Нині і повсякчас, впродовж віків. Ківш Малий, Великий Ківш висять собі та крутяться. Скільки разів на рік ми дивимося на небо? Нічне, зоряне. Поле свіжо зоране, духмяне, весняне чи ж хоч раз в житті хоч краєчком переходимо? Чи ж купаємося в літеплі світанкової річки, що туманом мов молоком огортає верби та очерети в липні? Чи шукаємо любку на галявинах серед вільшини?
Коли куштував ти востаннє ожину? Не ту великоплідну з морозильника супермаркету. А ту миршавеньку на левадах. Там де шлапаки-опеньки повиростали в затінку здичавілих вишень і слив. Де джмелі-трударі завантажуються нектаром з будяків та конюшини нескошеної і неспашеної. Де гарно грітися. Де любо дрімати на сонці в затишку, притулившися до копички. Не думати ні про що, не мріяти. Просто дихати. Так як вода дихає в джерелах підземних. Як дихають верби та осокори, кропива і тимофіївка.
Плавати, як риба, літати, як бусол, спати котиськом теплим, розімлілим. Усім тілом слухати музику світу цього. Не бачити в ньому ворога. Не бути йому супротивником. Не боятися. Довіряти і вірити тій країні, з якою контактуємо серцем, якщо воно не замулене.
З тобою ми все зуміємо. Треба просто терпіти, чекати і знати: ми на чатах, нам визначати в яке із русел потече ріка нашої мрії.