Притон-2, Або помаранчева революц я

Притон - 2, або помаранчева революція             ЛЮБОМИР ФРАНКІВ               
                ПРИТОН – 2
                АБО ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ!

Книжка вийшла у світ, пахнучи свіжою фарбою. Ілюстрована обкладика нагадувала “Герніку” Пікасо. Читачі, дорогоцінним капіталом, несли-везли у руках, течках, кейсах ще прижиттєвих персонажів-героїв, діячів “Притону”. Адже із ними вони зустрічаються чи не щодень на вулицях, на роботі, в кабінетах Ради, Адміністрації, облрайдержадміністрації; міських і сільських виконконкомах: нарадах, сесіях закритих і відкритих. Але, поночах, читаючи “Притон” - сміються, регочуть, радіють і плюють, іронізують і перекривляють шефа, патрона, боса, вождя партії і вожденятка організації. Тішаться всі, аж сплескують руками, підстрибуючи. Тепер - знають: хто ху!… А що Автор пише “Притон-2”, втямили - напише правду! Про поведінку, роботу, як і чим аргументуватимуть причетність до  докторських звань, професорських посад, особливих заслуг. Як діяти і ким бути апріорі, якщо прийдуть інші парламентарі і міністри - провладні доктори і професори, якщо програють вибори.
Промах – коштує золотого крісла, якщо ти на програшній стороні: не у тому таборі засвітився, не у тій команді – то май десяток докторських, однаково не потрібний! У нової влади повно таких, як ти! А наразі, головне, розуміння політики шефа, боса, президента, директора, голови правління. Вони рушії світлого кому-ні…, а собі - капіталістичного майбутнього: мають банки, магістралі, обленерго, металургію, зв”язок - так, як вчив вождь пролетаріату. Ну і що, що сім мільйонів виїхали за кордон на заробітки, а чотири мільйони померло? П”ять чи скільки там (хто рахує, кому вони потрібні) безробітні? Заводи, фабрики порізали на металобрухт - купили мерси, збудували котеджі.
Військові арсенали вибухають, ну і що? Натомість є кілька своїх міліярдерів у світовому рейтингу. Незалежні, самостійні - пишаються капіталізмом, ринковою економікою, демократією та всяким євроремонтом. А інші - секон хендом. Тепер подібні на європейців. А з європрезидентом – жити буде, як в раю.
…Ніби випадково, приходячи у свій кабінет, чиновник кладе на стіл, на видне місце “Притон”. Бос, бува, зайде перевірити чим підлеглий на роботі зайнятий. Уздрівши книжку - конфісковує аби прочитати, аби потішитись, бо не він прототип-герой, а той, вищий. Цікаво знати підлеглому не те, що він знає особисто, що його шеф свиня; з ким почергово спить (кажуть, що в моді тепер голубі і тягається із якимсь інтелектуалом-політологом). Цікаво знати думку пана чи пані? Адже самому  страшно висловитись - з роботи викинуть.
Підлеглий тишком-нишком потішається: хай знає прямий шеф, що він надута самозадоволена, безпардонна, прищава, розплющена алкоголем, заплила смальцем пика, нікчемна і вічна мерзота, покидьок, підлота. Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Хі-хі-хі!
Бурлило нетерпляче місце незалежного чиновництва: чому із видних, заслужених, вчених людей сміється, іронізує Автор “Притону”? Чому?!
Месія, у купі з Райвно, після виходу “Притону”, навернулися до церкви і взяли патериці, аби бути першими у ряді, аби бачили їхню чесну віру. І дружно нашіптували писати компромат на Автора.
“Чому пропагує в незалежності імпотентів, якщо гине нація, як на війні? Вони, у поті чола, стараються робити, у таких складних умовах, незалежних дітей для відновлення популяції. Та за такий подвиг потрібно пільги, нагороди, доплати до зарплати, забезпечувати особистим транспортом, вільною квартирою (бо не вдома ж цим ділом займатись?) Рік за два стажу – за особливі заслуги.
Християни, виходячи з церкви, після того, як священник оголосив про погану книжку, від лукавого, один - одного перепитувати: де книжку можна купити, або хто дасть прочитати. А коли ішов Райвно, то питали:
“Це той, хто робить байстрюків вчителькам?”
“По євро, називається, збільшення популяції.”
“Покропивники!”
”А хіба ліпше буде, якщо жінки і далі їхатимуть нелегалками за кордон аби вагітніти?”
А молоді огерики посміювались, іронізували: “Секс мусить бути у своїй, незалежності, і крапка! “
“Секс – двигун продовження роду людського, - написав у своїй монографії Райвно (готує докторську - приклад Бос), - розвиток кланової незалежності, що розвивається у цивілізацію, в окремому краї, під чуйним керівництвом докторських діячів”.
 Катахизянка, вставила фарфорові зуби Месії, Райвно, Саваофу - написала опус, (поступила гуманно - не взяла зелених). Їй дали гроші на видання вірша у золотій оправі, за прояву цноти та обізнананість сексу в капусті, сором”язно заявила світові: “Ми любим Рай-вино, як партію єдину, не з кучми-притону зродилися ми у цю святу годину! Любов є Рай і хай живе Месія! Вони – ще, о-го-го!” (Очевидно стосунки були такі, що оте, кличне “ о-го-го!” з”ясовано натурально.
Райвно указом зобов”язав вивчати вірш у школах і хором проспівувати перед початком уроків, або - всією школою на лінійці у свята, як було, за його часів, які тепер таврує у газеті “Користливі копалини”. Месія ретельно полірує тексти, бо хоче теж мати докторську. “Тепер всякий йолоп, - міркував потай собі, - має по кілька, не кажучи про телепня Райвно, що базграє всяку дристику, і доб”ється, якщо не докторської (бо гряде зміна влади на верхотурі), то кандидатську таки купить. А Месія чим гірший?”
Діти, з того творіннячка потішалися, і до тексту твору доримовували всяку нецензурщину, пропагуючи, на парканах і стінах, під”їздах будинків, своє розуміння сексу. Виховники напоучували школярів, що гріх сміятись із творчості, бо всі вони із капусти, а не із кучми. З диво-дійства не можна сміятись.
Райвно знайшов старого побратима, ще по по сільській раді, який вибився у журналісти, йому добряче виставив у ресторані “Червоні копита”, аби той написав розносну статтю на Автора і довідався, хто і на якій підставі дозволив друкувати “Притон”. Пообіцяв, що працю друга використає у своїй докторській роботі “Вийшли ми із народу”.
Незабарно стаття з”явилась в газеті “Користливі копалини”. Автора інквизитори оголосили вердикт: “Лукавий!” а “Притон” - доносом: на сексуальних гегемонів і надсміхання із їхньої віри “невірком”, як і демократичної влади та зневага до маленьких члені суспільства, і назагал єфрейторством, і творцями світлого майбутнього.
- Ну, бля, - верщав Райвно, - вот вже дзвоню Саваофу, хай знає, яким його зробив отой придурок-пісатєль, сука!… Пили разом, а тепер усіх, бля, замочив і без сартіра! Усіх замочив!… Ну, бля, хай знає Саваоф, що він тепер… ось, такенький саваофчик!… Ось, такенького саваофчика показав народу! Ось – він, ****чик!
І показува апаратникам, зігнутий мізинець лівої руки, продовжував ходити по кабінету, лютуючи.
– Виставив на посміховще таку велетну особу, таких великанських людей, як я! Заслужених. Незалежність їм зробив. Отих, бля, пісатєлєй мало совєтська власть била, мало хребти ламала, мало мізки вправляла! А, отой, якому я особисто в кишеню вкладав на його месіанські паровозики – не бачив, не розумів на кого доносив ще тоді… Хе, то курва, допустив таку книжку надрукувати! А чому? Чому про Месію у “Притоні”  ні ху?… Вопрос очень інтересний!… З”ясую! Я, бля, покажу свого ху… І поясню хто є ху! Ще казав перший президент: “Хто є, ху?…” Хіба я не виконува вказівок? А тепер, хай виконують мої. Я – Рай… вино! Я – Рай!… відтепер - вино! Запам”ятайте: нема Райвно – розпустив! Зникло, спустив в унітаз - попливло у каналізацію, бля! Ото - правильно! Запишіть: Рай-вино! Таких, як я і мої побратими - треба нагороджувати, ставити пам”ятники при житті. Ну, калян, ну!… Ось такинький саваофчик!… Ха, та він не знає справжнього, пісатєль, зайоб…! Та такого за совєтвласті загнали б у вічну мерзлоту!… Ну, бля! Та хрин із саваофчиком!… Але мене! Кого?! Мене в імпотенції звинуватити, бля, – вибиваю сучки із дошчок, а не те щоб якусь бабу не трахнув! Та мені б тільки грати! Ось, дивіться! Ану, бля, лягай… Доведу, що не я Райвно!
 Райвино схопив теньгу апаратницю за руку, поволік до дивана. Бризкав слиною по кабінеті і службовці мусили витиратися.
                Розділ –2.

Відгукнулось видавцеві “Притону”. Верхотура, власне, Саваоф власноручно викрислев із списку нагородження видавництво з нагоди Дня друкарства.
Видавець сказав: на то і є Автор аби мурувати палаци - творцям, фортеці - полководцям, саркофаги - королям і блазням, а злочинцям - в”язниці.”
Відгукнувся  Пастух стада Божого рецензією “То чого кривитися на дзеркало, якщо пика в прищах?” Месія і Райвно не сприняли рецензії і заборонили друкувати  газетам краю.
Причілку конче треба було теж якось відмаститися, власне, дати на лапу, чи не самому-самому, як сказав Б.Д, миршавенькому, що є великою пикою для колишнього і нинішнього Месії. Оскільки влада негайно ввела посаду із захисту псів і котів, яких Автор “Притону” прирік на пиріжкову загибель. А ще долучився показ телесюжету, що у Сеулі, псячина делікатес. Пиріжки масово котувались, то населення, що мігрувало до Причілка, витяглося в чергу, як у Європу.
Заробіток, за прибирання лотків, перетранспортування товару, модернізованими кравчучками, повсядень був вітчизнянняним інвестуванням у економіку Причілку. Відтак, частка інвестиції вкладалась на Тацю.
Високі особи теж пробували пиріжки, бо стало модно. Навіть вимостили бруківкою дрогу до Причілку, ніби до храму Господнього, аби по калюжах не йшли.
Статистика довела, що після “Притону”, народ став жити краще та веселіше, а поголів”я псячих і котячих волоцюг різко збільшилося. Правда, чомусь тепер ходили на двох лапах.
Причілок збагнув, що хтось доніс, коли навідався податківець: за м”ясо у пиріжках ПДВ не сплачено.
“Це ж нагла тіньова економіка!” – грізно заявив начальник. Сума, як від фізичної особи, пару сотень “зелені” - реальна, якщо не хочеш штрафу. А штраф – документ: засвітить тіньовика, а для статистики посадять у цюпу.
Якщо б жирні коти, пси, а прибіжить якась дворняшка і гавкає про зелень – скаржився Причілок. А ще лягавий завітає – теж дується, ніби він Райвно.
Тому, о, Боже, Причілок вимушений зануритися у ще глибший темняк. Влада є влада. Їй потрібний темняк. Інакше не збагатіє. Відтепер Причілок, по паролю, знайомству, записках видає порцію на хрестик (за хрестики ПДВ чи зелені не передбачено законом), а довірлива особа, зібравши гроші у гутаперчивого населення, понятливо розраховується. Відповідно Причілок уклав темняк-договір із гицлями-поставщиками дефіциту. Вдячний Автору “Притону” за безкоштовну рекламу фірми – прикупив кілька безцінних книжок для пропаганди.  Реалізація виросла чи не на сто відсотків, збільшиши прибуток і стало легше платити данину. До Причілку навідувались бізнесмени за обміном досвіду. Популярність вийшла поза кордони і стала надбанням краю. На святкуванні - визнано Причілок кращим ринковим підприємством.
 Таця теж поповніла. Намітився приплив віруючих.
“Жити стало веселіше, жити стало краще,” - сказав Месія і потер чоло задоволено.
Але злим язикам не догодиш: кажуть, що із Таці чи то сімдесять, чи сокорок тисяч гривеників воскресли на небо. Сварка, бо мудрагелі доводили: “Гроші не воскресають, Богу гроші не потрібні, як душі мертвим.”
Посвятили Тацю.
Причілок зметикував – треба переговорити із Попом приходу: якщо буде наїзд якоїсь структури, то хай оглаголить: заклад посвячений, доброчинний - гроші ідуть на справи мирські, зокрема, фарбування дороги до Храму. Воздастся!… Не підійметься караюча рука на діла праведні.
З прикладу Причілку, почалось посвячення крамниць, кав”ярень, кабінетів, офісів, дач, котеджів, іномарок - стало правилом. На святі місця, караюча рука не підніметься, оскільки сама кара небасна на порушника чекає.
Але якась нечиста сила насвистіла у компетентні органи, мовляв, народ жирує пиріжками, ото опсится, окотячеться – з”являться озвірілі терористи Бені Ландау - звиють  кублечко. Почнуться теракти, а це - введення миротворчих, твою мать, сил! Добре, що підписано папірець про створення антитерористичного центру “Що робити?”. Фінансування покладено на Причілок з грифом “Секретно”. Мудре рішення і надалі сприяло закусувати стограмівку пиріжками із м”сом.
                Розділ – 3.
Не тільки Єфрейтору, Месії, Райвно, Попові, Саваофу, Банкомати стало зрозуміло: гряде чергова революція! Затрясся Саваоф на вершині: не дай Боже повстати опсілим, окотілим - експропріюють капіталістичну, незалежну власність. Отак, дай їм права людини. Що робити? Чекати вказівок, телефонувати в канцелярію, довідатись яка погода? Викликав Месію, Райвино, Єфрейтора, Попа, Банкомати до себе.
- Слухайте, вот до чого нас довів “Притон” собачо-котяча загроза огромом гримить, революція, тероризм! Кажіть, що будете робити? – Посипав сіль на рани еліті. Вони трохи просунулись поодаль дверей із прислужливими обличчями, повним дипломатами, розбухлим портфелями.
- Нахрин пошлемо! – випалив Месія. Потер чоло. - Викинемо з роботи. Хай голодує. А влада виділить гроші на видання – кинемо Автора, не повідомивши, провіши засідання розподілу коштів.Ударимо із под тішка! Хай пише і сам читає. За що видасть “Притон-2”?
Підступив ближче. Поклав на велицюзний стіл, який обступали тринадцять пухнастих крісел, свій важкуватий дипломат. Райвино і решта панів теж пересунулися.
Своє відавати - психологічно не переварюють Райвно, Поп і Єфрейтор. Але процес вимушений.  Хто сяде на крісло Юди?
З такого гор”я Райвно напивався, грав у карти з бізнесменами, лаяв їх, як дворняшка, за спонсорство “Притону”. Оправдувалися бізнесмени і Банкомати: “Не дали копійчини!”
- Мудро! – сказав Саваоф. – Морально добивати треба.  А чого Автора із своєю братвою на премію виставили?.
 Месія потер долонею чоло.
- Ще пару колективних листів у пресу дамо, виступи по телебаченню, радіо з осудженням доносу на нашу владу. То хто буде за таке давати премію.
- Хто-хто! А треба було тричі переголосовувати, бесіди із членами комісіїпроводити аби ту премію всучити нашому відомому історичному романісту, але не Автору. А тобі, бевзю, оскільки зачіпається міністерство освіти - прізвище поміняй, бля, - суворо наказав Саваоф, для солідності, аби знали: мають велику честь з ним спілкуваттись.
- Вказівка прийнята. Вже змінив! – намагався підтягнути кендюх, виструнчитись Райвно. – Віднині перед вами Рай-вино. Просто і ніякого мошеннічества: змінюється буква і додається риска.
- Є ще одна стаття доктора Биця, - запопадло мовив Месія, - “Дідько в “Притоні”! Прийом надійний, як було із тими, хто писав проти нашої партії, власне, антисовєт… Пасквілі на нашу дійсність, пане докторе філософії.
- Ну і Месія! – зіронізував доктор філософії Саваоф, - заговорюєшся, контролюй, що болтаєш.
- Будьте спокійні. Я вже сам написав річ – огромом прогуде - треба п”ятдесять тисяч на видання.
- До речі, хто спонсор “Притону”? Хай навідається до нього творча делегація із осуждєнієм. То – велика сила на захист нашої незалежності, демократичної влади. Хлопці, дійте, - дещо, по-дружньому, мовив доктор Саваоф. - Як було на виборах депутатів, мера міста… Латентно дійте. Я вас прикрию.
- Борошняк дав гроші, - шепнув Месія. – А в моїй спілці є така… соберйот – лає на всі застави… і хлопи гаркнуть “Ганьба Автору!”
- Йому гроші не потрібні? Небезпечний. Балачки ходять: чому Борошняк усім допомагає, а інші?… А ми гребемо під себе. Компроментує. Треба - зупинити. Ото, хай до нього навідається делегація з населення. А ви святей отче, сповіднику Марії і доньки Попе, анафему проголосіть. Єфрейтор – візьми під контроль! Ви - вільні.
- Ми принесли, може?…- Райвно виклав Саваофу з дипломатів і портфеля все що принесли. Інші – теж так вчинили. Доктор філософії кивнув рукою, мовляв залишайте, ідіть.
- Тяжко, - зітхнув Месія.
- Гаразд, зупиніться, бо не хочу аби дорогою муркотіли: “Що то за господар, що то за свиня, що не дав нам випить на коня!”
Саваоф склав, принесене ходаками у сейф, замкнув. Із шафи узяв розпочату пляшку “Десни”, шоколад, чарки. Наповнив. Промовив. – Будьмо! Були і будемо!
- За ваше здоров”я шановний пане докторе Саваофе, - в один голос промовила еліта.
                Розділ – 4.
“Притон”, навіть деякі наукові та освітні установи, (компетентні органи) придбали цей “безценний груз”, щоб вивчати новітню історію. Райвно, залишки книжки скупив і спалив. Автор втішився. Притарабанив із видавництва ще, бо то його життєзабезпечуючий хліб.
Заздрісники перешіптують: заробив капітал на “Притоні”, чого не може бути без корупції. Злі язики, підмасковуючись під Б.Д, теревенять, що тепер “Рай-в…оно” посидить пожиттєво, невиїздно, за створення і розвиток “Притону”. Граф і Король умовили Автора писати ”Притон – 2”, розповідаючи сюжетні лінії, які самі вигадували, коли, бувало, Автор виставляв каву, ніби, отримавши капітал за “Притон”. А ще розрахуйся, Авторе, бо ми персонажі твого геніального твору.
Народ гутаперчевий теж, не без того, що він не останній герой та, спокушений пиріжками Причілка, зажадав пришпандьорити дошку на честь Автора, посвятити та іменувати “Притон”. Навіть зібрали ініціативну групу і написали до місцевої влади звернення. Наразі ще не збиралась сесія. Однак ініціативна група тримала питання на контролі і визначили делегатів з вуличним депутатом, аби докладно донести депутатському корпусу, порушене питання історичного значення - значимість “Притону” у розвитку незалежності та поступу у Європу. Не залишились у боргу служителі Таці – збагнули, що близько вітчизнянного порогу панує Європа.
За посвячення Дошки Причілок дорого заплатив. Хіба, отой, вічно невдоволений Б.Д. пояснив Королеві і Графові, що Причілок оголиться, бо Рай-гі… оно (він завше інтерпретував по-своєму прізвища: навіть Автора славнозвісного роману - пересмикнув на Франківштейна. Пояснював: це з любові до жєлєзнодорожників.)
Знов прийшли тримати патериці Райвно і Месія. Із секон хенду Райвно вивчив кілька слів і повсюди козирить перед освітянками, і адміністрацією, називаючи себе доктором “поліглотії”.
- Це фейлетонна політика, - дзявкнув Граф.
- Дуристика! – гавкнув здиблено Король, взявшись розмотувати шалек із горла, пораженого раком журналістики.
- Дєрмократія, - напучено мовив Б. Д.
Власне, фейлетонну політику проголосили Король і Граф стосовно  Месії, Єфрейтора, Райвоно, Банкомати, а ще продавця рамок Фішки та перегорілих борців: мененджерів рондлевої економіки, докторів-професорів технічних училищ, темників олігархі-депутатів, мільйонерів в криївках джунглів, які іменуються багатовекторними: що, де коли сім”ми, родинами, кланами ще б украсти.
- Ото народ пішов, - поскаржився психіатер Кіса, після прочитання “Притону”. - Навіть нема кому діагноз “здоровий” поставити. “Притон” засвідчує: правлять бал клептомани, наполеони, вожді, депутати-олігархи, професори-доктори хиромани і єфрейтори-патріоти влади.
-Шукай-знайдеш, - порадив Король.
- Ага, вже знайшов: ну, знаєте, по-жіночому, у медкнижці поставив “здорова” А пані почала просити, аби я переписав: якщо не  “маленька”, то хоч “середня”, бо інакше Райвно не візьме на роботу.
- Правильно, - ствердили Банкомати, - то ж не сейф на гроші для Райвно. Кому така потрібна. Я б теж не взяв.
Банкомати якраз мали обідню перерву і йшли в “Маленькі старви” обідати.
- Чому не в в “Едельвейс”? – поцікавився Б.Д.
- Там дешево і відразу хліб дають.
- Виставляйте нам по п”ятдесят і каві, а комусь і пиво, - рявкнув Б.Д, - а самі можете дибати на обід, де годують малозабезпечених.
- Та шо ми напитисє прийшли?
- А на халяву – море б випили!
Відчувши запах “халяви” Банкомати, вже не поспішали обідати в дешеву кав”ярню. Гонором окотилися. Причілок - близько. Підуть куплять пиріжків, а вони хай беруть пляшку.
- Ви чули, що дві високопосаджені дами мало не поопісювались зо сміху, - компетентоно повідомили Банкомати, - потайки, зачинившись у кабінеті із, забороненим Райно, “Притоном”. Автор заявив, що він Промисел Господній і глаголить те, як Бог йому казав що писати.. Поп приходу анафему виголосив. Парафіяни аж перехрестилися: Автор  візьме їхні гріхи на себе тут, на землі!
- І, правильно, - забогохульствував Б.Д., - чого так далі жити, якщо вже твориться пришестя “Притону-2”. – Банкомати, я читав, що ви спонсори. Скільки відщелкнули Автору зелених?
- Та ми шо дурні?… – І, погойдалися до виходу.
- Тепер, замість Конституції, на всіх рівнях влади, читають “Притон”. А з височайшого темняка Райвоно – Автора, Месія звільнив з газети через перевиконання демократії. Порадивв Автору: “Хіба візьми собі псевдо, щоб бути, як… (не сказав із власного досвіду ким), аби щось своє друкував?” – Грізно оприлюднив діагноз доктор Кіса.
- Месія і Райвно мають досвід на псевдо, - відреагував Б.Д. – Було, коли всепартійноє: “не читав, але засуджую!” – згуртували делегації до спонсорів, які чомусь дають гроші не туди “твою мать”. Тепер у всезброєнні, ретельно готуються до виходу “Притон-2”.
Автор “Притону” на таку порнографію одразу заявив, що має в Ізраїлі друга Шарона і той шекелів не пошкодує на “Притон-2”. Месія за голову схопився обома руками: “Знати було - не писав би “Правда Жидів”, “Ординці”,“Яничари” – зізнався на сповіді, що то баламутство із багатосерійною ахінеєю. Так гріхи здав як склотару.
Автор-неборака поскаржився: шкода йому колишнього комуніста і сексоту,  Попа і Єфрейтора, Боса і Райвно, які звітували компетентним: хто і що казав, писав і пише; кого, коли хрестив, ховав, шлюбив – за це платили більше аніж сталеварам. А “Притон” дрючить таких. Кому та правда потрібна? Головне, як кажуть Банкомати, аби “добре сє жило, купували сє мереси, будували сє вілли, робили сє і вчили сє діточки у престижних зак-лядах.”


                Розділ – 3.

Але ж і лаяв Б. Д. - смертельно лаяв на всі застави Месію.
- Ах, сука! Ах, любимий руководящий – он хто справжній жєлєзнодорожник.
- Ти чого верещиш? – запитав подивовано Фішка, який начувся такого про Б Д – щасливий, трапилась нагода особистого знайомства.
- А всьо жєлєзнодорожники месії і маски - нашу землю роздають!
- Не може бути? Наш отщепенєц написав у “Притоні” що, Райвоно уже епископ для Месії - уздрів голих королів із баблом.
- То й що? Хіба сексом займаються в одязі?
- Вони желєзнодорожники?
- Якби. Недоросли! – відзначив Б Д.
- Я прочитав у “Притоні”. Хіба Граф  жид? Він приносив мені рамки. Його намагались нацькувати на Автора . Знаєш, що він сказав?
- Що?
- Горджуся тим!
- Ах йоп… Ну, знаєш! Не витримаю і сам піду в желєзнодорожники.
- Ха, ти ще все не знаєш, - лукаво позирнув на Б. Д. Фішка, - але це по-секрету.
- Я Б.Д – значить секрет, і фішка!
- Звідки знаєш моє прізвище?
- Твоє – Фішка?
- Фішка.
- Але я мав на увазі типу, як каже Маска, і точка.
- Я не точка, а Фішка.
- Зрозумів, - згодився Б.Д. – То чого демократія не знеає?
- Автор “Притону” заявив, що у нього друг - прем”єр міністер Шарон.
- Хвалиться, або лякає тих, хто делегаціями ходить до спонсорів “Притону”, щоб на “Притон-2”, як за совдепії, на пасквілі, грошей не давали: ліпше - на їхні патрійотичні книжки. Автор хвалиться, що написав найпатріотичнішу книжку. А “Притон-2”- патріотична в квадраті.
- Не хвалиться і не лякає, - серйозно заявив Фішка. – Найнародніший зацікавився його зв”зками із Масадом, а, значить і Шарон, зрозуміло, тут.
- Масад автора захистить, бо він показав бідного жида, як сам тяжко трудиться. Позитивний герой.
- Та не те маю на увазі, але по-секрету: Найнародніший хоче виїхати в Ізраїль, бо Маша Грінберг отримала премію і прагне повернутись в Необітованну. Ото, Найнародніший хоче мати підтримку, аби болотуватись у Кнесет, як було, Автор довіреною особою був – парляментарієм оборали. Електорат повірив Автору.
- Для чого йому? Там ненамахає електорат, як тут. І Маша Грінберг там не приживеться, бо таку белеберду писати – не видаватимуть, як  тут, - твердо стояв на своєму Б.Д.
- Ото, що таке непоінформованість, - козирнув Фішка. – А йдеться про міжнародну політику… Він інфікований. І має ще одну хворобу.
- І що? Так має багато: пар”єрист, юрист, найнародніший! Нащо більше? Чим ще хворіє?… Ааа, зрозумів, - Б Д, - ляснув себе по чолі, - заразити Кнесет і Ізраїлю піз…
- Е, ні… пригадуєш, коли Сталін заборонив на півдні УРСР утворити Єврейську Автономію?
- Було. Маю документи.
- А, то, що на нього покладено місію довести, що Ісус наш і у подальшому, ми об”єднаємось для взаємопомилуваня та прощення, зміцнення миру на землі в Ю Д У.
- Ну, піз… Вип”ємо, Фішко, інакше я вже не Б.Д. То вони з Месією заодне?
- А ти не знав?… – подивувався такою різкою зміною настрою Б Д.
- Розшифруй?
- Юдейська Держава Україна. А Месія і Найнародніший голуби порозуміння.
- О-ля-ля! Отак під боком демократії!
- Хто високо сидить - далеко бачить, - хитрував із Б.Д. Фішка, не ликом шитий. І не менше Б. Д. битий. – треба хитрувати розумом, а у що маленькі  увірують.
- Фішко, прикидуєшся дурненьким, як моя дворняшка: не такий ти, не такий. Іди до барстійки і замов по каві та по п”ятдесять поки не прийшли Король і Граф – підвішана на мотузку інтелегенція маленьких, бо тоді стратишся більше. Це та інтелегенція, що вічно голодна - ізгої у “Притоні”, який читають як Біблію.
Фішка швиденько замовив та розрахуватись. Нащо поїти якусь інтелегенцію, якій залишилось вибити з-під неї стілець - дригне ногами і капут.
А інтелегенція вже холіталася, ідучи проти вітру чорного, що підіймав сміття вулицями.
Фішка щойно поставив замовлене на стіл – у дверях явилися Король і Граф, ще живучі у“Притоні”. Тепер перебазуються у “Притон-2”. Б.Д. не міг поступити не демократично: виділив і з кишенькового бюджету енну суму мінімального пропивного мінімуму – приєднав монаршу інтелегенцію до сутніх справ розбудови, а, властивіше, до створення ЮДУ.
Король, дивлячись на чарку, поскаржився Фішці:
- Політб”юро закінчилось і рамки теж. Кучма залишилась незатребованою.
- Граф і Король - відомі інтелегенти у нашому краю, було відкрили свій бізнес, але закінчились рамки членів ЦК, Політб”юро, - пояснив Фішці Б Д. – Тепер у них нема прибутку. Легалам важко утриматися у бізнесі.
- А переможці тіньового капіталізму? А сучасні доктори позавсяких наук, професори? – запитав пан Фішка.
- Там  страшна охорона, - безнадійно махнув рукою Король.
- Урізноманітнювати треба наш ринок: бюсти, ордени і медалі, картини і реліквії, і прочоє, - порадив Фішка, і запитав. – Чому тільки кучма прибуткова? Новий товар - добрий гешефт.
У Короля очі посвітліли чи від чарки, чи поради. “Потрібні б”юсти і прочоє?… – затямив собі. - Були рамки кучми, тепер – бюсти!”
-Жінночі? – запитав Граф, подивившись на Фішку.
-І чоловічі, - пояснив пан Фішка.
-Ааааа!… Одностатева орієнтація, - збагнув Граф.
- Метал, - пояснив Фішка.
- Зрозумів, - Граф підняв тремтливою рукою чарку до спраглих, тремтіливих уст і, зближувався, спокусливий нектар, як писав професор Бицьо рецензію на “Притон”, захищаючи Христа од ще не видохлих інтелегентів.
- Месія скористався моментом, що “всяка влада від бога” - написав третю “Віру” в будинку відпочинку. Лає кучму і лазаря за ненароджених, - повідомив Граф.
- А його нагороджують лауреатством і бюстами, - з”єхидив Король.
- Бюст живого Месії піде? – поціквився Граф.
- Тільки без мочення в сартіре? – заявив Фішка.
- Правильно, - потвердив Б.Д.
- Не правильно, а правільно, - зауважив Граф.
- Я сказав правильно, бо димократія!
- Заграли ви мене мовою, - обурився пан Фішка. – А мені Найнародніший хоче намотати кримінал.
-Оп-па! – ляснувся по лисині Б.Д. – Як губернатор тузли - будеш першим засланим на острів!
-Нема такої Конституційної посади! Всяку хирню пишуть: господарник, губернатор, ак-кадемік, док-ктор, проф-фесор… Месія теж, після своєї плагіатської праці, виданої надважким фоліантм, під спонсорством кадра в про-фесори Райвно, у колі пріблєжоних, заявив, що Саваоф і Бос-академік підримають - отримає ступень вченого і чергове лауреатсво. Чули, створили Орден “Користливих копалин”.
- Тамплієрів, люмінантів, мулярів? Дурдом! – обурився Б.Д.
- Знаєте хто є хто, - загадково закопилив губу Фішка, - це ж бля, сексота колишній і нинішній. Але йому піз… Розумієте мене? С-рана рать захотіла бути орденом.
- На то вони слуги,  - резюмував Граф.
- Автор прийшли! – зрадів Король.
Підійшов доволі похмурий чолов”яга, але, вітаючись, потискуючи руку, дещо усміхався. Фішка для Автора новоявлений. Однак, оскільки писав Бицьо у критиці: всякі збираються і ведуть п”яні балачки. Таке професорське кредо, бо написав докторську працю “Вплив сонячних променів на голови незалежної влади”.
- Поведемо п”яні балачки, аби демократія цвинтарем не мовчала,- мовив Автор, сідаючи на своє завше вільне “законне місце”. Якось купив у глухонімої красуні  образ Марії-Магделини, посвятив і позначив цей у штучних квітах куток, де лунала стиха гарна музика.
- Наукова праця, - зауважив Б Д, - не дуристика, врахувуючи, що органіка, властиво гімно всякої тварини, висушене сонцем, зберігається без затрат на енергоносії.  А за фікально-фіскальні (точний підрахунк п. Биця) вже отрмано значні девіденти на Європузацію влади.
- То наше диво, - ствердиив  в унісон Автор. – А чому Європузацію?
- Яке тут диво! – ще не гримнув об стіл кулаком Б.Д.- Питаєш про …Є-пузацію? Поясню: пуза всяких владних у же там, нам – візи безплатні, а звідти… пуза безвізові!
- Кличка хоч і отруюють перед виходом на бій, але брат таки стає Королем рингу, - мовив Автор. – Не останнє отруєння королів на трон - запевняю вас. Кожний творить себе, або свого короля. А наша п”ятилітня Героїня: рятуючи сестричку дворічну – сама обгорає чи не вся! І вижеве там… Чому не тут?
- То так у “Притоні”: Король і Граф, Райвно і Саваоф, Банкомати і Патріарх, Месія і Скіф, – зненацька злютився Б.Д, - мішанина якась, а не добірне зерно. Бач, кажеш, згорає тут, а  вижеве там…
-Не кажу, що то мені приємно, – запала тиша. Чарки не прихилили, кави не ковтнули. – Через “Притон” потискують руку і кажуть, що я мужній чоловік, що слуг орди у храмі треба позбутись, бо їх і могила не виправить. Але бути людиною тут - одне що стрибати у обезводнений басейн. Але ми виживемо і тут, і сухий басей нас оздоровить, і ми прийдемо з пращурами до Світла.
- Як у дурдомі, - посміхнувся Гаф.
- Слугам орди: храм не правда, не любов і повний басейн не потрібний аби службовими іномарками доїзджати до притонів – збирати данину. Гвалтівною хіттю звинувачують тебе Автори, ніби ти проти Бога, як було - проти совєтскй власті. Отакі тепер незалежні слуги орди і творці притону.
- Інквізитори і сексоти! – знервувався Фішка.
- 21 сторіччя, - резонно підмітив Кіса-лікар з психорозладів, – і штаб підривників вирішує, що “Притон-2” мусить викривати метастази, гнійні нариви, збочення – творців і слуг притону. Чули, кланово підкрипились, створили Орден тамплієрів. Влаштувалися під нашими національними символами і… пожирають, отруюють, затьмарюють, нівелюють нашу незалежність… Славлять у  опусах націоналізм, неназивають яничарами опозицію. Всі тепер доктори, професори, академіки, а, насправді - бички і телиці!
- Нині більше діагнозороздавачів аніж народу, – претензійно заявив Граф.
- Так-то-так, але приїзджає Маорія.
- Хе, це хто така Маорія? - набичився Граф.
- Не Мао, а Марія, - з”єхидив Кіса.
- Хлопці, я вже пішов, - мовив Граф.
- Доповісти Райвно? – Запитав Король. Товариство засміялось.
- Та я його в хфівст і гривау! Мені потрібно в “Користливі копалини” подати…
- Під Райвно, як Месія… Хвалився на презентації книжки, що оце… ну, як його, аааааааа - лайно, є йоггоо спонсором. Це ж треба таким бути, щоб не підприємиць – спонсор. Обалдєть можна!
- А як інакше: Райвно, отого плагіатора, як козу цап чеше.- Мовив і розсміявся Граф.
- Вони голубі? – запитав Фішка.
- Тепер і не поймьош, - знітився Б.Д. – Якось так, що всякий кобель тепер сучиться.
- Чим насмерділися – тим і несе. А попи з дяками не можуть визначитися: читати на казані “Притон” чи “Біблію”? – мовив Граф.
- Марія повернулась, що буде?
- Закличуть висповідатися. А справа Автора писати про творців притону, бо отой симбіоз святих і комуняк - нині гвалтують майбутнє, - зазначив Король.
- Не переживайте, вони захистять їхнього бога од таких пісатєлєй, згрібши з таці гонорар, за звичкою. Тоді у них був теж їхній бог: кпсс і кгб… Однак постаріли, а їхні докторські - їхні доноси зі свого минулого на майбутнє своїх нащадків, – глумливо мовив Б Д.
- Богові не потрібнмий захист - тому Бог! Всякі з теперішними партквитками правовірних, химерять про світле майбутнє, – здвигнув плечми Кіса. – Автор, як талант Божий, написав правду у “Притоні”.
- Він на сповідь не ходить? – швиркнув Граф.
- Не піддається згвалтованню духовно і морально. Знаю, що Марію і  доньку, висповідавши, а за бакси на дорогу до Італії, задовольнив Поп свою похоть. І разом із владою анафему оглашають Автору “Притону”. Не книжка, Марія, Вікторія  оскверняють їхні діла і діяння, а вони вчинками. Чомусь не обурюює маленьких те, що Райвно вигнав із школи вчительку рідної мови і літератури. Її доньку неповнолітню, підсипавши наркоти,  згвалтував правоохоронець. Повертається Мао-рія – буде суд людський, як Божий, – пророчо мовив Кіса.
- Щоб не замочили. За десятьку знайдуть покидька – їхня мораль. Автору погрожують, – мовив Король.
- Не треба таке говорити, - застеріг Кіса. – Автор їм не по зубах. Захиститься належно.
- Чому хитринький Месія запропонував, мовляв: Церква до нього звернулась з протестом заборонити друкувати Автора.? Хіба, може писати під псевдонімом Франкінштей. Хоче підставити? – Поцікавився Б Д.
- То правда, – ствердив Кіся. – Месія кидало професійний. Кого тільки не кидав, згадайте. Використав - і компромат. Рекомендує Автору, бо так ближче бути добрим. А чому злякавсь підписатися під своїм плагіатом. Кладе в штани перед Богообраним народом.
- Було запропоновано Месії зустрітись із читачами. Я підійшов та й передаю прохання. А він: не по адресу звернувся, шукай Оглупського, – зіронізував Фішка.
- Всяка влада: фашистська, комуністична, ординська та їхні слуги – похідні од мамони, - визначив діагноз Кіса.
- Хлопці, - стрепенувся Б.Д., - більше не п”ємо і менше теж, бо як сказав у доносі професор Бицьо, що то “п”яні балачки”. Дурний проффесор, не розуміє нашої обпаленої душі, що вибухає вулканом - чарка звільняє од кайданків. Нинішні ординці: пани-проффесор і далі наказують слугам орди кувати та одягати нам хомутики, стежать аби ми їх чесно носила во славу незалежного їхнього бога.
- Пора край боронити, - мовив серйозно Кіса, – бо недавнішні комуністи вже нині Бога захищають од Автора правди, називаючи його невірком, то знову в черговий раз продаються, аби новітьнім ординцям служити.
- Ха, та їм однаково кого осідлади! – здвигнув плечми Король, - аби тільки до корита бути якнайлижче.
Товариство дружно випило по чарці, запивши запашною ароматною кавою “Якобс”, яку, як ніде запарювали у кав”ярні “Едельвейс”. І погомонівши про феноменальну перемогу і королівський трон Кличка, вишкреблися кожний по своїх справах.

                Розділ – 4.

- Братани, мафія, а, власне, для охлосу пани!  Ми створили свій Орден тамплієрів, започаткований нашиим вищими, - огласив Месія до себевибраних. – Ми тут зібрались, як на…“стрелку”: у кожного свої проблєми і проблємочки. Комусь не вистачає гривника до мільйончика, а комусь мільйончика до міліардика, а комусь мільйончика до гривника… Та знаємо, як “Отче наш”, що кожному треба урвати, що лежить не так,  до виборів Маски. Капіталізм є капіталізм. Все наше для наших дітей. А іншим – світле майбуття. Наш глас для народу - вибори виграти і це наша впевненість у завтрашнім дні. Якщо скажемо, що ми багаті – нас не поймйот електорат. Тут, я як колишній…
- Не кажи про колишнього, - каркунув Райвно, - забудь то слово, всі ми звідти. А скажи, Месіє, чому допустив до такого аби вийшов отой ху…“Притон”? Нащо сидиш на стількох ідеологічних кріслах? Хто повинен вправляти мозки сра… інтелегентам, аби їм неповадно було сказати поганого слова про нас?
“Ха-ха! Хі-хі! Хо-хо! Ги-ги! Гу-гу!” – почулось стиха, але з-задоволенням. В Ордені були люди із вищими посадами, освітою, культурою аніж Райвно. Проте вони знали з ким Райвно їсть пироги і козирить цим повсюди. Тому насмішки не відверті.
Хтось сказав: “Дайте слово Меру, на його парафії той пісатєль мешкає.”
- Нема такого, хто б не сказав поважного слова про нашого шановного, - зволено, з дещицею сарказму і поблажливістю мовив Бос. Для Месії це був порятунок од Райвно, який його домахував не тільки через персонаж у книжці, але й за вказівкою персонажа Саваофа, з яким розраховувався зеленню за крісло в адміністрації.
- Ви чули із виступу Месії і мушу сказати, що ми вирішили привернути на свій бік всіх митців, – сказав Мер, - і виділили двадцять п”ять тисяч для них.
- Пане Мер, ви мусити знати хто фінансував “Притон”? І сподіваємось, що на “Притон-2” Автору не дадуть й копійки.
- Он Банкомати… Вони там записаня спонсорами…
- Та ні копійочки не давали: хіба на службу Божу, бо наше право. Грошима сє не розкидуємо. А, щоб на якийсь притон тратитисє – так нас погано не думайте!
- А “Фанфарон”, а “Зіткнення”?
- Шановне товариство, та ми ні ламаного гроша на ті книжки не даємо і не дамо: кому вони потрібні? Кляннмось!
- А, коли ішли на вибори в депутати, то чому в газеті той пісатєль вас представив, як найкращі Банкомати?
- Та ми хто… Які найкращі! А то, що той писав, то він на ентузіазьмі.
- Сідайте і потійте. Ви його книжки дарували начальству, похваляючись, мовляв, бачите, ми доброчинці. А тепер: не дали і копійочки.  Під доброчинністю - гроші собі прихопили Банкомати.
- Ось вам хрест - кажемо правду! - Банкомати перехрестилися.
- Значить - поховали справу, і хрест поставили! – констатував Бос.
- Не будьмо дворняшками, чи пак… двірниками, - засвітився Мер. – Пропоную те, що у нас є – красиво розподілити. Ми ж тут, направду, на стрелку з”їхались. Поки є що поділити.
- Хорошо, - здвигнув плечми Бос, - а на прихватизацію?
- Попередник, хотів зробити комплекс із цього… Як його?… Підказуйте! А… шкірвендиспасера якийсь заклад.
- Треба нейтралізувати Автора, бо за останніми даними, наче б пише “Притон-2”. Це повинен знати Месія! - обурено мовив Райвно. – Інакше  у тім шкірвендиспансері опинемось ми, після виборів.
- Ви, що, бля, як гарант каже, хочете… “Гонгадзе-2”! А відсічена голова, то тут, то там - з”являтиметься і тривожитиме електорат. А за кордон нам дорога буде закрита, - застеріг Найнародніший.
- Ну що ви, шановний пане Найнародніший, це мене спровокував чи кинув до такої думки Месія, він вкотре під когось… Вибачте, готується лягти.
- Який там ху… Месія! – Вскочив на ноги Месія. - Понаписував всякої хирні: ні шуму, ні чирікання, шановні. Ми мусимо триматись купи, власне, заснованого Ордену.
- Пане Бос! – здивував собачою ласкою і здвигнув брови Райвно, - мушу бути чесним, що з Месією ми правильної орієнтації…
- Месія і пироги тобі орієтація, - невдоволено мовив Бос.
- Зрозуміло, - відкопилив губу і ляснувся по чолі Месія.
- Ще є проблема базару, - сказав Мер.
- Базар-базаром, кальян, але чому Райвно, або… ким там його обізвали в “Притоні”, скиглиться, шмаркає в камізельку, що ти йому не помагаєш. З базару бабло береш значне, у чім причина?
- За Райвно, прямою підпорядкованістю не відповідаю, але суперквартиру колишнього першого секретаря - віддав на халяву.
- Пісатєль вже знає і напише в “Притоні-2”.
- Він всюди нишпорить і у нього своя  агентура, - зауважив Мер.
- Купи його, аби тільки мовчав. Морально, психологічно заженіть в кут безвиході.
- Є на то Месія.
- Я вигнав з роботи! – Месія виструнчився. – А вот коли Мер дасть гроші на письменників – не отримає копійки, гарантую. На його ювілей і писку не почули. То - удар!
- Чув, Рай-воно! Ви-гнав з роботи, не шмаркайся в камізельку. А ти зелень приховав… Хіба забув, як тебе, як барана, якийсь Пастух загнава… Хто тебе витяг із того гімна? На ту бабку-бухгалтершу все бабло повісив. Святенький стоїш із патерецею перед іконостасом, а зривав хрестики з дітей, на жінках підпалював в”язанки соломи чи сіна і реготав, що по полонинах живі факели біжать. Мер шикарну квартиру подарував. І досить балачками забавлятися, розпускаючи поголос: “Вчора, я у себе, із Босом пироги їв.” А “Притон” нас за горло хапає, правильно описано. Тебе треба судити, а не… на крісло влади садити. Шкодиш Ордену.
- Сссаааммі знаєте, - прагнув оправдатись Райвно.
- Питаю: скільки квартир, так сказать, придбав?
- Таааа… другу!
- А точно?
- Третю вам віддати? – проскиглив Райвно.
- Мовчи!
- Слухаюсь і дякую.
- Мер, чому тебе називав Автор древосєком?
- Порядок наводжу на алейці.
- А сад чому?… Акації вирубуєш?…Дошки: меблі, паркети, двері? Не питаю скільки  лісу продав.
- Тааа так. Але другого терміну не бачити, як сліпому сонця. То мушу встигнути щось зробити.
- За що боровся – на те напоровся. Запам”ятай, якщо попередник повернеться – будеш не те, що обрізаний, а відріжемо цілого і дівки безпечно ходитимуть з матерями по вулицях.
- Скільки того часу залишилось?
- Як і тих мішків поцупленого цукру, що канув у Лету. Пам”ятаєш? Зажирів. Хочеш виїхати на старих структурах, використовуючи оцю дебільну ідеологію: “Вище сиджу – дальше бачу!” Нафік такий дебіліз верзеш! Ти не знаєш, що ми на виборах і кожний член… нам потрібний! А той… Автор “Притону” - ось нам де! – Бос різнув по шиї. – З Борошняком у нас проблема: всі гроші віддає на доброчинність, здобуває популярність в електорату. Куди полетимо – нема вже “долоні Ленінської руки”, скоро не буде “тата”, питаюсь всіх? Що робити? Наш бізнес завалиться, якщо влада перейде до Маски. На кожному кроці, тебе Месіє, цитує отой Кіса.
- О, ото ще Кіса! – обурився Райвно.
- А ти?… Чому не розповідаєш анекдоти – Месія тебе рекомендував, як фейлетоніста, хоча теж не тягне і на кумкання жаби в болоті. Що ви за народ? Живете на моєму авторитеті - справді люди з притону.
- Нема про Автора анекдотів, - оправдовувався Райвно, - хіба вигадаю, або обріхувати. Поп огласить анафему, нам у Рай… доносять. Власне, вибачте, доповідають ліпше аніж сексоти. Їм налогом не плачу, а послугами.
- Корупціонер. Користуєшся службовим становишем. Здитинів.
- Хотілисте, Бос, – маєте, - щиросердечно зізнався Райвоно. - Я вам покірний, як собака.
- Поклянчи за дверми.
- Що мені роюбити? – запитав Мер.
- Подумаємо. А ви, шановний Месіє, з отим Автором, розрахувались за роботу?
- Ще чого!
- Треба бути таким!… - зітхнув Бос. – Ото доля - нагородила месією. Ото - команда! Таких електорат не вибере. А “Притон” книжка правдива, а не брехання, як дечиї!…  Автор подасть в суд за невиплату зарплати, хто відповідатиме? А дискримінація мене!
- Яку правду написав? Я перший подам на нього в суд за приниження моєї честі і гідності! – здибився Месія. – Я пишу правду. В суд не подасть, бо інтелегент! А я подам, бо надрукував отого Крутого відкритий лист до мене.
- Інтелегент! То правда. Подарував мені “Зіткнення” – книжка про повернення сина до Вітцівщини. Щеміла душа коли читав. Правда - оголена, карсива. Якщо, у тебе Месіє, Райвоно - епископ, то ти, бля…, як каже мій гарант, гам… Всьо понял? За то бабки даю… Та мені б вистачило одного Автора, а вас, оте кодло, всіх мочив би по чорному і без сартіра.Тому його ненавидете. Я й не подякував Автору за книжку, отакі ми… А щодо Крутого?… Напорешся! Зрештою подавай в суд на Автора за надруковану статтю. Інше: чому зним не розрахувався? І яка в тебе честь чи гідність! Ти ж не тямиш що воно таке, для чого вони існують, знаєш?… Ото-то!
- Не продастся, - твердо чи тверезо заявив Месія, подумавши, аби у Боса справді не з”явилась думка Месію поміняти на Автора.
- За бабки, які вам усім, разом із хабарями, що берете, поступиться, запевняю вас. Він же не дурень аби не розуміти: чесно великі гроші не заробиш – тільки поняттям.
- Не продастся! – гримнув кулаком по столу Месія.
- І не потрібно, - мовив Бос. - Сказав мені Борошняк: письменник він чесний… І не жере, як ви: збирає грошенята на книжки, а не… як де-які поети, аби бздурити свій патріотизм, як у минулому. Поховали комунізму, поховаєте незалежність.
- Шановний, - здійнявся, почервонілий Месія, - я все таки вас не підводив, не настільки обдурюю.
- Не підводив, але… компетентні все кажуть. Чи потрібні мені оті дифірамби, посвяти, які писав, як всім тим, хто мав і має владу? Не платите зарплати чесним, талантам… Для вас талант і честь – проблема, бо зайві на тих місцях, які позаймали. Отой… Райвоно! Ні, надто багато зробили зла, а тому себе натуралістами бачите в “Притоні”. Що про вас народ каже, показати листи? І мер, який тебе тримав на роботі, до чийого кабінету заходив ручки цілувати, користуючись службови становищем, звертався за десятками тисяч, на видання книжок – видавав свої, обдурюючи інших письменників. Потім кинув його і письменників, коли було зрозуміло, що чогось з них уже не візьмеш… Де фуршет? В Іськовича? Чував - зробив шикарний ресторан.
- Туди не можна, бо самі знаєте, людина не наша, - зауважив Мер.
- Месія, куди?… Не у притоні фуршет? Зрештою, а чому б ні? Познайомимось ближче із електоратом: посмакуємо пиріжками із собачачини… У корейців – делікатес. Ми не гірші. Як каже персонаж “Притону” Король: поп”ємо фармазончику. А що це таке? Ти у нас, Месія, дегустатор, все знаєш, скажи? – Чи картав, чи іронізував, чи нарікав на команду Ордену Бос.
- Підроблена горілка.
- Чия фірма?
- Власно “Причілока”.
- Що у “Притоні”?
- Так.
- Автор перший викриває споювання нації! Ратше пише, як є: хто, що п”є, чим закусує і хто кого, як, і чим… А вчителька і донька обслуговує вас елітних. За копійки. Зізнайся Босові, скільки написав доносів на Автора, Б Д, Кісу, Патріарха, Скіфа? Скажи чесно. Люстрація перед Босом. Ми зв”язані дружбою.
- То був такий час: кожний директор співпрацював, бо, як кажуть наші богослови, що всяка влада від бога, - захищався Месія.
- А ти Райвно, скільки написав доносів? Ти колишній голова сельсовєта? Партєйний, вислуговувався. Антисовєтчики, християни, націоналісти… У “Притоні” ти повний імпотент, то правда?
- Бос, та я  вибиваю сучки в дошці, - жартом відбивався Райвно.
- Скільки неблагонадьожних здав?… Спалив комбілєт, чи бережеш?… Хто бачив акт вандалізму, панове? Інквізитор, спалиш “Притон” Понял?
- Понял, Бос!
- Надрукували статтю в “Користливих копалинах”, захистили наших святих отців, Ісуса… Огромом прозвучало - написав сам доктор Бицьо, - заявив Месія.
- Чув, спалити!
- А гроші? – спохватився Месія, чуючи додаткові поцілунки срібняка.
- Візьмеш і спишеш на папір.
Втішений Месія, мовив.
- Вот, у нас є музей, де книжки виставляємо. Автор подав свій пасквіль на нашу дійсність, але “Притон” не виставлено на показ.
- Хіба біля “Яничарів” “Притону” бути,  то богогохульство. Чи, скажімо: “Храм орди”, а поруч – “Притон”, “Божий дар” і “Притон”. Мусимо “Притон” ліквідувати, чи як казав наш… власне, тепер не наш старший брат, “мочить в сартіре”. – Лестив Месії і інформував Боса Райвно. - А комквиток… релікт історії. Ми були комуністами. Легко бути не комуністом. Якби не ми, то чи унезалежнились? То кому повинні були віддати владу, отаким Авторам, Кісам, Королям, Гафам, Б Д?
- Кинете Мера? Професіонали ж!. А Коли мене? Ото Маска влада і одразу кинете, – іронізував Бос.
- І будуть кидати! Раджу близько до свого тіла їх не допускати, - порадив гість із А П.
- Всяка влада від Бога, - прорік Месія, потираючи чоло.
- Не коженому вона дається, - пожартував А П.
- Де обід? – посуворішав Бос.
- У “Байкарні” - гроші перераховано, - догідливо усміхнувся Месія. – Дешево, вишукано. Обслужать по-євро.
- Яка байка?…- Наморщив чоло Бос. - Ааа, ясно, згадав!
У “Байкарні” для вседостойного товариства було накрито столи питвом і наїдками.
- То правду казав Граф, – перепитав Райвно Месію після першої чи якої там за рахунком чарки, - що приїзджає Марія?
- Навіть оповів, коли прочитала “Притон” -  розплакалась, бо книжка про неї і доньку. В Італії мільйонерка.
- Сексом доробилася?… - Аж сп”янів од бажання зустріти Марію Райвно. Наливав і пив, хапав, запихав у писок ковбасу, шинку, канапки. Пив і цямкав люто.
- У “Притоні” ти повний імпотент, про що говориш. Вона заробила кучмою мільйони, - знущався над колегою Месія.
- Не тільки я у “Притоні”.
- А хто ще?
- Уважно було читати.
- Це отой?… Знаю – під мене копав, дурний козел. Правда - хитрий.
- А де наш районовий Кухрик? – поцікавився Бос.
- Я – тут, біля порогу.
- Заходь. Починаємо фуршет. Всечесний отче, посвятіть нашу скромну трапезу.
Отець хрестили. Бос запитав Месію: - Скільки отстєбнув собі від доброчинців, від імені нашого Ордену на цю обпив-жираловку?
- Та я чесний. А борги є боргами, шановний Босе. Якось треба покривати.
- Використання посади і криша Боса? Яка стаття?
- Так сталосє, ми ж такий народ… продажний.
- Во ім”я Отця, і Сина, і Святого Духа, - мовили отець. – Хай благословеться сіє во нашу ситність, здоров”я і спасініє, Амінь!
Присутні перехрестилися. Вихилили чарку. Дзенькіт виделок, ножів, тарілок, келихів – найкраща музика для земляцтва.
Шлункові соки грали: рефлекси і інстинкти - хапали і жували. Хіба професор, дипломат, А П, і недопущені до столу Король і Граф, були сором”язними. Становище, культура виховання не дозволяли їм опуститися до Райвно.
…Хто, що міг з”їсти – з”ли, ввзяти із собою – взяли і подались геть. Залишились Бос, А П, Месія, Райвно.
Тема? Вибори. І… тут! Хто б ви подумали? Найнародніший.
У припадку емоції – не знав, що творить, як було у Новорічному салаті “Тузла”. Чи сам варганить чи ним варганять. Але дуже а дуже патріотично пропісочив, що аж у деяких сльози просочились:
- Шановні, який я радий, що вас застав, я із посланням.
- Ха! – вигукнув п”яно-хоробрий Райвоно, - яким, бля, як каже мій Бос, посланням? Ми, що лохи чи козли зібрались в притоні?… Ми ж тут з “Орди”, де я головний спідрас, перепрошую, спонсор. Так, випили, а якийсь ху з опозиції захиляв на баль.
- Хай, - застеріг Бос, - нема секретів, ми демократи. Ти з якої ложі?
- Якось воно не так, - упирався Райвно, хотів іти – пекла думка: “Скільки привезла євро з Італії Марія? Але тут інформація! Вибори! Портфелі роздаватимуть…  Завтра знайде Марію-Магделину - бабло виловить!”
- Замовкни!  Він Найнародніший! Поскаржиться таткові, що ним тут ігноруємо. Не спишеш на жидівку відмивання бюджетних грошей. Згвалтування Марії  - опозиції потрібні бандити.
- Чому тільки я? – швиркнув Райвно.
- Я уже у факції переможців.
- Нам  би спільно, - мовив Найнародніший, - спрацювати на виборах. Маю певне повноваження, але, на жаль, певні особи тут, тому я піду.
- Клянуся! – пекельно мовив Месія. – Автор таке написав.
- Не до нього прийшов, не від таких піду, на жаль! – по-єзуїтськи усміхнувся Найнародніший.
- То прошу до столу, - жестом руки вказав Бос.
- Маю перемову, маєстатно  мусимо порозумітись.
- Райвоно, за двері! Месіє – налий! - розпорядився Бос.
- Понял, шеф! Що без вас значу?… Жодного хорошого слова не вартую. Копніть мене, копніть, благаю. – Лепетав Райвно чи то п”ний, чи лестливий.
- Шкода модельових туфлів, - пожартував Бос.
- Освіта потребує жертв, - покпинив Найнародніший.
 Жаль Месії Райно, але ще не пора Боса кидати - примирення потрібне для власного блага.
- Автору “Притону” - тема, – мовив Найнародніший.
- Знаєте, - сказав Месія, - пані завідувачка книгозбірні, якось сказала на презентації нашого члена, що їй аж хотілося руки помити після читання “Притону”. А Король, який ще тягне лямку життя, нахабно порадив їй: “Рота і мозки пополощіть, пані! Якщо притон на кожному кроці, то книжка чим винувата?”
- То добре, - сказав Бос. - Отут зібралася еліта і стало ясно, як Сонцю в небі: будемо разом, хто б не переміг. За то і вип”ємо. Але вам, шановний, штрафняк. Месіє, напони фужер.
Пили…
Бато пили до пізної ночі. Обнімаюлись. Блювали. Плямкали губами про незалежність, про демократію, про те, хто і скільки отримав… І треба триматись купи, хто  програє, а хто виграє вибори – допоможуть один-одному. Всяка влада від бога.

         Розділ – 5.

Графові, здалося, що весь світ завалився після отого “Притону”, де, наче б його, там, впізнають чи не головним персонажем. Але на то він і граф аби собі так гордо високоповажно думати, пояснити, як і іншим підкороювачам вершин “Притону”, що граф і в Африці граф. А нагодився святий Поп, що недавно слюсарував на ВРЗ (вагоноремонтному заводі). Чемно привітались між собою “Слава Ісусу Христу!”.
 Граф відчув значиме осяяння відповіді Попа, який явно прагнув вивідати потрібну інформації і передати свою. На делікатесах Графа не обдуриш, як коханку Катерину до ліжка. Їхня святість, з амбіції майбутнього епископа, розуміли: привертаючи на свій бік інтелегенцію, еліту в особі Графа, мета приближатиметься.
Поп запитали:
- Чи не знає, раб Божий, автора “Притону”?
Заінтригований Граф не відповів одразу. Оскільки, втямив, святішого щось цікавить більше – а це потрібно і Графові. Хе, у Графа є честь. Святе на грішне не поміняє, не змінить того, що отримав од батьків – родовід графський. Але, якщо попові важливо знати Автора - з тої важності перепаде щось і всякому графові.
- То знаєте того пісатєля? – мовили Поп, турбуючись про своє реноме: хтось розповів про Марію і доньку - таїну сповіді розкрив.
- Та-аа, знаєте, ваша святість, то якийсь нечистий. – Спокійно, ніби на сповіді, мовив Граф. – Щось незрозуміле. Якесь сатаніське явище. Отой, з дозволу вашого, сказати Автор, оганьбив цвіт нашої нації Найнароднішого, Райвно, Саваофа, Єфрейтора, Отця і  нашу святу Церкву! Не хочеться говорити: сіклькох опозорив чесних християн! Альбо кому не зрозуміло, що кучма є кучма і на дивані і де ще там може бути?… Що тут дивного! І не треба з таким огромом, як висловлюється Месія, писати, що аж вивішували в золотих рамках над кожною палаткою-лотком нашової ринкової економіки оту кучму? Мені, як Графові, це не приємно.
- Перепрошую, - мовили Поп, - у мене, там, у холодничку, куроча… Ой, вибачте, шановний… Забув, (ляснув себе по чолі, як Месія) є ікра. Яку, шановний Графе, забажаєте? Ідемо до обителі.
- Із совєтською маєстатністю, я, як здескредетований отою бандидсько-кримінальною владою, звик до кабачкової.
- Йой, та то чи не гім…
- Отче – зрозімів. Хай буде чорна на чорний день, а червона, то більшовицька зараза… А, щоб нинішні більшовики не подумали, ніби не шануємо їхнього кольору, споживем, що нам Бог послав. Червону теж - менше буде більшовикам.
Граф чи не вперше, як граф, опинився у хоромах. Хіба, в час візити до США таке бачив у давньої родички, графині. Все тут світилося, грало барвами і вигравало багатством, щебетало розкішністю.
Поп наповнили стіл не тільки ікрою, сьомгою, шинками і ковбасами, салатами, але й коньяком “Арарат”, шампанським “Французький Бульвар”.
- Не вірю своїм оча, – Граф просльозився і витер паперовою серветкою очі. – Пам”ятаю, - сказав, глибоким душевним потрясінням, - золоті часи…
Недоговорив, не вистачало слів. (власне всякий граф французький чи італійський аритистичний! А тут – маска є маска – справжнього не видно!)
- То ви, рабе божий, знаєте Автора?
- Не хотів би знати, але таке життя, доводиться. Вибачте, не можу стримати свого сорому, ганьби перед вами: хіба я хотів його знати, бачити? Хіба не вузький світ, коли ото…, як із вами, виводить якась сила на одну дорогу для зустрічі? Але ви праведна сила, а той…, вибачте, не можу собі пробачити такої ганьби, коли з отим, як написав проффесор Бицьо, луквим! – Граф схвильовано осушив бокал: “Отця переконає, що кращого прибічника його божественної парафії, де така розкішна випивка і закуска - годі шукати, аніж Граф!” Коньяк божественний, бо ще від вчора, як спрагло каже Король: “Гор”ять труби!”
- Дуже кажете, рабе божий, правильно: мушу вам рабе сказати про дуже небезпечне явище Автора для нашої церкви і тому переживаєте.
- У нас, в Гамериці… такі ж особняки, як у вас, святий отче. Ви, отче святий, досягли цивілізованості на своїй парафії і показуєте, як треба парафіянам жити у вірі Христовій. А того Автора!…
Це вплинуло на Попа, оскільки він прагнув життя тут, але, як за кордоном. Своїх бідних діточок омріяно відправив, принаймі, наразі, вчитись за кордон. Подумаєш, якихвось дев”ять тисяч євро на рік платити для його рідної кровинки. Не чуже, а рідне. Чужі можуть тут вчитися.
- Що ще будете пити, шановний? - вже дещо по-світськи, чи так, як депутат до депутата звертається, запитали отець.
- Отче… святий, та чи мені нікчемному рабу божому, про щось таке мріяти. Чи я достойний вам відповісти чого я хочу. Даруйте мені, ваша превілебносте, але я нікчема, не можу та-к-о-го собі дозволити!
- То добре, гадаю, що ви праведний християнин, скажу вам велику таємницю. Але, спершу… - Отець подались до великого заморського холодника. Винесли на таці пляшку “Гетьмана”, шинку та баночку червоної ікри + нарізану сьомгу. Далі поперли до буфету. Принесли хліба “Бородінського”, цитрини, банку кави розчинної з написом по-латинськи, цукор. І, головне, відчизнянні цукерки “Roschen”. Граф одурів од розмаїтття - міг завити вовком: ”Та такого в Гамериці, на халяву, не бачив, а не те, щоб пити і їсти, їсти і пити! Але, як християнин, зачарований спокусами їжі і питва, впав на коліна і пролепетав:
- Благословіть мене святійший, за таку божественну вашу благодать – уже вашого раба до скону.
- Що ж, мій рабе божий, хай буде тобі мій хліб вічним бажанням жити в смиренні. – Поп перехрестили Графа.
Чара за чаркою - плящина спорожніла. Отець притарабанили ще одну, бо повинні були знати важливу інформацію, яка повинна піти у християнський світ з уст Графа. Як не як, а в “Притоні” граф один. “Кому народ повірить, як не еліті? Ідеться… чи таємниця сповіді розголошена із траханням мами і доньки? Хай би вжен ті долари пропали. Але… чому втарчати? Хай Граф розповсюдить, що той отець те робив - із парафії іншої, що відверне од нього…”
“З того попа, - подумав Граф, - повинен інтерес мати, оскільки тепер ринок: попу – інформація, мені - конвертовані, попу  - деза: не вони Марію і доньку трахали – мені євро!”
- То чим ви так схвильо-аваний? - Ікнулось Графові. - Що вас мучить, як святого Отця? - Граф глипнув на недопиту пляшку.
“Стаття Биця на “Притон” захищала сповідника, який схилив маму і доньку до сексу, позичаючи бакси на дорогу в Італію. А Бога – смішно захищати якомусь Бицьові, якщо й проф-фесор, як і Попові… Версія: чи не  сповідником тим був Поп, чого б так стелився?… О! Пити і закусувати можна не один день і не одну ніч!”
- Чи відомо Графові хто був сповідником? - Графа їдь взяла: “Трахне попадю до долярів і євро?” - Граф млосно посміхнувся.
 Отець, пухкенькою і біленькою рученькою, взяли плящинку і налили у фужер Графа божественного напитку. Отець розуміли, що треба платити, а тим більше, якщо раб поінформує: “Чи знає Автор Отця, якого описав у “Притоні”?”
 Граф спонукливо мовив.
– Бачу, розумію ваше страждання через отих, як ви кажете, у кого дідько вселився і таке пише про наших святих отців.
- Так-так, якщо і завелась серед нас отців якась паршива вівця, то нащо про це писати книжки? Ліпше прийти на сповідь і сказати.
- Правильно пане отче,- версія Графова підтверджувалась. - Взагалі, хто позволив обливати брудом отців! Де так написано для раба? Хто дав таку індульгенцію? – Ненажарт вивергав цунамі Граф. - Церква відділена од держави, то жоден не має права критикувати святих отців!
Позиркуючи на коньяк, ікру та ще всякі делікатеси, що Поп ставив на стіл, Граф попустив пасок,  ретельно розжовував порцію сьомги.
“Граф не генеральний деректор початкових шкіл, не райвно, не голова облдержадміністрації і не тільки для Катерининої кучми – всі чогось хотять од нього… Слава пісатєлю, що про Попа написав, слава отцю не імпотенту, слава Райвно! Та Гамериці далеко до нас, як і тій графині до Катерини, яка знається на сексі.”
“Хто володіє інформацією – володіє капіталом; мудро інформацію продати на ринку! Граф з Попа візьме зеленню за розповсюдження інформації, що, мовляв, у письменника, вселився дідько і таке написав про церкву, про владу, які є од бога. БАБ так і сказав, що кучма від бога. Тому виконає доручення Месії, інформуючи рабів Христових, що дідько запанував письменником. Граф натякне Попові, хто йому розповів із якої парафії отець отим ділом займається.”
- Автор, - закусуючи ікрою чергову порцію коньяку, мовив, - якось при п”янці мені проговорився, що знає отого… (було не сказав, курвого отця) священника, який займався сексо із матерями і доньками.
- Власне, мене, як людину посвячену служити Богу, хвилює оте вселення дідька у письменника. Таким у нас був отой Франко, що понаписува щось антибоже про створення світу.
- Отче, намовлю його аби прийшов до вас і висповідався, - якось підступно зблиснули очі Графа, скрадливо пролунав голос, іронічно закопилились вуста.
- О, ніііі! Він з іншої парафії, - дещо панічно застеріг Поп. – І, навряд, чи хтось із пастерів захоче з отаким розмовляти? А хто той отець, що за бакси такеє робив – вивідайте у Автора?
- Святий отче, якось отой письменник, до мене сам пристав і навіть пивом частував… Сказав, що ота, вибачте, курвисько вчителька із донькою чи вже приїхали, чи приїзджають - писатиме “Притон-2”, то можете уявити що він там понаписує про…ввв! – Грав аж язик прикусив, аби не назвати: хто той…
- Ви будете… пити пиво? – зацікавлений повідомленням (отримати євро із процентами і… чому б ні!) – Якщо зустрінете цих грішниць рабинь, то передайте аби прийшли на сповідь. – Поп аж зарум”янився.
- З Божої ласки, гріх відмовитись од пива. А ваше піклування про грішних жінок, їхнє очищення… (Не сказав од… євро – сам постарається їхнім гаманцям схуднути. А сескс?…)
- “Вайс”, “Пшеничне”, яке подати, дорогий рабе Божий?
- Те і те - попробуємо, - Граф усміхнувся. Він вже знав: Отець вчинили гріх. Не імпотент.

                Розділ – 6.

Потяг “Прага – Київ” прибув до міста за графіком. На перон вийшла вродлива, євроодягнена, молода пані. Шкіряна коричнева євроваліза на коліщатках.
Підбіг таксист.
- Куди потрібно?
Пані, сумовито, з тривогою і острахом, озирнулась.
“Тут незмінно, як тоді…” – Констатувала подумки.
- Куди вам, пані? – повторно запитав. – Ви розумієте нашу мову?
- До готелю.
- Дорогий… дешевий?
- Зірковий.
- “Золото Карпат” – кращого нема.- Три зірковий.
- Хай буде. – Пані говорилала стисло, а, навіть - жорстко.
“З такої не п”ять гривень беруть, - оцінив таксист. Інтуіція підказувала: у цьому місті пані не вперше.”
Але шарм євро - такі оцінюються високо - із заробітків повернулась.
- Перепрошую, куди вашу валізу покласти: в салон чи багажник? – уточнив.
- Якщо чисто - багажник.
- Ліпше в салон.
Сіла позаду водія. Авто рушило. Прудко промайнувши Привокзальну – випірнули на дорогу, що вела від моста, побіля лікарні. Завернувши на бічну, де ще недавно розташовувались військові частини – споруди залишились спустошеними – дивна мирна війна!
Зробив ще один поворот, побіля смітника (баки із сміттям давно не вивозили), авто плигнуло у вуличку, а небавом, заїхали на подвір”я сучасного новенького готелю. Припаркувались побіля входу.
Шофер хвацько вистрибнувся з авта, відчинив дверцята перед панею. Вона вийшла. Озирнулась скрадливо.
“Такі готелі є в Італії” – відзначила собі.
Водій поніс валізу. Ішла за ним. У вестибюлі - зустріла молода адмінстратор. Вийняла з гаманця десять євро, запитала.
– Досить?
- Так би завжди! – зрадів таксист.- Буде потрібно - ось нумер, викликайте. Якнайкраще виконаю всяке замовлення.
Вислизнув з хола, немов боявся, що його повернуть і зменшать оплату.
- Я вас слухаю, - мовила адміністратор.
- Мені потрібний номер.
- Ви – одна?
- Так.
- Люкс?
- Так.
- Прошу - паспорт.
- Італійський?!… Берлусконі Вікторія. Ви гарно розмовляєте українською, - здивувалась адміністратор, - не подумала б що італійка.
- Я тутешня.
- Ааа, зрозуміла! Одружилися з італійцем. Тепер багато наших так чинять, коли опиняються за кордоном… І добре. Наші хлопи хіба, що тільки відзначаються штанами, пияцтвом, халявством, хапанням за голову, але не за роботу.
- А ви чому тут? – раптом запитала Берлусконі.
- Яа-а?
- Ви?
- Нннне зззнаю. Може, тому, що хтось мусить тут залишитися… Ваш номер – прямо по коридору, з права. Дев”ятнадцятий, з балконом та виходом у сад. Тут вам буде гарно, затишно, спокійно.
- Граціє, - мовила італійською. Взяла валізу і подалась до свого апартаменту.
Ввійшла до кімнати – кинула валізу на фотель. Впала на ліжко. Розридалась. Промайнуло в пам”яті те, гірке минуле, що сталось у цьому місті. Дівоче начало і кінець. Відтоді, збагнула драму мами-вчительки… Окам”яніння в наркотичному дурмані – згвалтована покидьками…  полковником і сповідником. Для них - дитина… Ні! Таке не прощається!
Ридання припинилося. Уже доросла, уже не та, хто втікала з мамою в Італію. Втікала немов од чуми. Нині - сеньйора Берлусконі! Приїхала на Вітцівщину… Там, на могилі матері, на чужому цвинтарі, поклялася!…Встала. Розкрила валізу. Необхідні речі виклала до шафи. Косметику – у трильяж. Флакончик - знаряддя помсти. Потримала на долоніі, дивилась… В очах бухтів огонь помсти. “Вся суть - у карі! Здійснене - не прощається!” Газовий револьвер і скляночку поклала в косметичку. Позирнула на годинник. “Зараз покупається. Замовить щось смачного. Перепочине. Одягнеться так, аби не впізнали. Хоч хто пам”ятає тут горе?…”
По обіді, попросила принести пресу. Це викликало у адміністратора здивування, бо не прийнято: може сама взяти те, що є. Але принесли. Переглянула заголовки. Виглядало так, що іде війна. Звернула увагу на рецензію  про “Притон” у ЗВУ “Нащо бити дзеркало, якщо лице у прищах?” Прочитала. Відчула: хоче прочитати “Притон”. Піде у книгарню, купить. Ввімкнула телевізор: ворожа, напружена риторика… Влада і опозиція: дійові особи одні і ті, кого пам”тає. Клани прагнуть мати свого президента. Котрий народний? Який антинародний? Ідіотська реклама. Вхлюпнула у келих коньяку “Десна” (Шустов). Ковтнула. Посмакувала. Запила кавою. “Месія!” – пишуть одні газети. Інші – “Сорок років водитиме пустелею?… Здійснювались вбивства, а месія владно мовчав? Чи не знав спланованих автокатастроф? Чи не вбивали журналіста при месії? Чи банкрутство?… Заява із “хрещеним татом” на “Трибунал над “хрещеним”.  Обдурять: син і тато з одного поля…”
Вікторія попросила, щоб приготували ванну. Ввійшла служанка. Запитала.
- З піною?
- Чисту воду, – відповіла.
Служанка вийшла. Вікторія зняла одяг. Тіло опалене італійським сонцем, вигравало шовковисто; стан – упругістю - торкнись – озветься музикою.
Ввійшла у ванну і полегшено зітхнула, немов огорнули руки коханого чоловіка. Осягала насолоду, але не було того, хто б глибину кохання узяв… А так - лише шлюб.
Заплющила очі - химерний сон-минуле враз прийшло…Юна, непорочна, нарокотик… Відбувалось поза її волею і вирішило подальшу долю. Тепер – помста, кара!
Вийшла з ванна збадьорена. Накинула халат. Ковтнула коньяку. Вибрала чорну із оранжевим вітдінком сукную, із збільшеним декольте і розтином з переду. Тканина плавно облягала гнучкий стан і хвилями спадалапо тілі, огортаючи красиву грацію Вікторії.
Підібрала капелюшок вітрянної легкості, із золотою кокардою. Туфлі і торбинка відповідали кольору сукні. Рукавички світились білою прозорістю. Кілька сотень євро поклала в гаманець. Ще раз позирнула у дзеркало. Здається, так хоче виглядати. Черговій залишила ключ.
Було сонячно. Ще не Бабине літо. Вулицею, провулками добралась центру. За стіною із портретів, відомих чимсь в історії, прочитала: “Книгарня Зоресвіт”.
“Купить “Притон.”
 Покупців не було. На чільному місці прилавок - насіння квітів. Продавець, з приємністю, відповіла на привітанняю. Запитала: “Що вас цікавить?”
- Сіяти квіти для краси, а книжки для розуму. Книжки Автора.
. - Столик “Нові книги”. Ось “Притон”, “Зіткнення”. “Фанфарон”.
- Дякую. - Взяла “Притон”. Відкрила сторінку… “Місяць у небі завис… Грудень.” - По шкірі пройшов мороз, здригнулась:“Так було, коли з мамою покидали Вітцівщину!”. “Снігу майже немає. – Читала далі. - Від церкви лине жалібний голос пастуха стада рабів Господніх. …Побік – вуличка. Ветхий будиночок із причілком. Двері відчинені. Вхід сюди теж вільний… Витирає засмальцьованою рукою підборіддя. Тут торгуються, тут ринкові реформи…”
Зітхання, мов легіт нічного птаха, зірвалось із грудей. Спазма стиснула горло.
”Вона знає це місце! Чим, якою подією закінчується книжка?”
“…Рано-вранці Марія і донька сіли в автобус, що відправлявся до Варшави. Сльози, гіркі жіночі сльози свідчили про розлуку з Україною…”
“Написано про нас!” – різонула думка по серці. Підійшла до продавця “Зоресвіту”.
- Прошу цього автора?…
- Яка назва?
- Всі, - відповіла, гамуючи хвилювання.
Поклавши книги до торбинки, подякувала. Пообіцяла ще зайти в крамницю. Запросить на каву.
“Напевно знає письменника? – подумала сеньйора Берлусконі.- Попросить познайомити із ним!… Допоможе.”
Вийшла із книгарні та стежиною подалась до Майдану, де мітингуючі скандували гасла.
 Сонце сходило небосхилом до обрію. Люди спонтанно вештались, немов не було чим зайнятися. Обличчя сірі - тмяніли світлом очей, що випромінювалось із опустошеної мрії про свободу, про незалежність, про достаток. Молодь, а, власне, діти тих, чиї батьки на роботі за кордоном - на грудях, підвішані мобілки, ідучи смокчуть пиво, колу, ром, матеряться. А невиразний проблиск чогось важного, немов би ще культури, ще гуманного, ще чогось високого етичного, здається, усміхається. Залишились, застовплені, у пустелі мозків, електронні променеві кілки, затесані сокирою  - зазначали неоране поле.
Берлусконі подумалось, побачивши полотнище із перевернутою підковою і червоним окликом! “Що перевернуто – виливається!”
…Місто Магдебурського права: стара тумба - релікт. Читай, сеньйоро Берлусконі! “Десять кроків!” і “ Тому, що!”
“Символи і знаки управляють світом.”
 У революції – гучномовці: “Маска! Маска! Маска!”
- Ти проти нашого? – верескнуло, - Кричи, як всі!”
- Граціє!
- Шооо та бля, лепеще, перклади журналістко Месії? – звернулась до колєжанки чимсь схожа подружка.
- Та-так, дурне!
- А чо своєму із “Користливих копалин” не скажеш дурне: тільки так-так, шефе! Так-так Месіє! Так-так, “Притон” то бурд на вас із Райвно!
- Я ж не дурна і не нинішна: годи язичку задком і передком – будеш їсти пасочку з медком, бля!
Берлусконі збридилось, позирнула на заляпаний плащ, зачовгані колись замшеві чоботи із нечистотами.
- То якась бля, чи не підіслана? Не по-нашому лепеще, бля, скажи  або запитай?
- А звідки я знаю? – відповіла Журналістка.
- Ти ж, бля, журналістка!
- Нууу, це щось у переводі на наше, значиться - проти, бо нас багато!
- Відвішати їй  піздюлєй? У нас димократія, як казав Месія і Райвоно. Нє, ліпше хай поставить нам плящину та іносранка, а ми за таку благодать з Месію і Райвно підемо на трахалку. Політика-політиков, а зирни – баба кльова. Сама б її, якби мала того, запитай на її язику…
- У мене мова, а не, як у вас пані, язик і не тварини. – Стримано скзала Вікторія.
- Провокаторка-агентка! – лементнуло бабисько. – Ну, бля, зараз ти у мене… Наші на Майдані трахаються, щоб приплід був революції, а ти… Зараз тебе, нас багато!… - Було брудними рукави потяглась до Вікторії, але вмен опинилася на тротуарі і почула: “Ваші Райвно, як і ти - вічно п”яні!”
Окам”яніла Журналістка не стямили, що сталась. Божа кара після такого прекрасного мітингу. За що розплата?
Берлусконі  усміхнулась. Подалась геть.
“Ще буде на балу вальсувати… Познайомиться з Автором, оригінальними персонажами “Притону”  Королем, Графом, Б Д, Скіфом, Патріархом…”

                Розділ – 7.

- Що Королю скажеш?
- А ти Граф-фе?
- Щось смердить, - усміхнувся Граф, оглянувся. – Та ніби ніяка собака не наклала.
- То від якогось страху так буває, Графе.
- Може тому так, бо Генеральний директор початкової школи круто йде вгору. Будемо жити, як в раю! Нахрин вставати рано і ходити на базар.
- А на курви?
- Вистачає тих,  хто з Причілка дає. Почали навіть закусувати… Народ пішов косяком, як риба на нерест.
- Живемо, як у раю.
- Королю, верзеш дурниці і мене провокуєш. До речі, нині бачив репресеваного Райдержадміністатора.
- І шо такого? Всі скривджені. Я гадав, не прочитаю “Притон” - подамся до Бога ключі носити, а бач – живу… І ті  повернуться на клісла, бо професіонали служити вірою і правдою вищим.
- Перестрів мене, а ще вчора машиною переїхав би. Бачу - іде пішки. Любесенько привітався, мало ручку не поцілував. Виставив по соточці, як належиться, очистився од гріхів… Не бачив Автора?… Побачиш - перекажи, що Поп, може із нього лукавого вигнати.
- І не писатиме антипритонівських книжок? Месія старається. Автор не поступиться. До чого із репресованим домовились?
- Хоче аби ти написав велику статтю про його добрі діла.
- Вже в команді Маски?
- Та наразі… Походиш на мітинги і виступатимеш, розповідаючи про репресії до справжніх патріотів і ненароком, згадаєш скільки добра зробив репресований Кухрик. А що маску носив, то кляп на писку.
- Що-що, кляп? – здибив брови Король.
- Ну, хай бантик.
- А завтра… крісла – їхні? Можливо, вищі, дохідніші, престижніші, то й носитимуть вигідні маски? А ми одягнемо намордники, бо…месіянство взяло владу!
- Щось ми, Королю, застоялись, мітингуємо: хто переможе на перегонах. Ліпше мовчики агітуймо конкретного на реальну чарку, - дещо зсереджено, на пішоходах-суб”єктах підприємницької діяльності, зсередився Граф.
- Та могли б завітати на базар, - спроквола мовив Король, вкзавши дорогу жестом огненної правиці. Оскільки у лівій - тримав десятку гонорару за інформацію для “Притону-2” , - “Пора-пора, Гаф, вставать - утро Родіни зареєт”, а в глазу ні грама. Ідемо до Фішки, хоч і без рамок. Скажемо - вивідали, наступних членів Притонбюро. Хай дає аванс.
- Нема його.
- Арештували? Ілюстрували?… Не дай Боже помер?
- Цунамі! Емігрував в Необітуванну..
Граф не із дурнів. Отримав 150 гриваків за фотопортрет бізнесмена і розмінювати в Причілку на сто горамів - думки не було. Проте революційна ситуація вимагала жертовності: на час голосування йому заплатять добре, якщо зафіксує фальсифікацію. Ідея брати агітаційно базар – королівська мудрість, яку будь-якому графові не гріх підтримати. Є Катруся на запас, як з Гамерики графиная.
- То йдемо, -погідливо мовив Граф, оскільки не любить і жебракові дати копійки із свого доробку, а не те, щоб всяким дрібним королям.
Базар, без євроремонту чи євроринку, із “Європою” снував свою павутину щось купить. Ціни нижчі аніж у крамничках чи, як тепер називають “супер-маркетах”. Власне, як, на яку голодний сексоспраглого око не поведе, бо не кожна сексопільна, за його мізерію переспить з таким. Всі тут підфарбовані однаково, але пудра таки чогось більше вартує за ПДВ з кучми. Тому без базару ні королям, ні графам не дають. І Кісам, і Б Д, і Банкоматам теж. Хіба співцям “вічного вчення” і “руководітєлям соціалізьма-комунізьма”, а нині – націоналізьма і незалєжності із імунітетом недоторканнності – не дають без базару.
Король і Граф вирішили побазарити. Як не як, атмосфера відповідає настроєві щось випити чи з”їсти, як кажуть, на халяву. Євробазар інтелегенцію на духу підтримує.
- Катерина нині на лотку? – запитав Король.
- То й що? З нею ніц не маю.
- Не дури. Вчора бачив, як ви у Європі…
- Від тебе не сховаєшся… А диви-но, хто ідуть!
Із базару, з повниними торбами, чвалали розвалами Банкомати. Обличчя Короля скисло, а Графа спалахнуло радістю. Але, як, падаючий астероїд із неба, згоріла сумом: скупість Банкомати не спалиться, гріхом не стане спрага Короля і Графа, навіть, якщо всі труби погорять.
- Ооо! – розпливлося посмішкою пухнасте облиия Банкомати, - поважне панство, справжні інтелегенти нашої незалежності, нашої димократії!
Мов оцету випили справжні інтелегенти, мов позбулись демократії і незалежності, як і самого панського звертання. Але виплеснулися улесливість надії-мрії на устах та й з уст пана Графа.
- Яке щастя бачити великого скарбника нашої квітучості, бо, власне, ваші гаманці – кредитні картки, рахунки в банках, - берете стільки-скільки потребно. Дрібні гроші, ви пане Банкомати, не пам”ятаєте. Напевно, у вас є золото-валютні резерви для процвітання кожного  нашого чесного громадянина?
- Задовго дерендиш, - прошипів Король, - ліпше конкретно, по-поняттях. Навіщо безпредєл! Кажи: чи профінансує наше творчий упадок, або йдемо базарити про членів нової революції.
- Ви про кого? - потерли руками під носами Банкомати, відчуваючи дивний запах інформації.
- Та вот…, - дещо заїкнувся Граф, - розумієш - кампанія іде, а нам замовили кандидатів… Є один, крупний бізнесмен Фішка. Хоче розрахуватись шекелями, але ми не знаємо що воно таке? Який курс взяти?
- Зрозумло куди ідемо, - загадкову міну і голос вдав Король. - Питання вирішуємо… Тим більше, що шалені інвестиції підуть першим траншем. Перспектива охує…. Гарантія! А шекелі – шекали наші! Бізнесмени нас чекають: обмін по курсу…
- Заборонили… Ми не приймаємо участі в політиці, але, може, поговоримо? – Зблиснуло щось живодійне в очах пани Банкомати. - Переговоримо і конвертуємо, звичайно, ми повинні… Без всякого антисемітизму.
- Уже - ідемо, - хапнувся, як потопаючий за соломинку Граф.
- Ми, вот закупили шиночки, ковбаски, сальцисончику, сальця… Не спішіть. Зараз візьммо пляшечку і зайдемо в “Європу”. Це наш правильний вектор. Ви ж по-християнськи… Серйозні оборудки просто не рішаються. Прийде Б Д – спец по курсу антисемітизму. Любить шекелі. Ну і… димократію дає нюхати. – Пани Банкомати зметикували: “Є нагода показати шефові, що ликом не шиті. Інформація достовірна.”
- Не знаю, не знаю, - вдав сум”яття Граф. – Король що звелить? Він безпосередній виробник, поставщик,  договірник, і його офшорна зона. Я, звичайно, теж заінтересована особа у проекті. Єдине: батько не димо-а демократії. Не треба плутати “е” з “и”.
- Пане Королю, - звернулися Банкомати. - Прошу!
- Тільки, як для відомих і крупних фінансистів з повагою, які копійчини не дають на “Притон”, відкладаю цю ділову бізнесову справу на пізніше. І справді, щодо чергування “е” - з – “и”, та “и” - з – “е” – це не тільки граматика, але політика, ідеологія, а, навіть, арифметика: якщо  “е” - ідемо до закону, як у цивілізованих країнах – даємо взятку аби закон порушити. А, якщо “и”, - щоб закон виконати. Кожна буква –  безпека, багатство, свобода, не кажу про кому чи крапку, знак питання, оклику! А про мову? І не говорити: це життя або смерть держави!
Граф дещо роздратувався занадто довгою синтенцією Короля, який мав талант до новел. Пани Банкомати вирахували якою сумою обійдеться інтерес. Розуміли: куй залізо поки гаряче. Через якусь пляшку “Хлібного дару” - похолодання клімату для інвестицій - перехопить інший. І шекелі тю-тю! Самі ініціюйте  курс і свій престиж – світ знатиме!
Граф, вічно заінтересована особа, різко змінив курс Короля на димократію, вишпурнув чорний піар:
- Погляньте!… Хто іде?! Яка персона! Кажуть порядні люди, що ви були ген там…  “На майдані коло церкви!… Хай Б  Д  - президентом буде!”
- Халяви шукаєш едік-педік, не вдастся. Ось – п”ятка, добав і бігом по пляшку… А. Банкомати пити не хочуть, натомість - мають закуски – дещицю вділять для голодуючих інтелегентів. Автора не бачили.
- Та ми шо напитисє хочемо, - якось не виразно сказали пани Банкомати. Не то хочуть, не то можуть.
- Ідемо в “Європу”!  - вердикт проголосив Король.
- Автор “Притону” туди  не ходить, - зауважив Б Д.
- І в “Байкарню” теж, - констатував Король. - Після того, як Месія надрукував  скаргу Попа.
- Хто-той лукавий?… Після месіянського яничарства, всяких вір, сесксоства кагебістсько-компарт-конторам? – бридливо мовив Б Д. - Мовчи, бо завтра без роботи залишешся… Добре, що едік-педік зі скрипом пішов по пляшку і не чув, щоб Месії розповісти. Хіба що Банкомати записали на дебільник твій монолог.
- Хлопці, та шо ми!… Ми разом Месію обрали найнароднішим!
- Королю, як твоє здоров”я? – поцікавився Б Д.
- Від самого ранку ні в одном глазу, - безкомпромісно заявив той.
- Дивовижно, бо у “Притоні” виглдядає, що у тобі труби горять.
- “Притон” - дивовижне лікарство! Боги - прочитали і вирішили на консиліумі, що я потрібний для “Притону-2”. Ото й зняли проблему із моїм здоров”ям. А оте, що ні в одном глазу, а утро Родіни зареєт, уже опосля одиннадцятої години, є проблемою мого де- чи ди-мократичного почуття в час революції, і опосля… залишиться.
- Ми такі проблємочки вирішимо, закликавши націю на повалення бандитсько-кримінальної влади, - з почуттям відповідальності заявив Б Д. – І не через “и”, а через “е” треба казати.
- Але я не був комуністом, то який я бандит-кримінал? - дещо розгублено мовив Король.
- То не має значення! Треба бути патрійотом… Ти не розумієш Королю, що хтось мусив і там бути. Не всі ж  такі яничари, як Месія.
- Я написав новелу “Комуністична куфайка”.
- Зараз нема комунізму, - дещо роздратовано випалив Б Д. – А ти все ще із своєю комкуфайкою носишся. Дивись вперед – іде світле майбутнє, яке несе нам зараз революція.
- Але ж Маска був комуністом батька комуніста. При незалежності генеральний директор початкових шкіл. То, як так трапиться, що буде тут інший народ, як він каже: де подінемось ми?… Зачинять “Причілок” – куди піде волелюбний, підкошений минулим, випити і закусити отой, вічно блукаючий у вітрах народ? Як і ким його зміниш? Яку зарплату чи пенсію йому дасиш? На яку “хімію”, як тунеядців комуністи, відправиш?
- Автора “Притону” начитався, і не розумієш, що відбувається…
- А хото свита Маски, хто?… Аусайдери від капе аж до рухе та іже множильні-плодильні вождівські головки партійок з мандатами недоторканності.  З маленьким населенням таке проходить. Одна, Залізна пані! На неї надія! А інші - палата енного закладу. Чи не шоста, Б.Д.?
- У шостій – наполєони і…
- Не кажи, що всі вони вожді або президенти. Не розпускай буйду, що мене Автор на таке напучив. Кожний має своє клепало, звичайно, хіба замість мозків - пожиттєвий запас сала. Автор визначив три категорії нашого психобіолорозумовго походження. Перші розвинуті від пальців ступні до шлунка, другі - від п”ят до голови, треті - від голови до неба! Кого більше, кого непобороти?…
- Ну-уну, скажи що він дурне намудрував? – Граф не збагнув про що мовлення.
- Чому одразу дурне, Графе? Він про тебе сказав найбільшу правду у цьому і всьому світі, -  відповів Б Д.
- Гадаю, що так, бо я тут наймудріший. То вже скажи, хай люди знають, - споважнів Граф.
- Що такі, як ти людина од… - Король відсторонився пооддаль од Графа, для власної безпеки.
- Та вже кажи, бо пани Банкомати змиются і залишать нас мітингувати, без ковбаси.
- Та вони кажуть, що замість того, що мають люди порядні в голові – такі мають все те, що зі сра…
- Мовчи! – ошкірився Граф. – Отой журналіст Король чогось мудрого і не скаже, і не навчить. Ідемо, бо я те все маю в сраці!
- Ооо! Чи не правду сказалисте самі, пане Граф? Правдиве про себе знає кожний. Король – прав!
- Та я і його там маю, - дещо амбітно проскрипів Граф. – Шкодую, що в енний час його…
- Не заклав! – реготнув стиха Король. – Так тож була уже перестройка - ти теж з ускоренієм менял мєшлєніє. Он і Бицьо ізменілся: в “Імперії зла” підробляв в органах, а тепер – відхідняк штатний, дописувач на не їхніх. Тоді атеїст - тепер проповідник віри Хрестової.
- Ти, Королю, ще договоришся, - зблимнув недобрими очима Граф, бо мав свої амбіції, якими дуже пишався.
- Товариство мітингує! – з крутого джипа, що зупинився визирнув Генеральний початкових шкіл.
- О, пане Генеральний! - Змінився обличчям Граф.
- Стоп! Я уже Генеральний кандидат. В одній особі. Інших нема і не може бути. І точка!
- О, пане…, гадаю, що ви уже президент! Ми якраз за вас проводимо агітацію, - козир”яв словами Граф.
- Приємно, що простолюд справедливий і знає хто йому потрібний.
- Ми вот… вирішили, що ви представник європейський, американський, і…, що тут ще сказати?… Та всього цивілізованого світу. Вот – знайомтеся… і Кіса прийшов – підтвердить:  лікар-психолог, екзотерик і поета тато. На тому розуміється, як ні жоден політолог, добре розуміється. Пане доктор, ідемо в Європу? - чемно подав руку кандидат.
- А куди ще? – однозначно ствердив Кіса.
- У “Європі” повний порожняк, - прокоментував Король. – Тому нас там чекають. Інакше б…
- А кажуть, що є черга на вхід від соцлагеря, - знічев”я сказав Б Д.
- Пішов би я з вами, але самі розумієте, виборча кампанія. А ви мітингуйте – “Європа” близько.
Товариство ввійшло до зали “Європи”. Справді, як зазначив Король, клієнтів не було. Хіба що за столом, у кутку, при філіжанці кави, сиділа пані не подібна на загал тутешніх. Король призирнувся: наче б колись бачив-знав? Однак - не до жінок йому – першим ділом було вивпити оту нагленну чарочку, бо, як вислювався не раз, горять труби.
Товариство сіло на віддалі од барстійки. Б Д, розуміючи обставини які склались, подався замовити кому каву, комусь чай, а ще пиво для закрепітєля.
Змилостивившись над вічним банкрутством Короля, хитрістю Графа, скупістю обіцяльництва і ворохобливості Банкомати, державним бюджетником психіатра Кіси – замовив кілька шматків хліба.
Звичайно, барменша знала системну економії таких товариств, через внесок, у розвиток “Європи”, із собою горілки. По-розумінні, що горілка дешевша у крамниці, аніж в барі. Але в крамниці не вип”єш, не ті умови і не посидиш, не почуєш демократії, не погомониш про “Притон”. І назагал не дізнаєшся щось про владу. Оскільки, знала Б Д ще до незалежності, коли керував смішним торгом – подала чарки, тарілку аби ковбасу не клали на стіл і не шматували на уламки.
- Шановний, ви мене забули, я колись навчалась у “Школі-магазині” із Найнароднішим, Месією, Мером, Райвно, Єфрейтором.
- Була-була така академія, як Гарвард, - з гордістю підтвердив Б Д. - Такі кадри пустила у світ, зенамениті тепер! Нашу незалежність представляють… у “Європі”.
- А мені не пощастило, - зітхнула барменша.
- Чому?
- Що зараз говорити. Розповім іншим разом. Он, там, за тим столиком, сидить італіянка. Я ледве з нею порозумілась.
Б Д склав чарки-порожняк на тарілку і попер до столу. Мимохідь позирнув на італійку.
Оточивши стіл, як горобці, товариство чекало. Банкомати із торби взяли вудженину, а Граф поставив на стіл “Донєцкую”. Пан Кіса засікся:
- Ти донєцкий порожняк гониш!
- Горілка і в Африці горілка, - безневинно прорік Граф. Оскільки взяв по найдешевшій ціні.
- Все одно нам вертати, - із миротворчою пропозицією виступив Б Д.
- Це ж зековська, бандитсько-кримінальна горівка, - вибалушив очі Кіса.
- Хто таке дурне тобі сказав, може Автор? - Захищався Граф, який прагнув вже швидше перехилити чарку: труби горять!
- Достатньо знаю і розумний, - спересердя гримнув Кіса. – Туди вивизили всіх зеків Союзу!
- Але ж туди, на стройку Донбасу їхали і жеушники-патріоти, і комсомольці-активісти, і націоналісти там ховалися. То всі вони, по-твоєму, зеки? Докторе, вилікуйся од патології, яку тобі нашіптують всякі латентні структури. А, може, ти якийсь тамплієр, ілюмінант чи муляр?… Скажи, але чесно? – Не міг терпіти затримки чарки Король, проголосивши вердикт: - горілка і в Африці горілка.
- Там  зеки! – безапеляційно заявив Кіса-психіатер.
- Автор, якось у розмові із мною, сказав: чому ненавидять донецьких, яких ти Кіса називаєш “зеками”, котрих карала “Імперія Зла?” Тому, що вони цій системі не служили і не мирились – ставали “зеками”? Може, оті “зеки”, найкращі чеснотами аніж оті сексоти-комуняки: “А я, как все!” Маски! На мітингу – герої! “Влада бандитська!” – вигукують. Вони були владою і знають точно, по собі! На злодію – шапка горить! Їх лютить - позбулись привілегій, пільг, крісел, начальницького безпрредєла – порозумінння їм не потрібні, а - більшовицький безпредєл. Закон - порозуміння, а не цвинтар. Школа профсоюза за своє життя буди не збудував, а тепер, так дімає, незалежність будує. Потрібна люстрація - кажуть, але коли візьмуть владу, забудуть. Їхнє задоволення – коли підлеглі їм лижуть сраку. Вони вихиляються і ротиком, і передком, і задком патріотично “для бідного народу”. Їм влада дорожча аніж мама рідна. Кіса, скажи: чому тобі западло донецький “зек”? – Король лютився, тримаючи чарку, що тремтіла.
- Край треба боронити, - рубонув Кіса.
- Звичайно, але владою скористались покидьки, а не “зеки”. Це вже правило. Ото  влада залишиться у них. Тому кажуть, що не  полюватимуть на кого?… Себе! Люстрація – самим  владу покинути. Хто здурів так?
- Та шо ти знаєш!
- Давайте закрепім, - постановив Б Д, - з вами – одні убиткі. А желєзнодорожники слухають. Пани Банкомати, все записали, що тут казали?
- Та ми шо?… І до чого тут множина?
- Бо вас не подолати: хочеться бути добрими, але заздрість, страх і скупість не пускають виконувати обіцянки, - пояснив Б Д.
Тим часом, коли інші сперечалтсь, Граф чарку запив пивом та ретельно пережовував ковбасу із хлібом.
- А де Автор? – запитав Кіса.
- Сховався, як щур, – намагався втрутитись у розмову Банкомати. Вийняли супер-мо(де)більник, дивлячись на Маску.
- Читайте газети, де закликають Автору руки не подавати, - повідомив Граф.
- І правильно, - підтакнули Банкомати. – Втікавють, як щурі.
Б Д сконфузився. Як-не-як, а знає з давен-давніх Автора. “Не був комуністом, не був, як усі, не вмів іти вногу з ідеологами-соловейками комунізму-перестройок. Не вміє іти нині, як усі. Щось не так: чому Автор інакший?… Тепер знову не друкують його книжок після “Притону” - не патріотично? Вічно сам по собі!”
- Банкомати, ви ж спосор не тільки “Притону”, скільки перерахували на видання його книжок? – поціквився Б Д.
- А ми шо дурні? Тепер би ховалисє, як щурі. Із всякою владою треба жити добре.
- Отак, - мовив Король, взявши кілечко ковбси, - ставимось до тих, хто пише правду. А хто паразитує на горбі люду - ненавидить чесне слово Автора  Письменник відчуває де правда, а де брехня – його не чують, не розуміють Банкомати, бо не читають книжок. Талант Бог дає не тим, хто бабло заробляє. Смішно, кожний знає, що і як повинен писати Автор. Але не збере з гектара чорнозему сотню центнерів збіжжя, зробити модельні мешти і пошити класний одяг, а хоче єврожиття. Автор надалі усунутий од свого суспільного знаку і символу. Ті, колишні, як каже Б Д, пісатєлі, видавались великими тиражами в “Імперії Зла” – видаються і нині томами-тиражами. І стадно накидаються на того, хто каже правду. Найкращий ворог – маленькі тубільці. А ще тішиться: “Правильно робите пани, отак його, отак!…”. А чужинець – авторитет, бо дає стусана.
- Сеньйори, – сколихнуло звернення до учасників “круглого демократичного патріотичного столу”. Десяток очей блимнуло на італійку. – Вибачте, я невимушено почула, буцім, ви знаєте письменника цієї книжки? – Берлусконі показала “Притон”.  Де чи коли його можна зустріти?
- Та то наш колєга, - першим спохватився Кіса, який сам будь-яку і будь-де гарну паню зачепить. А така нагода - сама іде в руки.
- Для чого? – заінтригувало Графа.
- Попросила б автограф.
- То ви не італійка?… - Здвигнув бровами Король – Ми чи не знайомі? Як ваше прізвище?
- Берлусконі.
- Гордо кажете, по-українськи розмовляєте.
- Навчилася. Знає Автора телефон?
- Банкомати, - мовив Б Д, - скажи пані. До речі, Автор пише “Притон-2.”
Банкомати демонстративно показали мобільний і назвали нумер телефону. Берлусконі записала на мобільник, ввічливо подякувала.
- Пані, - проскрипів Кіса, - посидіть з нами.
 Усміхнулась і вийшла з “Європи”.
- Кісо, тебе проігнорували! - єхидно мовив Граф, -Постаріли твої копита, шерсть повилазила з дурної голову. Нюх втратив – аромат французьких духів, а не дешевий дезодирант. Вот, якби я хотів - автограв написав би, як, було, в Гамериці, графині.
- Графе, подивись у дзеркало на себе і чогось цікавішого аніж роги на голові не побачишн… До чого духи? – спалахнув Кіса.
- Гадаю, що не одні роги ти Кісо скинув… Тепер вже й не ростуть, бо інакше на твоїй лисій голові буде суцільний ріжковий чагарник із гороб”ячими гніздами, пір”ям і послідом. А духи – Шанель, шерше ля фам!
- Графе, ти ще дофантазуєшся, якщо я тебе не вилікую: іди по пляшку, бо лихо тобі буде. Доктор хворого зобов”язаний спочатку заспокоїти, щоб поставити правильний діагноз, - не без зверхності мовив Кіса.
- Давай гроші і мене заспокоїш. А потім: хто і кому поставить діагноз – будемо знати.
- На тобі скнаро п”ятку – решту додасиш.
Граф стер із столу коп”юру, сховав у кишеню. Чомусь почав нишпорити у кишенях: подлубався у незмінній торбі - радісно вигукнув.
– О! Знайшов два гривеники! Але того не вистачить, -  розчаровано додав.
- Ну, едік-педік! Хитруєш, сссобака, - так любив материтись тільки для Графа Б Д. – Банкомати, ану женіть монету, Плюшкіни!
- Та ми шо сюди напитисє прийшли!… - засовалися на кріслі, щоби порахувати нинішні витрати: “Ковбаси - дали, нуу… на гривні дві-три! Випили?… Сто грам “донецької” – вже буде плюс понад дві гривні, а разом – чотири-п”ять гривень? Мінус, хай самі з”їли ковбаси, на… п”ятдесят копійок? Та хай так, хай страчимсє… Візьмемо гроші у Графа і підемо самі до магазину, купимо такої горівки аби вкластисє на сім гривень.”
- Гк-к!… Добре, ми підемо, давайте гроші.
Але, як кажуть: Граф і в Африці Граф – теж зметикував, що дві гривні по вулиці не ходять, і про дешеву горілку теж подумав – збереже бодай гривеник.
- Мені, шановні панове Банкомати, товариство довірило, то я не можу зневажити такого високого призначення. Прошу дати гроші (подумалося сказити три гривні, але, можливо, Банкомати дадуть п”ять.) – з честю завдання товариства виконаю.
Банкоматам не було куди відступати – позаду, що називається Цунамі - втрата тих, хто ще так-сяк толерує довіру. Витягли пачку банкнот, (хай тепер бачать, хто тут фігура!) повертіли у руках, якби перед носом котам ковбасою. Сховали.
- Не маємо дрібних. – У всечеснішого товариства полізли очі на чоло. Але Банкомати понишпорилили у одних-других кишенях, а на гузичній знайшли - подали Графові дві гривні. Той аж губи розсік. Роззявив рота, будучи свідком гіпертрофованого капіталіста. Було - не вибухнув лайкою - зупинився: ще не вечір. Банкомати він розколить – інакше не граф, інакше інфаркт! Похитуючись гутаперчево - подався до виходу.
Б Д задумався. Кіса теж щось загвинчував у лисо-сиву голову. Хіба Королю було по-цимбалах. Чужі гроші – не рахує. Банкомати відрізають шматки ковбаси і кладуть на порожню тарілку співтовариству. Але нема хліба. Б Д пішов до барменші купити.

               Розділ – 8.
Райвоно відчував загрозу через революції. Правда, якщо чесно, то завдяки всяким дифузіям опинявся на кріслах голови сільради, районовим перестройщиком, рухівцем, а тепер - начальником з деградації освіти. Замаскована революція ненажарт лякла.
Демократично прийшов із політичної рухавки новий повстанець на крісло Голови райської Ради. Тепер вчити малих незалежних, а тому пішов у депутати вуличні. І після смерті попередника – зайняв крісло. Пішла чутка: Автор редактор незалежної газети – гаплик Райвно, Месії та іже…
“Недопустити! З ким пироги їв?… В умі: кусай і хапай із закромов родіни все, що можеш конвертувати!”
Роздуми, над майбутнім “його народу” - турбували Райвно. Месія друкує беззастережно його патріотичні повчальні мудрості над майбутнім, характеризуючи націоналізм, а лідер нації Маска.
Але досить - нині втомився. Треба розважитись. Хрина тепер хто дізнається, як сталося у сауні… Від кого довідався Автор і написав у “Притоні”?… Може ота ****ь, учітєльніца розповіла?… Приїхала… Платиш, а вони розповідають, що ти імпотент. За таке – вона розплатиться євриками сторицею! Конспіративна квартирка, як було із Кагебе у Месії та й для нього- “Тепер Музей!”. Музейна ціннісь! (торкнувся члена, усміхнувся). Релікт нєіскопаємий. Дурні баби - гадають, що роботу дасть і стеляться як солома… А ще сам Бос… Здає в оренду представникам вищих крісел! Інколи мусить поступитися. Порозуміння, демократія, ринкові відносини, політична доцільность, консенсус і, звичайно, толерантність – засвоїв не тепер.
- Шофер, бля, - Райвоно рвонув до дверей, - де ти, ху бичий!
- Та я тут, пане начальнику, побував у туалеті. Що накажете? – чолов”яга спритний, улесливий, прислужливий. Інакших – Райвоно не тримає. - Підганяй “фіакр” до виходу.
- Слухаюсь!
- Бігом, бля! – чолов”яга віддав честь по-військовому, як учили в Радянській Армії. Це шефу подобалось.  Тішило. – Вот так,  таких родіна не забуде.
Райвоно зняв трубку і набрав номер Месії. Небарно той відгукнувся.
- Слухай, у мене в “музеї” буде дві унікальні рептилії - хотять поучити дітей, а сам, розумієш, треба оцінити шо вони вміють? Чи не хочеш атестувати свіжину?
- Тааа, друже, воно то таке… - Замимрив Месія, явно відчуваючи охоту “курві голову скрутити”.
- Зрозуміло. Зустрінемось у “Байкарні”, а потім під”їдемо.  Ти представник творчої інтелегенції. Авторитет.
-Таа тооо, можна.
- Зараз під”їду.
“Ауді” - біля виходу. Райвоно всунувся на переднє сидіння. Якусь сотню-другу метрів подолали і, щоб не переходити тротуар до “Байкарні” - Шофер під”хав до дверей. Поважно висовувалися Райвно: ноги, живіт, пика - далі  рештки із задницею до плечей проявилось між автом і входом.
Райвоно поправив  піджак, затягуючи час аби більше пішоходів побачили, яка ж то сила-силище приїхала! Взяв у праву руку барсетку із стимулятором для сексу, ввійшов у “Байкарню”.Його зустрів Месія.
- Привіт!
- Привіт!
- Заходь в кабінет, - жестом вказав Месія. - Що будеш пити і їсти?
- Водяру, знаєш яку, не формазон, - відповів пикато, роздуваючи пукатий живіт. – А закуска: сельодка, відбивна з фрі, пиво теж.
Месія замовив по телефону.
- Проблємочка із публікаціями, - мовив Райвно, - подаєш оце… “Тільки Маска!” А наш Бос завжди у команді влади.
- Воно так, а якщо провладний не виграє? Бос – подякує. Запасний аеродром треба нам готувати. Прорвались при перестройці, в незалежності прорвались. І  далі: звідки дує вітер – тримай свій флюгер!
Ввійшла  Байкариня.
- Там якась італійка п”є каву, - сказала.
- Сюди зайде хіба якась курвиско, а не італійка.
- Не знаю, не знаю, - зітхнула ще молода і вродлива пані. - Але гривень не мала - розрахувалась євро. Барменща сказала, що гаманець її набитий євро. Італійці багаті.
- Щооо? Може приїхала?… - Схопився на цупкаті ніжки Райвно. - Суть справу міняє. Подивлюсє. Нащо добро має комусь попастисє чи пропасти, а не мені?
У двері постукали. Принесла на таці пляшку горілки, холодні закуски, пляшки пива “Оболонь”.
- Італіянка тіко зайшла, тіко каву п”є, чи ще щось замовила? – запитав Райвно Барменшу.
- Замовила коньяк і морозиво.
- Випиймо. Вийду, вдам - когось шукаю. А… уздрев такую даму – зрозумев і мусив підійти. - Проспівав Райвно. - Як по-італійськи Добрий день? - Райвоно посукав долонями, якби євро сховав у кишені.
- Та звідки я знаю… Скажеш по-нашому, - порадив Месія.
- Щоб не пішла курвиско.
Вірні побратими випили, запили пивом. Шматки ковбаси лягли на окрайці хліба і зникли у жуючих писках. Плястерки помідорів теж поглинула утроба.
- Піду, до італійської цяці. Може доведеться відмінити тестування вчительок?
Райвоно ввійшов у великий тьмянний зал (економили на освітленні, бо як відзначив Месія, щоб не платити москалям-жидам за електроенергію). Понишпорив туди-сюди. Пооддаль, побіля вікна - дивилась на вулицю вродлива молода жінка.
Поміркував: яким робом зачепитись-причепитися? На нього іноземка не звернула уваги. Чого-чого, але таким падлом себе не вважав! Тому булькнула ненависть за не увагу до себе. Він націоналіст і ввійшов сюди господарем, а не отою, бля!… Булькало-кипіло в утробі смолою, як в Пеклі. То саме казав йому Месія, як буває у нього до Автора.
- Салют! – якби до колєжанки мовив.
- Добрий день! – відповіла Берлусконі.
- По-нашому теревенимо?
- Розмовляю мовою. - Позирнула на мішкуватого бевзя. Запримітила, що непрасовані штани. Пащека жирна. Іронічно усміхнулась.
- Та я вот… із міністерства освіти. Можу по-різному обобщіть всьо, так сказать. – Райвно намагавсь якнайбільше показати свою значимість. “Вивчила його рідну і козиряє. Напевно, має намір вкласти інвестиції у якесь підприємство? Він має освітній досвід, як конвертувати  зелень, тепер - євро. Босом прикриється.”
- Це видно – сама красномовність. Можете не представлятися, - промовила ввічливо Берлусконі.
Тільки тонкий слух музикванта-композитора спроможний вловити нотки грози у природі жінки, що громом, бурею вже гриміла з її пам”яті, з розповіді матері.
- На одну вчительку ви подібні, що працювала під моїм чуйним керівництвом? – Райвно всадився на стілець.
- Ви лягавий?
- А що, подібний? –  жартом відпекався Райвно.
- Не поліцейський, а… лягавий!
- То ви не тутешня? – випитував Райвно.
- Перепрошую, - усміхнулась пані Берлусконі, - ви нав”язливий: я вам заплачу за чарку і, що там ще, замовте. Але сядьте там, аби вас не бачила. Я хочу побути наодинці.
- Багата!… - вирвалось у Райвно. - А може та письменниця, що в Римі працює в університеті і написала ото про “Пльовий секс”?… Я можу сам пригостити. Та все ж представлюся: прізвище, завдяки незалежності, повернув справжнє – Райвино! Предки у горах мали виноградні плантації і, зрозуміло, виробляли вино для Христової церкви, а тому й отримали справжнє прізвище Рай… вино.
- Берлусконі, - усміхнулась пані.
- Часом не із прем”єрів? - щелепа у Райвно відвисла.
- Точно! – іронічно відповіла. Райвно засовався на стільці, неначе б сидів на електростільці смертника.
- Препрошую, але…, але, що вас сюди привело? Де ви зупинились?
- “Золото Карпат”.
- Інвестиції для розробки золота?
- Ви ззаінтересовані?
- Бос мій біля самого Тіла Тата, то можу сприяти.
- “Золото карпат” – готель, де поселилась.
- Шикарніший готель!
- “Притон” – мовила Берлусконі.
- Але ж дорого!… Страшно дорого! Я можу вам дати кімнату безоплатно. Для чого тратитисє? Гроші мають пани Банкомати.
- Розумію вашу доброту, але гроші не так важливо для мене – люблю комфорт. Кімната?… Чи є прислуга?
- Тааа знайдемо, – зопалу мовив Райвоно. – Сам можу прислуговуватися із Месією, маємо досвід оба.
- Не завдавайте собі клопоту. Я взяла у книжковому магазині книжки вашого Автора…
- Аааа, Месії! Я - спонсор, – повеселів Райвно. – Він тут, вас познайомлю…
- Ні. Книжка Автора - “Притон”.
- Таеее… тоо… хіба пісатєль! Всякий бруд на порядних людей… і Бога обруднив.
- До порядних – бруд не прилипає, а Бога жоден не очорнить. На мій погляд, змалював тих, яких бачить… Сюрреалізм двадцять першого сторіччя. Та хіба попи боги? Я такого знала. Він не те, щоб по-божому поводився, а гірше гвалтівника… Шкіру із пастушки б здер. А яка колоритна фігура отой Райвно!
- Пані, - перебив Райвно, - чи можу вас запросити… Зараз я із Месією їдемо на творчий вечір. А потім могли б погутарити. Випити шампанське при свічах.
- Вартує?… Може передумаєте?
- Для вас стараюсь, як джентельмен, сеньйоро. Ми народ сумирний, добрий, гостинний, покірний.
- Запишіть телефон.
Райвоно висмикнув із кишені клапоть паперу, кулькову ручку і записав.
- Я обов”язково,сеньйоро, подзвоню - ви заінтригували своєю високою ціною, - незграбно встав, скриндеблив блазня реверанс.
Він людина  в освіті, зрозуміло, культурі – мусить поводитись, як знавець, світової культури.
– Дозвольте, (забув прізвище) італіяночко, вам відкланятись.
Берлусконі іронічно, а Райвно здалось, що радісно усміхнулась.
Мов на крилах летів до Месії. Переконаний у своєму успіху: ще одне серце настромив на свого абсолютного авторитета, який висить під животом.
- Нууу-ну, як вона? – запитав Месія, наливаючи в чарки.
- А знаєш  її прізвище? Не вгадаєш - всьому світові відоме.
- Може, нуу… Шевченко, - висловився Месія.
- Та я б з таким в ліжко не ліг! Слухай - уважно, ннуу. хто прем”єр-міністер в Італії? (Райвоно не запам”ятав прізвище.)
- Берлусконі?
- Молодець! Вгадав. Маєш пам”ять світову. Ото й телефончик попросила записати.
- Чого сюди приїхала?
- Шукає об”єкти для вкладання інвестицій. Хоче щось прихватизувати – крупна риба, якщо такого має родича… Послухай, а може ВІН її чоловік? Ого!… Нєєєє, давай вип”ємо, бо обалдєю, бля, як пише Автор.  А ти Байкарихо чого зависла? Такої клієнтури ще не було.
Побратими випили. Закусили. Райвно гикнулося.
- О, чуєте, - згадує! – ляснув себе по животі.
- Щастить тобі брате, - високосно мовив Месія, позирнувши на Байкарню.
- Ну, то поїхали на виступ! – запально мовив Райвоно. – Але давай оце доп”ємо, як кажуть, “на коня” Ти тут, яко господар, а не свиня!
- Гадаю, брате, справишся сам, - заперечив Месія.
- Але ж я сказав… організаторам вечі-ора, що головним оральним будеш ти, як багатотомник достойної племінної продукції, власне, елітний продуцент. – Вже наполягав Райвоно, бо таки після такої зустрічі - намагався уникнути зближення у музеї. “Подзвонить італіяночці і вона прилине до нього? Залишить Месію із  вчительками, хай розважає. А він може і  в Сауні…”
- Коротко виступлю і повернуся, - мовив Месія. Не хотів аби Байкариха щось запідозрила. Оцей баран од освіти, наче здурів через італійку: меле таке, що не азбука морзе - зрозуміє найдурніша баба, якщо має хоч одну клепку в мозках. Ото, аби зашторити писок побратима, налив “на коня” і вони випили та закусили. Вийшли із “Байкарні”. Авто стояло побіля входу.

             Розділ – 10.
Автор ковтнув коньяку - насолоджувався ароматом, а згодом запив, смакуючи, кавою. Знічев”я споглядав за Привокзальною площею. Десь, у глибинах єства народжувались і діяли персонажі “Притону-2”. Потоком підсвідомості фіксувалося. Можливо, нині, о котрійсь годині дня чи ночі, запише діяння і щедро озолотить образи. Але… Ще до слова, речення, абзацу сторінки, розділу треба, як вуглекоп - довбати породу і руду переплавляти в горнилі душі, шліфувати – звилинами мозгу, аби запанував Дух – Слова! Почуття – Правда! Справедливість – Перемога! Суд – Оправдання і Слава!
Автор повсякчас заглиблюється у штольні людських помислів, спокус, інстинктів, рефлексів, жадоби і підступності, любові і ненависті, вчинків і чванства. Лицарства і ницості -  видовбує “Притон-2” з любов”ю для  читача: прокурор і суддя влади од тих, кому читач довірив Право Правити Законно Словом. Читач знає хто верховодить, повчає, приховує правду та здирає шкіру.
Автора описує месій, райвно, саваофів, єфрейторів, маски і ті облагороджуються хто щиро збагнув “Притон” або учаснит і здійснює “Притоні-2” (Або помста Берлусконі!)
Патріарх, старий вовк політики, політв”язень, якось, будучи в лікарні, щоб підправити камерне здоров”я, прочитавши за ніч “Притон” – подзвонив Автору. Похвалив, подякував і сказав: “Книга викрила смердючі нутрощі вождів, розрізавши нариви і метастази, що вивергнулись на поверхню уже без маски вічних слуг влади від бога, а насправді - вічних злояничарів”.
Пан поважний із райспоживспілки, зізнався, що закупив кілька десятків “Притону” і роздав читати. Поцікавився чи ще щось буде написано? Чому б не “Притону-2” написати?” Запропонував фінансову допомогу на видання. І на відміну Банкоматів пропозицій записати їх у доброчинці – виконав Своє Слово без бажання публічності. Доброта читачів – додає сили Автору писати.
Нині, відпрацювавши цілу ніч і ранок, Автор відпочивав у кав”ярні “У Стаха”. Залюбки обслужували спокусниці-барменші, натомість, отримуючи компліменти - добрі слова Автора.
Двері засклені і спостерігалося дійство на Привокзальній – безплатний театр масок:  минулих і нинішнх. Років десять тому -   не було таксі,  бусиків, автобусів. Електрички і поїзди іржаві, обпльовані, розтрощені - курсували коліями-маршрутами. Тепер євро - везуть у кінці всього світу.
Привокзальна - секон хенд транспорту і одягу – Європа біля порогу. Біда, за поріг не пускають персонажів “Притону”. Навіть паспорти міняють системно – через підробку бандитом. А тому, ЩО з бандита, за підробку паспотрта візьмеш? Він, хто видає паспорти в ненатурі, заплатив. А із необмеженого контигенту підозрюваних – куш солідний - платитимуть за нову технологію, завезену  з-за порогу. Один бандит – не прибуток, а підозрювані – капітал!
 Може Король рингу Кличко, “Золота рибка” Яна Кличкова,  Олімпійці (добірна команда ввійшла до найкращих Світу), Національна з футболу - на першому місці у світовому відбірному циклі; Шевченко - володар “Золотого м”яча” континенту – з підробленими паспортом здобувають Славу?… П”ять - сім мільйонів (хто їх рахує) - працюють по всьому Світі (колись освоювали Сибір, Північ, Казахстан і… Космос) - з підробленими паспортами? А зароблені долари і євро не підроблені? А потрібно міняти на нові паспорти і платити по курсу стабільної  національної одиниці?
На вулицях міст і сіл - дорогі іномарки, відкриті єврокав”ярні, офіси, крамниці, маркети теж міняти, оскільки бандит підробив паспорт?…  У кого іноземний паспорт – потенційно підозрюються у бандитизмі… на право здерти мільйони для супертехнологічного бандита!
І нещастя, і не успіхи, і бідність, і убогість, і безмовність – підроблений паспорт без національності підозрюваного?… Але для процвітання підприємницькокої діяльності одного-двох, або см”ї самої-самої кучми! Та Автор підозрюється у бандитизмі, як і було в антикомунізмі…
Автор записував до кантички важливе. Переважно чорно-білі тони – не творили барв”я-гами кольорів, а брухт  для переплавки… в сторінки “Притон-2”.
…За столом, у закутку, “португалка” частувала приятельок за повернення на Вітцівщину. Хильнули: сміються і плачуть, вигукують і зітхають.
Португалка гидливо розповідає, як мусить на собі тягати немічних старих пердунів в туалет, у ванну; одягати, годувати, прати, мити. І нелегально - допоки не помилують та дадуть документ на право людини бути там! Але тут бути, за ті копійки, які платять тутешні роботодавці, образливо. Ще більше принизливо аніж в чужині.
Прада така: утримує сім”ю і може придбати нерохомість під крамничку; купити авто. Не погодиться повернутись у тутешню лікарню на працю і гнити в чергах, аби тобі багацько чиновників підписалися ті дурні субсидії!… І кожному плати! Ні, не погодиться на таке легальне життя! Ліпше нелегалкою із реальним паспортом! Там господар платить за працю, а тут краде твою працю. Там сенйор з повагою до тебе, а тут пан має тебе за іншу расу. Там - гірку чи солодку правду скаже, а тут, якщо не обдурить, не вкраде, хабар не візьме, то збреше - звинуватить у всіх земних і небесних гріхах тебе, якщо відмовиш коли захоче з тобою переспати. Отакі комуністичні паспортовані патріоти - так неньку люблять, так стараються, що чи вже не задушили для живих нинішніх і майбутніх.
…Чоловік з правоохоронців – не брав хабарів, не давав хабарів – вигнали, у португала працює на будові. Тут - батьки. Сини “сіли на голки”. Написав Автор “Притону” правду: торгують наркотою, фармазоном-горілкою і міліція знає – а торгашка проклято платить данину і  злочин не злочин, і паспорт не паспорт для бандида! А Месія і Райвно, Саваови, Єфрейтори  благоденствують, потераючи юдині руки та рахують новітні стрібняки від новітньої влади, яка чомусь і нині їхня!
“Португалка” схлипнула, важко зітхнула. Протерла сльози серветкою.
Автор записав розказане, ще молодою і красивою жінкою, до якої у Португалії звертаються, сенйоро! У Притонії –  вона, діти - для плавки людобрухт.
Іншу португальська історія нелегальної сім”ї з національним паспортом підозрілих, отриманого од влади.
…Молоде подружжя прибуло на заробітки. Дружині легше влаштуватись на роботу хатньою робітницею. Чоловік перебивався тимчасовою, будучи висококласним токарем. Там - свій робітник безробітний. Але влада його не підозрює в злочині, можливої підробки національного паспорта бандитом - безробітній отримує соціальне забезпечення – яка проблема життя! Інше – соромно не працювати.
…Чоловік дедалі  втрачав тимчасову роботу і  перспективу. Заглядав у чарку, куплену на зароблені дружиною гроші. У кав”ярні, заклався із португалом, що його дружина, за платню, переспить із будь-ким з присутніх. Такий знайшовся. Виклав названу суму. Пили до пізної ночі. На той час дружина повернеться з роботи і прийде на квартиру, яку господаря відпустив дешево: літня кухенька, яку було затратно розібрати.
Чоловік і  Мігель прийшли. Дружина готувалась до сну. Він сказав: “Нині ти переспиш із ним, я заклався, мені заплатив… Він залишиться, а я  піду прогуляюсь.”
“Ти здурів!”
“Він - заплатив.”
“Я закричу!”
“Умову знаєш: сварка, крики, бійки і господар викличе поліцію. Депортують. То ж мовчи. Я почекаю.”
Португал хотів знати, які слов”янки у ораальному сексі: досі він їх зустрічав на різних роботах, вулицях, але законом не дозволено приставати до жінки. Тепер інше - взяв гроші і дозволив, і сам привів до дружини. І їй наказав.
 Вона сиділа на ліжку у нічній сорочці - оціпеніло дивилась на двері, звідки увійшов португал. Вона була гарною. Сексуально огладжувалось її тіло шовковою сорочкою. Він погасив світло…
Чоловік курив цигарку за цигаркою. Ходив туди-сюди. Скільки того часу минуло – не знав, не рахував - мусив бути байдужим.
Нарешті скрипнули двері. Португал вийшов, промовив.
“Добре тіло має сеньора, але чомусь скута і здригалась. Мабуть, отак одразу, ще не відчула мене. Завтра приходь в кав”ярню і я знов тобі заплачу…”
“Більшу суму?”
“Якщо порадиш їй аби не соромилась, не стискалась у клубок.”
“Скажу - будеш задоволений. Знаю яка вона…”
Португал пішов.
Чоловік ліг біля дружини і заснув.
Вона не спала.
Здригалася.
Згодом тремтливим голос промовила.
“Іване, я влаштуюсь ще на одну роботу… нічною санітаркою. Тільки не це…”
Він не чув: горілка оглушила його почуття і мозок. Він спав, хропів уже скільки століть аби не бути Чоло-Віком. Перехрестився.
Снилось Іванові: заробить багато-багато євро - чужина його зробила цивілізованим… Повернеться додому із шиком, вкаже тим, хто  його підозрювавв і викинув зроботи, хто є пан на його землі!
…Автор бачив молоду продавщицю цигарок на Алеї і Привокзальній.
Не вперше. Струнка, вродлива. Обличчя засмалене Сонцем та Вітрами - літом і зимою. Наміцно зав”язане на потилиці волоссям. Цупко облягали ноги, сідниці - сині, вичовгані джинси, курточка, модельне взуття. У руці - поліетиленова торбинка із кількома пачками сигарет різних марок.
“Чому кількома?” Якось поцікавився Автор.
“А тому, що тут торгувати заборонено і менти конфісковують що в торбинці залишилось”
“Кілька – не зна який збиток?”
“Усьо збиток, але не з черговими ментом лягати в ліжко!”
“ Ти ще надто молода для прибутку від сексу.”
“Кожна копійка на морозі чи в спеку, дощ чи хурделицю – важко дається… В ліжку можна б і маску одягнути, але… маска швидко старіє, зношується і стає непотребом, секон хендом.”
“Візьміть дозвіл у влади”.
“І годуй одаткову, пожежників, санітарно-епідемічної станції, комунальників, а… рекетерів - всім треба чимсь платити. Дорого обходиться легальний бізнес.”
Вуличні і майданні тоговці горілкою і цигарками з нюансом: є офіційний лоточок приватного підприємця. Власницю - кличуть Мамою. І - законно. Мама опікується Дітьми щиросердно та наближує обслуговування до покупця. Товаром забезпечує. Дисципліну тримає. Обіди, вечері - зї”дають у “Ладо”. І не без чарки, яку приносить із собою. Адже цілий день, під відкритим небом, сидячи на кріселках, або швендюючись сюди-туди, виловлюючи клієнтів із автобусів, бусиків, таксівок; шоферів, що повернулись із маршрутів без курива, або тих, хто готується від”їхати – робота не легка. А, коли молоденька, струнка-довгонога!…Бізнес – прибутковий для безробітних, для виживання непідроблених, без масок! Для них кордон тут, а там - недоступний закордонний паспорт.
“Може згодишся?… Запитує і купує цигарки клієнт. - Продаєшся з горілкою?”
Вона сміється, бо клієнт.
 “Ні!”
“Дипломатія жіноча.” – каже клієнт.
“Моргни, назви ціну?”
“Не вистачить грошей.” – Кепкує. Бушує клієнт. Але йому пора в дорогу.
“Завтра зустрінемось тут отій годині. Скільки – заплачу!”.
“Побачимо.” – Подає надію.
 “Таких знаю!”- Собі- подумки.
“Молода ще… Школу закінчила і, продє цигарки, підробляє аби купити модний одяг, або дівочі витребеньки: мобілку підвісить на грудях.” – подумав Автор. 
 Якось зайшов на каву в “Ладо”. Мама вечеряла із Діточками. Ненароком почув, що продавець цигарок має п”ятнадцятилітню доньку.
Ото дипломатія, коли красива каже “ні” – не означає, що завтра не скаже “так”. Самітня, заробляє для життя своє і дитини. Констатував Автор, отримуючи із свого байдикування у кав”ярні, (а не мішки не носить - патріоти так оцінють свій патріотизм, а пише – легка робота?)  гірку правду про життя у підозрі на справжній паспорт.
 У кав”ярні розмови: Шевченко забив м”ячі туркам, а данайцям Воронін: чи  добірна добереться Світового фіналу? Черові перемоги Кличків і хто стане із ними на прю; спад шахіста Пономарьова, і стабільний хід вгору Іваничука.
 Особлива тема успіх “Дніпра” (у команді грають наші хлопці, а не легіонери, як у “Динамо” чи “Шахтарі”).
Та важливіше: чи буде життя у раю, що обіцяла нова влада! Кав”ярня, назагал, сприятлива дебатам про минуле і майбутнє.
Автор згадав письменницький з”їзд на подвір”ї: хто очолимть Спілку, чи влада забере приміщення Спілки, будинки відпочинку, будинок творчості, поліклініку, лікарню, санаторії на півосотрові і багато чого. Майно?… Нерухомість?… Земля?… Рахунки і порахунки?… Комуністичні мали все – вони тепер незалежні мають все. Автору вручили мандат голосування “за”. “Проти” - на пальцях правої руки набереться. Ліва – верхотура і більшість – наміцно вгвинтилися в літературний процес. Голова закликав поселитись на Майдані. Звичка - друга натура: тримати ніс за вітром і далі бути, якщо не владою, то, при владі. А писати?… “Що ми за народ?” Кого мав на увазі автор твору? Не себе!… Вже вельможа і великий; гордий і значимий;  прокурор і суддя –  уже  БУЛЛА!
Ким є митець для парламенту, що на закритому засіданні голосує за Закон достатку, пільг і недоторканнісь для себе; суддів, прокурорів, міліції, служби безпеки, слідчих, службовців, генералів і трохи армії, і мінімальну платню вчителям, лікар”ям, і… субсидії убогим пенсіонерам. Митець поза ЗАКОНОМ!
Чому важливий, схвалений Головою, Куельо і запрошений на почесть книжкового ярмарку у п”ємонті? А Патріарх національних КНИЖОК не схвалений, зайвий? Чужинець - форс, а свій – на подвір”я проти бандитської влади!
Не про-привладного – книжка “Притон”. Для ЮВІЛЕЮ владного чи при - додаткова відомість оплати, а для тих, хто масовка - канапка із біодобавками.
Чому Автору не комуністу і при- чи провладному на його ювілей не стало на відкритку копійок, моралі, обов”язку?
Іти мітингувати!
…Плентались письменники майданом історії. Колони масовок марширували… Телекамери, фотоапарати фіксували революцію. Світові агенції передавали “акт демократії”, “Серце Європи тут!”
 Фейєрія!
Вечірня трапеза: схвально про важність письменницької Конференції і мітингу з перекриттям вулиці. Призупинили вишкірені джіпи і лискучі мерси та іже… Тост про-чи владних – поспіхом. Квапляться на Ювілей товариша, пожиттєвої боротьби за владу.
Буллла виконав роль – Булла пішов на Ювілей! Рейтинг зріс на міністерське крісло!  Продовження друкарства свого і товаришів багатотомних творінь, пишучих у фешенебельних кабінетах, згадуючи минуле.
Обіцяну чарку випити з Автором - Булла не мав часу. Кличуть пріоритети, кріслологія - не траться з тими, хто тобі не влада, або без влади.
Автору писати книжки на своєму старом-престарому кріслі та іти жебрати грошей на видання не провладних книжок.
Аплодуючий маскам, збагне навіяний сон: маски старі, які Автор описав і описує. Влада стара вождями-революціонерами - дорожча аніж мама рідна. Мама не багата; мама права сили не дає; мама не розбещує для абсолютної розбещеності абсолютною владою.
…Протиріччя думок – цунамі, душа - тевтонічний розкол: слова, речення, сторінки… Чуття - пророкування…
Записник і ручку поклав до барсетки. Допив гіркувату чару, ковтнув давно охололу каву.
…Навстіж відчинені двері: там рух – розвиток, життя - закон! Позирнув на португалку. Вдячний - за розповідь. Побіля, відчинених дверей, промайнула продавець цигарок і горілки.
Ветхі маски: комедії, драми і трагедії життя. Персонажі причілків і таць: депутати і міністри, владні-куплені професори і доктори; олігархи і бізнесмени на злиднях; конфесії і влада попів; демократи і вожді безлічі партій; патріоти- єфрейтори екзотики; селяни і робітники без влади.   Де бути гідності, честі, любові?…
Заповіт тим, хто ще людина, хто у крайню годину життя згорить і прах розвіє по землі.
Чому?
Життя Бог дарував не для Себе і Тебе – для Краси на Землі! 
Було вже іти Автору до своєї келії писати-дописувати роман, але перепинила чарівна пані.
- Перепрошую, вже який час за вами спостерігаю, а ви, ніби тут, не існуєте. Можна - присяду біля вас?
Автор чи не із Неба, чи не Богоматір небесну побачив? З”ява – реальність!… Марія?… Молода –  в “Притоні”?
- Вибачте, - знічено мовив, - присідайте!
- Ви людина не від цього світу, а тому вас розумію, - дещо кокетливо, гарно усміхаючись, сказала пані. – Я можу для вас щось замовити випити, закусити? Кажіть! – ніби вже не питала, а наказувала, мило усміхаючись.
- Ннне знаю! –  Автор встав, - я… - Думка: чи має гроші аби щось вартісне взяти для пані?
- Я до вас підійшла, - застерегла. - Виглядатиме, що сяка-така напросилась аби їй каву поставили? Е, ні! Не гарно! Не етично!
- Наче б логічно, але… - Автор в кишені рукою зімнув пом”яту куп”юру, можливо, то були дві, або п”ять гривень. Може десятка? Хто його знає. Грошей не рахує, бо їх у письменника не для влади не буває. Ото – пожинай свої плоди!. І завтра на каву не буде…  Хіба  “Зоресвіт” продав книжки?
Месія не заплатив за  місяці роботи в газеті.
Голова Рай-ради, обіцяючи роботу редактора (їхній газеті потрібний редактор: колишній не повернувся із загниваючого капіталізму після обміну досвідом). Автор з епітатами підписав та подарував свої книжки “демократу-слузі народу”. Показав кілька примірників газети, яку видавав коштом однодумців, з вірою, що Найнародніший депутат, якого представляв на виборах - підтримає незалежну газету. Але, облаштувавшись у парламенті – забув обіцянку.
Курвило представив на конкурс заміщення посади редактора єдино-вірного, звичайно, не Автора. А ще назвав Автора корупціонером. Подаровані книжки Голрай-раді - корупція, замість євро або доларів.
Пані, біля барстійки,  замовляла. Барменша щось їй говорила. Повернулась до столу усміхнена і виглядала щасливою. 
- Ви задумались? – запитала..
- У нас, як кажуть, так завше: на відпочинку про роботу думаємо, а на роботі про відпочинок.
- Так і в нас, – мовила пані.
- Вибачие, де у вас?
- Я вас знаю. Ви письменник, Автор книжок  “Фанфарон”, “Зіткнення”,  “Притон”.
- Чим хвалитися.
- Моє прізвище Берлусконі. Ім”я - Вікторія. Живу в Італії, Італійської Республіки громадянка.
- Прізвище… італійське?  Ім”я, мова – наші?
- Так є!
Барменша принесла замовлене. Карафку з коньяком поставила посеред столу, канапки з червоною ікрою, на сухариках змащених маслом, чорні і зелені маслини, чорний шоколад з горішками “Корона”, каву.
- Моє ім”я звучить у вашій книжці… Чи можна звертатись на ти?
- Звичайно, я із неба.
- Дозволь - налию чарку - вперше у житті письменнику прислужуся, – кокетливо мовила Берлусконі.
- Стільки уваги не знав за всеньке життя, – знітився Автор.
- Ти надто скромний. У книгарні купила твої книги. Люди читають…
- Ті, хто себе впізнає, або ті, кого впізнають. А так – повний занепад! Зараз, в голову лізе думка, може новий президент зоглянеться і замість наркотиків, алкоголю і курива – засвітить зелене світло рідній мові та книжкці. Духовність – слово, музика - чуття;  потаємність – метафори, феєрія - уява, театральне і кіношне дійство, економічна і патріотична сила - потрібні для життя не тільки Людини а Нації! Італію знають з історичної національної культури і дивовижної літератури Умберто Еко, співу – Поваротті, музики – Томазі, фільмів - Феліні. Або… й диктатора Мусоліні, який дав фашен італіянцям для усього світу,  знаком.
- Це правда, але мій перший тост, якщо дозволиш, за зустріч з тобою, за знайомство!
- Дякую чарівнице Берлоусконі!
Чарка перша, друга, третя. Третю - звичайно, пані Берлусконі запропонувала випити за любов.
- Знаєш, Авторе, моє дитинство відбулося тут, у цьому, де такий ти є, блукаючий у вітрах? – Віта приклала пальчик із зоряним манік”юром до вуст, щоб мовчав, не дивувався. – Те, як ти описав у “Притоні” – життя моєї мами і… моє теж. Драма вчительки, інженера і доньки, а значить - драма інтелегенції і народу, драма історії, драма культури. Ти, Авторе, знаковий письменник: ти не співець незалежності, не патріот брухту, бо не користуєшся сірістю, не живеш, як всі, не голосуєш, як всі, бо сам ДУХ народу, а не його відсутність, що підмінюється антуражем латентних структур… Не нехтувати оглавленими національними символами, замінюючи незрозумілими! Так нема і не буде єдності. Влада не програє – програє вкотре чесна людина, а таких багато. Із бромом, але читати треба історію. Ще би пам”ятати. Відторгати негативне, відмовляти яничарам, а не обирати до влади!  Вибач, Авторе, занадто захопилась тутешньою проблемою… яко історик. Але ще скажу: слухала дипломата-професора і професора історії, який минулими термінами імперії зла сипав так рясно, що дипломату  ніде було слова вставити. Такі вже замаскувалися у євро, черговими месіями… Теревенив, мовляв, народ побачив, що його обдурили на виборах! Чому на виборах побачив?… Хіба засліпило, що є у  холодильнику, у гаманці, у банку? Скільки платять на заводі, фабриці, установі? Яка переспектива бізнесу? Якби в Італії отаке творилось, то не промови  слухав, а Законом змінив таку владу! Італієць не переймається проблемою влади, а проблеми італійця вирішує влада. Тут всі переймаються проблемою влади, а влада паразитує і збагачується. Влада італійцям за працю поповнює рахунки в банках і охороняє од беззаконня. А тут - вчительку перетворила на двірничку, чоловік із заробітків повернувся у труні. Згодом… нелегалка на чужині, померла… Прочитала “Тінь чорної троянди”, “Прірву”- взяла у бібліотеці. Тост за те, Авторе, аби написав “Притон-2” – гроші отримаєш на видання. Постараюсь, щоб твої книжки переклали італійською мовою. Володію рідною достатньо і проконтролюю переклад. За нову і нові книги, за переклад і переклади мовами європейських народів! За премію тобі Найвищу!
Пані Берлусконі ледь торкнулась руки Автора, чарки – чаркою. Випила до дна. Осушив - Автор. З”їв дольку мандаринки. Поволі підвів погляд на сеньйору і стиха сказав.
- А навіщо тобі “Притон-2”? Духовно, морально писати таке важко.
- Злочин мусить бути покараний: Райвно, Саваоф, Поп, Полковник, Єфрейтор, Месія. Книжку видамо багатисячним тиражем. Сюжет підкажу наступної зустрічі . Я – багата на чужині, а ти?… Ні, не жебрак, і не бідний – занадто багатий талантом. Але не у тому часі живеш, не в тій державі народився. Драма моєї сім”ї – дала мені  країну, де я маю свою вартість людини. А тут - була б тою, якою мене робили юнкою владні покидьки, яку творять країну повій і убогих. На своїх нарадах розділяють на великих і маленьких, і… назначаю маски на посади,  вишколені системою слуг.
- Добре знаєш нашу систему.
- Латентні - за Маску.
- Сюжет до “Притону-2”?
- Автору видніше.
- Маска?…
- Ведучі - латентні. Потрібний месія. Віра: “Запорожець” поміняє на “Форд”. Потрібні міліони знедолених нині, а завтра… укрупнюватимуть свої банки, збільшуватимуть прибутки, захоплюватимуть землі, ліси, річки, озера. Нові маски і  кольори їхні!
- Пані Берлусконі, розуміється і полюбляє дорогі французькі парфуми, коньяки, модельний одяг, політехнології?
- Особисте.
- Очевидно, але чому мені розказуєш?
- Тому, що ти інший.
- Ха!… Чому інші зобов”язані нести оту всю гидоту всякої влади на своїй душі, почуттях, моралі, чому? Я втомився бути на полярному полюсі - у полярному навіть друзі зникають… Он, зайшов друг і вискочив, немов ошпарений окропом, тепер я полярний?
- Увірував, що обличчя маски справжнє.
- Революція змінює політичний, державний устрій… Всі ж колишні.  Влада своїх. Вождь світового пролетаріату змінив капіталістині відносини на соціалістичні. Який устрій нинішній міняють на  завтрашній?… Скільки буде тих, які зачалися в грісі чи без грха? Перед Маскою вихиляються - просять, хоч копняка, або копнячка: дайте,  даяйте і я буду щасливий отримати у ВАШОМУ, окремішно взятому, кабінетику логічне законне кріселко, яке буду ретельно, щоденно… Не щоденно, щогодинно протирати! Ну, дайте копнячка аби бачили всі, як я вас люблю, як я вас шаную, який ви великий! Боський плюнув у мою прекрасну пику і зробив мене великим патріотом, і, може, тепер ще плюнути, бо ми тепер разом із ним, побіля вас.
“Що-що! – грімким огромом озвався Маска. – На ту справу є моя команда. Чого просиш – тобі стане! Моя дорога націє, друзі, ота рука не вкрала ні доляра, ані заводу – вона тільки могла чесно, як на доларі “Любимо Бога!” І кажу: любім своїх ворогів! На те  воля долара!”
- Авторе, зупинись, - мовила сеньйора Берлусконі.
- Чому?… Я ж творю, пані, сюжет “Притону –2”, або “Помста Берлусконі”?
- Авторе, тебе розтерзають, оскільки Маску посадять на крісло і вона буде судити: праведний - не праведний.
- У ПАРЄ знають?… Нашептав гарвардський Найнародніший?
- Авторе, тихцем, не оприлюднюючи книжки, емігруй.
- Від КГБ не емігрував (не посадили, не заперли в психушку, хоч Месія доносив про страшну небезпеку від антисовєтчика). Ні, не переходитиму на інший бік вулиці, не Пірова перемога спонукає покинути Вітцівщину.
- Ти впевнений?…
- Епідемія виборів приходить і відходить. Автор не як усі! Кепсько не почувається вовком без стада!
- Чому?
- Сеньйоро Берлусконі, за інформацію, що належиться?
- Чого Автор забагне – буде.
-  Не ризикуй, бо скажу і буде грішно відмовити.
- Я люблю грішити, щоб було чим сповідатись.
- Кохання?
- Я на те й сподівалась… Винаймаю у готелі “Золото Карпат” помешкання.
- Ліпше у моїй келії: творчо, і сексуально.
- Е. ні! Іншим разом буде у твоїй келії творчо, а зараз ідемо туди, де буде сексуально, Авторе. Інакше…
- Що?
- Боягузство.
- Ганьба!
- Відступати нікуди.
- Я сто років не кохав.
- Якраз добре.
- Як скажеш…
- Звичайно, чого хоче Бог, того прагне жінка.
- Здаюся.
- Відразу б так.
- А, може?…
- Ідемо.

                Розділ – 10.

  У глибині подвір”я, за Музеєм, стояв ошатний будиночок. Було вирішено тут виставляти різні колекції картин та раритети із музейного фонду.
Завідувачка попросила Оду - співробітницю музею, відповідальну за Експонати – піти із нею,  на місці збагнути офрмлення виставки старовинного одягу, кераміки, різьби, вишивки, чеканки, образів святих, намальованих тутешніми художниками.
Перетнувши подвір”я - зайшли в особняк. Вхід в коридор був відчинений, а Сторож кудись заплентався. Відчиняють двері до кімнати, а там!… О, Боже!… Чи то живі портрети святих, чи оргія нечистивих. Почули грюкіт кроків по сходах із мансарди.
- Чого ви сюди прийшли? – верескнув боляче Сторож так, ніби прищемило йому яйця.
- Образи ожили!… В музею? - божеволіючи лепетала Завідувачка. А Ода відповідальна за експонати, аж валідол взяла не під язик, а проковтнула.
Побачити таке – окропом ошпаритися! Живі експонати – такого ще не бачили - відомі персони!
Не про курвів мова: курва, як каже Граф, і в Африці курва. Та зараз, побачивши, такого не сказав би про Саваофа, Боса, Месію чи Райвно. Хіба що Королю було б по-цимбалах - погигикав би та й подався геть із притону. Та ще б залюбки прокоментував в газеті “Корисні копалини”: “Експонати ожили і  вчинили оргію!… Сауна хай сховається перед видовищем владних!”
Вискочивши мов з окропу, Завідувачка і Ода гналися від будинку так, немов ними прагли заволодіти голі кістяки із певними античленами спорідненої партії.
- Що вони чинили?!… Що вони чинили?! Що вони робили?! – питала чи стверджувала Ода, істерично хапаючись за голову. Пігулки не помогли.
 - Ооооооо, яке то воно, ого! – Співголосно відгукувалась Завідувачка, - Ще”м такого не бачила і не чула! Де люди, де демони? Де кохання, де збочення? Щоби отак!… Світ перевернувся!
Схлипувала і молилась Завідувачка.
– Я ж так мріяла про зал для експонатів, а отримала живих, сущих і уже виставленими на показ. Як таке показувати людям, яку  ціну встановити? - Обличчя залилось рум”янком.
 Сторож пояснював суть. Говорив так, немов ці дурниці бачить щодень, якщо не щогодинно, бо поки ремонт (а ремонт у квартирі Райвно вже йде кілька років), то наразі, вони там собі відпочивають… А якщо ще якісь, бля, комусь привиділись, то не вартує про таке балакати про перших демократів - першої демократичної влади. Інакше, бля, позбудеся роботи. Пам”ять треба мати тверду: де тепер ота Марія із донькою і  їм подібні? Тю-тю, нелегалки на закордоні! А так, пані, маєте у своїй незавлежності роботу, ото й мовчіть. Райвно – сила! Мовчіть! Він не якийсь простюх-бандит, пироги їсить із Босом! Він про вас маленьких дбає. Шанований Райвно і Месія, Саваоф, Єфрейтор, Піп - тепер агітують не за зношену кучму -  кому таке потрібно. До нового гтуються заздалегідь, інакше… “Бандитам – тюрма!” Так було і так буде! Вони влади тримаються завжди, корито! “Маска – світле майбутнє!” - агітують. Прямі начальники одягнули маски. Що Завідувачка і Ода бачили, то - слуги народу. Ви  дрібнички! А таляпнете, що нині трохи зазайве робили, а не так у природний спосіб і не з природними, як хотіли… по-роффсорськи, по-безпредєлу. Пані, розуміють: там були свої кучми. Вони ж не обмежені в правах і не повинні чекати поки їх хтось візьме - не прийшли із вулиці. Могли самі приєднатися…
- То що ви нам порадите? – у відчаї, майже одноголосо залементували пані.
- Мовчати!
- Мовчати?
- Жодної пари з уст: вибори – чорний піар! За наклеп - відповідатимете.
- Це чорний піар? Наклеп? Фальсифікація?
- І не інакше! Бандити будуть сидіти в тюрмі!  Чули?
- Та ми не бандитки, - знітились пані.
- Ге, це вже потому будете оправдовуватись перед новою владою, а власне, експонатами, яких, сподіваюсь, не бачили.
- Ні, не бачили.
- Не тільки не бачили, але й забули. Мова про владу! А це мінімально п”ять років… Може і більше, якщо із всякими понтами. Це я вам кажу, Сторож!
- А може нам звернутись до Автора “Притону”, - подала думку Завідувачка, - це ж він написав правду.
- Попробуйте, то вже вас жодна демократія не врятує.
- Експонати ще там довго?… – заїкнулась Ода.
- А де їм бути?… Там зібрались по повній програмі,  їхній колишній генсєк би позаздрив своїм нащадкам. Таке кіно не подивишся за найбільші гроші, а я дивлюсь безплатно чи не щодень. У “Притоні” такого не прочитаєш, там квіточки. А тут дозрілі овочі.
- Що робити? – забідкалась Завідувачка.
- При нагоді вибачитесь. Якщо захочете дивиться їхнй сес, то запрошую до себе на мансарду.
- Та це ж навіть не порно, - ствердила Ода.
-Хто як думає. А вони роблять своє.
-  Маєте відео? – поцікавила Завідувачка.
- Хе, наваіщо, коли можна дививтись  вживу, натурально. Можете туди приходити, - Сторож кивнув у бік будиночка.
- Але ж наші експонати…
- Пережитки минулого ваші експонати. Тепер процес творіння демократії. Кажуть із ОБСЄ якась приїхала, робить моніторінг чи муриторінг, чи як там ще. Головне – не висовуватись поки не скомандую. Я пішов, а ви втямили що, де, коли.

                Розділ – 11.
Життя здавалось кепським для тих, хто не ішов у ногу. Немов у великому цирку розігрувалась вистава, про яку заговорили європолітики. “Серце Європи б”ється…” Бурхливо аплодували, немов уперше збагнули смак борщу та вареників із шкварками. Маски грались у демократію, а гутаперчеві погойдувались од вітру до Причілка і поповнювали Тацю.
Маска не пояснював своє зобов”язання перед Латентними структурами. Не просторікував, що влада, то не є панщина на яку треба ходити… 
“Чому буду? - обурився Маска в інтерв”ю. - Я є!”
 Правильно! Апріорі вибраний! І крапка!  Жодне  Цунамі не впливає на тих, хто творить латентне своє світле нині, плануючи майбутнє іншим.
 З”ївш вареників із бульби, цмольнув фармазону і опинився на дев”ятому поверсі  неба, заспівав: “Сміються плачуть солов”ї, цілуй її, цілуй її!…”
“Хто не  в ногу іде?…”
“Автор!”
“ Разом нас багато…”
“Портфелів малувато!” - відповів Автор.
“Так-так! – запевняв Граф Автора. -  Мусиш висповідатися! Я домовився з Отцем!”
 З дитячим дристом світились обличчя Дзьорика.
“Ким призначить, ким?… Вічно перед ним: бути чи не бути?… Задком чи передок? Дуже-дуже хочеться…  Звилина, як у совєтського міліціонера на чолі від кашкета, у нього є. Маска - прикриває, а на вулиці його впізнають…”
“Чотко клейміт” - має досвід - “руководящей і направляющей партії”.
Кріслологія  не інша.  Партій багато, а він один. Міні-стерське крісло не повинно випасти з під осаленої гузиці! Настала пора пана доктора економіки колгоспу - стрибнути вище себе у крісло. Розуміє: прямо, може,  не вдастся, але через християнське каяття – буде прощений!
Олігарху - газ і нафту, метал і копалини, преференції, пільги і рахунки в офшорних зонах. Банки і митниці. Імунітет недотоканності – гарантії боротьби з корупцією і  взятками.
Населенню право – субсидій і борги.
Владі - абсолютну незалежність од закону, як найдемократичнішій.
Артистам - агітувати на сценах!
Електорату - бурхливо аплодувати, хвалити і голосувати за єдиних від єдиних партій і блоків!
“Ха, а хто  Автор?”
“Ворог!” 
 Маска написав Три Укази. Один – нарікати. Другий – обіцяти. Третій – написати три укази наступнику. І ще так доповнив: “Не виступати на майданах, бо не Юпітера справа це, а Бика, якщо хоче ладу у державі!”
 Для Короля і Графа – повне розчарування. Жодного указу про них, простих робітників революції не прочитали.
- Ти чув, ти чув про три укази! – лементував і допікав Король Графові! - Тряслась-тремтіла рука, наближаючись ближче і ближче до пересохлого, як в Сахарі, рота. Потріскані губи, ідучих до Причілку.
Поціливши, у потрібне місце, цмолив жадібно і гарячково те, що, на халяву, поставив Б Д.
- О, халява! – гукнули  пани Банкомати
- Так, халява! - остудивши пекельні нутрощі-труби, згідливо мовив Король. А Граф, як в Сахарі, продовжував гасити ненаситну спеку-пожежу. – Хочете пани Банкомати в депутати, ставте нам агітаторам.
- Що ставити?
- В заставу хату, - порадив Король.
- Нас, нація чекає? – однозначно запитали Банкомати.
- Чорний піар хочете для гарантії - зайняти бажане крісло? – не вгавав переконувати Король.
- В пакеті?
-  Можна і в пакеті, ставте.
- Голосуємо?
- Нації пояснимо. Крісла ваші…  Хай собі дзьорики і більшу амплітуду роблять взад і вперед. А своїх ми посадимо…
- Пояснюйте, а ми пішли.
- Куди?
- Плєшку візьмемо у магазині. Скоро будемо. – Банкомати вийшли.
- На них поставили великі гроші, аби утримати стабілізацію кучми, - поділився думкою з Графом Король.
- Оооо! Какіє люді! – заволав Граф. - Перші репресовані кучмою! І… Курвило на білому коні! Німби на головах, святі!
- А це хто?- запитав Б Д.
- Райвно і  Месія! Теж – святі? – відповів Король.
- З “Притону”? – уточнив Б Д.
- А, що подібні? – зіронізував Король.
- Ха, не то слово – карикатура: одне тіло і дві голови, дві імоптенції, - поглумився Б Д. – Ну-ну, присідайте… До речі, сподіваємось, на наших теренах ще з”явиться один репресований.
- Хто такий? – Дещо напидрючено мовив Кухрик, бо хотів бути єдиним, несправедливо усунутии од влади, тримаючи першість репресованого самостійно. Може удасться віллу для відпочинку із озером та мисливським лісом зберегти?
- З А П, - постраждалий в апартаментах кучми, заяву зробив, - повідомив Б Д.
- Тооо, може, створимо свою, взяту в окремому, тевтонічно розколотому регіоні, монархію? – присідаючи чи то радив чи питав репресований Кухрик.
Курвилу це не подобалося, бо всякі підривають політику Маски: влада єдина і неподільна! А він – влада!
- Кого на нашій тайній вечері бракує? – ніби не знаючи, запитав Б Д.
- Та ніби всі зібрались – на те “Байкарня”.
- Але ж головного літописця нема, - з”єхидив Король.
- Та на х…  потрібний, - жестом суворим і простим, як із долоні Ленінської руки, злітають в небо кораблі, висловився Месія (дуже фразою пишався, коли вислювався на черговому з”їзді рідної партії: єдине, що не міг вирішити, як підписуватися – Ме- чи Мисія?) - Автор написав донос на бога і нас із вами. А тепер на Маску пише.
- Куди? – резонно запитав Б Д.
Таке дурне питання дещо спантеличило не тільки Ме чи Мисію: “Куди нині писати доноси, розтиражувавши книжкою? Хто заплатить? Нема тої контори, нема! А було… була!… Месію не подолати!”
Схвилювались Райвоно, Кухрик, Курвило, Месію, Єфрейтора через вертуальну присутність Автора.  Королю і Графу, Б Д байдуже .
- То я пішов, - здибився Месія. Не міг пробачити Автору, що той надрукував Прощальний Лист Принципового Компартійця 70-х років і  Відкритий лист відставного судді колишньому парляментару. А ще були всякі рухівців із зверненням до краян із побажанням “Різдва Христового”. І “Нескорена нація” - про “Однополчанина”  із непорочним зачаття поеми “Яничари”.
Дуже Месія пишався тим, що  зробив усе аби влада і письменники Автору не виділили грошей на видання книжки. А якось, зустрівшись - опустив голову, ніби й не бачив отого…
“Єх, якби були минулі часи!… Постарався б! Тоді компетентні Автора недооцінили. На політичного (під кримінал) не тягнув. А що, було, захищав на вулиці інших од хуліганів, то “нормальний мужик” казали. А “чо нормального садити?… Месія на стількох заробляв і не кожного, як і Б Д, не садили за досом…”
- Він не прийде, - зупинив Месію Б Д. - Чому нетерпиш? Чи так люто шануєш!
- Гарантуєш, що не прийде? – перепитав Месія.
- Не його, як кажуть, парафія, де продають фармазон для твоїх ворогів, щоб сконали. Автор з вишуканим смаком.
- Зрозуміло, - перевів розмову Месія. - Ми вчора намахались із Райвно… А нині поділили гроші для пісатєлєй - дала наша влада. Королю, побіжи в горілчаний і принеси пляшку… дві!  Наше товариство  випити любить. Тим більше: ви мої роботодавці. Життя без вас було би бідним і не інтересним.
- О! – вигукнув Б Д. – продавець шедевром “Жиди”. - Твій роботодавець чи ти його?
Підійшов із торбами книжок коремезний, не високого росту пан.
- Хто автор книжки? - поцікавився Курвило.
- Ви не знаєте? – Здивувався той, поставивши на вільне крісло торби. -  Антисеміт і демократ, член масонської ложі. Двадцять гриваків. Месія підпише.
- То ви?!… А я Автора назвав корупціонером і антисемітом. То ви герой! – Курвило заплатив, але Месія відмовився підписати, бо не його прізвище на обкладинці.
- Хе, треба розбиратись, - демократично заявив Б Д. - Граф, інформацію, як фотофакт. Чому мовчиш?
- Тааа Граф і в Африці граф, - неохоче відповів той.
- Хто написав “Жиди” повине мати мужність, як Автор “Притону”, а не ховатись за псевдо. 
- Провокатор! - резонно зациклив новоспечений репресований Кухрик.
- Наш продавець рамок, через “Жидів” виїхав на Необітованну, - підмітив Граф. – Автора “Притону” пикитували громадянки слабкого полу. А Бог дає тому, кого нагородив талантом!
- О-оо!- мовив Месія задоволено.
- Не “пики”- а пікетували, - зауважив Б Д.
- Я ж про пики, а не піки, - набичився Граф.
- У того, хто написав “Жиди” - кличка кагебіська, - дзявкнув Б Д. -  Пригадується, що у розмові, псевдо мене попередив, що на другому поверсі Дзержинського… росте  папка про мене. Чого так був добрий?
- Тепер теж добрий, - глумливо додав Король.- Але я пішов по пляшки.
-  Видно – звичка, по звичці живе демократично. Треба, хлопці, люстрацію, бо аж смердить у повсюдних кабінетах од колишніх - контора їхня, по-іншому називається. Автор “Притону” каже, що зло множиться і прогресує, перефарбовуючись у  кольори, пристосовуючись під потрібні знаки і символи.
- Треба мені писати докторську з нашої історії, мовив Райвно.
- Так і сказав? - не втримав своєї люті Месія. – Дістав мене.
- А при чому тут він і ти? – закинув Месії Б Д.
- Тааааа… я, взагалі, проти якогось насилля: нам треба найбільше любити ближнього, а не… Ми перестали вірити в Ісуса Христа, - ошелешений нестримністю, белькотів запопадливо Месія, аби присутні не отямили і не запам”ятали дурне ним сказане, що необачно допустив, видав себе справжнього. – Вот наша влада виділила гроші письменникам, але Автору не дали.
- Чому?
- Не прийшов на роздачу, як зазначили Банкомати.
- Його повідомили? – випитував Б Д.
- А нащо, хай сам винюхує!
- Ти ж пожиттєво призначився - мусив повідомити.  Затаїв?… Каже Автор, що ти  - зло од всяких влад
- Сам собі шкодить, - ошаліло мовив Месія. Підтакнули пани Банкомати.
- Лижете потрібним і прагнете лестощів. Автор не з вашого поля ягода, –  відрубав Б Д.
Король повернувся із двома пляшками “Перлової”.
- Що замовити? – встав з-за столу Месія, щоб зупинить патякання Б Д про сексотів.
 Репресований Кухрих мусив показати: він теж з народом. “Буде – Маска, буде ботокуду ласка!”
Небавом, на стіл, поставили смажену печінку, вінегрет, хліб, пиво і ще будуть пельмені. Знали, що Месія із закладу горілки не п”є, тому барменші, мовчики сприймали принесене з крамниці спитрне. Месія римував: “Що - зліва, з косою -сива! Фармазон дудлить – покійників любить. Райвно імпотент – італійка імунітет!”
Після поетичного вступу - Месія висловився:
- Тримайте  курву (пляшку) - скручу голову (кришку).
- Нас сім! Чудова сімка. –  Налив чарки. Дружно випили, закусили.
- Шестьори не популярні тепер, - з”єхидив Б Д.
- А дивіться, які люди! – висловився Граф, побачивши у дверях чергового на халяву панів Банкоматів.
- Виставляй! Нема - на халяву! - застеріг Б.Д.
- Та шо прийшли напитисє? – питались чи стверджували, не дивлячись в очі Банкомати.
- Оля-ля! – помахав пальцем Б Д, - не треба нас дурити.
- Так добре – таке товариство. Підемо. Шо взєти, бо тут фармазон - пити не будемо… Автор казав: тут отруюють кандидатів!
- Есбеушники  його отруюють, – обурився Месія, - а  Байкарня до чого?
- Який з нього кандидат?
- Хлопці, скажу, що і не письменник – таких за наших часів до друкування книжки на гарматний постріл не допускали, - ствердив Месія.
- Е, нє-нє! – помахав пальцем Б Д. - “Притон” - книжка резонансна і тому ви проти Автора. Чого? Просиш, Месіє, його в редколегію, писати у газету – після виходу книжки – викреслюєш! Правда, ласку, як нашийник, хотів йому подарувати: пиши під псевдонімом. Він не ти!
- Дурне говориш, - відмахнувся Месія.
-Бос згортає бізнес?… Вітрини з алкоголем спорожніли. Готується емігрувати у блок знов провладний, тепер опозиціонер кучми?
- Бос завжди правий: влада змінюється, - стримано, усміхнувшись, відповів Месія. – Уже у фракції провладній.
- І знов колишні? А минуле електорат забуде, - пригнічено мовив Б Д.
- О, дивіться, кого вам ми привели! Найнародніший кандидат! – виголосилися ще біля дверей Банкомати. – Агітаційну виставлять, підемо на майдани, помітингуємо! Оголосимо резонансні  звинувачення в корупції… Автора.
- Кого? – насторожився Райвно.
- Бандитську владу Автора.
- Правильно, - в унісон випалили Єфрейтор, Месія, Райвно і Курвило.
– Автор хотів аби його я прийняв у газету редактором, за хабар “Притон”.
- Скільки-скільки давав? – Поцікавився Месія. Думаючи про компромат на Автора за оприлюднення сесотства.
- Дві книжки підписав… Гадав, що я демократична влада і  на таке клюну.
- От придурок! – рявкнув Райвно. – Ми  таких взяток не беремо.
- Стільки бруду вилив на владу, демократів, Церкву! - підюдив Месія.
- Таке діло, нам треба порозумітися. Гріхи простити по-християнськи, не поливати Месію і владу брудом, - підсолодив Граф Месії.
- Кажеш “Притон.” –  бруд? - резюмував Б Д. – Напишімо всі, хто тут, правду про себе… Це Авгієві стайні, які Автор чистить!
Впало громом мовчання. Месія похапцем налив чарки. Випили і закусили.
Пили…
Пили багато.
Забули що говорили.
Без правди - демократія сліпа.  Правда на мітингу – влада в кабінеті. Фанфарони-масик-месії – наркотик влади для електорату, який вприскується із входу в кабінети і виходом на цвинтар.  Влада - любониця хвальби, яка небезпечна хворобою для правдолюба. Не влада писала “Притон” –  Автор записав діяння влади. Анафема, табу, злоба Автору за Правду заробітчан із ключами від Церкви. Владолюбці - досвідчені, заслужені, нагороджені владою – професіонали брехні,   продавці та покупці зради і віри. 
Допивши, з”ївши, товариство подалось на мітинг, виступати.

               Розділ – 11.
Скрутно Автору жилося  із собачим гавканням сторожа на маєтку, де господар злодій, а маленький тубілець орендар. Жодної заслуги в Імперії зла, ані заслуги в незалежності, як у Месії, Найнароднішого, Єфрейтора, Райвно, Маски, Саваофа, Боса,  Автор не має. Не надбав з чорного ходу докторських, професорських, кандидатських, депутатських, не накрав матеріальних засобів.  Такі мали і мають те, що продають чи купують на базарі. Вчасно каяться і вчасно плють, сповідаючись. Вчасно демострують любов і вчасно продають ненависть. Вчасно вірять і вчасно патериці тримають! Інакше: без гріха ні влади, ні слави, ні багатства не здобудеш. Інакше - безробітний. Гріхи владних -  хосен християнський. Гріхи безвладних – пекло на небесах!
Який зиск з письменника Автора? Написав, ніби попи грішать із сповідальницями: кого здивуєш – не таке по телевізору показують; кому то  потрібне?…  За старих часів вичікували в черзі: дбали про Джека Лондона, Бальзака,  Геменгуея, Еміля Золя, Кобо Абе, Цвейга, Агату Крісті та іже письменників “загниваючого капіталізму”. А на полицях - любувались пачками месії та іже вірні слуги капеесес.
Автор розмірковував: чому в незалежності, до влади, обрали сексотів - членів найвірнішого вчення? Чому нарікають: бідно, дурно, убого, бандитська влада? Чому не обрали  Куркуля, Робітника, нарешті - Автора, як  наші сусіди? Не заздрили б:  по табору співкамерники - щасливо, заможно жили б, як вони!
…Гримить музика. Мітинг. Влада веде віче. Влада - волхви. Владний – єдина мудрість, борець, патріот. Хрестять полотнище. Обличчя - суворі, достойні, без рамок, оскільки, геть усі рамки продали Король і Графом Фішці.
“Імперія зла умерла! -Ура! Тов…, панове, всечесні отці, шановна громадо!” – вигукує незалежна влада,  з черговим партквитком. Громада заревіла - “Ганьба!”
Аптекар прочитав рецепт: “Червоне піднебіннє.”
Поправив Ведучий, -“Не ганьба, а - ура!”
“Ура!” – виправились революційні маси. Довірливі душі світились: уму, честі і совісті незалежної епохи демократичної влади, з пам”яттю найгуманнішого, найпередовішого вчення. А тепер – маскованого, месіанського, попівського, єфрейторського.
Маси мужньо стояли, неотесаним стовпом Майдану. “… коло церкви, революція іде, хай чабан усі гукнули, за атамана буде!”
На сцені уже не чабан, а Найнародніший! І огромом котилася: “Нас багато, нас не подолати!”
Автор відмітингував в Імперії зла за проголошення Незалеженості, судив Народним Трибуналом “бандитську владу” коли пані Залізну та влада посадила на в”язничний пайок Буцегарні, а напередодні свого заслуженолго повноліття споглядав  дійство Майдану з “ящика”, як казав Б Д.  Автор тепер столітній споглядач і письменник приречених, але ідучих на… 
У душу вривалися всякі вітри влади: дмили смородом, обдрищували, обшмаркували, обпльовували – так собою важніють, вивершуються над над підлеглими і нині. Влада в кишені. Автор – ворог! Не потрібний, бо кожний пише букви і навчений  казати і писати заяви. Які промови сиплять, ніби  фермери  поле засіваюють?… А поле - в бур”янах, а заводи порізані на металобрухт, а люди імпотентні на власну думку!
“Дорогі мої, припадаю на коліна, не ідіть додому!”
Хочеться, як туалеті, вичиститись, і без вибачення: влада – дівка-шельма!
Тут кожний знає, що повинен робити президент, директор, бізнесмен, витель, науковець, лікар, дипломат,  митець. Знає, як грати володареві “Золотого м”яча”, як перемагати Королю рингу, як плисти “Золотій рибці”, як грати в шахи Чемпіону.  Критикують. Але не знають, яким робом реалізувати себе в ділі. Євробачення. Перемога! Що робити?   
На всьому розуміються, але не - вулицю підмести, черевики зробити, з гектара сотню центнерів збіжжя зібрати. Е, вибачте! Це не його робота, не сенс життя!
У чому?
 “Судити своїх - хвалити чужинців і боятися.”
Чого?
“Що вигадає собі кожний і висповідатися од гріха.”
Владні люблять служити кучмі, але замість них хай інші виконують цю роботу, як своє задоволення, добряче напившись, звичайно після мітингу.
Нарікають  на кучму - таке задоволення. Кажуть: кучму лезали,  що аж  місце наглухо зализали. Тепер задоволення нема. Нема продукції. Нема розвитку. Од тих любощів революцією лікуються аби далі жити із придатним цим… для ужитку і  свого  маленького задоволення.
Лизунчики тішаться, що їх репресували копняком. Уже - в опозиції. Та базар не про кучму. Маска - знак і символ влади. Сказав Конфуцій: “Знаки і Символи управляють Світом!” Між які клешні треба пролізти, аби мати задоволення од влади.
Маску похрестили і вивісили прапором. Опозиція – влада! Що потрібно мітингу?  Все! “Проти” - ганьба!
Колишні вітають колишніх, цілуються прикладом Леоніда Ілліча. Видовище: поєднання керуючих і спрямовуючих. 
Читач Кастанеди, намагався Автору начепити маску, яку тепер надягнув, заперечуючи Автора!
Автор, не боягузив і не потребував індульгенцію на свободу, демократію відваги, як усі: право, патент на торгівлю ліками – бути тимчасовим героєм. “Тимчасові, - казав Автор, - короткої дистанції люди, а ще більше - пам”яттю”.
Для вічно революційних - ненависна правда і Автор!
“Він наш ворог! – проголосили на мітингу. – Запродався сатані! Отлучіть! І точка!”
Автор надивився, набувся, наслухався.
 Містом, відсутніх людей  і облич масок!
 …Колонами - діти, покинувши школу.
Авта клаксонили, як буває, везуть молодят на весілля, для короткої чи тривалої оренди: робота, діти, проблеми, розлучення… Гірко згадувати: даремно віддавались -  дурні поженилися! Але, наразі, задоволення… Революція в шлюбі: “Да святиться ім”я твоє! Будете вірнна-вірний, рабе!”
- Куди, Авторе? – покликав Кіса, ідучи із в”язкуватою тілом, симпатично обличчям дівчиною.
- Так… з мітингу. Революція іде!
- Революційного хочеш, вот, родичка моя… Графа не бачив? – по-хамелеонськи усміхався Кіса.
- Ні.
- Контора потрібна для революційного втілення.
- Для родички?
- Подивись,  дівка, аж шкварчить!
- Зелене!
- Зелене-зелене, а шкварчить…
- Звідки знаєш?
- Дурне питаєш. Подивись. Я психолог…  Знаю, що кажу.
- Зайдемо  у Байкарню. Може Граф з Месією промови обмивають. Месія блискуче виступив.
- Мітинг - сила. Авторе, не переживай, що тебе так згадали, ніби не ти в Імперії зла гворив їм првду, як вони тепер всією владою блеють.
- Ідемо. Чарка не зашкодить, оскільки похолодало од масок, у рамках членів і компетентних сексотів. Холодно!
- Бачиш, родичка - сама перинка, розігріє.
- Називається: не тратьте куме сили - спускайтеся на дно. Хіба для “Притону-2” цікаво?
- Розумієш, вчора, іду на вокзал, а мене перестріває і питає чи я знаю Кісу. Перепитую: Кісу? Він перед тобою кралечко. Розумієте, - каже, - приїхала сюди і потрібно переночувати. Де тут готель? Кажу, дорого, а сам подумав про Графа – у нього квартира вільна, а він ночує у своєї пасії. Сказав: можна і дешевше облаштуватись на квартирі, у приятеля, який у відрядженні. Вона згодилась. Звичайно - розіграли комедію. Дівка – сила.
- Гаразд, нині мій книготорговець видав гонорар – поставлю, розумію, що у тебе і Графа, не кажу про Короля, труби горять. Розрахуюсь, як кажеш, кавою, за надані вам послуги родичкою.
- Автор палочка-виручалочка! – гримнув закаблуками, як старий огер копитами, Кіса. – Не подумай щось такого… Але, якщо захочеш на безстроковий термін, то вона твоя.
- Ні, Кісо, у мене є… А якби й не було, то все одно отак, будь з якою, як ти з Графом, аби - секс, розумієш?
- Зануда ти, але геніальний письменник – не скоро такий з”явиться на світ Божий.
- Вже й до кави треба виставити за лестощі.
- Месія одразу б виставив, не питав! – здвигнув брови Кіса і дещо підправив жмуток сивої гриви на лисину.
- Ти сказав, що я зануда… Ади, твоя родичка аж меле ногами, ідемо.
- Може вона в тобі смак відчула, Авторе? Сам знаєш – з хати виженуть за перебір червоних карток. То ж не більярд, що грати у Бен-Ладені. Кожну ніч не можна, розумієш?
- Хай твоя дружина розуміє. Он іде Стріляний: у нього є запасний аеродром.
- Чого торгуєтесь? – спроста запитав колишній полковник авіації.
- Потрібний запасний аеродром, - одразу спохватився, як потопаючий за соломинку, Кіса.
- Якщо аварія - відразу на посадку.
- Зайдемо і вип”ємо по каві, а я піду до Графа по монатки, - вже, ощасливлено, світився Кіса.
У кав”ярні майже порожньо. Кіса притьма оприходував чарку, запив кавою та пояснив: зустрінемось на вокзалі.
Побалакавши про те та се, випили ще по каві – пора відпровадити незнайомку до вокзалу.
Зазначена година, з перебором пару десятків хвилин, минула, а Кіса не прийшов. Стріляний мовив, що залишати паню у чужому місті, не гаразд. Запропонував провести, і хай переночує на його запасному аеродромі: вип”ють винця, кави - опісля підуть по своїх об”єктах. Елеонора (таке імя”я родичики, що з”ясувалося), згодилась. Завтра забере свої подорожні речі і поїде.
- Елеонора! Гарно звучить, - мовив Автор.
- Так, бо я панської крові.
- О, цікаво! Графиня, принцеса?
- Прадід – барон. А ви?
- Я крові звичайної.
- А професія? – поцікавилась Елеонора.
- Такої професії у вузах не навчать. “Мав талант до віршів, не позичиний, а власний…”
- Леся Українка! Поет?… Холоднувато, сиро, - мовила Елеонора. Зіщулившись.
- Розпалю духовку, - заметушився Стріляний. – Приготувати ванну?
- Дякую, - усміхнулась Елеонора.
- Ось - тобі, - Автор непомітно дав гроші Стріляному. - Візьми  доброго вина,  подумай ще чого.
- Правильно! – зрадів Стріляний: любив забави. - Запалю колонку, пущу воду, моментально впораюсь. Замкніть двері.
- Я хочу з вами покохатись, -. Стиха мовила родичка, кліпнула віями над великими очима, які лиш тепер Автор побачив. - І одраз. Інакше - ніколи. Я іду у ванну.
Час тягнувся. Автор почувавася так, немов над ним сміються небеса. Елеонора вийшла розпарена і свіжа. Рушник застеляв круті стегна, цупко пружинились груденята – хіть пронизала Автора.
“Ні, не отак, з першої зустрічі!”
Вона пригорнулась і легенько, мов вітром, повела рукою по його грудях і міцними грудьми черкала його, мов малювала фейєрію кохїання: жрицею молдодою - запалювала пожежу кохання, осідлувала… Знімала одяг і вела-повела…
Цілувала-обціловувала, ласкала  збуджувала і збуджувалася – жадоба кохатись: такого не вчать, такого не досягнеш без таланту тіла.
Художниця кохання досягає мистецтва у своєму творі… Водила пензлем, насичуючи палітру яскравими і м”ягкими відтінками: змішувалася і розчинялася, аби поринути в образ, який в глибині полотна збільшується потугою, викрешуючи мазки запального творіння молодої художниці.
Не було зупинки творінню – була вічність кличу талану посягти тривке і тимчасове творіння.
Постукали у двері.
…Пили вино. Було за північ. Автор вийшов із дому.
Ніч веснянна, чи вже осіння?… Так буває, коли раптово блискавка із присмаком весни, із ароматом квітів, із шелестом-шепотом шовкового тіла степової ковили, приносить силу насолоди.
Автор усміхнувся: це був тільки… сон, дивний сон, що зріє із кохання тої жінки, якої тут немка. Сподівається – зустрітись. І навіть зітліле вогнище розпалить кохання – торкнеться живого, зігріється майбутнім. Повернення буде!

                Розділ – 12.
Пані Берлусконі взяла мобілку.
- Слухаю.
- Райвно. Прошу зустрітись у розкішній кімнаті-музеї, оскільки, державному службовцеві не личить показуватись у “Золоті Карпат”.
- А ви готові до зустрічі? – запитала.
- Хе, та я такий… Та що наперед казати: де чекати тебе?
- Ви так запросто із Берлусконі на “ти”?
- Я – демократ! І до того - ідемо у Євро… Он, яка наша прекрасна революція дала нам владу! Я із Маскою запанібрата –  у його чесному уряді міністер. Де чекати – під”їду машиною?
- У вас машина?
- Аякже! Я не помпка від ровера.
- Мені складно орієнтуватись у вашому місті, може, підкажете?
- Біля “Байкарні”.
- Такий нестримний…
-  Казав, що можу, як бугай, у дошках сучки вибивати, а мені пісатєль начіпив імпотенцію!
- Круто! Такі люди!… Чекайте.
Райвно поклав трубку і потер долоні.
“Євро - у кишені! А ще задоволення італійки.  Свої – оскома і, може тому з хлопа колишнього сталася халява!”
- Ей, ху, їдьмо! – рявкнув Райвно, дожовуючи шмат ковбаси, шмакаючи по коридорі, облизуючи хляповаті губи.
- Куди, бос? – запитав шофер.
- До “Байкарні” – представниця Європарлямету чекає. Підкинеш до кімнати-музею і поки вона будемо насолоджуватись моїм експонатом - погуляєш.
- Як накажете, шеф!
Райвно їхав при відкртій шибці, на передньому сидінні, аби громадяни бачили його. Він продовжує боротись із бандитською владою, він професіонал, і при тому, чесний. Фігура дореволюційна - першим прилюдно спалив (спритність рук і ніякого шахрайстава – насправдіі спалив старі права колгоспного шофера) партквиток. Тепер - найвища посада.
Поведінка Райвно захоплювала в полон електорат аж до сльоз: справжні борці не відходять од влади. Першими валили капеесес. Тепер перші теж…. Тоді взяли на себе велику відповідальність за побудову незалежності. Але, виявилось, як стало зрозуміло, влада - бандитська. Хто не згодиться, якщо не Райвно візьме на себе відповідальність -  тяжбу побудови світлого майбутнього, як було у минулому. Справа - професіоналів. Пам”ятає, коли ще в колгоспі починав: приїзджали з всяких там райміськобкомів на перевірки, а їм потребно обідець,  вечерю, сніданочок - молочне поросятко, курята-табака, коньяк, горівку, пиво, шампанське вино, дівок – пили, як верблюди, їли, як слони, грали як кнурі. Чесний голколсільрад мусив списувати, а голбухкол рахунок виставляти на якусь передовичку-Параску і сотню соцзмагунів преміювати, або матерям-героїням виділяти допомогу. З того приріст населення в колгоспі збільшувався,  хоч власні хлопи по Сибірах, Казахстанах, Кареліях на заробітках гибіли. Та партія так дбала аби хлопи теж  прирощували наше наседення в необжитиг територіях.
Вище крісло революції - лапті сплете наклепнику на чесного Райвно. Чесніших, як Райвино - гріх позбуватись. Люстрація?… Хе, то Автора видумка. Хто допустить! На час революції поскавчали, а тепер затихли! Хто себе пролюструє?… Гать-гати, повсюди нашими  кишить у незалежних кабінетах, у  кожній гілці влади наші панують. Райвно стало смішно, розсміявся: “Дурний Автор!”
- Бос, ви щось приємне згадали? – запитав шофер.
- Так. Дурний Автор і…
- Чергову трахнули?
- Ага… в кабінеті. Взагалі, до влади треба брати чесних професіоналів, як я.
- Шеф, то правда. Але де їх стільки взяти? Скурвилися – партій наплодили. Всі демократичні. Не пляшки і металобрухт збирають, не в смітнику шукають поживу аби прожити. Де ви бачили аби чесний добре жив?
- Тому мені смішно… Попівночі чесний не дудлить все підряд і об”їдається, а потім… отруєння!  Політик мусить брехати, аби здобути місце у першому чи й останньому кабінеті. Дивись, яка товпа суне і всі масковані, проїхати годі… Я вже виступав і мені вони алодували, майже так, як на черговому з”їзді Леоніду Іллічу. Або коли палив партквиток.
- Маєте на увазі Генерального початкових шкіл?
- А кого ще?
- На мій погляд: хуліган може бути набагато чесніший аніж…
- Сам я хуліганив… Пригадую, тихцем підкрадусь і запалю за плечима баби в”язанку паші:  було реготу  із такого факела - чесно хуліганив.
- Шеф, приїхали. Під”їхати до дверей?
- Вези, щоб бачила курвиско, хто  я!
Пані Берлусконі стояла побіля театру.
Райвно висовується із авта.
Іронічно усміхнулась.
Випершись на тротуар – почвалав до “Байкарні”. Преконався – нема! Кабінет замкнений. Вийшов на вулицю.
Пані Берлусконі - біля авта.
- О, а я тебе шукаю! – по-приятельськи мовив Райвно. – Знаєш, треба спішити, бо ще нині мушу вести мітинг.
- Ви учасник революції?
- Так. Вважаюся професійним революціонером. Особливо вдосконалився в русі за незалежність нашої неньки. Тепер, під моїм маєстатом, кімната-музей із рідкісними прикладами моєї діяльності.
- Ви істинний… Що далі? Я взяла із собою екзотичного - прошу взяти пакет, вишукане, як для важної персони. Не будемо закусувати рептиліями чи мозками мавп, що зберігаються у вашому музеї.
- Шофер, візьми, бо ще побачать, що революціонер бере хабарі. Корупцію мусимо подолати. З міністерського поста видніше і більше.
- Дякую за довір”я, шеф.
- Їдемо, – наказав Райвно.
- Ви, напевно, пошуковувач рідкісного, викопного, а згодом іменуватимете заклад своїм неповторним прізвищем?
- Історія є історія, її творять такі як я і, звичайно, мій власний редактор Месія. Все моє публікує. Правда, мене недопускали до засобів масової інформації, блокували мої правдиві дослідження про цей народ, який не те, щоб прагнув бути вільним, а нині сумнівається у лідерах без люстрації.
- Багато довідалась. А щодо люстрації то, напевно, було б не гірше… Он Польща, Литва, Німеччина здійснили люстрацію: когось посадили, а комусь заборонили займати державні посади, і таке інше, що не пов”язано із державним устроєм, демократією, вихованням покоління.
- У нас особлива політична ситуація і населення наше не таке. Це ми добре розуміємо, - засовався на сидінні Райвно, оскільки, відчув, що йому на гачок потрапила жирна голубка, як бувало в дитинстві, коли ловив голубів на гачки, насиляючи приманку. А голубки потім бильсь крильми, намагались злетіти, а він  реготав і, сміючись добивав. Мама варила смачну зупу і теж сміялась, коли приходили голубоводи і сварили її сина.
“З тебе вийдуть люди!” – навчала вона. Тепер не звільнить, оту італіянку, як голубку із свого гачка, бо видно, що його приманка їй сподобалась.
- Я теж так думаю, - усміхнулась пані Берлусконі. – Як сказав один мудрець: козли хотяться пастистись, але не орати і сіяти.
Виїхали з тротуару і побіля маршируючих колон із знаменами революції, обминули велелюдний майдан, повернули на дорогу до кімнати-музею.
В”їхавли на подвіря. Райвно зустріла директриса.
- Пане, Райвно!
- Який я тобі!… Забороняю. Тепер я Рай-вино. У мене представниця із…ОБСЄ, за сприянням нашого найнароднішого Боса - будем вирішувати питання з приводу обговорення біозаводу, а в перспективі - підписання проекту з біосміття. За кордоном цікавляться: чи перемога революція сприятиме інвестиціям у твердій валюті? У мене твердість непохитна. Хто буде гарантом процвітання населення з точки зору побудови біозаводу?… Ще щось хотіла? – через плече запитав Директрису.
- Ключ від приміщення, бо там експонати, - притишено, зі страхом, мовила.
- Питання актуальне - вирішимо на наступних зборах.
Пані Берлусконі мало не луснула од сміху. Воодночас - гидко. Та помста -  зобов”язувала!
Ввійшли в окремий будиночок, у глибині саду. Зустрів Сторож. Райвно пройшов, не помічаючи. Вона - привіталась. Сторож осудливо зітхнув. Позирнула на нього - усміхнулась. Вівдвів погляд. Райвно відімкнув кімнату. Тут, як у притоні. Незастелений диван. З під нього стирчить матрац. На столі, очевидно, для експонатів - недоїдки і порожні пляшки. На стінах малозрозумілі картини  портретів Райвно, Месії, Боса, Єфрейтора, Попа та інших невідомих осіб.
- Сторож! Йоп твою мать, чому не прибрав? – відчинив навстіж двері, верескнув Райвно.
- Не встиг пане. Я притьма почищу. 
Ще молодий чоловік нашвидко змів у поліетиленовий мішок все із столу. Шматиною протер - застелив.
– Вибачте, – вийшов.
- Вот такий народ, пошкодував хлопа - взяв на роботу, а він не виконує обов”язків покладених. Отакі науковці. Через таких ми і не можемо потрапити у Європу.
- Хто він?
- Працював у дослідницькому інституті і такі, як він завалили. Взяв на роботу з гуманого ставлення до науки.
Райвино взявся викладати на стіл все те, що було у пакеті Берлусконі. Коньяк і горілка, шампанське і пиво, гриби і оселедець, шинка і салат, цукерки і шоколад, і цитрусові.
- О, та тут цілий гастроном! І, головне, наші революційні по-ма-ра-анчі! – з радістю, по складах, розтягував слово, Райвно. – Бачу, і так розумію, шо пані Берлусконі приготувалась серйозно, і на довго бути тут. Гадаю, шо з погляду нашого знайомства, на мій необмежений статус впливу, виникла, у пані, якась інвестиційна пропозиція. Чи не так?
- Ви догадливий. Але спочатку треба відмітити наше знайомство, а вже потім… - Її очі зблиснули пекельними цятками ненависті, які самозадоволений Райвно не міг побачити, аби подумати про справжні наміри красуні.
- Давай - наливай! – посучив долонями Райвно і подумав: “Отак євро само прийшло і тепер залишається загребсти ту дурнувату Берлусконі разом з гаманцем.”
Падкий, жадібний до наживи, вихований злодійським безпредєлом, ненажерливий і безпробудний пияк – глушив, змітав все, що наливалось, текло і лізло в пику, в бездонну утробу, яка ставала все більше і більше пукатою, розповзалась у безмір, посапувала, ремигала, відригувала і смерділа.
“Ге, - ще думалось йому, - ті італіянки, ні пити не вміють ані їсти, а чи вміють ще… ( щикалося Райвино), то єсть, сексом… займатись?”
- Ддд-аа-в-вай бу-бу д-деммм… ін-інєкції,  - бичав-мичав Райвно, - сс-сик…с-сек…ме-м-му! Я б-бикк… Х-хо-чу-сьє  г-г-грат-сє.
- О, ви такий культурний.  Все буде, ще не вечір. Ви не цілком готові. Ось ще вип”ємо, закусимо, а потім - інєкції. – Пані посміхнулась холодно. Досипала у фужер з коньяком діоксину: пекельне життя доживатиме Райвно. Небавом Райвно захропів. Страшенним смородом наповнилось приміщення.
Берлусконі покинула кімнату. Мовила Сторожу:
- Ваш роботодавець дещо перепив, не тривожте його, хай відпочиває. Все недопите, недоїджене ним – викиньте на смітник. Інше – візьміть додому. А це – вам, - вона вклала в його долоню сотню євро. - А захочете отримати роботу в Італії по фаху – зверніться до Автора. Він мені повідомить коли зможете туди приїхати.
- Пані, за що ви дали такі великі гроші?
- За те, що ви не такий, як ваш роботодавець.
Вона ішла вечірнім містом з почуттям виконаного обов”язку перед матір”ю. Іскристою росою стікали сльози по красивому обліччі, засвітлені повним ясним Місяцем.
…Райвно забрали в лікарню. Лікарі вимушені були одягти маски, бо надто несло од нього, рвало на блювоти.

                Розділ –12.

Дмив прозахідний вітер. Свинцеві важкі хмари повзли безперестанно. Підтанцьовували, підвішані над алеєю, смугасто-зіркові прапорці, якби зустрічали владу перевіряючих. Вздовж алеї лежали повалені акації - живі свідки столітньої пам”яті, історії кількох поколінь.
Так Мер збагнув, що чимсь мусить відзначити свою революційну прив”язаність, маючи замовлення Боса на дошки, бруси з акації для виготовлення меблів під національний стиль, виготовлення сходів на поверхи котеджу, облаштування балконів.  Як не як , а йдемо до Європи - прийматиме інвесторів.
Акації, завезені з Австралії Африки часів Австрійської імперії і Речі Посполитої - лісами тут не ростуть. Тепер видно владу, її активне діяння на створенням п”ять міліонів робочих місць.
Сіялася мжичка, замальовуючи жовтоблакитний прапор.
Так було-бувало в історії, коли дмухнуло морозним пекучим вітрами з півночі - сіяло криваво-червоним осмалом. Так ішли завше в ногу за світлим майбутнім. Так – одноголосно!
Автор “Притону” думає, дивиться мітин. Не поціновує більшості тому, що її багато і не здолає одинаком. Так нині проголосують: Сонце - навколо Землі, а не навпаки. Так, кого багато - мудрого не бачать, або й ненавидять. Бог Таланом більшість  не нагороджує. Не обирає стадо Пастуха – купує стадо Пастух аби стригти вовну і смажити на продаж грузинський шалик, робити російську тєлогрейку, американський сендвіч і ковбойські штани, англійський бекон і шкірянні фотелі, оповивати фоліанти книжкові. Із плеканих свиней – добірне любиме сало і відбивну.
Автор думав про Історію і вслуховувався у Майбутнє.  Одиниці - шанують Вчителя, а більшість - розпинає. Ортодокси шукають Відьом, а більшість їх спалює. Волхви – освітлюють Історію Оріїв, Трипілля, а Вожді проголошують анафему! Митець Створюює,   а більшість побіля мистецтва - голосує аби заперти до темниці Митця. Більшість рукоплеще яничарствуючим: докторам, професорам, кандидатам єзуїтських посмішок, за куплені диплом для нових посад.
…Сад яблуневий вирубали - бляшаний офіс із гаражами, інвестиція. ЯБЛУНІ на Марсі будуть цвити. Хрущі над вишнями гудітимуть у віршах. Отак, Поете, навчають картофельку садити тутешніх своїми інвестиціями!
Робітні революції 1988 – 1991 років, хто розірвав ланцюг Імперії зла, а революціонери 1993 і 2001 роки  уже забуті. Майдан теж забудеться. Так всякій владі добре, коли отримує од більшості силу. Залежна – резбещується, абсолютно незалежна – абсолютно розбещується. Он вони!… на сцені: словесні фокусники, еквілібристи, слуги, сексоти… Мандруючі по кабінетах од влади до влади. Професіонали… Підмилися. Міняють памперси аби минулим не смерділи. Намалювалися. Підпудрились. Підживились. Уже не треба люстрації. То не демократично. Досвід - дезодерант - піт утримує і тіло без смороду. Головне – іти  в ногу, бути потрібний товаришам по партії, кумам, сватам, братам і браткам та іже вірним слугам.
Радість і пісні… Культура на євро подорожчала: когось кудись не посилають: козлів, котів,  товпи  не може бути. Хоча на сцені всі.
Гонорово стояли і рукоплескали, з палаючими очима і розкритими устами. МАски. Найнародні, перефарбувалися на райвно,  абортувалися кухрики, віднайшлися курвили, люструвалися незламним глашатаєм поточного моменту месії, сікачилися мери; найнаціоналістишилися єфрейтори;  правовірнішилися попи, а вічному зеку Патріарху, здалося все сном. Хіба літописцям мудрикам, незмінним  дзорикам і кільком депутатам  районових, міських, обласним, центральним зверхникам явно було.
Почергово виступають і оголошують закляття боротись із бандитсько-кримінальним режимом.
Перед ними - вічні пошуковувачі роботи, власне, електорат, який  мусить бути патріотичним і йти до переможного кінця - поки демократична влада не візьме владу у банди.
Маска сказав: друзі, дорогі друзі, націє - можемо і переможемо! Ось тут, у наметі, відбулось дійство зачаття… богочоловіка! Наш Месія у стаєнці, на сіні, при бидляті!… Ото, любіться, кохайтеся, шлюбуйтесь, хрестіться! Наш Ісус таких умов не мав… І наша бандитська влада, у цьому, вам не перешкодить. Геть – банду!
І скандували-аплодували, як, бувало, пам”ятає еліта, на істиричних з”їздах любимої партії – руководящей і направляющей всіх перемог у побудові світлого майбутнього.
А ми чому гірші? І досвід є. Була КПСС умом, честю і совістю єпохи! Хтось писнув щось не чесне? Мовчали! Жили щасливо? Мовчали! Навпаки - співали, пили, танцювали, одностайно голосували.
Немов сон, немов галюцинацї: є шанс стати начальником, коли тобі таке не присниться. І трибуна плекає гучне слово, і електорат обіцяному вірить, що завтра буде жити у євростандарті.
Було… 1999! Кучма і тільки кучма! 2001 роки. - Народний Трибунал над кучмою… Булава - біля ніг! Підніми!
Кучма:
- Синку, будеш мати владу, але не тепер – не втримаєш, розумієш сам чому. Ось, разом із своїм вкладником інвестицій, прямим Рельсою, підпишемо такий папірець за наше майбутнє. Так, шановний Рельса?
- Правда – ствердимо!
- Вкупці підписуємо цей вартий чогось листочок… Потім повернешся на обіцяне. Опозиція… Провладного кандидата подамо - в одні ворота забиватимеш голоси, як Шевченко в “Мілані” м”ячі. Будеш чемпіоном!… Звичайно, не без пригод обійдеться… Ось і чарочка для угоди, стрес знімає!
- Порозумілися! Не тато і не синопродавець!
- Магнітофона нема? – пожартував Рельса.
- Чого, бля, лякаєшся?… Ми свої. А якщо…, то з собою потягну на той світ кожного, понятно?
- Та що ви,  дурне сказав!
- А тепер, хлопці, там, у мене, виставлено все підряд: од водочкі, шампусика, коньячку, пивка і аж… аж до помаранчів. Це я знаю символи на перегонах! Знаки і символи управляють світом, хто сказав?
- Конфуцій.
- Це сказав Я!
…Відповідь огромним парадом пролунала.
“Нас нема кому нагодувати, нас не подолати!”
Ушкварили дзьорики задком і передком перед Маскою, аби бути на видноті у народу, бо тільки він відданий, бо он ті, що поруч – жирні коти, не одного кинули, не в одній партії самозванці. Дво-тьохповерхові буди гарахнули, а він - маленької не збудував. Чесний. Патріот. Але має досвід профспілки – школи комунізму. І має парляменту, і то його надійна патріотична буда.
Ой, та що таке лепетить! Сахнувся своєї демократичної відваги, випрямився, випукатив задок і передок. Хто убогого тепер слухає: кожний грає у свою дуду на прибуток, а не біду. Собою - задоволений. Він не той міністер юстиції без диплома – він професор, доктор незалежний.
Стояли стовпами демократії Король і Граф, Б Д і Патріарх, Кастанеда і Банкомати. Не було Скіфа – (Народного Трибунала над татуськом - інфаркт скував.) Автор стояв побік, слухав повчанння Дзьорика: ким має бути, про що і як писати про патріотів і не патріотів.Резонно. 
Кат його зна, ким нині бути і ким показуватися? Завше вишкірюється: бути чи не бути? А коли нас багато тепер незалежних, то аж кортить ще поглумились над живим Авторм (звичка любити мертвого, навіть просльозитись, возначити високо. А якщо славлять сусіди живого, то прилестяться і до живого. Так, дзорики!).
Підіслали дзоричку найнароднішу: “Іди бабо, - бачиш того, він продався ворогові, ляпни йому патріотично гидке - отримаєш пару гривиників.”
Діючі персонажі “Притону-2”
 - Пані назвалася скотиною, - мовив Автор, - і платню отримала. Сподіваюсь, що подадуть вам гроші на придбання книжки “Притон-2”. Там вас багато із дзориками. Ідіть у Байкарню і випийте на заробіток фармазону. Дякую за увагу.
Позирнув: групка – реготала. Жартують.
- …Ви тут! – Автор відчув ніжну руку сеньйори у своїй долоні. Мимоволі стиснув, прискіпливо позирнув в очі.
- Радий бачити, - мовив.
- Сподівалась, а ви?… - докір в очах світився. - Скоро від”їду, а ми ще не з”ясували нашого.
- Не з”ясували…нашого?
- Дуже важливо для мене. І було б дивом, якби  для тебе так було.
- Але ж не тут?
- Ідемо, ти одинокий. Я бачила зі сторони… Там – друзі. Вони раділи з того, що ця божевільна сказала. Не знають, що коять. Заздрять.
- Друзі… Жартую. Справді - чужий собі. У тиху кав”яреньку?
- Я запрошую, - мовивла пані Берлусконі.
- Пропозиція моя.
- Однаково… Аби не бачити тих з відблиском полум”я холодного.
 Берлусконі взяла під руку Автора і вони пішли, а йому заздрісно навздогін позирали друзі.
Автор мовив:
- Вирішила мене сховати од світу в “Золоті Карпат”?
- Нас, разом.
- На вечір?
- На весь час і всі бажання.
- Час – не на мою користь. Бажання?…
- Сюди, - Берлусконі, вказала на двері справа. Вийняла з торбинки ключ. Подала Автору. Відімкнув замок, відчинив двері. Уступив увійти першій.
- Люкс. – Не питав, не стверджував.
- Кажуть, що люкс. Не погано.
- Кухрик вибудував замок поблизу гір. Кажуть для бізнесу. Тепер репресований революцією.
- Я вийду і замовлю вечер”ю. А ти загляньте у бар - щось із напоїв візьми. І не будь одиноким - швиденько повернусь.
- Мабуть, чарка не пошкодить.
Пані Берлусконі вийшла.
Приміщення пахло новизною і свіжістю. Із досвіду Автора - шикарно. Не те, як сказала Берлусконі. Хто не був у Європі – кращого не бачив, не знає.
Вітальня з міні-баром. Спальня. Туалет. Ванна. Коридорчик і шафи для одягу.
Велике вікно і скляні двері з  балконом на південь. Тюль та штори спадали фалдами до паркету. Телевізор, телефон, інтернет-зв”язок. Столик, крісла м”ягкі. Широке ліжко, застелене атласовим простиралом. Все для зручності проживання і праці.
Відчинив бар. Взяв першу-ліпшу пляшку коньяку, шоколад, дві чарки. Наповнив і чекав сеньйору.
- Я вже тут, Авторе, - побачила його в задумі, - зараз подадуть легку перекуску, а потому, якщо захочеш… - зупинилась на слові, – підемо в ресторан.
 Автору що відповісти: кілька гривень у кишені і то за куплені Берлусконі книжки.
 – Мовчиш – згоден! – оголосила вердикт.
- З чим? – перепитав.
- Піти в ресторан. Там більше вибраних страв, посмакуємо. Потанцюємо.
- Не звик… Люблю кав”ярні. Простіше.
- Я жінка і ти уступиш.
- Так то воно так, але…
- Гроші?
- Важно.
- Не проблема. Головне - з Автором вечір. Ми зможемо говорити про книжки.
- То не проблема. Хоч добами…
- Домовились.
- Якщо…
- Ти налив чарки і чекаєш… Випиймо за нашу зустріч в Італії.
- Вдячний.
- Ми не чужі… Здається, тебе Авторе, знаю віддавна!
- Так простіше - прочитала книжку і довідалась частинку мого життя. А я… хіба те: ти приїхала з Італії, донька Марії – персонаж книжки. Чому повернулась?
- Скажу, любий, але спершу випиймо чарку. Потім… за любов, потім… будемо танцювати, потім… зараз  не скажу.
- Заінтригувала. Наливаю другу чарку, а третю - за любов! Любов і любов!
- А ненависть?
- Ненависть- руйнівна. Революція, бунт, переворот?…
- А друзі?
- Бунтують, руйнуючи…  людяність.
-  Се ля ві! Таке життя.
- Марнота… Отой готель збудовано тепер. А скільки прокльонів од  революціонерів. Не інакше, кажуть, злодій. Марнота, яка буди не збудувала.
- Ти маєш сказати тост, любий Авторе!
- Раптово… ввійшла в моє життя, бо навстіж відчинений, блукаючий вітрами…
- Якби двері були – достукалась, відімкнула б коханням.
- За наше кохання!
- Я тебе поцілую. Ні, Автор - Берлусконі!
- Як бути?
 Сеньйора підкралась тихцем і припала до його уст: магічно, солодко - злились воєдино. Огорнув її, тримаючи чарку за пружним станом.
Паленіла – так давно не цілувалась!
 Неслася хвиля жадібних, гарячих обіймів. Млість нестямно огортала далі і далі. І не зупинити шал, шквал, шторм - невимовну стихію, що манить мандрівних блукати…  Куди  доля несе!
- Ти обіцяв випити чарку за любов, - сказала тремтливо. Із-за дверей подзвонили. “Ваше замовлення, пані!”
– Якщо цей готель твого знайомого, навіщо тобі світитися?… Я випадок у житті…
- Нема проблеми. Більше на одну осудливість чи менше – друзів і ворогім  не прибавиться. А нам добре тут.
-  Щось замовлю на пізніше.
- Сніданок?
- Голодним вовком до ранку! - розсміялась і пішла відчиняти двері. – Можеш зайти в спальню.
- Скриття у номері клієнта?
- Твоя воля.
Ввійшла молода пані із тацею. Поклала на столик. Мовила.
- Потрібно буде прибрати, подзвоните.
- Хвилинку, - затримала офіціантку Берлусконі. - Ваші чайові.  Попрошу через… години три – подайте те, що зараз зазначу в меню.
- Дякую, пані. Рада прислужити, пані.
Вікторія повернулась до кімнати, зачинивши на ключ двері. Зняла скатертину – на таці тарілочки з ікрою, сьомгою, баликом, французькою булочкою, кавою і шоколадом.
- Коньяк у нас є… чи, може, хочеш горілки, вина? – щасливо запитала сеньйора, випромінюючи дивне світло очей,  чарівно усміхалась.
- Почнемо з божественного і Богу будемо потрібні.
- Митці таки не земного походження, - жартувала Вікторія.
- Авжеж, а хто окрім пані Берлусконі те знає.
- Тому я налию  коньяку із колекції Берлусконі! – урочо прорекла.
Автор вдихнув ніжного аромату: ледь-ледь приплющив очі, вдивляючись у обличчя цієї дивної жінки, освітленої магічним - Сонцепоклонниці сяйвом.
 Випадковість – закономірність зустрічі. Почуття, любов, коханням і… помста! Одкраєно останнє?…
- Чому? – запитала, відзначивши сум в очах.
- Відане – відаю: сюди ти  на бал не прибула.
- Тепер – інакше. Тебе зустріла. А правда та - драма минулого… Від зустрічі з тобою збагнула:  є життя для важливішого майбутнього. Скажу, любий, згодом скажу… Однак, тост: я щаслива тут, на своїй вітцівщині і, особливо, бути з тобою… Хай здійсниться кохання для народження у краю батьків і множиться наша любов!
Захоплений піїтетом тосту, Автор підійшов до сейьйори спізнати містику її цілунку. Ніби змова здійснювалась: умови зрозумілі, контракт закріплений, колекційний коньяк, признання кохання. І випили келихи до дна.
…Сп”янілі цілунками сміялись. І ще був тости за книжку по сюжету пані Берлусконі, і  за переклади європейськими мовами, і тости за кохання, і… народження!
- Нема кохання без народження, – грайливо мовила сеньйора  Берлусконі. Взяла під руку Автора. Зайшли до спальні.
І диводіялося, і творилося - вимірне людськими почуттями – красою, що сплітає тіло з тілом. І… як сонце – з землею, як земля – з дощем разом зароджують і плекають врожай…
Незгасали пристрасті і палало кохання невпинно.
- Сеньйоро, чомує так?…
- Пане, ми - такі!
- Але ж ти ще не мама.
- Буду нею.
- Це магія?
- Ха-ха-ха! – розсміялась Берлусконі. - Я теж так думаю!
 Вливалася тілом  і кодом - кликала до себе. Мелодія гри і пісня оздвуків ширились, і продовжувались хвилею цунамі, і змивалось усе, що не корилось силі кохання. Рвалася навстріч знаком жінки і символом  світла - поєднання минулого із народженням майбутнього.
Гар”ячі тіла - чари пестощів волі; сплетіння і розв”язка; джерело  і спрага; осяйна криштальність і, блукаючі вітрами неба і мережевами зір; порятунку майбутнього, і самотня гавань світлого смутку сподівань… Божественного Царства, де Небо – Жінка!
Автор  напише книжку, а Берлусконі створить народження.
Сонце заглянуло золото-промінням до ліжка.
- Ярило шлюбує нам, - ледь ворушачи устами промовив. Рік високосний - непередбачені химери.
- Я народжу Дарила… Дарія, - схилилась над Автором Берлусконі. – Я приїхала для помсти і народження.
- Сон Дива.
- Прави.
- Музика.
- Гранд Вангеліс, Коллектіон.
- Кажеш, ніби щось тямлю.
- Вслухайся.
- Де помста, де народження?
- Багато знатимеш – швидко постарієш.
- Я уже й так старий аби старітись.
- Чомусь я цілу ніч молодого знала: диким танцем брав і брав, як Руслана на Євробаченні, та перемагав, - лукавими очима міряла Автора Берлусконі. – Лукавиш, бо не знаєш як мені було добре із тобою. Ти так сильний!… Мої кісточки тріщали, ледь витримували. Не хочу від”їзджати.
- І не від”їзджай.
- Тут нема для мене місця.
- Там одружуєтесь по контракту, а тут творите дітей коханням?
- А знаєш чому?
- Звідки? Я примушений жити і відповідати за свій прадавній рід, за його призначення на майбутнє.
- Приїхала здійснити своє призначення, своє майбутнє - таких чоловіків, як ти - не бачила, не знаю.
- Племінної породи? – Розсміявся.
- Расовий!
- Що відбулось? – заитав Автор.
- Зародження! – відповіла Берлусконі.
- Чого?
- Твого і мого майбутнього.
- Жартуєш?
- Ні. Життя – це відповідально, якщо продовжується на чужій землі, без рідного батька… Чуєш, диктор по п”ятого каналу закликає: “Ко-хай-теся!”
- Почекай, -  обійняв стан, схилив на ліжко, - хочу тебе беззупинно кохати!…
Берлусконі творила народження, продовжувала майбутнє: освітлювалась сонцем, раділа небом.
- Ти прекрасний! – промовила втіхою сеньйора.
- Тому, що ти чарівана фея.
- Італія такої не знає.
- Перевівся рід аріїв… арійців, аби бути тут?
- Я народжу арія, - лепетом дівчинки, в екстазі, шепотіла ласкаві слова Вікторія.
-  Арійця!… Народження його чи її полонить мою свободу тут… І згорання у вогнищі страждань?… Єдине: ненароджуй того, хто не знатиме своєї Вітцівщини.
Пристрасний стогін, солодкий скрик, органно означив зачаття.
Здійснене не перекреслиться, повернення нема. Не відміниш тевктонічного виверження  духовного і тілесного… Світ Садів Семіоріади плив у Небесах дивом, красою, життям.
- Здійснилося, все в народженні, - млосно мовила Вікторія, встаючи із ліжка.
- Каву, сеньйоро, подам я.
Автор вийшов у приймальню. Ввімкнув кавоварку. Відчинив двері на балкон.
Сонце! Ясне сонце світило-освітлювало, огрівало землю. Звідти, Даждь-Бог благословляв: “Здійснюй себе до кінця, Посланий мною, Впізнавати Суть-Істину. Так звершиш своє призначення!”
“Ярило прийми моє прохання?”
“Слухаю”
“Хочу бути Тбою спаленим, Вітрами розвіяний!”
“І залишиш нащадкам своєне  призначення?”
“Вони прагнуть тепла хоч і не розуміють, що без ТЕБЕ – всяке вірування не варте, бо тимчасове. Ото змагаються за віри праведні і неправедні.”
“ Будеш Спалений, але книги твої залишу для майбутнього!”
“Автор почув Ярила, Дякую Тобі.” – На обличчі світилась усмішка Сонцю.
Насипав у філіжанки кави і залив окропом. Зманіпулював канапки. Засервирував тацу. Чарки і пляшка коньяку – були доречними. Накрив скатертиною. Ввійшов до спальні…
Бкрлусконі була дивовижна: розметана зачіска на подушці, світлобузкова вуаль халату, утаємничувала магічне тіло, мов Неопалима Купина, в гамах і кольорах проміння Сонця.
Поклав тацю на ліжко. Пані-сеьйора усміхнулась, зазначила:
-Все – ок”ей! - Звелась із подушки, підібгала ноги і припросила Автора побіля себе - чомусь  Ангелив стовпом.
- Я тут! – гамуючи посмішку, мовила.
- У Ярила був на аудієнції, відповідно за протоколом, - відповів.
- Ага, то так…  дипломатично.
- Звісно, дипломатія, етика – не зайвий антураж у ставленні один до одного. – Все що залишилось із шляхетності правди, любові, гідності, лицарства.
- Авторе… мене любиш?
- Ха, отакої! Тепер – аукціон? Гадаєш, як на волошках, одриваючи пелюстки: любить – не любить? Звичайно, дуже кохаю і багнутиму любити до віку.
- Не уникай відповіді кого? – лисицею сміялась Берлусконі. А далі, надувшись совою, суворо. - Зізнавайся!
- Якщо не зізнаюсь, що буде?
- Більше кохатись не будемо і ти не знатимеш вісточки про свого нащадка.
- Кара! Куди відступати, позаду Італія?
Берлусконі стенула плечми і, якби проголосила вердикт:
- Нема відступу!
- Останнє слово, можна?
- Дозволяю, - велемовним жестом, смаглою рукою ствердила.
- Вас покохав, а ви?
- Аксіома доведень не потребує.
- Ясно. А чи, ваша велелюбносте, волхвине, відьмо кохання, можна запитати: які ще справи тут не завершили? – Автор, рушник перекинув через плече, наче тогу.
- Етикет. Питання порушую я, твоя жриця-відьма, коханка, Авторе. Прощаю. І відповідаю: є у вашому царстві Райвно, Поп, Саваоф?
- Є, Коханко! – Автор склав поблажливо перед собою руки, вклонився. – Зараз, неначе репресовані кучмою. Вигнані із раю-влади.
- Це добре. Прогнані із Раю будуть покарані.
- Хабарники, лицеміри, яничари.
- Віддячитись мушу і маю назначені зустрічі.
- Царице, небезпечно з викопними реліктами зустрічатись. Я не хочу аби зробили тобі аборт за п”ять єворо, або… Тепер вони доктори філософії політології, економіки, футорології і, як діоксин – небезпечні для здоров”я, поміняють обличчя. Не раджу зустрічатись. Я думаю тепер про збільшення населення в Італії, а не аборти.
- Не переживай, Авторе, твій твір я збережу неторкнутим аж до виходу у світ. Його знатимуть культури Європи. Аби ти оберігався від діоксину друзів. Ти потрібний не тільки своєму Творінню в Італії, але й мені, своїй Вітцівщині. Всі оті, хто за час своєї влади – придбали  отой філосово-політико-економічний мотлох - не знають вартості праці таланту. А ти талант – твої твори світяться культурою і будуть перекладені на культури європейців.
- Не говори, сеньйоро так, а тим паче, не пасує лестити Авторові - у тобі…, власне, ми разом створили сюжет… Твір Кохання! Але не зможемо, якби й помісячно народжувати, замінити тут і вже тутешніх, отих термітів влади професорів-докторів.
- Ти невгамовний…
- Такий, якого творить Жінка. Вона формує твір, власне, той, який придатний, для продовження роду людського… Всього-навсього, маленький жіночий тевтонічний розкол, змінює клімат чоловіка: кохати не кохати, любити не любити, зачати не зачати, а стається так, як прагне Жінка! Правда, мені теж потрібно, Берлусконі, – переконала, збудила до творіння не тільки книжок, але й нащадка Арія.
- Ще одне відкриття таланту… Та зупинись, бо, справді, у мені станеться тевтонічний розкол! Як веснянну землю спішиш найшвидше засіяти. Авторе, божеволію, народжу тобі одного, двох, трьох… Скільки захочеш, але не  за один раз -  зачаття без гріха!
- У Раю все можна.
- Богиня віддалася Йому для роду людського? – мовила сеньйора, обціловуючи гаряче тіло.
- Вікторіє, орач, сівач здійсню те, що повинен робити чоловік весною, а воїн завше бути на сторожі свободи.
- Посіяне - тебе достойне, - ледь шерхіт, шелест уст сенйори озвучив Творіння Поля і Зерна, Криці і Свободи, що закорінилось Великим днем Різдва Сонця.

                Розділ – 13.

Маска здибила до невпізнання еліту, (економічну, політичну, гуманістичну) на погляд Автора: вся вона - гуманітарка, власне, історичний секон хенд, яка завше маскувалась під патріотизм, а історично зраджувала). Активно вбиралася у лахи і замінювала кольори та знаки на кашкетах, лацканах і кабінетах. І буцалася побіля роздачі портфелів, тримаючи у сейфах, архівах, папках алібі-блоки, угоди, компромати на своїх попередників.
 Маска, маски, масочки судили, рахували, сперечались хто скільки і чого вклав у гуманітарку, чий буде моднішим, привабливіший секон хенд на виборах? Адже після таких ратних трудів - конче треба кудись змитись, поки іде перестрілка, пересадка більшовиками - меншовиків, демократами - автократів, професіоналами - бандитів. А тому, панове, ура! Аплодисменти!
Відомо, що лестощі для аборигена - цицька, за якою іншого, латентного, справжнього обличчя, абориген не уздріє. А, якби бог упав на коліна, як явився на виклик до Мойсея! Не інакше, а визнання лику святого. 
Каже Граф, гамериканці, шукають терористів по всьому світ, шукають зброю масового знищення, що є достеменною загрозою цивілізації. “Ноу проблєм! Ноу проблєм! Перевіряйте безвізово косяками, перевір… Навіть ракет нам не потрібно, для такої необхідної для вас справи, не потрібно!… У нас нема проблеми богообраних! Кому явився Він, Той панує!”
“Та й що? - подумалось на вершині, якоїсь гірської вершини розп”ятому. - Мало чого буває у цьому світі! Он стався тевтонічний розкол… Острів Суматра відкинутий на кілька кілометрів. Кидало - Цунамі. Природа реалізується по своїх поняттях! Не із указу! А Правдою!”
 “Заперечую призначення” - присвячення пані Залізній - Автор вірить, наче б книжки – діло Небесне, наче б Небеса розгортають сторінки для правди мудрим, хто іде і дійде до Світла! Іде Пані… Дорогу знає!
Найнародніший одягнув шаровари смугасто-зірчасті із тюбітєйкою, як служитель віри Цивілізації.
Написано: “Стікаються на майдан животворні потоки, а із-за г”рат Юліана Блискавиця волає: де Голова?!”
…На дивані політичні інвестиції на майбутнє, власне, своє, кожного! Було, Юліано Блискавице, було! Без минулого не було б у Маски майбутнього!
Біда політикам, які не читають національних живих письменників: (не тих, які і нині ввладі на вушко співають елейні пісні).
          …З”їзд письменників на вулиці! Мажор-форс ідеології масок і маленьких. Відомо - відомі завжди маленьким обіцяють, оскільки самі пожадливо ковтають, що кинуть із святкового столу: лизунчики, пестунчики, щасливчики, симпатюльчики! Звичайно, теж щось, десь, колись кинуть маленькому. Орієнтація: все моє - замість честі!
На з”їзді був  нині забутий, а нині вже покійний концтабірник Іван. У “Стежках і дорогах” дослідив маски і масочки. Йому принесли крісло аби присів: як не як, а – Лауреат! Сказав Автору. “На такій події буду стояти на хворих ногах, заморожених у Сибіру.” А блукав над з”їздом сирий, холодний березень!… І ви,  Залізна пані, побіля маленьких співців (колишніх і тепереішніх владолюбців) на відміну Івана - Автора, не сподівались, що Маска  прибуде на віче письменників! Фанфарони, учасники-сьогоденки революцій прагнуть влади - вигнані із влади! Комплекси неповноцінні. Далекі од засибірених ними Іванів не потерплять його зневагу до них! Вороги свої, безпечні. Москалі – дикі і злі! Богообрані – призначені і мудрі! Вони – не вороги, а воріженьки - згинуть, як роса на Сонці.
А як маленькому проявитись без ворога! Інакше влади не дадуть. Із служби виженуть. Грошей не матимеш. Біда!
Маска і маленькі – шлях до влади: сотики і соратники по “уму, честі і совісті епохи” шукають господарів для незалежності.
Виступ у магмі розподілу портфелів.
- Знаю, як владі важко! – сказав маленький революціонер.
Отакої! – подумалось Автору. - Тій, що була, є, буде? Мудрець! Апріорі знає - владі важко. Собі місце визначив? Хоч, дещо, немов для електорату сповістив.
- Якщо влада не буде народною,  не буду цьомати їй дверні ручки, бо на  дворецького не предтендую. Бажаю Слово мати на бенкетах-фуршетах нової влади! Ха, яке крісло? Борзоекономіста, борзобізнесмена, борзошоумена у сф-ЕРІ СВОБОДИ СЛОВА! Будь яке: аби мати владу.
Такими були маленькими, коли Юліану Блискавицю, закайданили за грати: таку і сяку, і слідчі комісії. Автор написав: “Юліана Блискавиця - їхня ненависть і їхня поразка… Вони ненавидять Світло людської влади! Вона не їхня влада маленьких, бо не любить таких!”.
Маска, у холод, розвивається, у створених тепличних умовах на дивані влади, задовольняючи похоть.
Автор сподівався, що Банкомати, украдені гроші відадуть і він видасть “Притон-2”.
“Бабла в них, що у письменника рукописів: від юнацтва пише, то де честь і чесно повернене? А за друкування “Притону” - маленькі вірні і вічно вчені професори-доктори, викреслили Відзнаку Друкарства! Автора викреслили із  його ювілею. На таку честь, Месія вичинив божевільну милостиню - віддав частку милостині влади - своїм слугам із писання чернеток!
Ха, а ви, пані Залізна, ще тою Юліаною Блискавицею, мабуть, не прочитали “Заперечую призначення” -  побачили: Маска  інфікована  диваном!
Стихія збунтованої порожнечі збудеться  апріорі.
Люстрація! 
Кого?… Хто перший?…
Послідовники чину одзовуться: члени влади маленьких згодяться відкопати з гробу честь та подальше жити в гавані без корабля влади?
Автор “Притону”, розрізуючи пухлину безчестя, отримав грізно сигналізуюче: “Автор – вораг! Поночах порочить нашу прекрасную нєзавісімую дєйствітєльность - пішет пасквілі на нашу родноє димократіческоє вєрноє ученніє наційоналізм “Притон-2, або Помста Берлусконі”!
 …Закрутили носами маленькі: найнародніші, месії, райвно, саваофи і боси доктори-професори тимчасових наук: “Хто дозволив Автору писати? Якщо хоче, то хай пише гарне, красиве, сильне і мудре про нас!”

                Розділ – 14.

ПРИЗНАЧЕНЯ на КРІСЛА - рекомендовані маскологією (найвірніше вчення кріслології маленьких).
До Будинку Химер прибули Король і Граф, Кіса і Б Д, Найнародніший і Райвно, Месія і Саваоф, Дзьорик і Смертило, Приморозило і Кунак, Червонило і  Порошило, Зінило і Банкомати, Томачило і Черновило, Бос і Мер, Курвило і Єфрейтор, Поп і Фішка; малорепресовані Кухрик і Васько Перший та іже визначні кадри маленьких.
 Не було Борошняка - заробляв меценатські гривні на видання “Притону-2”. Не було Автора – ворог: тут не бувати, таких мало – легко подолати! Незабарились прибути диванофіковані, але висповідані, гріховідпущені, перехрещені масковіри.
На трибуні Маска і Залізна пані: за час правління буде зростання добробуту, міцнітиме держава. Королівські візити Маски реалізовуватимуть зовнішню політику, а Залізна пані вовків перетворить на овечок і вони співатимуть пісеньку економіки джержави.
 У Будинку Химер затемнені вікна. Служба безпеки обнишпорила дивани і столи. Перевірили закуски аби не підсипали біо-зброї.
 Столи вгинались од їжі. Стільці - од задниць. Виделки, ложки, ножі блистіли і дзвеніли од невміння користуватись ними. Келихи і чарки подзявкували. Щелепи лящали і скрипіли,  в ротах чавкало. Обличчя потіли. Промови лились медовухою, немов не було краників, щоб закрутити воду.
“Так-так!”
“Геніальний!”
“І геніально!… Світ такого не бачив!”
Очі горіли бажаннями, а язики – тостами маленьких. Стільки - мішками виноси. Кожний - подвійні, потрійні і без порахунку.
“Яке крісло (або крісла) призначено йому?…”
“ О, це свята-святих! Боровся не за, вибачти, аби…”
“ Власне, владне кріло – найліпший бізнес!”
“ Святість – мандат недоторканності!”
“ Пожертваувати ним - це віра  служіння кріслу і…?”
“ Ага! Правильно – особисто босу!…”
“ З верху і до-до самих околиць, до псячої буди!”
“ Згоден! Маєш владу - почуваєшся реальним. А не тим, хто на базарі, хто крутить гайки, оре і сіє поле! Маєш влада - особлива раса!… Виплеканий вірним вченням бути маленьким – пропуск на владний олімп, ти – профі! Крісло - гарант підтримує плоскату чи пукату гузицю. Імідж мозку – габаритний живіт. Власне, мозок, то таке:  є або нема. Так! Честь?… З чим їдять? Честь і правда шкодять, бо маленткий, а влада велика сила!”
“Без честі влада брудна і слаба!”
“Хто сказав чесно?”
 “Диван!”
“Забороніть в кабінетах дивани і кучмитись не будуть, а на столі – не зручно!”
“Всякий, якщо не зробив євроремонт і не їздить на мерсі, а на старому “Запорожці”, звичайний козел, хай залишиться із честю тварини, а кучмою займається на лоні природи, або у “Запорожці!” 
“І коню понятно!”
 Бесіди і тости декларували наміри. Мовлення не про стайню з козлами, а справжнісіньку владу із всіма персональними імунітетами недоторканості, надбавками і добавками, рангами і квартирами, автами і… персональними секретарками, покоївками, шоферами – членами і друзями сім”ї; гувернантами, тренерами, масажистами-масажистками, а далі: прессекретарями, радниками та консультантами, які твої куми, товариші, або, на крайній випадок, сусіди по банках і рахунках, заводах і фабриках, замках і котеджах, офшорних чи вільноекономічних зонах.  А решта зони маленьких.
Мзда - кілька мільйонів – так. За рік – повернеться сторицею. А чесні? Їх мільйони, їх багато, а портфелів малувато! Решту хай їдуть за кордон заробляти. Ми домовимось про безплатні візи, надавши безвізовий в”їзд громадянам з демократичних країн – так інтегруємовсь у цивілізований світ. Долар понизимо – своє зміцнимо.
“Так знов ми маленькі, чи пак, меншовартісні?”
“Не потрібні копійки, а ті, хто міністер, або бізнесмен, при безплатній візі зароблять багато.”
 “А що то за влада аби платити за посаду, за депутатство та іже?…”
“До влади за ТАК, звичайно, не беруть. Бідною влада не може бути! І крапка!”
“Так вот, дорогі мої друзі, моя націє - чекаєте моїх рішень! Нам треба дати хліба, вина і розваг, як, бувало, у давнину, під час правління волхвів, князів, королів, прелатів, царів, наполеонів, а тепер президентів. Ось графік, ось розрахунки. Дивіться: ота крива - пішла вгору, а та - спадає вниз. Грамотні знаєте, що це означає, і вартує. Як і тямите, що тут по-поняттях, даруйте, по-розумінні, не обійтись. Стоїть питання, про що і з ким я домовлявся?…Розумію, ви не тільки стратились, але й , слава Богу, попрацювали! Ось є папірець, власне, точка інтересів кожного. Як я, збагнув, дехто став у протилежну позу до мого кабінету, а моєму всякому члену, який є головним проводирем влади, оволодіватиме стратегічним задоволенням наших потреб. Ми увзгоджуємо все прозоро і відкрито. Ви ж всі для мене, як діти. Вип”ємо за…”
“Вас шановний - Богом даний нам!” – Випалив Дзьорик.
“Дякую!”
І що почалося? Король не витримав специфічного запаху і цвенькнув:
“Чого Дзьорик так вилещується, яке крісло хоче хапнути?”
“Та є ще діти моєї Сари!” - резонно зауважив Граф.
“Не розумію, - зауважила Залізна, - чому я тепер дитина? В куми не запрошували, то вже тому дитина? Але із мною укладали договір не для удочерення, а із повнолітньою дамою. І ще: чого отой кащей, у геометричній прогресії змінюючи парткрісла, викобилюється передком і задком перед вами, шановна Маско?”
“Без шантажу і провокаторства! – вибухнув Смертило. – Я тут найбільше Диваном вчений. А якщо так хочеться,  пані Залізна, то й кащеєм буду аби спокійно ви не спали.”
“А я вам не приморозок! - не схибив кулак Кунака. – У мене досвід огого! Покажу який, якщо?…”
“Не пристойно, - зауважила Маска, - бо якщо кожний почне показувати свої аргументи, то нас покине Залізна пані, а то вже загроза нашому правлінню: хто здатний на євроремонт окрім неї? Нема такого. І дискримінацію членкині не дозволю. Тому пані Залізна на своєму робочому місці, а інші на кріслах хай посидять. Шановні друзі, хочу зазначити, що скоро у нас на клановій,… вибачте, партійній основі, вибори…”
“Ото-то! – не стримався Смертило, - я, вот, уже, в ті ігри, втомився грати: то одна партія, то друга, то третя - так будь-яка кучма не витримає - представником  до стайні з козлів пошле. Хто упевнений, що старий чи новий диван тут не записує наші євродебати?”
Враз настала мертва тиша. Дебелий розвідник рявкнув.
“Вирубіть світло!”
“Нє надо! – заперечив Зінило. - Мушу сказати - не з капусти, а з кучми народилися ми всі і на дивані діло робилось, і нас багато… Автор скористається нашою темнотою і непомітно підсипить біо-зброю “Притон-2”. Порошило не дасть збрехати, що у тому зацікавлена Залізна, аби таке опублікувати. Ще одного отруєння ми не витримаємо. Увага! Прислухаймось чи щось десь під кимсь не шипить, скрипить і таке подібне.”
Запала цвинтарна тиша. Навіть каркання ворони не чути. Чи ще якась гидота не швиркне, не плямкне, не пшикне, не дзявкне?
“Чого злякались?” – не то питала, не то соромила пані Залізна маленьких.
“Я Райвино,  заявляю, що тут ворог, особисто для вас вельмишановна Маско, і нашої революції є Автор. У Масаді працює його вуйко і все може бути, якщо зараз він нас підслуховує. Стільки бруду вилив у притоні на нашу церкву і незалежність і ще більше всякого бруду вилиє у “Притоні-2”. Погляньте на мене, на Саваофа, на Попа – ми жертви помсти Берлусконі. Нас зганьбить на всю Євро і нашу демократію.”
“Точно!” – підтакнули Банкомати.
“Можливо  Автор резидент!” – зазначив Райвно.
“Питання антисемітизму у нас нема і не може бути!” - заперечила Маска.
“Але Автор у “Притоні” натякує… ксенофобія! – Підтримав Райвно Месія. – Вот, я у своїй знаменній творчості і “Корисних копалинах” регулярно заявляв не про дитячі забави Автора, що спричиняє дуже деребанні процеси. Паплюжить, виливає помиї на вас, шановна Маско. Я, вот, тут премію імені каторжника отримав, якого КАМазом, пам”ятаєте?… Використав вашу мудру тезу, що нас усіх не переїдете, отравите… Бандитам – тюрми! Це моя віра у вас! Клянувсь честю! Вот я написав молитву Віра!”
 “Віри Месії були у Леніна, генсєків, президентів і буде ще…до тих, хто влада?” – крякнув Король.
Озирнувся Месія. Не побачив Автора. Причулося. Заспокоївся. Тут Автору не бути!
“Ганьба Автору!” – вигукнув Райвно.
“Ганьба! Ганьба!” - З поміж загалу виділялися голоси Месії, Райвно, Курвила, Єфрейтора, Саваофа, Попа, Банкомати.
“З Месією честь і не ночувала, аби його віра щось значила, – мовив Кіса. – З такою вірою і честю хіба в пекло агітатором приймають для оспівування діяння владних чортів.”
“Ге, дорогий… не то говориш. На то були такі часи, а я вот, зараз незалежний лауреат премії політв”язня.”
“З гробу встане, аби заяву написати: Таким лауреатам і заслуженим тільки в пеклі горіти!”
“Ге, дорогий… я, вот Маску підтримував, як міг, на відміну від твого Автора, якому руки не подам”.
“До Автора, ге, дорогий, треба дозріти, але на безплодному дереві плоди не родяться! І, до того ж, аби йому подати руку, то, треба мати чисті.”
“Хлопці, не сперечайтесь, - нарешті Булла приструнив свого члена Месію. - Ми давні – що нам ділити, крім влади? Нас партія рідна поєднала  на віки умом, честю і совістю епохи, а тепер – наша влада.  Хіба то була честь, щоб сидіти на бульбі чи у тюрмі за творчість? Тюрма не Муза і не кучма гола на дивані для натхнення. А хто б писав для бідного населення, якби голодували чи в тюрмі сиділи всі творчі?…Тоді та влада теж щось добре робила і жилося нам творцям-автоматникам добре з “Московіадою”. Великі гонорари давала партія відомим – цілковитий гонір – курс долара до копійок радянських значився. Це були гроші! І, правда є правдою: ми були у почоті. Ну, а доля Автора, то… кожному своє!”
“Та я прямий, як рельса, то що візьмеш. Слухаю-послухаю, - мовив пан Рельса, - та й піду собі на дачу гречку сіяти, щоб було де скак… Бджілкам медок брати та множити наші сім”ї.”
“То добре кажете, дорогий друже, треба не притони розводити, а пасіку з нашими сім”ми”, - зауважила Маска.
Було б все добре, якби знов Король не заявив знаково.
“Шановний, найнародніший Маско, указом-документом заявіть про люстрацію і сім”ї трутнів на пасіці.”
Знялось цунамі - невитримали маленькі. Луснули.  Шум, крик, гамір, суперечки.
“То провокація монархіста! Не за те здійснюються революції, аби тобі дали копняка із влади!”
“Таких!… Я професійний діяч школи комунізму, не завинив перед революцією – ношу у своєму серці Маску!  Вмію професійно і передком, і задком, і губцями, і очками, і слівцем збуджувати маленьких. А якийсь Король, отак вдаряє у болюче місце, що називається, в самі яйці, аби обезплодити діяча Дзьорика! Я навіть полюбив Бодського за те, що він плюнув у моє прекрасне личко!” – Дзьорик аж бризкав слиною, ніби  люструвався аби бути тільки потрібний владі, якщо невладою.
“Не хвилюйся, Дзорику, своєю поведінкою доводиш, що у нас нема ксенофобії; якщо на тебе плюють - нема антисемітизму, якщо тебе… Панове квоти всі забезпечені, - мовила Маска. – А люстрація?… Головою комітету з люстрації призначаю Автора.”
“Кооооог-го-го!” – Залементнутував  Будинок Химер.
 “Та він нас каструє і тільки Залізній обійдеться! -  Він нюхом і страхом чує небезпеку. Бруду буде о-го-го! Не можна!” – заперечив Месія.
“Дякую за довір”я!” - з”явою Автор голосно згодився із Призначенням.
Шалено, мов риба без води, ковтав повітря Дзьорик, думаючи, яку пораду подати Месії для обезплодненя Указу.
“Знаєте, шановний Найнародніший Наш, на такий крок зараз іти зарано: то треба було робити десять літ тому. Але не зробила отої фігні бандитсько-кримінальна влада!” –
Відвага Дзьорика, при словосполученні “бандитсько-кримінальна” - багатьох пересмикнуло. “Кого має на увазі?”
“То виходить, - не вгавав Король, -що братва, як жила сім”ями так і житиме?”
“А ти мовчи! – злякано чи спересердя гримнув Граф. - Інакше буденш першим не тільки диседентом, але й політичним в”язнем на острові Зміїний і кучми не побачиш на дивані.”
“Дорогі друзі, - проголосила Маска, - обіцяю вам, політичних у нас не буде – кримінальні так! Це гасло буде виконано. У нас - демократія.  Хай недосконала. У нас - свобода слова! Хай цього поняття і не розуміють. У нас - Конституція! Хай влада нарікає, що вона не працює. У нас ринкова економіка! Хай і базарна. А чому тут базар?… Право влади! Правами користуймося і не нарікаймо. Маленькі нас не зрозуміють!”.
“Можна слово?”
“Хто такий?”
“Автор.”
“З якого пакету чи з проекту?”
 “Притону-2”.
“До чого тут наша влада?  Спірітизмом не займаємось.”
“Шановний найнародніший, та це отой пісатєль, отого пасквілю на нашу прекрасну незалежність, який порочить наш суспільний устрій! Це отой невір в нашого бога, у вас!” –  верескував Месія.
“Як книжка називається?”
“Притон!” - доповів перешим Райвно, стрибнувши вище своїх куценьких ніжок.
 Присутні звернули погляди на Райвно, Месію, Саваофа, Попа, Єфрейтора,  задимлених якимсь специфічним газом. Сірий дим проникав із ніздер - хустинками закривались.
“Включіть кондиціонери!” – указала Маска
“Там диктофон  Автора!”
“Біо-атака, страшна зброя!”
“Нас не отравлять!” – гарикнув Райвно, здираючи маску.
“Я, як доктор філософії, політології хочу підтвердити правильну позицію моїх колег по спільній розбудові світлого майбутнього!” - мовив Саваоф.
“Притон”- бандитський!” – вперше промовив Єфрейтор.
“Написано про народ - джерело влади! А народ не може бути кримінальною бандою.” – монархічно проголосив Король.
“ЦРУ, ФСБ, Масад, ще чиїсь агенти застосували біозброю проти найнародніших обранців? Вимушений зробити заяву: тут, мої друзі, чогось страшного нема, Автор – ваша уява, якби був політиком…  У “Притоні” писано: про бандитсько-кримінальну влдаду, ну і трохи про…, так сказати, те, що мають жінки між ногами, - поспішив першим заявити Кіса, аби засвітитись на крісло Головного психіатра.”
“Кучму!” – огромом сказав Месія.
“Я імунітету не маю, то так, чисто політично, поіменно не можу висловлюватись, бачите, хоч і є Конституція, але… за Слово відрізали голову і донині не можуть знайти. На Автора табу! І стук-стук-стук на Автора “Притону”! Бачите, шановна Маско, ви прекрасна пані Залізна, вже стукають і на вас… А що буде, якщо отримають замовлення? Честь - у сейфах, власне, там, де вона з ними бачиться через зелень або євро.
“Ясно, мої друзі, і ти, маленький Авторе, про якого потрібно подбати, чуєте, вас багаю, впаду перед вами на коліна, шануйте таких, а ви пишіть стільки - скільки влізе у ваші рукописи - рукописи не горять. Інакше, як казав Імператор Австро-Угорщини: гірше коли пасквільствують політики!”
“Можна ще запитати?”
“Питай, шановний!”
“Гроші Банку - розграбувала влада, коли повернете?”
“Скоро!”
“Указ видасте читати Книжки владі?”
“У нас, на пеших ролях, хто із творчих, хай напишуть.”
“Та буде зроблено, це як два пальці обі… Ваші заслугами, Авторе?”
“Не був комуністом, не був совєтським митцем, не був сексотом…”
“І не сиділи?”
“Не сидів.”
“То у вас нема жодних заслуг перед нами?” – здивувався Булла.
“Нема, хіба талант і книжки та рукописи неопубліковані у великій зоні.”
“Продовжуйте! Пишіть. Може щось знайдемо заохочувальне. Вот, тут дувадцять мільйонів влада дала для класиків.”
“Я не класик, ще живий!”
“Простіше навпаки: пам”ятник поставили б, на ювілей квіти б покладали…”
“Дякую за майбутнє і дозвіл на місце класика. Але на ювілей ще живого ви не прислали відкритки. Читали “Фанфарон?”
“Геть! Ганьба! – верескнули Месія, Райвно, Саваоф, Дьзорик, Поп, Єфрейтор, - бачите, реінкарнувався Автор, виливає бруд, обзиваючи нас фанфаронами, засмічує святу справу у побудові…”
“Я, Маска, інкарнувала Автора  і провела спірітизм, аби ви бачили тінь-бруд тут, на тайній вечері, де є сьогоднішні апостоли, а по праву руку - Залізна, сказати б, Магделина. Не любов”ю ви пов”язані, а жадобою портфеля-крісла влади. Майбутні спікери і прем”єри, найнародніші, і, навіть саму-самотню Маску - готові зрадити! Автор, хай далі мереже наклепи на владу, бо він честь і совість епохи! Так, терпітиме Маска!”
“Бандита в тюрму!”
Кількакратоно відлунювалося минуле.
І був дзенькіт келихів, виделок, ножів; цямкання і шмакання,  кусаючих і жуючих.

                Розділ – 15.
Сеньйора Берлусконі пробудилась.
“Чи не полуденок?” Усміхнулась. Пішов і не попрощався, по-англійськи. Відкинулася навзнач, оголена, стиха зітхнула.
“Не зустрінемось?… Наша дитина виростатиме, а він… ”
“Ти того хотіла.”
 “ Хотіла, але ще довгий день! І ще вечір буде.”
“Розлучення важке, якщо раптово не піти.”
“Авторе, тебе покохала, а ти не знатимеш…”
Двері відчинились. Зістрибнула з ліжка і притьма до вітальні, коридору:
- Це ти?! – здивавано і радісно запитала.
- Сеньйора Берлусконі когось іншого чекали?… Отакою чарівною наготою! І  сивина не витримає - притьма на ліжко! За кохання - букет троянд!
Обличчям припала, вдихнула аромату квіток на повні груди.
- Подумала, що ти пішов, як кажуть, по-англійськи. – Берлусконі поклала  квіти на ліжко, накинула на себе халат.
- Джентельмени із гостини, може і так, але не коханці без прощання не відходять. Жаль було тебе будити – так солодко спала, аж бузі облизувала, немов веснянно замедоноселися.
- Смійся-смійся, а я і обурювалась, і плакала.
- Для сеньйори це прекрасно, оскільки рум”яніють і очищується тіло од зайвого елементу. Подам у ліжко сніданок. Домовились? Потім - кохання, а потім…
- Прогулка на річку.
- Музика…
- Vanessa Mae. Накликає сум “SLACE”.
- Чуттєва, прекрасна, але насправді печально… - Автор недомовив, що йому важко розлучатись. “Ким бути завтра?… Нап”ється?… Шукатиме іншу жінку? Ні,  надто чуттями сплетений - засуджений правдою кохати.”
- Авторе, ти чого зажурою посмутнів, хіба так личить уже сивому?
- Не зважай. Я тут маніпулюю із сніданком. Іди у вітальню.
- Воля мого покровителя! – склала долонями руки перед собою, по-східному, схилилася.
- Хтось закупив мої книжки, - потішився Автор, - то ж квіти за гонорар купив.
- Щедрість творця велична, - усміхнулась Берлусконі.
- Аякже! Не так густо буває, щоб впала на мене отака божественна сума. Диво!
 Запалив свічку, куплену із свічничком майстрів Опішненської кераміки, ввійшов до спальні. Пані Берлусконі, німфою світилась: ледь ледь, прикривши вуаллю чарівне тіло… Таки світилась білосніжно, втративши італійську смагу – Світилась Північною Зорею, прагнучи бути бажаною і не збагненною. Ледь-ледь, припорошена-освітлена Ярилом – озера очей замовляли купання насолодою кохання Дива і Яви.
“Чому він застановився? Чого вагається? Чому?… Палає, а мовчить!”
“Вона неповторна! Чому таємниця? Ніби не Сонце Італії?… Прихований вогонь кохання палає… І тільки той, хто кохає – бачить незгасну Ватру Карпат, яка здійснює у Роді  незгасне… Народить!”
Поставив тацю побік сеньйори Берлусконі. Схилився – поцілував. Бажання Німфи - бути ясною на ложі Неба Кохання.
- Пані Берлусконі!
- А може - сеньора Автор?
- Дозвольте  пояснити?
- Тут і Вже, Символ і Знак Творіння. Бо завтра…
- Завтра, - повторив він, - завтра?…
- Автор - тут, Берлусконі – там: їхня сув”язь і зв”язок з майбутнім здійснилися. Призначення назначено!
- А Далі?
- Ми, Наше - Нами Створено!
- Слова  із Великої Букви?
- Сюди приїхала за Великою Буквою Автора, щоб знівелювати маленькі буковки тих, хто нівелював Наше Призначення і моєї Мами! Авторе, ти враз знетямився?… Подай  Берлусконі келих із шампанським, хай вона вип”є, і ощасливить Тебе Коханням - Тепер Знатимеш!
- Слова світяться Сонцем, п”янкі - шампанським, духм”янні - гар”ячим шоколадом.
- А моє Тіло?
- Без Слів, Тіло не має Значення, здавалось би іншим… Тіло - Скарбниця Духу, Розуму, Любові, Кохання, Краси і Народження.
- Я буду Гарною Матір”ю.
- Знаю, сеньйоро Берлусконі, Будеш… Дозволь, тост за Матір, яка є Тут і Вже!
- Авторе, не сумуй, так велено. Тост має бути веселішим, адже майбутнє не ми визначаємо, а тільки плануємо, тому доповнюю: за Нашу Зустріч!
-І… Кохання!
- Не інакше!
- І вже!
Yanessa Mae: музика ширилась у просторі… Проймала-огортала сплетені Тіла – Грайливі і Натхненні, Світлі і Земні! ТУТ і ТАМ ТВОРІННЯ, БЕЗГРІШНИХ, бо ТВОРЯТЬ!… Музика і Схлип, Стогін, і Вулканне вивергання – Спалах Зіткнених Стихій і порив до Світла, де  Світ непогамовної Пристрасті, Величі Творіння Бога на Землі!
- На-ко-ха-ла-ся! - жінкою-дитиною пролепетала сеньйора Берлусконі.
- Але ще не вечір, - спроквола мовив Автор. – Хочу їсти!
- О, мій Царю, вмить подам найкраще, - хвилею білопінною сплинула на жадаючого в спеку.
- Найкраще дала, а тепер  просте, аби вгамувати спрагу, бо перетворюся на Сахару.
- Так-так, хлопчику мій, так!
- Музика Ванесси - все те, що відбувається між нами: смуток і радість, злет плоті до високості, і… солодке падіння: страх втратити майбутнє, заплетене нашою розлукою… Невимовне, недоговорене, недотворене, бажане,  омріяне, сподіване майбутнє… Нестримний час - хочеться збагнути все, що сталось… І не втратити жодної миті – моменту, доторкнутись тілом до тіла, обцілувати… Спливають секунди щастя, сум не згасає – шириться важким смутком розлука.
- Любий, на голодного чоло-віка напала хандра. Встаємо із нашого ложа непорочного зачаття - йдемо в ресторан обідати, а потім, як змовилися – гайнемо на берег ріки, помандруємо.
- Чого хоче жінка, того хоче Бог, і глаголить до нашого сильного роду устами любові! Сеньйоро, ти скзала: із ложа непорочного зачаття, по-Біблійному?
- Так є.
- Нині двадцять перше століття – це… секс та й годі!
- Звичайно, любий, але ти надто сивий аби вірити  у секс…
- Себто, сеньйоро, ти щось задумала для світу, чи для гріхонародження?
- А тобі ще й того треба! Ану пріч од спокуси.
- Хіба ще разочок не можна?
- Згодом. Одягайся.
Одягнувшись, зайшли до ресторану.
- Ти уявляєш, пані Берлусконі, музика Ванесси мене супроводжує, немов твоє тіло огортає.
- Любий, це тільки для нас, для народження… таланту.
- Та, яка народила композитора Томазі Альбінозі?
- Не цілком правильно, але “Адажіо” – значить, як і ти . Будеш із мною завше.
Присіли до столу. Підійшла офіціантка і мовила:
- Вас запрошує власник цього ренсторану в інший зал.
- Правда?
- Прошу, сюди.
За ширмою, із важкого плющу, було засервіровано столик на двох персон. Поважний пан встав. (Спонсор книжки Автора.)
- Я вдячний, вам пані Берлусконі, за перебування у нашому готелі. А тому, знаючи, що ви нині від”їзджаєте, буду мати за честь однозначно вітати тут нашого поважного літератора: цей обід - за рахунок фірми. – Така увага і делікатеність означились на Вікторії. Спонтанно мовила.
- Вельми приємно відчути тут Європу.
- Вам гарно завершити перебування тут, смачного. Я повинен іти, справи. Якщо будуть необхідні якісь додаткові послуги, то прошу звертатись до персоналу. – Він поклав візитку на стіл. Вийшов. Ввійшла офіціантка.
- Що замовите?
- Борщ, - мовила сеньйора Берлусконі.
- Борщ? – перепитала.
- Український.
- Два, - доповнив Автор.
- Пироги із шкварками. – мовила пані Берлусконі.
- Пироги? – подивувалась офіціантка.
- Дві порції.
- Ще щось?
- Квашену капусту із цибулькою, олією соняшниковою.
- Так просто?
- Не так просто любить сеньйора Берлусконі.  А я тим паче, - зауважив Автор.
- Обід тим вартісний, якщо не з”їдає часу і життя людини - щось додає, у чомусь сприяє, когось народжує, - доповнила Вікторія.
…Облагородившись харчем пращурів, було, Берлусконі покликала офіціантку.
- Господар сказав, що то за рахунок ресторану.
- Ваші чайові. – Вікторія вклала в долоню офіціантки десять євро. Та схвилювалась. Адже, бувають тут всякі владні маленькі – нахабніють: пропонують на дурняка задоволити їх сексом. Обдурюють. А ті?… За ніщо – десть євро!
Автор із Берлусконі вийшли на вулицю.
Ярило осяйно, схилений над околом землі, променив теплом. Усміхнулись навстріч Сонцю. Взяла під руку Автора і тихо, зазирнувши в очі, мовила.
- Мені добре, не хочеться від”їзжати.
- Не відї”зджай.
- Небезпечно не тільки для мене…
- Чим стурбована?
- За тебе. І тільки!
- У цьму краю кому потрібний? Не хвилюйся – все визначено!… Не вмію, не знаю, не сприймаю одноруких, одноногих, одномисленних, маленьких… З маленькими майбутнього нема!
- Любий, хандра, навіщо? Покинь маленьких.
- Справді?… Але малітимуть і далі без мене, болить.
- Що?
- Я їх змінюю на великих.
- Ти дивний. І інакший аніж оточуючі. Маєш час для покращення…
- Як сад: кожною осінню і весною - треба облагороджувати.
- І… народжуватимуться не маленькі.
- Така думка тішить: народиться той, хто змінюватиме світ на краще, усуваючи маленьких од влади.
- Хіба цього мало для власного буття, цікавості жити у цьому світі, або як кажеш, у саду?
- Перед нами ріка… течія, плин - наша надія, сподівання, а ми стоїмо на підмитому березі, задивившись у простір - підірветьсь і полинемо у вир вічності!…
- Авторе! Життя не екслюзив, для першої сторінки, або й останньої… Ще стільки всього загадкового і дивовижного там, заглянь за обрій…
Ріка стрімилась до небосхилу, немов у небесному просторі її життя. Автор позирнув на Берлусконі:  “Зачарована, щемлива неспокоєм.”
“Що він думає?… Народить сина, доньку?… Можливо, всеньке життя не знатиме?…”
“Митець відчуває і тому знає бажання жінки бути матір”ю, і тому… Бог дозволяє збагнути: що там за обрієм душі, хто Його Промисел!”
Сонце пливло за окіл землі: зігрівало-ласкало двох закоханих, близьких розлученням.
- Авторе, - стиха схлипнула сльозою сеньйора, - невже?…
- Бачиш захід Сонця - це наш людський Бог, якому завтра для нас вставати і творити нас, і працювати для нас, і любити нас, і звеличувати нас… А ми його Знаки і Символи, ми - Його Любов, і ми Його не Знаємо, і не Віримо, а без Нього – вічна мерзлота!
- Що робити?
- Не забувати.
- Емігруй.
- Покинути свій Сад?
- Забудь. Малі обсіли добірне дерево.
- Ні. Я товар не експортний.
- Мені болить.
- Дика ріка береги творить, щоб не зникнути, сеньйоро. Так і Автор тримається свого берега.
- Сонце заходить…
- Заходить.
- Для сходу?
- Так!
- Емігруєш, щоб повернутися?
- Ми зустрінемось!… Кохання – незмінне сонце у ночах-снах, екстазах-зачаттях – для нас незгасне.
- Бог єднає?
- І не роз”єднує, бо поєднав важливіше од нас із тобою. Любов”ю освятив все живе на Землі.
- Авторе, навіщо?…
- Сьогодні чомусь Сонце сідає на річку і плине до небосхилу.
- А ти?
- Ще не час.
- Покинь, врятуйся Авторе!
- Дивись, природа дивовижна… Не знаю чи зможу радіти для неї чужиною.
- Нема тепер чужини, нема! – Тупнула красивою ніжкою сеньйора Берлусконі.
- Є… Є та чужина, коли вона ось тут, у серці… коли ти тут зайвий, коли ти тут чужий. Але все тут тобі не чужина.
- Авторе, пора провертатись…
- Берлусконі, поглянь, ріка тече… спішить, біжить, лине у вічність, як наше життя.
- Авторе, чому ти не мій чоловік там?
- Тобі, сеньйоро, за обрієм видніше… Але, якщо хочеш знати відповідь – на поверхні життя загадок не менше, аніж загадкова сама глибина: тому, ти, з”ясовуєш нинішнє із минулим своєї матері. Відтак, моя красуне, ідемо… Я тебе проведу в аеропорт, помахаю рукою для щасливого лету за обрій.
- У твоїх бадьорих словах бринить смуток душі, Авторе. Ти, направду, підмітив добре, що там, за обрієм видно більше… То, може, еміграція тобі буде радістю?
- Я тут уже давно емігрант, сеньйоро Берлусконі. Радість? Що воно таке?
- Не кажи так.
- Чого ж бо!… Все те отримав,  що зазначено долею.
- Твою працю ще не оцінили.
- Натомість оцінють катів преміями жертв.
- І чергову премію за чергову жертву?…
- Вічна тема: кат і жертва. Преміюють за відсічену голову.
- Хто там за обрієм?…
- Є люди з минулим, а ти Авторе із майбутнім. Ідемо кохатись…
- Ми - природа… Тут Ріка - орган, Вітер - сопілка, Птахи - хор  під шатром Неба і Освітленням, Освяченням Сонця…
Молода акація - Ложе, Проміння - ллянне простирадло, а гілля -  Коханцям затишок.
Ріка пестила береги і стрімилась ген, у далину, ген де хвиля піднесеться і порине красою за обрій…
 Мрія, линула у піднебессі, засіваючи добірне, золоте зерно. І… ясніло тіло до тіла: народження, натхненя Творчості.
                ********************
… Літак злетів.
Аеропорт в очах Автора сумував болем скрипки Vanessa Mae.
Незабарно срібна стріла злилась із синявою неба, зникла за обрієм.
Автор збагнув: мрія не повертається.
Він не полетів за нею…
ЛЮБОМИР ФРАНКІВ.
11.04.05.