Той простір лежить, що немов поза часом;
Це простір завмерлих степів,
Дерев скам'янілих, замерзших річок.
Це простір несказаних слів.
Під той неосяжною синню небес,
Зимово-безхмарною синню,
Засніжене поле безкрайнє, як світ,
Що був до початку Творіння.
Це світ, де панує морозная лють,
Де все, що живеє - то спить,
Де все зльодьоніло, і стала твердою
Віковічна небесна блакить.
Лиш Сонце далеке повільно мандрує
Під супровод вітру пісень,
Й виттям поринає своїм із безодні
У морок таємних знамень.