Якби я був рікою, то найперше не суднохідною. І ластівки мене перелітали би легко, і жабчики мандрували би з берега на беріг швидко. Не пливли б по мені масні плями. Не зливали би в мене відходи тупикової цивілізації. Не водилися би в мені крокодили. Не запливали би в мене акули. Не топилися би в мені діти, зраджені панянки, роздобрілі молодиці та гіркі п’яниці.
На весні спочатку би скресала крига. Вчинялося би багато шуму. Дітвора би раділа і годинами зачудовано дивилася на льодове побоїще, як льодина доганяє льодину та стукає та скрипить та сторч стає. А потім я би розливався, виходив би з берегів. І повіддя знову збирало би юрми на витрішки. Пливли би тоді по мені човни тих, хто ґав ловив та не припнув їх вчасно. А спритні селяни ловили би їх пішнями, як щук на блешню. А часами пливли би містки або дошки, я волів би аби вони були дубові. Маю такі сентименти.
А потім, за кілька тижнів я знову входив би в береги. На левадах та луках лишались би калюжі, баюри, озерця. Вода у них прогрівається швидко. Трава довкруг них як та рута: соковитіша та густіша. І поки вони не висихають, в них заводяться пуголовки, наслідки еротичних співів їх татусів та спокушених тими серенадами матусеньок. Вони ростуть швидко, зеленішають. З’являються у них ноги. А тоді жабенятоньки ті малесенькі мандрують до річки. Себто до мене…
А я уже весь заквітчаний. Татариння росте по обидва береги несамовито. А пахне! Господи, як же воно пахне! Верби наче почманіли. Нахилилися. Затінили. Тече вода повільно. Куширі ростуть день і ніч. А в них риби тьма тьмущая. І всім є місця та їжі є всім. А дітлахи ждуть не діждуться, коли вже та калина зацвіте щоб купатися. А там уже і літо. І ростуть вони, як з води. А таки з води. Степові діти так не ростуть, щоб там хто не казав не балакав.
А потім починається Купайло. Дівчатка з дівками та молодицями від полудня вінки плетуть. Так щоб у кожного кутка був найкращий. І не шкодують господині-квітникарки на те кращих своїх квітів. Та й на луках, лісах і полях їх у ту пору вистачає також. А як зійде Зоря та з Місяченьком разом над горою та над кручею починають палить ватру. Стрибають через вогнище, очищаються. Розрум’янені такі, очі горять. Запалюють свічки та пускають вінки. І Дана Пречиста радіє і русалки щасливі та розпашілі не лякають нікого, тихесенько дивляться. З куширів то визволяють вінки, то припинають їх неподалік від берега. Хай селяни вранці виловлять та в огудину занесуть для збільшення поголів’я гірочків отих запашних, хрумкотливих.
У серпні, коли спека стане нестерпною, коли луки уже споловіють, я купатиму всіх. Грудничків, малюків, підлітків. Гречкосіїв, байдикуватих міщан, залітних штукарів столичних та закордонних. Навіть старших людей, які вже не сподівалися перелітувати. Я наповню тіла їх силою життєдайною. Хай собі тішаться. Прохолода води та сонце. Бальнеотерапія та ультрафіолетові ванни в природному середовищі. Нехай думають так. Хто ж їм правду розкаже, коли друзі мої поховалися хто на дні, хто в корчах, хто у норах. Та й ніхто не повірить…
А ще я купатиму закоханих. В потаємних місцях. Щоб ніхто їх не бачив. Крім мене. Я не зурочу. Я відчуватиму як тіла їх пружкі туляться, як руками, ногами вони обвиваються. Як цілуються. П’ють мою воду освячену любов’ю. Пірнають, сміються, стогнуть від насолоди, збивають амріту тілами та не нап’ються життям цим по-справжньому вічним, розчиняються у надвечір’ї все такими ж спраглими, все такими ж юними.
В часі, коли люди були богами, я хотів би бути Рікою…