Відкрити серце спочатку здавалося так просто.
Любиш ? Іди і прямо, як все є, скажи.
Показуєш свою любов відкрито і зрозуміло.
Душевно любиш, серцем усим.
Відчуваєш ? То закрий рота.
Такі речі не повинні звучати вслух.
Для цього відчуття слів не підібрати.
Те, що ти кажещ, спартачене та перекручене
почуття, яке не заслужило на такий кінець.
Бо це кінець.
Як тільки висловиш це вслух - прощайся.
Ти вбиваєш його, те відчуття, яке ще не
народилося навзаєм, а ти вже вбила.
Аборт зробила серцю друга і своє
поранила.
Ти чекаєш, відпускає.
А потім знову любов проростає. Ти маєш
мовчати і знову на тобі.
Любові немає. Раниш серце словами, воно
помирає.
І з кожним разом все менше бажання
відкритись, все менша можливість відчути.
Ти плачеш, смієшся, цілуєш - а в середині
пусто.
То все слова...
Мовчи і тихенько люби. Не кажи, не
партач.
Серце заживає в котрий раз. Не підведи. Я
знаю, ти знову хочеш відкритись, та хоч на цей раз не помились.
Не помились у відчутті, може то знову
дитяча омана.