З тобою мені добре. З тобою мені мило. З тобою мені погідно. Варив би з тобою варення вишневе або полуничне. На дворі. На плиті або на курищі. З димком. З осами, що кружляють в надії вхопити краплину. З тобою ходив би вудити рибу, хоча не люблю цього зовсім. Закидав би поплавця на галявинку поміж лататтям білим. І споглядав би його і тебе. Душу твою і тіло. Як яблука золоті. Солодкі та спілі.
Тебе ношу в собі. Ні краплиночки не розлив. Себе відчуваю в тобі. Люблю, люблю, люблю. Несамовито, як ніхто, як ніколи більше. Не знаю чи так любили Боги дочок світу цього після мандрівок своїх просторо-часовими тунелями.
Біль солодкий. Сіль на вустах. Океан світовий мирно хлюпається на ґанку. Уявляєш, ми прокинемося якогось ранку на планеті для нас новій, де літають без крил на світанку такі от, як ми. Це як ніби, займатися цигуном у Центральному Парку. Все дуже просто. Треба лише захотіти. Дуже.