Знаєш, найважливіші питання найважче поставити. Насамперед перед собою. «Куди йдеш?», «Що таке щастя?», «Який у твоїм існуванні сенс?». Живеш, як та очеретина: добре весною, ще краще влітку, ба навіть восени, коли ось-ось вибухнуть еросом твої очеретяні жили і понесуть гвинтокрили життя…
А може у цьому сила – не замислюватися над тим, чого розумом не обійняти, а просто діяти. Любити. Милу свою пригорнути. Приголубити. Сказати: «Ш-ш-ш, мала! Тихо! Чуєш, як росте хміль, як наливається черешня соком? Бачиш, як око Всесвіту зорить на нас, крихітних цяточок зоряної матерії?».
А може у тому сенс, щоб не питати чому ми літаємо лише у снах. Торкнутися долонею води. Відчути її, як твердь. Не здивуватися і піти. Можна навіть не роззуватися. Бо вода сьогодні зовсім не мокра.
Найпотаємніше заховане. Так. Бо сокровенне. Але Боги – ті ще жартівники. На найвиднішому місті шукай. Можеш на носі. Можеш на голові. Кажуть у серці, до того ж у кожнім зачаїлось таємне знання. Звідати можна. Але поки лише у снах…