Ніч в лютому. Нуль градусів.
Але так холодно надворі,
так слизько, боязко біля засніженої клумби,
де поховались до Весни
коріння квітів й будяків,
а зараз височіє до часів незнаних
ялинка новорічна – завжди зелена,
горда і духмяна.
На віттях – іграшки блискучі,
але такі важкі на вигляд,
мов кисті рук, що стиснуті в кулак
в човні недолі –
і тягнуть хвойні весла до землі. Ще й зверху –
снігова пороша, а то й метелиця з морозом.
Поглянеш на ялинку – веселий витвір
незбагненного митця.
Але, коли придивишся пильніше, щось в оці мерехтить,
немов метелик крильцями лоскоче
(і сніжно-боляче чомусь).
Неподалік – сліпуче сяйво щойно створеної
вивіски із гаслом:
«Ідіть, штовхніть незнані двері,
які відкриті наче будь-кому,
але очікують найважливішого Нового Гостя,
найсправжнього, який оцінить
якість і різноманітність
запропонованих дарів, і спілкування спів,
і музику міжряддя».
...По льоду крокували перехожі – повз ялинку,
повз час і простір,
повз хату з чудернацькими дарами,
повз гасло дивне – усі додому поспішали.
І тільки лапи-гілки новорічної ялинки,
що в колі виросла рослин чужинних,
тягнулись до дверей самотніх,
щоб доторкнутись, хоча б постукати у них
і віддзеркалити осяйними вогнями
проміння вивіски-корони
над незвичайними дверима,
і довго-довго пам’ятати ті сплески
сполохів новітніх...
...Усе живе – і зле, і добре – Весну чекало.
Вже скоро, скоро сонце і тепло наповнять
великі келихи надії прозорим і гарячим сяйвом!
(Та тільки зараз боляче чомусь...)