Вінки плету та їх пускаю на Купала, чи просто так. Без приводу, навіяного світом. Ладнаю празник, коли душа і серце забажають. Збираю квіти цілий день, цілющі трави і намагаюсь не забути під вечір татариння вжати. Плота ним оплетуи із вжитих бамбукових лижних палиць. Посередині свічку запалю. Товсту із воску золотого. Віночка покладуи. І пліт пущу, забрівши по коліна, по пояс в теплу воду.
Цілуймо квіти. Дивімося на небо, усіяне зірками, ніби цукром. Всім тілом посміхаймось. Любов свою пошлімо у са’му серцевину Світу. Хіба оце не свято?
Радіймо, люба! Скільки того літа. Літають ластівки. Клекоче бусол. Свистить, пускає пару чайник на веранді. Варення полуничне спокушує осу, яка все спати не лягає. Завечорівся сад промінням золотавим. На пасіку злетілись трударі останні та біля вічок повсідались. Все ждуть коли хоч трішки вулик охолоне. А ми вдихаємо на повні груди: ці пахощі, ці звуки, барви. Цілуємося поглядами, дотиками, сміхом. Скажи, хіба не свято це щовечорове?
З четвертим півнем не забудьте встати і довго толочіть росу за Бугом, за Десною, Россю. Там луки неозорі. Там верболози, як ліси. Луги з калиною і лисом, з воронами і журавлями. Ми довго жити будемо в оцім Едемі. Часами, як катари. Часами, як буддисти. Для когось із місцевих ми будемо туристи, для когось дачники, для когось збоченці, для когось гіппі. Для себе ж будемо ми люди свята. Життя, кохана, це – фієста, яка завжди з тобою, як Париж або Лозанна.