Вєрка Цибуля
(оповідання-мініатюра)
Ще з дитинства пам’ятаю, жила в нашому селі одна немолода жіночка, яку звали Вєрка Цибуля. І Цибуля – це не прізвище її було, а прізвисько. Чому її так прозвали – розкажу трохи далі. Жила вона одна, чи були у неї діти, чи які родичі – невідомо, та навряд чи були. Та й у хаті своїй вона проводила мало часу, в основному вешталась по селу. І влітку, і взимку майоріла вулицями її довга чорна спідниця і блискали голі п’яти. Все життя Вєрка ніде не робила, а до пенсійного віку ще не дожила, тому заробітку, грошей ніяких не мала і жити їй було ні на що. От і тинялась селом, то до однієї старенької бабусі зайде, то до іншої. То там, плачучи, розкаже, як їй, бідненькій, тяжко-важко на білому світі, то в іншому місці сльозу пустить. А бабусі – люди жалісливі, годували Вєрку, де миску борщу, а де й чарку-другу до гаряченького наливали. І зодягали її милостиві люди. Тому все, в чому ходила Вєрка, було з чужого плеча. От і носила – то занадто довге, то куце. Спідниця по землі волочиться, а рукави кофтини мало не по лікті задерті. І що особливо нас всіх дивувало – чомусь Вєрка завжди ходила босою! І восени, і навесні, і по гарячому піску, і по холодному снігу, і в грязюку… Її п’яти від цього були такими порепаними, грубими, мов копита. Чорні, потріскані, вони й досі стоять у мене перед очима. Крім того, Вєрка не мала, де помитися, а може, не хотіла, тому від неї завжди смерділо… А коли люди в неї питалися:
- Чим це від тебе так «пахне»?
Вєрка, ніскільки не соромлячись відповідала:
- Та це я цибулю недавнечко їла, це цибуля так пахне.
Тому, певно, й прилипло до неї таке прізвисько – Цибуля.
Одного разу восени, раннього ранку в неділю я з батьком і мамою вийшла з хати, щоб успіти на автобус на базар. Випав перший сніжок, підморозило. Не встигли ми відійти від хати, як побачили її… Вона лежала на обриві, згорнувшись калачиком. Руки, брудні, аж чорні, були підсунуті під щоку. Роззявлений рот, посинів, лякаючи рідкими гнилими зубами. Хустка збилася, з-під неї стирчали сиві патли. Як завжди босі, Вєрчині ноги були зігнуті в колінах, між пальцями, ще певно з вечора, позабивалася руда грязюка. І вся вона була присипана сніжком, який ішов вночі. Вмерла?... Перебрала з чарками, заснула де прийдеться та замерзла?
Ми стояли, не сміючи від страху ступити й кроку.
Чи довго ми так простояли б, перелякані, але раптом почули, як щось задзюркотіло. Що ж це? Коли побачили – зітхнули всі разом полегшено - ЖИВА! та засміялися так, що розбудили ту, яку грішним ділом прийняли за покійницю! Вєрка на вмерла, а міцно спала, п’яненька, а зараз з-під неї побіг жовтий гарячий струмочок з їдким запахом… Від нашого реготу вона проснулася, потягнулася, встала та й почвалала далі по селу – шукати, хто б іще її пожалів та знов налив…
9.01.13.