Знову привіт, любий щоденнику. Як давно я не бралась за перо! Через постійні клопоти вдома і на роботі ніяк немає часу зібратись з думками і зробити записи. Але ж треба хоч іноді приділяти увагу собі, правда?
Сьогодні я випадково зустріла Аліну, подругу, з якою не бачилась дуже давно. Вона вийшла заміж за якогось бізнесмена і вже три роки жила в столиці. Виявляється, в наше місто дівчина приїхала вчора, щоб провідати батьків, і в суботу має повертатися додому. Звичайно, ми домовились зустрітися ввечері, щоб потеревенити за чашечкою кави, адже кожній було цікаво, як склалося життя іншої за цей час.
Поспілкувавшись з подругою зовсім недовго, я відчула, що від тої безтурботної бешкетниці, яку знала раніше, мало що залишилося. Її місце зайняла впевнена в собі відповідальна жінка. Аліна почала допомагати чоловікові у справах, потім вони разом відкрили їй особистий бізнес і тепер, як то кажуть, «гребуть гроші лопатою». Правда, бачить одне одного подружжя не часто, оскільки робота потребує постійних відряджень в межах країни і за кордон. Я щиро поспівчувала подрузі, що їй доводиться сумувати за коханим, та Аліна тільки відмахнулась, мовляв, яка там любов? Зустрічі з клієнтами, набір персоналу, управління компанією - хіба може бути час на ці непотрібні сентименти? Життя вирує, і вона мусить встигати за його шаленими темпами.
Ми чудово відпочили, потім попрощались і домовились неодмінно якось зустрітись знову. Проте слова Аліни чомусь твердо засіли в моїй голові. Невже справді люди можуть жити без почуттів і емоцій, приділяючи увагі тільки матеріальним факторам, і бути при цьому щасливими? Виявляється, що можуть. Подруга зовсім не виглядала нещасною, зовсім навпаки. Вона з головою поринула в одну справу, повністю віддалася роботі і не відчувала нестачі ні в чому.
Щойно мені згадався вірш Ліни Костенко, прочитаний недавно:
«Що, розуме, скептичний мій химернику?
Не прикидайся, ти сумуєш теж.
Любов відкрити важче, ніж Америку,
По-перше, чи до неї допливеш?
А допливеш - то цілий чи потрощений?
Спустошений, ускладнений чи спрощений?
З якими багажами, чи з багатими?
З якими міражами й сурогатами?..»
Що ж воно таке, те кохання? Може, великий дар, який дається не кожному? А можливо, якраз навпаки - прокляття, тягар, котрий робить людину влазливою?
Іноді здається, що любов приносить більше болю і розчарування, чим радості, адже закохана людина стає більш відкритою, починає дивитись на життя зовсім під іншим кутом, вчиться піклуватися не лише про власну персону і ставити інтереси близької людини вище своїх. Навіщо ускладнювати і так непросте життя? Набагато легше робити все лише для себе. Коли ж любиш когось, його проблеми автоматично стають твоїми, його біль ти відчуваєш, як свій. Справжнє кохання бажає тільки віддавати, не потребуючи нічого взамін. Це зовсім нелогічно, адже кожен має пройти власний шлях, для чого брати на себе зайву відповідальність?
В сучасному світі, коли науково-технічний прогрес витісняє почуття, а боротьба за місце під сонцем змушує ставати жорсткими і цинічними, ми потроху забуваємо про речі, які роблять нас людьми. Ось вона яка, еволюція... А можливо, це інволюція? Цікаво відмітити, що саме науковці часто відкидали концепцію наявності душі і намагалися пояснити виникнення любові як наслідок звичайних хімічних процесів. Вони набували глибоких знань в генетиці, квантовій фізиці, ядерній хімії, але скептично відносились до всіх проявів духовності. На противагу філосовьким вченням, які стверджували, що «любов є закон», вони виставляли інші закони - Ньютона, Фарадея, Кірхгофа, захищаючись ними, як щитом, проти глибинних бажань своєї душі. Адже це змусило б їх знову повірити в те, що все можливо, зовсім як в дитинстві. А що, якщо потім доведеться розчаруватися? Вони звикли слухати голос розуму, і він завжди допомагав тверезо подивитись на речі і логічно розставити все на свої місця.
Та все ж, попри всі раціональні доводи, саме любов споконвіків була найбільшою рушійною силою. Великі воїни йшли в бій, стискаючи в руці амулет, подарований коханою жінкою. Усвідомлення того, що їх чекають вдома, підтримувало дух, надавало снаги боротися тоді, коли б, здавалося, все втрачено, і - перемагати. Без любові справедливість робить людину жорстокою, багатство - жадібною, обов`язок стає обтяжливою обставиною, влада переходить в тиранію. Звичайно, кохати нелегко. Але так вже склалося, що самі цінні речі в житті даються найбільш дорогою ціною. Тільки сильні духом люди можуть пройти через всі випробування і не зламатися, тільки вони здатні пронести любов через роки і не дати їй згаснути, вперто захищаючи від негараздів ту жевринку, яка зігріває зсередини, даючи надію і сили, щоб йти вперед. Як сказав Лев Толстой, «в справжнього кохання не може бути щасливого кінця, тому що воно безкінечне».
Безумовно, подорожувати з іншими завжди повільніше, ніж одному. Тому, якщо хочеш йти швидко - йди сам, бажаєш йти далеко - йдіть разом. Це індивідуальний вибір кожного; свій же я зробила, при чому, давно. Ось він, сидить поруч в кріслі і читає книгу, поки я пишу ці стрічки. Зараз обійму його міцно-міцно і подякую коханому просто за те, що він в мене є, адже без нього моє життя втратило б половину самих яскравих фарб.
Що ж, година пізня, а в мене завтра важкий і насичений робочий день. Сподіваюсь, продовжу свої записи найближчим часом. Добраніч, мій любий щоденнику! А нам - приємних снів.