Етюд
День
Згас.
Мрій
Час.
Спить
Міст.
Впав
Лист.
Парк
Скнів.
Крил
Спів.
П’є
Синь
Віт
Тінь.
Мед
Рос.
Храм
Роз.
Зорь
Сум.
Плин
Дум.
Барв
Вир.
Плач…
Вір…
Падолист
Падолист посміхнувся понуро –
Подих півночі плющ пов’ялив.
Прохолодно, примарно, похмуро
У просторих палацах полів.
Падолист в павутинні постане,
Пофарбує посух пелену,
І пітьма порожнечу пом’яне
Плачем-пахощами полину.
Передчуття щастя
Я знаю – лютою зимою,
Як хуга за вікном бісилась,
Тобі зірками й самотою
Я проти п’ятниці наснились.
Я вірю – ти мене шукаєш.
Я знаю – ти у всьому й всюди.
Я чую кроки – ти блукаєш
У хащах, де дерева – люди.
У тебе кучері шовкові
І запашні, як в квітні ночі.
І живлять сльози світанкові
Твої ясні калюжки-очі.
У тебе голос – гуркіт грому,
У тебе сміх – струмка дзвіночок.
І жаль на тобі креслить втому
Хоч й скеля ти, а не пісочок.
Як вірш – тебе уже я чую,
Як гімн – тебе я проспіваю.
Я аквареллю намалюю
Той рай, де я тебе кохаю.
Ти віриш – я тебе чекаю.
Ти знаєш – я у всьому й всюди.
Тобі я ниточку сукаю,
Бо в лабіринті пастки – люди.
Зміцніє росяне кохання,
Бо серце жевріє. А доти
До тебе маю два питання:
За що люблю тебе і… хто ти?
Жовтневий сад
В бузково-жовтому саду
Палають квіти…
Рукою тихо відведу
Свічада-віти…
А по стежинах добрий цар
Бурштин розсипав…
І айстр рожево-пишний чар
Дощами випав…
Рубіни яблук до хмарин
Сяють-сміються…
Мінорні пахощі долин
Як лози в’ються…
Вогненно-затишні свічки
Дерев по світу…
Співають заспані пташки
Прощання літу…
А полудневі небеса
Як бані сині…
І радісна, й смутна краса
В криштальній днині…
Голос у темряві
Він почав із великої літери,
Він почав із рядка із червоного.
Він почав із сирітства і злигоднів,
Із дитинства голодного й голого.
Всі казали – ти голос у темряві,
Всі сміялись – не вистоять босому.
Всі жаліли – пісень всіх не виспівать
Кобзарю тому дзвінкоголосому.
Він не вірив. Він знав – проспівається,
Простоїться, прождеться, промріється.
Відчував – не нездарі й негіднику
Із небес в серце сонечко сіється.
У душі невсипущій пробилися
Строфи-пагони болю колючії.
Бог поглянув й зітхнув: «От же впертії
Гордяки ці, дурні та й живучії!»
Йому радили: «Досить вже вибриків.
Крапку став і проси, щоб пробачили».
Маяком нам Шевченко поставив лиш
Знак окличний з вогню – щоб всі бачили.
Вже не чутно пісень. Лиш у мороці
Анекдоти і лайка звивається.
Але зрідка в нестиглому голосі
Плач з минулого й зойк нам вчувається.
Нас ні хто не ув’язнить, не вижене.
Ми життя й самостійно зламаємо.
Ми в собі фарисеїв й негідників,
І запроданців вже не караємо.
Але є ще поети. Ми пишемо
Нашу будучність так, як уміємо.
Зберемо, може, бурю із нежиті,
Якщо жаль й порожнечу посіємо.
Почнемо із великої літери!
Почнемо із рядка із червоного!
Знак окличний над струпом поставимо
Сьогодення брехливого й кволого!
З повісті «Full House»
Осінній ранок
Я встану з ліжка. Ніч бліда
Довкола мнеться,
Та день змарнілий дощовий
Вже не минеться.
Крізь скло в кімнату хмар шматки
Повзуть зухвало,
Щоб у душі моїй сумній
Темніше стало.
Дощ сипле смуток, жаль пряде
Й на віти ниже.
Сну супокій дрижить у млі
І серце лиже.
Все крапле, крапле і шумить,
Шкребеться стиха,
Немов у шторах той кажан, –
Предвісник лиха.
І день смутний із-за будівль
Вже визирає,
А сон глибокий, сон святих
Мене минає.
Кохання – буря, друзі – ніч;
Життя в тумані.
Співай мені, ранковий дощ, –
Суцільній рані.
І дощ потоки розпустив,
Як сиві коси.
У місті горя серед нас
Знудилась осінь.
Вона ридає, стогне; зойк
Калюжі пінить.
У ранок сонячний, без сліз,
Ніхто не вірить.
Не встану з ліжка. Я без сну
Марю і млію.
Грішила витончено я –
Тепер не вмію.
***
Я власний найлютіший ворог,
Я сам собі завзятий кат,
Моя душа – негода й морок,
Я – Каїн і його ж я брат.
Брешу і завжди помиляюсь,
На всіх лежить моя вина.
Караючись, тобі зізнаюсь:
Мене зігріла ти одна.
Любила лицаря без шпаги,
Життя владику без вінця,
Борця за щастя без відваги
І безголосого співця.
Любила рани цілувати,
Мене із петлі витягать,
Любила плакати й прощати,
Отруту разом випивать.
Ти просто віддано любила.
Тебе кохати я не смів.
Мені ти квіти дарувала,
А я тобі – батіг зі слів.
Я був твій злий підступний ворог,
Я був твій невсипущий кат,
Бо я – лише негода й морок,
Я – Каїн і його ж я брат.
Я знаю: сльози і страждання
Я заслужив гірким життям.
За страх, за марні сподівання,
За зраду заплачу я сам.
Втомився від змагань за волю.
Зломився від негод і зла.
Та нарікати на недолю
Не дозволяєш ти одна.
Я над проваллям зупиняюсь.
Почуєш серед ночі крик –
Знай: я згоряю. І не каюсь.
Не хочу раю. Я до пекла звик.
***
Ти – сум зачаєний морів,
Ти – райський плід недоторканий,
Ти – шовк надій золототканий,
Ти – спів дзвінкий п’янких вітрів,
Ти – ранок росяний натхненний,
Ти – сон про щастя нездійсненний,
Ти – воля запашна полів,
Ти – рій фантазій нездоланний,
Ти – бог ласкавий невблаганний,
Ти – чари зоряних гаїв,
Ти – вир небес, ти – сміху злива,
Ти – кішка біла незлостива,
Ти – світ чудес, гірке зітхання,
Ти – все навкруг, саме кохання!