О , доле, рідна й незгасима.
За руку водить крізь літа.
В дорогу випустила сина,
Та щось давно вже не верта!
Проходять дні і ночі в смуті.
Марніє стомлене лице.
До серця тихо схилить руку,
Немов підбитеє крильце.
Спочити сяде коло хати.
Мрійливо гляне на калину.
Бо це ж під нею стара мати
Завжди стріча свою дитину.
Згада, коли в життя пускала.
Вела в гаї, степи і луки.
А зараз її син у місті.
І, мабуть, є вже в неї внуки.
Вертайся, сину, ти до хати.
Єдина лиш вона у нас.
Вертайсь, бо можеш не застати!
До мами їдь, поки є час!