Встановити на горі хреста. Вкопати на межі каменя. Закопати в саду пупа свого сина. Закоренитися – яка мана! Дитино Божа, подивися на світ відкритими очима. Він змінюється повсякчас. Він пливе, як пісок, як вода тече, летить, як павутиння.
Так влаштовано. Ми – в гостях, а поводимося ніби в себе вдома. Ми, що зіткані з коливань, зачаровані монументальністю світу цього. Його камінням, його океанами, його тундрою і тайгою. Але ж і вони – лише вібрації з малою амплітудою та величезною довжиною хвилі.
Вилітають щомиті думки, мисле-форми, образи. В Ноосферу? Можливо. Повертаються. Хтось занотовує їх у рядки. Хтось на музику їх кладе. Хтось накладає на них барви. Множиться світ тонкий, обплітає невидимим дротом. «Хто ти?» - питає людина себе, дивлячись в дзеркало – «Хто ти?»