба його знати, і защеміло серце моє. Немає Даринки поруч, і ніхто такий  схил мій  до світу не збагне і не розділить. Сам. Усе сам. Тільки блиснуло  і  зникло.
        А тоді раптом  дихнуло прохолодою  від Данапра, засичала притлумлено  суха ковила, серце моє стріпонулося, і чи то воно промовило, увібгавши у вервечку слів усе, про що думав, що бентежило   протягом останніх днів, чи  то вітерець  приніс невідь-звідки таке насущне, таке нагальне, і не лише моє, а  - наше! – і почав розсівати його довкруж:

                Чи так воно збулося, як гадалось?
                Палали в думах серце і чоло…
                Відмарилось. Відснилось. Відгадалось.
                Спливло, неначе й зовсім не було1.
    
                ДАРІЙ
                Казат-мага пішов, бо не лише сказав усе, що хтів, а й почув, що мені насамоті краще лишитися, і я лишився сам. Напрочуд спокійно сприйняв те, що почув щойно, і тільки-но спробував задатися думкою, чом се Ахурамазда відкрився не  мені, а магові, як одразу сам же в"яснив собі, що Богу – Богове, а царю – цареве. Я мав тоді перейматися своїм, мені належним, на те й мага тримав  поруч. І все ж тоді прохопився я був ще одною думкою, що ліпше, аби і цар, і маг збігався в одній особині – яким  цільним лад розгорнувся б тоді на землі! Адже немає жодної істоти з двома головами, не сотворив
        1 Тут і в кінці  сказання  - із віршів Бориса Мозолевського.
Усевишній такого, бо то дійсно потвора і є. Відтак, і цар, і маг мав би бути воєдино, аби і сила, і дух одним серцем леліялися і одним розумом опікувалися. Се так добре, що поруч зі мною воістину достойний Казат, а якби опинився такий, як ото  Гуамат-мага?
       Я зберігав супокій, швидше, -  намагався тримати його, та нелегко почувався, бо стільки збагнути всього належало мені протягом  такого короткоплинного часу! Дощ лив і лив, а я все сидів і сидів, поки Гобрій не торкнувся рукою мого плеча.   
      - Ходімо до табору, о володарю, - мовив тихо  вірний  мій Гобрій, і мені здалося, що сей  мужній, сильний і благородний вой наразі заплаче. Мабуть,    через те  подумалося так, що я сам готовий був розридатися. Не пам"ятав, коли й пускав сльозу, а тут така навала… Мені соромно було підняти голову, не те, щоб озирнутися  на Гобрія, і я махнув  правицею злегка, мовляв, іди, друже, я зараз.
       Усе трималося на мені… Ще б пак! Але я,  насамперед, про те, що тягар вини за все ніс на собі я один. То лише перемогу ділять-краять, всяк,  кому і  скільки заманеться, а поразка дістається одному, падає лише на  його голову.
      Я, хто  завжди  праг  руху, кому попереду  випаде ще стільки поневірянь,  раптом не хтів нікуди спішити. Навіть неквапом рухатися не бажав, а отак би сидів і сидів. Я вільно дивився на землю, яку щедро поливав дощ, землю, яку прагнув мати своєю… Власне, вона уже начебто  моєю була. А наразі хіба не моя? Чи моєю вона стала б лише через те, аби  привернув  її до Парсії?
       Суцільні протиріччя…
       Не справдилися мої сподівання на приєднання. А хіба мало те статися? Що я хтів змінити тут і що  зміг  би змінити  на чужих землях? На чужих! Примусив би дощі випадати тоді,  коли забажав би? Чи пагорби отсі постирав би, аби гладінь усюди простежувалася? Чи ліси повирубував би? Чи,  може, сонце зумів би  стримувати, щоб не квапилося   зникати, коли холоди землею починали  стелитися?
       Ого-о-о… На що я замірявся? На ЩО! Адже не під силу мені те, то чим  тоді зміни тут  збирався позначити? Усе тут мінялося, як було, то,  чого ж я хтів од землі сієї? Нащо прагнув прихилити її до парської? Хіба справді перекон мав, що ущасливлю людей тутешніх – отсих саків – з"явою своєю?
      Аж вони братами моїми опинилися…Хоча й не стрівся жоден із них,   скільки й никали  ми  отут. Не стрів тих, кого чув своїми,  бо надто різними стали ми за віки й віки. А я сподівався… Час і ставини стільки накоїли, що куди там наймогутнішому володареві, і тепер мені сим пройнятися до найглибших глибин душі моєї треба. Чим швидне, тим ліпше.Негайно!
       Химера… Он як далеко заходили забаганки володаря, та чи  годив1 володар наміри свої, а над то дії,  з тими, кого ущасливлювати  ними збирався?
      Повернувшись у намет, зібрав раду. Власне, не радитися намір мав, не вислуховувати кожного, а сам  почав казати:
      - Я Дарій, володар Парсії і всього світу, прийняв рішення негайно збиратися і йти навпрошки до Істру. Єдино, що хтів би почути: чи  є в кого заперечення?
      Заперечень не було,  лише еламський сатрап Артавард сказав:
      -  Я радий, о володарю, і всі, гадаю, зі мною погодяться, що ти мудро рішив, одне лише додати хтів. Зволиш?
       -  Що саме?
       - Усіх не варто піднімати відразу, лише час згаємо. Раджу брати володареві з собою лише безсмертних, і в путь!
       - Кидати військо радиш? – глузливо запитав я, зиркнувши на Гобрія, і за блискавичну мить зумів уловити в його очах той же глум, що охопив мене.   Думку Артавард видав слушну, сам так вважав, але краще  - і це просто чудово  - що  підказували мені її збоку. Ну, й Артавард! Ще раз переконався тоді, що не зовсім знав я своїх найближчих. Принаймні, 

       1 Узгоджував.

від Артаварда не чекав  такого догіддя. Цікаво, і що ж воно далі буде?
       - У жодному разі військо ти не кидатимеш, о володарю, - Артавард, схоже,  розходився не на жарт, -  та й не казав я того. Речу про пришвидшення твого руху до Істру, а військо  усе на місці, воно вкупі, і очолить його той, кого ти, володарю, призначиш.
       Браво, Артавард, оце так дивина! О, як виріс чоловік, степами сакськими   повештавшись. Оком не моргнувши, перебрав на себе повноваження мого незмінного і незамінного Гобрія. І що ж Гобрій ? Мовчить, мовби і не до його коня підкралися, аби жили на ногах підрізати. 
      І тоді я  знову сказав те, що беріг на завершення, бо саме час підіспів сказати:
      -  Військо загалом  поки що буде тут, аби   краще спочити, а згодом під орудою Гобрія рушить слідом за мною. Усі стоять при своїх когортах -  лад і спокій у кожній має бути.
       Ще глибша запала тиша, видать,   почуте від  мене так уплинуло на моїх найближчих. Слухали, не ворухнувшись, а тоді мовчки, один за одним,   посунули із мого намету.
       Я лишився один, бо ще не чув  у собі до кінця    віри в те, що сталося  саме так, як замислив. Власне, ще не сталося, бо я ще не покинув табір, але намір до того уже взяв.  Я не картав себе за те, що кидаю військо, бо твердив подумки собі, що  не кидаю його. Просто за ставин, що склалися, немає глузду  триматися коло всіх, бо на мене вже чекала Парсія, а військо лишав у надійних руках, і воно невдовзі підійде. Я  діяв не за серцем, а за розумом, і знову ті ж життєписці мої приписали мені ганебну втечу із сакських степів, я ж не згоден із тим.  Перш ніж  судити мене надто суворо, слід було б опинитися на моєму місці серед степу чужого,  бачити те, що бачив я, думати  так, як думав я.
       Незавидна  була  доля моя, ох і незавидна.
       
        Уважливий читач: - Сказання ваше добігає кінця, тож дуже хочу встигнути  запитати: ви все ще переконані, що для  розповіді обрали найоптимальніший  прийом – монологи двох героїв твору?
         Автор: - Не маю жодних сумнівів. Мало того, через ті монологи я так  звик до обох царів, що не знаю, як і розлучатимуся з ними.
         У.Ч. : - Що підказало саме такий спосіб розгортання сюжету?
        А.: - Точніше було б спитати не "що", а "хто". Ідея твору, я запам"ятав це з точністю ледь не до хвилини,  спіткала мене уранці  15 серпня 2008 року, під час перебування у рідному селі Бабиному. Якраз перечитував (точніше з насолодою вчитувався!)  роман Павла Загребельного "Я,  Богдан", і того  разу був   буквально  приголомшений  цим великим твором. Враження настійно шукало виходу, і я зателефонував додому авторові, хоча, особисто не був із ним  знайомий, аби гаряче подякувати, бо здогадувався: класик - класиком, та за часів,  що настали, навряд чи обтяжений він увагою громадськості…  Слухавку взяла дружина письменника, Елла Михайлівна, сказала, що Павло Архипович  погано почувається (це було менш, ніж за півроку до його кончини), тож я  попросив передати  хворому  вітання, подяку за роман  і побажання здоров"я.
       Унікальний роман, цілком достойний  великого   гетьмана, тож і  досі  не можу збагнути, як  піднялася  рука у  Бориса Олійника утнути  про нього погромну статтю та ще й надрукувати її в "Советской культуре" у жовтні 1986 року!..
       Було… Я ж за кілька днів після дзвінка у Київ,   вирішив, що розповідь у моїй "Ойкумені" поведеться від першої особи – так  уплинув на мене "Я, Богдан", де сюжет   розгортається  шляхом  сповіді головного героя.
        У.Ч.: - Не боялися, що  через єдину форму вираження, характери героїв  можуть нагадувати один одного?
         А.: - Певні побоювання відчував, тож ужив необхідних заходів уже  з перших слів Дантура і Дарія:  скитський цар починає  серію своїх монологів, спомином про один із найвидатніших епізодів свого дитинства, який наклав відбиток  на його вдачу, став одним із наріжних чинників у формуванні його переконань, а перський  з ходу ділиться повідомленням про те, що мав досить тривалий термін царювання.
         У.Ч.: - І що ви хотіли підкреслити такою відмінністю?
         А.: - А хіба без коментарів це не відчувається?
         У.Ч.: - Хотілося б почути вашу думку…
         А.: - Як  хто почав свою розповідь, так  він  її і продовжує:  Дантура проймають тривоги за долю рідної землі, а Дарій  переймається  владними перипетіями. 
         У.Ч.: -  А не було у вас наміру  поглибити несхожіть між Дантуром і Дарієм ще й  лексичною відмінністю їхніх монологів?
           А.: - Я  розмірковував над цим, але зрештою відмовився, бо здогадувався, що воно порушить загальну, єдину ритміку  сказання, про що я завжди дбаю у своїх творах. Я переконаний, що оволодівати увагою читача, "приковувати" його до книжки можна не лише карколомністю сюжету, а  й  специфічною ритмікою розповіді. Йдеться про особливість побудови кожного речення, абзацу, особливо – діалогу. Дбаючи про ритміку, я навіть звертав увагу на довжину кожного монологу, у залежності від того, про що в ньому йдеться, про характер і  тривалість вставних діалогів між автором і читачем, істориком та лінгвістом, про їхнє місце (саме отут, а не деінде!) між монологами царів.  Звісно, я дуже не хотів би, щоб діалоги з автором вривалися у розповідь, як  реклама вривається  в цілісні телепередчі, надто у фільми, тож усе зважував ледь не на терезах. Робити це і складно, і захоплююче, і, гадаю, свого я досяг. А ваша яка думка?
        У.Ч.: - Ви ж бачите, вже закінчую читання, значить, щось мене до нього, як ви сказали, "приковувало"… 
       
                ДАНТУР
                Наче аж забулося  про персіянів після отієї пригоди на галявині, бо різко ущух  інтерес до зайд, через  їхнє поганьблення. Та раптом серед дня так уїдливо навернулося на думку про можливих Дарієвих гінців… Усе чекав, що ось-ось "володар світу" пришле їх до  мене… Чого б ото? Персіяни геть поконані, їм уже ні за що не випростатися на нашій землі, і нам тепер лишилося запастися терпінням, аби вони  забралися геть. Але те вже не вимагало великих зусиль -  тож навіщо про гінців думкою пройматися? - аж раптом   Скопак...
        - Сарю! – крикнув збуджено, стрівши мене, коли я вертався  од могили. – Дарія немає! Персіяни у таборі, а він зник.
        -  Що  речеш? – і собі вигукнув я, не втримуючи подив. – Куди подівся?
       - Вивідники  очей з табору не спускали всю ніч, а після ранку   пожвавлення в ньому помітили. Уже не те, що лемент і гвалт, а наче спішнота якась. Наблизилися ми  упритул, і тут персіяни  нас  уздріли, але замість того, щоб списи  випростати нам  навстріч, або ж стріли на нас запустити, покидали мечі та луки на землю  і здійняли руки до неба, про щось лементуючи. Зрештою,   збагнули ми, що персіяни волають про захист, бо Дарій, володар їхній, кинув їх.
       - Тобто його немає зовсім у таборі?
       - Ущент.
       - Сам  зник, чи хоча б частину війська узяв із собою?
       - Того не відаємо, сарю, - дещо знітившись,  в"яснив Скопак,-  адже…
       - Адже прогавили персіянського володаря… - доказав я почате Скопаком  докірливо. – Як же слідили, що не помітили головного? Чи Дарій той парою невидимою здійнявся і відлетів?
       - Винні ми, сарю, заперечень немає, як і  виправдань теж.
       - Бачу сам, що немає… І все ж, як те могло трапитися?
       - Маю здогад, що  Дарій вислизнув із табору  через якусь лазівку з-над морського боку, там, де гайок.
       -  А ви  звідти не слідили?
       - Ні, сарю, бо  то аж далеко,  із протилежного боку, та й не гадали ми, що втеча затівається…
       Я міг іще чимало чого прикрого мовити Скопакові, бо враз досадою душа  сповнилася, але стримався:  негідно було б виказувати вождеві савроматів, котрий  усі наші клопоти з саками на плечах своїх виніс. До того ж, якщо розібратися,  то Скопак і не  вивідник узагалі, а хоробрий ратник, що звик і вміє відкрито  ворога долати, а не з-за рогу зирити за ним. Що сталося те, сталося, і за великим спитом,  не так і важливо, що втечу Дарія ми прогавили, бо не прагли ловити й полонити його. Ондечки військо, сарем полишене,  зовсім жаги до бою не має, те й головне було, і тепер,   із того виходячи,  слід було чинити. Персіяни загальною силою ще на нашій землі, але без саря  свого – то вже не рать, бо ондечки мечі й луки кидали, забачивши вивідників Скопака -  що ж тепер  побиватися через  пригоду  з непоміченою втечею!
       Скопак напружено зирив на мене, і я відчував, що він  гостро переживає   необаччя своє, і того було досить. Власне сумління, у кого воно є, дошкульніше, аніж  найжорстокіша нагінка очільника, і треба  чути те очільникові і вчасно боркати себе, аби не дати  розгулу гніву.
       - Їдемо до персіянів, -  мовив я рішуче. - Степак, коня!
       Ураз ізмінився вираз Скопакового обличчя, либонь, смикнувся було вождь савроматів відмовляти  мене, та спохватився чомусь. Проте завважив:
       - Не їдьмо самі, сарю, візьмемо з собою пару сотень верхівців.
       - Та ще півтисячі пішаків на додаток!.. – посміхнувшись,  мовив я. – Не знічуйся, муже хоробрий, персіяни уже наші, і не варто так берегтися, коли вони, хоча й при мечах, та поконані  суть.
       - І все ж берімо верхівців із собою, сарю, - наполягав Скопак.
       - То нехай, - махнув я рукаю і легким ступом спрямував коня у бік персіянського табору.
        Обмовлюся, що мені тоді не вельми вірилося у Дарієву втечу, адже – володар володарів! Чи  стан отой, коли людина  так надмірно вивершується над світом, саме тим  і сягається, коли частіше вчиняєш не так, як слід, а, як бажаєш? Либонь, шлях до безмежного володарюання саме тоді і саме для тих устеляється трояндами,  хто здатен різко і несподівано рвонути праворуч, коли щойно прагнув ліворуч; схитрувати вчасно, а то й зрадити, стрімко повернути назад, коли  тільки-но квапився уперед? Мабуть, саме тоді і саме той і сягає жаданого  свого, коли здатний одрубати від себе все, що заважає йому, нехтуючи тим,  що воно потрібне іншим,  зректися усього, що  донедавна сповідував так   ревно.
        Не опинявся я тривало у тім світі, де все чиниться так, як отсе  тоді  міркував, проте у моєму було все інакше. Здіймало голову облудне, бгало під себе і для себе, проте воно  ще не стало  повсюдним, а випиналося жахливим, хоча й загрозливим,  винятком. І поки сарем сколоті тримався я, винятком воно і лишалося, і достойне    бачив у тім, аби знесилювати, меншити той виняток, а не міцнити й ширити його.
       Невже у персіянів усе  зовсім інакше?
       Не було Дарія у таборі. Там вирувала така веремія, що мене торкнувся сумнів, чи сповна розуму люди, яких персіянський володар завів   невідь-куди і кинув.    Переді мною один за одним усі валилися ниць, бо, бачте, не стільки пізнавали, стільки чули в мені саря сколотів, і благали пощади. Я  підняв руку і довго так тримав. Опустив лише, коли навколо  більш-менш угамувалося, і я гукнув у натовп, аби  визначили з-поміж себе слів, з якими  став би  я перемовини вести, а не слухати, коли галасують усі водночас.
      Сли нагодилися. І не прості сли.  Раптом натовп розступився і випустив перед мене трьох верхівців, з-поміж яких надто виділявся той, що був  середнім і на чалім, як і в мене, коні. Плечистий, міцний, але не  тлустий, худорлявий з лиця,  і в золоченому шоломі. За ним воліклася вервечка вершників, усі з опущеними заборолами і наїжаченими у наш бік списами, і тут ураз за моєю спиною  пролунав  легкий кінський переступ і  шерех прокотився, і я здагадався, що то  верхівці наші  умить лавою розгорнулися і луки зі стрілами покладеними взяли наготову. Не озираючись, бо не зводив очей із вершника на чалому коні, здійняв  догори правицю, чим  спиняв не лише  своїх лучників-верхівців, а мимохіть спонукав до того ж і персіянів із наїжаченими списами. І вони стали!  Лише той, що у золоченому шоломі,  продовжив рух і спинився, коли  ледь не упритул до мене наблизився. Та ще один із ним під"їхав, - товмач, з"ясувалося.
       Вершник у золоченім шоломі ледь схилив голову у  вітанні, і від того стриманого жесту  війнуло на мене довірою і повагою, хоча мені не дуже припало до душі, що верхівці за спиною знатного ратника взялися тіснити  піших персіянських ратників, мовби сірому якусь. Та нехай, бо ми хоча й на своїй землі, проте у чужому стані, і не варто  у те, що не стосується нас, устрявати.
        Знатний вершник виявився Гобрієм, найближчим в оточенні Дарія, і наразі він поставлений на чолі персіянської раті, позаяк Дарій, як повідав  той же Гобрій, спішно вирушив до Персії. Гобрій особливо наголосив, що рать персіянська наразі володарем їхнім не  кинута, а лише передана тимчасово  під його опіку, але не  для виступу супроти нас, сколотів, а для  ладного відступу аж до Дануя, аби, здолавши сю могутню ріку, далі рушити у бік Персії. Гобрій тримався гідно і статечно, але не пихато, се подобалося мені, би викривало у знатному персіянинові мужа   відкритого і не підступного,  дії якого по словах його можна вгадувати. Скопак шепнув мені, аби я  змусив  персіянського очільника  згодитися, що їхня рать,  передається під мою волю, волю саря сколотів, адже ми не лише переможці, а й на землі своїй стояли, та щось не видавалося мені таке слушним. Персіяни поконані, те не викликало сумнівів, а вимагати підкорення… Те скорше було б на догоду  моєму самолюбству, аніж  свідчило б про високу перевагу нашу. Таке ближче до  чуття непевноти і неповноти у собі, ані доказ сили раті і сили духу нашого. Надто – духу. І я так сказав Гобрію:
      - Ми не схиляємо напроханих гостей наших  до повної покори нам, бо наразі не бачимо, скоріше, не маємо прагнення бачити у ратниках ваших рабів  своїх. Проте нагадую вам, що ви прийшли до нас  не з одними лише гарапниками, щоб коней ганяти, а з мечами, луками та списами, тож  думка тут наша  є лише одна і вона несхибна: іти вам по нашій землі у бік Дануя, аби  покинути межі  володінь сколотів,  і йти  ви маєте знезброєними. Мечі, луки зі стрілами та списи слід здати сколотам, при зброї ж зостаються тільки знатні  очільники та ще кинджал кожен ратник може собі лишити. Крім того, сколотам передаються вози, худоба і начиння з обозу, бо то є нашим надбанням, що зумовлене нашою перемогою. З собою у відступ персіяни беруть лише те і лише стільки, що їм потрібне в дорозі, і нічого зайвого та надмірного.
       Я умовк. Дивився на Гобрія і не чекав заперечень, бо нічого неможливого від поконаних персіянів я не вимагав, а всуціль – передбачене ставинами, які  засприяли нам.
        Гобрій, либонь, збирався з думками, і я не знаю, про що нашітували  його найближчі, нахиляючись до нього то зліва, то справа. Але по тім, як збуджено промовляли персіяни, як вони  розмахували руками, не важко було здогадатися, що не всім припало до душі мовлене мною. Що ж – воля їхня, я сказав усе і відмовлятися від  проголошеного не збирався.
      Та  ось  Гобрій відмахнувся  од своїх  порадників  і мовив:
      - Нелегко  слухати умови твої, царю саків, дуже хтів би інше почути з вуст такого достойного мужа і воя, як ти, але доля інакше вирішила, і я схиляюся перед нею. Волею, даною мені царем нашим, Дарієм, я забезпечу усе, на чому ти  наголосив, бо хоча і прикро нам буде те виконувати, але правда на вашому боці, і ми не схильні вчиняти супроти правди. Єдино, що хтів би: мати від тебе, достойний Дантуре, запевнення, що вої мої, усі до єдиного, отримають змогу безперешкодно дістатися Істру, аби покинути межі земель ваших. Запевнення хочу мати від тебе, що вої твої  на  шляху нашому  назад не чинитимуть зла моїм воям.
      - Приймаю просьбу твою  і обіцяю, що сколоти не шкодитимуть персіянам, бо ті землею нашою ступатимуть заради одного: аби скоріше покинути її. Безпеку усім твоїм ратникам, Гобрію, дамо за умови, що персіяни нічого  прикрого сколотам  і землі нашій  не чинитимуть, а лише йтимуть сумирно  і покірно  аж до Дануя.
      -  Буде так, як ти мовиш, царю саків, - сказав   Гобрій.
      -  Вірю твоїм словам, мовленим при свідках  з обох боків, тож і я  слів своїх  триматимуся.
      Я умовк, даючи персіянам зрозуміти, що все, чого праг,   я висловив, і далі ставини велять нам розійтися. Либонь, так гадав і Гобрій, бо, ледь кивнувши, він розвернув свого коня і спрямував його у гущу  персіянів. Я ж лишався на місці,  ведучи очима Гобрія, аж лемент за моєю спиною примусив мене озирнутися.
      - Навіщо, сарю! – пролунало гучно і збентежено, а тоді я побачив Таксака, що,  розгортаючи  наших верхівців-лучників, рвався до  мене. Зупинився, приблизившись: - Чому відпускаємо їх? Два місяці з гаком топчуть  не свою  землю – про що мовити тоді з ними, коли мечі тримаємо  в руках!
      Таксаків акінак, до речі,  хоронився ще у піхвах, і те якось   м"якшило його випад.
      Я схопив за вуздечку Таксакового коня і рвучко притягнув до себе.
       - Знаю, що чиню! - крикнув, але не гучно, як щойно вістив усіх Таксак, а, якби чув і розумів насамперед  збуджений вождь галанів. – Знаю, і в тебе ради не прошу. Наразі маю їхати до свого стану, аби раду зібрати, то й тобі наказую   їхати за мною.
       Але Таксак, схоже, не спішив мене розуміти, і хоча вуздечку  із моїх рук рвати не додумався, в очах   своїх все ж  силив гнів, тож я іще ближче рвонув його коня до себе і ще гучніше  крикнув, аби всі, хто неподалік,  чули:
       - Мерщій до стану – нак-к-казую!
       Таксак наче прив"яв трохи.
       - Хай буде рада, сарю, але зволь воям моїм,  нашим воям, сарю, зволь,   якщо не бити персіянів, то взяти у них їхнє, адже сам знаєш, як грабували вона стани і сільця сколотські.
       Я пильно глянув на Таксака, в"яснив його міцно стиснуті вуста,  вогонь помсти, що палахкотів ув очах…  .
      - Не квапся, Таксаку, прислухайся, що кажу і не спіши. Наразі мав я домовлення із очільником їхнім, Гобрієм, і як буде, скажу на раді. Не спіши!
       Я відпустив уздечку Таксакового коня і не дивився, чи пристав вождь галанів  їхати за мною відразу, бо не хтів тією пильнотою ображати достойного мужа.  Запальний  і рвучкий, спритний і відчайдушний, нерідко рубає  з плеча, але  не підлий і надійний. Спалахує, як смолоскип, але горить без кіптяви, а рівно і ясно. І все ж ятрило мені, що чуття помсти таке живуче в душі його… І якби ж лише в його… Так, як він,  думають  багато ратників, і в тім не втіха наша, не запорука міці, а слабина.
       Їхав я із табору персіянського і чув за своєю спиною лемент, і здогадувався, що він не через розпуку персіянську зчинився, котрі без царя лишилися, а вже від того, що знезброєними додому ратникам вертатися доведеться. Не  ладен я був ратників ганьбити  не лише своїх, а ратників, що ратниками є, та не міг не свідомити, що не я пустив згори кляте колесо  наслання, і хоча он як пригальмував його, проте ущент спинити  його мені  не під силу. Ущерть переповнені гнівом були серця сколотів до зайд, і гнів той шукав виходу.  Слід було його розпорошувати якнайшвидше, бо рватиме він  серця наші, і не досягти нам ладу, аж поки не вгамуються  душі. Так влаштовані не лише сколоти, а всі люди, хіба що сколоти гостріше відчували те, бо жили виключно  трудом своїм, і на чуже зазіхання не мали.
     Я відомив, ще коли у таборі персіянів знаходився, що рада має бути короткою, і такою я її зробив. Випад Таксака відкрив мені багато чого, і, якщо  не міг я усе те зламати одразу, то намагатися мав неодмінно, аби далеко діло не зайшло, тож і не розпросторився поговір про сколотів, як про вбивць.
      - Персіяни поконані, -  твердо мовив я, коли зібралися вожді у моєму наметі. – Цілі вони, поки що при мечах і списах, та вже не ратники вони, ані душою, ані серцем та ще й зброю всю лишать нам. Їхній сар, Дарій,  кинув їх, і ми не можемо  бити  поганьблених зрадою свого очільника. Мертві не знають слів, а живі, розійшовшись по світу, усім повідають не лише про силу нашу, а й про великодушшя, і зиску від того буде більше, ніж від пролитої крові. Надто – крові тих, хто не може наразі боронити себе, як слід. Відбираймо зброю у кожного до остатнньої стріли. Берімо  собі їхні вози і намети, лишаймо  тільки необхідне  для повернення в їхню Персію.

                ДАРІЙ
                Ніколи, стільки й жив, не чувся я   таким покинутим, вразливим і безпомічним, як на  відтинку шляху од табору,  у глибині сакських степів,  і до Істру. Я втікав, начебто покинувши своє військо, та насправді кинув самого  себе.
        Уже час було спинитися, спішитися, робити перепочинок, та  супутники  мої ладні були  гнати коней до останнього їхнього подиху, тож і гнали. Скільки ми проскакали тоді зопалу? Більше сотні верст.  Нарешті я  не стерпів і підняв руку: досить! Одразу усі уклякли, а  Багабухш  під"їхав до мене і спитав, що сталося, наче не відав, на що знаком  своїм я натякав.
       - Стаємо! – вигукнув я, уклавши в одне-єдине слово усю лють і всю самоту свою і все презирство до своїх найближчих, що раптом вибухнуло в мені і завирувало  свавільно. І  то було все, чим міг я  зараяти собі  у нерозвазі своїй.
       Коли сіли півколом на землі  і  наповнили келихи водою, я  мовив, наче запитуючи  усіх:
       - Чи прислужилися ми правді, лишивши військо своє у степу, а тепер  скачимо щодуху подалі од нього?
       Глянув на личчя поплічників своїх  найближчих, і  подив глибокий  вияскравився на кожному – збентежило моє питання. Але аж ніяк не з того боку, де сумління могло гризти. Ні! Не цього, либонь, чекали від мене найближчі мої, та й  із келихів золотих вино звикли хлебтати, а не степлілу воду,  то й не зважився жоден на відповідь.
      - Чого умовкли, чи мені  повторити те, з чим звернувся до вас?
       Знову мовчання, і коли  пальцем ткнув на  Вахаука, той промимрив:
      - Рішеня  було твоє, о володарю, і ми  підтримали його, що ж тепер до нього вертатися…
      Звісно, усі підтримали! Але ж те було в таборі, коли ми,  тутешні, трималися  при  всіх і з усіма, тоді так легко  все уявлялося, а як же воно  тепер, коли з нами лише загін безсмертних, а ми он як  - і  знатні і знані, але без воїв воїх!
      Гомін легенький прокотився межи поважних супутників  моїх, і в гомоні тому неважко було уловити підтримку  Вахука, і я пожалкував, що спитав про таке.    Щось не те усе ще зі мною коїлося. Навіщо  зважився виносити на загал найменші порухи душі своєї, аж ніяк не відбираючи од них сокровенне? Нащо! Хіба сліпі мружаться на світло? 
      Я ж знав: усі отсі мої не завжди кажуть те, що думають, та чи й думають наразі про те, що болить  мені. Вирвалися із пастки, в котру  їх  завів, і радіють собі через те тихенько, а я збуджую.
      Ех, немає поруч Гобрія!..
      Не вірив я нікому. Брехали всі. Казали лиш те, що я хтів почути, бо жоден  не  утруднявся в"яснювати учинок наш – так легше! – порпатися в душі своїй я мав сам.
       Гадав, що полегшу собі душу, а все лише важчало.
      Я – один. Усе на мені. Я – усім,   а мені – ніхто. Усім – я? Що саме? Примарну перемогу,  на яку сподівалися, коли  слухняно йшли зі мною сюди? А   тепер  так же слухняно  втікали од ганебної поразки…
      Втікали вони, а не я. Поразка та тяглася за мною невідступно, і чим довшав шлях од степового табору, тим важчав її тиск на мене.
       Чому Дантур не пішов на перемовини зі мною? Я вже нічого не хтів, про пана (який там пан!) і порухом брови не натякнув би, та була б між нами розмова – вуста у вуста і очі в очі. І  вождь саків  зрозумів би мене. Як очільник  очільника, а надто – як Дантур Дарія. Зрештою, як прадавній брат прадавнього брата… І  дав би нам змогу полишити  землю їхню (нашу праземлю!) достойно, усім, аби йшов я разом зі своїм військом. Не скакав похапцем і крадькома, а гідно йшов би, скільки й требно  було б іти.
       Сподівання… Щось часто вдаватися я до них став, чого ніколи досі не волив собі. Надії якісь примарні… І се тоді, коли досі  холодно відміряв і різав рішуче.
      Між Гіпанісом  та Тірасом я зважився на те, що заздалегідь  прагнув зробити, перш ніж залишити землю саків. Стали на перепочинок, спішно почали облаштовувати стан, і я зумів вислизнути з-поміж своїх, звернув у   будякові зарості, що збилися у щільний гурт обіч болітця,  здолав їх і знову опинився самотньо із землею, якої так жадав, куди прийшов і яку тепер так ганебно полишав.
       Хмари легенькі кучерявилися на обрії прямо переді мною там, де завтра мало вийти сонце, вгинався вибалок аж до терничок, слалися висхлі трави. Усе -  сотворене Богом, та вгадувалося мені у тім, що бачив, присуття людей, яких  ніде не було  видно. Я полишав той край,  схоже, назавжди, та не чув через те ані полегшення, ані смутку. Лише гостре сум"яття. Наче хтів одного, а видів зовсім інше; біг навстріч тому, що нібито свідомив, аж здибав невідь-що. Либонь, се через те, що волив собі змішати і часи, і ставини… Тому шлях у часі слався переді мною ще надто довго, але  не відав я, що маю чинити упродовж слідування ним. Усе навколо дихало покійливо і врівноважено, і наче стежило за мною, але не зірко, не сторожко і не наполохано, а якось наче вкрай  утомлено, що мне аж  жаль пройняв. Та чув уже  подзвіння збруї, пирхання коней  – то охоронці спохватилися  і рушили за мною услід, та ось спинилися,  коли уздріли, що я недалеко, і  стежили за мною. І я не міг  шпорити коня свого, аби одірватися далі од усіх, наостанок оглянути, як слід, простори отсі і прислухатися до них.
      Що прагнув схопити я  зором тим своїм прощальним?
      Защеміло серце,   і раптом на якусь мить забаглося мені, аби я вмер отут, зараз, і щоб поховали мене на отім пагорбі, неподалік од річечки, на виду у терничок. І щоб нагорнули наді мною землі чимало, аби  видно було могилу мою здалеку, а на вершині могили кам"яну подобу установили. Можливо,  у камінь   вкарбований  був би я,  можливо,  далекий  пращур мій, що десь неподалік спочивав, і  дух його не давав мені спокою. Я ладен був у те повірити, та щось не пускало. Отак і маявся…
      То було моє  затяжне прощання з Сакією. Ми скакали ще день і ніч, іще день з ніччю,  і аж на ранок третього дня   Істру дісталися. Долали убрід малі річки і зовсім маленькі річечки, стелилися байдуже нам під ноги  висхлі трави,  і знову ані душі не стрічали ми, лише дикі коні та кози вигулькували на обрії, проте щезали вони  раніше, аніж у когось із нас виникало бажання  наздогнати їх. Дикі гуси гуртувалися у зграї, біля очеретів сполохували ми їх цілі хмари, проте й сі зникали хутко, хутчіше, аніж ми встигали розгорнути полювання.   Сакська земля ще слалася під копита наших коней, та я силив себе не помічати того, бо гнав думки далі, аж за Істр, до Босфору і за  Босфор, за Калхедон, до Парсії, бо там довжити мав і літа свої, і діла.
       Легеньке бентежжя торкнулося було спершу, коли на Істр вийшли, бо не мав певноти, щодо мосту. Проте Гістієй дотримав слова - меткий еллін дочекався нас і міст зберіг.
       А вже на правому березі  підкотився Вахаук і висловив, аби тут же знищити міст, бо, що як саки послідують за нами!
       Безглузді  думки світ застують. Досі саки не переслідували нас, скільки й скакали ми їхніми степами, а тут – і поготів. Що їм знеславлений володар, навіть коли володар  той – Дарій, син Гістаспа!
       І ми перейшли міст,  і лишили його для війська мого, що згодом  з"явиться, а Гістієєві  я додав золота, а в підмогу  йому лишив тисячу безсмертних.
      Еллін і тут не підвів мене. Не забув його втомлений, але уважний, навіть чіпкий  погляд, коли  казав, що  лишатися йому ще біля мосту,  бо потрібен він моєму війську. Дивився на мене Гістієй  напружено, наче збагнути хтів, який же він   іще,  Дарій, окрім того, що володар світу він, і здалося мені, буцімто  щось сподобалося еллінові у тому іншому,  у прихованому  Дарії.Чи мені так хтілося того?
       Ще раз, із Засвіття міркую  так, а тоді самозабутньо квапився в Сузи, наче  свідомив потаємно, що обновлюся там і починатиму все спочатку, багато чого робитиму, проте похід  ані  на  саків, ані до них повторювати не стану.
       На правому березі  Босфору ще раз  уменшився супровід мій. На кораблях дістався лівого  берега, а  далі  гнав і гнав коня шляхами Парсії, навстріч продовженню життя мого, бо мав лише тридесят і чотири літа від народин, а ще  випадало володарювати ледь не три десятки літ.
       Здається, норов мій  життєписці мої вивчили до  найменших закапелочків, знали невгамування моє через  затяття і непосид, та чомусь жоден із них  не перейнявся цікавиною, а чому ж більше не ходив  я у степи сакські.Чому?
      Дійсно, чому? У відповіді   на се питання не лише суть усіх діянь моїх, правління мого та й мене самого, та ледь не вся суть буття земного.
       Після повернення із Сакії  ще довго  міцнив я могуть Парсії. Два десятки і вісім літ невтомно дбав   про  суть влади парсів, і мені се вдавалося. Звісно, згадка про Сакію  із пам"яті  не йшла… Гірка, та разом із тим і зворушлива згадка… Гірка, бо невдалим похід мій опинився, а зворушлива, позаяк  побував  я там, куди  так невтримно праг і збагнув, що все ж таки не лише в силі найсильнішій могуть землі може бути. Сила – силою, але ж і віра… Адже не стільки силою, як вірою взяли нас саки! Се я розумів, жодного разу думки сієї не міняв, скільки й жив, повернувшись до Суз, і зараз, із Потойбічяя свідчу про те. Знав і розумів, володарем Парсії лишаючись іще два десятки і вісім літ опісля походу сакського, та все ж силу парську множив, а не віру. Бо змушений був чинити так. Бо не мав змоги  змінити думки інших, адже тим непевним, але звичним руслом  люд тоді розвивався…
       Та хіба наразі  не так воно  на світі білім? Отам, де немає   мене вже  дві з половиною тисячі літ, хіба щось змінилося сутно?  Усе лишилося, як було при мені: не здоровий глузд,   не щирота  і добро правлять світом, а сила, підступ  і сприт.
       Так воно є, та не певен я, що виключно так  має бути вічно.
       Проте ми множили  свою силу і  не знали поразок, на неї спираючись.     А задля чого? Аби сила множила силу і кликала супротив? Ми не думали про те. І вже за десять і чотири роки після походу сакського повстали елліни у містах своїх на узбережжі Малої Азії. Я міг би навести лад одним стрімким  походом, якби заколотників не підтримали Афіни, і,  коли вони захопили Сарди,  столицю Лівії, то  вже наче й не заколотниками стали, а ледь не достойними  супротивниками, через що гамувати довелося їх цілих шість літ.
      Останнім моїм вагомим словом у цих заворушеннях стала наша блискуча перемога на морі, після чого елліни втратили увесь свій флот, а ми захопили Мілет1 Позаяк се місто стало таким собі гніздом заколотників, то я наказав знищити його ущент, а всіх, кого застали в його стінах, продали у рабство.
      Я  давно проникався не лише еллінським суперництвом для парсів, а й їхньою загрозою для нас, і  не міг давати сим підступним  мітотворцям супокою.
      За два літа після розгрому еллінського флоту я спорядив когорту на чолі з  Мардонієм у Балканську Елладу. Через Босфор пішаки і вершники Мардонія переправилися у межах Фракії і попрямували    на південь, у бік корінної Еллади, але  уздовж узбережжя,  у тому ж напрямку, рухався наш флот.  Спершу ми змітали усе на своєму шляху, як на суші, так і на морі, аж поки не втрутилися вищі сили. Я ніколи не покладався цілком на силу віри, тож не вельми важив магам, але не я чолив тоді похід, а Мардоній, котрий магам занадто довірився. Відтак біля мису Афон здійнялася страшенна буря, яка знищила множину наших галер. Разом із кораблями пішли на дно харчі, зброя, а на сухопутних парсів напали фракійці, і Мардоній зазнав поразки.
        Я глибоко свідомив: нам трібна велика перемога над еллінами, інакше  почнемо втрачати світ  і згодом утратимо його геть увесь. Два літа готувався я до нового походу в Елладу, аж поки спорядили  величезне військо на чолі з Датісом та Артаферном,  і  висадилося  воно на узбережжі Аттіки,  поблизу Марафону. Парси не встигли розгорнути свої лави, як по них ударило афінське ополчення, і ми одступили. Відходили аж у Парсію, бо на полі  бою  лишилося  шість тисяч і чотири сотні   наших воїв – занадто багато, аби могли ми  розраховувати на  перемогу.
       І я знову мислив про те, щоб повернути парсам  велич і могуть, і цього разу, либонь,  зміг би повернути все, якби не стали супроти нас єгиптяни,  до того ж підтримані  афінянами. Не міг  лишати у своєму тилу полум"я, що розгоралося, зібрався уже було   йти на Єгипет, але місяця варказана, на тридесят і шостому році2 свого царювання,  перед самим походом,  я  помер.

       1 Місто на південно-західному узбережжі півострова Малої Азії.
       2 У жовтні 486 року до н.д.


                ДАНТУР
                Скопак із гуртом ратників ринув слідом за покинутим Дарієм військом, я певен був, що зневажені своїм очільником персіяни уже не повернуть назад, а  коли й    надумають, то тут і лишаться  назавжди, але не відчував захвату через те. Ми здобули перемогу, та не раділа душа моя, тільки й того, що заіскрилася на якусь мить, що аж ледь не спалахнула, та невдовзі згасла. Щось млоїло мене і не міг доскіпатися, через що. Може, через те, що завадив Дарієві піти разом із усією  раттю? Адже хоча й ворог він, та все ж, як і я   - очільник, і ганьба, якої зазнав  Дарій через утечу, не могла  бути мені втіхою. Хоча й не жадав  крові, та все ж істинна перемога мала бути здобута в бою, а не через поганьблення ворога. Тільки й того, що спровадили зайд із землі своєї. Але не вельми звитяжно…
        Навіть жалем  прохоплювався   до поганьбленого Дарія… А що ж я міг  робити? Хіба що – надіслати гінців до нього, стрітися, перемовитися, а далі… Указати всім шлях назад?
       Прикро, коли очільник кидає  свою рать. І чув, як невдоволення мною через те жевріло серед моїх. Адже сягли того, чого прагли – вигнали зайд – але щось не те вже,  начебто,  чинив Дантур. Прямо так ніхто не казав, але я відчував. Насамперед, глибоко спізнав я те, коли  бачив повернення  біженців із Гіллястої. Радо, із  одкритою навстіж душею,  вийшов    навстріч сільчанам, передавши повіддя коня Степакові,  ледь не руки розпростер для обіймів, аж уздрів  похмурі личчя. Усі кивали сареві у відповідь на моє вітання, (дяка, хоч за те), але очі  пускали долу. Я вже не втерпів, спинив старого Завдая, і не так через те, що він найближче  опинився, як від того, що уловив у його погляді  жаль якийсь нев"яснимий. Завдай ішов понуро, та на знак мій  став, випростався через силу, ще й шапку зняв. Останнє було зовсім ні до чого, бо за тих ставин, що раптом почали тиснути  зусібіч, там,   на березі Тарпи,  вже аж занадто вигострювалося  нещире, і то ще нічого, якби воно лише дратувало, а то й гнітило.
       - Чи не кожного із вас бачу таким, наче втратили когось близького і незамінимого… - сказав я,  підійшовши до Завдая упритул. – Звідки важкота поглядів і хмурина така? Чим збентежені? Та одягни шапку, адже не на оглядини я виставився…
      Завдай навіть не ворухнувся, лише зітхнув глибоко, а погляд його наче  полегшав.
       -  Кажи, адже не сліпий я, та й серцем ще не встиг всохнути. Хорота  напала якась?
       - Авжеж хорота, сарю, се ти точно мовив. Хорота і є…
       Не чекав я такого одвіту,  то він аж шпигонув мене у саме серце.
       - Що кажеш таке, діду? Яка то ще неміч? -  Мимохіть глянув я на сільчан, що йшли і йшли  повз нас, наче  оту дивну хороту живою міг уздріти меж людей живих. – Чом досі про неї ніхто не вістив мене?
      -  А хіба все неодмінно сареві слід доносити? – Завдай аж голову закинув назад, з таким притиском мовив слова свої, на які, либонь, не збирався зважуватися.
      -  Не про все, діду, річ, невже не тямиш?
       Завдай  опустив очі, а тоді знову звів їх на мене.
      -  Бажаєш знати?
      - Не хтів – не питав би.
      -  Тож слухай і не гнівайся. Пощо відпустив персіянів?
      - Але ж пішли вони з землі нашої…
      - Пішли… А чом приходили?
      - Звісно, не  гостювати…
      - Відомо те, отож і вчиняти з ними слід було так, як  личить до гостей непроханих. Ми ж пустили з миром…
       - А як би ти хтів?
       - Я-а-а… - мовив Завдай з протягом, мовби вагаючись із відповіддю. – Адже не про своє  мовлю.
       -  Себто?
       -  Передав тобі те, що од людей чув, моя ж думка  тут осібна.
        Мова з дідом усе більше збурювала цікавину в мені, і я  запросив би Завдая присісти поруч,  на колоду, та послухати його уважніше, але ж сидіти на колоді сареві… Та ще й  поруч із дідом…
        Ех, життя!
       - Хочеш мені повідати, що люди мовлять так, але  ти з ними  не згоден? Через те й хмуришся?
       - Хмурюся я від того, наш сарю, що люд у нас такий. Ти вже вибач, але через наговір на тебе й хмурюся. З того, що вгодити людям важко, а невгодним стати – раз плюнути. Молодий відун Гаветдай ширить слова меж людей, що Дантур відпустив із миром загарбників.  І то хай би казав так, адже зелений іще, але ж люди його слухають, та ще й переймаються ними. Бачив, які намурмосені?
       -  Авжеж бачив, - мовив я роздумливо, бо сам уже переймався повіданим Завдаєм і чув, як  серце моє жалем затіпалося… Та не те, щоб від чогось, а до самого мене. Чув я, що досадою починаю пройматися, а воно ж мені було ні до чого. Обірвати б Завдая, але  тоді ще більше досади нагнав би  на  себе, і збагнув я вчасно, що просто втомився сар сколотів. Сар усе має передбачати, бо інакше він не сар, і чи не найперше завжди  готовий має бути до суду неправедного над собою з боку люду мого.
        Невже дяки чекав за вчинки свої? А хіба  на дяку ту силився я стільки? 
        Ох, Дантуре!.. Кінь ірже на увесь степ, а от слова навіть стиха вимовити не здатен…
        - Сам ти, діду, як мислиш? – запитав я, намагаючись, аби слова мої пролунали якомога розважливіше.
       -  Я, сарю, мислю так, як ти вчинив: забралися зайди геть, і то все. Гори забитих хтось хтів видіти? Ні! Схилля  до молодого відуна  квапилися виявити, бо такі вже люди є. Кожен, як отой ритон порожній: що наллють, те в ньому й буде.
        Завдай умовк, і не будь я сарем, не став би його швидко відпускати, а слухав би  і слухав, тож  і махнув  дідові рукою, аби доганяв своїх, а сам узяв повіддя, бо вже підвів   Степак коня мого.
        На тім прикрощі  не урвалися, бо із стану   Таксакового   долинули нарікання, що не дав  я волі  персіянів перебити, і хоча пустив   на відкуп  добро їхнє, але ж не все! Слід, мовляв, було одібрати  геть до тріски, що мали, до нитки обібрати і гнати в шию, як голодранців.
      А ще я почув,  буцімто узагалі у сій борні я, Дантур, увесь час осторонь тримався, а дражнив персіянів Скопак, мережачи степ перед їхнім носом, а Таксак прикривав шлях у бік степового лісу і лісового степу. І ніхто із шептунів не переймався тим, а хто ж ото сили наші так розставив, що одні дражнили ворога, другі вивідували, що слід нам було знати, треті затуляли шляхи в краї опівнічні та й четверті не сиділи, склавши руки? Хто ж  ото вилаштував так  напрям  рухів наших, що  перемога стала за нами, за сколотами?
        До мене  навіть тулили осквернення колодязів та криниць наших тим, що наказав засипати їх, аби ворог не скористався… Вимушено довелося так чинити, а те, що я заборонив воду труїти – а до цього багато хто схилявся! -  не згадували. І швидко ми вивільнили ті джерела од намулу і почистили, а от намул у душі моїй затримався  надовго… І смутило мене те,  і гнітило навіть. І ще   більший тягар лягав на серце,  і питав  я себе: "Чого ж бо то? Хіба не прогнали ми персіянів геть? Хіба не вборонили землю рідну?" І що се хмурота мене оповила  через якісь там намови, хіба не відаю, що то брехня все несусвітня? Чом не радію, що земля наша під нами і з нами лишилася, чом не повнюся захватом безмежним через   сей високий  здобуток, що торкається усього роду сколотського,  а волю себе нидіти через кпини якісь  дрібничкові щодо себе, наче  я пастух якийсь  безпритульний, а не сар сколотів!  Хіба не живу для інших, нехтуючи собою? Хіба  не готовий давно був  - і є! – чути до себе неправду скажену, і терпіти се, а не сумувати?"
       Дожився Дантур – сам себе  жаліти став… Щиро зізнаюся, що  гірко  було мені  від тих нашептів та наговорів, та ще гірше через те чувся, що поволікся за ними, зволив собі піддатися їм. Істинно казав Кармак, застерігаючи мене від млявоти сердечної надмірної,  не раз іще згадував співця необачного…
       Невже я не на того коня сів? Коли? Не відав,  звідки нахлинуло те, але було воно, вчепилося кігтями в саме серце, оповило всього і не відпускало.Сам собі гидким вівся  через несподіване малодушшя, хіба що  намагався тішити  кволеньким переконом, що то все  - неухильне, що так воно є  з усіма переможцями. Чи так уже й з усіма?
        Дістала  вона, ота слабота,  дістала так, що ледь не кинувся   спитати у  Гаветдая, пощо чутки  облудні  плодить, та щось зупинило. Щось утримало від приниження. Хилився ще, аби  запросити Таксака, щоб уяснити, чим  се я кпини такі серед воїв його накликав  на себе, але й тут  вчасно схопив сам себе за розум. Вторив сам собі уперто, що  хоч які каламутні чутки  не є, але ж на те вони й каламутні, що брехливі. І най політають сьогодні, але надовго крил у них не стачить, то невдовзі неодмінно десь присядуть, аби не здійматися більше ніколи, якщо раніше каменем на землю не впадуть. Нехай! Така доля переможців. Уже за моєї пам"яті світом став ширитися вислів про те, що переможців буцімто не судять, насправді ж –  судять. Су-у-удять! Та ще й як! Зазнали б ми поразки,  то  всіляко на моїй  совісті окошилося б,  а от трапилася  перемога,  проте я наче й ні до чого тут…
       Згадував стійно Даринку… Ох, як я  згадував її!.. А сього не слід було чинити, бо тільки душу собі ятрив і  нишпорив самотньо степом на своєму Тарпані, як ото Дарій  донедавна, кілька разів удавався навіть до молитви, аби з"явилася Змієнога Богиня, позаяк одне  питання спокою не давало. Та  Богиня  зволікала, а то вже аж серед осені, зійшовши на могилу, побачив Її.
      Постать  Матері Нашої  виникла  над степом  в оточенні усе того ж  сяйва,  і мовчала Мати, бо вперше лик свій явила  мені не від себе, а у відгук  на поклик мій.Тож я й мовив:
      - Даруй, Матір Наша, що турбувати Тебе посмів, але дуже вже в"яснити хочу, чом так  близько опікуєшся мною Ти, а не Батько Наш  - Папай, і чом не через відунів наших виходила завжди на мене, а сама  з"являлася?
      - А через те, Дантуре, що народ наш сколотський, жіночу природу має. Серед  миру і супокою він м"який і догідливий, сердешний і щедрий, чуйний і співучий, тобто усі ті  чесноти  наперед виставляє, якими жінка, а не муж визначається. Через те і  мир, і лад між сколотами, хоча вмієте ви і меча в руках тримати,  і списом  володієте хвацько, і верхівців на конях  спритніших ніж сколотські,  немає у світі. Але  те все  – для захисту землі рідної, а не для загарбання чужих просторів,  і не для пораблення інших племен і народів. Звісно, Батько наш Папай,  очей своїх із вас, дітей своїх, не зводить, ти се маєш відчувати на кожнім кроці своїм, проте не виказує він себе, аби   увагою своєю не будити надміру у вас завзятих ратників, адже ви й так ратники справні. Надто, коли персіяни сунули на вашу землю, Батько Папай рішив відійти убік, аби  могуттю і  мужнім єством своїм знов-таки не штовхати вас на бійню, не ввергати у помсту, то й виставилася я  жіночно перед вами, сколотами, через мову з тобою. У справжніх мужів, Дантуре, у достойних мужів, завжди  вистачить сили ратної і без принуки ззовні, часто їх навіть стримувати слід, а от сердешне, тонке, ніжне,  жінкою навіяне, ніколи їм не завадить, от і стрічав ти тільки мене у  напрузі днів недавніх. А відуни… Багато тут звістити  тобі можна, та чи варто? Доста  й того, що сам бачиш і чуєш од відунів своїх і біля них ходиш. Бентежить мене, що не всі вони, як ти, сарю, землею рідною переймаються, а більше опікуються станом своїм, що аж осібно стають від Роду свого. Боюся, якби згодом стан той не узяв верх над Родом, через захлання до влади. Біда тоді настане, ох і біда! Ув одній особині – у найчільнішому очільникові Роду  - мали б зійтися Віра і Сила, я чую в тобі, Дантуре,  се, та не в кожному сареві є воно. Збагнув ти, про що мовлю, упевнена я в тім. А малодушшям  своїм нехтуй, жени його геть від себе і не зважай  на кпини. Серцем ти надміру пройнявся, душу  свою аж надто поглибив, тож збадьорся і зміцній.
       Богиня нічого більше не додала, і я не питав  Її  ні про що. Розчинилася  Гапі у пітьмі осінньої ночі, а я з того менту наче повернув затишок душі своїй. І  радів, що досі не кинувся  шукати  відраду  ні в жінках,  ні у вині, ні в роз"їздах самотніх степом, як Дарій донедавна…  Чув схилля  землі до себе через стебельця трав, через гілочки і гілляччя кущів і дерев, услухався в шум Данапрових хвиль, і те спокоїло. Інколи,  лише мимохідь і мимохіть,  все ж дивувався і обурювався непевноті людській, тож у степу, чи у плавнях черпав наснагу, аби  не втратити  геть віру в себе, у саме буття. Тим  і  рухався далі. Певнив себе, що між мною і будь-яким іншим сколотом – прірва нездоланна, і  не міг я, сар, мати радість із того, в  чому  інші  спізнавали її. І не сягнути простому сколотові вершини того захвату, що охоплював мене, саря, за благо наше спільне. Та й, либонь, не захват, а тихе  вдоволення ставало нагородою сареві за ним удіяне, і воно, те вдоволення, не бавило, не панькало, бо не відступали  сумніви і вагання, напруга і неспокій.
       І вже узимку  дивився  я далі, бо дістав відчуття, що вік мій не скоро урветься, і бути  ще мені сарем. 

                ДАРІЙ
                Самотина… Нічого тяжчого і страшнішого немає,  аніж душевне відсторонення, порожнеча в окіллі1 множини людей, що не покидають тебе ні вдень, ні вночі, що клянуться тобі у вірі і відданні, проте готові здати  тебе будь-якої миті, коли їм  стане се  вигідно. Гіршого немає у світі, аніж оте одинацтво серед  гурту заздрісників і недоброзичливців. Надто, коли ти при владі. Влади,  не обмеженої нічим, тож наче ти всевсевсесильний, насправді  ж – слабкий і безпорадний.
         Холод серце крає.
        Стежкою буття свого  пройшов я на виду десятків, сотень,  тисяч тисяч і тисяч, мільйонів пар очей. Завжди був під поглядом, стійно під  наглядом, увесь час  на  вістрі сторонньої  уваги  і в  чужім присутті, проте  незмінно почувався одним-єдиним. Самотнім і непочутим,  осібним і  незбагненним, винятковим  і незахищеним, що хоч кричи. Пробу робив утішатися тим, що державу створив небачену – найбільшу і наймогутнішу у світі  - але в тім не було розради, бо ніхто й словом подяки за державу ту  не прохопився. Звісно, славили мене зусібіч,  але всуціль через лестощі – не був я вже таким  нездатним, щоб не різнити щире і награне. Хоча й не відав першого там, де так хтілося його вчути, але  смакоту його знав, сумував за ним, бо отримував лише несправжнє. Таку державу сотворив, за  життя свого гадав, що затулить вона  збитки за самоту мою, але й тут помилився.  Першою на світових обріях започаткувала  Парсія небачені  велич і могуть, до яких підніс свою державу, сподівався, що так буде стільки, скільки й світитиме сонце, аж   слабота  підступила вже за шість десятків літ після того, як мене не стало.
       Ще зміг тримати міцно віжки колісниці державної  наступник і син мій рідний, Ксеркс; ще славилася Парсія за його наступника, Артаксеркса  Першого, та похитнулася  вона  за Дарія Другого, аж поки Третій Дарій, Кодоман,  не  забрав нашу  славу з собою  на той світ, лишивши землю, возлеліяну мною, завойовникам із заходу2. В тім я уздрів  помсту за  потуги  облудні наші, за моє  осібне захлання, за наші  стійні завоювання і поневолення. Що й підтвердилося наступним  розвоєм  дій.
      Хто вчиться на  гірких уроках історії? За буття мого  ще бракувало знань, бо не було стільки досвіду, скільки накопичилося його протягом наступних століть і століть, то й не міг я відати, що велетенські, мечем нашводкоруч скроєні і стрілами похапцем зшиті,  держави  незмінно  згодом  лопатимуться і  розвалюватимуться, розповзатимуться і щезатимуть. І добре, якби  вершилося таке   лише  відпаданням  зайвого,   тільки   силоміць   
притуленого, а то ж які жахливі наслідки  веде за собою  розвал-розпад! Знав би я про се тоді, коли величався  "володарем   світу",  мав би здогад,   що  піднесе   наступним поколінням народу мого  поневолення люду чужого, не ходив би нікуди за межі Парсії. Не чіпав би ні Мідію, ні Єгипет, ні Вавилон.

    . 1  В оточенні. 
       2 330 року до н.д. Персія була завойована Александром Македонським, відтоді  династія Ахеменідів  урвалася.   
         Рик левиний, та стрибок шакалиний. Жахлива наша поразка від Александра  Македонського стала лише початком  нашої розплати за колишні "розквіт  і могуть", які      
творилися  не ціною власних зусиль, а через поневолення інших. Тож згодом  і  підім"яли нас араби, опісля  арабів – сельджуки1, за сельджуками  притиснули нас монголи.  Парси зазнали на собі  володарювання  бритів і росіян, скуштували  гірких плодів заколоту проти  багатіїв;  ринувшись услід за більшовицькими пройдисвітами, спробували  навіть сотворити  "світле царство для всіх рівних"…  В усіх сих метаннях – ані натяку на розмірений поступ, нічого від глибокого, незалежного  розвою,    всуціль смикання  темного,  немічного, зубожілого, зневіреного і розлютованого люду.
        Ніхто не вчиться на прикрих уроках історії, інакше не пішов би  слідом за мною  Александр Македонський.  Не творили б неозорої держави римляни. Не гнали б    здичавілі вершники  Чингізхана та його онука, Батия, своїх коней на захід, щоб напоїти  їх  "із останнього моря". Але ж творили і гнали, гнали й гнали… Гвалтували землю, палили  оселі, нищили людей. Задля чого? Хто б показав мені, хто б назвав бодай одну державу, яка  разом зі своєю примарною могуттю здобула б щастя  для усього народу свого? Не зазнали  розквіту належного ні Греція, ні Македонія, ні Монголія, ні Італія. Про мою ж  рідну Парсію, яка наразі іменується  Іраном, болісно й  казати. Отак іноді дивлюся  із Засвіття  на  мапу світову, де на захід од Ірану – Ірак, на схід од Ірану – Афганістан і Пакистан, на північ  - Азербайджан, Вірменія, Казахстан, і  біль шматує  моє серце. Не можу навіть уявити, що  то все колись була  моя могутня Парсія…   
        Могутня…
        Могутня?  Чим?  Силою меча і загрозою неволі? Що стояло, за отим невтримним прагненням кроїти світову мапу вістрям меча і  списа?
       Самотина… Порожнеча навкруги, бо,   хоча й у Засвітті я, хоча не в плоті і крові, а лише дух, проте дух той – від людини. Тут усе від людей, хіба що  оболонок людських немає. А так… Ми всі вільні, і всяк вчиняє по-своєму, отож ніхто до мене не приставлений. До мене  ніхто навіть не близиться. Ті, хто  із таких, як я, із "володарів"  себто, так вони  гребують, бо кожен  по собі увесь  світ із собою носить, а прості духи, що від простих людей, сахаються "сановитих". Одне слово, сам я. Один. І все, що накопичив у собі, що надбав, не можу в собі носити. Тож і речу із Засвіття. Дивлюся, мучуся і мовлю слово.
       Чує мене хто? 
        Так  волію, аби чули… Я давно  вже не маю ні в собі, ні на собі, ні поблизу себе анічогісінько од "володаря володарів". Я давно-давно спікся  пихи, якщо взагалі знав її…  У моїй душі, якщо і  вмістився "увесь світ", так  не з погорди те, а через біль, що проймає мене, мов живого, наскрізь, і точить, і пече, і не дає спокою. Болить мені за все, що коїться в білім світі, наче мало терзало  воно, коли  ступав під сонцем. Аж  терзає і нині… Тож хто я? За віщо ваготою такою  позначений, що не виборсатися мені з-під неї ніяк? 
       А то  ущасливить зненацька просвітлення… Несподівано   розгорнеться переді мною  степова просторінь, що аж криком прохоплюся і так прагну, аби  втрималося перед зором моїм видіння те  якнайдовше, і повню ним очі  свої  пожадливо,  і повню, і повню. І вже чую під ногами землю,  не те, щоб надто  тверду, але й не м"яку, одне слово, звично так і напрочуд  зворушливо землю  чую, і все хочу спинитися, аби  злитися із землею тою, аби лишитися у степу,  а не вертати у Засвіття. То ж я все йду і йду, вже й гомін якийсь чую… Усе ближче й ближче, уже й слова окремі в галасі тім різнити можу, уже й  словом своїм готовий відгукнутися, адже  до мене згуки ті спрямовані…
        До  мене!
        Се так гостро, так зримо,  що я завжди  втрачаю  чуття:  де я насправжки, у Потойбіччі,
духом незримим маюся, чи над степом  живим птахом витаю?   

         1Гілка племен турків-сельджуків, які отримали назву  від свого предводителя Сельджука (Х - початок  Х1 ст.ст. н.д.).


       Над яким степом?
       Над чиїм?
      
                ДАНТУР
                Дивився далі, бо спізнав відчуття, що вік мій не скоро урветься, і ще бути мені сарем. І був я ним довго, та  не переліком  надбань хтів би скінчити мову свою, а глибоким зазирком у майбуття. Заглядом туди, куди не міг проникнути за буття свого  і мовити про те,  що відкрилося мені із Засвіття.
       Ойкумено моя рідна, що коїться з  тобою, в тобі і навколо тебе? Чом не стрепенешся дужо, аби скинути  облуду і  вивергнути скверну із себе?
      Часто гадаю: коли і чому так круто повернуло не туди на землі моїй? Адже  скарали Ганахара, лишили життя Скіла за те, що цуралися вітцівського, я пережив обох і міцнив віру і звичаї рідні, гадав, що незворотнім те стане, і помилився. Бо скільки бруду хлинуло невтримно на землю мою! Я се бачив, мене так і рвало кинутися навперейми, та що я міг – безплотний – лише дивився, і болем увесь повнився. Ніяк біді зарадити  не   міг, спостерігаючи, тож і мовчав. А муки терпів через те несусвітенні. І от тепер кажу.   
       Бачив, як  кидалися  навстріч лихому одчайдухи, але й те було марним. Адже боронити, плекати, леліяти, зміцнювати  легше, аніж відвойовувати. Вихоплювали мечі, коли рвалися вже до горла, і  приспане сумління своє тим рятували, не  заваджуючи нічому. Але змах мечем – то лише на відплату, то розпачливий  і запізнілий зойк сумління. То нестямний порух, коли дух пригнічений мороком, серце розтріпане малодушшям, а погляд осліплений  жадобою мсти. Треба стійно тримати  своє і себе, а не малодушно поступатися ним, щоб згодом  натужно повертати. Стійно плекати своє і себе. Завжди!
        Шукаю підступний  початок  і бачу його там, де  спадкоємці влади сарської   стали загравати з еллінами, умісто того, щоб триматися од них на відстані. Можна діткатися з чужинцями  через діло повсякчас, та  в жоднім разі не пускати  їх навіть на поріг душі своєї. Але не так пішло… Отоді й стали з"являтися  на сколотських золотих витинанках чужинецькі  солодкоголосі сирени, химерні грифони і хтиві наяди. А надто – німфи, медузи, леви, пельметки та розетки. Спершу  поміж нашими кониками-свіркунами, між  зайчиками-пустунами та перепілками, вперемішку з ромашками та качечками,   начебто  незумисне і зінкола, та згодом -  одверто нахабно і вже не поміж нашого, а замість нього. Душа горіла і боліла, бо чувся мені за тим наслідуванням, тим безсоромним і гидким  мавпуванням занепад духу сколотського, а відтак і землі нашої. Знав я,  що слідом за сими,  начебто .безневинними,   вкрапленнями чужого у своє посунуть чужі слова, чужі звичаї. Зовні, як глянеш,  -  мовби потихеньку і потроху, та ось стали насувати   вони усе густіше і дужче, і вже не крадькома-непомітно, а відкрито й неухильно.
      Болісно і страшно було   свідомити, що коїться те через невігластво, через довіру і малодушне потурання простого люду необачного, та  невміру болісніше і страшніше бачити, як чиниться таке свідомим, підлабузницьким благословенням своїх же очільників. Те, що  відхиляли, відкидали ми, чим свідомо і ревно нехтували, бо, проникаючи до нас, воно ставало ворожим, почали   натхненно залучати мої наступники. Гемінак1, либонь, став першим із них, коли підняв свій зрадницький виверт на рівень  ваги   державної. Саме тоді й  виклепали   монету бронзову, на якій втілили Гаракла, зодягнутого у левову шкуру, а,  щоб ніхто не сумнівався, хто ж ото в тій шкурі, викарбували:  "ГEMINAK". Чи міг я, тримаючи владу у  руках своїх, передбачити таке приниження згодом? У жодному  разі.
       Слідники спритні і хитромудрі, за срібло й  золото у найми взяті,  навперейми  гавкатимуть, що тією монетою   сар сколотів  Гемінак наголосив  на  власному  порідненні з еллінським героєм, мовляв, ондечки  від кого рід повели ми свій. Навіщо? Мовби для того, щоб підтягувати  відстале сколотське   до вишуканого еллінського, розсіювати  нашу темряву запозиченим світлом  і робити із варварів людей…         
__________________________________________________
          1Скитський цар ( V ст. до н.д.)
 
       Не чиниться таке силоміць, та ще й через нахил до чужого, не може бути успіху через насилля. Лише поступовий розвій  міцнить лад меж людьми і множить їхні статки.
      Хіба ж не стачило  нам свого  світла, свого сонця,   свого вітру, свого роду, зрештою, хіба  свого розуму ми не мали? 
       Моторошно  від таких  одкровень, від таких принижень. Не можна прагнути високого і світлого через нехтування свого, звичного, близького і рідного. Що, окрім відрази і відсторонення,  викликає той, хто зневажає своє, вчепившись у чуже? Боляче, сумно і  страшно бачити таке у вчинках  простого сколота,  а тут  - сар…
       Такі часи заспішили  опісля мене.
       Та  ще більше уразив  інший мій наступник од влади, оспіваний на всі лади і безладдя сар, іменований Атеєм, хоча насправді Гатеєм він звався за життя  свого. Одне  спотворене ім"я сього сколотського очільника, що став на моє місце за  два століття опісля мене,  викликає бурхливе захоплення наївних простаків, а коли на додаток  чують, що прожив Гатей дев"ять десятків літ і помер у сідлі, то захвату крикунів немає меж. Між тим, то лише лицевий бік медалі, чи пак, монети, на якій зображено самого Гатея  на коні  і з луком у руках, про що  й напис там є, вчинений, звісно, по-еллінськи: "АTAIAS",  себто "Атей". А на звортньому? Там – Гаракл! От із ким ототожнював себе знаменитий  сколотський очільник. Ондечки  від кого не гребував  вести  родовід сарський, коли праг, як подейкували,  "вибитися на світові обрії"…
       Виходило, що зі сколотськими Папаєм, Таргітаєм і Колаксаєм про ті  обрії  нам  годі було й  мріяти?
      Прагли "світового визнання", а обернулося все жахливим занепадом, бо інакше і стати не могло. До чого прагли, те й отримали. Дев"яностолітній Гатей загинув у бою із  македонським сарем Пилипом 11 так званого 339 року до якоїсь надуманої нової ери-доби, і  нехай за двадесять літ опісля сколоти відібрали собі перемогу у  македонян, розгромивши  Зопіріона, а ще за рік -  розбивши наголову  Лісімаха, занепад  уже неухильно підминав під себе  землю нашу. Бо не у святій борні  за простори прабатьківські  стали здобувати    сколоти  перемоги і славу собі,  а в   зазіханні   (се вельми по-еллінськи та по-персіянськи!)   на чуже. А таке  не могло тривало сприяти успіхам. Усі зайди і поневолювачі неодмінно згодом терплять поразки, до того ж нищівні, з жахливими наслідками, а надто  таке спіткало  сколотів. Бо глипали на чуже, діяли всупереч нашептам  свого серця. Наша доля -  у захисті, в обороні  рідної землі, а не в  посяганні на чужу. Сколоти,  через захлання зверхників своїх,  знехтували високою своєю вдачею, дарованою  їм Усевишнім, вони зрадили їй і зазнали через те  страшної покари. На віки. На цілі тисячоліття.
      Своєю  ратною злагодою, спритом,  умінням  сколоти  стали викликати  захват усього зажерливого світу, але  не схвалення Боже. Бо  воювали  вже не за своє, а безсоромно слугували хтивим, заздрісним,   жорстоким замовникам. Наголову розгромили важкоозброєні сколотські верхівці  рать зазіхальника на боспорський престол Євмела,   але,  не  захищаючи рідні степи, а на чужій землі,  виконуючи волю суперника Євмела  - Сатира1. Воювали не за волю, не за дух, а за  золото… Шукаючи зиску, ставили на силу і втратили честь. Найманці… Яке бридке, яке образливе слово для вільного люду вільної землі! Через дії такі хилилося все  до занепаду. Могутня   Країна Сколотів втрачала свою силу,  хоча сколоти зосталися. Вони лишилися.
       Вони є!
      Держави руйнуються і зникають, гинуть через своїх зажерливих  верховодів, проте народ   не щезає. Та невгамовні  слідники  вперто захмарюють  ясний день усілякими "переселеннями" та "змішуваннями". Народ не зникає! Він лише употужнює,   або  ж знесилює,  інколи  навіть ущент  втрачає   свій  уплив на вселюдське буття через  витівки примхливих ставин, та не вмира.    

              1 Євмел і Сатир – рідні сини боспорського царя Перисада (кінець 1У ст. до н.д), які після смерті батька боролися  за престол.   
       Рідні нащадки мої! Міг би винити вас у тім, якими ви стали, та   серце моє не дає  права. Бо свідомлю, скільки всього умістилося між  нами і вами, і не розтуляються вуста мої, аби докоряти вам. Якою була  земля  наша  при мені!.. Та згодом прокотилися по ній смерчі людовбивчі, а за ними та між  ними - божевільні перетворення-приборкування-удосконалювання, що й не впізнати тепер Ойкумени нашої. І хто учинив те?  Самі люди. Створили нестерпні ставини і самі  ж заручниками  їхніми стали.
       Ви так різнитеся од нас, і разом із тим - такі схожі! То й думаю: чого ж більше нахапали ви за всі отсі буремні віки і віки  - того, що чужить нас, а чи того, що ріднить? Я не зумів  би жити у вашому світі, не зміг би бути  поруч із вами, бо ви стільки знаєте і вмієте, та все ж  пізнаю  кожного із вас і бачу - чую! - кожного своїм. Ви стільки відкрили всього, стільки знаєте і  стільки всього маєте, але, відкривши, навчившись і придбавши,   ані на крок не наблизилися до щастя. Та відстань, що одділяла від щастя нас, дісталася й вам, проте  у вас  вона ані на лікоть не  скоротилася, якщо взагалі не     подовшала…
      Треба схаменутися, інакше загине Рід Людський. Не  в той бік він посунув. Не зисками-визисками слід  гострити думи свої і душі повнити, а радістю вільного буття. Відчуттям неба над головою, землі під ногами, простору  безмежного і непотьмареного і свого доцілля в нім. Того доцілля,  що відоме порошині і комашині, травині і деревині,  пташині і звірині.  Людина - не сар природи, не господар буття, а лише її крихітка - безпомічна і вразлива. То лише пиха  і зарозумілля волять  думати про висоту свою, насправжки ж ніякої висоти немає, хіба що - криваві потуги на неї. А так - суцільне залежжя від усього сущого. Відтак і буття своє через те залежжя лагодити слід, а не спритноту руйнівну плекати.
      Любі нащадки мої! Не  хочу густити сум нагадками про розорані  степи, про сплюндрований Данапр, про нескінченні чвари очільників, покликаних  вами  ж  життя ваше ліпшити, про се ви самі  відаєте і речете достатньо.  Торкається сей досадний перелік загалом  пережитого, отож – минулого, проте й сьогодення нерозважжям  і безладом не обділене. І все ж, як би там не було, застерігаю вас:   не поспішайе посипати  голови свої  попелом, не  рвіть собі душі про якісь     виняткові, властиві  буцімто лише  вам – нам! - жадобу, сторонення гурту, схилля до зволікання і ще довжелезну вервечку  "чеснот". Не вірте їм, бо підкинуті  вони ворогами нашими для споживаня умами невибагливими. Зло є зло, і воно  розсипане по всьому світу. Завжди і повсюдно нищили  кращих, бо вони заважають ницим.
       Згадайте, як  свої, рідні змусили Сократа випити отруту…
       Свої віддали Жанну Д"Арк 1   чужинцям,  ніби  загодя мали здогад, що ті живцем спалять  відважну дівчину  на вогнищі…
       Рідний французький уряд посприяв ув"язненню на кілька літ вісімдесятирічного Распала2  єдино за те, що той  уславляв Паризьку комуну…
     Се було після мене, та я знаю, бо із Засвіття видно  все і відомо про все. Вороги роду нашого підкидають вам, нащадкам сколотів,  облудні прислів"я та примовки, штибу отих, де  розпатякується про хату,  яка  скраю, про сусідську корову, та ще про гетьманів,  для яких не вистачає булав, а ви наївно і довірчо споживаєте їх та ще й смаковито множите.
       Зупиніться!
       Не зводьте наклепи самі на себе, адже й без нас доста за нашими спинами доброзичливців облудних!
       Гляньте пильно  одне в одному в очі і ви зігрієте одне одного теплом  щироти, безпосереддя і любові.   
     Усевишній  наділив нас  найбагатшою  у світі землею, і саме вона не дає супокою не лише сусідам нашим, а й тим, кого навіть з-за бугра далекого не розгледіти. Щедра і квітуча земля рідна, проте  розкинулася вона занадто привільно і привітно, виклично заможно випнулася,   та ще й на розпутті-перепутті, от і  вабить   око задрісне та руки   
 
       1 Національна героїня Франції (1412-1431 рр).
         2 Французький республіканський діяч (1794-1878 рр.)
 загребущі. Воістину, хто  йде, той  і скубне. Так ведеться споконвіку, але не буде так завжди. Не може так тривати далі, бо надто багато – безмір! – нещасть пережив Рід Наш, щоб буття  його лише жорстокими  злигоднями, безпросвітними злиднями нескінченно значилося і на тім урвалося. Жоден люд у світі не натерпівся стільки, скільки наш, тут одного лише германського нашестя за останньої війни стачило б на кілька ойкумен, аж воно одній – нашій! – усе випало. Тисячі і тисячі спалених сіл, мільйони замордованих, і  нехай би лише за ратного лихоліття, а то – ще й за мирних ставин! Та за такого якийсь інший люд давно канув би у небуття, навіть згадки про себе не лишивши,  ми ж вистояли, вижили, підвелися  з колін, бо нікому не  оддали землю свою  і зберегли мову рідну.  І я терпляче, з надією несхололою зрю у світ білий, в якому сонце світить усім однаково, та мені хтілося б, аби вам, нерозлюблені  нащадки, світило воно якнайяскравіше. Бо ви – мої, а я ваш, і знайте, що лише  про  вас думаю я невпинно і страждаю за вас, і молюся!
       І вірю!
       І мовлю наостанок, як молитву,  чи то почуту   невідь-коли  і хтозна від кого, а чи то сам  видобув її колись із власного серця,  але вона завжди зі мною, як отсе тепер буде стійно з вами, на радість і на щастя вам  навіки вічні:

                І зійде сонце! І відступить ніч.
                І дощ  напоє землю неполиту.
                І птиці розлетяться вусібіч,
                Любов і мир повідуючи світу.

                26 грудня 2009 року - 21 лютого  2011 року,
                Запоріжжя-Бабине-Запоріжжя