Люблю варити на ґаночку каву. Таку запашну. Знаєш кавове дерево зацвітає одразу тридцятьма тисячами квіточок. За двадцять чотири години вони всі, ну майже всі, перетворюються на плоди. Дивитися на це варто годинами і не питати скільки з них власне дозріє, достигне, прийде до тебе у зернах запашних.
Ти молотимеш їх на старому млинкові. Бабусинім. П’янітимеш від запаху. Це буде медитація на мелену каву, яка плавно перейде на варіння її в турці по-східному, на золотавім піску, який чомусь не чорніє. Той, що в тобі, мабуть, щось знає. Пахощі поширюються на сад. Так починається медитація на котів, білого чоловіка і гномів, які ховаються хто під японським лопухом, хто за кущами безу або ясмину.
Минає день. Плине сонце, вода плине в потічку обабіч твого городу. Ти приймаєш цей день щасливий не як нагороду, а як дар природи, Всесвіту, Абсолюта чи Богів, які нас створили з генетичного матеріалу цієї планети та інших. Цілком можливо, без кавових зернят не обійшлося.