Темрява, що спокушає на потаємні думки, розправила наді мною крила. Потяг мчав додому, до центру самого неба, все летів й летів, залишаючи за собою на дорозі сліди. По ним мене можна було розшукати, вони видавали мене. Я піднявся на другий поверх, уввімкнув повсюди світло, запалив свічки та дивився у вікно. Темрява знову була поруч, знову наздоганяла, лякала, кликала. Свічка горіла на письмовому столику, потріскувало у каміні. Я підливав собі вина, гортаючи сторінки у журналі. В голові було порожньо, а на душі самотньо. Мала подзвонити секретар – я замовив живі квіти для Неї. Я чекав, розкладаючи години на хвилини та секунди. Я чекав, розбиваючи слова на склади. Темрява стукала у вікно.
О пів на одинадцяту дзвонив телефон. Це був мій товарищ з рибацького товариства. Ми домовилися прийняти участь у змаганні рибалок цієї осені. Треба було дуже багато підготувати. Замовити квитки та житло, спланувати подорож, треба було придумати, куди подіти мого собаку, бо з собою брати можна було лише членів родини, яких в мене немає. Тварин та дітей брати на змагання заборонено з метою уникнення небажаних ситуацій. Так, чотири роки назад я познайомився з одним рибалкою з Гватемали, в якого був лабрадор. Хосе взяв його з собою. З ним також поїхала його п‘ятирічна донька. Він брав їх кожного разу на лодку. Була ніч, коли вони поверталися з чергового запливу. Щось сталося з мотором й Хосе почав його лагодити. В той день, як і годилося, ми пили грог, відчуваючи себе справжніми моряками. Хосе розчулився, плакався на життя та на зрадливу дружину, що покинула його через рік після народження доньки. Сльзи та алкоголь у надлишку завжи пасували один одному. В такому стані він повертався з малою та з собакою до табору. Розпочинався шторм, білі гребінці гуляли по верхівці води з самого ранку. Пішов дощь, лише погіршуючи становище човна, у якому сиділа родина гватемальця. Вони надибали десь водоспад і...Вода дарує життя, загрожуючи йому кожного разу, коли ми необережно ставимося до неї, забуваючи про неспроможність подолати деякі речі в нашому нікчемному житті. В ту ніч я закохався в темряву, я став її заручником, міг робити деякі речі лише в ночі, лише в темряві. Та ніч була важка для кожного за нас, важка, щоб її забути. Я першим побіг до рятівників, що виносили тіла загиблих батька та доньки. Побачив, як смерть робить людей страшними, побачив оченята дівчинки, повні болю. Витримав лише Меркурій. Я просто подивився йому в очі та притягнув до себе, намагався здолати біль й розпач, кричав в небо, задавав питання «Чому???». Та ніхто з тих, що в небі, не відповів. Я не стримував сліз, я плакав, а Меркурій притискався до моєї ноги, тремтячи усім своїм собачим єством. Віг скавулів, лаяв і теж плакав, на свій лад, на собачий. Так ми познайомилися та залишилися разом.
Я почув, як знизу стукнули дверцята автомобілю. Невже Вона сама навідалася сьогодні? Я закутався в домашній халат і пішов вниз. Людина, що чекала на мене біля дверей, була...моя однокласниця!!! Оце так подарунок до Нового Року. Мені бракувало слів. Я не знав, що відповісти. Просто сміявся, обіймаючи її та пропускаючи всередину. Вона дивовижна. Вона стала дуже дорослою, вона стала...злою. Ні, не жорстокою, а спланованою, навіть трохи стервою. Очі, вони завжди розповідають про одного дуже багато. Струнчіша, аніж раніше, чудовий парфюм, каблучки з білого золота, довге темне волосся. Вона заплатила за таксі та зайшла у вітальну. Голос, що розливався по кімнаті, дивував, чарував, смішив. Ми дивилися півхвилини мовчки один на одного. Вона розпочала здалеку, пояснюючи мету свого прибуття. Туга за рідними місцями. Дуже просто. Меркурій винюхував її взуття, ноги, дивився час від часу їй в очі. Якось спокійно сприймаєшь ти гостю, хлопчику, подумав я. Я намагавася вдавати, що зовсім не дивуюся, що вона вирішила зробити мені такий сюрприз. Але це було важко, бо я не вачив її вже ...Важко сказати, як довго. Ми навчалися разом до шостого класу, тоді вона перейшла до коледжу, якось зникнувши з поля зору. Її батьки померли, ще коли вона була в початковій школі, і після їх смерті вона ніколи не плакала. Ніколи. Навіть коли їй відрізало пальця на курсах трудового навчання. Кров текла рікою, а вона лише сиділа з мертво-синім обличчям. Лікарі почали турбуватися за її психічний стан, особливо наша шкільний психолог. Але дівчина була здорова, її психічне здоровь‘я було в найкращому стані. Після шостого класу ми не бачилися жодного разу. Лише одного разу я читав статтю в газеті про одруження її сестри, весілля якої ввїйшло в історію нашого провінційного містечка. Про молодшу ж сестру не було написано жодного слова, окрім того, що вона відповіла відмовою приймати участь у свядкуванні. Я був колись закоханий в ней, це було щось дитяче, але коли улюблена книжки зникала з моїє полиці, я робив іншу улюбленою, не згадуючи стару. І от, наче те чаклунство, та сама перша «книжка»-закоханість стояла переді мною, посміхалася, розповідала щось, зміст чого я вже не дуже сприймав.
Темрява ставала густіша, спокусливіша, Вона не дзвонила. Але я загадав про це лише вранці, коли заварював каву для нас з моєю Гостею. Гостя пила каву без цукру, з молоком. Вона приготувала швиденько смачні пампушки, і ми снідали у моєму кабінеті на третьому поверсі. Я дивився на те, як вона дивним чином пасувала до загальної картини. Моєму кабінетові бракувало завжди чогось, щось було кожного разу не так. Я змінював кожного разу положення меблів, купував нові жалюзі, замовляв живі квіти, купував товсті фоліанти в різнокольорових обкладинках. Але все було не те. Все не пасувало так, як в цю хвилину. Вона зайшла до кімнати з запашною кавою, сіла біля мого Бен‘яміна-квітки. І все стало на свої місця. Наче так і повинно було бути. Наче вона сиділа тут і раньше, пила каву, щось розповідала, реготала. Дивно...
Близько по обіді ми поїхали до міста, гуляли десь до вечері. Прогулянка була просто чудовою. Я так давно не сміявся стільки, не робив стільки квачу. Ми були знову на нашому шкільному подвір’ї, пили сік з магазину, в якому раніше купували пиріжки на шкільних перервах. Малювали кольоровою крейдою на асфальті перед школою, каталися на каруселі, кружилися за руки по футбольному полю, співали шкільні старі пісні, голосно сміялися. Пройшло двадцять років, як ми першого разу прийшли сюди, як наші прізвища записали до товстого журналу обліку учнів. Ми дивилися тоді з цікавістю один на одного, чекали, поки батьки підуть і нам дозволять сісти за парту, дозволять вперше написати красивою червоною ручкою своє ім’я на першій сторінці нашого першого в житті зошита. Час пролетів так швидко, так несподівано швидко та нестримно спливали усі дні дитинства, молодості. Все поділося кудись та змінилося на доросле життя, роки проходили, наче під пресом, неймовірно швидко, не даючи можливості наздогнати себе та зрозуміти, що їх треба цінувати та проживати, а не випускати поміж пальців. Гостя ставила загальні питання, не питала меня про особисте життя, не питала про любовні відносини з тою, фотографія якої стояла на письмовому столі. Вона спостерігала, щось нотувала в собі. Я навіть зараз згадую ту ніч, коли вона приїхала в мїй будинок. Бачу, як вона гладить Меркурія, як той у відповідь стає на задні лапки від задоволення. Після вечері Гостя попросила відвезти її до аєропорту, бо за дві години вона мала відлітати. Куди? Питання не могло існувати теоритично, так само як і питання «Коли?», бо на них не було відповіді. «Колись» - то був єдиний варінт її відповіді в тому разі, якщо я все ж наважився б її розпитувати. Але я не питав, лише дивився та думав.
В аеропорті на мене чекало наступне здивування. Я провів Гостю до зони перевірки багажу та почав казати слова прощання. Вона робила вигляд, що слухала, але було помітно, що подумки вона була дуже далеко від мене. Вона рилася в сумочці, й нарешті дістала з неї білого великого конверту та дала його мені. Тоді повернулась до мене спиною та пішла геть. Я не знав, що мені робити, вигукував лише її ім’я, як дурний. Пройшло десять хвилин. В руках я тримав білого конверта. Я пішов до парковки, сів у машину та поїхав геть звідти. В дорозі замовив місце в найдорожчому ресторані околиці. Припаркувався, зкинув пальто, та взявши конверт, пішов до замовленого столика. Останні двадцять чотири години були дуже напружені та сповнені несподіванок. Спогади, що залишилися в моїй голові, були наче ножі, шматували мені мозок та спричиняли дувшний біль. Я подивився на конверт. Пройшла година після того, як вона відлетіла. Я брав конверта й знову відкладав його назад. Я боровся з собою, і цікавість перемогла. Розірвав заклеяного боку, дістав листа, диск...
Ніч назавжди залишиться моєю коханкою, буде моїм захопленням. Колись вона прийшла в моє життя і забрала в мене друга, забрала маленьке життя, яке ще могло продовжуватися; подарувала мені вірного собаку, подарувала мені відчуття вічності, приносячи його кожного разу, коли приходила сама; привела чудову Гостю; подарувала багато дивовижних хвилин на згадку; розкрила таємницю смерті, що не давала мені спокою довгі роки. Я дивився на чорні рядки, що роїлися на білому аркуші паперу і слози капали в мене з очей. Та нитка Пандори, що заплітає наші життя кожного дня, привела мене до ключа темної загадки. Я щоразу повторюю ту правду, ту гірку правду, що прочитав у тому клятому листі.
Моя Гостя, водночас й моя однокласниця, прожила велике й важке життя. Вона побувала у Гватемалі і розводила собак. Одного дня вона познайомилася з Хосе, чарівним чоловіком і закохалася в нього. Вони одружилися і отримали разом дитину. В них був собака, що теперь бігає по моєму будинку. Меркурій багато чого міг розповісти мені, але не вмів говорити. А собачого лаю я не розумію...На тому диску був зроблений запис одного приватного вечора, коли моєї однокласниці не було вдома. Що відбувалося в той вечір, краще не знати. Шльондри вміють розраджувати самотніх дядечок. А коли їх три...Залишу ці дурні речі, немає сили ще раз це згадувати. Отже, лише скривджений має право на розвагу? От чому Хосе був такий засмучений та чому так ненавидів свою дружину. Вона здогадувалася про це. І дуже вчасно зібрала речі та пішла геть. А дитина ніколи не була її особистою. Лише адаптована. Мамою стати їй не судилося – безпліддя...Кожне слово з написаного в листі впилося мені в мозок, вросло в мої рухи, стало частиною мене. Я дістав телефона, набрав один єдиний номер. Трохи пізніше мені передзвонили і я знав ще більше. Правда викривається завжди. Смерть Хосе було сплановано. Нею. Вона – це і є моя Гостя. Вміють ті жінки вкривати свої недоліки!.. Матір Божа, де були мої очі...Смерть Хосе було зброєю помсти, зброєю самосуду...О, ні, краще сніг з дощем, аніж правда на голову...Офіціанте, горілки!!