Білі зимові дні –
короткі, як сукенка моєї малої,
вечори довгі, як шалик смугастий,
сніг нескінченний – тихий_аж_ангельський,
таке собі зимне знеболювальне
на запальну запалену голову -
падає, сипле, загортає наші міста
у кокони неприступні,
люляє, заколисує –
: Спіть до весни, щасливі…
Адже бувають такі дні, і ночі такі бувають,
які потім ти власноруч запечатуєш у скляній кульці пам'яті –
ані пилинки не упаде на оці засніжені дерева всередині,
на лавочку цю пластмасову,
на парочку цю закохану,
на сніговичка,
що пантрує дорослу різдвяну казку…
Час від часу ти береш цю кульку до рук,
струшуєш обережно –
пінопластовий сніг падає невагомо,
десь ізсередини лине музика
про дзвіночки, про щастя, про ангелів з помаранчами,
а ти знову і знову
накручуєш прихований механізм золотим ключиком,
затамувавши подих,
заплющивши очі,
повіривши нарешті,
що зима – це той час ікс, ігрек та зет,
коли збуваються мрії та віщування
про довго_щасливо…