Вранці біля навчального корпусу вишу лежало мертве тіло шестирічного хлопчика. Згодом дізналася висновки судмедекспертизи про те, що дитина померла від голоду. А в шлунку хлопчика знайшли зелену траву. Той весняний ранок був пригнічений як і я. Принаймні мені так чомусь здавалося тоді. Бо відчувала, що смерть дитини сколихнула не тільки мою душу - навколо осиротів увесь світ.
Мене не залишало почуття вини, а мозок пропікали думки: «Чому хлопчик не прийшов у гуртожиток попросити харчів? Я б неодмінно побачила його і нагодувала."
Інколи він мені сниться. Але не мертвий, а живий. І що там, де він - вічна весна. Бачу, як його за маленьку тендітну руку кудись веде Ісус. Певне, щоб нагодувати. Так і є: хлопчик їсть і не може наїстися. Затим п’є кружку солодкого молока і не може напитися. Усміхається Господу. Очі має щасливі і зелені-зелені, як той весняний ранок, як та весняна травичка на лузі, якою він втамовував свій голод. Хлопчик повертає голову до мене.
- Я вже не голодний, - каже мені і блаженно усміхається.
І я вірю йому.