Історія перша. Паша.
Редакція газети «Правозахист» розпочинає друк матеріалів журналістського розстеження Михайла Темнова за фактом зухвалого вбивства на день Святого Миколая в грудні 2011 року мешканця смт. Великий Березний Павла Опаленика.
Автор має намір надати на розсуд читачів серію публікацій, в яких дасть не тільки портрет злочинців, зроблених як в профіль, так і в анфас, але й психологічний, ретельно проаналізувати як причини, так і обставини, що сприяли цьому резонансному злочину.
Манкурти.
Писати про таку людину, як Павло Опаленик, тяжко. Чим більше спілкуєшся з його друзями, рідними, тим важче збагнути невидимі закони, за якими ми приходимо в цей світ, радіємо йому, несемо щастя іншим і несподівано залишаємо.
За законами людської моралі цей трагічний випадок – зухвале вбивство Павла Опаленика, людини з великої літери, в силу різних обставин, в тому числі і звичайної людської вдячності вбивців в особах батька – місцевого бандита Володимира Копчі та його сина Юрія Копчі, не мало статися, але сталося, бо закони людської моралі не розповсюджуються на «персон», подібних до них. Адже в даному випадку ми маємо перед собою ні, навіть не тварин – вони на значно вищому рівні від цих суб’єктів, а про НЕЛЮДІВ, таких собі манкуртів, які, прийшовши в цей світ, несуть іншим свої нелюдські поняття, стосунки, якими руйнують, знищують все Боже, що оточує їх.
Павло Опаленик саме і відносився до тих людей, які жили за Божими Законами. Саме з цієї причини місцеві кримінальні манкурти, з рук яких годувалися такі ж місцева влада та правоохоронні органи, і вчинили над ним звірячу розправу.
Вчитель.
Бути вчителем в різні періоди розвитку людства завжди було почесно. Адже нести знання дітям - це рівнозначно, як нести світло в молоді душі, як живим Божим словом, так і своїми вчинками.
Павло з дитинства мріяв вчити, але в іншому напрямку. Займаючись спортом – важкою атлетикою - він бажав на іншому фаховому рівні допомагати молоді оволодівати новими знаннями, бути сильними та здоровими. Саме з цієї причини він і вступив на навчання до Львівського інституту фізкультури, де і став професійним спортсменом – майстром спорту з важкої атлетики, про що свідчать численні нагороди за взяті призові місця на обласних та республіканських змаганнях. Згодом він здобув і другу, юридичну освіту.
З 2003 року почав працювати вчителем фізкультури у Великоберезнянській ЗОСШ. В школі, як тренер, вів секцію важкої атлетики. Одночасно тривалий час працював у відділі молоді та спорту смт. В.Березний, організовуючи на День селища показові спортивні виступи.
Як тренер, провів за ці роки багато спортивних змагань, купуючи дітям, для яких він був справжнім авторитетом, на свої гроші призи, медалі.
Павло допоміг багатьом дітям через спорт позбутися важких хвороб, знайти себе у житті, стати справжніми людьми. Нині його справу продовжують спортивні тренери Іван Опаленик та Олександр Баєв.
Усі – рівні!
Про усіх дітей, яким Павло, як професійний спортсмен, допоміг вдосконалити своє тіло, стати сильнішим, впевненішим в собі, я розповідати не буду. Наведу тільки один приклад, пов’язаний саме з родиною Копчі.
Одного разу, почувши про деякі проблеми, пов’язані із здоров’ям молодого хлопця Юрія Копчі, який ходив до нього на заняття в секцію важкої атлетики, він запропонував юнаку перевірену систему фізичних вправ. Результати не забарилися, юнакові стало значно краще.
Вражений результатами, батько юнака – Володимир Копча запросив Пашу до себе і запропонував йому грошову винагороду, попросивши, щоб він, як вчитель, більше уваги приділяв під час тренувань його хворому синові. Оскільки Паша рівно ставився до усіх дітей і нікого не виділяв, тому він не прийняв від батька грошове заохочення.
Для когось в наш час цей епізод здався би дивним. Мовляв, такого не може бути і тут щось не так. Все саме так. Для того, щоб порозуміти Павла з християнськими чеснотами, які для нього були не текстом на сторінках, а саме тим, чим він жив, безкорисливо допомагаючи іншим. Ця людина завжди була щирою та справедливою. Ділилася з ближнім навіть останнім.
Одна гривня…
Павло був духовною людиною. Ніколи і ні з ким не конфліктував та не скандалив. Як православний паломник, їздив по святих місцях Європи. Неодноразово відвідував християнські святині в Почаєві. Останні роки дуже духовно удосконалювався, читаючи християнську літератури, спілкуючись з монахами. Раз познайомившись із ними, він в подальшому розвивав ці стосунки. В Божому храмі у отця Феодосія з с. Кострино був обвінчаний. Монах отець Філарет охрестив його дитину. А потім Павло з маленькою донечкою Євою, не пропускаючи жодної зі служб, ходив до церкви, де і проявив себе як справжній християнин.
Як міг, він все своє невелике життя допомагав православній церкві. Ні, не грошима, адже був небагатою людиною, а своєю фізичною працею, вкладаючи свою частку в майбутні храми.
Так, зокрема отцю Зосиму, що з с. Мирча, він, як робітник, готуючи бетон, будував церкву, різав дерева, колов дрова. Працював він і на інших святинях району.
Відвідуючи церкву, Павло, як християнин, ніколи не робив з цього показухи.
«Одного разу, – розповідає один з його друзів, - знаходячись поруч в церкві, я випадково помітив, як Паша, даючи пожертвування на храм, завернув в одну гривню іншу купюру. Вже після служби я поцікавився у нього, навіщо він так робить. Відповідь збентежила. Мій друг не хотів виділятися від інших, не бажав заздрощів чи перемовин. І хотів, щоб ніхто не знав про це і щоб батюшка ставився до нього рівно, як до усіх».
«Газ 69»
Паша був всебічною людиною, мав багато хобі, одне з яких - це автомобілі. Купив старий двигун від «Газ 69», відремонтував його, зробив раму, кузов, підклепав його, пофарбував і, як результат своєї праці, отримав машину, яку використовував в подальшому на потреби родини. На машині, яка мала підвищену прохідність, з родиною виїжджав на відпочинок у гори.
Так у Паші під відкритим небом на подвір’ї з’явився майданчик з ремонту машин. Але він не заробляв на цьому грошей, а суто ремонтував їх родичам, друзям, отримуючи від цього задоволення.
При всьому тому, що автомобілі та їх ремонт було головним хобі Павла, на першому плані завжди була дружина Жанна, донечка Єва і, зрозуміло, що батьки. Все інше його не цікавило. Зрозуміло, що байдужим він був і до політики.
Коли б і хто у вільний для Павла час не передзвонив до нього, він або на будівництві церкви, біля машини, яку ремонтує, або десь відпочиває з родиною, мандруючи на авто чи на велосипедах. Так під час мандрівок в них з’явилися нові друзі – любителі велоспорту з Ужгорода.
З часом автомобільне хобі Павла зайшло настільки далеко, що він вступив до Всеукраїнського клубу «Газ 69», в якому став постійним учасником його численних форумів, допомагаючи друзям та і усім, хто до нього звертається, де і яку краще купити автомашину, обміняти її. Допомагав з пошуком та отриманням необхідної інформації. Безвідмовний Паша ділився усіма новинами, нікому не відмовляв в ремонті автівок, зварювальних роботах, підвозі, ремонту комп’ютерів, на яких на той час добре порозумівся.
Його пам’ятають як добру людину, яка навіть не скривдить комара. Паша був позитивним, ніколи не встрявав у конфлікти.
Він, як гуманіст, вкрай негативно ставився до вбивства тварин із зброї, вважаючи, що життя, яке поруч із нами, треба не тільки поважати, але й цінувати, адже це дійсно наші менші брати. Тому дуже дивувався мисливцям, які смакували в розповідях свої мисливські пригоди. В таких випадках він намагався довести свою точку зору або переводив розмову на іншу тему.
Ми любимо тебе…
Спілкування з дружиною Павла – Жанною виявилося найважчим. «…Я втратила все!» – ледь стримуючи сльози, що навернулися на очі, промовила вона. Більше жодних запитань я не намагався їй задавати.
Потім, як мені розповіли друзі, Жанна для Павла була Всесвітом, його єдиною в житті коханою жінкою. Так само до нього ставилася і Жанна. Це було таке рідкісне в нас час справжнє кохання, коли раз зустрівшись, люблять до останнього подиху, віддаючи себе та тепло свого серця й душі рідній людині.
Як розповідають друзі, де б не була Жанна, вона постійно згадує про Пашу, де вони були, що він казав або сказав, коментуючи ту чи іншу подію...
Тільки під час нашої другої розмови, Жанна трохи розповіла про себе та Павла. Сімейні стосунки між двома закоханими – це інтимна справа, тому на них я зупинятися не буду. Подружжя було не зовсім сучасним. Обвінчавшись в церкві, шикарне застілля після нього не проводили. Відзначили головну подію в оточенні родичів. Тривалий час жили в громадянському шлюбі. Потім розписалися, та й то заради прізвища дітей. Там же в ЗАГСі шампанським скромно відмітили цю подію.
«Паша не любив офіціозності, – поділилася спогадами Жанна. – Святкували тільки релігійні свята. Дня Валентина, 8 Березня для нас не існувало. Він міг несподівано подарувати троянду. В будь-який день, просто зустрічаючи мене з автобуса. І це було значно приємніше, ніж коли тобі, умовно кажучи, дарують квіти у визначені дні в календарі».
Горе не тільки темною сукнею накрило родину Опалеників, але поставило свою печатку на тих, кому також віддав частину людського тепла Павло.
Тривалий час сумував семирічний Айрон – німецька вівчарка, з якою господар постійно гуляв селищем, бавився в м’яча. Перші тижні пес годинами з надією дивився на хвіртку, крізь яку ще недавно заходив до обійстя його господар – найвідданіший та найулюбленіший друг.
Наче не свій під час похоронів був і інший улюбленець Паші – сіамський кіт Мерлін, який намагався стрибнути на труну. Його потім навіть не цікавили рибки в акваріумі – ще одне хобі господаря, яких він годував.
Але більше за усіх на тата чекала його улюблена восьмимісячна донечка Єва, яка за два дні до вбивства вимовила перше в житті слово «тато», адже Паша увесь вільний свій час приділяв тільки їй. Після похоронів донечка тривалий час підходила то робочого місця біля комп’ютера і, дивлячись на маму, запитливо вимовляла «тато». Мовляв, де він? Так само поводила вона себе, показуючи на велике фото батька.
Заради справедливості
Минув рік від 19 грудня 2011 року, коли в п’ять годин ранку, на день святого Миколая, від чисельних важких смертельних кульових поранень в лікарні смт. В.Березний перестало битися велике серце Павла. Його смерть ще більше згуртувала друзів, які нині допомагають Жанні, ведуть своє розстеження, шукаючи злочинців, які, наче ті пацюки, поховалися по норах. Але суду їм не уникнути. Вони будуть знайдені і їх чекає передбачене законом покарання. Та перед цим здійсниться над ними ще моральний суд громадськості, від якого манкуртам не ухилитися за будь-яких обставин.
Для цього докладають багато зусиль його друзі по всій України, в тому числі і з клубу «Газ 69», де Павла пам’ятають. На сьогодні ними по манкуртах зроблено багато публікацій як в обласній, так і республіканській пресі, Інтернеті.
Кияни організували зняття та показ на телебаченні – передача «Критична точка» - матеріалів про це зухвале та резонансне вбивство. Розслідування кримінальної справи та суд, що розпочався, знаходиться під контролем громадськості, народних депутатів України.
Далі буде.
Михайло Темнов,
голова комітету по боротьбі з корупцією.
Громадянський конституційний конгрес.
Від редакції. Заради правди та справедливості в наступних номерах газети увазі читачів буде надано історії про життєвий шлях бандитської родини – Володимира Копчі та його сина Юрія, роль в цьому вбивстві місцевих правоохоронних органів і навіть окремих співробітників ДАІ.
У зв’язку з тим, що голова комітету по боротьбі з корупцією, Громадянський Конституційний конгрес, Михайло Темнов, при різкій протидії представника прокуратури увійшов в якості представника потерпілої Жанни Опаленик в кримінальну справу, матеріали про неї, причетність підсудного Едуарда Каганця до смерті Павла Опаленика він розповість по завершенню розгляду справи в суді.
Продовження: http://www.proza.ru/2013/01/05/809