Плаче небо холодним дощем,
Захолоджує тіло і душу,
Повертає той болісний щем,
Що давно вже забути я мушу.
Серце крає моє каяття,
Ту вину я не зможу забути,
I не буде часу вороття,
І не зможу я спокій здобути.
Шибку вікон промили дощі,
Вона знову веселкою грає.
Чим же змити той бруд із душі,
Що мене на шматки роздирає.
Каюсь майже я кожного дня,
Та полегшення в цьому не бачу,
Мабуть в тому є кара моя,
Що сама я собі не пробачу.