Бiла верба

БІЛА ВЕРБА

Кожної весни старезна верба подивовано споглядала власне брунькування і з’яву світло-зеленого листя. Втомлена довжелезним життям, вона буркотіла до себе: «Ну скільки можна? Якби ж то листя опадаючи восени, забирало з моєї пам’яті бодай частку побаченого та пережитого. А нове - приносило лише відчуття чергового народження. Але ж цього не настає. Так хочеться назавжди заплющитися, засохнути й забути усе. Досить! Не злічити братів і сестер, які росли колись навколо. Де вони нині? Давно щезли, перетворилися на порох і рознеслися вітровіями уперемішку з піском.
 
Тепер самотня стою… На костурах, як бабця. Стало важко тримати крону. Он уже й гілля у землю вросло, та чомусь не вмирає. Навіщо мені така пам'ять? Кому те все розкажеш? Дівчинка з рудим волоссям не приходить більше. Вона ж бо одна вміла слухати і чути…»

Під сумовиті органні наспіви сусіда, піщаного бархану, в пам’яті верби зринали події колишнього життя. Вихоплені епізоди нанизувалися на невидиму волосінь, як намистини. І вже не скажеш, чого в тому намисті було більше: світлого чи темного, проростання чи вмирання, радості чи журби…

Початкові кадри. П’яте літо для верби. Ідуть рясні дощі, такі незвичні для цього краю. Дерева жадібно сотають вологу, набираються сили, укорінюються. Зі степу, що густо заріс різнотрав’ям, випірнають сотні комонних чужинців. Зупиняються, таборяться, напувають коней і себе із глибокого ручая неподалік. Варять у величезних казанах забиту худобу. Гіркуватий дим кострищ, запах кінського поту, тупотіння, гортанні окрики звідусіль, біганина.

Надвечір усе це стихає. Ханська гвардія озброєних кешіктенів оточує шатро, розшите золотом. Охороняють спокій вождя. Під вербою лежать троє полонених. Руки й ноги неприродно викручені та зав’язані сиром’ятними пасками за спинами.

А вранці, коли сонце тільки позолотило західний гірський хребет, схожий на кінське сідло, тисячний загін рушає в дорогу. Збираються, хутко розчиняються в степу і зникають за обрієм. Прим’ята трава повільно випростовується опісля копит. І тільки троє чоловіків незворушно лежать під вербою з переламаними хребтами. Погляд їхніх очей назавжди уп’ястився в небо…

Відтоді ще багато разів барвисті гірські перевали укривалися снігом, вибілювалися на очах у верби. Кадри змінювалися, персонажі з’являлися на якусь мить і зникали.
Ось табунці джейранів чи куланів тамують спрагу в невгамовному ручаї, а потім туляться під вербою, щоб перепочити в затінку. Туркотіння горлиць у кроні. Беркут, який спозирає околиці з верхів’я, чи сімейна пара круків, що гомонять поміж себе.

Зимою, в найбільші хурделиці, сюди приходила самотня біла верблюдиця, щоб знайти прихисток. Тоді цупка вербова кора прикрашалася пучками білосніжної шерсті, а нависле тонке гілля дбайливо підстригала хаптагайка*.

Пастухи-кочівники двічі на рік розташовували неподалік свої домашні отари й табуни. А через два місяці полишали стійбища та рушали далі. Позаду залишалися ретельно пострижені тисячами зубів трава і кущі.

У цьому нескінченному калейдоскопі подій залишалася незмінною лише одна річ - сумовиті наспіви величезного бархану в поривах західного вітру. Вербі чулося у тих звуках прагнення самому знятися з насидженого місця та знайти щирого побратима.
«Звідки він узявся тут? Може, прямо із неба насипався? Куди не глянеш - нічого схожого немає. Жодного піщаного пагорба…» - думала верба.

Якось на початку літа степ знову заполонили чужинці. Потік вершників розтягнувся аж до виднокраю і сіяв за собою чорну смерть. Там, звідки прийшли ординці, вона жевріла в незліченних норах ховрахів і піщанок. А по весні стрімко вибралася назовні, вчепилася дрібними кровососами в збрую одомашненого джунгарського тарпана і його гриву.

Ота смертельна пошесть плодилася-множилася в одязі вершників, у вовняних підстилках і навіть у линялій шерсті верблюдів із обозу. Тепер невідступно рухалася за потоком і ненаситно вихоплювала свою здобич.

Тих, хто вже не тримався в сідлі, залишали без жалю помирати. Забирали коня, а самого господаря кидали напризволяще із відрізаним смердючим сідлом. Степ широкою смугою засівався людьми, що конали, закривавлені, в струпах, із почорнілими пальцями. Їхні груди наостанку роздирав убивчий кашель.

Того літа не випало й краплини дощу. Пекуче сонце та суховії владарювали в принишклій зляканій роздолині. А потім щедрий сніг засипав глибокі тріщини на пересохлому ґрунті. Пошесть відступила. Згодом лише молоді кущі саксаулу вказували клапті землі, де топталася чорна смерть, де спочили померлі.

За спустошенням і знищенням весняне буйне проростання та заквітчування долини стверджувало своє право на життя. Табуни диких коней, куланів і хаптагаїв поступово потіснили приручені й одомашнені тварини.
 
Безкраї пасовиська годували незліченну кількість усілякої живності цілий рік. Мільйони копит і ратиць підтримували родючість степу. Він наповнювався людськими голосами. І здавалося, що так триватиме завжди, що цьому вже ніщо не зашкодить.

Та прийшла затяжна війна. Цього разу з іншими кочовиками. Великий степ, та ба - не розминулися… Войовничі зайди-джунгари брутально стверджували своє право першої ночі. Право першим топтати молоду весняну траву, гнати поперед себе ситу здобич на полюванні, напоїти свої отари в оазах серед пустелі чи облаштовувати зручні зимові стійбища в затишних місцях.

Залиті кров’ю, відвойовані, викроєні собі шматки землі кожний чужинець намагався «увіковічнити». Вони залишали живими лише місцевих жінок. 150 літня війна на виснаження, на винищення корінного населення. Вона забирала найкращих. У таких війнах виживають не мудріші, не людяніші, а згуртованіші й дикіші. Первісна зграя проти сім’ї. За Роки Великого лиха окремі території майже знелюдніли.

Верба незворушно поглядала, як табунці здичавілих коней ховалися в заростях тугаю. На деяких ще бовталися напівзотлілі вуздечки або почорнілі сідла. Розорений ущент людський зимівник поряд і величезні зграї вовків, які прочісують околиці.

Тої сніжної зими біла верблюдиця приєдналася до стада побратимів і посестер. Гуртом хаптагаям було легше боронитися від вовчих зубів. А на початку літа під вербою вона привела на світ дитинча світло-кремового окрасу. Верблюденя кумедно тупцяло й розчісувало своїми пухнастими горбиками нахилені вербові віти.

Відтоді ще багацько усього відбулося на очах постарілого дерева. Але події були передбачувані, знайомі. Вони нічим не могли вразити. Бачені уже кадри. Як змінюється погода упродовж року, як накреслюють лінії на небі перелітні птахи, навесні чи восени. За одним сценарієм кочують отари, стада й табуни. І обрій відсвічується уже баченими фарбами. Таке ж туркотіння горлиць у кроні, що й раніше, чи пищання пташенят, які заявляють про себе, вилупившись із яйця. Довершували цю знайому картину одвічні сумовиті наспіви піщаного бархану…

І ніщо не передвіщуваало найстрашнішого. Не баченого ще ні степом, ані барвистими скелями, ні навіть барханом. І вербою теж. Ашаршилик**. Слово, котре шелестіло скрізь, промовлялося кожними вустами й зловісно кружляло в цьому краю. Слово, якого жахалися старі й малі більше за орду і бубонну чуму. Воно лякало своєю невідворотністю та незбагненністю.
 
На очах місцевого люду озброєні до зубів армійські загони забрали усю домашню живність. Десятки мільйонів корів, овець, коней і верблюдів зігнали у величезні загони. Там частину вирізали, але більше тварин передохло, вони перетворилося на страхітливі за розмірами могильники.

Реве, конаючи худоба, вітром розноситься сморід на кілометри навсібіч, і незлічені зграї ситих стерв’ятників у небі… Кочовий уклад степовиків, який тут зародився і процвітав тисячоліттями, вирішили знищити одним порухом. Недолугі вожді щедро встелили землю померлими від голоду людьми. Вони фактично переполовинили усе населення краю.

Коли зійшов сніг - відкрилися ще не бачені жахіття моровиці. Розсіяні почорнілі трупи на тисячі кілометрів у степу. Порожніми очницями вони все ще поглядали у небо в німому запитанні. Та люди не птахи, вони не можуть швидко знятися й полетіти…

Той, хто зміг пережити голодну зиму втікав із останніх сил у пошуках кращих світів. Полишав рідну землю заради бодай якоїсь надії. Невдовзі полчища чорних грифів і білоголових сипів, стерв’ятників і бородачів відлетіли геть і розвіялися. Пожива закінчилася…

Мертва німа територія на всі боки. Навіть піщаний бархан заціпився. За два роки не співав жодного разу. Вербі здавалося, що степова роздолина замовкла назавжди. Тільки вітер зловісно завиває у кроні. Та ще гірський сідлистий хребет на обрії не забуває хизуватися золотою габою щоранку. Для верби він поставав якоюсь недосяжною примарою…
 
«А що було потім?» - намагалася вихопити ще одну намистину спогадів старенька.
Згодом сюди, в міжгірську котловину, почали звозити залишки уцілілих рідкісних тварин, щоб не вимирали, а множилися. Випускали їх на волю і охороняли усю живність від ненаситних двоногих мисливців. На місці колишнього стійбища, у затінку верби, забудувалася людська оселя. Для тих, хто охороняв.
 
Ось тоді під вербою і з’явилася рудоволоса дівчинка. Вона часто занурювала пальці в глибокі западини на старезній корі дерева і завмирала. Притуляла вухо до дерева й зачаровано слухала, як шумовиння розлогої крони збігає вниз і концентрується принадними звуками. Оті мелодії спадають до землі, а знизу, від коренів, долинає приглушений стогін-віддих. Дівчині відчувався в ньому бентежний відгомін пережитого вербою.

Серед зими на підвіконні її кімнати завжди брунькувалися кілька вербових гілочок. А тихими літніми вечорами боса дівчина часто забиралася усередину крони. Сідала на улюблену широку гілку і писала листи. Міські подруги далеко, а їй хотілося вибалакатися. Тільки слухачів обмаль - лише верба. Єдина дівчина на 70 кілометрів навкруги. Дівчина, що промовляє уголос написане та тихо підспівує сумовитому барханові…

На вербовій пам’яті такого ще не було. Стільки сотень літ відстороненого споглядання на чужу смерть і народження, на пересихання й проростання усього живого. Оте незворушне, байдуже невтручання раптово закінчилося. Верба чекала!

«Чому?» - запитувала себе. «А тому, що ніхто не розмовляв до мене так щиро. Не ділився журбою і радощами, не довіряв найпотаємнішого. Ніхто не дотулявся так і не умів слухати. Двадцять четверту весну чекаю на ту дівчину…

Приїздять, та не ті. На великих чорних автівках. Розцяцьковані, залазять і топчуться гострими підпорами. Хизуються собою… на дереві. Фотографуються. Напевне, хочуть жити вічно молодими».

Верба трохи помовчала в задумі і мовила наостанку:
«Я хочу ще, бодай раз, відчути доторк долонь отої рудоволосої. Я ж бо легко упізнаю їх папілярний малюнок серед тисяч чужих».

 
*Хаптагай (монгольською) - дикий двогорбий верблюд.
**Ашаршилик (казахською) - голод як масова трагедія, голодомор.

Примітка автора.
На початку тридцятих років минулого століття, під орудою Шая Іцковича Голощокіна, було конфісковано й знищено 36 мільйонів голів худоби в Казахстані. Щоб уявити розмір трагедії нагадаю, що довжина екватора земної кулі становить 40 мільйонів метрів. Ашаршилик забрав тоді життя 2,5 мільйони казахів. Світ має визнати це геноцидом.


Рецензии
Давно не читала Вас, Петре..
Скучила за Вашим стилем, мовою, образністю та розмахом уяви...
Здалося мені, що за час "нечитання" у Вас відбувся величезний "крок уперед"
Так тримати!
Вітаю!

Мира Мора   11.04.2014 15:02     Заявить о нарушении
Доброго дня, Іринко!
Надзвичайно приємно, що завітали. Признаюся щиро, я теж скучаю за Вашими наративами. У якійсь мірі їхнє читання -- це як гарний подорожній із яким хочеться пройти багато кілометрів разом.
Усіляких гараздів Вам!

Петро Домаха   12.04.2014 11:32   Заявить о нарушении
на взаєм! :)

Мира Мора   12.04.2014 12:53   Заявить о нарушении
На это произведение написано 11 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.