Листопад засипає мене листами. Різнокольоровими і химерними. Ці листи читаю серцем. У кожному йдеться про наше перебування у човнику життя. Та раптом ловлю себе на думці, що найбільше мені хочеться зігрівати мокре листя. Бо воно ще живе. Бо в його лініях, так схожих на лінії моїх долонь, дихає Бог. І тулю це мокре листя до грудей – аби Господь відчув мою любов до Нього. Ця звичка залишилася в мене з мого далекого дитинства, коли я вірила в казки. В дитинстві найдивовижнішим був для мене листопад. Вранці любила вибігати на ганок, бо знала, що там на мене чекає мокре листя. Затим розпитувала бабусю, звідки воно взялося. Адже звечора на землі не було жодного листочка. Бабуся вигадувала мені казку, ніби колись Господь сидів за своїм небесним столом і писав людям листи. Що Він писав нам - це ніхто не знає. Бо люди не навчилися розуміти Всевишнього. Потім Він запечатував листя дощем і роздмухував. А коли Богу набридло це заняття, Він створив Осінь-листоношу. Мені хотілося побачити її. Тому я вибігала на вулицю, сідала на лавицю біля воріт і чекала-виглядала. Чомусь уявляла собі, що вона їхатиме на велосипеді. І вона таки проїжджала невидимкою-вітром і дорогою губляла листи-листя.
- Осінь проїхала! Осінь проїхала! – підстрибувала я від радості. Мені хотілося збирати всю падолистову повінь довкола і думати, що Господь вигадав Осінь-листоношу лише для мене.
І коли знову приходить листопад – душі моїй і радісно, і щемно. Бо безсмертною в мені є ось ця бабусина казка.