Максим Петрович – художник, викладач на пенсії років 70-ти
Анатолій Максимович – мистецтвознавець, викладач 40-ка років
Артур
Сніжана студенти художнього коледжу
Філя
Алла
Дія перша
1
Осінь. Падає листя. Сніжана й Алла сидять у відкритому літньому кафе.
Сніжана (відпиваючи з маленької чашечки, мружачись). Цього ранку кава краща, ніж зазвичай.
Алла (посміхається). Тобі все тепер краще, ніж зазвичай. Таких, як ти, кохання окриляє… (Із неприхованою заздрістю). А втім, Артур і справді нівроку.
Сніжана. Так, він чудовий!..
Алла. Чим ти його взяла? Ти ж така звичайна, проста… А він… Він такий пан! За ним усі дівчата уганяють, а він і на найпершу кралю ніколи не кине оком!..
Сніжана. Отож-бо, що всі просто бігають, як навіжені, а інколи слід зупинитися й подумати: а навіщо я метушуся? яка мета в мене? а чи є в мене мета?
Алла. Під лежачий камінь вода не тече, дитинко! Це для нашого брата найголовніше правило.
Сніжана. Можливо. Але тих, хто швидко бігає, щастя може й не наздогнати.
Алла. Ну-у-у, тобі тепер легко казати!
Сніжана. Щасливим ніколи не буває легко.
Алла. Що ти маєш на увазі? Ти живеш у страху за своє щастя?
Сніжана. Ні… не зовсім… не знаю, як це сформулювати… Просто завжди є щось, що більше за всі твої сподівання, щось, що більше за тебе…
Алла. Це ти про Артура?! Це ти таке про хлопця говориш?! Ти?! Ти ж завжди казала, що для тебе головне – твоє призначення художника, а любовні походеньки тільки відволікають від головного!..
Сніжана. Алло, не знущайся! Я нічого не знаю!.. Кохання сплутує всі карти… А головне… О Господи! (Дивиться на годинник, підхоплюється). Мені треба бігти! Терміново!
Алла. Куди бігти?
Сніжана. У майстерню до Максима Петровича!
Алла. Тюююю! Я думала, ти ходиш до того старпера тільки через Артура!
Сніжана. Не кажи так про Дідуся! Він справжній майстер! Усе, ніколи! (Відбігає, махає рукою). Бувай, щасливо!
Алла. Цьом-цьом, Сніжка! (Роздивляється візерунок на чашці, півголосом). От дурепа! Так і не зрозуміла, що головне!..
2
Майстерня Максима Петровича. Невелика кімната на два вікна розподілена навпіл ширмою. Під вікном стільці, мольберти. На побілених стінах картини без рам, на підвіконні – олійні фарби, пензлі, поламані палітри. Посеред кімнати – постановка. Біля стіни малює Філя.
Сніжана (вбігає, на ходу знімає пальто). Фуух! Здоров був, Філя! (Пошепки). Дідусь тут?
Філя (глухо). Уже давно.
Сніжана. А чого це ти сам? Де Артур?
Філя похмуро знизує плечима.
Сніжана (підходить до свого мольберта біля вікна, критично дивиться на малюнок і зітхає). Якось прісно виходить, правда?
Філя (не повертаючись). Правда.
Сніжана (підходить іззаду до хлопця, кладе йому руки на плечі). Який ти завжди напружений! Чого здригаєшся? Руки холодні?
Філя. Кха-кха-кха!..
Сніжана. Біднесенький Філя, ти захворів?! (Зазирає через плече на малюнок). Щастить тобі, Філя! Ти з нас трьох малюєш найкраще!
Філя (ледь помітно посміхаючись). Чесно?!
Сніжана. Ти ж знаєш!
Філя. Кхе-кхе! Спасибі!
Сніжана. Як твої справи? Що розповіси?
Філя. Нічого розповідати. Справи погано.
Сніжана. Що, батько й досі хворіє? Не працює?
Філя. Кх! Не люблю жалітися. Жаліються тільки слабаки.
Сніжана. Як хочеш. А задуми нові є?
Філя (повертається і з недовірою дивиться на Сніжану). Не скажу.
Сніжана. Чому ти такий потайний?
Філя. Усі брешуть, а я не хочу брехати.
Сніжана. Я не зроблю тобі зла.
Філя. Для людей природно робити зло. Ми всі постійно робимо зло, бо зло – саме наше життя.
Сніжана. Розумію, чому ти відмовчуєшся – ти ж постійно в депресії! Із цим щось треба робити!
Філя. Нічого не зробиш. А мовчу я тому, що жодна людина не може сказати нічого нового. У світі нічого вже не може бути нового.
Сніжана. То навіщо малюєш?
Філя. Бо більше нічого не вмію.
Сніжана. А я – бо нічого більше не хочу.
3
Максим Петрович (поволі виходить з-за ширми). Хто це тут нічого більше не хоче? Це на вас, на молодь, чи пошесть така? Кого не візьми – ніхто ні в чому не впевнений, ніхто нічого не хоче, усім усе байдуже! Страшно жити, як нині живуть!
Сніжана. Та ми не про те, Максиме Петровичу! Я кажу, що окрім малювання нічого мені не треба.
Максим Петрович. Навіть так категорично, доню? Це також погано. Страшно. Для чого мистецтво? Мистецтво для людей, для поснулих душ, для розуму в’ялого. А як же ж можна творити мистецтво, коли нічого не треба – і людей також?
Сніжана. Ви гуманіст, Петровичу. Ви людина Відродження.
Максим Петрович. Моє Відродження позаду, Сніжко. А попереду що? Ви готуєте для країни Ренесанс?
Сніжана. Не знаю… Усе зараз так складно… У всіх зараз немає часу…
Максим Петрович. Скажи – усім байдуже. Страшно… (Старий сідає на стілець, закриває очі). Колись не так було. Колись я був молодий, колись сил було вдосталь, колись були однодумці… Ми у вашому віці багато чого знали: що треба старанно вчитися, що треба працювати на славу вітчизні, що треба створювати родини, що треба допомагати ближнім. І нас не змушували, ні! – ми самі цього хотіли. І скільки було часу! Скільки дорогоцінного часу було попереду!
Філя. Анатолій Максимович каже, що мистецтво повинно існувати заради мистецтва.
Максим Петрович. Анатолій лише спостерігає – не малює сам, а збоку все постає у зовсім іншому світлі. Чисте мистецтво – чиста насолода від твору. А чия насолода? – художника і глядача. Хоча, якщо думати як Анатолій, що люди повиздихали, то мистецтво дійсно існує саме для себе.
4
Різко відкривши двері, упевненим відкарбованим кроком до майстерні влітає Анатолій Максимович. Зупиняється посеред кімнати, конвульсивно киває батьку.
Анатолій Максимович (дивлячись поверх Сніжани, спокійним крижаним голосом). Нездари! Гнати у три шиї!
Максим Петрович. Анатолію, що сталося?
Анатолій Максимович. Де їх таких роблять? Навіщо цих істот беруть до навчальних закладів? Нехай би сиділи вдома, варили їсти, коли хоча б на це спроможні, та плескали язиками! Бач, розвели рівність!
Максим Петрович. Анатолію, заспокойся.
Анатолій Максимович. Демократія – то шлях деградації.
Максим Петрович. То що трапилось?
Анатолій Максимович (не звертаючи на батька жодної уваги). Підходжу до викладацької – стоїть. Лялька лялькою, очі каламутні вирячила, губи криваво-червоні, ніби розумово відстала, відкопилила. Мені, каже, з історії мистецтв п’ятірка потрібна. Я їй – уперше вас бачу. Чому на заняттях не були? – Я, каже, хворіла. – Ну що ж, відповідайте на питання. Фламандське мистецтво. – Не знаю. – Роботи Караваджо. – Не пам’ятаю. – Що вивчили про Буше? – А до чого тут тістечко? – Ви, кажу, на амнезію хворі? – Не треба на мене наїжджати. Домовимося полюбовно. Від вас, знаю, дружина втекла, так я вам допоможу ваші потреби задовольнити. – Іди, кажу, геть, допоки ноги цілі. (Уп’явшись поглядом у Сніжану). Жінок далі розмалювання облич не можна допускати. До мистецтва – зась вам!
Максим Петрович (підіймаючись, гнівно). Анатолію!!! Тут діти!!!
Анатолій Максимович (здригнувся, зіщулився). Тут бійці за красу. Нехай звикають. Мистецтво не пробачає помилок.
Максим Петрович. Люди пробачають!
Анатолій Максимович. Хто як. Ти не викладаєш зараз, тож навіть не уявляєш, як багато всюди ледарів і дурнів!
Максим Петрович. Можливо, їх так багато, бо їм викладають з розрахунку на те, що вони всі ледарі й дурні?! Ех, Свята Матінко Божа, коли б назад вернулися мої літа!
5
Заходить Артур.
Артур. Доброго дня!
Анатолій Максимович. Артюре, де ти був?!
Артур (проходить повз батька, криво посміхаючись). Здрастуй, діду!
Максим Петрович (знімає з онука шарф, пригладжує скуйовджене волосся). Чого ти забарився, синку?
Артур. Дізнавався, які потрібно складати іспити.
Анатолій Максимович. Я тобі їх уже сто разів перелічив!
Артур. А я тобі вже сто разів казав – дякую, мене твої іспити не цікавлять!
Максим Петрович. Про що це ти, синку?
Артур. Я вступатиму до військового училища. Я буду військовим льотчиком.
Максим Петрович і Сніжана. Ти що?!
Анатолій Максимович. Сказився?!
Філя. Кхе-кхе-кхе!!!
Артур. Не треба таких шокованих облич! Я не помираю – я просто обрав інший шлях!
Анатолій Максимович. Інший шлях?! Нісенітниця! Ти, певно, мариш, Артюре!
Артур. Це мій вибір.
Анатолій Максимович. Це помилка!
Артур. Яка тобі різниця?!
Анатолій Максимович. Ти навіжений, як твоя мати!
Артур. Я, як і вона, людина!
Анатолій Максимович. Чим доведеш?
Артур. Ти просто…
Максим Петрович. Годі! Над цим треба подумати спокійно, без криків, без галасу. Треба подумати!..
Артур і Анатолій Максимович. Над чим тут думати?!
Максим Петрович. Годі, я сказав! (Бере сина за лікоть, тягне до дверей). Анатолію, ходімо зі мною! Не будемо заважати дітям готуватися до конкурсу. Нехай малюють, нехай заспокоюються. Усе владнається!
Анатолій Максимович (від порога). О, усе владнається! Ще й як владнається!
Артур (пошепки). Господи, як я від нього втомився!
Двері зачиняються.
6
Артур (підходить до Сніжани, цілує в лоба). Привіт, Сніжик!
Сніжана. Артуре! Це правда? Ти хочеш стати льотчиком? А як же мистецтво?
Артур. Хто любить мистецтво, той з ним уже навіки. Я ж не зарікаюся малювати – просто хочеться інших, більших полотен. Мені тісно в цій майстерні, Сніжик, мені нудно на землі, розумієш?
Сніжана. Нудно? І зі мною нудно?
Артур. Я сказав – нудно на землі. А ти, Сніжик, для неба, ти – небо, Сніжик!
Сніжана. Навряд чи. Я люблю землю. Люблю, коли у вікнах відбивається полум’я заходу, коли ніч розплітає вербам коси, коли визирає з-під снігу і гнилого листя пролісок, коли опівдні пахне липовим цвітом…
Артур. Бо ти птах, Сніжко, бо в тебе райдужні крила. І в діда крила. Тільки ти – синичка, а він – старий орел. Птахи живуть у небі, птахи помирають через розлуку з небом. Помирають на верховинах, як дід, у височині, де небо так близько. Інша справа – батько. Інша справа – змії.
Сніжана. Не ображайся, але чи знаєш ти, що Анатолія Максимовича дражнять «Каа»?
Артур. Знаю й не ображаюся. Я сам вигадав це прізвисько.
Філя. Ха-ха! (Зустрівши суворий погляд Сніжани). Кхе-кхе-кхе!
Сніжана. Навіщо ти так, Артуре? Хіба так можна?
Артур. А хіба ні? Треба дивитися правді у вічі! Треба карати поганців правдою!
Сніжана. Він же твій батько!..
Артур. Це не важливо. Важливо – небо.
Сніжана. А що, коли ти не вступиш?
Артур. Вступлю. Я все можу.
Сніжана. А я? Ти ж поїдеш?
Артур. Я буду тобі писати. Щодня буду писати листи – звичайні, які приходять у паперових конвертах із запахом далеких країв.
Сніжана. А потім?
Артур. А потім ми будемо разом. Де ти хочеш побувати?
Сніжана. У Греції.
Артур. Це можна влаштувати. (Бере аркуш паперу, малює аквареллю). Ось бачиш – Греція. Онде ми стоїмо на уламках Парфенону.
Сніжана (допомагає малювати). Прекрасно! А бачиш – яка принадна тінь під оливковим деревом? Хочеш апельсинів? (Малює апельсиновий сад).
Артур. Хочу. Тобі зірвати?
Сніжана. Звісно! А потім скупаємось у морі. Думаю, вода сьогодні теплісінька.
Філя. А я думаю, що вам слід повернутися з неба на землю. Завтрашній конкурс ніхто не скасовував.
Сніжана. Ой, справді! Давай уже працювати, Артуре!
Артур. Конкурс, конкурс! Чого ви всі так прагнете визнання? Невже ви не повірите в себе, у свою майстерність, доки якийсь лисий дядя не скаже вам, що ви чогось-таки варті?!
Сніжана. Одна людина може помилятися, а багато – навряд чи.
Артур. Швидше, навпаки. (Відходить від Сніжани, спирається на Філін мольберт). А ти так стараєшся, Філя! Хочеш перемогти?
Філя. А хто не хоче?!
Артур. Той, хто покладається на чиюсь волю, той, хто віддає себе у владу чийогось рішення, не переможе ніколи.
Філя (тихо). Мені потрібна премія.
Артур. Гроші – порятунок для тих, хто не вміє мріяти.
Філя. Так може казати тільки той, у кого їх досить.
Дія друга
1
Вечір. Класна аудиторія. У центрі – стіл, завалений паперами. Біля стіни – велика шафа. Вікно відчинене. Лампочка без абажура розхитується від сильного протягу. Усюди полотна на підрамниках. Анатолій Максимович передивляється папери.
Філя (заходить нерішуче, зупиняється біля дверей). Добрий вечір. Можна?
Анатолій Максимович. Чому так пізно? Усі вже зареєструвалися.
Філя. Вибачте, справи.
Анатолій Максимович. У художника не може бути ніяких зайвих справ. Неси сюди!
Філя дістає з пакета роботу.
Анатолій Максимович. А заяву забув?
Філя (простягає аркуш). Ні.
Анатолій Максимович (невдоволено). Хмм! (Поклав заяву, роздивляється роботу Філі). Непогано… Дуже непогано… Це кепсько!.. (До Філі). Це ж треба: ви всі троє, виявляється, прекрасно малюєте, навіть та дівчина із сміливим поглядом.
Філя. Ми навчаємось у майстра.
Анатолій Максимович (зі злобою). Ну звісно! (Схиляється над столом, стукає по ньому пальцями, різко повертається до Філі). Хлопче, як ти вважаєш: Артюру варто полишати живопис?
Філя. Я не знаю… Я не можу вирішувати за інших, але об’єктивно…
Анатолій Максимович. Так, так, об’єктивно!
Філя. Об’єктивно: ніхто не знає, як виявить себе Артур у польотах, як складеться його життя. А малює він добре – це всі знають. Я б не розпочинав нову сумнівну справу, якщо б випробував себе у звичній роботі й довів, що здатен у ній на значні досягнення…
Анатолій Максимович. Добре!.. Ти розумний хлопець – як там тебе?..
Філя. Філіп.
Анатолій Максимович. Не важливо. Важливо – зробити вибір. Скажи, юначе, ти хотів би, щоб Артюр вступав із тобою до інституту культури? Адже він хороший хлопець, чи не так?
Філя (пошепки). Каа стискає кільця! (Голосно). Я хотів би навчатися з Артуром, бо він хороший хлопець, але не впевнений, що й сам буду там навчатися.
Анатолій Максимович (улесливо). Чому ж такий талановитий хлопець не впевнений, що буде навчатися в інституті культури?
Філя (пошепки). Каа стискає кільця! (Голосно). Ви ж знаєте, усе зараз продається й купується! Сумніваюся, що зможу чесно вступити на бюджет.
Анатолій Максимович. Я міг би познайомити тебе з головою приймальної комісії!..
Філя (червоніє, пошепки). Каа стискає кільця! Уже важко дихати! (Голосно). Дуже дякую, але не треба!
Анатолій Максимович (роздратовано). Чому ж не треба? Чому завжди заважають якісь «але»?
Філя (нервово). Бо їх повно, бо вони стоять між людьми. Я піду вже, добре? (Відвертається від викладача).
Анатолій Максимович. Стій!
Філя заклякає. Анатолій Максимович хапає його за руку, повертає до себе обличчям.
Анатолій Максимович (схилившись до самого обличчя студента). Я не хочу, щоб мій син їхав! Я не хочу, щоб він страждав! Я не хочу, щоб він розбився! (Насувається на хлопця, Філя відступає). А ти?! Ти хочеш?! Хочеш, щоб він загинув, щоб загинув твій конкурент, а мій син?!
Філя. Ні! Ні! Я не хочу! Клянуся!
Анатолій Максимович (дуже м’яко). Тоді допоможи мені його утримати, будь ласка!
Філя (спантеличений). Але ж він… він… так мріє!.. Він же не обов’язково… той… розіб’ється!.. Я не можу… я не маю права вирішувати за інших!..
Анатолій Максимович. Ти можеш, ти маєш право на все, якщо наважишся!
Філя. Ні!.. Я не можу!..
Анатолій Максимович. Тобі не треба вирішувати за інших – тільки за себе. Усе владнається! Просто допоможи мені!
Філя. Нічим дихати! Як тут задушливо!
Анатолій Максимович (загрозливо). Допоможеш?!
Філя. Добре!!!
Анатолій Максимович. План наступний. Артюр має перемогти на цьому конкурсі. Тоді він переконається, що малює майстерно, і йому буде соромно залишити все це.
Філя. Ну що ж – у нього хороші шанси…
Анатолій Максимович. Не дуже хороші, якщо ви всі утрьох візьмете участь у конкурсі!
Філя. А як же інакше?
Анатолій Максимович. Не беріть з тією дівчиною участь у конкурсі!
Філя. Та ви що?! Як можна?! Ми півроку готувалися! Я не погоджуюся, і Сніжана буде категорично проти! Ми любимо Артура, але все має бути чесно!
Анатолій Максимович. Ніколи нічого не буває чесно! А ти дав слово допомогти!
Філя. Але ж я не знав!..
Анатолій Максимович. Не знав, а наважився. Вирішив!
Філя. Ви мене змусили! Ви…
Анатолій Максимович. Но-но! Не перекладай із хворої голови на здорову!
Філя. Так не чесно! Я відмовляюся! (Іде до дверей).
Анатолій Максимович. Ти ж казав, що все продається і все купується!
Філя. Не я!
Анатолій Максимович. Мені потрібен лише диплом – не премія.
Філя (у напівсні). Премія? Мені потрібна премія…
Анатолій Максимович. Потрібна – забирай. Давай домовимося: ти просто йдеш додому, а коли Артур виграє, я віддам тобі гроші.
Філя (білий як крейда). Гроші?.. Але так не чесно…
Анатолій Максимович (підходить до Філі, стискає його тремтячу долоню у своїх руках). Ну що, домовилися? Домовилися! Та не бійся ти так, я тебе не вбиватиму!
Філя (пошепки). Справді?..
Анатолій Максимович. Забирай роботу й заяву!
Філя неслухняними руками насилу запихає підрамник у пакет.
Анатолій Максимович. Слухай, хлопче, а дівчини тієї роботу забереш? За додаткову платню!
Філя (здригається). Ні! Нізащо! Можна зрадити себе, але друга – ніколи! (Вибігає з класу)
Анатолій Максимович. Ех, молодь! Нічого ви не розумієте!
2
До класу заходить Алла.
Алла (оглядається, поправляє збитий набік капелюшок). Навіжений! Так і вбити можна! (До викладача, широко посміхаючись). А ось і я!
Анатолій Максимович. Знову ви?! Ідіть до біса!
Алла. Ми ж так нічого й не вирішили з моєю п’ятіркою!
Анатолій Максимович. Здуріли? Про яку п’ятірку мова? Ви й на мінус п’ять не знаєте історію мистецтв!
Алла. Та хто її знає?! Ха-ха-ха! Кому вона треба?!
Анатолій Максимович. Ну, знаєте!.. Геть з-перед очей!
Алла. Не треба психувати! Я ж для вас зроблю все, що завгодно!
Анатолій Максимович (стрепенувся, посміхається). Все, що завгодно?
Алла (і собі посміхається). Ага, побачили перспективи? А я ж нічогенька, правда? (Кладе викладачеві на плече руку).
Анатолій Максимович (відкидає її руку). А дурненька!.. Вам буде складніше завдання, панночко. Берете ось цей аркушик – і спалюєте його. Берете ось це полотно – і викидаєте його на смітник на іншому кінці міста. (Подає дівчині полотно й заяву).
Алла. А що це? (Читає заяву). Ля-ля-ля ля-ля ля-ля-ля-ля… Сніжана?!
Анатолій Максимович (підозріло). А ви її знаєте?
Алла (роздивляється малюнок, під ніс). Красиво, нічого не скажеш. (До викладача). Сніжка – моя подруга.
Анатолій Максимович (тихо). От зараза!..
Алла. Кажете, спалити й викинути?
Анатолій Максимович (розгублено). Що?
Алла. Спалити й викинути?
Анатолій Максимович. Ви це серйозно?!
Алла. Ну звісно!
Анатолій Максимович. За п’ятірку?!
Алла. Ну звісно!
Анатолій Максимович. Але ж вона ваша подруга!
Алла. Ой, не треба тільки шмарклів! Ви, старше покоління, нічого не розумієте!
Анатолій Максимович. А як же дружба?..
Алла. Дружба дружбою, а служба службою. Ще й Артурчика заграбастала, хвойда!
Анатолій Максимович. Ви просто… просто… диво! А не видасте мене? Не пошкодуєте? Як там честь, сумління?..
Алла (ховає полотно й заяву під широке пальто). Честь і сумління – це атавізми, любчику! Ви якийсь доісторичний, чесне слово! Ха-ха-ха! Ну все, bye-bye! (Наспівуючи, іде).
Анатолій Максимович. Та з ними ж здуріти можна!
3
Заходить Артур.
Артур. Ми йдемо?
Анатолій Максимович. Ти передумав?
Артур. Ми йдемо?!
Анатолій Максимович. Так передумав чи ні?!
Артур (сідає на стіл, стискає голову руками). За що ти мене мучиш? Чому ти над усіма знущаєшся?
Анатолій Максимович. Я піклуюся про тебе, Артюре!
Артур. Я більше не можу…
Анатолій Максимович. Я хочу, щоб ти був щасливим!
Артур. Нічого мені не треба…
Анатолій Максимович. Я не відпущу тебе!
Артур. Не відпустиш?!
Анатолій Максимович. Ні. Я не хочу бути сам. Я не дозволю мене покинути.
Артур. Ти давно вже сам. Ти завжди сам. Людей не можна утримувати силою. Мати пішла, і я піду!
Анатолій Максимович. На кого ти рівняєшся?! На неї, на ту повію?!
Артур (підхоплюється, обурений). Як ти смієш?! Ти зламав її життя! Ти її знищив як творця! Ти вбив у ній людину!
Анатолій Максимович. А матір у ній теж я вбив?! Як би там не було, а дитину свою я не залишу ніколи! А вона залишила. Просто кинула тебе, як цуцика, на вулиці й пішла деінде!
Артур. Вона втекла від тебе, від твоїх зауважень і вимог, від твоєї злобної прискіпливості!
Анатолій Максимович. І від тебе вона втекла! Але ти цього не бачиш! Не хочеш бачити! Сліпець!
Артур. Проте ти у нас всевидющий! Як бог! Або як диявол!
Анатолій Максимович. Мені байдуже, що ти кажеш.
Артур. О, це правда! – тобі байдуже, що про тебе кажуть! Ти просто величезний хитрий змій!
Анатолій Максимович. Нехай і так. Для тебе я стерплю і зроблю все, що завгодно.
Артур. Нічого мені від тебе не треба! Просто дай мені спокій!
Анатолій Максимович. Щоб ти змарнував свій талант?!
Артур. А тобі що до того? Ти хотів би, щоб усі були таким бездарними, як ти!
Анатолій Максимович полотніє і прихиляється до стіни.
Артур (нажахано затуляє долонею рота, пошепки). Дідько! Я ж обіцяв діду, що не скажу цього ніколи!..
Анатолій Максимович. Ти… ти… синку… я…
Артур. Вибач, я…
Анатолій Максимович (послаблює вузол краватки, розстібає верхній ґудзик на сорочці, важко дихаючи). Нічого, Артюре… Правду кажеш, синку… Я бездарний… Я з тих, хто став критиком через брак власного таланту… Але я не дурень… Я це знаю… і мені боляче… Невимовно боляче… ходити поряд з людьми, які вміють переносити світ на полотно, дивитися, як вправно вони працюють пензлем… і знати, що я ніколи, ніколи не зможу так само…
Артур. Але ж інші…
Анатолій Максимович. Так, інші нездари малюють, але в мене… у мене алергія на посередність… Я не можу так… У мене алергія на самого себе…
Артур. Я думав, ти ненавидиш…
Анатолій Максимович. Правильно думав!.. Якась частка мене вперто ненавидить і батька, і тебе, і твою матір… усіх, хто вміє малювати… Ви для мене інший вид… незбагненний, дикий, страшний…
Артур. А інших – звичайних людей – за що ненавидиш?
Анатолій Максимович. За те, що вони спостерігають за моїми стражданнями. Ніхто не повинен дивитися, як страждає людина. Це виховує байдужість і зневіру… Тепер розумієш, чому мені так шкода твого занехаяного дару?
Артур. Розумію. Але я зроблю по-своєму.
Анатолій Максимович. Усе для тебе… (Похитуючись, іде до дверей). Я можу все… Ходімо додому…
Артур. Зараз. Іди, я зачиню вікно.
Анатолій Максимович виходить. Артур зачиняє вікно. Починає рівно складати підрамники. Бере одне з полотен, роздивляється.
Артур. Дійсно, у мене непогано виходить. Але тут тісно й задушливо. Тут не видно неба… Що ж робити?.. (Кладе малюнок на стіл, ходить по кімнаті). Що робити?.. О, вигадав! (Підбігає до стола, хапає свою роботу). Я все одно буду літати – цей конкурс мені ні до чого! Я заховаю свою роботу, щоб у Сніжки було більше шансів на перемогу! (Іде до шафи, запихає підрамник за шафу, відходить і дивиться). Не видно… Ну, Сніжик, усе для тебе!.. Завтра о восьмій викладачі розвісять роботи, а коли батько з іншими членами комісії прийде на дев’яту, часу на пошуки вже не буде. (Іде до дверей, вимикає світло). Вибач, Каа! Так усім буде краще!
Дія третя
1
Майстерня Максима Петровича. За ширмою Сніжана.
Сніжана (витирає ганчіркою пензлі). Ну де ж вони всі поділися? Де вони?! (Визирає з-за ширми). І Дідусь уже давно пішов… А котра ж година? (Дивиться на годинник). О пів на другу!.. Щось не так… Щось сталося! (Встає зі стільця, але дивиться на пензлі). А тут іще Дідусь зі своїм прибиранням! От прикрість!.. (Сіла, знову витирає пензлі). Господи, я без цих пензлів уже давно збожеволіла б… Але ж куди думки подінеш? І чому тільки Петрович не сказав мені задачки розв’язувати?! (Закінчила з пензлями, бере й зосереджено тре палітру). Цікаво, котра година? (Дивиться на годинник). Тридцять дві хвилини на другу!.. Чому ж так довго?! От халепа!.. О, що то?.. Голоси… сваряться наче…
Відчиняються двері, заходять Максим Петрович і Анатолій Максимович. Сніжана не встигає вийти з-за ширми.
Максим Петрович (оступається, тримаючись за груди). Щось мені недобре, Анатолію… Серце…
Анатолій Максимович (не чує батька, знервовано ходить кімнатою). Який скандал! Яка ганьба! Усе мало бути зовсім не так!
Сніжана (за ширмою, до себе). Щось сталося! Посиджу нищечком тут, бо так нічого й не дізнаюся!
Максим Петрович. Ох, Анатолію, годі! Не ятри душу!.. Нехай пізніше… Я трішки відійду і все тоді з’ясую!.. Я наведу лад, я всіх їх виведу на чисту воду!
Анатолій Максимович (опам’ятався). Не треба! Я сам усе з’ясую! Не турбуйся! Піди відпочинь! Іди додому!
Максим Петрович. Ні, не піду! Зараз віддихаюсь і буду телефонувати…
Анатолій Максимович (налякано). Не треба! Не треба телефонувати! Я сам!
Максим Петрович. Е ні! Я не дозволю над моїми дітками знущатися! Скільки вони, мої розумнички, працювали, як сподівалися, і все це – марно?! Допоки я живий, не буде марної праці і марних сподівань!
Анатолій Максимович. Припини! Подумай про своє здоров’я!
Максим Петрович. Що моє здоров’я, коли така несправедливість на світі, коли цей ганебний світ котиться під три чорти! Страшно! (Хапається за серце, сідає на стілець). Господи! Мати Божа! Що ж це коїться?! Як боляче! (Стогне, починає хилитися набік).
Анатолій Максимович (кидається до батька, слухає пульс). От морока! Артюре! Де ти подівся, трясця твоїй проклятущій матері?! Артюре-е-е!!!
Сніжана. (Підхоплюється зі стільця). Господи, що з ним?!
До майстерні забігає Артур.
Артур. Що з дідом?!
Анатолій Максимович. Зараз беремо його й тягнемо до машини. Ти відвезеш у кардіологію, до Семена Кіндратійовича. Схоже, знову напад.
Артур. Напад?!
Сніжана. Напад?! (Затуляє долонею рота)
Анатолій Максимович. Чого стоїш?! Хочеш, щоб кінчився твій дід?!
Артур. Може, «швидку»?..
Анатолій Максимович. «Швидка» у нас занадто повільно їздить. Раз, два – взяли!
Анатолій Максимович і Артур беруть старого під руки, виносять з майстерні.
Сніжана (вибігає з-за ширми, ламає руки). Нічого не розумію! Що таке?! Запитати в Каа? – Не скаже правди. Залишуся за ширмою – може щось і з’ясую! (Знову ховається).
2
Через кілька хвилин Анатолій Максимович повертається.
Анатолій Максимович. Чому все не так?! Чому все не так?! (Лютує, відкидає ногами стільці, зриває штору). Чому там не було Артюрової роботи?! Невже хтось дізнався?! Може, мені помстилися?!
До майстерні заходить Алла.
Алла. Привіт! Насилу вас знайшла! (Здивовано роздивляється навкруги, в’їдливо). О, у вас свято?!
Анатолій Максимович. Чого тобі?!
Алла. Оцінку. (Подає залікову книжку).
Анатолій Максимович (істерично). Оцінку?!
Алла. Ну звісно. Ви обіцяли.
Анатолій Максимович (витирає з чола піт, бере заліковку). Так, обіцяв… (Витягує з кишені ручку, шукає потрібну сторінку; раптом, згадавши щось, хижо посміхається). Я вам не поставлю п’ятірку!
Алла. Це ж чому?!
Анатолій Максимович. Бо ви не зробили так, як я звелів.
Алла. Що?!
Анатолій Максимович. Що я наказував зробити з картиною? Викинути на іншому кінці міста! А ви що зробили?
Алла. Ооо!
Анатолій Максимович. Отож-бо! Ви не тільки інтриганка, а ще й комерсантка! Ви замалювали старий підпис, поставили свій і зранку віднесли картину до крамниці. Нерозумно було віддавати крадену картину на реалізацію біля самісінького коледжу.
Алла. Але ж картина не потрапила на конкурс!
Анатолій Максимович. Але ж ви не виконали мою умову! Знаєте, як кажуть: за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш!
Алла. Я спалила заяву!
Анатолій Максимович. Бо вона нічого не коштувала!
Алла. Це ваше доручення я виконала!
Анатолій Максимович. Половину доручення, так би мовити! Що ж, я можу поставити половину оцінки – два з половиною бали за іспит вас влаштують?
Алла (жалібно). Як вам не соромно! Я ж зрадила Сніжку! Я допомогла вам позбавитися конкурсної роботи моєї найкращої подруги!
Сніжана (за ширмою, неголосно і приголомшено). Бути не може!
Анатолій Максимович. От бачите – ви огидна, продажна істота! Як я можу такій негідниці поставити п’ятірку?!
Алла (швидко витирає сльози). Мерзотник!
Анатолій Максимович. Свята правда! Мерзотники ніколи не ставлять п’ятірок!
Алла. А-а-а-а-а! (Дико кричить, кидається до викладача і трусить його за піджак). Поставте! Поставте! Поставте! А-а-а-а!
Анатолій Максимович (відриває студентку від себе і штовхає додолу). Пішла геть!
Алла (плазує по підлозі). Оооооо! Поставте!
Анатолій Максимович (заносить над нею руку). Згинь!
Алла (підводиться, осмикує спідницю, поправляє зачіску). Ну, Каа, ну гад, ти ще пошкодуєш! (Іде, відкривши двері ногою).
3
До майстерні боком заходить Філя.
Філя. Добрий день.
Анатолій Максимович. Тобі так здається?
Філя (ніяково). Кхе-кхе!
Анатолій Максимович. Чого прийшов?
Філя. Та я той… як його… Ну ви ж пам’ятаєте?..
Анатолій Максимович. Що пам’ятаю?!
Філя. Ну, теє… як там вони називаються…
Анатолій Максимович (пригадав, посміхається). А, теє?! Ну так як же вони все-таки називаються?!
Філя (пошепки, дивлячись додолу). Ну… Кх-кх-кх!... Гроші…
Сніжана (за ширмою, тихо). І Філя сюди ж? І у Філі справи з Каа? Ніколи б не подумала!..
Анатолій Максимович. Так ти грошей хочеш?! Хлопче, та хто ж їх не хоче?!
Філя (зводить на нього очі, глухо). У нас була угода.
Анатолій Максимович. Була та спливла!
Філя. Як це? Що це значить?
Анатолій Максимович. Значить, що нічого ти не отримаєш!
Філя. Чому?! Я ж зняв свою роботу з конкурсу, і ви казали…
Анатолій Максимович. Що коли Артюр переможе, ти забереш премію. Але Артюр не переміг.
Філя. А хто переміг? Сніжана?
Анатолій Максимович. Жодної роботи учнів Максима Петровича на виставці не було!
Філя. Та ви що?! Як так?!
Анатолій Максимович. А ось так. Цікаво, хто це зробив? Кому було образливо чи заздрісно?
Філя (обурено). Чому ви так на мене дивитеся? Це не я!
Сніжана (за ширмою, тихо). Звісно не ти, дурнику!
Анатолій Максимович. Чим доведеш?
Філя. Мені було вигідно, щоб переміг Артур!
Анатолій Максимович. Це тепер не важливо. Іди додому, хлопче. Ми програли.
Філя. Ви програли. Повертайте мені гроші. Якби не ви, я б стовідсотково переміг.
Анатолій Максимович. Це як вилами по воді. А ти все-таки програв, хлопче, програв, бо я не дам тобі ні копійки!
Філя. Так не чесно!
Анатолій Максимович. Чесно, чесно! Усе, як домовлялися.
Філя. Мені потрібні гроші!
Анатолій Максимович. Так дістань! Зароби, позич, укради!
Філя. Я не можу…
Анатолій Максимович. А що можеш? Канючити?
Сніжана (за ширмою, крізь зуби). От змія!
Філя. Мій батько хворий. Йому терміново потрібні гроші на лікування.
Анатолій Максимович (із посміхом). Ай-яй-яй, як невчасно!
Філя. Я не брешу! Будь ласка, дайте мені ці гроші!
Анатолій Максимович. Мені байдуже, брешеш ти чи не брешеш. У мене немає твоїх грошей!
Філя. Я чесно їх заробив! Я чесно зґвалтував свою мрію!
Анатолій Максимович. У тебе марення, хлопче. Іди деінде!
Філя. Я вас благаю! Моя найдорожча людина зараз помирає! Від цих грошей залежить життя мого батька!
Анатолій Максимович. Його життя залежить тільки від випадку.
Філя (червоніє, задихається). Тоді позичте мені! Позичте цю суму, прошу вас!
Анатолій Максимович (зло посміхається). Просиш?
Філя. Так, так, прошу!
Анатолій Максимович (витягає з кишені гроші). Як вищого за себе?
Філя. Так, так!
Анатолій Максимович. Як свого Бога?
Філя (полотніє, простягає тремтячу руку). Дайте… Дайте… будь ласка…
Анатолій Максимович. Скажи – як свого Бога?
Філя. За що ви так зі мною? Я ні в чому перед вами не завинив…
Анатолій Максимович (щулиться). Перед Богом усі винні. (Хоче сховати гроші).
Філя. Ні, ні! Благаю!
Сніжана (за ширмою, молитовно складає руки). Філєчка! Не здавайся! Тримайся, друже! Будь ласочка!
Анатолій Максимович. Так ти скажеш?
Філя (похитується, береться за стіну). Скажу…
Анатолій Максимович (крутить у руках купюри). То кажи!
Філя. Я… прошу вас… як… свого… кхе-кхе-кхе!.. як свого… Бога!
Анатолій Максимович (ховає гроші). Пізно! Пізно навернувся на шлях істинний, синку!
Філя важко дихає, вирячивши очі. Анатолій Максимович іде до підвіконня, бере ключі.
Анатолій Максимович (посміхається). Бог завжди так – скільки не проси, а зробить по-своєму!
Філя (напівпритомний). Немає Бога. Бога вбили. (Витягає з-за пазухи ніж). Грішні божки мають умитися кров’ю. (Іде до викладача).
Анатолій Максимович (не рухається, спокійно). Думаєш, Бога можна вбити ножем?
Сніжана. Ножем?! (Вибігає з-за ширми). Філя! Не чіпай його!
Філя (повертається, божевільний погляд блукає кімнатою й не може зупинитися на Сніжані). А ви думали, Бог може вбити людину? Ні, Бог не може вбити. Убити може тільки людина. (Приставляє ніж до горла Анатолія Максимовича).
Анатолій Максимович. Ти не зможеш убити. А знаєш чому?
Філя. Чому?
Анатолій Максимович. Бо ти не людина. Людина не дозволить Богу втоптати себе в багно. Людина не підніме на свого Бога кривий заіржавілий ніж. Бог не боїться людей, бо люди повиздихали.
Філя. Ні, не повиздихали. Ще не всі, ще дехто захлинається багном. Але годі. Досить! Дивися, Боже! – остання людина вбиває себе ножем, з яким прийшла до тебе! (Перерізує собі вени, опускається додолу).
Сніжана. Філя! Господи! (Кидається до хлопця, сідає поряд із ним навколішки, намагається зупинити кров). Боже мій! Скільки крові!
Філя (наспівує тоненьким голосом). О, скільки крові! Скільки крові! Скільки маків можна намалювати на батисті! Скільки маків на батисті!
Сніжана (підхоплюється, здригаючись від гніву; до викладача). Ти! (Підходить до нього, тицяє йому в груди пальцем). Ти! Ненавиджу тебе, Каа! Ненавиджу тебе! Що ти в біса накоїв?! Я все розповім міліції! Я все розповім Максиму Петровичу!
Анатолій Максимович (криво посміхаючись). Хочеш убити Дідуся? Убити мого любого татка?!
Сніжана. Я… я не знаю!.. Я йому не скажу… Але я щось вигадаю… Я тебе знищу!..
Анатолій Максимович. Ти?! Безголова жінка! Ти! (Штовхає Сніжану у груди). Ти мене знищиш, тупа бездарна мураха?! Ти, одноклітинна, погрожуєш мені?! Це я тебе знищу! Вважай, що ти не навчаєшся вже в коледжі!
Сніжана. Це ми ще побачимо!
Анатолій Максимович. Щоб я не бачив тебе у цій майстерні!
Сніжана. Щоб я тебе тут не бачила!
Анатолій Максимович. Шльондра!
Сніжана (б’є його по обличчю). Повернися на землю, Боже! У самісіньке пекло, звідки ти прийшов і куди ти повернешся!
Анатолій Максимович (хоче щось сказати, але стримується й посміхається). Усі ми там будемо. А ти пам’ятаєш, що біля твоїх ніг помирає остання людина? (Іде).
Сніжана знімає светр, нахиляється й перетягує рукавом скривавлену Філіну руку. Витягає мобільний, набирає номер.
Сніжана. Алло! Алло, «швидка»?! Тут помирає остання людина!..
Дія четверта
1
Майстерня Максима Петровича. У різних кутках кімнати мовчки малюють Філя й Артур. Заходить Сніжана.
Сніжана (тихо). Привіт.
Артур (підхоплюється, біжить до Сніжани й обнімає її). Сніжик! Сніжик мій! Де ти була? Чому не телефонувала? Я вже місяць не можу тебе впіймати.
Сніжана (посміхається). А навіщо мене ловити?
Артур. Бо я люблю тебе.
Сніжана. Але ж я – птах, Артуре, птах із райдужними крилами…
Артур (ображено). Що ти вигадуєш? Зовсім не смішно! (Відвертається, іде до мольберта). Я мало не збожеволів, а вона – «я птах, я птах»! Некрасиво!
Сніжана. Вибач, Артуре. Просто я стомилася. І ти стомився. Ми всі стомилися. Господи, як тут задушливо!
Артур. Тут так завжди. Як твої справи?
Сніжана. Не дуже. Я катастрофічно подурнішала. З усіх дисциплін у мене найвища оцінка – трійка.
Філя (сумно дивиться на Сніжану). Ееееех!
Артур. Чому?! Вони що, показилися?! Ти ж ішла на червоний диплом!
Сніжана. І я його отримаю. Я не з тих, хто здається. Просто тепер мені треба багато часу. Дуже багато часу, щоб знати все на світі…
Артур. А я?
Сніжана. А що – ти?
Артур. Я скоро поїду!
Сніжана. Я знаю.
Артур. Ти кажеш це так спокійно?!
Сніжана. Ти все вже вирішив, чи не так? Уже час заспокоїтися…
Артур. Ти змінилася за цей місяць, знаєш? Ти неначе хвора. Ніби важко тобі підніматися вгору…
Сніжана. Бо легко згоряють райдужні крила… Бо у багатьох людей за пазухою ніж…
Філя (дивиться на Сніжану з докором). Еееех…
Артур. Я нічого не розумію! Що за загадки? Що з вами таке – з тобою і з Філею?
Сніжана. Я сказала – я просто стомилася. А що з Філею – запитай у батька.
Артур. Звісно, я запитував. Я знаю, що стався цей прикрий нещасний випадок з ножем, я здогадуюсь, як це боляче, я розумію, що потрібен час на одужання, але минув уже місяць!..
Філя (тихо). Ти нічого не знаєш і не розумієш. Ти не здогадуєшся, як це боляче…
Артур. То просвіти мене, Філя! Я вже місяць ніби в музеї воскових фігур! Усі тепер зовсім інші!
Філя мовчить.
Артур. Філя, ти чуєш мене?!
Сніжана. Артуре, краще не треба…
Артур. То ти теж щось знаєш? Сніжик, так не чесно! Я хочу знати те, що знають інші!
Сніжана. Справді хочеш?
Філя (тихо). Не треба.
Артур. Я хочу, хочу! Ну кажи вже!
Сніжана (до Філі). А може, так буде краще. (До Артура). Те, що твій батько назвав «прикрим нещасним випадком», насправді було спробою самогубства, до якого Філю схилив Анатолій Максимович. Я була там і все чула. Твій батько – страшна людина. Він обіцяв Філі гроші за те, що Філя зніме свою роботу з конкурсу, а моїй колишній подрузі Аллі – п’ятірку з мистецтвознавства за знищення моєї конкурсної роботи. Він хотів, щоб ти переміг, і якби ти переміг, постраждала б тільки я. Але твоя робота підозріло зникла, і Каа не додержав слова. Ми всі через це програли – і ти, і я, і Філя, і Алла з Каа.
Артур (приголомшено). Ми всі через це програли?!
Сніжана. Усі. Ми програли.
Артур. Здається, ви вб’єте мене, і я не ображуся… Це все, схоже, з моєї вини!
Сніжана. До чого тут ти? Це все з вини твого батька!
Артур. Я заховав свою роботу. За шафу. Увечері перед конкурсом.
Сніжана. Ти? Ти сам її заховав? Але навіщо?
Артур. Я хотів, щоб ти перемогла. Я вирішив, що так буде краще!
Сніжана. Ти вирішив? За комісію? І за мене?
Артур. Чому ж за тебе? За себе. Просто я хотів, щоб ти була поза конкуренцією.
Сніжана. То ти вважаєш, що я тобі не конкурент?! Що ти кращий за мене?!
Артур. Дурні бабські вигадки! Ти мене що, зовсім не чуєш?!
Сніжана. То я дурна баба?!
Артур. Ну, якщо з усього сказаного ти зробила такі висновки, то схоже, що так!
Сніжана. О, чую фамільні нотки!
Артур. Хочеш сказати, що я схожий на Каа?!
Сніжана. Навіть не уявляєш, наскільки!
Артур. Неправда! Неправда!
Сніжана. Відчепися. Давай працювати.
Обидва замовкають. Артур бере пензля, робить пару мазків і відкидає фарби.
Артур. А ти, Філя! Як погодився на таке? Як ти собі дозволив таку ганебну помилку?
Філя мовчить і кволо малює.
Артур. Філя, як ти міг допустити, щоб цей удав видавив усю твою гідність, сплюндрував твою живу душу?!
Філя мовчить і низько схиляється над мольбертом.
Артур. А самогубство?!.. Самогубство – це слабкість дурнів! Як ти міг?..
Філя ридає, ховаючи обличчя в долонях.
Артур. А тепер іще й плачеш!.. Соромно!..
Сніжана (підбігає до Філі, гладить його по спині; до Артура). А ти?! Тобі не соромно?! (На очах у неї виступають сльози).
Артур. Не плач, Сніжик! Не плач, бо будеш некрасива. Сльози – це тільки слабкість.
Сніжана (полишає Філю, підходить до Артура, бере його руки у свої). Артуре!
Артур. Що, Сніжик?
Сніжана. То сльози – це тільки слабкість?
Артур. Тільки слабкість.
Сніжана. А страждання? А докори сумління? А ганебні помилки?
Артур. Тільки слабкість.
Сніжана. А кохання, Артуре? Теж слабкість?
Артур (глухо). Тільки слабкість.
Сніжана (зі сльозами). А я?
Артур. Ти – теж. Ти – моя слабкість.
Сніжана (випускає його руки). Шкода… Шкода, Артуре, що у твоєї несхитної душі була слабкість…
Артур. Була?
Сніжана. Була. Тепер не буде слабкостей – тільки безкрає небо.
Артур (обіймає Сніжану, тихо). Але ти для неба, Сніжик. Ти небо.
Сніжана. Так. Я птах із райдужними крилами. Як і Максим Петрович. А ти й Каа – ви для землі. Каа не хоче неба, бо не можна вжалити сонце. А ти хочеш. Ти правильно вчиняєш, Артуре. Піднімись у небо. Нехай і на металевих крилах…
Артур. То у нас не вийшло?
Сніжана. І не вийде… Якщо правда, що Бог поділив людей на половинки, які прагнуть возз’єднатися, то правда, мабуть, і те, що декому Бог дав більше, ніж половину – душі, розуму, таланту…
Артур. І таким людям складно: вони хочуть, щоб кохана також була більшою за половину, але вони самі вже майже ціле, і вони не можуть поєднатися… (Випускає Сніжану з обіймів, цілує в лоба). Вибач мені, Сніжик.
Сніжана (витирає очі). І ти мені вибач. Вибач, що я плачу і я зараз некрасива…
Артур (одягає куртку, йде до дверей, обертається). Прощавай, Філя. Прощавай, Сніжко. (Виходить).
Сніжана беззвучно плаче.
Філя (тихо). Прощавай. (До Сніжани). Не плач, Сніжко. Усе це – тільки слабкість…
2
Заходить Максим Петрович.
Максим Петрович. О, нарешті і Сніжка прийшла! Дитино, ти плачеш?
Сніжана (витирає сльози). Нічого, Максиме Петровичу. Це тільки слабкість.
Як ваше здоров’я?
Максим Петрович (посміхається). Згідно паспорта.
Сніжана. Добре. Бо ви нас усіх налякали…
Максим Петрович (сумно). Не всіх… (Підходить до Сніжаниного мольберту). Гмммм…
Сніжана. Якісь зауваження, Максиме Петровичу?
Максим Петрович (тре лоба). Я щось… щось я не розумію, що ти малюєш…
Сніжана (здивовано). Це буде парк. Осінній парк. Поки що тільки малюнок олівцем, але я…
Максим Петрович. Гммм… Гммм… (Підходить до Філі). У тебе теж малюнок олівцем?
Філя (знизує плечима). Ні. Олійними фарбами.
Максим Петрович. Дивно… (Сідає на стілець, обхоплює голову руками). Сніжко!
Сніжана. Що, Петровичу?
Максим Петрович. А піди-но, дитино, поглянь на моє нове полотно…
Сніжана йде за ширму.
Сніжана (за ширмою). Господи! (Виходить, шоковано). Я не знаю, що це… Як це вийшло…
Філя (кидається за ширму, вибігає). Там таке багно на полотні! Жах! Хто ж це зробив?
Максим Петрович. Це я…
Філя і Сніжана. Ви?! Навіщо?
Максим Петрович. Здається, сліпну я, дітки… Часом усе пливе, всі лінії розбігаються, всі кольори згасають… Згасає життя моє…
Сніжана. Та що ви?! Не кажіть так, Петровичу!
Максим Петрович. Завжди хотілося бути корисним, хотілося втіху приносити людям. Хотілося, щоб були учні, які були б корисними і приносили людям втіху…
Сніжана. У вас є ми!
Максим Петрович (гладить Сніжанину руку). Мої розумнички! Ви хороші, талановиті дітки, але ви ще дітки… А так хотілося допомогти вам стати майстрами, справжніми майстрами…
Сніжана. Ми станемо!
Максим Петрович. Дай Боже, дай Боже! Справжній майстер – це співець долі людської, людської величі. А ваша доля ще не злилася з долею людства, ще не бачили ви людської величі й навряд чи побачите, бо у ваш час велич не в моді. Складно стати майстром за доби, коли доля так далеко відійшла від величі!..
Сніжана. То що будемо робити?
Максим Петрович. Накрий полотно простирадлом, що біля мольберту, Сніжка. Я вийду, подихаю свіжим повітрям… Прийде невдовзі Анатолій, а мені так важко говорити з ним, так складно… (Іде до дверей). І ще – не кажіть йому про мій зір. Не кажіть. Нехай не знає, наскільки я слабкий… Нехай не знає… (Виходить).
3
Заходить Анатолій Максимович.
Анатолій Максимович (не дивлячись на студентів). Максим Петрович приходив?
Сніжана. Приходив. На хвилину вийшов.
Анатолій Максимович (уважно дивиться на Сніжану, посміхається). Значить, усе-таки прийшла?
Сніжана (також посміхається). Ну ви ж прийшли.
Анатолій Максимович. Як навчання?
Сніжана (удавано весело). Дякуючи вашим молитвам – прекрасно.
Анатолій Максимович. Ну-ну, молодець. Я б теж не здавався… Я посиджу тут, почекаю Максима Петровича. Ви ж не проти, молоді люди?
Філя і Сніжана мовчать.
Анатолій Максимович (сідає на стілець, озирається, позіхає). Ну, які новини?
Сніжана. Ніяких. А у вас?
Анатолій Максимович. Артюр телефонував з автомата. Сказав, що не в місті, що живе на квартирі, працює вантажником на залізниці й до коледжу не повернеться. Сказав, я – найгірше, що було в його житті. (Сумно посміхається).
Філя (червоніючи, радісно). А Максим Петрович сліпне! Його остання робота схожа на багно!
Анатолій Максимович (зацікавлено). Справді? (Дивиться на бліду Сніжану). Справді… Дуже вчасно!
Заходить Максим Петрович.
Анатолій Максимович (до батька). Кажу, ти дуже вчасно! Ти підготував картину, яку подаруєш на ювілей коледжу?
Максим Петрович. Підготував. Це та стара моя робота, на якій зображено…
Анатолій Максимович (встає). Стара? Це не підходить. Потрібна найновіша. Остання!
Максим Петрович (відсторонено, проводить рукою по обличчю, ніби в маренні). Остання? Чому остання? Я не можу…
Анатолій Максимович. Щоб довести, що твій талант не змарнів з роками, що буває золота осінь!
Максим Петрович. Я не можу…
Анатолій Максимович. Чому? Просто скажи – чому, і я, можливо, зміню свою думку.
Максим Петрович. Я не можу…
Анатолій Максимович. Твоє право. То яку мені забирати?
Максим Петрович. За ширмою… Під простирадлом…
Анатолій Максимович заходить за ширму, виносить картину, загорнуту в простирадло, іде до дверей.
Максим Петрович. Толю!
Анатолій Максимович (обертається, здивовано). Що… тату?
Максим Петрович. Ти можеш її залишити?
Анатолій Максимович. Ти ж знаєш – не можу! (Виходить).
4
Сніжана. Петровичу! Що це з вами? Навіщо ви віддали йому ту картину? З вас будуть сміятися!
Максим Петрович. То ви сказали? Сказали йому про мій зір?
Сніжана і Філя пригнічено мовчать.
Максим Петрович. Нічого, не засмучуйтесь. Я не ображаюсь. Усі ми люди… Помилки – це природно… Я завжди пробачаю… Люди – це головне… (Іде до дверей).
Сніжана. Ми можемо якось допомогти?
Максим Петрович. Допомогти?.. Не думаю… Старий майстер – ніби руїни античного храму… Люди приходять, дивляться, дивуються. Їм трохи незручно ходити по уламках минулого і трохи шкода зруйнованої часом і варварами величної краси, але вони водночас радіють, що минули ті незбагненні давні епохи, що перетворюються на брили каменю гігантські будівлі, що все минає, і так має бути… (Іде).
5
Сніжана. Філя! Навіщо ти так учинив?
Філя. Вибач… Просто мені увесь час хочеться зробити комусь боляче… Щось у мені зламалося… Мені болить, і я хочу, щоб іншим боліло… Я думав, йому буде боляче…
Сніжана. Йому – боляче?! Ти взагалі при своєму розумі?! Через тебе він знищить Дідуся! Каа задавить ще одну прекрасну людину. Тебе задавив, і Петровича на старість задавить!
Філя. Думаєш, він мене задавив? Остаточно?
Сніжана. А ти як думаєш?!
Філя складає в пакет свої речі, одягає пальто.
Сніжана. Ти куди зібрався?
Філя. Куди-небудь.
Сніжана. А як же натюрморт?
Філя. До біса натюрморт. Я не буду малювати.
Сніжана. Завтра закінчиш?
Філя. Не закінчу ніколи. Я не буду більше малювати.
Сніжана. Ти що, Філя? Не смішно!
Філя. Мені давно вже не смішно. Я не хочу більше малювати. Я стільки зробив зла – собі, іншим… Мені гріх займатися мистецтвом…
Сніжана. Тобі – гріх малювати?! Філя, отямся! Якби всі грішні люди не займалися мистецтвом, мистецтва просто не існувало б!
Філя. Усе одно. Це вибір кожного.
Сніжана. А різати вени – це, значить, не гріх?
Філя. Гріх. Але моє життя – тільки для мене, а творчість – для людей. Не можна так з людьми…
Сніжана (хапає його за лікоть). Філя! А як же мистецтво для мистецтва, Філя?!
Філя. Щоб займатися мистецтвом заради мистецтва, треба бути мужнім. А я вже ніщо, Сніжка. Каа задавив мене. Остаточно.
Сніжана. Але ж ти казав, що нічого не вмієш! Як ти жити будеш?
Філя. А треба жити?
Сніжана (обіймає хлопця). Філєчка, не кажи так! Усе ще можна виправити!
Філя (відштовхує Сніжану). А я не хочу нічого виправляти! Мені все одно, розумієш?! Байдуже!.. (Іде).
Сніжка. А мені не байдуже. Я не здамся. Я виправлю!.. (Поспіхом збирає речі, одягається, вибігає з майстерні).
6
Музей коледжу. Велике вікно напівзакрите портьєрами. Сутеніє. По центру стіни висить картина під простирадлом. Заходить Анатолій Максимович, піднімає краєчок простирадла, дивиться на полотно.
Анатолій Максимович. Кінець. Довго стояла дивовижна Пізанська вежа, але час вже їй впасти. А все могло бути по-іншому, батьку. Якби зміг пересилити себе, зміг зізнатися, що кінець уже близько, не було б цієї привселюдної ганьби. Але ти завжди був довершеним, батьку, і ти не можеш змиритися, що стаєш звичайним, не можеш відверто сказати, що мрії мої здійснилися. Ти гордий, батьку, і я покараю тебе за гордість. Але я й зроблю тобі послугу – жоден художник у нашому місті не піде з мистецтва так гучно, як підеш ти! Кінець тобі, майстре. Не ображайся! Усе коли-небудь закінчується – Усе, окрім болю! (Вимикає світло, виходить, зачиняє на замок двері).
З-за портьєри виходить Сніжана.
Сніжана. Господи, чому тут таке погане опалення? (хукає на руки) Руки, не смійте дрижати! Для вас я приготувала священну роботу!.. Шкода, що не увімкнеш світло – побачить сторож і вижене, а тоді вже кінець.
Дістає із сумки ліхтарик, вмикає. Викладає на підлогу палітру, розчинник, пензлі і фарби. Знімає з картини простирадло, зітхає.
Сніжана. Так, багато роботи, багато… Ну нічого, Сніжко! Ночі восени довгі. Головне – встигнути до дев’ятої, коли відчиниться музей…
7
Музей. Ранок. Сонце світить на картину й на Сніжану, яка спить на підлозі. Довкола неї розкладені фарби, у руці дівчини – пензлик. Відчиняє двері й заходить Анатолій Максимович.
Анатолій Максимович (бачить Сніжану, потім – картину). Що це таке?! Що це?! (Підбігає до картини, пробує сколупнути фарбу). Майже висохла! (Нахиляється, трусить за плече Сніжану). Вставай! Вставай негайно! Що ти наробила, дурне дівчисько?!
Сніжана (прокидається, протирає очі). А, це ви… Доброго ранку! (Потягається).
Анатолій Максимович (не перестає її трусити). Як ти насмілилася?! Ти все зіпсувала!
Сніжана (відкидає його руку, встає). Припиніть істерику! Я вас не боюся!
Анатолій Максимович. Я тебе вб’ю!
Сніжана (посміхається). Пізно! (Дивиться на годинник). До відкриття музею залишилося десять хвилин. Ви довго спали сьогодні, Каа. Мерзотникам не можна так довго спати.
Анатолій Максимович (розгублено). То що тепер?
Сніжана. Кінець.
Анатолій Максимович (оговтався, зі злобою). Ні, не кінець! Я не здамся!
Сніжана. Не цього разу. Правда ж, непогано вийшло?
Анатолій Максимович (із ненавистю дивиться на полотно). Ідеально. Робота справжнього майстра. Тобі допомагав той хлопець?
Сніжана. Ні. Філя не буде більше малювати. Ви його задушили. Остаточно.
Анатолій Максимович. А як ти хотіла – природний відбір! Життя – то справжній майстер вибору. Так ти сама залишилась? (Сумно). Майстри завжди самотні… (Посміхається) Але ти все-таки молодець!
Сніжана. Ви дуже дивний. Я не можу вас зрозуміти.
Анатолій Максимович. Я і сам не можу. Але мені приємно, що в мене з’явився сильний ворог.
Сніжана. А мені – ні.
Анатолій Максимович. Нічого, ти до мене коли-небудь звикнеш.
Сніжана. То ви не дасте мені спокою?!
Анатолій Максимович. Звісно, ні! Спокій для слабаків. А майстрам потрібні стимули, труднощі. (Прислухається). Чуєш, люди збираються за дверима? Скоро батька вкотре коронують, але ж ми знаємо, що то твоя корона. Відпочинь хвильку, а потім…
Сніжана (посміхається). Ви створите мені труднощі!
Анатолій Максимович (посміхається). У мене це виходить досконало, чи не так?
Сніжана. Істинно: кожна людина – у чомусь майстер.
Завіса.