Унікальне явище- дощ. Насичуючи все навколо подихом життя, він автоматично вмикає свою основну функцію, функцію очищення. Стираючи плями з природи, він приймається за людську душу. Змиваючи фарбу, дощ робить людину чистою та природною. Люди не люблять дощ за вміння говорити правду. Вони пропонують оточенню свою замасковану версію під виглядом оригіналу. Чому?
Озброївшись маскою та занурившись у власноруч зітканий кокон, мешканці цієї планети почувають себе захищеними від зовнішнього негативу, від негараздів і перепон. Люди бояться ляпасів, яких може завдати оточення, бояться болі, синців та шрамів, що залишить по собі минувший день, бояться пекучих ран на своїй душі. Тому й накладають на своє обличчя товстелезний шар косметики. Грим настільки в’їдається в шкіру, що його носії викидають зі своєї скарбниці позитивних рис кожну по черзі й починають підпорядковуватися, «хамелеонитися» цьому світові. Звикаючи до «прогнутого» становища, до існування біля підніжжя, ведучи «загримований» спосіб життя, людина грає роль, яка була написана не для неї, вона повністю втрачає своє єство, свою сутність. Тих, хто звик ховатися за пеленою страху з кожним днем стає більше. Світ, який складається з несправжніх людей не зможе довго існувати, він зникне в Бермудському трикутнику людських перетворень.
Щоб повернути всьому навколишньому середовищу колишню натуральність, треба або знайти безкінечну кількість ганчірок та мільйони літрів води, щоб змити все зайве, або викликати дощ, або просто зрозуміти, що захисна реакція на світ дала збій, що треба хоч виглядати з того прошарку гриму. Яким би прекрасним та чистим(у всіх розуміннях) став би наш світ!
Дощ… Унікальна стихія. Він змиває все на своєму шляху, не руйнуючи, а навпаки зміцнюючи внутрішню фортецю людини. Коли злітає «маска гриму», її власник розуміє, що без неї краще видно світ. Чи не так?