Тиша для чутливих
Для чутливих тиша не буває мовчазною. Вона завжди негучно промовляє, довірливо чи трохи наполохано нашіптує, легко торкається живого єства тим дотиком, відчуття якого всотується капілярами і вибивається лагідною хвилькою у серці. Вона стиха, не випліскуючись, хлюпоче усередині й озивається до дрімотної ще свідомості лункими обертонами відерця, якого хилитає «журавель» над криницею.
Так, тиша наповнює. Наповнює щедрістю почувань глибинного, надвисокого й надтонкого – всього того, що в буденному гомоні перебуває поза зоною досяжності внутрішнього й зовнішнього слуху.
Прокинься вдосвіта, і слухай, як віконні шибки вмиваються росою, як стріхи ронять сльози у розмоклий від жалю за шпарким морозом сніг, як напівпрочинена кватирка випускає на волю дещицю вчорашніх хатніх клопотів, що пахнуть квашеною капустою та гіркуватою смажениною, як тепло серця крадці рушає розігрівати стежки, аби не вистигала на них хода ранньої-ранньої весни.
Вібруючи, бринить нота світанкової свіжості. Спробувати на смак – і вона нагадає бризку з розкушеної стиглої вишні, що зачепилася за піднебіння тендітною лоскітливою краплею життєдайної надії на жарке і таке живуче-живуче літо. Подрібнений кисло-солодкий щем прагнеш досягнути язиком, а він жваво витанцьовує у роті баркаролу і непомітно розчиняється – як фокусник-ілюзіоніст зі сцени.
…Ранок оголошує нову програму. А до неї – нетривалий антракт. Тиша відступає поволі за лаштунки дня, десь у комірчині душі вона вкладається, як ялинкова іграшка в м’яку обгортку, щоб завтра вдосвіта знову прикрасити свято початку нового просинання. А тим часом прочуняли півні, стріпуються в ранкових сутінках ґави, розворушують день гомінкою поліфонією завзятого «гав-гав» трохи застуджені й зголоднілі цуценята.
У мисці стікають рубіновим соком круглі льодяники вишень з морозилки. Парко дихає і жовтаво розпружується півкуля тіста на кухонному столі. Час ліпити вареники.