Потвора

Ігор визирав у вікно, сховавшись за шторою. Сьогодні, після стількох зимових хурделиць і морозів, було на диво тепло й сухо. Сутінки сповивали брудне подвір’я, і в душу прокрадався солодкий передвесняний смуток. Це був вдалий час для самотньої прогулянки, проте ще не надто пізній, щоб прогулянка відбулася. Такі вечори завжди дарують розраду – навіть йому, навіть у переддень операції.
До тьмяного кола світла від ліхтаря увійшли двоє людей – чоловік і жінка. Дівчина стояла до Ігоря обличчям, проте він не міг його як слід роздивитися. Незнайомка підстрибувала, відкидала на плечі довге золотаве волосся і дзвінко сміялась. Юнак натомість був млявий, пригнічений і постійно озирався, ніби боявся нападу. Дівчина взяла його за руки, і вони помінялися місцями. Тепер світло виразно окреслювало обличчя юнака, і Ігор здригнувся. Вадим Плющ! Дійсно, Вадим – його колишній найкращий друг. Якщо, звичайно, можна так казати. Коли вже людина згодилася залишити свою прихильність до тебе в минулому, то, мабуть, не слід називати її другом. Тим паче – найкращим.
Серце Ігоря болісно стиснулося. Давно – в іншому житті – вони були не розлий вода, вони були щасливими, а потім нікому не потрібний подвиг звів між ними стіну. Він і досі пам’ятає, як це сталося – яскраво, у деталях, немов би це відбулося вчора, а не п’ять років тому. Через декілька днів Вадим завітав до лікарні. Сів на краєчок кушетки й кинув: „Я не знаю, як мені жити далі. Думаю, тут наші стежки розходяться”. Ігор не міг говорити, а якби й міг, не сказав би нічого. Вражений, принижений, він не мав сили навіть заплакати.
Так, шість років минуло, а їхні стежки так жодного разу й не перетнулися. Позаду – біль, втрачені ілюзії, попереду – нескінченні операції, зламане життя навіки скаліченої людини. Вадим швидко збагнув, як жити далі: закінчив університет, знайшов роботу, одружився з дівчиною свого рятівника. А що залишилось Ігорю? Зрада, страх, ненависть до всіх на світі. І жах в очах матері, яка примушує себе дивитися на сина, і зневага сусідів, які називають його потворою, і жодного дзеркала, в якому Ігор міг би побачити суцільний шмат м’яса, і нічні прогулянки, і маска, і жодної надії.
А він – той, кого Ігор врятував, той, хто не зміг би жити без обличчя, той, хто не вимовив жодного слова подяки – стоїть у тьмяному колі світла й обіймає не дружину, ні, – чарівну дівчину із золотавим волоссям, яка нічого не знає про жахливий випадок тієї літньої ночі.
На Плющі випрасуваний костюм кольору блювотиння. Ігоря нудило, голова йшла обертом. Рука сама тяглася до керамічного горщика з алое, і Ігор уже ясно бачив, як той горщик падає на велику голову Плюща, а голова розколюється навпіл і стікає кров’ю, ніби соковитий кавун. Ігорю раптом стало страшно, що Плющ побачить його, і він відійшов від вікна. Більше не хотілося гуляти, не хотілося жити. Хотілося бігти до Олени, яка могла б стати його, а не Вадима, дружиною, і кричати, що вона помилилася, що Плющ врешті зрадив і її, і що так їй і треба. Зрадник зрадив зрадника. Це природно. А от те, що він – молодий, розумний, сильний, відповідальний – ніколи не зможе жити так, як вони, – це неприродно. Це несправедливо. Це цілком... інакше...

Післяопераційний ранок завжди буває невимовно складним. І хоча Ігор з кожною наступною операцією певною мірою звикав до всіх незручностей і прикростей моменту, коли анестезія вже не діє, а скаламучена свідомість ще не контролює прояви болю, він змусив себе розплющити очі й помацати забинтоване обличчя. Цього разу йому намагалися зліпити ніс. Звісно, цей ніс не буде схожим на усі інші людські носи, проте він, принаймні, буде. Якщо, звичайно, чергова спроба лікарів буде вдалою і тканина добре приживеться на пошматованому обличчі.
Ігор досконало вивчив цю лікарню, яка за стільки років вже стала йому другою домівкою. Із закритими очима він міг би в деталях змалювати палату або гуляти просторими коридорами. Тут він спілкувався майже з усіма хворими, проте до певного моменту. В решті-решт, їхні пов’язки знімали, і всі вони – у кращому або гіршому стані – вирушали по домівках, а він, так і не зустрівши жодного разу людину, схожу на себе, залишався в лікарні – загадковий пацієнт-мумія, незмінний квартирант операційної.
Двері відчинилися, двоє санітарів занесли до палати дівчину із зав’язаними очима. Дівчина пручалася, тож головний лікар Сергій Петрович був змушений стримувати її за руки.
– Зрозумій же, Надю, тобі потрібен лікарський відділ вужчого профілю! – голосно пояснював огрядний чоловік, борючись із тонкими кінцівками, що звивалися й вислизали з його великих рук. – Звісно, тут працюють професіонали, і наші окулісти допоможуть тобі, проте я волів би перевести тебе до спеціалізованої клініки. До того ж у жіночих палатах немає місць, і ти змушена будеш знаходитися серед чоловіків. Дозволь мені віддати тебе Карачевському!
– Не хочу Карачевського! – галасувала дівчина. – Не хочу, не хочу! Я хочу залишитися з тобою! Тут, з тобою! З тобою!
  – Та досить вже смикатися! – закричав завжди флегматичний Сергій Петрович і від злості кумедно затупав ногами. – Це шкідливо! Припини істерику!
Пацієнтка схлипнула й заспокоїлася.
– Сергієчку, любий, залиши мене тут! Я так боюся, – шепотіла вона, стискаючи його долоню у своїх. – Роби що завгодно, але не кидай мене. Хай буде, що буде!
– Ееех! – зітхнув головний лікар і махнув рукою. – Кладіть тут.
Санітари обережно перетягли дівчину на ліжко й поправили хустку на голові. З-під квітчастої тканини вислизнуло й обвило сніжно-білу шию золотаве пасмо.
Пацієнтка й лікар ще довго шепотілися, однак Ігор не слухав. Спостерігання сварки стомило його, і хлопець невдовзі заснув.
Сутеніє; липневий вечір спекотний і задушливий, проте Ігор змерз не на жарт – ще не зовсім вийшли з нього передекзаменаційне хвилювання та колотнеча. Поряд крокує, широко посміхаючись, Вадим Плющ. Вони тільки що склали вступні іспити до університету й у піднесеному настрої повертаються додому. Зайшли у провулок, залишивши позаду сяйво нічних вітрин і шум автомобілів. Друзі безпричинно сміються, і невтомний хлопчачий регіт відлунює далеко в синій темряві.
Навколо тихо, декілька вікон сяють серед ночі золотавими плямами. Раптом нізвідки на них падає зграя собак – сильних, великих, роздратованих. Хлопці щодуху кидаються до проспекту. Вадим затинається, падає на теплу ще землю. Ігор спиняється. Попереду, усього в кількох кроках – багатолюдна вулиця, залита рятівним світлом, позаду – найкращий друг, який безпорадно плазує в пилюці, і вий скаженої собаки, що вже схопила Вадима за штани. Як хочеться втекти, вибігти між люди і, втамувавши сльози, волати, волати, волати! Але ж ні – ось біля ніг здригається нажахана людина, яка вже не в змозі підвестися – і він не може її покинути, не може віддати її смерті. Світ перед очима пливе, міниться різними барвами. Голову розтинають гарчання й Вадимові матюки. Усюди кров. Ігор тупає ногами, щосили кричить, кличе на допомогу. Але безмежна темрява мертвотна, як обличчя Вадима. Собаки множаться, множаться, множаться, впиваються в Плюща і ссуть кров, ніби гігантські комарі. Ігор б’є собак по спинах, хапає за хвости, падає в самий центр цього кривавого торнадо, затуляючи собою друга. І знову – гарчання, слиняві пащі, стогін і суцільний біль. І він кричить, захлинаючись кров’ю, кричить з останніх сил, а голосу немає…
 – Ти шо, мужик, здурів? Шо таке?
Ігор кинувся на ліжку, уриваючи крик. Молодик з ампутованою рукою схилився над ним, вирячивши очі.
– Шо, болить?
– Болить… завжди болить… – видихнув Ігор, мокрий від поту. – Вибач, друже. Наснилося.
Молодик зітхнув, пробурмотів якусь лайку й відійшов. Пацієнти в палаті безперервно ворушилися: хтось смоктав сік, хтось гортав газету. Сонце сідало, і прямокутники світла від великого вікна витягнулися  й відповзли до іншого боку палати. Перед очима все ще плив туман, а в порожній голові наполегливо гула одна-єдина думка: „Чи вдався цього разу ніс?”
Дівчина навпроти нього (Ігор згадав, що її звати Надя) лежала непорушно, ніби мертва. Йому навіть здалося, що вона не дихає, але, придивившись, Ігор упевнився, що простирадло ледь-ледь підіймається, і почав роздивлятися стелю. Цьому заняттю він присвятив хвилин двадцять, бо, коли його відволікли збуджені голоси, сонце вже сіло й медсестра увімкнула світло.
Ігор скинув свою дивну відстороненість і прислухався до голосів.
– Ти знаєш, хто це зробив? Знаєш, хто випік мені очі кислотою? Знаєш?! – сичав знайомий жіночий голос. – Так, твоя люба дружинонька!
– Ну то й що? – мляво відповів чоловік у білому халаті, який стояв біля ліжка Наді спиною до Ігоря.
– Що?! – скрикнула дівчина. – Чому я не знала про неї? Чому ти не сказав, що одружений? Через тебе я тепер – негативний персонаж, злодійка, яка заслужила на покарання! Через тебе я не можу ненавидіти свого ворога, бо я його розумію!
– Припустімо, я сказав би тобі про неї, – знехотя відповів чоловік. – Але це нічого б не змінило. Ти ж була закохана в мене, як кішка.
– Я, на горе, і зараз закохана! – зітхнула Надя. – А ти? Що ти мені скажеш?
– Я не знаю, як мені жити далі, – протяг чоловік.
Ігор приглушено скрикнув від подиву й болючих спогадів. Той самий голос, та сама фраза! „Не може бути”, – стиснувши зуби, подумав він.
Надя насилу підняла голову. Ігор уявив, як хочеться зараз дівчині побачити негідника крізь товстий шар вати й бинтів.
– Не знаю, – поплямкавши, продовжував відвідувач. – Думаю, тут наші дороги розходяться.
– На біса! – дико закричала хвора, сідаючи на ліжко і скидаючи простирадло. – Як тобі жити?! Тобі?! До чого тут ти, Вадиме?! Це я осліпла! Я навіть твою гидку пику не можу побачити, а я ж художник! Зрадник! Ти використав мене для розваги, а тепер кидаєш, злякавшись труднощів?! Боїшся, що інвалід буде мати до тебе претензії?!
Вадим задкував до дверей.
– Не бійся! – волала дівчина, б’ючи повітря руками й захлинаючись слиною. – Я нічого від тебе не хочу! Але знай: якщо вийду звідси, я тебе вб’ю, негіднику! Я знищу тебе, як ти мене знищив! Ненавиджу! Ненавиджу тебе! Будь ти проклятий!
Чоловік вибіг з палати, а Надя, на мить сп’явшись на ноги, скрикнула і впала на підлогу. Парубок з ампутованою рукою кинувся по допомогу.
Через хвилину медсестри підняли дівчину й поклали на ліжко. Вона здригалась усім тілом, огидно белькотіла. Піна стікала з її синіх губ по щоці аж на шию.
Ігоря била пропасниця. Серце, немов скажене, калатало в грудях парубка й ледь-ледь не розірвалося, поки захеканий Сергій Петрович робив хворій укол, а медсестри пропонували свідкам жахливої сцени заспокійливе.
Проковтнувши таблетку, Ігор заплющив очі. Поволі зойки й зітхання в палаті стихли. Хворі забажали відпочинку, і хтось вимкнув світло. Ігор вслухався в задушливу темряву, намагаючись виділити з-поміж інших тихе дихання Надії. Йому вперше було страшно за когось більше, ніж за себе.
Зранку Ігоря забрали на перев’язку. Коли він повернувся, Надія так само тихо лежала на ліжку й не ворушилася. Насилу відірвавши погляд від її довгого волосся, яке сонячним промінням розсипалося по подушці, Ігор зітхнув і ліг. За вікном дощ змішувався зі снігом, темно-бузкові хмари якнайзручніше вкладалися над містом, обіцяючи тривалу негоду. Від нудьги й болю Ігоря ненадовго порятував сон; після обіду його знову захопила дрімота. Провівши в напівсні цілий день, він змушений був зустрічати ніч із широко відкритими очима. Відтоді, як світло згасло в палаті, він жодного разу навіть не позіхнув і з неспокійним серцем слухав, як непоступлива зима кидає у шибки пригорщі води та льоду.
Приблизно опівночі двері відчинились і огрядна людина, прослизнувши до палати, схилилась над Надею.
– Нарешті! – промовила дівчина. – Скільки вже можна чекати?
– Вибач, у мене хворі, – пошепки відповів чоловік, і за голосом Ігор упізнав Сергія Петровича. – Що ти хотіла?
– Хотіла сказати, що ти жорстокий лицемір і жалюгідний брехун, – схлипнула пацієнтка. – Ти казав, що зір неодмінно повернеться, а Карачевський запевнив, що не варто і сподіватися! Ну, чого мовчиш? Соромно? От і добре, бо мені боляче, мене роздирає від клятого болю!
– Чого ж не сказала раніше? – докорив її лікар. – Де болить?
– У грудях болить, – зітхнула Надія. – Серце...
– Серце ти мені ніколи не довіряла, – прохолодно відповів Сергій Петрович. – Тож, я і не візьмуся...
– Ти ж можеш позбавити мене від страждань?
– Я працюю над цим, повір, працюю старанно...
– Ні, я не про те, – перервала дівчина. – Я не зможу так жити. Я не хочу жити увпітьмі. Якщо вже я стала калікою, я не бажаю бути нею довго. Я знаю, Сергію, є спеціальні уколи. Вони присипляють, звільняють від обтяжливого життя, від болю, від страху. Звільни мене, Сергію, бо сама я не зможу!
– Ти не при собі, – головний лікар відкинув простягнені до нього руки. – Не вигадуй дурниць! Ти сильна, молода, вродлива жінка, ти майже здорова, ти маєш жити! Евтаназія – це останній засіб, це найвідчайдушніший рятунок від фізичних страждань.
– А щодо духовних?! – вигукнула дівчина. – Це не рахується?!
– Тихше! – Сергій Петрович благально склав долоні. – Заспокойся! У нашій країні це не дозволено, це розглядається як вбивство!
– Ну то вбий! Ти ж казав, що кохаєш мене, то вбий заради кохання! Не будь егоїстом! Не примушуй мене страждати, аби тільки тобі насолоджуватися моєю присутністю.
– Я присягав, що буду боротися за кожне життя, що стану на сторожі людського здоров’я! – відрізав головний лікар. – І я не посмію відібрати їх, особливо в того, кого люблю!
– Ти ж лікар, ти повинен бути гуманістом! – зашепотіла Надія, у відчаї кидаючись на лікаря і стискаючи його в обіймах. – Будь ласка, допоможи мені!
Сергій Петрович насилу відірвав дівчину від себе й кинув на ліжко.
– Дай мені спокій! – скрикнув він і побіг геть, залишивши двері відкритими.
    Надія зітхнула, лягла на бік і накрила голову ковдрою. Ігор обережно підвівся, вийшов з палати.
У кінці коридору на столі поряд з великим журналом, телефоном і шафкою з різним медичним приладдям тьмяно горів нічник. Чергова зникла, і замість неї на посту здригався від беззвучних ридань головний лікар. Ігор крався вздовж стіни з надією непомітно прослизнути повз засмученого чоловіка. Проте Сергій Петрович почув кроки й підняв червоне обличчя, витираючи очі великими кулаками.
– Куди це ви зібралися? – незнайомим тонким голосом запитав він.
– Я за покликом природи, – відповів Ігор, пориваючись іти далі.
Лікар схопив його за руку.
– Вви ччули?
Сльози безперервно лилися з його лагідних очей.
– Сергію Петровичу, – намагаючись вкласти у свій голос якнайбільше співчуття, промовив Ігор, – вона звикне.
– Ні-ні, – захитав головою чоловік. – Не звикне. Я давно товаришую з Надією, я знаю її краще, ніж будь-хто, навіть краще, ніж вона сама себе знає, і відчуваю, що вона не змириться. От ви, Ігорю, – ви сильний чоловік. Я спостерігаю за вами шість років, і ви ніколи не скаржилися. Вам не так боляче, бо ви інший.
– Я такий самий, – заперечив Ігор, вириваючись з рук товстуна. – Я – людина. І мені так само боляче, але я навчився терпіти. Я не скаржився, бо всі хотіли бачити в мені чоловіка, бо так усім зі мною було б легше, і я змушений був стати сильним.
– Я не можу її змусити! Вона така вродлива, така розумна, така талановита! Я все б для неї зробив! Що там та присяга! Я порушив би будь-яку клятву, аби вона була щасливою! А вона не хоче бути щасливою зі мною, вона хоче бути щасливою наодинці! Хоче піти! За що це їй? Якби я міг, я віддав би їй і зір, і життя, та я безсилий! Навіщо мені допомагати іншим, якщо я не можу допомогти їй одній?!
І він схилився над столом, б’ючись об нього головою.
  – Не треба, Сергію Петровичу! – роздратовано скрикнув Ігор, не наважуючись доторкнутися до лікаря.
– Ззалиииш менеее! – проридав чоловік, ховаючи обличчя в долонях. – Щоо ззза життяя?! Навколо самий жаах, самі потвооори! І вонааа, вонааа – мій ккосмос, моя ддушааа – тепер ніщооо, одна з ниих! Боже, як огидно! Боооже!...
Ігор відвернувся й пішов назустріч темряві.

Ранок зіпсувала необережна перев’язка. Ігор сидів на підвіконні, ігноруючи всіх присутніх у палаті. Мокрі від поту простирадла обплутували його змучене тіло, зашморгом здушували шию. Ігор боявся ліжка, яке тхнуло псятиною і кров’ю. Не все, що було, можна залишити в минулому. Не все можна пробачити – як іншим, так і собі. Ігор завинив. Дуже завинив перед собою, своєю дівчиною, своєю матір’ю за ту трагічну ніч. Все могло бути по-іншому. Могла бути освітлена вулиця, карета швидкої, що забирає пошматованого Плюща, і палата, в якій лунає над ліжком Вадима урочиста обіцянка: «Ми виплутаємось. Ми зможемо. Я ніколи тебе не покину». 
Але нічого не можна повернути. З відстані п’яти стражденних років Ігор здавався собі блаженним. Або просто дурним. І ця глупота не лікується болем. Він відчував у собі сили повторити той абсурдний вчинок. І найгіршим було те, що цього не повториш.
До палати увійшов і привітався з пацієнтами Сергій Петрович. Ігор скоса глянув на товстуна. Той тримав у руках три великих яскраво-зелених яблука.
„Спробую здогадатися, для кого це”, – посміхнувся про себе Ігор і вирішив поспостерігати за лікарем.
Сергій Петрович, сором’язливо нахиливши голову, підступився до Надії й поклав яблука їй на коліна. Вона доторкнулася до яблука й наморщила носик.
– Що це?
– Яблука, – прошепотів лікар.
  – Це я зрозуміла, – обурилася дівчина. – Навіщо ти їх притяг?
– Ти ж просила...
– Я – просила?! – скрикнула Надія. – Тобі наснилося?
– Не вигадуй, Надю, – жалібно промовив Сергій Петрович. – Я зранку заходив, і ти казала, що хочеш яблук, і неодмінно таких от зелених.
– Ну, то було зранку, – позіхнула хвора. – Треба було довше ходити: я б не тільки яблук перехотіла, а вже б і померла від старості.
– То чого ти хочеш тепер?
– Полуниць.
– Березень надворі, – зітхнув лікар. – Немає полуниць...
– Нема – то й не треба! Забери свої яблука!
Сергій Петрович не поворухнувся.
– То забереш? – погрозливо запитала дівчина.
– Пригости кого-небудь...
– І не подумаю. Не хочу нічого твого, – вона скинула яблука на підлогу й зашепотіла: – Збирай, збирай, Сергію, навіщо добру пропадати!
Під пильними поглядами пацієнтів Сергій Петрович важко опустився навколішки і склав яблука до подолу халату. Надмірна вага нахиляла його до землі, і він насилу встав, спершись ліктем на тумбочку.
– Підняв?! – засміялася Надія, прислуховуючись до його важкого дихання. – Принизився до того, аби забрати зігнорований подарунок? Я б ніколи й нізащо не забрала!
– Подобається наді мною знущатися? – засичав Сергій Петрович, стискаючи яблука тремтячими руками. Здавалося, він вагається – відкинути їх геть чи сховати до кишені. – Подобається мене принижувати?
– Це дуже легко, – посміхнулася пацієнтка. – Не треба і старатися.
– Зле вередливе дівчисько! – вигукнув лікар. – Марнославна дурепа! Добре, що ти осліпла! Біль піде тобі на користь! – і вибіг з палати, гримнувши дверима.
Надя сердито відкинула за спину жмуток сонячного проміння й ображено скривила губи. Ігорю ані на хвильку не стало її шкода: він був упевнений, що вона засмучена не через хворобу, а через те, що розвага з лікарем так швидко закінчилася. Піддавшись незрозумілому поклику, Ігор підійшов до дівчини, сів поруч з нею на зім’яте простирадло.
– Даремно ви не забрали яблука, – промовив парубок. – Такі вже вони були свіжі й соковиті!
– Чого тобі? – скрикнула Надя.
– Нічого, – знизав плечима Ігор. – Я просто сиджу. Вам це неприємно?
– Мені однаково, – фиркнула, наче роздратована кішка, дівчина.
– От і добре, – лагідно відповів Ігор.
Вони просиділи мовчки лише кілька секунд, коли Надія почала вовтузитися й голосно сопти.
– Ну то й що? – не витримала вона. – Хто ти?
– Ігор, – представився хлопець.
– А чому ти тут?
– Через ніс.
– А я через очі, – зітхнула Надя.
– Усе налагодиться, – пообіцяв Ігор.
– Навряд чи...
– Навіщо ви так із Сергієм Петровичем? Він хороша людина.
– Він ніякий. Він – величезна сіра пляма.
– Він допомагає людям. Він вас кохає.
– Він допомагає й кохає, бо так треба. Повір, він волів би померти, розчинитися без сліду, бо його все обтяжує. Він кохав мене, бо я нічого не боялася. Він не хотів бути поряд – він хотів бути мною. А тепер я така, як він – сіра пляма на яскравому полотні. Тепер він уже не буде мене кохати. Ніхто не покохає зламану, безсилу людину. Навіть я сама себе не покохала б! Втім, ти не зрозумієш...
– Чому ж? Я теж відчуваю себе знищеним...
– Через ніс? – посміхнулася Надія. – Це смішно!
– Може й так, – погодився Ігор.
– Звісно, що так. Чоловік ніколи не повинен здаватися. Він повинен завжди йти до кінця – навіть у найгіршому своєму задумі.
„Певно, як Вадим”, – хотів зіронізувати Ігор, але не наважився.
– Тоді Сергій Петрович – справжній чоловік, – зауважив хлопець. – Він не здається навіть тепер, коли ви здалися.
– Маленьке серце в нього й любов маленька. А людина має зробити в житті щось визначне. От ти, наприклад, ти зробив що-небудь велике?
– Так, – глухо відмовив Ігор. – Велику помилку.
– І яку? – зацікавилась Надія, присуваючись до співбесідника.
Ігор встав і глянув на неї згори вниз.
– Невиправну.

День добігав кінця, а до Надії ніхто не підходив. Дівчина відчувала себе самотньою й ображеною. На увагу Сергія Петровича вона, звісно, найближчим часом не розраховувала, проте Ігор хвору зацікавив, і їй хотілося познайомитися з ним ближче. Надя звикла бути в центрі уваги, а оскільки іншої компанії не передбачалося, сумний хлопець із травмованим носом неминуче потрапив у поле Надіїних інтересів.
Дівчина знала, що ліжко Ігоря десь поруч, тож, остаточно знудьгувавшись, голосно покликала нового знайомого.
Ігор, як завжди, сидів на підвіконні й думав свою сумну думу. Особисте нещастя так сильно його поглинало, що дівчина із золотавим волоссям відійшла на другий план, і її дзвінкий голос здивував та навіть роздратував хлопця.
Він знехотя підійшов до Наді, схилився над ліжком.
– Чогось бажаєте?
– Посидь зі мною, – попросила дівчина, посуваючись убік і звільняючи Ігорю місце. – Мені сумно.
– Мені теж сумно, – зітхнув Ігор й опустився на краєчок ліжка. – Узагалі я не вмію розважати жіноцтво.
– Ну то й не треба розважати, – погодилась Надя. – Просто побудь поряд. Ти ж не знаєш, як страшно бути сліпим.
– Здогадуюсь, – похилив голову Ігор. – Іноді і зрячі люди не можуть помітити зло під самим своїм носом.
– Це інше, – заперечила дівчина. – Якщо не розгледів зрадника – побачиш наслідки. А я нічого не бачу – ні друзів, ні ворогів. Сама темрява навколо – холодна, непорушна, безкрая. Інколи здається, що мене замкнули в тісній комірчині, а інколи – що залишили посеред нічної пустелі. Так хочеться відкрити очі, відчути, як світло тече під повіки, – і не виходить. Я боюся забути, який він, той втрачений світ, боюся йти вперед, бо мені ввижається, ніби стежки кинулися врозтіч з-під моїх ніг. Я боюся, що й інші осліпнуть, і ніхто в суцільному мороці мене не знайде, не простягне руки, і все зникне, немов би ніколи й не існувало. А часом я думаю, що нічого не було й не могло бути. Хто сказав, що ті видимі речі – справжні? Можливо, ми з самого початку перебували в мороці, навпомацки мандрували крізь хаос. Хто скаже, як воно є? Хто скаже, як краще?
Ігор мовчав. Багато років тому забулися слова розради. А втім, у його вустах вони набули б присмаку злої насмішки, бо він в них ніколи не вірив. Та й навіщо брехати – з цього моменту її життя піде шкереберть, і порятунку від цього немає. Не треба сподіватися. Треба мати мужність змиритися з початком кінця.
Хлопець поглянув на Надію. „Певно, важко буде сховати в темряві це тендітне тіло, і біле личко з пухкими губами, і дивовижне волосся, – подумав він. – Найтяжче, коли не знаходиш підтримки в собі самому”.
– Не мовчи, – нагадала про себе дівчина, торкаючись Ігоревої руки. – Розкажи про себе.
– Не хочу.
– Розкажи будь-що, – попросила Надія.
– Я багато читав останнім часом, а жив мало, – задумано промовив Ігор. – То ж можу розповісти про книги, але не про життя.
– Згода, – посміхнулася дівчина. – Починай. Я слухатиму уважно-уважно.
Ігор почав розповідати. Про загадки історії, про таємниці природи, про розквіт і занепад держав та сімей, про людей видатних і малопомітних. Розповідав увесь вечір, і весь наступний день, і ще декілька днів потому, а вона принишкло сиділа поряд, схиливши голову йому на плече. Вони втратили міру часу – зачудовані один одним, захоплені виром чужих життів. Об’єднані спільним горем, відрізані від усього світу, вони все-таки були щасливими...

Сонце осявало стерильно-білу палату з високою стелею в іржавих патьоках. Пацієнти, піддавшись весняному настрою, купчилися довкола парубка з ампутованою рукою, який розкидався масними анекдотами. Ігор і Надя сиділи на підвіконні, взявшись за руки.
– Хороший сьогодні день, – потягнувся Ігор. – Блакитний, ясний… Тобі добре?
Надія труснула головою, ніби відгонила муху, і тихо запитала:
– Ігорю, а ти хотів коли-небудь убити людину?
Ігор зітхнув і відповів пошепки:
– Хотів…
Пригадалися тисячі планів несамовитої помсти, які з’являлися цілодобово й тамували (чи то тільки так здавалося) невсипущий біль. Як тільки Ігор зіп’явся на ноги після хвороби, його не полишало пекуче бажання відплатити за зраду. За все треба платити – за наївність, за  вірність, за хоробрість, а найперше – за зраду. Вона завжди коштує найдорожче. Дивно, що врятувати Плюща була тільки одна можливість, а от убити, знищити морально, а потім і фізично, – не менше десятка. Це могла бути отрута, напад невідомих грабіжників, «випадкове» ДТП або падіння в шахту зіпсованого ліфта. Не лякала в’язниця, не лякало пекло – не лякало ніщо з того, у що перетворилося його життя. І життя не лякало. Бо тільки діти бояться того, що не існує, а його дитинство відтяв прикрий випадок грубо і швидко, ніби ударом ножа.
Надія притулилася до Ігоря й прошепотіла на вухо:
– Я теж хочу вбити одну людину. Не те, щоб вона дуже погана – звичайний щур, покидьок, яких багато на світі… Я думала про вбивство на замовлення… нехай вигадають самі, що робити з цією сволотою, а я просто заплачу гроші й житиму далі… Як тобі здається, це нормальний варіант?
– Не знаю… Якщо чесно – не дуже. Коли ти не хочеш або не можеш убити сама, смакуючи подробиці цієї визначної події,  – не треба вбивати. Може, є шанс на виправлення щура, може хтось інший вже готує для нього пастку? А може, є людина – хоча б одна-однісінька жива істота, яка не хотіла б бачити тебе убивцею? Тоді не вбивай заради неї. Потерпи…
– Я не можу терпіти… я не з терплячих, – холодно промовила Надія. – Він тяжко мене образив. Таке не пробачають.
– Різне пробачають.
– Але я не зможу нормально жити, знаючи що він…
– Досить, Надю! – перервав дівчину Ігор. – Ти в будь-якому разі не зможеш нормально жити!
– Бачу, ти оптиміст! – вирвала руку Надія. – Дякую!
У вікно увірвалися виск гальм, скавучання й жіночий крик.
– Що там? – здригнулася Надя.
Ігор через плече поглянув на магістраль перед лікарнею.
– Господи! – торкнувся чола холодною долонею Ігор. – Машина собаку вбила!
– Собаку? Яку собаку?
– Маленьку таку, руду, – Ігор відвернувся, відчуваючи нудоту. – Там кров…
– Добре, що я не бачу, – Надя сплигнула з підвіконня й потягла за собою Ігоря. Хлопець провів Надію до ліжка, вони разом сіли на твердий горбатий матрац. – Ігорю, скажи мені, тільки чесно, – затинаючись, промовила дівчина. – Ти допоможеш мені з убивством?
Ігор кинуло в піт.
– Я допоможу тобі обійтися без нього, – після недовгого мовчання відповів хлопець.
– Боїшся?!
– Боюся, – зізнався Ігор. – А ти?
– Я ще не вирішила…

Після огляду в головного лікаря Ігор повернувся до палати збентеженим і розгубленим. Звісно, хворий чекав цього моменту, але не сподівався, що він настане аж так швидко. Навпаки, він хотів би віддалити його на багато-багато тижнів.
– І як наші справи? – весело поцікавилася Надія, коли Ігор підійшов до неї і взяв за руку.
– Не дуже, – похмуро відповів хлопець.
– Це ж чому?
– Тому, що мене сьогодні виписують.
Ігор розтиснув пальці – витончена жіноча долоня випала з його рук.
– Ну що ж... я тебе... вітаю...
– Дякую! – роздратовано вигукнув Ігор і відійшов до свого ліжка. У голові паморочилося, серце, ніби величезний дзвін, калатало у грудях. Він задубілими руками вигрібав з тумбочки речі, кидав на постіль, а потім у безладі перекладав до валізи.
Надія почула, як дзеленчать в руках у Ігоря склянки, і тінь болю лягла на обличчя.
– Поспішаєш? – злостиво запитала вона.
– Сама знаєш, – так само відповів Ігор.
До палати увійшла медсестра й віддала Ігорю виписку.
  – І давно ти знав?
– Сергій Петрович щось казав позавчора, проте я не звернув на це уваги...
– Ну звісно! – криво посміхнулася дівчина.
– Я навідаю тебе, – пообіцяв Ігор.
– Як хочеш, – позіхнула Надія.
Ігор узяв валізу й зупинився біля Надіїного ліжка.
– Я йду.
– Іди.
Він хотів був обійняти дівчину, запевнити, що не забуде про неї, однак її красиве обличчя було прохолодно-ворожим, і Ігоря шпигонула в серце образа.
„Невже я не причарував її, як вона мене? – з гіркотою подумав він. – Невже її радість, ніжність, турбота – усе несправжнє? Невже вона зі мною гралася? Невже їй ні трохи не шкода розлучатися зараз? Одне ласкаве слово, одна посмішка – і я залишився б, проте... проте їй усе одно”.
Ігор високо підняв голову і пихато промовив:
– Прощавай.
– Прощавай, – байдуже відповіла Надія.
Ігор покачав головою й вийшов.
Надія кілька хвилин нерухомо сиділа на ліжку, а потім лягла на бік і, обхопивши коліна руками, застогнала.

Удома Ігоря зустрічала мати – сухорлява жінка із сніжно-білим волоссям. Після багатьох днів, проведених у лікарні, Ігор по-новому поглянув на неї – і жахнувся. Вона постаріла швидко, але непомітно для нього: за лічені роки зігнулася й посивіла, а хода її стала поспішною та невпевненою, немовби жінка, роблячи маленькі обережні кроки, мала ось-ось упасти. Із жалем Ігор подумав, що весь цей час його цікавило лише власне перетворення, а життя людини, яка йшла поруч з ним крізь усі незгоди, цікавило найменше. Усі жертви, усі сльози сприймалися як належне, і хоча Ігор вірив, що вона страждала більше за нього (за двох – за сина і за матір), він не міг цього собі уявити. Йому здавалося, що поза таким сильним болем, який він витримав сам, пролягає межа, за якою закінчується вже людина й усе людське, а мати все одно була людиною – найкращою з усіх, всупереч усьому.
Розмовляючи з матір’ю, дивлячись телевізор, посмоктуючи гарячий чай, Ігор думав лише про Надію. Наступного дня він уже навіть одягся, аби відвідати її у лікарні, однак закарбовані в пам’яті байдуже обличчя та безбарвний голос змусили його з відразою відкинути плаща. Відразу пригадалася власна неповноцінність, виповз із сутінок свідомості і причаївся під серцем, неначе гадюка, страх перед людьми. Ігор відчув спустошення, і, не звертаючи на матір жодної уваги, мовчки просидів біля вікна, схиливши важку, стомлену голову на долоню.
Наступного ранку сонце світило по-весняному яскраво й весело. Ігор зупинився посеред кімнати, закрив очі. Провалилися в темну безодню старенькі меблі, підлога, золотий прямокутник вікна. Ігор відчув себе мізерною комахою посеред моторошної пустки, самотньою порошинкою у величезній чорнильній плямі.
– Боже, як страшно, – прошепотів Ігор. – Нехай що з цього вийде, нехай люди з мене насміються, але я її не покину.
Він поспіхом одягнув плащ, сховав обличчя в картатий шарф та вибіг з дому.

Надії здавалося, що від моменту виписки Ігоря минуло не дві доби, а два роки. Не хотілося ходити та спати, дівчина їла й дихала через силу. Вона рахувала кожний удар серця й була упевнена, що тільки силою волі примушує його повільно здригатися у грудях.
Коли Ігор увійшов до палати, вона тихо лежала на простирадлі, витягнувши тонкі білі руки й ноги. Неначе пелюстки соняшника, розляглися навколо голови довгі пасма волосся. Вона знову здавалася мертвою, як і в перші дні у лікарні.
– Чому не зустрічаєш? – прошепотів Ігор на вухо дівчині.
Надя мовчки скривила бліді губи.
– Не побачу радості – піду назад, – попередив Ігор.
– Підеш?! – підхопилася з ліжка Надія. – То ти справді тут?! Ти не ввижаєшся мені?!
– А що, мав би?
– Лихий тебе забери, Ігорю! – закричала Надія. – Де ти забарився?! Скільки тебе можна чекати?!
– А ти чекала?
Ігор сів поряд із нею й доторкнувся до золотавого волосся ніжно, як торкаються зазвичай до квітів.
– Ігорю, мені без тебе погано, – промуркотіла дівчина, схиляючись йому на плече.
– Маю для тебе подарунок, – весело сповістив хлопець.
– Якщо це троянда, краще б ти її не приносив, – сумно відказала Надія.
  – Ні, це парфуми, – посміхнувся Ігор, вкладаючи їй у долоню маленький флакончик.
– Дякую тобі...
Обидва замовкли, смутно похиливши голови.
– Знаєш, мене вже виганяють, – надтріснутим голосом повідомила хвора. – Кажуть, місць у лікарні бракує. А йти нікуди. Батьки в Білорусі, а тут жодної рідної душі не маю...
– Але ж ти мешкала десь до цього?..
– Так, винаймала однокімнатну квартирку неподалік від центру, – відповіла Надія. – Майже всі гроші, що я їх заробляла, вчителюючи в художній студії, йшли на неї. Тепер нема й не буде заробітку, то ж і життя не буде... Мені, Ігорю, аби кілька місяців тут протриматись, полікуватись у місті, а потім я б викликала батька й поїхала до рідного села...
– А що, як ти, – невпевнено почав Ігор, – як ти трохи погостюєш у мене? Щоправда, грошей на лікування я для тебе не зможу знайти – сам, знаєш, щойно з лікарні – але ж жити в мене ти зможеш скільки захочеш...
– А я не обтяжу тебе, твою родину? За сліпими не просто доглядати...
– Я живу з матір’ю, працюю вдома. Тож я наглядатиму за тобою.
– А мати не буде проти?
Ігор посміхнувся.
– Не буде. Вона поїде до тітки в Полтаву.
– А вона про це знає? – засміялася дівчина.
– Хіба що здогадується, – весело відповів Ігор. – Проте не турбуйся: я її не виганяю й не вижену, просто ми давно вже не відвідували родичів.
– А тобі я не заважатиму? Що ти робиш удома?
– Я програміст, тож відірватися на декілька хвилин від комп’ютера мені буде вкрай корисно. Протягом останніх шести років я спілкувався переважно з ним, і він уже встиг мені набриднути.
– Тоді, якщо твоя ласка, я із задоволенням погостюю в тебе!
– Згода. Давай вчинимо так – ти збирайся, а я заберу в Сергія Петровича виписку.
– Добре, – відповіла Надія й відразу ж почала намацувати і складати до великого пакету одяг і ліки.
Ігор зайшов до кабінету головного лікаря, привітався. Сергій Петрович напівсонно пробурмотів щось незрозуміле. На столі серед розкиданих документів лежали три яскраво-зелених яблука.
– Що, Ігорю? Щось негаразд? – запитав лікар.
– Дякувати Богу і вам, усе добре, – запевнив хлопець. – Я на деякий час надам прихисток Надії, тож хотів би отримати її виписку.
– Ось, тримайте, – товстун простягнув йому м’ятий аркуш. – А у вас що, серйозні плани стосовно неї?
– Певно, що так, – радісно відказав Ігор.
– Тоді маю для вас пораду, – зітхнув Сергій Петрович. – Від Наді можна чекати чого завгодно. Ми давно вже знайомі з вами, і я впевнився, що ви порядна людина, тому я довіряю вам Надію. Але я добре знаю цю дівчину, тому можу лише поспівчувати вам.
– Мабуть, ви все-таки погано її знаєте, – відрізав Ігор, – раз не бажаєте їй щастя. Зі мною вона буде щасливою.
– Я не сумніваюся, – погодився лікар. – Вона отримає, що хоче, а от ви – навряд чи. Саме тому я застерігаю вас, а не її. Надю важко не кохати, а кохати ще важче.
– Я впораюсь, – пообіцяв хлопець.
– Воля ваша, – сумно відмовив товстун. – Проте, вона художниця; форма її цікавить значно більше за зміст. Тож, Ігорю, заради загального добра ви маєте молитися, аби Надя не прозріла.
– Що за єресь! – обурено вигукнув Ігор, ідучи до дверей. – У прозрінні – її щастя!
– І ваша поразка. Наша поразка. Її поразка, – прошепотів лікар і закрив, ніби засинаючи, очі.
Ігор вийшов з кабінету сердитий і стурбований. Чим ближче він підходив до палати, тим чіткіше розумів, що лікар, можливо, правий.
– Ти надія моя, – Ігор притиснув дівчину до грудей. – І ти залишишся зі мною.
– Звісно, залишусь, – посміхнулася вона, обіймаючи його за плечі. – А скажи-но мені, любий, який ти із себе?
– Я, я... – розгубився хлопець, – я ... звичайний...
– От і добре, – відгукнулася Надія. – Ідемо додому!
Ігор взяв у ліву руку пакет, на праву оперлася Надія. Серце хлопця розчавлював смуток.
„Якби вона була зряча, то втекла б від мене із криком жаху, як інші, – подумав Ігор. – Пробач мені, Надю, пробач мені, Боже! Господи, якщо ти можеш нагородити мене за втрати, нехай усе залишиться, як є... заради загального добра...”

Ігорю подобалося йти вулицею поряд з Надею, відчувати тепло маленької долоні, споглядати танок сонячних іскорок у розкішному волоссі і знати, що він єдина її підтримка й надія. Йому подобалося бути сильним, бути бажаним.
Надії також подобалося йти поруч із хлопцем. Він був таким лагідним, впевненим, надійним. Як їй хотілося його бачити! Як їй хотілося просто бачити!
Вони зайшли до квартири, тримаючись за руки. Сива Ігорева матір розгублено стояла осторонь і м’яла ганчірку.
– Мамо, це Надія, – відрекомендував дівчину Ігор. – Вона житиме з нами.
Мати мовчала. У Надії запаморочилося в голові, руки й ноги похололи від старху. Малознайомі люди вирішували її долю, а вона була відгороджена від них сліпотою. „Будь ласка, не виганяйте, тільки не виганяйте,” – подумки благала дівчина й відчувала, що ось-ось почне просити про прихисток уголос.
– Що ж, – тихо відказала змарніла жінка, – нехай живе. – Проходь, Надіє!
Дівчина нетерпляче зробила крок уперед і наштовхнулася на трюмо. Ігор підхопив Надію під руки, провів до зали й посадив на диван. Потім повернувся до матері і міцно її обійняв.
– Вона сліпа, мамусю, – прошепотів він. – Вона зовсім-зовсім сама. Зрозумій мене...
– Я розумію, – стомлено відповіла мати. – Проте, тобі буде важко, сину. Без грошей, захисту, без здоров’я. Вам обом потрібен догляд...
– Дякую тобі за все, – Ігор поцілував зморшкувате чоло й пасмо білого волосся. – Спасибі, що ніколи не нагадувала про свої жертви, не принижувала зверхністю. Спасибі, мамо! Я твій боржник назавжди, довіку. Скільки стоятиме світ, я буду тебе любити. Але зараз... зараз мені не потрібна допомога. Ти заслужила на відпочинок. Їдь до тітки на кілька тижнів, коли хочеш, а я впораюся сам.
– Хіба ж хочеш – мусиш, – посміхнулася мати. – Але я не проти. Увечері я від’їду.

Провівши матір до автостанції, Ігор повернувся додому й почав готувати вечерю. Він помічав у собі дивовижні зміни: легкість, веселість, бажання руху. І щастя, він відчував, може у нього бути. Не просто може – буде обов’язково. Він щиро тепер у це вірив.
Ігор зайшов до зали, зупинився посеред кімнати. Надія почула кроки – попросила папір і олівець. Ігор посадив її за стіл, поклав перед нею аркуш, подав ручку. Дівчина міцно стисла ручку і, по-дитячи висунувши між губ кінчик язика, доторкнулася ручкою до паперу. Ігор мовчки стояв у неї за спиною, а вона сиділа й сиділа непорушно, не наважуючись провести лінію. Раптом вона зітхнула, відкинула ручку й без сліз заридала.
– Я так хочу малювати, – стогнала вона. – Хочу й не можу. За що це мені?!
Ігор нахилився, обійняв дівчину. Надія схлипувала, але відкрила для нього обійми й притислася обличчям до його щоки.
– Ми з усім впораємося! – прошепотів Ігор.
– Ти обіцяєш?
– Обіцяю.
Дівчина посміхнулась і поцілувала його в губи.
– Купи мені пластиліну, добре? Я спробую ліпити…

Минув місяць. Весна розквітла рання й запашна, немов фіалка. Ігор і Надія сиділи перед телевізором: він дивився, а вона слухала новини. Думки обох були далеко від маленької кімнати і блакитного екрану.
Вони жили удвох і почувалися щасливими. Ігор був у захваті, коли Надії вдавалося намалювати дещо, схоже на пейзаж або людину, а Надія раділа, коли Ігор цілісінький день вихваляв її за рівно застелене ліжко. Вони разом ходили до поліклініки, але з лікарями розмовляли наодинці: ані Надія, ані Ігор не хотіли зайвий раз нагадувати один одному про своє каліцтво. Вони навіть у якійсь мірі змирилися з ним і почувались удвох немов одна повноцінна людина. Удвох вони були сильними і сміливими.
Подумки повернувшись до телевізора та завжди невтішних новин, вони обнялися міцніше.
– Господи, який небезпечний цей світ, – тихо мовила Надія. – Особливо для таких, як я. Як це все-таки жахливо: хворій людині залишитися наодинці з цією державою і цими людьми.
Ігор промовчав, і Надії стало боляче. Після місяця сумісного життя вона сподівалася на продовження їхнього кохання, але хлопець, здавалося, не міг або не хотів закріпити ці стосунки.
– Шкода, – зітхнула дівчина, навіть не зрозумівши, що вона вимовила слова безвиході вголос.
Ігор подивився на неї, і серце його стислося. Красива, розумна, добра, але цілком безпорадна. Що краще: не бачити людей або самому для них не існувати? Що легше: щоб про тебе піклувалися, чи щоб ти сам піклувався про когось? Йому хотілося любові й ласки, але відповідальність за іншу людину почала його страшити. Ігор хотів би зробити вирішальний крок – на це в нього б вистачило мужності, але  чи хотів він усе життя (бо все для себе хлопець вирішував раз і назавжди) присвятити хворій людині? Утрачений для людей, невже він зміг би зберегти для них Надію? Невже він зміг би забезпечити гідне життя для когось, коли не міг зробити цього для самого себе? І взагалі, потворі кохати легше, ніж кохати потвору...
– Ох, – знову зітхнула Надія й додала: – Хай буде, як буде. Мені нічого втрачати.
Ігор почув ту тиху скаргу й посміхнувся.
„А мені є що втрачати, – подумав він, – своє серце. Та навіщо воно людині, яка не живе по-справжньому? Хай буде, як буде. Коли вже вона розіб’є мені серце, то принаймні моя чорна душа буде гармоніювати з моєю огидною зовнішністю”.
– А знаєш що, Надю? – промовив Ігор. – Я тебе вітаю: невдовзі ми з тобою одружимось!

Ігор поспішав додому із РАГСу, широко посміхаючись перехожим з-під маски. Безмежно-високе волошкове небо, перші паростки трави, обличчя людей – все здавалося веселим і привітним. Задивившись на ігрища котів під вікнами будинку, Ігор налетів на перехожого – паспорти випали з його рук. Чоловік, не поглянувши на Ігоря, швидким рухом підняв документи і простяг хлопцю. Ігор хотів їх взяти, але рука заклякла в повітрі: перед ним стояв Вадим. Побачивши навпроти свого обличчя вдало зроблену маску, Плющ інстинктивно відсмикнув документи і стис їх так сильно, що пальці його стали білими.
– Як справи? – насилу видавив із себе Вадим.
– Добре, – похмуро відповів Ігор.
– Бачу... А де ти був?
Ігор не хотів відповідати. Він зробив крок назад і сховав руки за спиною.
– Кажуть, живеш із дівчиною? – посміхнувся Вадим.
– Живу! – спалахнув Ігор. – А що?
– То може ще й одружишся?
– То й одружуся, – з викликом кинув хлопець. – Чому б і ні? Дівчина і весела, і добра, і красива.
– Певно, ще й недобачає, – присвиснув Вадим.
– А якби і так, то яке тобі діло?!
Вадим знизав плечима й опустив погляд на документи, які й досі тримав у руках. Він відкрив верхній паспорт і побачив фото Надії.
– Що це? – вирячив очі Плющ. – Де ти взяв Надин паспорт?
– Де взяв, там більше немає. Дай його мені негайно.
– Не віддам, доки не поясниш, – наполягав Вадим. – Ну, кажи!
– Вона сама мені його дала! – закричав роздратований парубок. – Сама! Сама, бо ми одружуємося!
Він вирвав документи з рук застиглого від здивування Плюща й попрямував до під’їзду.
– Коли... коли ж... це станеться?! – закричав йому навздогін Вадим.
– А йди ти під три чорти, собака! Нічого я тобі не скажу!
– Ну то й не треба, – зіщулився Вадим. – Сам дізнаюсь і привітаю.
– Не хочу тебе ані бачити, ані чути!
Ігор зайшов до квартири смутний і ніби тяжко хворий. Плющ завжди приносив йому самі нещастя.

Вони стояли посеред просторої холодної зали, взявшись за руки. Із стриманим захватом дивилися на них великі сонячні вікна сталінської будівлі. Не так їм обом уявлялася колись ідеальна шлюбна церемонія, але вони були щасливі – лише удвох на весіллі, лише удвох у житті.
Весела жінка з дивною зачіскою вже почала виголошувати свою урочисту промову, коли поріг переступив захеканий чоловік. Ігор глянув на нього й неначе пірнув у крижану воду з десятого поверху.
Вадим наблизився до пари і, махнувши жінці рукою, наказав:
– Зупиніться!
Ігор, холонучи від жаху, заперечив порухом голови, – жінка продовжила говорити. Надія так сильно стисла руку нареченого, що Ігор мало не закричав.
– Надю! – перекрикував працівницю РАГСу Вадим. – Надю, не роби цього! Ти пошкодуєш! Ти не знаєш, хто він!
Плющ схопив дівчину за руку і смикнув, проте Ігор не відпускав маленьку гарячу долоню.
– Надю! Не помилися! – галасував Плющ.
– Досить! – крикнула Надя жінці. – Досить бурмотіти! А ти, – вона повернулася до Вадима, – звідки взявся? Як ти мене знайшов? Може, ти прийшов за мною?! Ти хочеш мене забрати й одружитися прямо зараз?! Ти мене кохаєш?!
– Ні, але я хочу тебе застерегти! Ти просто не бачила, який він страшний! У нього знівечене все тіло! Він ходить у масці, бо людям не можна бачити такий жах!
Надія мовчки повернулася до нареченого і спробувала звільнити руку. Ігор покірно відпустив дівчину, схиливши в безнадії голову.
– Скінчено, – тихо промовив він. – Ти знову все зіпсував. Ти зруйнував моє життя, Вадиме. Я врятував тебе, а ти на знак подяки штовхнув мене в самісіньке пекло. Ти забрав усе моє, так забирай і її! Пограйся й викинь на смітник, прожени без жалю, бо вона моя, бо я люблю її, і мені буде гірко! Ти ж мрієш, щоб я страждав, мрієш, щоб я скоріше вмер, бо твій борг переді мною такий великий, що тобі ніколи, ніколи – навіть за сотню життів – його не сплатити! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу кожною скаліченою клітинкою! – і він, схопивши Вадима за комір, плюнув йому в обличчя.
– От бачиш – він псих! – закричав Плющ, задкуючи й витираючи рукавом обличчя. – Він – каліка, виродок, потвора!
– Я теж каліка, – тихо промовила Надя. – То і я – потвора?
– Ти – інше, – спробував виправдовуватися Вадим. – Ти – вродлива…
– І все ж ти мене кинув. Усі мене кинули – окрім нього. І я маю вірити зараз, що єдина нормальна людина у світі – монстр? Я маю вірити ТОБІ – тому, хто мене зрадив?!
– Не я один, усі інші скажуть те саме!
– Я знаю інших – вовків у овечій шкурі! Тих брехунів, що тицяють пальцем в одного, аби ніхто не побачив загальних недоліків. Я і він – ми потвори віднедавна, а ти й вони – від віку й назавжди!
– Іди геть! – закричав Ігор, штовхаючи Плюща у груди. – Не псуй нам повітря своєю жовчу, своїм смердючим диханням, лицеміре! Тобі поряд з нами не місце!
І, повернувшись до Надії й обійнявши її за плечі, тремтячим голосом промовив:
– То що скажеш, моя Надіє?
– Все, що хочеш, мій чоловіче! – посміхнулася дівчина, простягаючи до нього руки.

Ігор вніс молоду дружину до кімнати, поставив біля відкритого вікна, зняв маску й відкрив пляшку дорогого червоного вина. Один повний по вінця бокал вклав у долоню Надії, другий узяв сам і, все ще здригаючись від хвилювання, жадібно притулив  його до спраглих губ. Крапля стекла по підборіддю і впала на білу сорочку.
– Ой! – зойкнула Надія, торкаючись тоненьким пальцем червоної плямки. – Зіпсував!
Ігор здивовано поглянув на Надію. Вона зняла окуляри, і її чудові очі – а вони виявилися веселими та яскравими, як сонячний бурштин, – потонули в його зажуреному темно-синьому погляді. Несподівана здогадка оглушила Ігоря, примусивши його похитнутися.
– Ти що... ти БАЧИШ?!
Надія посміхалася.
– О Боже! – у паніці закричав Ігор. Він кинув додолу бокал і затулив долонями обличчя. – Боже! І давно?!
– Досить давно, щоб усе як слід роздивитися.
– І що ж ти побачила?! – з викликом вигукнув Ігор, відкриваючи обличчя й підступаючи до Надії.
– Ти мене обдурив, – спокійно-серйозно зауважила Надія. – Ти казав, що ти звичайний. А це неправда. Ти дуже особливий, ти найкращий, Ігорю!
– Можливо, ти бачила ще щось?!
– Лише дещо, – усміхнулася дівчина, обіймаючи чоловіка. – Стежку в майбутнє, до щастя!