Ранок відкинув ковдру і впився у горло снові.
Сови закрили очі, бо надто багато слів.
Вільно повзе в повітрі перше проміння сонця,
Плямами жовтих марев тонуть тритони в нім.
Міні-спідниці листя створюють прілий шепіт,
Шлейфом пітонотомним тягнеться запах ласк.
Лускають сил насіння росяних зір хвилини,
Линвами павутиння речення в’яжуть суть.
Сутінь м’яких ущелин мохом ковтає кроки,
Крихтами перевтілень множить життя на нуль.
Гулями на прийдешнє падають гирі-втрати,
Втрапити в нас бажає власного тіла тінь.
Тільки минуле плаче, наче сліпа лисиця,
Тільки синиця сонцем в’є у руці гніздо.
21.01.13
Переклад Анни Дудки (
http://www.proza.ru/avtor/sireng):
Утро, сбросив одеяло, прогнало с кровати сон.
Совы очи закрывали, не желая слышать слов.
И тихонечко спускался лучик солнца золотой.
Желтым пятнышком терялся хвост тритона озорной.
Мини-юбочки листочков зашуршали на ветру.
Шлейфом как питон тянулся запах ласки поутру.
Щелкали у семя створки, рос сияя омовеньем.
Нити тонкой паутины вяжут сутью предложенья.
Полумгла крутых ущелий поглощает мхом шаги,
Крошкой перевоплощений множит жизни на нули.
На грядущее, как гули, упадают гирь потери,
Не попасть под них желают собственного тела тени.
Плачет прошлое, как будто то ослепшая лисица.
Вьёт гнездо в руке у лета солнцем малая синица.