З тобою добре снити одними сюжетами, жити життям єдиним, неділимим навпіл або на частини. Це зцілює. Гармонізує. Робить наше спільне життя таким, знаєш, білим і пухнастим. А може кулястим чи хоча би тором.
Пам’ятаєш, коли я був юним йогом і захоплювався Рамакрішною та Вівіканандою, мені надіслали томик Генрі Торо. Я також хотів усамітнитись в лісі, а ліпше в горах. І я зробив це. На сороковий день сталося. Диво? Чудес не буває. Просто я здійснив те,про що не мріяв. Я оволодів станом «ти і далекий Всесвіт в твоєму серці». Я купався у водограях світла. В мені жила незбагненна сила. Її було досить аби без крил літати, підіймати гранітні брили або читати думки наймудріших Синів Світла.
Все це сталося. Дуже добре, що світ цього не помітив. Моя стріха залишилася на місті. В місто я повернувся дещо худим, ледь-ледь змарнілим. Потім пішов навчатися. Працював. Малював. Грав на гітарі. Гарненьким дівчатам гадав на руках. Вони червоніли. А потім хто через п’ять, хто через десять років казали, що все так і сталося, все збулося. А я хоч убий не пам’ятав нічого. Тільки посміхався загадково. Але жив один. Не потребував нікого…
Але то так здавалось. Можна звичайно прожити плоско. Можна весело-водевільно на початку і сумно, як Король Лір у фіналі. Можна прожити тором, що плине в ефірі чи океані. Але краще його прожити кулясто з жінкою, яку любиш безмежно і вона тебе також. З друзями найвірнішими, які приводять своїх друзів. Таке життя ніколи не набридає. Воно не закінчується ніколи, просто котиться з кола в коло…