Навесні Катерина раділа першим підсніжникам,тюльпанам, нарцисам, гіацинтам... Бувало, йде, згорблена, з відром за водою, а по дорозі до колодязя зупиниться перед квітами, нахилиться до них, старечими руками розпушить землю, погладить зелені листочки й усміхається до них. Сусіди заздрили її трояндам, які цвіли аж до глибокої осені. Найкращими були трояндові кущі, які розрослися попід вікнами маленької глиняної хати, що від старості ввійшла глибоко в землю.
Квіти були єдиною розрадою для Катерини. Як і колись діти в школі. Своїх з чоловіком Василем їм Господь не дав. Катерина через це почувалася сиротою. Її чоловік теж учителював - викладав музику в школі. Але дітей не любив. За найменшу провину жорстоко карав їх – бив смичком по голові. Була у нього й улюблена екзекуція, до якої часто вдавався: заставляв учнів складати три пальці докупи й хрестив ті маленькі дитячі пальчики смичком. Лупив так, аж струни рвалися.
Вдома, поки Катерина поралася на грядках чи милувалася квітами, він стояв на ганку й віртуозно грав класичну музику.
Однієї холодної зими Василь обміняв свою скрипку на віз дров одному циганчуку. І невдовзі захворів. Відтоді Василеві снився завжди один сон – його скрипка. У сні бачив себе молодим - що грає у найкращих залах філармоній світу і найгарніші жінки закохані в нього. А вранці прокидався і не розумів, чому це прикутий до ліжка? Чому його ноги німі?
- Катерино, принеси мені скрипку і дзеркало!
Василева душа прагнула грати. Катерина знімала зі стіни люстро, протирала його ганчіркою і несла чоловікові.
- А чому скрипку не принесла? – прикривував Василь.
- Ти свою першу «жінку» обміняв на віз дров, - сердилася жінка.
- Як? Коли? – здивування малювалося на поораному глибокими зморщками обличчю, прикутого до ліжка Василя. – Це ж іменна скрипка Антоніо Страдіварі!
Василь згадував ту холодну зиму, коли в них закінчилися дрова. Він вирішив купити віз дров, але Іван Лакатош був хитрим і невблаганним:
- Не продам і все. Не потрібні мені ваші гроші. Хіба що обміняю на скрипку!
З маленьких вицвілих очей Василя скочувалися скупі сльози – так він довгий час плакав після смерті матері. Вночі вона часто снилася - особливо ті далекі дні дитинства, коли ненька вчила його гри на скрипці.
– Тримай деку борідкою! Ось так! А пальчики постав на гриф! Правильно! А тепер бери смичок і легенько веди по струнах! Добре! Тепер пальчиками лівої руки натискай на струни, аби виходила мелодія.
Однієї ночі Василеві стало зовсім зле.
– Катерино! – гукнув до дружини. – Де ти?
Катерині в його голосі почулося щось зловіще.
- Та тут я, тут, Васильку. Що трапилося?
Катерина важко піднялася зі свого ліжка і підійшла до чоловіка.
- Присядь, Катерино, - попросив. – Маю тобі щось сказати.
Василь був уже, як кажуть у селі, на добиваню.
- Жінко, не дав нам Господь дітей. Може, то й моя провина – бо був жорстокий до чужих, - чоловіку важко давалося кожне слово. І навіть темрява лякалася його сповіді – то розступалася місячному сяйву, яке трохи освітлювало кімнату і силуети двох старих людей, то знову заповнювала маленьке приміщення густим мороком.
- Катерино, я помру. Ти поховаєш мене. А хто поховає тебе? – чоловік плакав. А Катерина вперше у житті побачила його сльози. Бо все життя вона плакала через його тяжкий характер і сильну руку. Бо і їй перепадало від Василя смичком.
Було це на Святвечір. Усі люди говіли, а Василь сидів за столом і вечеряв зовсім не пісні страви. До хати постукали. Василеві не сподобався візит гостя, і він сердито запитав:
- Кого там ще чорти принесли?
Вхідні двері відкрилися і на порозі виріс сусід Мигаль.
- Василю Васильовичу... – чоловік зніяковів, коли побачив лютий погляд учителя музики.
- Що тобі треба, Мигальку? Знову грошей прийшов зичити? Ти ж знаєш, що я нікому не даю в борг.
- Видите, пане учитилю, така в ня скрута дома. Діти в ня голодні. Їсти нічого. Я гроші верну – діти заколядуют.
- Нема в мене для тебе грошей, - відрубав учитель.
- То хоч буханку хліба позичте, - благально попросив Мигаль, бо не хотів повертатися до дітей з порожніми руками.
- Хліб треба заробити. Все. Йди собі, звідки прийшов.
Мигаль не міг зрушити з місця. У хаті вчителя музики пахло смачним борщем. Ці пахощі ніяк не відпускали бідного чоловіка. А в роті Василя Васильовича один за одним зникали шматки вареного шовдаря. Господар побачив, що Мигаль голодними очима дивиться, як він їсть і злорадно запитав:
- Правда, Мигальку, ти не хочеш їсти?
- Не хочу, - відказав Мигаль і зі своїм горем на плечах тихо вийшов на вулицю.
Того вечора Катерина віднесла буханку хліба Мигалю. Підсобила трохи і грішми. Василь не міг пробачити їй цей вчинок і замкнув ворота – щоб вона не змогла ввійти у двір.
- Василю, Василику, чуєш, відчини! – горланила жінка у ніч і щосили била кулаками ворота. Василь з хати не виходив. Тоді Катерина згадала, як у дитинстві перелазила через плоти. Але то були плоти, а не високі ворота. Вирішила потрапити у двір з іншого боку – через сусідський город, який межував з кладовищем. Глянула довкола і перелякалася. В душу заповзав змієм страх і тільки де-не-де в повітрі лунали голоси колядників.
Хатні двері теж були замкнені. Катерина присіла на поріг і гірко-гірко заплакала. Ноги в неї промокли, бо провалювалася в сніг. Її трусило від холоду. В голові роїлися лихі думки, що замерзає. Вона притулилася до дверей і відчула, як падає у прірву.
- Суко, де ходила? – ніби з іншого світу почула голос свого чоловіка.
Василь вхопив її за куфайку і поволік у хату. Кинув посеред кімнати і кудись вийшов. Затим повернувся і почав зривати з неї одяг. Роздягнув догола. Катерина стогнала від лютого болю – на неї сипалися різкі удари смичка.
- Суко, це тобі за те, що жалієш волоцюг і злидарів! – з кожним ударом чоловік звірів ще більше.
- А це тобі за те, що без дозволу роздаєш моє добро!
Тиждень пролежала Катерина без свідомості у ліжку. Тепер у ліжку майже нерухомий її Василь.
- Жінко, прости мені! Я не сказав тобі в молодості жодного доброго слова. Прости мені за все, - каявся він.
Катерина розуміла, що Василь уже відходить. Перші промені зимового сонця крізь маленьке вікно завітали до хати. Вона його поховає. А хто її поховає? Хто? Напевно, миші...
1998. Остання редакція 6 січня 2013