Спалахи

Колекціонер

Він колекціонував вечори. На заході сонця виходив на балкон і спостерігав, як закінчується день. Це було захоплюючим заняттям, оскільки не існує двох однакових митей у житті, а тим паче – двох однакових вечорів. Влітку вечори переважно блідо-помаранчеві, сповнені медовою втомою, зойками ластівок,  оксамитовим запахом зів’ялої  трави,  старечими уклонами тополь і недосвідченим співом гітари. Восени – зелені, спокійно-сумовиті, як води глибокого озера, охолоджені крилами перелітних птахів, просякнуті гіркувато-кислим зітханням золотих кленів і сльозами скрипки. Взимку – малинові, скріплені плетивом замерзлих горіхів, відзначені запальними танками горобців, духом домашньої випічки, апельсинів і ледь чутним тремтінням арфи. Але найбільше він любив весняні вечори, і йому завжди здавалося, що їх найменше.
Саме такий вечір він зустрічав сьогодні. Надворі було тихо, лише здалеку, з-за гаражів, плинув безжурний сміх молоді. Тіні розтікались по асфальту й перетворювались на чорнильні плями. Земля часто зітхала, парувала, цікаво поглядала на світ чорними зіницями нещодавно скопаних грядок. Із сіро-бузкових  квітучих абрикос крапав на землю синій морок і багатоголосий спів пташиний. А далі, у розломі темних багатоповерхівок, у гірчично-рожевому тумані дерев і випарів сяяли, ніби запалені сірники, хрести невеличкої церкви. Щемливо-солодко пахло фіалками й мокрим пилом. Вдоволені бджоли десь за горизонтом грали на флейті.
У такі миті він був цілком задоволений. Забував, що знайомі його вважають прозаїчним, неуважним, закомплексованим, просто безперспективним; що давить безбожно малесенька кімнатка без вікон, у якій він обслуговує неважливих клієнтів свого банку; що давно вже втратив друзів; що далеко-далеко, у маленькому селі на півночі України вже поснули в похиленій хаті старі батьки. Все найкраще залишилось у дитинстві, у тій похиленій хаті край села, де вечори були найпоетичніші.
Глибоко запало сонце. Стало холодно і прозоро. На небі був штиль, перші бліді зірки весело заблимали до нього з-під духмяних лазурових хвиль. У темних квадратах вікон спалахували лагідні вогники. На балкон з будинку навпроти вийшла дівчина. Він відразу оживився: розправив плечі, ноги поставив широко, впевнено, недбалим рухом запалив сигарету. Ця дівчина вже давно подобалася йому. Вона жила сама, пізно поверталася додому, і, не вмикаючи світла, виходила відпочити на балкон. Вона сідала на стілець, клала руки на перила, а голову схиляла на руки. Коли світло ліхтаря падало на її видовжене обличчя з оксамитово-синіми очима, одяг і хвилясте волосся, вона нагадувала царівну, яку замкнули в башті. Коли ж лампочка в ліхтарі перегорала, у місячному сяйві ледве виділялися її довгі руки й тонка шия, а русе волосся видавалося зеленим, як у русалки, що гріє на холодній скелі своє примарно-бліде тіло.
Інколи йому здавалося, що вона прихильна до нього. Дівчина зупиняла погляд на його балконі й посміхалась. Вона безвільно опускала білі руки, а він зачаровано дивився на її принадно-блискуче волосся. Час від часу його проймало гостре бажання доторкнутися до тих рук, до волосся, зазирнути зблизька в лагідні очі. Але він не наважувався. Він просто колекціонував її образи на фоні молодої ночі. Він чекав на знак, а його не було. Вона просто посміхалася; потім раптом на місяць зникла, і коли він споглядав захід сонця, йому чогось не вистачало, щось муляло йому кожного разу у спогадах, ніби зрубали улюблене дерево під вікном, яке вщерть наповнювало кімнату тінню й пахощами змитого теплим дощем листя.
І ось знову з’явилася – така сама примарна. Схилилася над поруччям і раптом… раптом помахала рукою! Він був упевнений, що йому придався цей мимолітний рух. Широко розкритими очима дивився він на її балкон, забувши про сигарету, яка вже обпалювала закостенілі пальці. А вона посміхнулась і зробила закличний жест. Він кинув сигарету й зайшов до квартири. Темні обриси предметів збільшувались, заповнюючи всю кімнату.
«Треба йти! Вона кличе! Зараз або ніколи!»
Накинувши спортивну куртку поверх піжами, він вийшов з дому.
«Божевілля! Це просто якесь божевілля! Не може бути! Мені примарилося. Зараз я зайду до неї, а вона погляне на мене, як на дурня, засміється і вижене геть. Не піду!»
Він зупинився перед її дверима й сумно поглянув на кнопку дзвінка.
«А раптом я подобаюся її? Раптом вона кинеться мені на шию і задушить в обіймах? Раптом відбудеться диво?!»
Потягнувся до кнопки, але не натиснув.
«Дива не буде. Краще піду я повечеряю».
Він відвернувся від дверей і наблизився до ліфта. Двері за його спиною відчинилися.
Вона стояла на полосі світла – висока, струнка, із розпущеним волоссям.  Була серйозна.
 – Привіт.
– Добрий вечір, – тремтячим голосом відповів він.
– Нам потрібно розстатися.
– Що?!.. Чому?!..
– Я виходжу заміж. І повішу непрозорі штори.
 Вражений незвичністю й неочікуваністю цієї розмови, він якось дивно труснув головою.
– Шкода…
– Мені також.
 Вона простягла руку й поклала йому на долоню невеличкий аркуш.
– Це адреса моєї сестри. Вона живе недалеко звідси. Її вікна чудово видно з лави в парку. І знаєте, вона дуже красива…
 Він почервонів і ніяково промовив:
– Дякую.
Луганськ, квітень 2009.


Весна

Вона була прекрасна, ніби сама світанкова природа, ця витончено-цнотлива алегорія весни, віднайдена на полотні Ботічеллі. Втілена в майже прозорому порцеляні, здавалася химерною німфою, яка належить до іншого світу – світи краси, чистоти й сили. Лілейного  продовгуватого обличчя ледь торкнувся рум’янець, тонкі губи складались у тиху посмішку мудреця. Великі сумні очі з дорогої лазурі дивилися на відвідувачів спокійно і трішки холодно, як зачаровані висотою гірські озера. Волосся, вкрите білим і жовтим золотом, ніжно обіймало гнучкий стан у легенькому вбранні. Вона була неперевершена.
Ганна Семенівна заклякла в кутку демонстраційної зали, споглядаючи статую. Колись їй подобалася робота консультанта на ярмарку для мільйонерів.  Звісно, яхти, вертольоти, автомобілі, а тим паче збочені речі на зразок діамантових сумок чи платинових кофтинок Ганну Семенівну не цікавили. Проте часом сюди потрапляли і справжні шедеври – імпресіоністські полотна, вироби зі слонової кістки, східна зброя давноминулих епох. Тоді вона могла годинами роздивлятися безцінний товар, випиваючи насолоду від їхньої краси до останньої краплі. Вона із задоволенням вивчала ці чудові речі, але ніколи не мріяла їх придбати. Раніше вона ніколи не заздрила багатіям.
Натовп навколо «Весни» заколихався й розділився на дві групки. Між ними, наче між двох берегів, проплила висока жінка в соболиній шубі. Її чорне волосся було зібране у високу зачіску, що надавала й без того величній фігурі Елеонори Суріної античної помпезності. Високе біле чоло з ледь помітною зморшкою між примхливо вигнутих брів, стиснуті яскраві губи, трохи підняте підборіддя з ямочкою, а найбільше – карі проникливі очі казали про її розум і завзятість. Фантастично багата спадкоємиця нафтовидобувного магната не зазнала особистого щастя й рано включилася до родинного бізнесу, примножуючи мільйони батька завдяки наполегливості й винахідливості. Казали, ніби дівоцьке розчарування відштовхнуло Суріну від чоловіків, а оскільки вона нібито була безплідною, шлюб її не цікавив. Світські левиці не могли випросити дружбу Елеонори й тому стали її запеклими ворогами. Всюди розносили вони плітки про те, що Суріна байдужа батькам і сама не любить їх, що спартанське життя її порожнє, і допоки пекельні очі цієї гордої жінки не витекли слізьми, вона прагне вповні насолодитися пластичним мистецтвом.
Ганні Семенівні подобалася Суріна. Вона була красивою й освіченою, ніколи не поводилася з консультантами як із брудом, а головне – Елеонора любила красиві речі так само пристрасно, як і вона сама. Ганна Семенівна підійшла до гості і привіталася.
 – Яка краса! – ледь чутно вимовила Суріна, не в силі відірвати очей від «Весни». – Божественна краса! Натхнення в чистому вигляді! Заради таких шедеврів варто жити.
Ганна Семенівна поглянула ще раз на порцелянову статую, і щось смутне, тривожне ворухнулось у ній. Десь вона бачила вже такі бліді, майже прозорі оголені руки, таке хворобливо-тендітне тіло, такий журливий усміх безкровних уст. «Весна» неприємно вразила консультантку своєю ефемерністю.
Елеонора роздивлялася статую з усіх боків, захлинаючись захопленням, а Ганна Семенівна намагалася спіймати спогад за прозорий хвіст. Так, вона виразно бачить ці перлові руки з тонкими пальцями поверх лікарняної ковдри, відчуває уривчасте дихання маленького рота. Важко, ніби через силу, підіймаються висохлі груди. У її руках пасмо золотавого волосся…
– Скільки коштує ця дивовижна робота? – запитала Суріна.
– П’ятдесят тисяч євро, – автоматично відповіла консультантка.
П’ятдесят тисяч євро… П’ятдесят! У Ганни Семенівни перехопило подих. Саме стільки потрібно грошей, аби врятувати її сина від раку. Саме стільки потрібно, щоб вдихнути життя в зів’яле тіло, щоб весело посміхнулися його губи, щоб вистачило сили перловим рукам обійняти матір.
– О, це просто крихти! – зраділа Суріна, витягаючи кредитну картку.
– Просто крихти, – повторила Ганна Семенівна. Вона знала, що ніколи не збере ці гроші в необхідний термін.
Консультантка підняла на Суріну очі, і та відступила на крок, глибоко вражена. Здавалося, ця жінка з болісним оскалом і знавіснілим палючим поглядом зараз кинеться на неї й розірве на дрібні шматки. Ганна Семенівна зблідла, її била пропасниця.
– Що з вами? Вам погано? – задкуючи, стривожено запитала Суріна.
– Погано! І не одній мені! – просичала Ганна Семенівна.
Елеонора різко повернулася, зачепила статую. Фантастична «Весна» похитнулася й вибухнула на підлозі уламками порцеляну. Суріна зойкнула і впала навколішки.
– Господи, «Весна»! – голосила вона, припадаючи до підлоги. – Моя «Весна» загинула! Я її вбила!
– П’ятдесят тисяч, – ледь чутно промовила Ганна Семенівна і схлипнула. Тихі сльози відчаю лилися з її очей.
Прибігла охорона, з’явився головний менеджер.
– Хто? Хто це зробив?! – кричав директор.
– Це ми, – плачучи, відповіла консультантка. – Ми змарнували «Весну».
Менеджер поглянув на напівпритомну Елеонору і сполотнів, наляканий її жахливим виглядом.
– Нічого страшного! Не побивайтеся! Пані Суріна, для вас персонально майстер виготовить таку саму статую!
Елеонора здригнулася.
– Ні. Не хочу.
– А ти! – він тицьнув у Ганну Семенівну пальцем. – Ти мені за кожний уламок заплатиш, зрозуміла?!
– Усе втрачено, – Ганна Семенівна у напівсні подала Суріній руку, допомогла жінці піднятись і наосліп відійшла до вікна. Крик менеджера, ніби батіг, розрізав повітря, але Ганна Семенівна його не чула. Цілий світ для неї загинув, як загинула коштовна скульптура. Суріна стала поряд з консультанткою. За склом буяв травень.
– Яка брутальна нині весна, – глухим голосом промовила Елеонора.
– Так, прикро весела й жорстоко жива, – сумно відповіла Ганна Семенівна.
            – Але весна є весна. Навесні ніщо не може бути втрачено! – рішуче мовила Суріна й посміхнулась.
Очі жінок зустрілися. Обидві відчули, що на їх чекає відверта розмова.
Луганськ, квітень 2009.

Зустріч

Даша не знаходила собі місця вже третій день – з тих самих пір, коли дізналася, що мусить забрати до себе тітку. Вона не могла спати, їсти, займатися хатніми справами й навіть просто сидіти – хвилювання й обурення кидало її із зали до спальні, із спальні до кухні, із кухні до ванни, з ванни до балкону. Всюди Даша відчувала себе крихітною-крихітною й нікчемною-нікчемною... Нарешті сіла на краєчок стільця, обхопила плечі руками і спробувала привести думки до ладу. Її привезуть сьогодні, з хвилини на хвилину! А ще позавчора зранку вона була такою щасливою… ні, зовсім не щасливою, але принаймні спокійною… Як довго вона досягала цього омріяного спокою! А тепер людина, яку вона ненавидить найбільше у світі, забере останнє, що в неї залишилося!
Жінка притислася потилицею до холодної стіни. Здавалася, мозок зараз вибухне. Господи, ну звідки тітчині добрі сусіди дізналися, що в цієї фурії є самотня племінниця?! От чому вона не залишила її помирати напівпаралізованою в тому пекельному містечку?! Навіщо дозволила повісити на неї цю хвору дияволицю?! Це було тимчасове божевілля, не інакше! Можливо, ще не пізно відмовитися?.. Ні, вже пізно… Боже, чому вона карається так тяжко?!
Злість переповняла її до краю. Даша жила зараз самою ненавистю, це страшне пекуче почуття стало частиною її самої. За що ненавиділа? Причин було так багато, що не змогла б згадати усі відразу. Найперше – за скупість. Нічого не дістала вона від тітки, окрім зради. У дитинстві ніколи не отримувала подарунків: тітка, буцімто, заробляла крихти, а от одяг любила дорогий, тому племінниця вдовольнялася маленькою шоколадкою на День народження. Потім – гірше. Матір Даші підвищували, а тітку – ні, і, щоб позбутися конкурентки, вона донесла директору, нібито її сестра втягнула одруженого начальника відділу до позастатутних стосунків. Матір вигнали, і з того часу вже ніколи не було в неї гідної роботи. Але найстрашніше те, що вона зруйнувала їхню родину. Цього Даша їй ніколи не пробачить! Вона навіть не могла зрозуміти, навіщо тітка запевняла батька, що дружина його зраджує, а коли сварки досягли апогею, запропонувала йому переїхати до себе. Ніколи не казала, що кохає його, навіть не виявляла поваги. А батько погодився. Дурень! Зачекав півроку, доки Даша досягла повноліття, а потім поїхав із сестрою дружини до невеличкого східного містечка, де невдовзі отримав квартиру… Краще б вони з матір’ю поїхали! Ці плітки, косі погляди, злидні не давали мамі вільно дихнути. Та й вона не вийшла заміж. Бачте, повія, як і стара…
Із того часу Даша вже не жила – існувала. Кинула інститут, влаштувалася з матір’ю на фабрику. Почалася перебудова й поховала надії більшості чесних людей. Обох їх звільнили. Виживали завдяки періодичним заробіткам – пекли пиріжки, в’язали светри, підробляли посудомийками і прибиральницями, навіть пляшки збирали, але жодного разу не отримали від батька ні копійки. Його Даша згадувала часто – із сумом і соромом, тітку – дуже рідко – із нестримною люттю. І ніколи не шукала зустрічі з ними: не було ані бажання, ані часу.
Чотири роки тому пролунав надвечір дзвінок. Даша відкрила двері. На порозі стояв сивий згорблений чоловік із паличкою. Брудний, смердючий, якийсь химерний… Батько!.. Запитав дозволу увійти, сів на тумбочку в коридорі, важко дихаючи. «Якою ж я був сліпою сволотою», – промовив тихо й заплакав. Вийшла мати, кинула на нього швидкий колючий погляд і вилаялася брудно, страшно, як ніколи в житті. «Щоб ти здох, наволоч!»  – мовила наостанок. «Не бійся, вже скоро!» – спокійно відповів він. Так Даша дізналася, що він прийшов помирати.
Мало оповідав про минуле життя, а Даша й не хотіла слухати. І так усе було зрозуміло: отримав квартиру, зробив ремонт, купив меблі, техніку, наскладав грошей, а коли виявили цукровий діабет, став непотрібним. Міг би жити з тіткою як у гуртожитку, але, на горе, почалася гангрена, а тітка зневажала слабких і хворих. «Іди здихати деінде», – сказала одного разу, викинувши його речі за двері. І він пішов. До них. Але Даша вже його не любила.
Він помирав довго і страшно. Ніколи не каявся – бо вже було пізно, ніколи не просив пробачення – бо таке не пробачають. Майже весь час мовчав, і Даша рідко заговорювала до нього. Відчувала себе медсестрою, але не дочкою. Мати не помічала його й марніла щодня сильніше. Коли помер, вони з матір’ю зітхнули вільно. Проте не на довго.
Щось за півроку матір пограбували. Грошей забрали мало, а побили сильно. Вона ледве дошкандибала додому, лягла на диван і вже не вставала. Два роки хворіла і плакала, а Даша за цей час стала сивою, як голуб. Коли поховала, проспала три доби, а потім занурилась у смуток. Лише нещодавно влаштувалася на постійну роботу, купила собаку і трішки розважилась… Аж ось тобі на, нове горе!..
Здушено скрикнув  дзвінок. Даша повільно встала й пішла в коридор. Зараз вона відкриє двері, побачить цю огрядну жінку з модною зачіскою і … щосили вріже їй у нахабну пику! Нехай що там буде, але вона хоча б на мить зробить цій тварюці боляче!
Рішуче відкрила двері. На порозі стояв високий парубок, який підтримував маленьку скривлену стару.
– Здрастуйте. Ви Даша?
– Так. А це?...
– Еге, тітка ваша. Вона, знаєте, сильно схудла й аж усохла хворіючи. Я б теж не пізнав.
Жінка поглянула на тітку. Червоні очі у щілинках безбарвних повік дивилися кудись угору, слина стікала на підборіддя з напіввідкритого синього рота. Даша відчула, що її починає нудити.
– У неї, бач, ногу й руку вивернуло, – показав на скривлені кінцівки парубок. – Сама вона ніяк не може. Мені ніколи, я своє діло відкрив, а так у нашому під’їзді самі пенсіонери залишилися. Шахту, бач, закрили, і всі повтікали…
– Ну що ж, прошу, – Даша вказала на крісла перед телевізором.
Парубок допоміг сісти старій і присів сам.
– А ще, знаєте, що страшно? Вона ж нічого не пам’ятає. Особливо з того, що ось недавно було.
– Склероз!
Стара від голосу племінниці ніби отямилась.
– Де я? – тихо запитала вона.
– У племінниці, – пояснив парубок.
– Ні, племінниця мене ненавидить. Вона дуже погана… Як її мати…
Парубок хотів заперечити, але Даша зупинила його.
– Не треба. Це зайве.
Парубок знизав плечима. Даша приготувала чай, пригостила кексами, гість підкріпився і встав.
– Вибачте, я поїду вже, бо роботи повно. А ви ж не забудьте, як ми домовлялися…
– Так, я приїду до вас невдовзі й вирішу всі справи. Я зателефоную. Дякую вам.
– Та це вам дякувати треба, – посміхнувся парубок. – Дай Бог усього!
Даша зачинила за гостем двері, пройшла до зали й сіла поряд зі старою. Зморщене старече обличчя видавалося їй огидним. Даші знову захотілося її вдарити.
– Добрий день, – промовила стара. – Ви хто?
– Даша.
– А-а-а…
Червоні очі уважно дивилися на жінку.
Хоча б вилаяти її, виплеснути свій біль, висловити своє страждання! Все одно вона все забуде, це немічне стерво, а завтра буде так само пускати слину і кліпати червоними очима. Хоча б хвилину бунту! Хоча б мить помсти!
– Ви знаєте, я така хвора, – пробелькотіла стара. – У мене нікого немає… Я нікому не потрібна…
Серце Даші захлинулося жалем. Це вже не тітка-зрадниця, це якийсь безсилий шматок м’яса, щось гірше за її собаку, бо собака любить господарку і буде вірна, а ця істота вже ні на що не здатна, навіть на зраду! Даша не може зробити боляче цій беззахисній старій. Господи, чому ти караєш так тяжко?! Чому забрав навіть надію на справедливість?!  Чому вона завжди має дбати про рештки чиїхось неповноцінних життів?!
– Знаєте, дорогенька, мені нікому навіть води подати…
– Нічого, не переймайтеся! – над силу ласкаво промовила Даша. – Я подбаю про вас, обіцяю…
Луганськ, квітень 2009.

Нездара

Андрій Павлович повертався з планерки  до кабінету. Під дверима постійно стовбичили пацієнти – завжди стурбовані, спантеличені й нахабні пенсіонери, декілька огрядних жінок зі стомленими обличчями та мовчазний молодик із вадою серця, який уже декілька місяців стоїть на обліку в кардіолога. Андрій Павлович прослизнув поглядом по гронах сумних очей, не виділяючи жодного пацієнта з величезної черги: за чотири роки роботи в державній лікарні він втратив будь-яке співчуття до тих безкінечних мас людей, що сунули до нього з ранку до вечора. Він просто виконував свою роботу – натхненно лагодив коштовний механізм, який потребував майстерного ремонту.
  Кардіохірург попросив пацієнтів зачекати декілька хвилин, перш ніж заходити. Чоловік, що прихилився до облізлої стіни поряд з молодиком, жбурнув на Андрія Павловича уважний погляд мишачих очей. Лікар здригнувся, ніби цей пронизливий погляд величезною іржавою голкою увійшов йому в саме серце й наповнив шлунок пульсуючим відчуттям порожнечі. Андрій Павлович зблід і втік до кабінету.
Лікар сів за стіл і схопив ручку. Не може бути, щоб то був Він! Це ніби нічний жах, який переслідував його протягом усього навчання в медінституті та навіть перших місяців самостійної практики! Якийсь абсурд! То не Він! Але дуже схожий… І ці очі!.. Ці жахливі безжальні очі тисячі разів катували його, вганяючи в холодний піт… Ніколи Андрій Павлович не зможе їх забути! Але ж Він не міг сюди прийти! Навіщо Йому приходити?!
Кількакілограмова ручка випала з холодних пальців Андрія Павловича. Навіщо Він прийшов? Лікар не міг уявити, що його колишній викладач хворіє, як звичайний смертний. Ні, Він не здатний хворіти! Той, хто завжди знущався з веселого студента Андрія Лисенка, виснажував понаднормовими завданнями й додатковою літературою, цілу годину мордував на іспиті, а потім усе-таки поставив четвірку – єдину четвірку в його вистражданому дипломі, – Він не людина! На все життя вразила Андрія Павловича та ганебна сцена в моргу. Куций професор Пацюк П. П. схиляється над трупом, вдивляється в тільки що проопероване серце і, блиснувши на Андрія зневажливим поглядом, гострішим за скальпель у руці студента, тихо промовляє: «Нездара! Вважайте, що це ви його вбили, Лисенко. З вас ніколи не вийде хороший лікар!»
Навіщо Він прийшов?! Переконатися, що його студент залишився нездарою?! Ні, він не нездара! На його рахунку тридцять сім операцій – без винятку вдалих! Не випадково під його дверима завжди сваряться безліч пацієнтів! Їх так багато, що він навіть облич їхніх не пам’ятає!
Нова голка болю прип’яла його серце до спинки стільця. Згадалося, як професор Пацюк П. П. скаржився лаборанту: «У мене стільки пацієнтів, що я й облич їхніх не пам’ятаю. Але вони моє  запам’ятають назавжди – я ж бо їхній Месія!» То що ж це виходить? Колишній веселий студент Андрій Лисенко стає схожим на Нього?! І він теж вважає себе чиїмось Месією?! О, так, він Його перевершив! Нехай зайде, побачить Месію нового, Месію, якого Він, якийсь там напівлисий Пацюк П. П., назвав нездарою!
У двері постукали. Андрій Павлович підхопився з місця. Зараз увійде! Він увійде! А раптом операція пройде невдало? Він не переживе цього! А може й переживе… Раптом він випадково схибить?! Або ж не випадково… Господи, він  став схожим на Нього!.. Як же він Його за це ненавидить!
Двері відчинилися, до кабінету рішуче увійшов постарілий професор.
– Здрастуйте, Лисенко! – ласкаво промовив Пацюк П. П.
Андрій Павлович був не в змозі відповісти. Він лише нажахано й захоплено дивився на пацієнта, ніби на рідкісну отруйну змію.
– Колись я довіряв вам свої думки і знання, тепер прийшов час довірити серце, – сором’язливо посміхнувся професор.
Кардіохірург декілька секунд дивився на нього, і раптом вигукнув:
– Я не нездара!
– Пам’ятаєте, я сказав вам колись у морзі, що з вас не вийде хороший лікар? – суворим тоном запитав Пацюк П. П.
– Хочете сказати, що помилились? – сіпнувся назустріч викладачу Лисенко.
– Не помилився! Я знав, що з вас вийде прекрасний лікар!
Андрій Павлович на мить остовпів і просичав:
– А не боїтеся, що я вас заріжу?!
– Не виключено. Але я попри все доб’юся, щоб ви нарешті стали прекрасним лікарем. Я ризикну.
Кардіохірург посміхнувся:
– Я також!
Луганськ, травень 2009.

Лицемір

Савелій Панасович нервово курив на зупинці, мимохіть озираючись. Він відчував себе незатишно – горбив худі гострі плечі, ніби комплексував через високий зріст і трохи змерз цього вологого осіннього ранку.
Маршрутки ковтали заспаних людей або випльовували їх просто в калюжі на узбіччі. Люди викочувалися з темного черева авто, і, важко зітхаючи, зникали у волохатому вранішньому тумані. Цей колообіг пасажирів злегка дратував Савелія Панасовича.
Товстий рудий чоловік у випрасуваному костюмі торкнувся руки Савелія Панасовича.
– Вибачте, пане, а ви, часом, не Савелій Крушницький?
Чоловік здивовано й налякано підняв на товстуна очі різким рухом зіниць.
– Що вам потрібно?
– Дозвольте відрекомендуватися: Сергій Павлович, професор семіотики й великий шанувальник вашого таланту. Ви живете в цьому місті?
– Ні.
– Вибачте, ви, певно, у справах видання творів?
– Ні.
– Якщо ви не дуже зайняті, я хотів би запросити вас до себе на каву. Така честь…
– Ні. Я дуже зайнятий.
Професор семіотики образився, скривився  й уже майже плакав.
– Вибачте, я не можу, – крижаний тон Крушницького трішки відлиг, коли він скосив на засмученого співрозмовника тьмяні сині очі. – Я приїхав на могилу батьків і вже повертаюсь додому.
– То, можливо, ви хоча б розповісте, як ви пишете свої твори? Ну будь ласка, хоча б трішки!
Глибокі зморшки заметушились на папірусному обличчі письменника. Савелій Панасович знизав плечима й дістав нову сигарету.
– Як пишу?.. Просто переношу життя на сторінки, та й усе…
– Ваші твори такі світлі, життєствердні! Ви справжній гуманіст, не те що нинішнє плем’я! Відразу відчувається, що ви любите людей любов’ю глибокою й чистою! Я в цьому схожий на вас!
Крушницький посміхнувся стомлено й сумно.
– Сумніваюся, що ви схожі на мене.
– Ви, певно, здобули блискучу освіту? Такі глибокі знання з літератури, історії, філософії та естетики дають, напевне, лише за кордоном?
– Не знаю. Я не був за кордоном, – захлинаючись, затягнувся Савелій Панасович.
– Справді?! Ніколи б не подумав! У вас такий широкий світогляд!
– Широкий світогляд дають не тільки мандрівки, але й самотні роздуми.
– А ви любите бути самі?
– Я звик.
– То в якому університеті ви навчалися?
– Я закінчив вісім класів загальноосвітньої школи.
– Невже?! – вражений до глибини душі, Сергій Павлович затис великого масного рота короткою долонею.
– А що, власне, вас так дивує?
– Просто… просто… деякі наші професори знають менше за вас…
Крушницький невдоволено хмикнув.
– То це не до мене, а до них претензії.
– Я розумію… Ви займалися самоосвітою?
– О, так!.. У мене було для цього вдосталь часу…
Савелій Панасович відкинув недопалок і дістав нову сигарету. Він часто дихав, щулився, крутив сигарету в довгих жовтих пальцях. Товстий професор поглянув на його руку й дивно хлипнув.
– Що?.. Що це?! – він указав на татуювання у вигляді персня з хрестом на руці письменника.
– А, це?! – стривожено відгукнувся Крушницький, заховавши руку за спину. Біль захмарив його обличчя. – А ви не знаєте?
– Ви що… СИДІЛИ?!
– Так, Я СИДІВ!!!
Люди на зупинці озирнулися на цей дикий вигук і відсахнулися від чоловіків.
– Але ж ви пишете такі світлі, життєствердні книжки! – залопотів Сергій Павлович. –  Ви ж так любите людей…
– Та хто вам сказав?! – скипів Савелій Панасович. – Я ненавиджу людей і боюся їх! Всюди сама мерзота!
– І це кажете ви? Ви?! – нарешті зібрався з думками й обурився професор семіотики. – Та як ви смієте так казати?! Як ви наважилися писати ще й для дітей?!
– Я люблю дітей. Діти ще не виросли у сволоту. Я маю надію вказати їм вірний шлях.
– Зек вкаже вірний шлях нашим дітям?!
– А хто вкаже?! Ти?! Ти ж нічого в житті не бачив!
– Яке нахабство! Геть від мене, лицеміре!
Підійшов автобус – пасажири кинулися до дверей. Салон уже був повний, люди лаялися, тиснули, штовхалися. Нарешті на зупинці залишилися лише троє – професор, письменник і повновида дівчина. Крушницький відійшов убік, надаючи дівчині можливість зайти першою. Але Сергій Павлович вискочив наперед, штовхнув дівчину й заліз до автобусу. Двері зачинилися.
– Лицемі-і-і-і-і-р! – завзято кричав рудий товстун з-за зачинених дверей.
– От хамло! – надула губки дівчина.
– Професор семіотики, – посміхнувся Савелій Панасович.
Луганськ, травень 2009.

Мить щастя

Кажуть, людина створена для щастя, і всі відчуття, всі здібності її спрямовані на отримання насолоди. Я в це не вірю. Я реалістка. Або прагматик. Називайте, як хочете, – тепер усе не важливо. Адже я не живу вже в загальноприйнятому сенсі цього страшного, оманливого, крихкого слова. Проте існую – бо намагаюся мислити.
Це був жахливий день – один з небагатьох фатальних днів, які рано чи пізно випадають на долю кожної людини. День, коли все втрачено, і вороття до щастя немає. Я шкандибала крізь здушений ранок, і свідомість моя, немов комаха в павутинні, мляво здригалась у сутінках байдужості. Думки ледве ворушилися, кожен крок відлунював у серці тупим нудотним болем. Сутність моя була сповнена нерозуміння – і страху.
Як це сталося? Я нічого не могла згадати. Лікарі певні, що в такий спосіб організм захищається від потрясіння. Але я не хотіла спокою – я хотіла правди. Мріяла хоча б пам’ятати, бо залишилась тільки пам’ять…
Чудовий тиждень на узбережжі ласкавого моря – це і є щастя. Світанки, прикрашені піднесенням, дні, сповнені полум’ям, вечори, збагачені барвами. Довга, весела дорога додому і раптом –… безодня…
Я довго не хотіла вірити в цю катастрофу. Думала, зараз відчиняться двері палати й увійде мама – проста й тиха; за нею вбіжить, голосно вигукуючи моє ім’я, маленький братик, а сестра стримуватиме його за руку, як завжди загадково посміхаючись. Нарешті й тато – великий, удавано грізний – швидко переступить поріг і рішуче зачинить двері. Але вони не йшли. І ніколи не прийдуть. Це немислимо, але вони… вони… загинули…
Почався дощ. Тонкі сірі струмені швидко поєднали небо й землю, замкнувши місто в холодну клітку вологи. Вода поволі розтікалася дорогою, зміїлась у вибоїнах. У мокрому асфальті, ніби в  брудному дзеркалі, відбились понурі тьмяно-жовті дерева, маленькі будиночки й непорушно-хмарне осіннє небо. Я теж відбилась у калюжі – чи то соляний стовп, чи то гіпсова статуя. Дощ різав моє обличчя, і я поволі приходила до тями. Краще б не було цього безжального пробудження, цього усвідомлення своєї ницої самотності! Крізь застиглість погляду й рухів почав пробиватися відчай, викривлюючи кожну мою рису, і я в розпачі скаламутила ногою одну калюжу, потім другу і третю. Я стрибала в нестямі посеред дороги, а довкола мене крутились каламутна вода й напівзгниле опале листя…
День відболів, як нічний жах. Я не хотіла йти додому, але вечір невблаганно дихав холодом і змушував шукати притулку. Я зупинилася біля літнього театру і, побачивши під напівобваленим склепінням лаву, піднялася на підмостки й сіла в глибині сцени. За моєю спиною то згасав, то знову спалахував вуличний ліхтар. Помаранчеве світло спотворювало кленову алею: вона ніби розпливалась в усі боки в мерехтінні мокрих лав. Мені не подобався вигляд порожнього глядацького залу, але я так стомилася, що не мала сил для руху. Я схилила голову на груди й заплющила очі.
Раптом я почула рівний хід годинника і струснула дрімоту. Поряд зі мною стояла людина в темному плащі, тримаючи годинник на ланцюжку. Годинник розхитувався, виблискував сріблом і голосно підспівував набридливому дощу: «тух-тух-тух». Незнайомець озвався не відразу.
Він: Сумуєш?
Я: Дуже.
Він: Чого не вдома?
Я: Вдома все не моє, а наше…
Він: Є «ти», а «вас» немає.
Я: Знаю. І мені страшно.
Він: Чому?
Я: Я звикла до щастя.
Він: То ти була щасливою?
Я: Як і всі люди.
Він: Ти зможеш відродити щастя.
Я: Ні, не зможу. Я і не хочу цього: це тяжкий гріх перед ними. Я залишила родину – і це гріх також.
Він: Хочеш умерти?
Я: Не знаю. Якщо стане легше – напевне.
Він: Легше не стане. Але в тебе є втіха: ти пережила їх, а не вони тебе.
Я: Так… Вони, принаймні, зараз не плачуть.
Він: І ти не плач. Живи заради друзів, заради доброї справи.
Я: Вони – мої друзі, вони – джерело й ціль моїх добрих справ. Я нічого окрім них не маю.
Він: Маєш право жити.
Я: Це право сильних.
Він: А ти слабка?
Я: Лише зараз. Проте я змогла б зробити все – все, що завгодно, аби поєднатися з ними.
Він: І відмовитись від майбутнього?
Я: Так. За одну мить щастя жити з ними, жити для них, просто по-справжньому жити…
Він: Мить – це мало. А ось тиждень… Тижня досить. Хочеш бути з ними в той останній ваш тиждень?
Я: Хочу!!!
Він: Більше за життя, яке буде попереду?
Я: Більше за все на світі!
Він: То будь! – і нас поглинула темрява…
О Господи, не можна передати щастя того, того справжнього екстазу, коли я відкрила очі й побачила поряд із собою на теплому піску мою сестру – живу, веселу, здорову! Я знову була на морі, розкошувала в бурхливій любові близьких і була вдоволена своїм чудесним становищем. Я теперішня немов би була всередині мене минулої і з насолодою споглядала своє безпечно-радісне життя. Моя свідомість була на краю тієї колишньої свідомості, мої думки були витіснені тими колишніми думками, але вночі, коли в мозку наступало нетривале затишшя, я намагалася зрозуміти природу цього неочікуваного дива і врешті, нічого не зрозумівши, просто раділа. Я довго була щасливою, але одного разу, заколисана материними очима, я усвідомила, що та катастрофа все одно була й неодмінно буде, і з того часу щастя моє було невід’ємне від смутку.
Скільки відтоді минуло часу, я не знаю. Секунда, місяць, століття – я не могла зрозуміти. Рік за роком я проживала той безмежно щасливий тиждень, і я себе поза ним вже не уявляю. Я починаю забувати все, що було до й після нього – так мізерно мало часу я маю для нових думок і нових відчуттів. Усе моє єство й моє існування сповнене минулим, яке завжди тікатиме, проте залишиться зі мною. Поволі втрачається смак до багаторазово пережитої радості – завжди однакової, завжди нудної. Тепер мене мучить одне єдине питання: яке воно було, те втрачене майбутнє? Чи сподобалось би воно мені, чи задовольнило б мої серце й розум? Чи не помилилась я, відмовившись від обіцяного нового життя? Часом я хочу попередити рідних про аварію на тій вихилястій гірській дорозі, хочу знову прийти до занедбаного театру і сказати людині з годинником: «Я хочу все змінити!» Проте і слова мої, і вчинки – ціле життя моє обмежене тижнем, давно вже визначені й цим мені ненависні. Я шкодую, що проміняла незвідане майбуття на солодку мить колишнього щастя, але спокутувати цю жахливу помилку й насолоджуватися нею я буду вічно.
Луганськ, листопад 2008.

Квиток у мрію

Осінь – свято Поетів. Осінь – спокута Грішних. Осінь – фортеця Втоми.
Осінь… Осінь назавжди…
Центральна вулиця міста втікала з-під ніг. Довкола – сотні стурбованих облич, які розчиняються в гуркоті автомобілів. Але це не важливо. Все не важливо.
Тепер вона – головне посміховисько їхнього «кулька». Як вони наважилися перетворити її виступ на цирк, як вони дозволили собі знущатися з найсвятішого – з музики?! Господи, чому вона не Паганіні?! Чому не змогла зіграти на одній струні?! Але вона обов’язково помститься їм за сьогоднішню ганьбу, за знівечену скрипку! Нехай у неї відсохнуть руки, коли вона не зіграє на наступному концерті свій «Дует закоханих» чи сонату Білій Троянді!
Восени її завжди спіткають невдачі. Сьогодні єдиний вечір, коли московський балет дає «Лебедине озеро». У їхньому місті ще ніколи не було балету. Але грошей на квиток немає: стипендія станула в перший же тиждень. Господи, чому вона не Чайковський?! Чому в неї нічого не виходить?!
А довкола листопад. Уздовж тротуару нестримний вітрюган жене із днів журби зів’яле листя.
Вона зупинилася під старезним дубом і подивилася вгору. З похмурого неба падали на похилені плечі пожовклі уламки примарного літа.
На думці тужливі пісні:
«Паде додолу листя з деревини,
Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.
Осики лист кривавий із гіллини
Паде, немов ножем його пробито;
Жалібно жовте листя березини,
Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?!»
Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить, —
Таж він недарма тепле літо втратив!
Най в’яне листя, най метіль гудить,
Се сил його не зможе підірвати,
А плід його приймесь і буде жить!»
Прямо в холодні долоні впав золотавий дубовий листочок. Він ще теплий, сповнений сонця і спраги до життя. Марно! Осінь вбиває надії.
Дівчина сховала листок до кишені й рушила далі. Скоро початок вистави. Вже звідси видно темний натовп, який хвилями накочується на обшарпану будівлю театру. Вона підійшла ближче й почала роздивлятися людей. Ось кістлява блондинка з маленькими дітьми – вона розуміється на музиці? Ось безмірний бізнесмен, затягнений у шкіряний плащ, – він любить танці? Ось гурт пом’ятих розпатланих парубків із божевільними очима – вони закохані в театр? Їх всіх не цікавить мистецтво, але вони наполегливо проштовхуються у вузькі двері, бо балет – це престижно. Як вона їх всіх зараз ненавидить!
Дівчина оговталася лише біля самісіньких дверей: невпинний людський потік підхопив задуману скрипальку й поніс до театру.
– Ваш квиток? – почула вона над вухом крижаний голос високої жінки у величезних окулярах.
Дівчина розгублено озирнулася й занурила руки в кишені.
– Ось, – автоматично промовила вона, простягаючи перевіряючій щось шершаве й ламке. – Тримайте.
Жінка мовчала. Скрипалька поглянула на застиглу руку перевіряючої: на її долоні лежав дубовий листок. Серце дівчини завмерло від жаху. Тепер усе! Тут не звикли до жартів бідних. Цікаво – просто проженуть із лайкою, виштовхають у шию, нам’явши боки, чи викличуть міліцію? Краще б стратили на гільйотині!
Дівчина нерішуче поглянула на сувору жінку повними благання очима. Обличчя перевіряючої було спокійним і світлим.
– Ви можете проходити в зал, – промовила вона.  – Ваше місце в п’ятому ряді.
Дівчина, затамувавши подих, швидко пройшла в зал. Дійсно, одне місце в п’ятому ряді було вільним. Боячись втратити свідомість, вона повалилася на червоне крісло й озирнулася. Ніхто не шепотівся довкола неї. Ніхто не тицяв у неї пальцем. Світло згасло, залунала музика, розійшлися портьєри. Господи, невже ти для кожного з нас приберіг диво?!
Луганськ, грудень 2008.

Незакінчена розмова

Олександра сиділа біля вікна, прислухаючись до ніжного голосу диких голубів, які пестили один одного поміж засмученими вітами берези. Вони вже давно оселилися на цьому дереві й надихали дівчину своїм неголосним воркотінням.
У кімнаті було темно. Між завісами сяяла тоненька смужка сріблястого світла, яке падало просто на п’яльця, а потім розподіляло присмерк зали на дві майже рівні частини. М’які меблі, килими й портьєри розповсюджували запах лаванди.
Олександра втомилася й напівлежала у кріслі, милуючись акуратною затишною кімнатою. Нею володіло дивне щемливе відчуття незадоволеного бажання, причому бажалося всього й відразу.
Задзвонив телефон. Олександра повільно простягла руку і взяла трубку.
 – Слухаю.
Після невеличкої паузи приємний жіночий голос промовив:
– Привіт! Ти не дуже зайнята?
– Ні, – мляво відізвалася Олександра. – А хто це?
– Лора.
Олександра швиденько перетрусила скриньку своєї пам’яті й чесно сказала:
– Вибач, я не пам’ятаю тебе.
– А ти й не повинна. Ти мене не знаєш.
– То чого тобі треба?
– Поговорити. Адже ж ти не зайнята, правда?
– Так, – трішки оживилася Олександра. – Можемо й поговорити. До речі, мене звуть Саша. А ти де?
– У Канаді.
– Де?!
– У Канаді.
– А це не задорого для тебе – розмовляти із незнайомкою з України?
– Ні. Цікаво, що ти спершу запитала про гроші. Напевне, економна?
– Напевне. Я небагата.
– Я також. Але я через це не переймаюся. Гроші легко приходять до мене й так само легко йдуть.
– До мене гроші ніколи не приходили легко, і я не можу дозволити собі їх розкидати.
– А хіба спілкування з колишньою співвітчизницею – це марнування грошей?
– Як на мене.
– І ти навіть не передзвонила б мені зараз, якщо б дзвінок обірвався?
– Думаю, ні.
– Ну то й нічого. А ти заміжня?
– Так. А ти?
– Ні, що ти! А твій чоловік, видно, скнара?
– Ні, він просто поміркований.
– Хто він, який він?
– Він високий і поважний, у нього горда постава, а погляд ясний і спокійний. У нього красиве густе волосся й пухнаста борода. Він доктор астрофізики.
– Він старий?
– Ні. Йому п’ятдесят.
– Отакої! А тобі? Ти яка взагалі-то?
– Мені двадцять п’ять. Я також висока на зріст, волосся  в мене темне, гладко зачесане. Обличчя довге й рум’яне, очі сірі, брови густі та широкі. Фігура струнка, але хода заважка й ніби стомлена.
– А чому ти пішла за нього? Ти його кохаєш?
– Він – справжній чоловік: сильний, інтелігентний, розумний. Я відчуваю себе захищеною. Він ніколи не поставить мене в незручне становище, ніколи не залишить наодинці з проблемою. Він завжди уважний.
– Скажи – старий, із в’ялим тілом і поганим запахом з рота.
– Це не важливо. Він чудова людина.
– Як батько!
– Як батько? Та ні!.. А може…
– Ти так і не сказала, чи кохаєш ти його!
– Він каже, я закохана в Єсеніна, а реальні чоловіки для мене не існують. Сміхота, правда?! Ха-ха-ха!
– Та ні, це не смішно. Так воно, мабуть, і є. А все ж таки – ти кохаєш чоловіка?
– Чого ти прив’язалася?! Яке тобі діло?!
– Ну просто скажи!
– Я люблю його!
– Але не кохаєш!
– Так, не кохаю!!! Я вийшла за нього, щоб спокійно займатися вишиванням! Це моя мрія і мій єдиний талант, а для його розвитку потрібні вільний час і забезпеченість! Не відчуваю я до нього того, що має відчувати до чоловіка жінка, зрозуміла?! То що, задоволена тепер?!
– Ні. Чому це я маю бути задоволена, що ти взяла шлюб без кохання, Сашо?
– А чого ти хотіла?!
– Правди. Я люблю правду.
– То от тобі правда: я його лише поважаю, не більше!
– Спасибі. А діти в тебе є?
– Ще ні. Але я про них постійно думаю. Хочу багато дітей, як це було за давніх часів,  –  четверо, п’ятеро, а може й більше!
– Та ти природжена жінка, як я подивлюся. Саме для такого старіючого доктора, як твій. Не переймаєшся, що цей дитячий садок змарнує твою красу?
– Ні, не переймаюся. А щодо тебе?
– У мене не було дітей, немає й навряд чи будуть. Та я їх і не хочу.
– А скільки тобі років?
– Дев’ятнадцять.
– А, ну це ще тобі не час! Років через п’ять заговориш по-іншому!
– Сумніваюся. Я не з тих, хто змінюються. Навіть – на краще.
– А ти вважаєш себе поганою людиною?
– Зовсім ні. Я не роблю зла, принаймні навмисне. Просто люди мене не розуміють. Я так вважаю: не треба себе силувати до того, що не до душі. От не подобалося мені у школі – я її покинула, а всі відразу здійняли крик: «Що це за новина?! Як ти житимеш без освіти?!» А я, як бачиш, живу й не скаржуся. І зовсім я не невіглас. Просто я згодна із Оскаром Уайльдом – там би мене не навчили того, що я насправді хочу знати. Не люблю марнувати час. Часом потрібно насолоджуватись.
– І ти насолоджуєшся?
– О, так! Я багато читаю, слухаю музику, дивлюся вистави й фільми, відвідую клуби. Найбільше люблю мандрувати. Кожної весни я дістаю заощаджені гроші й вирушаю куди очі бачать. Просто гуляю містами, знайомлюся з людьми, вивчаю мови. А пізньої осені повертаюся і влаштовуюся на роботу.
– А що твої рідні?
– Спочатку мама дуже хвилювалася, навіть шукала мене за допомогою поліції, а потім сказала: «Я люблю тебе й не буду тримати на шворці. Якщо втомишся – вертайся». Але я не повернуся.
– Чому? Думаєш, не втомишся?
– Якщо втомлюся, жити вже не зможу.
– Невже у твоєму житті не було горя?
– А що таке горе? Смерть, розчарування, втома – я не знаю!
– Але ж тобі було боляче?
– Було… одного разу…
– А що сталося?
– Я закохалась у гея. Він оперний співак, незрівнянно-красивий і добрий… Це було незбагненно для мене, що він не може мене любити… Це було… дуже дивно…
– І це було горе?
– Не думаю. Він занадто світла людина, щоб приносити горе…
– Але ж ти казала, що тобі було боляче!
– То й що? У житті треба спробувати все! Нові враження – це насолода для мене, а не горе. Я думаю, горе вигадали боягузи!
Олександра почула у слухавці якийсь шум.
– Вибач, буду закінчувати, – швидко проговорила Лора. – Кличуть до роботи.
– А де ти працюєш?
– Я мию вікна хмарочосів.
– Нічого собі! Яка хоробра! Не боїшся зірватися?
– Ні! Я люблю літати!
Лора трішки помовчала й додала:
– Слухай, а ти не будеш проти, якщо тебе повідомлять про мою смерть? Просто я не хочу, щоб мати знала, а все-таки потрібно, щоб хтось знав… Я залишу один твій номер у записнику, добре?
– Ти що, Лоро?! Звідки такі думки? Все буде добре!
– Прощавай! – і розмову перервали гудки.
Олександра відклала телефон. На вітах берези все ще розхитувались сизокрилі закохані. Жінка поглянула углиб кімнати й відчула задуху. Вона зіскочила з крісла, різким рухом відхилила завіси й широко відкрила вікно.  Весняна свіжість вдихнула в неї сміливість.
– Як хочеться літати! – скрикнула Олександра, розкинувши руки.
У двері постукали. Жінка звичним рухом пригладила волосся й відчинила.
– Привіт, люба моя квіточко! – з легкою посмішкою увійшов до кімнати доктор астрофізики. – Як ти без мене, сумувала?
В Олександри на устах застигли якісь пекучі слова. Мимоволі вона поглянула на п’яльця, зморщила чоло, а потім обережно притислася до широких грудей чоловіка.
– Так, я сумувала без тебе…
Він поцілував дівчину в лоба і пройшов на кухню. Олександра похитнулася, впала у крісло. У неї боліла голова. Навіщо тільки ця Лора зателефонувала їй? Чому обірвала розмову? Так хотілося ще хоча б декілька хвилин послухати цей чистий, веселий голос! Олександра поглянула на телефон, знаючи напевне, що ніколи не подзвонить незнайомці. Та й Лора, відчувала вона, попрощалася вже навіки. Залишається тільки чекати, коли знову подзвонить телефон й офіційний голос сухо скаже по-англійськи: «Співчуваю. Лора загинула». Як буде шкода! Шкода! Залишається тільки чекати…
Луганськ, квітень 2009.

Пророцтво

Вона повільно йшла вулицею, дивлячись під ноги. Їй знову було тоскно і бридко, як і раніше. Пригадуючи минуле, вона часто зупинялася на півслові й мовчала, або тупо дивилася перед собою, ніби її погляду відкривалося щось незвідано-жахливе.
То були сумні і скрутні часи. Звісно, інші так не думали: люди взагалі рідко думають про те, про що варто думати. Але вона відчувала всім своїм єством, що звичний плин життя гнітить, що повторюваність усього в її існуванні доводить думки, почуття, бажання до автоматизму. У неї було все й не було нічого. Байдужі люди-тіні проходили повз, не розбурхуючи ані розум, ані серце. Життя просочувалося крізь пальці, ніби брудний пісок. Вузькі вулиці, покручені дерева, приземкуваті будинки, темна школа, заспані друзі, невдоволені батьки, невиразні сезони – колообіг буття заколисував нудьгою. Словом, тяглося нікчемне існування одної з багатьох, один день переливався в інший так непомітно, ніби ніколи не було цьому початку й ніколи не буде кінця.
А вона мріяла про більше. Пригодницькі книжки показали їй інший світ – світ піратів, загиблих цивілізацій, мандрів у часі. Незрілий розум вдовольнявся безневинними фантазіями про далекі краї та відомих героїв. З часом прийшло прозріння. Жагу пригод прийшлося заховати в найвіддаленіший куточок серця, а натомість витягнути з глибин свідомості схоже на сон терпіння. І тугу. Туга була безмежна. Вона захлиналася буденністю, вона просила свіжого повітря, а довкола сміялися: «Мрійникам у дорослому житті не місце». І вона старанно намагалася не мріяти. Вона зненавиділа світ, у якому не можна мріяти, у якому не справджуються найкращі, найчистіші сподівання. «Нехай буде потоп, – у запалі ненависті й відчаю думала вона, – чи буря, чи землетрус, чи небачена спека. Нехай буде голод і мор, нехай наше місто знищить астероїд, нехай буде хоч щось, аби тільки було!» Однак її прокльони не впали на грішну землю. «Бодай же не буде нічого!» – подумки екстатично викрикувала вона. А життя не змінювалось. «Нехай йому грець, – вирішила дівчина. – Мені байдуже». І сталося страшне диво. У неї виявили туберкульоз.
Це була катастрофа. Мати плакала, ховаючи очі, батько міряв кроками кімнату, подруги зітхали й ледь помітно відверталися, а вона була щаслива: відбулося, нарешті відбулося! Життя раптом набуло сенсу – вона мала за нього боротися. Але тривала боротьба закінчувалася поразкою: хвороба не піддавалася лікуванню і швидко прогресувала. «Я вмираю!» – зрозуміла дівчина і їй стало якось ніби приємно. Гордість за себе, неусвідомлений страх і жага високого польоту прокинулись у ній. Ці жахливі слова зігріли її життя. «Я вмираю!» – казала вона знайомим і захоплено спостерігала, як маленькими шматочками відпадають від їхніх облич наспіх вигадані маски. Нечувано-гостру насолоду відчувала вона, шокуючи людей або радше тих, хто прикидався людьми. Вона пристрасно ненавиділа всіх, хто живе і хоче жити, хто не йде наступом на смерть, хто не зневажає це звично-вульгарне, просякнуте злом існування. Вона знала, що не зміниться сама й не зможе змінити світ, тому втішалася майбутнім звільненням. На будь-яке питання, на будь-яке прохання чи докір вона відповідала: «Я вмираю!» – і рятувалася.
Дівчина відчула дотик до плеча й підняла погляд. Перед нею стояла розхристана циганка, пронизуючи дівчину великими палючими очима.
– Чого вам?! – обурено вигукнула дівчина.
– Поворожити!
Дівчина фиркнула.
– Я цього не потребую.
– Ти вмираєш, – тихо сказала циганка, але ці слова оглушили дівчину, ніби грім. Ніхто не наважувався сказати їй це прямо. Вона вперше почула вирок з чужих уст, і її обдало хвилею жаху і здивування.
– Не хочу розчаровувати, але ви мене не вразили! – оговтавшись, зухвало посміхнулася дівчина. – Я бліда  і квола, у мене тьмяне волосся й надміру блискучі очі, тож кожна людина може здогадатися, що я хворію.
– Але вони не знають, що буде з тобою далі.
– О, здогадатися неможливо! – з презирством відказала дівчина. – Одного разу під час нападу кашлю я захлинуся кров’ю, зупиниться серце, мене відвезуть до моргу, оберуть найдорожчу труну, засиплють землею, і у вічній темряві мене обійматимуть хробаки, а в нутрощах розквітнуть гниття і сморід.
– Ти боїшся, – жовті зуби циганки заблищали з-під скуйовдженого волосся, що спадало на зморшкувате обличчя.
– Лише того, що смерть забариться, – хитнула головою дівчина й сіпнулася вбік.
– Стій! – циганка утримала її за руку. – А якби я сказала, що не все утрачено?
– Кажіть, що завгодно! – відмахнулася дівчина. – Я все одно вам не заплачу!
– Завтра ти зустрінеш своє кохання! – урочисто повідомила циганка й пішла геть.
Дівчина знизала плечима, повільно зайшла до свого будинку. Сутеніло, проте в жодній кімнаті батьки не увімкнули світло. Дівчина причаїлась у коридорі, стиха спостерігаючи за рідними. Тато стояв біля вікна, час від часу дмухав на холодне скло.  Коли блискуча поверхня затуманювалася, він швидко писав пальцем її ім’я, і його плечі жалібно здригалися. Мати сиділа у кріслі, мнучи в руках потертий худий гаманець. Її в’юнке біле волосся світилось у напівтемряві, ніби чарівна кульбаба.
Дівчина голосно грюкнула дверима, увійшовши до вітальні. Батько рвучко обернувся, а мати сховала гаманець за спину. Хворій захотілося їх обійняти. Вона зробила рішучий крок уперед, але батько запитав удавано веселим голосом:
– І як наші справи?
Щось усередині її тіла занило і стислося.
«Як можуть бути мої справи?! – мовчки спалахнула дівчина. – Як може почуватися зомбі?! Вам добре – ви залишаєтеся, ви скоро нарешті здихаєтеся від мене!..»
Відгомін болю хворобливою складкою ліг у куточках її губ. Батько зрозумів: почервонів, зблід, опустив очі.
– Серденько! – зойкнула білява жінка, простягнувши до доньки тонкі мозолясті руки.
«Не обійму! Не обійму! – благала себе дівчина. – Не смій їх любити! Не смій дякувати за шанс бути! Вдавай, що ненавидиш їх – ненавидиш за те, що вони не хочуть тебе відпускати. Переболить – і затихне, захлинеться сльозами жаль. Вони думатимуть згодом, що так краще для всіх. Може, й інші діти будуть… А якщо здасися зараз – занапастиш їх обох навіки! Хай думають, що йду від них радо, іду з власної волі!..»
Вона змусила себе суворо поглянути на матір і заховалась у своїй кімнаті. У вітальні задушили стогін.
– Яка дурість! Яка все це дурість! – скоромовкою промовляла вона, аби не чути приглушеного материного плачу. – Як я втомилася! – позіхнула дівчина, розстилаючи постіль. – Коли вже все це закінчиться?!
Вона роздяглася й лягла. Холодні простирадла огорнули її палаюче тіло – вона примружилася від задоволення. Дівчина лежала тихо, боячись злякати сон, що причаївся біля ліжка, а з голови не йшла розмова з циганкою. Уже сотню разів вона запевнила себе, що все це вигадки, але хрипкий голос циганки звучав у вухах солодкою мелодією.
Дівчина різко піднялася з ліжка.
– Тобі що, дурепі, кохання захотілася?! – засміялася вона сама із себе. – Ти ж помираєш!
«Це ще не напевне, – відізвався химерний голос у її голові. – Ще не все втрачено!»
– Все втрачено! Немає рятунку! Ти помираєш!
«Але ж ти не хочеш помирати!»
– Це ти не хочеш! Ти  завжди боїшся. А я хочу! Я вже налаштувалася на подорож!
«Він може бути розумним, і красивим, і сміливим, і добрим, і чесним!»
– І ти будеш чесною! Ти подивишся в його лагідні очі і скажеш: я помираю! Ти скажеш йому звичні слова, а він здригнеться і промовчить, або заплаче, і на його обличчі з’явиться той ненависний вираз пригнобленості й жалості. Він побоїться тебе відпустити, і ти переконаєшся, що він земний і звичайний, що він слабкий, що він негідний твого кохання. Ти пересвідчишся, що він чужий тобі, як і все в цьому отруйному світі. Або – занадто близький. Що відчуєш ти, поглянувши на нього? Гордість чи страх, задоволення чи біль, а може гордість, споріднену зі страхом, і задоволення, просякнуте болем? Головне – ти скажеш йому!»
«Ні, що ти, я не скажу такого! Не можна вбивати надію!»
– Немає ніякої надії! Тобі не кохання потрібне, а мужність! Ти ніколи його не зустрінеш – свого принца!
«Я зустріну його!»
– Щоб розбити серце й піти, залишивши ні з чим?! Це огидно! Це підло!
«Це по-людськи!»
– От тому ти й помреш! Прикро жити по-людськи!
«А ти пробувала не жити?! Як хочеш, але я не здамся! Я вилікуюсь і буду любити, маючи на це повне право! Я не боюся життя!»
– Зрадниця! – скрикнула дівчина й перервала розмову.
Вона підійшла до дзеркала, поглянула на своє збуджене марне обличчя.
         – Треба зранку зробити зачіску, – гірко посміхнулася вона. – А раптом?..
Луганськ, квітень 2009.

Чужий брат

Віктор і Євген Барнацькі підіймалися сходами. Віктор, кремезний як на свій вік сімнадцятирічний хлопець, переступав через дві сходинки. Трішки попереду підстрибував цибатий Євген. Він постійно зупинявся, обертався, дивився на Віктора, який витирав кров з-під носа та з губ, і невдоволено смикав окуляри.
 – Ти не перестаєш мене дивувати! – надтріснутим голосом казав Євген. – Ти старший, ти повинний бути відповідальним!
– Знаєш, малий, я нікому нічого не винен! – у черговий раз розмазуючи кров по обличчю, сердито промовив Віктор.
– Вітю, не називай мене «малим»! – спалахнув Євген. – Я тільки на три роки молодший від тебе! І головне, – він знову зупинився й поправив окуляри, – ти знаєш, що ти неправий!
– Я у тебе завжди не правий!
– Не завжди! От у нашій родині всі займаються хімією, а тобі подобається література – то й що, ніхто не проти! Або ми з батьками колекціонуємо марки, а ти граєш на гітарі – ну й нічого, це класно! Але коли ти прогулюєш уроки, щоб пограти у футбол, або куриш за трансформаторною будкою – а ти так і знай, що я розповім батьку – це погано!
– Це нормально! Всі підлітки так роблять.
– Не з нашої родини! – гордо відказав Євген.
– Жека, а тобі ніколи не хотілося замість суботнього турніру з шахів сходити з батьками в ліс?!
– Ні, – на хвилю замислившись, відповів Євген. – У таку пору в лісі безліч енцефалітних кліщів!
– О, це весь ти! У лісі – кліщі! – роздратовано вигукнув Віктор і струснув головою, від чого кров бризнула йому на руки і сорочку. – От просто ненавиджу тебе в такі хвилини, так би на дрібні шматочки  і порвав! Скажи-но, окрім кліщів у лісі нічого немає?!
– Я просто намагаюся бути обережним.
– Це не обережність, а панічний страх перед світом!
– Досить з нас твоєї хоробрості, – сумно посміхнувся Євген. – Або глупоти – вже  й не знаю, що воно таке.
– То ти хотів би, щоб я дозволив отим п’яничкам дражнити тебе пришелепкуватим ботаном?
– Я б стерпів, – тихо промовив Євген. – А тебе побили.
– Ну то й що? Їм також дісталося. А ти, – він схопив брата за руку і нахилив до себе, – занадто терплячий. Колись мене не буде поряд і тобі купу накладуть на голову.
Євген мовчав, спустивши очі додолу.
– Так не можна.
– Як не можна?!
– Завжди казати правду.
– Батьки так роблять.
– Це єдина твоя фамільна риса, – гірко промовив Євген. Вони зупинилися перед дверми й молодший брат безшумно повернув ключ у замку. – Заходь тихенько і зразу ж до ванни. Я зупиню кров так, щоб мама не бачила. Не треба її засмучувати.
– Бач, який сонячний хлопчик! – зі злістю промовив Віктор. – Нікого не хоче засмучувати! А людей треба періодично засмучувати – вони без правди заростають хамством, як салом!
– Ну і дурень.
– Слимак!
Хлопці зайшли в коридор  і почули із зали материн голос:
– …Ні, вони й досі не знають, що один з них прийомний.
– А коли ви плануєте сказати? – лунав незнайомий жіночий голос. – За статистикою у дитячому віці подібні новини сприймаються  не так болюче.
– Я не скажу ніколи! Вони обидва мої сини, я люблю обох однаково. Навіть якщо нас із чоловіком будуть катувати, ми не зізнаємося! Я думаю, вам краще піти!
Брати ззирнулись. Євген причинив двері.
– Не йди! – одними губами промовив Віктор. – Давай побачимо…
– Ні! Мати розсердиться, що ми підслуховували, – пошепки відповів  Євген і за лікоть витягнув брата з квартири.
Не дивлячись один на одного, хлопці збігли вниз і впали на землю у заростях малини біля гаражів, задихаючись від утоми й хвилювання.
– Ти чув?! – запитав Віктор.
– Чув…
Євген зняв окуляри й заховав обличчя в долонях.
– Що ж робити?!
– А що тут зробиш…
– Ти думаєш, це правда?
Євген не відповідав, згорбивши тонку довгу спину.
– Це правда?! Ну подивись на мене! – смикнув брата Віктор.
– Вітю, я не знаю! Я не знаю! – скрикнув Євген і кинувся Віктору на шию. – Господи, як мені страшно!
– Не бійся, – Віктор погладив брата по худих плечах.
– Мені завжди так самотньо, – Євген тихо схлипував, намацуючи на землі окуляри. – Я такий незграба, такий нездара, такий … такий слимак, а вони так добре до мене ставляться… Занадто добре… адже ж правда?
– Так…
– Ти більше на них схожий.
– Ні, ти.
– А ще ти завжди кажеш правду.
– А вони завжди брешуть! Єдина моя «фамільна риса» виявилася несправжньою! – зціпивши зуби, промовив Віктор.
– Ні, з цього нічого не вийде! – рішуче промовив Євген. – До всього треба мати науковий підхід.
Він витяг із кишені маленький записник і ручку, розкреслив сторінку на дві частини й написав угорі «Женя» та «Вітя».
– Давай дослідимо нашу спадковість!
– А! – махнув рукою Віктор. – Дурня все це!
Він ліг на траву, закрив очі.
– Що, тобі байдуже?! – збуджено хлипнув Євген.
Віктор не відповів, стиснувши кулаки.
– Ну, я буду сам. Так, «Женя», – розмірковував уголос Євген. – Що у мене як у них? Блакитні очі, тонкий ніс, темне волосся, схильність до природничих і точних наук… Люблю шахи, радянські комедії, поезію срібного віку, «Modern Talking» і борщ. Тепер ти. Чим ти на них схожий? Високий, смаглявий, а ще…
Євген перестав записувати – задумався, гризучи ручку.
– А ще…
– А більше нічого! – різко зіп’явся на ноги Віктор. – Вони меланхолійні, а я буйний, вони помірковані, а я нерозважливий, вони брешуть, а я кажу правду!
– Любиш фільми про війну, Селінджера, пісні Висоцького й ненавидиш борщ, – лякаючись власного голосу, тихо промовив Євген.
Він поглянув на брата і його обличчя засяяло.
– Це не я! Це ти!
Віктор подивився на нього з образою і зневагою – Євген почервонів.
– Вибач! Вибач мені! – скрикнув він і обійняв брата за ноги. – Я негідник, я знаю! Але я щасливий… і я люблю тебе… Це нічого… ти все одно будеш моїм улюбленим братом…
Віктор нетерпляче звільнився від його обіймів.
– Я знаю, – стискаючи руку хлопця, промовив Віктор.
Через декілька хвилин брати були змушені вилізти з кущів і піти додому: травневий вечір догорів у малиновій заграві, віщуючи холодну зоряну ніч і вітряний сонячний ранок.
– Я не хочу йти до них, – тихо промовив Віктор.
– І я. Але ж треба.
– То зачинімося у себе в кімнаті.
– Згода.
Хлопці зайшли у квартиру так само тихо, як і спершу. Мати тушкувала капусту, а батько дивився новини.
– Ну де це ви забарилися сьогодні? – із легким докором запитала мати, визираючи із кухні. – Та ще удвох…
– Справи були, – буркнув Віктор.
– Давайте до столу.
– Ми не голодні, – швидко відповів Євген і прослизнув до себе в кімнату.
– А що таке?
– Та нічого, ма! – насилу видавив із себе Віктор і зачинив двері кімнати.
– Що це з ними? – мати стривожено поглянула на чоловіка. Той знизав плечима.
– З обома відразу?  – перепитав батько. – Дивно…
Брати зайшли до кімнати й мовчки сіли кожен на своє ліжко. Євген розкрив підручник з біології і заглибився у читання. Закінчивши розділ, він поглянув на Віктора. Хлопець сидів нерухомо, дивлячись перед собою порожнім поглядом.
– Чому не вчиш уроки?
– Мені не до того.
– Тобі завжди не до того.
– Не твоя справа!
Євген закусив губу і сховав очі у сторінку. Віктор посидів ще трохи і взяв гітару. Сумна одноманітна мелодія лилася з інструмента.
– Ти мені заважаєш! – відірвавшись від книги, зауважив Євген.
– Справді?! Вже? – насупив брови Віктор.
– Припини!
– Як хочеш, – флегматично відповів хлопець. Він відклав гітару, ліг, відвернувся до стіни й накрився простирадлом.
«Ну звісно, тобі байдуже! Ти ще й дурні уроки свої у змозі вчити, пеньок бездушний! – із ненавистю думав Віктор. – Ти справжній, ти тут господар, а я…»
– Вітю!
Немає відповіді.
– Ну Вітю!
Хлопець не відповів. Він чув, як брат відкинув у розпуці підручник, вимкнув світло, накрився простирадлом і заплакав.
«Поплач, поплач, дурню! Це у тебе скоро минеться.  А потім прийде мій час плакати! Ще прийде той час! Вже скоро!» – із відразою до життя і страхом міркував Віктор.
Згодом Євген затих і Віктор зітхнув із полегшенням. Раптом у тиші маленької кімнати залунали приглушені слова:
– Господи, Боженька, допоможи моєму братику! Нехай усе забудеться, нехай усе буде неправдою! Нехай ми прокинемося ранком і все це буде сном! Боженька, допоможи моєму братику! Нехай він буде щасливим!
– Лицемір! – викрикнув Віктор і накрив голову подушкою.
– Вибач. Я думав, що ти спиш, – пошепки промовив Євген і знову заплакав.
«Тільки подумати – ця шмаркля ще й молиться за мене! Напевне легко просити щастя для інших, коли у самого вдосталь! Йому добре – у нього предки такі класні. А які в мене? П’яниці, наркомани, маніяки…А раптом і я таким стану? Навіщо я тільки народився?!»
Пововтузившись з півгодини у пеклі задушливого простирадла, обидва заснули.
…Коли Віктор прокинувся, батька і Євгена вже не було вдома. Уникаючи погляду матері, хлопець випив склянку молока і вийшов з дому. До школи він не пішов – заховався у заростях малини. Дочекавшись, доки мати піде на роботу, він виліз зі схованки й повернувся додому. Віктор вирішив знайти хоча б якісь документи.
У заваленому книгами кабінеті Віктор відкрив невеличкий сейф. Під купою батьківських патентів лежали гроші і безліч усіляких паперів, які йому були не потрібні.
– Ці документи мають бути десь тут, – вголос заохочував себе до пошуків Віктор. – Ми ніколи не лазили до сейфу, хоча змалку знали код, тож вони не мали їх ховати десь-інде.
Нарешті він знайшов папірець із заголовком «Свідоцтво про усиновлення». Його тіпало, рядки стрибали перед очима. Віктор глибоко вдихнув і поглянув на папірець.
– «…засвідчує факт усиновлення… Тищенка Євгена…».
Віктор уважніше поглянув на свідоцтво.
– Євгена… Справді, Євгена…
Хлопець дрижачою рукою витер піт із чола. На декілька хвилин його ніби заціпило.
– Євгена… Урррра-а-а-а!
Віктор заплигав по кабінету, ніби божевільний, розмахуючи папірцем.
– Це не я! Це не я! Це він! ТАК ЙОМУ І ТРЕБА!!!
Він уявив здивовано-нажахане обличчя Євгена – таке, яке він бачив одного разу, коли Євген відкрив зошит для домашніх завдань з математики й побачив трійку. Він  мало не знепритомнів тоді, а потім довго плакав і заспокоївся лише після того, як батько пообіцяв йому новий мікроскоп. Так йому і треба! Він думав, що це він – спокійний, старанний, уважний – їхній син. Так ні ж! Нехай Вітька і шолопай, нехай всі скаржаться на нього, нехай дівчата вважають його розбійником, але саме він – такий недосконалий – має таких пречудових батьків! Яке щастя!!!
Віктор пройшов на кухню, з’їв шоколадку, розвалився на стільці. Він знову поглянув на свідоцтво й уявив обличчя Жеки. Цього разу йому не було вже так весело, хоча брат у його уяві був таким самим здивовано-наляканим. Це й насправді не смішно. І Євген не сміявся з нього, хоча міг би. І навіть молився, коли думав, що він не чує… Власне, він не міг зловтішатися, адже вони нічого не знали напевне…
Хлопець стиснув скроні. Не можна радіти нещастю інших людей. Тим паче, що Євген йому не чужий. Адже ж як він сказав тоді: «Це нічого. Ти все одно будеш моїм улюбленим братом».
Віктор встав і пройшовся вздовж столу.
– Не варто нічого йому казати, – вирішив Віктор.
Але Жека буде дознаватися, шукати істину… Він завжди її шукає і завжди знаходить. Треба сказати правду! Правдивість – то єдина його «фамільна риса»…
Проте Євген був упевнений: не можна завжди казати правду.
– І все ж треба. Жека казав: «Ти старший, ти повинний бути відповідальним!» Господи, чому його голос весь час звучить у моїй голові?!
…О першій Євген повернувся зі школи. Він обережно пройшов на кухню, побачив Віктора, який схилився за столом, і спробував утекти.
– Стій! – утримав його за руку Віктор. – Чому не питаєш, де я був?
– Це не моя справа, – ховаючи погляд, пошепки відповів Євген. – Я не хочу тобі заважати.
– Ти не заважаєш. А я знайшов свідоцтво про усиновлення. І спалив його.
Євген упився у Віктора очима.
– Хто?!
– Ти був правий. Це я.
Обличчя Євгена стало здивовано-наляканим.
– Якщо чесно, я до останнього думав, що це я… Мені дуже прикро…
– Я вірю тобі, малий! – запевнив Віктор, спокійно і впевнено дивлячись у вологі блакитні очі хлопця.
Євген заридав і міцно обійняв Віктора.
– Ти все одно будеш моїм улюбленим братом!
– Я знаю, – посміхнувся крізь сльози Євген.
Луганськ, квітень 2009.

Людожер

…Сонце сідає… Величезний, палючий диск його поволі хилиться на захід і потопає в гущавині лісу. Обережний морок і прохолода крадуться джунглями, довгі тіні полохливо  кидаються з боку в бік на розпеченій землі. Хитаються ліани, сичить і хлюпає в сутінках струмок, ворушиться, перемовляється лапате листя тропічних дерев. Оживає ліс… Я не бачу цього – переді мною мури і грати. Я відчуваю. Я – ліс. Я – Африка. Я – дух волі. Я – тигр.
Нарешті вечір! Як я чекав на нього, як я втомився! Сумно й тоскно, сохне в роті, мліють лапи. Я вже не злюся, не проклинаю: я виснажений люттю. Я вже нічого не хочу. Нехай тільки ніч огорне мене, нехай сховає від мене мою в’язницю. Я причаюся й буду уявляти дотик трави, я буду відпочивати. А вранці я знову буду жорстоким і диким, я буду гризти сталеву клітку й кидатися на людей… Люди!.. Як вони мені обридли! Вони сновигають, тицяють у мене тоненькими пальцями, і нажахано скрикують, коли я гарчу й показую пазурі. Я ненавиджу їх, я не хочу їх бачити. Вони теж ненавидять мене, але й хочуть дивитися на мене, бо я – ЛЮДОЖЕР!
У в’язниці багато тигрів, але я самотній. Ми живемо окремо, бо вони – блазні, а я –  ворог. Вони бояться мене, а я їх зневажаю. Вони звикли до в’язниці, звикли до огидної їжі, а я не звикаю і ніколи не звикну. Я завжди буду ламати грати, я завжди не буду їсти мертве, безсиле м’ясо свійських тварин – дурної, покірної здобичі двоногих. Я помру – так мені легше.
…Я часто згадую життя на волі, але спомини мої змішані зі скорботою, бо справжньої волі ніде вже немає. Люди зганьбили, знищили Африку. Сталеві чудовиська вдень і вночі гризуть священну землю, ламають дерева, випалюють очерети, а люди гордовито роздивляються пустки й будують клітки для себе самих. Ліси гинуть, тварини рятуються від пожеж у глушині; багатьох з них вбивають або й ще гірше – беруть у полон. Багато мертвих місць з’явилось у джунглях, але одне з них – найгірше. Там живуть браконьєри.
Я часто підкрадався до їх домівок і спостерігав за двоногими     з-за дерев. Вони знущалися над усіма – і малими, і великими. Вони присипляли веселих папуг, обмотували їх різнокольорові тіла липкою плівкою і складали в коробки, неначе каміння. Вони ловили ведмедів і виривали їм ікла, аби ті не пручались. Вони били киями неслухняних слоненят, і скривавлені велетні джунглів поступово вчилися фокусам. Вони всіх нас хотіли б бачити у клітках, і їх бажання, на жаль, вже скоро здійсниться.
Якось один з браконьєрів зайшов до джунглів і побачив мене. Він схопився за рушницю й закричав, але я бачив, що він труситься з переляку. Я знав: кінцівки його холонуть – оксамитову темряву наповнював задушливий сморід жаху. А я не боявся – я був на своїй території. Я напружився, стрибнув і відчув під собою мляве тіло, яке ледь-ледь ворушилося від болю. Тоді я вперше так близько розгледів людину – малу і слабку, галасливу, як мавпу, але тільки без хутра. Я згадав крихітне пір’ячко, що вкривало землю біля їхньої засідки, хриплий рев ведмедів, сльози ганьби на великих  слонячих очах, і мене захопила нестримна лють. Я уп’явся пазурами в його живіт і перегриз шию. Людина забелькотіла; кров пирснула мені на морду, залила очі, ніс, пащу, але я не їв його – мені було бридко. Я просто пирхнув і повільно пішов між деревами, але довго ще бачив його мертве розпластане тіло, що виблискувало в темряві місячною блакиттю. Я помстився, і мені було байдуже, що через кілька хвилин я все втрачу через людську помсту. Адже війна є війна. Так хотілося, щоб у ній були переможці…
…Я стомився. Від неволі, від роздумів, від крові. Так, я вбив. Я вбив людину. Але ви – всі ті, хто з усміхненими обличчями платить гроші, аби відвідати нашу в’язницю, – невже ви не відчували звірячого голоду і тваринної люті, невже ви не їли м’ясо інших істот?! Невже ви не вбивали?!