Золотий м льярд

ЗОЛОТИЙ МІЛЬЯРД
               
                ЗОЛОТИЙ МІЛЬЯРД
       
 Присвячую Доні Олександрі -
 Час Твого Ювілею!
 
Земля не  створена мною  служить
 народам за мій мир, за мою війну!
Пам’ятка Роду Твого.
Перший Час Буття.

...Предки  вірили Богам і їм відкривалося Призначення: наука – розвиток, свобода - зброя, мова – Код  Нації; раб - просить, злодій - бреше, невіглас - боїться,  хитрий -  чужому слуга! 
Вчиш історію, культуру - відкриваєш науки; виконуєш звичаї, традиції Природи  Роду свого - реалізуєш майбутнє своє: прийшов, побачив, збагнув, звершив - відійшов у Вимір Бога,  збагативши нащадків Добром, Знаннями, Славою.
Призначення Народженого здійснилося у Краївці - Краю чергової Світової війни не винних - винним.
...Насипали у цебер снігу неба, налили окропу вогню - освятили народженого.  Тато Триглав мовив заповіт: “Золотий Месник!”
Народжений, не питав чому Золотий, чому і кому та над чим повинен здійснити свою Помсту? Купався у благодаті природи води і явленому світі життя. І першим  було його Слово “Мама!” Груди матері торкнулись уст – зігріли подякою теплого молока і силою здоров’я  -  Знак роду майбутнього.   

Розділ –2.
Зачистки!... Приїздять мілітаризовані  машини із обличчям касок. Скидають на Майдан Віча – Епіцентр Випробовування, забитих повстанців. Земля загорається червоно: полум’я  розпливається навкіл Епіцентру Випробовування, почорнілих погиблих повстанців. Горе живим - стоять пам’ятником Кола Віча - жінкам і дітям. Коло, у колючій огорожі багнетів і червоних зірок - така Корона Сонця і Танець Смерті визволителів! Умлівають, падають - вибухають ридання – таких забирають і товарняком у Вічну Мерзлоту.
...Епіцентр Випробовування червоно-чорніє. Звеличується, збільшується пекло - майорить божевільно Знамено свастики Серпа і Молота. Коло Віча вмирає, гасне, зникає. Корона Кола чорна до одного променю - Мати просвітком світилася у Чорному Колі.  Не ридала, не вмлівала – посміхалася сонячно чотирьом дітям у Краю Триглава.
Червона зірка виплюнула: “****ска, фашистська, націоналістка!”
Скрушно позирнула - не розуміла чужого язика. Націоналістка – додало сил. Поверталась ще кілька днів чи тижнів у Краївку народженого із чотирма голодними і двома померлими  світами дітей Епіцентру Випробовування. 
               
Розділ – 3.
Експропріювали Світлицю, Фабрику ткацтва. Заслали на двадцять п’ять  років у Вічну Мерзлоту. У Світлиці влаштували Раду. Головує Форналь. Секретарює  учителька могутнього язика. Рада світить і димить: лунають гучні марші, гасла, тости, регіт, танці, злягання...
Рада - Епіцентр Випробовування: інші - осліпли бачити; оглухли - чути; оніміли - розмовляти, забули - радіти.
Бібліотека – клуб. Побутова кімната – бібліотека марксизму-ленінізму. Книжки Читальні – попіл Епіцентру Випробовування.
Клуб: лекції, збори, кіно - перевиховання і новий тип. Церква – склад. Панський палац – школа комунізму. Фільварок – колгоспна ферма. Коні, корови, реманент – колективізовані прогресивним строєм. Кури, гуси, качки, яблуні, груші, вишні, виноград, горіхи - оподатковані соціалізмом Епіцентру Випробовування. Праця – обліковані трудодні.
 “Мамо-мамо, де наш тато, чом не вечеряє з нами?” Мама заплакала, знепритомніла.

Розділ – 4.
- Де чоловік? – Центр Випробовування.
- Не знаю.
- Де брат?
- Не знаю.
Скрипнули двері - пальці стиснули. Врода забіліла снігами, Серце вкривалося кривавою  росою. Очі  потемніли. Тіло окам’яніло скульптурою жінки.
Бризнули води в обличчя.
- Тепер скажеш, суко!
 “Діти чекають маму!”
-В Америці, на заробітках.
- А брат?
- І брат.
- Брешеш, бля...!
- Прислали долари – мої свідки.
- Покажи!
- Ось.
- Візьмемо і перевіримо, може це провокація українського буржуазного націоналізму... Підривна діяльність ворожих елементів імперіалізму. Іди. У Колі вистояла і тут не здаєшся. Знаємо - сама розумієш: не повернеться з того світу і твій Христос... Ха – ха –ха!.. Гі-гі-гі! Та ми гуманісти: вигодуєш одщепенців, а ми виховаємо із них будівників комунізму під руководством нашої партії. Пам’ятай, наше око не дрімає. І, - розсміявся, - якщо є оте, американське, або ще пришлють, щоб наше населення розтлівати ідейно - зголосися без примусу до нашого миру. Інакше відбудеш туди, де мама, сестра перевиховуються, вивчають наш язик. Не хочеш туди - приноси долари гуманно, добровільно, га-га-га! Пам’ятай:  вдень і вночі наші органи не дрімають!
Серце світилося, пальці боліли перемогою любові над болем, над горем, над долею - щастя жити і повернутись мамою до дітей, подякою старшій сестрі в Америці - її долари. Ішла до хати крізь ніч, зиму, через сніги, хурделицю, бо там - у холоді і голоді діти: несе кутю, пампушки, свічку, рибин жир народженому – обміняла на золотий перстень тата. 
Ніг не чує – летить! Дорозі, снігам, ночі кінця-краю не видно. Та все ж щаслива - повертається до дітей. Вовк завив - лишенько! Прудко-хутчіше! А ти, вовчику-братчику, не вий, не скликай зграю на жертву: четверо чекають – помруть з голоду, на совісті будеш мати. О, радосте! Позаду коні, сани, люди. Не кинуть в біді!
- Гей, хто ти? – прилинув, як Бога, голос.
- Своя я, своя!
- Якщо своя, то чом Святий Вечір не справляєш?... Однак, хто б не була – підвеземо, по дорозі.
- О, дякую панове, дякую. Бог вас послав, а то б...
- Вовка злякались, - люди розсміялись. – Тепер тут і вовкові нема місця, а людина, яка не здається ворогові, виє від болю: інакше тою дорогою не їхали...
- Панове друзі, не балакайте зайве: подайте кожуха  - пані замерзла, зігрітись їй треба. Ось, впийте, щоб не застудились, не захворіли – допоможе. – Ковтнула: чи то наливка, чи медова - чоловік такі напої робив на Різдво, Велико-День, для гостей на різні свята. Рідина тепла - чи не гаряча. Кожух тепла додає, напій розганяє кров.
- Триглава дружина я.
- Триглава! – повторили.
- Ви його знали?
- Чому знали - знаємо!
- То добре, то добре, - повторила. – Нині мене допитували про нього, а в хаті моїх четверо... Захворів наймолодший. Казав Триглав - Золотий повстанець...
- Хутчіш, братчики, чули: Золотий Повстанець в небезпеці! – наказав старший.
-Вйо, милі, мої баскі скакуни! Вйо, бо діти чекають маму!
Біля хати зупинились. Допомогли зійти з саней.
- Дайте, панове, від нас Куті та ще того, що є для життя  дружині, дітям Триглава і допоможіть дійти до хати матері. А цей кожушок - Вам на пам’ять про нинішній і майбутні Святвечори. З Різдвом Вас, Пані! – Поцілував холодну руку, притулив долонею до свого обличчя. Вона побачила глибоко світлі, розумні очі, посивілу бороду, здається, ще молодого чоловіка. Але спішить до хати із чорними вікнами: ось свічечка  - дітям світло і Кутя!
-Нумо, рідні! – стиха гукнув коням їздовий. І понеслися сани у сніжну біль... Хутчіш зайшла до хати.  Темно. Тихо. Із ліжка ледве чутно голос.
- Мамо, Золотий  застиг - його гріємо!
Ластівкою кинулась до ліжка: припала до груденят - почула сердечко, б’ється!
- Зараз, зараз мої любі!... Ось свічечку засвічу. І Золотому ліки розігрію – повернеться до Святої вечері. – Запалила сірник, засвітила свічник. Розігрівала над свічкою рибин жир, гріла долонями в колі трійці - ложечку налила, хворого підняла на руку, прошепотіла, - пий Золотий свої ліки, не  помреш... Тато просить тебе жити. - Змастила груди жиром, зав’язала хусткою із кролячої вовни, накрила кожушком, поклала в колиску, подумки: Боже, твоє життя у його житті!
- Я дров назбирав, - сказав Тринадцятилітній Ярослав, - але не було чим запалити.
- А я ходив позичити сірника - мене прогнали геть аби не навів кари від нової влади, - мовив Десятилітній Володимир.   
- Я бавила Золотого, розповідала казки, промовляла до нього щоб не мовчав, - зізналася Семилітня Катерина.
- Зараз, пташенятка, Вечерятимемо.
В кухні засвітила лампу. Запалила в печі - тепло повіялося  до  світлиці. З ронделя  поплив аромат конопляної олії – поклала традиційні пампушки смажити дітям-колядникам. Розігріла капустицю смажену, пиріжки із сиру, із картопелькою, голубці, грибну підливку. Діти прицмокують – цяпають, як ціпоньки голодні біля квочки. Та її думка із Золотим. Підходить до ліжечка, прихиляється до грудей - дихає: сердечко б’ється за життя... Світить Сонце, Коло, Центр, Епіцентр і Смерть.
 Із горища принесла сіна – постелила на стіл, притрусила підлогу. Застелила маминим обрусом. Взяла кошик і виклала все, що на базарі придбала, що дали Рятівники для Різдва. Молились, припавши на колінця.
- Мамо! –  від ліжечка. Ластівкою - до сина, не причулося.
- Що синочку?
- Прошу Куті!
- Ти заговорив - потрібний Богові Золотий Повстанець Різдва! Ось, любий, покуштуй! – Зачерпнула з макітри деревинною ложкою страви: губоньки потріскані, побілілі - розтулилися зів’ялими пелюстинками; кілька зернин із маком, медом - устоньки прийняли. - Ти повстав проти смерті любий, Бог не міг у тобі вмерти!
- І Різдвяну пампушку хочу.
- Так, синочку, так! - Тринадцятилітній подав  братику золотавого пампушка.
- Мамо, що живого влила в мої уста і мене пробудило? - мовив Золотий.
- Живиці від Риби  Океану.
- Може та, що приснилася мені, із обличчям людини.
- Колись люди жили в Океані.
- Теж  так сказала.
- І мовила іти тобі до Різдвяної Вечері?
- Мамо, люба, Риба підняла мене із чорного дна для Світла.
- Так, сину! Ми народились у Божому Різдві Радості Життя.

Розділ – 5.
Ще не світ зоря світанкова не зійшла, а до хати погрюкали: колядники, посівальники, щедрівники? Встала, відчинити. Пампушки – винагорода  дітям!... Ввалилися істрибки із Форналем. Стала біля ліжечка хворого, завмерла, як на розпинанні. Вони обшукали не тільки хату, горище, кухню, розстріляну кімнату: стайню, дровітню, стодолу - не знайшли чого, кого шукали.
- Бандити втекли, - доповіли Форналю.
- То хто тебе підвозив? – запитав той.
- Якісь люди, коли йшла дорогою – врятували від вовків. – Молила Бога аби зараз її не забрали від дітей.
- Якісь!... Що питали, що відповідала?
- Чому не святкую Різдвяну Ніч, а у ніч іду?
- Що сказала?
- На ринок ходила.
- Базарила - повірити? Ха-ха-ха!
- Ось Кутя та Риба,  - показала.
- І тебе довезли до хати?
- По дорозі - не просила!
- Знаємо тебе - не скажеш.
- Експропріюйте все, що буржуазне, націоналістичне, дурманне.  Запам’ятай: наше око всюдисуще! 
Різдвяним смакували, прицмокували, загрібали в кишені, мішок. Від порога Форналь позирнув у бік Золотого - повернувся і зняв із хворого кожушок, промовив:
- Вещь – експропріюємо! – Вивалилися з хати.
Зачинила двері на засув. Присіла край лавки, біля столу. Не плакала. Діти обступили крижинами. Нема тепла, нема надії вижити... “Вижити! –Повторила подумки. – Діти!...” - Величне збагнула: “Нині Щедрий Вечір! Величне станеться...” І Золотий встав із ліжка, сказав:
- Мамо, ми повечеряємо і буде мені добре!
- І нам буде добре, - повторили всі разом.
- Так, мої любі, нам добре! – Повечеряли. - А тепер лягайте спати.
Вона загасила свічку. Місяць задивився у вікна. А їй, на мить, здалося: це той... Сиво-синя борода, ясні очі, тепла усмішка - її долю-долоню зігріває  цілунком. І тиха щедра мова, і смілий голос: “Відкрий Краївку і візьми для життя дітям що треба.”
І була їжа дітям, і світло, і тепло було – голод, темнота, холод безкровного тихого помирання.

Розділ – 6.
Золотий виживав: рубав дрова і розпалював піч, носив воду з криниці; горілку,  продукти із магазину; годував і поїв корови,  коні, чистив стайні, запрягав бричку Ради  Форналя і Вчительки, ходив до школи. На жнивах запрягав коні у грибарку і згрібав колоски пожнив”я – колгоспну власність.   
 - Бандите, чому мій “Будьонний” без підкови?  - Злі очі блиснули на Золотого. Він витягнув руку і позирнув на “Поб”єду” - нагорода за активну службу у боротьбі з пережитками буржуазного націоналізму, сказав. – Для життя даю тобі дві години:  не підкуєш “Будьонного” – відправлю на Донбас угольок долбать! – Золотий побіг гарячою дорогою до кузні.
- Пане!...
- Я тобі не пан, - образився коваль, бо нащо бути підозрілим  у чужому буржуазному націоналізмі.
- А як звернутись, па...?
Чоловік озирнувся  і сказав голосно: - товариш,  брат,  по-московськи.
- Товаришу, брате!
- Почекай, тут і тепер тобі не товариш і не брат. По-нашому  звертайся, не як до Форналя,  а  Богообраного, запам’ятав?
- Як  в Біблії?
- Так. Розповідай всім, але не я тобі казав - інакше жертвою станеш!
- Буду мовчати па... тов... бр... Богообраний - підкуйте коня Вітра, бо Форналь відправить на Донбас вугілля долбати, а  мама  хвора, не встає з ліжка.
- Задурно не можу – звинуватять у пособництві буржуазному націоналісту, бандиту. Згоджуйся на  підвищене соціалістичне зобов’язання: у вільний час будеш  молотобійцем.
- А кого бити?
Богообраний розсміявся, хитро сказав:
- Метал... Розпечений до біла, хлопче, гарячий метал!
- Скажіть товаришу Форналю аби знав де я. Йому захочеться послати мене у магазин по водку - наказав доповідати про кожний крок!
- Скажу, не переживай: всяка влада від... нашого бога! Приводь коня.
 “Вітер” любив Золотого ще тим лошатком, яке брикалось по подвір’ю, а він хлопчиськом грався із ним, пробуючи запрягти до брички. Але лоша є лошам, а малий – малим. І після експропріації любов  коня і людини не знали заборон: націоналіста - колгоспника, тварини - соціалістичної власності.
- Бери молот! - Сказав  коваль, вийнявши із  жерла білий метал. –  Молоточком  вказуватиму куди бити, подзенькуючи, часом, для огляду, осуду, вимоги... Чи робиш-виконуєш те, що мені треба; чи нема  дефекту підкови від тебе, якщо не точно битимеш куди вкажу, молотобійцю, збагнув?
- Так. А  Богообраний ваше прізвище?
- Не як члена партії, а належності до роду свого. Прізвище  чи псевдо  моє, як у Леніна, Сталіна – Обраний – талант, глибоко схований.
-А справжнє?
- Хаїм Бланкович Обраний. Тутешнє населення називає ласкаво, Мойсьо. У наших кузні, - Хаїм вимовляв “у наших кузні” так, наче щось секретне, сакральне. - Ми вам дали Церкву, Біблію, а Союз Сов”єтов - Капітал і обов’язок бути товаришам обраним, вдячними. Я - Обраний товариш, а ти - націоналіст, буржуазний бандит, нацист, фашист... Якщо не ти такий, то твої батьки такі. Ти станеш, будеш таким, ти такий нам потрібний. – Ледь скривлена посмішка визирнула із-за рудих вусів-бороди, як з кущів звірина, побачивши  жертву. Очі хитро зблиснули порахунком.
- Ну, давай странє угля, бий! – Командував Обраний.
...Білий, плавлений, литий метал - ритмічні, сильні удари Золотого линули срібно із кузні дзвоном молодості молота, оповіщаючи чия сила, правда і воля кується. “Вітер” басував, гріб землю підковою.
 - Ти маєш силу і вправний молотом, - Золотому вковував у знання, як вухналь у копито коневі. - Відроблятимеш за підкову  вірою і правдою нашій партії. 
- Побіжу із “Вітром”, - сказав Золотий. - Дякую, Обраний! Форналь дав дві години, а я не знаю скільки минуло часу.
- Час, - посміхнувся Хаїм. – Час оцінюю грошима.
...Форналь на ганку - монумент вождя.
- Дааа! – Протяжно мовив, витягнув руку - дивився на “Победу”. – Прострочив хвилину, подумаємо - заслужив наказаніє. Пів години, мінус хвилина – двадцять дев’ять хвилин на магазин. Вот записка на пайок. Завтра від’їжджаю в Столицю на Черговий З’їзд Партії, щоб “Будьонний” був доглянутий по всій службі, зрозумів?
- Так, па...товаришу Форналь!
- Пішов ти... із своїм па! Тобі не папа! – Гучно, щоб не підозріла  Секретар у зв’язках  з націоналістами і в зневірі партії. Хоч приємно чути, як буржуа називає тебе паном. Звичайно, то заслуга і перевага влади його партії над інтелегентними пережитками: одразу всіх на вічний цвинтар мерзлоти не відправиш. Хтось мусить будувати світле майбутнє товаришам. Тепер панок знає хто пан над панами. А Секретар курва - пасе не тільки очима панка: в штани норовить залізти – хоче попробувати панського. Вчора, коли той панок приніс дрова до світлиці і підпалював камін, ( він підглядав з-за вікна), а курва, у шовковій сорочці експропрійованій у панських шафах,  захопила його, мов лошака, і давай здирати штани з нього...  І осідлала б, але бахур вивернувся, втік. Шкода - не повна картина. Може нині? Пошле в крамницю по горілку. Вона накаже випити – із п’яним впорається, а він сфотографує для компромату на випадок доносу...
- Час пішов, бігом! – Гукнув Форналь: помилувався владою товариш комуніст. – Стоп! Все передай товаришу Секретареві Еллі, Ясно?
- Так!
Повернувшись із магазину – пайок  поклав у кухні, коли з покою доносилась мелодія танцю “Сім сорок”. Хутко вийшов із будинку, подався додому.

Розділ – 7.   
Золотий ввійшов до тихої темної світлиці. Мати лежала на ліжку і вперше не сказала: “Ти повернувся, сину!”
- Мамо! – Тихо. – Мамо, мамо не мовчіть, прошу!...
Мовчання і тиша сказали правду. Припав на коліна, взяв охололі руки, мов пір’ячка загублені Лелекою – одягнулася сама у чорне: тулив до вуст, цілував і тихі, і гарячі, і золоті роси серця Любов’ю болю душі – зігрівав, і оздоблював перлами сліз Маму,  проводжаючи  дорогою до дітей Неба.
...Глибока ніч. Золотий молиться клятвено помстою: палаючий дух  душі витає булатом - розум формує майбутнє криком: “Де Істина? Боже, Істину дорогу вкажи!”
“Істина у тобі –  істинно кажу, сину!”
“У мені!” – гулким  громом ствердився Золотий.
“Встань із колін і в жодному разі не клянчи, не бійся, не вір ворогові  - твоя дорога із Краївки  Народження: вийди, побачиш, збагнеш, будеш!”
...Відкрився вихід Краївки Народження. Золотий побачив: Мати права купає дитину у цебрі, чоловік Волхвом подає рушник. Четверо дітей  сидять на ослоні - читають “Кобзар”. Свічник трьох свічок освітлює речі, предмети: сволок у вінках; стіл, стільці, вхід і вихід... Окуття скрині поблискує.  Золотий – відчиняє. Вишиті рушники, витканий гаптований одяг матері і тата; шкатулка різьблена-кована, труна і Лист: ”Золотий, сину, час – неминучість минулого, теперішнього, майбутнього. Тебе навчала – учила писати, думати, осягати Бога. Ти маєш свій Атестат - одинокий самітній у Звершенні Призначення нашого Роду братів і сестри - Кров Життя випив Жовтий Диявол Голодомору. Вони у потойбічному світі Неба. Тато Триглав - не шукай могили - вітри розсівають Свободою! Маєш Скарб на Дорогу Призначення Великої України – іди для Свободи, щоби Назавжди Бути в своїй хаті  правдою і волею!  Поховай біля дітей.”
...Сльози Золотого Освітлювали Волю Мами, Слів Значення Правди, Свободи. Мати у чорному, в труні: руки на грудях, пальці сплетені; свічки, Розіп’ятий побіля голови. Золотий навколішках. Зболені стражданням очі, біле обличчя. Погляд впертий у Нього. Безмовний Крик Духу: “Ти жорстокий до нас! Мало тобі братів, сестру, тата - взяв МАМУ!... Вигнав у Сибір бабусю і тітку; вбив діда і вуйка! Твориш пустелю у моєму Краю, чому Мовчиш про холок ост голодомором? Я тебе звинувачую, ворожий слуго!... Зробив з Форналя пана, з комуніста святого... Що завинив тобі Я?!!! Знущання Форналя, жадання Секретарки, боржник Богообраному!... Жорстокий чужинець ти! Якщо не ПРАВДА, то Маму  воскреси – ВОНА СВЯТА, прошу! Мовчиш! Скажи-вкажи мені дорогу? Мовчиш! Страшно мертвий чужий – служиш тим, хто здирає мою шкіру!... Мама і тато Боги: народили і  сказали “Істинний Бог - твоє Життя, сину!” Я поховаю тебе..., у могилі Мами, під труною: ти обдурив її! Мамо, прощай і прости мене, а Його ніколи. Він зрадник нашого Родоводу у нашому Краю – не наш  Месія! Не наш Бог!
Без Родоводу нашого, без тебе, без батька - мене не було б, не є, не буде!  Бог Наш Величний у Краю Золотого Триглава – Ми  у Ньому, Він у Нас!
Золотий встав із колін у ранковий поранок: світило - горіло сонце сходом, співали пташинки садом, буяло зелено грядками городу - святилася любов і міць праці мами: квітло, зав’язувалося, зріло, раділо, співало життя природи Бога. Набрав з криниці води: випив тої сили, обмився, витерся тканим рушником, одягнув вишиванку, полотняні штани, взув шкіряні постоли.  Взяв рискаль, викопав могилу. Запряг до брички Вітер, заквітчаного трояндами. Мама їхала, як Богиня   Великого Свята – ішов поруч.
Висипав Високу могилу Мамі серед похованих братів, сестри, пращурів. Свічник запалив. Попрощався.
На високій горі, що над прірвою ясніла під сонцем. Розпріг Вітер. Обняв, як друга, підібрав долонею буйну гриву, освятив обличчя, мовив “Прощай, Вітре-побратиме! Іди-біжи волею на свободу!”
“А ти?” –  почув голос Вітру.
 “Я? Теж полечу за Свободою!”
“Ну ж бо, Вітре!” – Загримів голосом любові Золотий. - Хвилею моря, океану - поринь у Простір Землі!”
Вітер не зрушив – сумом  дивився на друга - терпів біль втрати. Золотий підійшов до брички - пхнув у прірву.
Вітер звитяжно заіржав, забасував, вдарив копитами – іскри зір розсипав,  замайорів чорногривою у заході Сонця, чистого неба у золотій короні, линув стрілою Свободи.
...Опівночі спалахнуло яскраво. Обраний сказав Форналю: “Згорів хлопчисько, шкода – вмілий, прибутковий молотобоєць.”
- І товаріщ Секретар возмущена: не поддавался воспітанію, ейо желаніє не ісполніл, убегал... Соцсобственность унічтожіл, а ответіть кому-то надо. Ладно, єсть бандітскіє родственнічкі у нестоль отдальоних местах, ответят!

Розділ –8.
 Вокзальний  працівник порадив їхати товарняком, якщо не має за що купити квиток на Донбас.
Потяг мчав на південь. Золотий - у сорочці полтавської вишиванки:  золотими, синіми, білими нитками; полотняні штани і гуцульські постоли грубої жовтої шкіри - вагон з пшеницею. Поруч наплічник-мішечок, з пожитками у незнану дорогу.  Чисте небо, стукіт коліс - зникає рідний край, а далина - незнаний великий Край. Як, ким зустріне його? Куди поведе-заведе?...
Станція за станцією – перевірки. І сон...це - не  ніч, і ти ж день - без сну. Біжать – дзвенять підкови і кличе іржання Вітру, а Мати розвоєм таїни, у золотому сідлі, Богиня над Золотим - проводжають сина, друга. Поезія Пророка: “Скаче... Гостро вухами пряде, всі ви Чорні передохнете, поки Кінь цей упаде!”
“Не покинуті в пустелі - Звеличені Небом Любові! Час зомбі - мить в катакомбі безсмертних Душ. Біль загориться - Вогнище катам. Розумом хворі - чорні примари на світлі згорять! Світло Волі - Свобода Слави!” – Золотий шепотів-повторював слова, речення раз за разом. Слова пекли і морозили, підносили до високості і кидали у провалля...
Потяг зупинився – далина відгомоніла стуком коліс. Хутко-прудко винирнув із вагона, рушив. Не парадним виходом до міста. Вечоріло. Куди іти? Вишиванка привертала увагу: погляди зацікавлені, сердиті, насмішкуваті, зневажливі, люті. І, незрозумілі слова диміли йому у слід. Збагнув – переодягтися. Хлібину і сало з’їв ще добу тому.   Коштовності. Де, в кого обміняти на рублі?
- Бандьора, ти чаго здєся?
Не розумів що чолов’яга каже: голос злий, лютий, погрозливий. Завернув у темноту проходу - сюди не ввійде. А якщо?... Хаїм Обраний натренував бити розпечене. Озирнувся. Щось розвалене чи недобудоване бовванить неподалік. Стиснув кулаки і шпигом, попри будинок, прослизнув у темний отвір. Безлюдно. Ні кота ані пса. Скинув наплічник, розв’язав. Вийняв полотняну сорочку і вітрівку.  Вишиванку акуратно склав до наплічника. Одягнув фланелеву і вітрянку. Метрика, фотографія весільна мами і тата, табель початкової школи, золотий ланцюжок поклав до нагрудної кишені. Корали зав’язав у хустинку і сховав у рукав вишиванки. Зверху поклав Кобзар, настінний рушник і рушник для обличчя. Казала мати: людина зобов’язана мати Оберіг. Кобзар Шевченка і корали – його Обереги.
За довбане вугілля заробить багато грошей, повернеться у Край -  відбудує замок Роду. Тут перечекає ніч. Вранці обміняє золото на гроші, поснідає і піде до копальні. А голод вже просив їжі, а сон спокою-затишку тілу, але безпеку опікав розум.
Озирнув приміщення: понищені-потрощені меблі, предмети, речі. Обгорілі вікна, уламки дощок – тут збирались: покинуті пляшки і бляшанки “Шахтьорская”, “Жигульовскоє”, “Кілька”. Ось місце – можна прилягти до світанку. Під голову поклав пожиток. Втома привалила тіло: чи ввижається, чи сниться – іржання, кресання копит - гримить, тривожить, будить... Вітер і вершниця Мати з небес застерігає, не засинай! А темна ніч затоплює, гойдає колискою - кудись несе...
“Не спи!... Не спи!” - Ірже Вітер.
“Золотий повстань!” – луною небес  лине голос Мами!
Важко-тяжко повернутись із безмовності - тихо солодко спочити. Вітер розтинає темінь мовчання блискавками-громами: аж спалах материнського серця, аж крила підносять...   
-Ето он! – Прожектор сліпив Злотого. – Націоналіст,  шпіон – сразу его запріметіл, как только пронік на вокзал. Переоделся – думал нє узнаю... Моїх трі рубля - чесно заработал, товаріщ лейтенант. А вам званіє за бдітельность і благодарность  Родіни за поімку  врага нашого передового строя.
- Болтать агітаціонно, пропагандісткі умееш, шестьоро, зайдьош в бухгалтерію по сесребряннікі. Вот тебе браслети – подойді  і одень єму на рукі – с оріжієм мнє нєльзя подходіть.
- Тогда лічно с вас трояк за вашу работу!
- Ладно, сочтьомся, валяй!
Золотий бачив тінь, що наближалась, подзенькуючи, здалося, щойно із жару витягнутими, кайданами. А Вітер  маїв гривою вітрів; луною линув дзенькіт молоточка, а тиха молитва Мами: “Боже захисти, порятуй єдиного на землі!” Тінь заступила прожектор і дим перегару, і танець, і дзенькіт браслетів, і Пекло гриміло подзвоном молоточка Обраного, і Золотий, мов  кувалдою, вдарив. І блиск, і чорна куля, завіяна вогненною гривою-хурделицею Вітру, зачарованим голосом вершниці Богині, відвелася смертю – зачепила Золотого, коли танцюючий упав.
- Рукі вверх ілі стреляю на пораженіє! – Золотий стояв в струмені прожектора, не ворушився. – Ти понял?
- Що ви кажете? – Тривожним голосом мовив навстріч променю ліхтаря.
- Вот как, нє понімаєш человєческого... Харашо, по-западенскі побалакаємо: руки за голову і виходь на вулицю!
- Візьму наплічник із речами?
- Ні!...  Шестора візьме. Ей, вставай і возьмі то, што он гаваріт, і дай мнє. А ти іди до виходу, зрозумів?
- Так пане.
- Слишіш Шестьоро, как меня велічают, по-западенскі пан, а тебя!... Як у вас на таких кажуть?
- Форналь або сексот.
- Ти ещо форналь і сексот, Шестьоро. Долбанул он тебя, хотя ещо пацан. Гей, звідки будеш?
- З  Краю.
- А де це?...
- У краю.
- То я і Шестьора не в Україні?  Шестьоро, ти чево капаєшся у вещах задержаного!? Дай сюда, нє трож! Власть разберйотся што нада експропріювать.
“Бобик” стояв побіля під’їзду. Шофер відчинив дверцята, підштовхнув Золотого до середини. Хряскіт і скрегіт замка. Ніч через решітку - світло у ящику.  З-за  віконечка вибулькнуло обличчя Шестьори і  язиком сказав:
- Я тебя запомніл, бандьора!... Еслі тебя не упрячет наша власть – лічно упрачу в могилку. Нет, некого -  пусть собакі растянут!
Авто рвонуло. Золотий встиг схопитись за побіччя - на присіді встояв. Темінь освітилася - побачив лавку, присів. Незабарно доїхали. Голоси, скрип воріт. Ривок. Зупинка. Дзенькіт ключа, скрип дверей.
- Вихаді!
Золотий опинився у чотирикутнику подвір’я із високого муру та поверхом колючого дроту. Подумалось Золотому: хто звідси  злетить аби втекти, хто звідти втікатиме аби тут сховатися?...
- Марш к входу! – Лейтенант вказав на двері, де під дашком блимтіла жарівка Ілліча. Двері відчинили. Ввійшов до коридору через залізну решітку. Кілька сходинок вгору і по правий бік широке вікно, над ним напис “Дежурний”. Лейтенант  відчинив двері, підштовхнув до кімнати.
- Товаріщ майор, - рапортував він, - подозрітєльного задержано.
- Почему его рука в крові?
- Оказал сопротівленіє.
- Етот сосунок? Сопротівленіє?...
- Шестьора свідетель.
-Ясно - врача. – Набрав номер телефону і розпорядився викликати швидку.
- Что улічаєт его?
- Книга, рубашка, полотенце – всьо націоналітіческоє. - Із рукава сорочки випала хустинка. – І єщо што-то!
- Острожно, может!...
- Нє похоже, однако...
Лейтенант взяв за кінчик і підніс перед жарівкою. Переконався у безпеці, розв’язав. - Наверноє своровал, цеп какая-то.
- Женскоє украшеніє. Бабушкі на Воронєжченє, єщо до колективізації украшалісь етім к рубашке вишіванке. А книга?... Тарас Шевченко, “Кобзар” - учілі в школе: революціонер, певец порабощонного народа.  - Майор запитав Золотого. - Где своровал?
- Не сварив, - сказав так, як збагнув. – Із Краю батьків, на пам”ять!
- Нє понімає язика...
- Язик маю пане.
- Говорю про мову.
- Розумію польську, німецьку, а ще  чеською, болгарською, словацьку... У Краю старі розмовляють.
- Хватіт! Где ето у вас, у Краю?
- У Краї...
- А ми, по твоєму, нє в Українє? Націоналістіческім душком попахіваєт, товаріщ! Антісовєччіна. Чего прієхал сюди?
- Долбать вугілля.
- І будеш долбать, а зачем оказал сопротівлєніє?
- Не казав супроти...
- Од браку рождьон?
- Ні, не з браку! Не бракований...  А  з Родоводу!
- Отстал в развітіі!... Ілі іздеваєтся, как жид, ілі... – Майор посміхнувся. –   Фамілію помніш?
-  Один залишився.
- Документи імеєш?
- Документи?... Ось метрика, табель, - вийняв із вітрівки, подав майору.
- Триглав Золотий Святославович, – прочитав майор. Щось його вразило. Козирку відсуну на потилицю, пошкріб чоло, мовив. – Какая-то історія... 
- Ні, пане, наша історія не кака.
- Помолчі!
- Не помочусь тут!
- Нє  понімає мугучего! – Звернувся до лейтенанта. – Как било?
- Врезал Шестьоре так, что тот на жопу сел, когда  должен бил одєть єму  браслети - тогада пріменіл оружіє, как предупреждєніє.
- Напишеш рапорт...  - Подзвонили: приїхав лікар. – Пропустіть!
Ввійшов літній чоловік, сивий, у білому халаті. Одразу присів на крісло біля чергового: видно - тут свій. Побачив на столі “Кобзар”, промовив:
- Товариш майор цікавиться Шевченком?
- Нєт, ето у него із”ялі, как вещественноє доказательство.
- Із нього будуть люди, якщо ходить із книжкою. - Лікар пильно придивився до Золотого. – Ого, кров на підлозі!
- Наследіл-загрязніл, скотіна! – рявкнув майор.
- Зачем так Павле Юхимовичу, хлопчисько він, а в нього стріляли. І до того ж: не сам сюди прийшов.
- Ліберальнічаєте товаріщ Шульман, ліберальнічаєте і  злоупотребляєте нашім доверіє к вам? А он нє только націоналіст, антісовєтчік, вродє пріє хал долбать угольок, а наверноє шпіоніть... на загніваючіх капіталістов поляков ілі фашистов  ФРГ, сказал что знаєт іх язикі.
- Ето я, товаріщ, вам довіряю!... А то б... где-то у глуші сержантишкой соплі жевалі. І ещо: какой ви тут чепухі намололі, шпіон.
- Пошутіть с вамі нєльзя многоуважаємий.
- Синку, підійди сюди: хай подивлюсь на рану. - Золотий відійшов із кутка і підніс руку перед лікарем. Той ретельно оглянув. - На щастя кістку куля не  зачепила: очистимо, змастимо, забандажуємо - так буде по-українськи? Через день заїду перевірити, перев’яжемо, а тут  визначаться, що ти не винуватий. Правильно кажу, товаришу майор?
- Звичайно шановний, звичайно! Хлопчисько ще, чого не буває.
- Гарно знаєте українську мову.
Золотому здалося: лікар чогось недомовляє.

Розділ – 9.
Замкнули камеру. Високо, за дротяною сіткою, плафоном, яріла жарівка.  Із грубих дощок бамбетелі: зайнятий і вільний.
- Добрий вечір! – привітався, постояв, присів. Високий лежав непорушно, не відповів, не звернув уваги. Час і присутній, очевидно, для нього тут не мали значення  дня, ночі, особи, а тільки термін тривалості життя. Дивився у стелю і сказав до стелі.
- Чем он добрий єслі сюда заперлі? 
- У нас так вітаються.
- Где, у вас?
- У Краївці.
- Нє зразумів,  западной?...
- Ні, там не западня... А Карпати, Галичина.
- Ясно! – Високий усміхнувся, повернув голову,  оцінив Золотого. – Як тебе звати? Питати не буду чом тут?
- Тригл прізвище. Золотий ім’я.
- Прізвище?... Я Віктор... Напевно забув би його, якби не бабуся: тільки вона так називала. А так – кличка “Победітєль”.
- А чому по... біді?...
- На рингу по... біді, а в житті - за честь програю. Чому Золотого заперли в каталажку, пораненого?
- Ночував у покинутому будинку, а туди прийшли... Якби не Вітер, чи був би тут?
- Вітру нема, тихо.
- Так наш кінь називається. Його привласнили Форналь із Секретаркою, а я його звільнив і відпустив зі всіма вільними вітрами на свободу. А хто хотів мене закувати в кайдани, мене навчив Обраний бити, я вдарив - він упав. Куля міліціонера зачепила.
- Обраний - тренер з боксу?
- Ні, коваль – має кузню. Я працював молотобійцем  за підкову – навчив бити по гарячому залізу.
- Ясно. Кажеться ми одногодки. Думаю тебе випустять, бо чогось не порушив. Зайдеш у Палац Спорту  до тренера з боксу Зав’ялова, якщо захочеш тренуватися – маєш задатки фізичні на класного боксера. 
- Дякую! Зайду.
Віктор усміхнувся.
- Я врізав одному, за дівчинку, яку той хотів зґвалтувати,  а то оказався, синок великого партійного начальника. Годік  воспітивать будут.
- Я піду долбати вугілля і хочу вчитися в університеті.
- Долбать не мудро єжелі... Запам’ятай адрес бабушки: можеш заночувати на моїй койці пока вернусь. Скажеш,  я просив: вулиця  “Вторчерметна – 17”.
- Дякую, буду їй платити.
- Довбаним улгольком? – Усміхнувся Віктор.
- Грошима, коли продам золотий ланцюжок.
- Откуда у тебя золото?
- Від мами, померла, а я із п’ятьох - залишився оди.
- А  родичі?
- Тато не знаю де. Бабусю і тету вивезли у Сибір і, напевно, не повернуться - не для того вивозили; маєток експропріювали. Навіть Вітер не хотів бути невільником без мене, нашої брички – скинув у прірву. Він майнув по нивах-полях, а  я не хотів служив Форналю, Секретарці козачком, як Шевченко. Щоб не шукали - спалив будинок.  І, як Форналь погрожував, сам відправився сюди долбать: хай шукає вітер в полі.
- Дааа, історія... Із золотом будь острожний, щоб не пришили статтю за воровство і торгівлю коштовним металом.  Експропріюють, а тебе посадять. Єсть єврейчик – не скажу чесний: свої проценти здере. Та головно – заплатить і не здасть лягавим. Робить на скорій,   фамілія  Шульман.
- Здається, він рану забандажував?
- Напевно.
- Здався гарною людиною.
- А чого йому бути поганим? Ми плохі без грошей, без освіти, без дому, а хто має грошики? Той має комунізм і майбутнє світле...
 
Розділ – 10. 
 Ранком забирали Золотого. Віктор сказав, що його теж відправляють у колонію, можливо, через рік, зустрінуться, якщо... Недоговорив. Незграбно пригорнув ручиськами Золотого, мовив дружньо. - Бережи себе, тут звірів багато.
- Ти не із них, -  відповів Золотий. – Зустрінемось.
У дворі стояв газик. Золотому відчинили дверцята і вкинули за ним наплічник.  Сів побіля чоловіка за кермом. Хряснули дверцята. За вікном міліціонер сержант. Криво усміхнувся. Це шестьора!.. Авто рушило. Залізну браму відчинили.
- Хто ти ілі хто твой покровитель? – Запитав шофер. - Телефонували начальству, щоб взяли в шахту на роботу. А ти ще пацан – долбать вугольок зарано – наковтаєшся,  подохнеш молодим.
- Я сильний: мене навчив Обраний бити по гарячому залізу, то витримаю і пилюку... Докінчу школу,  поступлю в університет на філософію - буду, як Сковорода вільний.
- Філософія Маркса-Леніна і вільний? – іронічно мовив шофер.
- А ще знаю  Шевченка, Франка, Лесю Українку, Феофана Прокоповича. Маю “Кобзар”, покажу. - Золотий було хотів відкрити наплічник.
- Не треба.  Вивчать на нового тіпа совєтского человека, - саркастично пролунав голос шофера. Під’їхали до двоповерхового сірого будинку. - Наказано у відділ кадрів.
Золотий не міг відчинити дверцята. Шофер відчинив із зовні. - Іди за мною! – мовив похмуро. – Знай, кадровик – кагебіст, зайвого не болтай. Відповідай на питання тільки те, що тобі не пошкодить і, що йому не потрібно знати. Не кажи що ти звідти...  Скажи – руський. А чому народився на заході, не знаєш.
- Він шестьора?
- Гірше, але тобі цього не казав!
- Клянусь! – вирвалось на волю щось горде: йому довірили таємницю - озвучилося в грудях.
Із входу, з чорними дверима, табличкою з іржавим написом “ Управленіє шахти імені Засядька”. Вузькими, вичовганими східцями піднялись на другий поверх. Пройшли довгим коридором із численними дверима з червоними табличками та написами чорними буквами, словами посадами, прізвищами, ініціалами. Зупинились перед крайніми дверима, оббитими залізом: “Отдел кадров”.
- Почекай, доложу! – Шофер постукав у двері. Якусь мить постояв, натиснув клямку і ввійшов. Коли повернувся, сказав заходити. Відчинив двері. Золотий переступив залізний поріг, двері зачинилися. Зупинився,  промовив “Добрий день!” Чоловік літніх років сидів за столом. Масивні окуляри: чорні рамки, задимлені скельця; полотняне сальне обличчя, лиса голова, волосаті руки, мокрувата сорочка і червона краватка; на спинці крісла коричневий піджак із планками. Щось читав із папки.
- Ра-ас-сказивай чем угаділ, что о тебе беспокоятся уважаемие люді? –  Не відволікаючись од папки, мовив  кадровик.
 Золотий подумав, що його питають про якусь “гадість”, схвильовано відповів.
- Не гадив, не винуватий.
- Ага, я забил. Предупреділі, что ти нє грамотен язиком... Научімо, а нє захочеш – заставимо! Таков наш девіз. Да, бивал я на западє. Скажи, ще скільки бандитів залишилось там?
- Не залишилось – покарали. Люди бандитів не люблять.
- Вот правільно! Давай сюда документи? – Золотий розв’язав наплічник і, взявши метрику та атестат, подав. Кадровик розгорнув і вголос прочитав: Триглав... Помніться якийсь був там  Триглав, не родич?
- Ні. Такі прізвища у нас не рідкість.
- Золотий Святославович... Не  з князів  Києва?
- Ні, з Краю.
- Харашо, що не з бункера. Ти не повнолітній, але фізично дорослий - підеш у лаву – стране нужен угольок. Так і запишемо у твоє дєло. Хорошо. Понятно, тобі где-то надо ночевать, кушать что-то. Опредєлім: вот направленіє в общежітіє, столовую. За пітаніє вищітают із зарплати. Возьмі. – Кадровик підсунув край столу два папірці. – Питання є?
- Я хочу закінчити школу, щоб поступити в університет.
- Вечернюю можна... Поработаєш, получіш хорошую рекомендацію, прімут в комсомол, работай – станєш настоящім русскім человєком!
- Дякую вам па... товаришу!
- Юхім Абрамович!
- Юхіме Абрамовичу. Ви добра людина – допомогли, як Обраний. Він навчив мене молотом кувати гаряче залізо! – Кадровик весело посміхнувся. – Вот тут распішісь. Харашо. Возьмі  документи. Іді.
- До побачення товаришу Юхими Абрамовичу.
- Дааа! – протягнулось у слід Золотому. Згадалось підполковнику у відставці: скільки цих бандитів довелось відправити у пекло. А жінки! Красиві! Одна не здалася, хоч би й пальці дверми відрізали. Такі вони.
Золотий біля дверей зупинився і мовив, вибачте па... товаришу Юхиме Абрамовичу. – Де той гуртожиток, столова?
- Шофер покаже.
- Ви добрий і дякую вам! – Було подумав: чи не ланцюжком віддячитись? Але щось зупинило. Згадав: Віктор радив звернутись до Шульмана із швидкої допомоги. Вийшов у коридор. Справді, шофер чекав біля вікна, що виходило на подвір’я: за чимось чи кимсь  спостерігав. Почувши, із кабінету вийшли - обернувся, запитав.
- Все гаразд?
- Все. Він добрий. Назначив у лаву помічником. Дав посвідки аби взяли до гуртожитку ночувати, в столовій харчуватися. І, головне, якщо буду добре працювати, то в школі вечірній буду учитися, в комсомол приймуть.
- Ідемо, я повинен тебе представити де треба, - сказав шофер. – Добре, що так сталось. Та не тут так... добрі.
- Звичайно, отой сержант, гидкий: через нього лейтенант стріляв у мене.
- Забагато простий  ти і добрий – не будь безпечним із тим.
- Ви теж добрі, застерегли і застерігаєте від зла.
- Моїм батькам довелося тут перебути Великий голод колективізації, щоб вижити і тепер з тобою ділитись досвідом добра. Коли потрібно, звертайся. Тут я свій серед чужих!
- Ви знаєте нашу мову?
- Дід, ще до революції, тут вчителював і нас порятував від смерті голодомором.

Розділ – 11.
Золотий завантажував вагонетку вугіллям, штовхав її по колії до ковша, перевертав і вугілля піднімали на поверхню землі. Так повторювалось кожну годину, кожну зміну, кожний тиждень, кожний місяць, кожний рік поки закінчив середню школу, здобув звання кандидата у майстри з боксу.
Віктор відбув колонію і повернувся, коли бабуся померла. Зустрілись у палаці спорту, на тренуванні.
- Мені розповіли – ти авторитет! - Жартом чи серйозно, обнімаючись, поплескуючи по плечах, сказав м’яким голосом. – Був хлопчисько, а тепер уже мужик! В спаринг візьмеш? – Розсміявся.
- Ще чого? Ніколи собі не позволю, щоб один-одного лупцювали. І до того ти класно розмовляєш української, невже до школи ходив?
-Дааа, школу пройшов там, звідки ти... Добрі і лагідні у вас люди, навіть ті, які були із мною в зоні... Теплі.
- Я те саме можу сказати про тутешніх: люди є людьми, як належиться, якщо їх оцінюють добром,  любов”ю,  а не злом.
- Скажеш те саме про шестьору?
- Якось напав із дружком на мене, коли я повертався із школи, але вже було йому не добре.
- І не доніс?
- Я ж дружинник, комсомолець із рекомендацією в партію та...
- Що та, договорюй?
- Пропонують-агітують у військову розвідку, але я не хочу і не можу... Не військовик я, а ще...  шпіонити? Навіть, якщо це й в ім”я комунізму, впевнений, зле. Інше мене кличе, а що саме ще не знаю? Відчуваю, якесь Призначення, а що ЦЕ? Не відаю.
- Я свою дорогу вибрав: економіка, господарка. Пляма не велика - сподіваюся майбутнє пробачить хлоп’яцтво. Та й армія на носі.
- Віддамо свій військовий борг батьківщині і будуватимемо щасливе майбутнє.
- Ти вже говориш, не як той..., а пропагандистом.
- Іронізуєш?
- Чи був у єврейчика із... ланцюжком?
- Був, подякував і подарував йому – він мене влаштував на шахту через свого товариша, завідувача кадрами шахти. Я не міг одразу відвідати твою бабусю, шкодую, дуже...
- Та то таке, - посмутнів Віктор, - нема вічних тут.  Ти теж один, як і я: живемо, не пропали, правда?
- Ми, покоління, яке гартується самотністю, інакше... Спиваються, калічаться, гинуть, сидять у тюрмах. Ленін казав: Росія – тюрма народів.
- І тюрму вдосконалив, - іронічно зауважив, Віктор, - на власній шкірі переконався.
- Така наша доля і її не відцураємось, якби й прагли того. Ідемо на спаринг.
- Ідемо! В неділю день нашої шахти. У палаці виступає наша самодіяльність і співає золотий голос Краю Солов”яненко, хочеш піти?
- Мені потрібно облаштувати хату.
- Я допоможу, коли?
- Ліпше сам – так потрібно мені.
- Зрозумів. Характер.
- І ти горішок твердий: зуби ламаємо.
- Ми із козацького роду!
-Так!... Давай лупцюй мене.
- Щось не певний, що ти там на курорті лежма лежав і не тренувався, ще нарвусь на таку вагову категорію.
- Різниця не велика, коли такий спритний, верткий, жилавий, живучий.
- Відчуваю, що і ти мастак - не прикладайся надто.
- А ти не балакай на рингу – надто став балакучий, не генеральний секретар.
- Про політику ні слова, - мовив Золотий, - так мені радив твій єврейчик.
- Українцям треба вчитись у них: одне для вжитку, друге для зиску.
- Теж... вивчав Леніна?
- Банки, преса і... Е, ти аперкотом, майстер.
- Агітація? Пропаганда?  Провокація на рингу!
- Ух, який став! – Віктор націлився завдати, після фінту лівою в корпус – правою боковий. Та Золотий нирком уник цього і відійшов на дистанцію. – Любиш дистанцію?
- Життя і архіви бібліотек  - наука життя майбутнього людства - розвиток цивілізації...  Ти  уникаєш ближнього бою?
- Наразі не ту силу здобув. Але наше буде нашим у Краю.
- Вікторе, ти теж змінився?
- Ні, я той, ким призначений бути. Запрошуєш на пісні Соловяненка?
- Так!
- Прийду.
- А ти покличеш на допомогу?
- Можливо.
- Прийду!   

Розділ – 12.    
     Вночі постукали до кімнати Золотого.
- Кого носить по півночі? – мовив сонно -  щойно  заснув, читав допізна  Ніцше. Порадила читати бібліотекар Євгенія Софронівна.
- Із военного комісаріату, відчиняй. - Ввійшов чоловік у цивільному і вручив  виклик. – На третій час прибить для  виполненія военного  долга, подпішісь.
Зачинились двері. Стало не по собі. Тренер казав: залишать тут служити і буде виступати за військовий округ. Посидів на ліжку, позітхав. Одягнувся. Скинув у спортивну сумку необхідне. Реліквії пам”яті - символи і знаки: вишиванку, намисто, Кобзар, збірки Франка “Зів’яле листя”, Симоненка, Ліни Костенко та філософа Сковороди акуратно уклав, загорнувши в рушник. Присів на табуретку: піти попрощатись із Танею, пізно. Недавно познайомилися, подружилися - дочка бібліотекарки, пережила Ленінградську блокаду. Але ж друга ночі! Напише листа – зрозуміє, пробачить такий відхід, по–англійському.  А Віктор? Далеко, не встигне на третю. Озирнув кімнату: тут мозолисті роки праці, науки, моралі, знання людей; освіта і самоосвіта мудрістю знання Призначення. Тут система-філософії йоги, шліфування сили духу, волі, простору душі, вдосконалення особистості; істина, правда, честь, повага, добро, любов людини над ненавистю. Тут були і залишаться його роки відкриття дороги Призначення життя!
Беручи з тумбочки ключ - побачив томик Фрідріха Ніцше: “Так казав Заратустра”, “ Жадання влади”
Як передати бібліотекарю? Ким? Книжка із закритого фонду для читання відповідальними працівниками. Курта Вальдхайма “Єсть такая професія” теж прочитав завдяки Великому Бібліотекарю.
Загорнув Ніцше у газету “Совєтскій Донбас”. Притиснув під паху, вимкнув світло, замкнув кімнату, напевно, назавжди: чи буде  вороття? 
За віконцем куняла чергова, до яка ставилася з до нього з материнською повагою. Подав ключ.
- Навсегда?
- Так, напевно, Маріє Степанівно. А, може, повернуся: тут залишається красива Таня, донька бібліотекарки із блокадного Ленінграда.
- Бережи себе, ти інший.
- Дякую вам, як мамі. – Жінка не втрималась, ронила сльозу, пригорнула Золотого, поцілувала у скроню.
- Можна вас попросити?
- Що треба, синку, кажи.
- У бібліотекарки я випросив прочитати ось цю книгу, особисто зможете їй передати? І скажете: вночі отримав повістку до армії, напишу листа. А там, у кімнаті все, що залишив, то, може, візьміть собі якщо потрібне  щось, або роздайте іншим.
- Не турбуйся Золотий, все зроблю, і без сторонніх людей. За довіру дякую, як і за те, що там твоє зосталось. Три роки – не довго, ану ж повернешся... до Тані і тобі знадобиться. Збережу.
- Я вас люблю, - стиха мовив, пригорнув, поцілував, як маму. Вийшов із гуртожитку.
На вулиці буяв туман. Клубки білі котилися, повзли навкіл териконів, обліплювали ліхтарі, будинки - пливли хвилями вулицями міста. Де не де ішли-поверталися міщани. І навстріч двоє, п’яні: не хотів зустрічі – подався через вулицю.
- Ей, мужик, дай закуріть!
- Не курю! – Рушили навскіс до Злотого.
- Да ето бандьора! Попался, бля!
- Шестора, не приставай, - мовив гидливо кинув у бік міліціонера.
- Стой, говорю, іначе стреляю на пораженіє!
Золотий зупинився посеред дороги. Відстань десяток метрів. Всю силу волі духу зосередив у бік тіні, що розщіпала кобуру. Позаду  спотикалася друга тінь. Вже бачив обличчя – напруга зростала, закипала воля, душа, дух, лють! І... майнув вогненний срібнокрилий Вітер, а в золотому сіделку, в золотих чобітках із зірочками стременами, вишиванці, запасках, крайкою обметена, косою розвіяною Богиня Мама! Вдарив срібно-кованими підковами Вітер - посипалися стріли. Золотий відчув незгасну енергію надлюдини - Призначення Переможця! Ще крок-другий ступав важко шестьора-міліціонер,  тримаючи револьвер, але не сила руку підняти: пісок, болото, ніщо – паралізовано стогнав: “Шта делаєш со мной, Залатой!”  Тінь з-за плечей шестьори збагнула: кепське відбувається! Галопом, у протилежний бік.
- Відкрий люк каналізації, що біля ноги. Відкрив, розумієш мову, молодець!  Кинь у колодязь револьвер. Молодець! Повторюй за мною слово в слово: стою струнко “стою струнко”, до часу “до часу.” Пам’ятаю  поки почую, вільний! “Пам’ятаю поки почую, вільний!”

Розділ – 13.
Золотому наказали сідати і газик і їхати на вокзал: сформовано ешелон призовників на Далекий Схід. Шофером був вже знайомий Федір Перепелиця.
- У тебе особистий статус – маєш привілей, особисте авто.
- Як тоді вночі було...
- Не жартую, на тебе поклало око КГБ. Кажу з того, що випадково бачу, або чую від кадровика... Я бачив твого лягавого біля каналізаційного  відкритого люка - стояв, як вкопаний – тільки плямкав губами: “Стою струнко до часу... Пам’ятав поки почую, вільний!” Напевно, здурів через срібняки.   Ось ми приїхали, тебе чекають. Будьмо! Ось, візьми на пам”ять! - Перепелиця подав згорток, поплескав по плечу, потиснув руку. – Не наривайся з ними...   
Золотий сів, на вказане місце, в плацкартному вагоні. Потяг мчав на Далекий Схід. Згадав про шестьору, і подумки промовив, звільняю! А вже був ранок. Золоте сонце сходило над околом землі. Офіцер зайшов до вагону, мовив:
- Триглав?
- Я, - відповів Золотий, встав із лавки. Капітан доскіпливо його оглянув, поміркував.
- Вчора, тобто нині, вночі ти йшов до військомату, когось зустрів?
- Якісь ішли п’яні, але я їх обійшов. Вимагали закурити.
- Як обійшов?
- Перейшов на другий бік і відповів, що не курю. А вони не відступили.  Сказав,  щоб не приставали до мене. 
- Цікаво і дивно? - мовив офіцер. - І все?
- Все.
Офіцер ще раз позирнув на Золотого недовірливо, чимось спантеличений, плямкнув губами, мда! Вийшов із вагону. Призовники перезирнулися.
- Що скоїв?... Бійка з лягавими?
- Ні перше ані друге.
- Будемо знайомі, Стасик.
- Золотий.
- Мабуть, Золотий найвищої проби, коли по п’ятах  шлють телеграму, – дещо загадково мовив Стасик.
- Служба покаже, - відповів і подумав: яка телеграма? Однак тривоги не відчув,   то й не запитав про телеграму.
- Мені у куферок налагодили їства, напевно, думали на місяць. Поснідаємо до того аніж пайок дадуть. – Запропонував Стас.
- Я не встиг щось приготувати, то не зможу поділитись із тобою. Хіба, позирнути що дав вже в дорозі знайомий шофер Перепелиця – він мене підвозив до вокзалу.
- Встигнеш! Кажуть нам довгий час їхати. Прибережи.   
- Уніформа офіцерів-авіаторів, а значить наша служба в авіації. Маю добру штуку, називається по старому, крупник: в довгій дорозі і не тільки...  природний антибіотик, сила, здоров”я і ширина та глибина думки. – Він вхлюпнув до  склянок для чаю жовтої рідини із заплетеної  лозою пляшки. Взяв склянку, підніс, запрошуючи тим самим чином,  взяти  склянку Золотому. Виголосив піднесено. – Будьмо!
 Золотий відповів з пафосом “Будьмо!” Випив, бо пити хотілось, і далі почував якийсь дивний раю у цьому, ще незбагненому напої життя.

Розділ – 14.
Через два тижні, потяг зупинився серед поля. Стояла будка чергового, складований ліс, гори вугілля, старий паровоз, понищений екскаватор. На схід стелилося тихе плесо озера Ханка і дрімали в туманах сопки.
Рекрути вийшли із вагонів, вишикувались. Вітер маїв стрічками із порізаних штанин, рукавів піджаків, плащів – тривала дорога заводила молодь до моделювання свого одягу. Офіцери не вельми турбувались хто як виглядатиме, а вже зима.
- Слухай команду! – пролунало. – Напрааа-вооо! Крокооом мааарш!
Новобранців завели у лазню, обмундирували. Вийшли на вулицю - не одразу Золотий і Станіслав упізналися. І гарячий перший обід у солдатській їдальні: борщ, гречана каша, смажена риба після двох тижнів сухом’ятки, здавалися небесною манною. Далі прочитали списки рот - розвели по казармах. Вишикувавши в казармі - поділили повзводно, по відділеннях школи молодших авіаційних спеціалістів у Турому Розі,  Приморського Краю.

Розділ – 15.
Золотий проходив науку молодого бійця і спеціаліста на відмінно. Одного дня, початку весни,  викликав командир роти і сказав.
- У твоїй справі записано, що ти першорозрядник з боксу - викликають до Хабаровська у  спортивну роту. Готуйся до від”їзду. Іди.
- Єсть, товаришу майор! – Вийшов на подвір’я.  Не відчував: тішитися чи журитися? Щойно познайомився із молоденькою вчителькою Ольвією. Чорноброва, пишні кучері, вишеньки-уста, терену ягід чорно-сині зіниці, тендітний діамант...
Згадалося у кінотеатрі – смакували цукерками, із уст в уста - вперше радість світлого поцілунку, ласка долонь; п’янило-віялося навкіл її теплом і бунтувала кров.
- Ти чим схвильований? – виходячи із казарми, уздрівши товариша, запитав Станіслав. – Чомусь розгублений і...
- Командир сказав, мене відправляють у спортивну роту.
- І це тебе засмутило? Якби мене – стрибав би вище старшини.
- Тут звик і...
- Вона!... Якщо долею призначена,  приїде-поїде за тобою.
- Чи доля шанує покірних?
- Дезертиром не станеш, інакше попрощаєшся... Ідемо, команда шикуватись на вечерю.   
...Наступного дня вручили проїзний до Хабаровська і пред’явлення в пункт призначення. Залишалась година до від”їзду. Вийшов з казарми на стадіон школи. Ішов біговою доріжкою. Жадає  Ольвію побачити - живе на цій вулиці. Ітиме до школи із школи чи кудись інде,  скаже їй: не хочу розставатись!
Вдивлявся у дві сторони: маїлося зелено весною, брунилось буянням, смолилося соками життя квіту-розквіту... А  із синьої далини, уповільнено, по небу Вітер і Вершник: Вона! Радістю заклекотало серце: дивився-світився, впивався образом, леліями стелилися думи: 
У світлі вічності - невпинність любові,
У серці  Ольвія -  пра-правда родова!
Світанок  Ольвія – луна в основі,
Історія кохання - мелодії  слова!...
- Ти в парадному, – запитала Ольвія, - щось святкуєте?
Вона стояла по той бік паркану, усміхалась.
- Свято?... – Не втямив: ввижається, сниться? Дивився в красу зачаровано.
- Та ж не я, - щирий усміх, милий голосок опустили-привели Золотого на землю реального світу.
- Мене відправляють у спортивну роту, в Хабаровськ.
- Чому? – Чаїним сплеском, під чорною хмарою, над буйною хвилею,  озвучився відчай Ольвії. – Ой, чого так питаю? Ти ж... повернешся! Змагання відбудеш, повернешся, правда?
- Так хочу.
- Ти ще маєш час - зайду на стадіон, щоб не зарахували самоволку. – Присіли на лавку. -  Я тобі не розповідала про моїх батьків, діда, як і ти не розповів про своїх... Ще за біснуватих Петра, Катерини, а потім за НЕПу куркулів, буржуазних націоналістів, роди козаків-мазепинців висилали на Далекий Схід... Недалеко від Владивостока є Українка – тут  велика наша країна.
- Ми повернемося у наш Край  – все одно тут будемо чужими! – запально мовив Золотий.
- Зерно із дерева, завезене в чужину,  вростає корінням. – Сказала невпевнено.
- Рядовой! – Голос старшини казарми. - Почему не на службе!?
- Напиши адрес Ольвіє, - не чув наказу старшини. Дівчина швидко вирвала із зошита листок і записала. Сховав у кишеню, взяв руку Ольвії, поцілував. Подався до старшини.
- Шта полу чіл от девкі?
Погляд Золотого, як блискавка вгризся в червоне обличчя і п’яні очі старшини: “Ото тобі за те, що не пустив у кіно, а наказав чистити сніг – будеш штани прати, а ще за зневаження святої Ольвії, а не дєвки!”
- Шта?...Шта дєлаєш?...  Нє нада! Бегу, ізві-ініііі!... – Галопом побіг до туалету.
Ольвія усміхнулась сонцем, відчувала щось сакральне у ньому; чари його мудрості, любові добра. Її біла рука, як крило голубки, затремтіла в повітрі прощанням.
Золотий зайшов у казарму, взяв наплічник і подався до залізничної станції. Потяг Владивосток – Хабаровськ від”їхав із стації.
    
Розділ – 16. 
  Перший поранок Золотого у спортивній роті розпочався із сюрпризу, власне із вішалки, після сніданку.
- Ти чого не одягаєш шинелі? – запитав майстер спорту Петро Чудіновський.
- Не бачу своєї.
- А он та?...
- То не моя, а  баскетболіста.
- Уже твоя – новенька поїде на дембель. Солдат у старому не демобілізовують. Все має бути з голочки.
- Петре, але розмір?...
- Поміняють,  через десятого, знайдуть... Одягай шинельку і йдемо.
- Волочитиму - рук не видно.
- Ременем підтягнемо, рукави закотимо.
Прибравши вигляд бравого радянського вояки - вийшли з їдальні. Рушили дорогою до спального корпусу. І треба статися, щоб обов’язково  зустріти патруля.
- Рядовий, - скомандував начальник, - що за форма?
- Товаришу капітан, ми із спорт роти!
- З вами клопоту не наберешся, але більше не попадайтесь і поміняйте опудало на шинель.
- Єсть не попадатись і поміняти опудало, товаришу капітан! – відрапортував Петро. Золотий рукавом махнув, як двірник віником на вороння, а не честь віддав патрулю.
- Ідемо до старшини, - порадив Чудиновський. - На дурня попадеш – заберуть на гауптвахту.
- Маєш досвід?
- Не досвід, а практику. Приводять, як до власної квартири. Тут є моя любов, а в  спортовців право: хочу – іду і...  Попадешся по півночі – ночуєш на гауптвахті поки Берило не забере.
- Хто такий Берило?
- Наш прямий начальник. Якось так сталося, що я застряг... А тут якісь не вельми значні змагання, то він, собака, уклав із мною договір: виграю бій – забирає із гауптвахти, а програю – відбуду свої доби.
-І?...
- Та те для мене,  як два пальці обпісяти! Він виконав договір, але попередив: наступного разу домовленість буде тільки про першість Союзу.
Зайшли до каптьорки. Петро одразу до старшини:
- Василю Івановичу, зеленого поміняли на старичка,  йому підберіть шинелку.
- А його фамілія Триглав? – Запитав старшина. - Попробуй такому відмовити! Ха-ха-ха! Комедія, ледве того, кого він послав, з очка зняли... Ну і ну! Якась сила чортова. Кричав старшина, що з очка не встане доки команди не почує. Силою забрали в псих лікарню. Нєєє, не  хочу... Все буде чин-чином.
- Ви про що, Василю Івановичу? – дещо розгублено запитав Петро.
- А ти запитай його... Повідомили телефонограмою. Ось, шинелька гарненька, новенька і, здається по росту-чину. Бери шановний і носи на здоров”я,  а те дрантя знімай.
- Дякую! – спантеличено мовив Золотий, не розуміючи що скоїлось. І до чого  старшина на очку?... Так, було, подумав про того причепу-старшину аби він вкакався, але це так, не більше. А  що не міг встати із очка?... І згадав, що було подумав із злості: “Не встань з очка доки не скажу!” Усміхнувся Золотий і подумки сказав: “Встань і творити добрі думки, слова, діла!”            
  ...Тренували Золотого заслужені майстри спорту Закар”ян і Богуславський. Фізичне, технічне вдосконалення, тактичні і стратегічні плани формували високий клас, чудову перспективу. І казуси: виступити у окружних змаганнях самбістів, де була потрібна вагова категорія до сімдесяти кілограмів – місію поклали на Триглава. Навчали кількох прийомів два тижні і ось: на манеж викликаються... “Заслужений майстер спорту... і першорозрядник, нова зірка... Золотий!”
Не все в середу Петра, зреагував Золотий: заслужений майстер і... звідки узявся кандидат у майстри і нова зірка?... Але заслужений думає розмастить по тамтамі, однак я  лакмусовий папір!
Не довго тяглася сутичка: щось не давало заслуженому захопити Золотого, щоб розмастити, а натомість захоплювання за пояс були болючими, за рукав - поражали ніби током: не захват - а удари боксера по печінці, збивалося дихання і брала лють заслуженого. Суддя попереджував, зауважував, знімав очки заслуженого і дійшло – обох зняли із змагання.
Похнюпленим зайшов до роздягальні Золотий, а йому, ура! Чого? Чому? А тому, відповідають: “Тепер у нас нема баранки і ми рівні в подальших сутичках!”
Чи, ото, коли замість футболістів СКА, було зібрати команду і їхати у Благовищенськ до шефів, товариська зустріч - заплановану заздалегідь. А  СКА вийшов у наступне коло Кубку СРСР. Зібрали із боксерів, борців, ручників, баскетболістів, шахістів і ще там когось із зимовиків. Золотому дали дев”ятий номер. Перший тайм програвало СКА два сухі м’ячі.  У другому таймі Золотий відмітився у воротах суперника двічі і сталася нічия.
Спаринг партнером шахістам – запрошували Золотого, бо грає не схематично, не теоретично, не передбачено. Якісь ребуси творить, аж чорти беруть майстрів. Але самому заявитись на турнір не хоче: каже –  не справедливо. У чім не справедливість – не пояснює. Тримався свого і не йшов у чуже. Хіба кубок з боксу, де водночас проводився відбір на  першість Збройних Сил. Потрібна вагова категорія сімдесять п”ять кілограмів. По фізичних кондиціях підходив Триглав із сімдесяти одної вагової категорії. Тренери вирішили його підгодовувати перед зважуванням: заправляли  гантелі у плавки. Від бою до бою, Золотий приносив очки. Кожний бій на рингу забирав два-три або й більше кілограмів тіла. Сімдесят п’яти  кілограмову категорію підганяють парною із вісімдесяти і більше ваги. На черговий бій із Триглавом виходили, образно ведмеді або горили, а перед собою вони бачили, такого собі вовчика-братчика. Та ставалося диво і блискавичні укуси, прудкі переміни позицій, верткі-слизькі звиви, мов вужа - уникнення важких ударів, приносили очки перемоги Золотому, що радувало команду.
І фінал найсильніших. На рингу два, один – переможець! Хто? Зала бачила: перший не рівень другому вагою - це очевидно. Знали знала: другий - канат сталевий, ростом рівний. Першого: нокдауни, нокаути – дотермінові перемоги до фіналу.  Другого - забавна гра до фіналу. Тепер фінал. Раунд за раундом. Триглав, наче б сміється, наче уникає сутички: навіщо йому перемога – не твоє, не бери! Так справедливо!
- Чому уникав бою? – запитав невдоволено Богуславський.
- Не рівні ми.
- Але ти міг!
- Ні.
- Чому?
- Справедливе не моє.
- Будеш готуватися на збройні по своїй категорії.
- А Надіїв, ві же...
- Він програв на твоєму місці: ліпше одне перше, аніж друге і четверте. Йому досить запасного.

Розділ – 17.
Літо вступило у свої права.
- Ідемо загоряти, купатися в Амурі, - збираючи рушники до торби, сказав Чудіновський, коли Золотий читав листа Ольвії.
“Журба моя і смуток мій розлука,
Сміється-світить Небесами Любов,
Ангел ти і богом  моя мука:
Цілує душу знов і знов...”
Мережились рядки вірша каліграфічним почерком.
- Що Петре кажеш?
- Ідемо загоряти – вже торби приготував.
- Дякую друже. Лист Неба прилинув і я дещо...
- Розумію, ідемо. Олексій Надіїв нас чекає. Казав чимось домашнім смачненьким нас почастує.
- Добрий він, - зазначив Золотий. – Петре, я вирішив відмовитись од змагань. Надіїв професіонал і покладається на спортивну кар”єру. А я  перший номер, то йому не світиться взяти участь у збройних сил на що він покладається із майбутнім своїм.
- Ха!... Гауптвахта  не допоможе, начальству округа потрібні перемоги:  звання, посади - результат правильної роботи. Заберуть з гауптвахти і відправлять на ринг все одно.
- Олексій теж зможе взяти...
- Нема гарантії. А ти, як казав мені Богуславський, гарантія.
- Я напишу рапорт про направлення служити в діючій армії.
- Так тебе і послухає.
- Побачимо.
- Якщо так би сталось, то першим будеш, хто із спорт роти добровільно...
- Добра воля людини богу подобається.
- Ти віриш у бога?   
- У того, який без тебе Петре не існує, як і без мене. Наше життя потрібне богові!
- Дивак ти, - по-дружньому обняв Триглава Петро, - не служиш собі.
Амур широкий  і спокійний, під полудневим сонцем, приваблював, пестив купальників, освіжував і веселив.
- А я тут скис, подумав передумали прийти.
- Не допустимо щоб скисло те, що домашнє приніс і кладеш перед ніс.
- Наш друг Золотий, чи через листа від Ольвії, чи від гарної погоди, а може і, напевно, тому, що принесеш домашнє на обід, вирішив...  Скажи Золотий, що примудрив?
- Справедливість.  Олексій здійснює справедливо своє і така правда.
- А ти?
- Я не знаю де моє, де моя рівність з іншими. Я стверджую своє призначення, що є порожнечею для мене. Я лиш відчуваю величне осягнення, яким ще не володію тепер... Освіта знань – призначення кожного. Однак, Амур нас чекає, гайда купатись!
....Неділя закінчилася - понеділок. Триглав написав рапорт начальнику СКА полковнику Михайлу Абрамовичу Берило. “Прошу направити на проходження служби у діючу армію!”
- Відправлю після змагання, - мовив так, що значило розмову завершено. А сам подумав: звідси не вигониш, а цей проситься, дивак... Щось казали, ніби...
- Товаришу полковнику, у першому бою програю, а Надіїн переможе.
- Благодійник! Надіїн зубами тримається, підмовив? Заплатив? Наобіцяв?
- Ніяк ні, товаришу полковник!
-  Мене запам’ятаєш, ясно! Перечиш мені – відправлю, вільний! Документи візьмеш у старшини!... І без всяких твоїх..., цих впливів, як було задокументовано у твоїй справі.
- Дякую, товаришу полковник! Можна іти?
- Так, друже, іди! – Начальник чомусь позіхнув, потягнувся, неначе засипав. Помахав на прощання рукою. Триглав усміхнувся, подумав: він має душу і слухняний  думки.
Золотий зайшов у каптьорку. Старшина подав документи, попросив  розписатися за отримання їх. Взяв спортивну торбу і наплічник, де зберігав вишиванку, Кобзар та ще кілька книжок.
- Читаєш по-бандеровськи, – мовив старшина.
- Той, бандерівець, народився у Центрі Краю: десять років цар його тримав у солдатах, забороняв повернутись у Край... А цей, - вказав на книжку Сковороди, - теж із Полтавського Краю вісімнадцятого сторіччя. Цариця своїм указом забрала до своєї придворної капели: філософ-просвітитель, письменник, і теж, як кажете, писав він, а я читаю, по-бандеровськи. А сорочка-вишиванка із Краю Трипілля, не нашої ери, теж, очевидна, бандерівська.
- А я і не знав.
- І я, було, не знав, - усміхнувся Триглав. - Із незнанням не живуть, не ідуть із своїм життям, а служать чужому. Правда така, що за незнання дорого кожний карається карами! Людина очищається од поганого знаннями правди, самоповагою:  захищає не тільки честь своєї нації, але й інші народи. Будьте, товаришу старшина,  честю!
- Прощай, дивний! Не згадуй лихом. Поганого тобі не чинив, щоб із мною чогось не сталось, як із тим, у  школі.
- Ви захищені добром, а добро мають добрі люди.
Вістка про відречення Триглава облетіла срібною птахою спортсменів: зібрались провести у дорогу боксери, баскетболісти, шахісти, штангіст й ті, хто чомусь вважав за потрібне провести дивного Золотого. Петро прихопив гітару і на прощання заспівав  свою пісню “Друг”! Надіїв обняв Триглава,  промовив:
- Ти це зробив для мене?
- Для твого призначення у майбутньому Олексію.
- Дякую Золотий! Не забуду. Ось, візьми домашнього, - всунув до спортивки пакет.
Потиски десятків руку. Чудіновський провів Триглава до автобуса.
- Я не знаю чи ще зустрінемось, але  я вдячний долі за цей короткий час спілкування з тобою: ти мою пам”ять  позолотив. Прощай! – Петро вийняв із кишеньки книжечку і подав Триглаву. - “Сергій Єсенін” – поезії.
- Дякую, романтику боксу, самоволок і високого слова! - Золотий усміхнувся. Потиснули руки. Бризнули струни гітари і залунала тихо мелодія на слова поета Русі.  А змовкла пісня - автобус рушив до залізничної станції.

Розділ – 18.
Потяг Хабаровськ – Семипалатинськ проникав у глибину Сибіру, сповзаючи  нижче і нижче, днями і ночами до степів Казахстану. Пасажири виходили і заходили на станціях прибуття і вибуття із радістю зустрічі і смутком проводів; з полегшенням кінця дороги і настроєм на подорож; з вирішення бажаних справ і жаданням виконати доручення, завдання.
Цією дорогою не їдуть  на літній відпочинок, як їдуть дорогами у Краю  курортів, санаторіїв на морі і в горах, озер, річок, лікувальних джерел...
Довгий сірий степ пісків під палючим сонцем і невимовна спрага. Нарешті Семипалатинськ, кінцева станція Чаган. Тут є Іртиш по карті. Золотий познач залізничну путь, міст і станцій. Зійшов із потягу.  Повсюди військовики. Навстріч патруль. Віддавши честь, запитав комендатуру.
- Он, - кивнув на приміщення, майор.
Зайшов. Подав припис черговому.
- Ясно! Той, хто мав прибути. Ось номер військової частини полку стратегічних бомбардувальників, заявишся черговому по полку.
- Дозвольте іти?
- Іди.
На вулиці згадав, що не запитав де розміщена частина. Та в скверику, ховались у тіні, патрулі. Підійшов, перепросив, запитав:
- Як дійти до полку бомбардувальників?
- Туди не ходять, новенький, - мовив майор. - Он там стоятиме лайнер – сядеш, довезе. За що сюди направили?
- За власним бажанням.
- А де був, ким служив?
- В Хабаровську, в СКА.
- Ого, рай! Покарали пеклом. - Майор вийняв хустинку, зняв козирку і витер чоло, залите потом. Сорочка висихати від сухого гарячого повітря.
- А лайнер, то який літак?
- Лайнер – МАЗ.  Возить до аеродрому і солдатського містечка офіцерів і службовців. Он, приїхав, іди... Нині вихідний - скорочений графік.
- Дякую, товаришу майор.
- За таке щастячко ще дякує, інтелігент напевно, - солдати-патрулі посміхнулися.
Золотий підійшов до величезної вантажівки, накритої грубим брезентом. Лейтенант стояв біля кабіни, а солдат сидів за кермом при відчинених дверях.
- Дозвольте сідати? – запитав лейтенанта.
- Сідай!
- Мені до військової частини полку...
- Ясно, без пояснень.
Золотий стрибнув на сходинку драбинки, піднявся у кузов. Сів із краю ще порожнього кузова. Майже у той час підійшла група жінок, поблажливо собі розмовляли, посміювались, перекидаючись словами, фразами. Очевидною була їхня спорідненість роботою. Лейтенант дещо кокетливо допоміг кожній забратись до кузова, що було їм традиційно. Їздять не вперше у військовий городок. А нині вихідний і в полку стратегічних бомбардувальників вечір, власне, танці. Побачивши молодого солдатика, а на грудях кітеля значок боксера КМС, перезирнулися, переморгнулися.
- Ач, який бравий, спокуси Альоно!
- Чому б ні: може йому потрібна школа, здається, початкова. Гляньте, почервонів.
- Ага, від одного твого погляду згориш, гарячи ти і ненаситна... Любиш свіженьких.
- Бабоньки не теревеньте, бо згорить...
Хаххаа! Хііхіххі! Сипалось, як з торби, через діру, просо. Аж вмить, найгарячіша словами, застигла, не ворохнулась і ледь сказала.
- Я хочу заснути.
- Он як! Ще не... А вже спала б з тим красенем. – У ту мить, забралось до кузова, кілька офіцерів, старшин, що їхали на зміну чергування. Розсівшись – розкинули карти. Відтак і перервалась жіноча балаканина, що була не безпідставною, стосовно стратегічних об’єктів, які обслуговували чоловіки. Тому кожний новий солдат був суб’єктом жіночого не тільки погляду, не тільки жадання думками, а й власне, похоті – живе тіло живого хоче. А тут, Золотий, насправді на вагу золота жаданий кожний солдатик. Та, що білявка, із застиглим поглядом на Триглава, нарешті відклигалась із сонного царства і мовила вголос.
- Дівчата, який я сон бачила! Оооо, рай! – Авто загарчало і рушило маршрутом.
- Може і полюція була?
- Ой, була, ой яка насолода!
- Збожеволіла! – Переглянулись коліжанки.
- Він такий могутній, ой, аж... не сказати словами!
Кілька кілометрів подолано і лайнер зупинився побіля медсанбату, щоб далі їхати на аеродром. Лейтенант сказав Золотому, виходити. Рукою показав на двоповерховий  будинок:
- Зайдеш до чергового по полку і він тобі покаже казарму, здається, тобі на другий  поверх.
Триглав подякував і  подався за зазначеним адресом. Власне так і було. Черговий викликав старшину частини і розпорядився прийняти поповнення. Піднялись на другий поверх. Старшина надстрокової служби вказав на третю койку од вікна, під стіною.
- Ось тумбочка, табуретка. Пасту зубну, щітку, мило і що там ще ручку залиш тут, а сумку здай у каптьорку. Поняв?
- Так точно товаришу старшина!
- Від завтра поставлений на довольствіє. - Мовив він і пішов до каптьорки. Золотий виконав розпорядження. Коли вийшов із каптьорки, присів на табуретку. Узяв записник. Але думки до ладу не йшли. Відклав. Підійшов до вікна. Ген простір без краю і кінця. Надвечірнє сонце ясне, біле, гаряче. Хочеться пити. Вийшов із зали у коридор, де розташовувався туалет, умивальник, сушка, ленінська кімната, а далі днювального тумбочка, телефон, розпорядок. Зайшов до умивальника і з крану напився води. Із сушки долинали голоси. Повернувся у спальню. Від входу почувся шум – солдати повернулись із вечері. Голоси і тупіт. У прохід, між ряди з права і ліва койок, спрямувалося кілька осіб.
- Звідки? - Запитав смуглявий азіат єфрейтор.
- З Хабаровська, - відповів.
- Ким служив і за що сюди? – втрутився до розмови білявий.
- Від спорт роти відмовився.
- Жартуєш?... На кітелі значок  КаМееСа!
- Не жартую, призначення інше маю.
- Ти його знаєш? – запитав смаглявий.
- Не хочу знати, відчуваю – чую голос.
- Давай знайомитись: Ізат Кудратов, а він Юзас Котовас.
- Триглав Золотий.
-  Теж не руский?
- Ні.
- Сюди засилають крім штрафників, азіатів,  кавказців, але не руских. Нині у клубі танці, підеш? – запитав Котовас.
- Ти штрафник? – запитав Золотий.
- Тюрма народів!... Родина вивезена в Сибір. Маю перший розряд із боксу, а ти організуй секцію. Є ще такі, хто захоче тренуватись – інакше тут із розуму зійдеш.
- Ти, напевно, голодний, - мовив Ізат. - Ось дещо перекуси. Подав шматок хліба із смаженою рибою, сушених ягід. - Ми ідемо у клуб, заходь.
- Дякую.
Їсти хотілось. З”їв канапку, попробував ягоди. Смачні. Покуштував. Попив води із крану. Казарма порожня. Чого сидіти: цікаво подивитись на майбутнє. Роки праці,  освіти і самоосвіти  – інше життя було стороннім. І армія. Яке призначення тут?... Встав, підтягнув ремінь, подався на перший поверх, у солдатський клуб.
Гриміла музика. Солдати і дівчата-жінки танцювали, але всім не вистачало пари. Золотий стояв неподалік дверей, спостерігав. Оголосили дамський танець. Блондинка підійшла і запросила його. Блондинка якось, ніби здалека, зазирала йому в очі, які він приховував. Усміхалась, намагалась зблизитися тілом із ним, позираючи на правий бік грудей де світився значок, притьма притулилась вогненно, припираючись ногами між його ноги. Так, цей витвір, збуджував Золотого, але він соромився, уникав. Танок завершився і, було, хотів провести її до подруг, але вона сказала:
- Постіймо, познайомимось, порозмовляємо... Я згодна!
- Дякую, - відповів. – Я новенький і...
- Всі на копил один отримати жадане задоволення, любов.
- Форма солдатів однакова, але, напевно різні характери, думки, звичаї, - мовив Золотий.
- Хто ти? – враз запитала, зазирнувши в його очі, завмерла: щось скувало, притягувало її до нього.
- Я солдат тут, як інші. Але жаданням володію, щоб не смітитися.
- Інших тут нема – тільки ти інший. Я все ж таки лікар і розуміюсь дещо на психології, особливий. – Старичок підійшов і взяв її за руку, щоб ішла танцювати.
- Парніша, я зайнята!
У парніші бризнули з очей іскри, а руки із матюками потягнулись до Триглава. Непомітний прийом і  парніші руки розлетілись на боки. Оніміння хвилинне - парніша поплентав до своїх старичків.
- Вибачте, не знаю яке ваше імення, - мовив Золотий. - Піду звідси.
- Мене звати Алла, а тебе?
- Золотий.
- Золотий?... Ти світиш! Я хочу... Ми зустрінемось. – Пророкувала – не питала Алла.
Триглав зайшов у свій кубрик. Присів. Думками полинув у Край. Що залишилось, виросло на згарищі? Що вродить? Стиха, неначе схлипнуло серце:
“Мамо, Тату, Ольвіє
- Вас люблю!
Минуле і майбутнє Надії!
А що в теперішньому є?
Полум’я  священне,
І Час життя верстати!
Так було - так буде,
Дух вершини долає!
Так світло із глибин іде
- Самотньому  ясу співає...
Спотикаюсь,
Не каюся і не караюсь!
О, Боже, мене святиш:
- Благословенний Будь!
Іди у висоту віками -
Так здійснишся увесь
 В любові чесними Ділами!
Вогонь спасенний -
Нести у Край!
 Свій Дух ядерний!...”
....Шикуватись на вечірню перевірку! – долинув із далини голос старшини. Триглав стрепенувся із подорожі небесами думок, вписаних у блокнот. Поправив табуретку, підтягнув ремінь, подався у коридор. До строю тяглися із клубу солдати. 
Не знав де прилаштуватись. Врешті став у кінці шеренги. Старшина проводив вечірню перевірку солдатів, вільних од служби. Вкінці ледве вимовив прізвище Триглава.
 -Я! – відгукнувся Золотий.
- Розійтись, отбой! – Скомандував він. Молодь одразу подалась до койок. Старики поволі. А діди враз, чорною хмарою обступили Золотого, наступаючи, щоб загнати у глибину коридора.
“Щоб не з-за спини напали?” Блиснула думка - відступив у кут. І гарячий до білого, і  подзвін молоточка Обраного, і стріла кулака-молота вдарила у розпечене –  удар вибухом відкинув... Підхопили летючого навзнак – понесли у сушарку. Кола зникло.
Золотий спокійно розстелив ліжко. Роздягнувся. Склав мундир на табуретку і ліг. Тривога не покидала, сон не брав. Готовий до найгіршого, коли забивали пряхами непокірних молодих, а тут він завдав такої ганьби діду.
По перевірці чергового по полку, Золотий почув скрип дверей сушарки і шаркання по підлозі у проході між ліжками. Золотий стиснувся у молот, щоб вдарити по гарячому: дзенькіт молоточка... Зупинка у проході, поворушив ногу, сказав.
- Послюшай, - мовив м’яко, а навіть боязливо.
- Що треба? – Стримано запитав.
- Поговорить треба.
- Відбой,  завтра гарно поговоримо.
- Я так і скажу - поговоріш завтра.
- Мудро – нині не час.
- Так мудро – нині не час. - Повторив і  почалапав до сушарні дідів посланець.
 Триглав заснув, але хтось сторожив його життя.

  Розділ – 19.
По сніданку, шикування на лінійці. Діди, старики, зелені – в ранжирі служби. Громіздкої статури капітан Івашин походжає туди-сюди, спроквола поглядає на групи обслуговування матеріальної частини стратегічних літаків ТУ-95. Сьогодні він тут востаннє – далі служитиме у жаданому Краю – теж на стратегічному аеродромі і підвищеним у званні та службі. Тому уже не тут, у тих пісках з полігоном випробовування ядерних зарядів. Тому у Край з людським кліматом, салом, горілкою і, кажуть, статними красунями. Неподалеку нього тупцює  замполіт: дрібненького зросту, сухорлявої статури Косухін. Насторожі старшина надстроковик.
- Командуйте і рапортуйте начальнику, - розпоряджається замполіт. Старшина виконує і доповідає про стан справ за неділю.
- Муха! –  Капітан називає прізвище білоруса.
- Слухаюся, товаришу капітан!
- Скільки?
- Досить три доби за три години.
- Шагом марш на гауптвахту!
- Єсть! – І притишено до дідів дідам. - На курорт!
- Триглав!
- Я!
- До кого я?
- До вас, товаришу капітан!
- Не до мене, а до статуту – п’ять  нарядів на кухню!
- За що, товаришу капітан?
- Мовчати! Драчун, бан...
- Але не я...
- Два - за прирікання! – Сміх між дідами. - Зелений, відповісти не вміє як Муха, бан...
- Банан! – котрийсь із дідів гукнув.
- Поняв, баннн...ан! – Посипався сміх по шеренгах.
- Слухаюсь..., товаришу капітан! – Стримано мовив Золотий, щоб не подумалось йому пожартувати над капітаном.
- Старшина – забезпечити виконання! Інших відправити на  аеродром!
На плацу стояти залишився Золотий. Не здивований – байдуже стало до служби. Правда - не брехня, дріб’язок славослів’я, славолюбства, хвальба і зневага –   не ведуть до висоти, не світять майбутньому, марнота розуму!
- Ти чого, як вкопаний? – Запитав Юрас.
- Я?
- Спортсмен не падає духом: маєш волю - витримаєш несвободу.
Підійшов Ізат. – Я теж відробляв наряди, за свій мусульманський характер. Юрас - не азіат, але на кухні свій... Ідемо, старшина кличе. Нині заступаю черговим по кухні. Будемо разом.
Через два дні Триглава звільнили од нарядів, оскільки потрібно було зібрати команду для змагань з легкої атлетики, ігрових видів спорту між полками. Косу хін доповів Івашину, вичитав у документах: “Золотий Триглав кандидат у майстри спорту”. Значить,  може.
Викликали із наряду, капітан сказав: - Переможеш - не ходитимеш у наряди. Старшині скажи, щоби замінив, а сам готуйся, всі спортсмени бігають, грають м”ячем, кидають, штовхають і таке інше.
- Слухаюсь, товаришу капітан. Але то не справедливо.
- Не понял, що не справедливо?
- На мене напали.
- Справедливо? – Повторив капітан. - Що таке справедливість? Звідки вона, чия справедливість?
- Із правди.  Справедливість - дочка  правди.
- А що таке правда: я капітан, ти  рядовий і не може бути на твоєму боці правда. І до того, бандерівець. Старшина показував твої книжки, писані не по-нашому, сорочка націоналістична, і ще якісь камінці нанизані на нитку – все сказано.
- Народився - уже винуватий?... А книжки писані  мовою мого Краю. Не заборонені. Хіба царизм забороняв. Така  правда, така справедливість. Не смію питати, де ви народились, батьки хто, ким були?
- Ну, я-то взагалі руський: родом з Якутії, якут я, по-старому. Запитав тебе тому, що переводять туди по службі, звідки ти родом. Чи правда, що там ненавидять руських і називають москалями та вбивають?
- Вас вчили ненависті, а не історії: як може бути якут руским?
- Я комуніст... І газети читаю, радіо слухаю, телебачення дивлюсь.
- І не знаєте хто звозив у моєму Краю до центру міст і сіл вбитих, а під дулами автоматів приводили матерів, сестер, дітей, старих дивитись на жертви... Хто не витримував – вмлівав, їх вивозили в Сибір. Мою бабусю розкуркулили  та з неповнолітньою донькою вислали у Воркуту. Там повмирали.
Мама не плакала, не вмлівала, бо нас було п’ятеро дітей – один вижив я.  Добровільно поїхав довбати вугілля - будував комунізм. Тепер служу комунізму в армії.
- Я винний, а мені їхати із сім”єю, розумієш?...
- Їдьте, товаришу капітан, добре із добрими людьми добрих намірів. Мене теж учили історії, що у цих краях басмачі вбивають русскіх. Наші предки, як і казахів, узбеків,  таджиків, грузинів, вірменів, чеченців, мордвинів, бурятів, татар та народів Крайньої Півночі, Алтаю, Далекого Сходу не завойовували, не вбивали русскіх на їхній землі, собірателі земель! Нападали – гинули у Краю чужому.
- Ти дивний. Здаю службу твоєму земляку – закінчив академію, можливо, тебе зрозуміє. Іди і перемагай.
Золотий повернувся до виходу. Капітан усміхнувся.
Привілей, подарований капітаном, тренуватись - став любов”ю до казахських просторів-степів, коли бігав кроси, безмежними просторами, під палючим сонцем, розпечених пісках. Степове марево ген, звідкись буттям чи небуття, винесло казаха  сяєвом, на візку в упряжці осла: ява древньої цивілізації,  вимір легендарного народу наближався... Казах зупинявся, і запропонував підвезти до містечка. Триглав подякував за увагу і пояснив: тренується, спортсмен.
- А моя була подумала самоволка, - мовив аксакал, усміхнувся і додав. –  Другий раз хотіти будеш, підвезу!  Звідки твоя буде?
- Із Краю.
- Далеко тебе заслала, як Шевченка твого цар. Тут земля трясе: бомба, полігона,  аеродрома. Повертайся у Край здоровим.
- І ви будьте здорові, запрошую у мій Край.
- Моя тут, моя тут умре – так добре буде.
 
Розділ – 20.
Дивне відчуття перетворювалося в голос, а думки творили голос віщого. Діалог думок – сувої: причини-наслідки, заперечення-висновки, передбачення-дії. Було, за помислами - відбувалося дійство, про яке згодом дізнавався.  Правда – знання того, хто іде в гору Волею - подобається Богу.  Думав, він не закінчується у собі: є знаки, символи, які управляють ним, творять його думки, формують долю...
Перемоги в легкій атлетиці, залюбки заганяти у ціль м’ячі, на рингу забавлятися боєм і віддавати перемогу просто, зазвичай, як іти, дихати, писати листи Ольвії, думати-мріяти...
Після сніданку, днювальний гукнув Триглава до начальника. Доповівши про себе, Золотий чекав, що, можливо, знов за бійку між дідами полків – йому наряди на кухню.  Та то був новий начальник, майор. Не спішив картати “молодого”, що втрутився у розбори, за “своїх дідів”. Натомість - наказ бути старшиною.
- Ти той, хто потрібний, - сказав академік-майор Підвальний. – Папка твоя поповнюється дивними записами... Не маєш порушень, провин, а якісь дивні звинувачення міліціонера: ніби примусив його кинути револьвер у каналізаційний люк. Старшині, мовляв, щось зробив таке, що він не міг встати з очка. Словом, все щось відбувається навкіл тебе, а приписують тобі: таке можеш і твориш. А тут, мені  потрібно навести уставну дисципліну: без дідів, стариків, молодих. Здається, вони тебе, якщо не поважають, то бояться. Особливо, коли став на їхній бік у бійці із... ракетоносцями – святкували  перемогу і хвалили тебе. Міг не втручатись, адже через них  потерпів.
- Солідарність, однополчани. А кара? Не моя і  не караний. Караним стає той, хто себе таким визнає нечесним.
- Ти достойно, вірую. Підготував наказ про присвоєння тобі звання молодшого сержанта, службове призначення, підвищене жалування.
- Дякую.
- Міг би відповісти по уставу, але я би не почув подяки, товаришу молодший сержант! – Майор усміхнувся.
- Дозвольте іти?
- Почекай. Ось прийшов лист від Ольвії: звертається з проханням дозволити їй приїхати до тебе. Я дозволяю: тобі належиться звільнення. Візьми сержантські  погони, парадний мундир, щоб стрілочки світилися.
- Дякую, дозвольте іти?
- Прошу, - майор дружньо усміхнувся, поплескав по плечу. – Славний ти хлопець, сказав чистою рідною мовою.
- І ви, товаришу майор, славні честю.
- Борис Борисович,  коли один на один, поза службою, розумієш?
- Дякую.
- Ідеш дорогами Шевченка, Сковороди, бережеш-любиш вишиванку, – не питав, а   ствердив майор-академік Підвальний.
- Ідучи впізнаємо правду і брехню, відтак досягаємо мудрості, честі, справедливості. Дозвольте іти?
- Іди!
“Навіщо Ольвії послав вірш, - картався Золотий. - Чому не написала йому, що хоче приїхати? Переконав би не їхати, відмовив! Нема у них надії у майбутнє... Ні! Ні! Не буде, бо там, далі чомусь йому іти одиноким, самотнім -  епіцентр випробування!”
- Ти чого, наче після підземного вибуху? – запитав Ізат.
- Вибух? Випробування? – повторив Золотий. – Приїжджає Ольвія.
- Радуйся, а не печалься!
- Тішитись?... Приїздить! То ядерне випробування: двигтить-трясе, гойдається під ногами, тріщить і хочеться впасти, заплющити очі - проспати допоки минеться... Але то не та бомба, що згасає і випробування минає.
- Ну, але  вона... не ядерна! – Пожартував Ізат. - У неї теж..., як у кожної, як у всіх... Чи ти ще не пробував?
- Ізате, тобі таке в голові, соромся. То ж не в Іртиш стрибати, щоб скупатися.
- Зрозумів,  не пробував... Проінструктую, як треба діяти.
- Гей, не смійся. У мене не було і нема часу на дівчат.
- Так і повірю Золотому -  небо посилає, як ангела.
- Та ні... Зрозумій, познайомились випадково, там, де вчився у школі: ні сіло ні впало, приїжджає. А я не готовий до такого майбутнього.
- Ти не ясновидець? А хто готовий, не думай про таке. Зустрінетесь – покохаєтесь і майбутнє побачите, разом легше і ближче воно. Ти ж бачиш, як наші солдатики обслуговують жінок офіцерів і це компроміс, морально погоджено. Їм давно, через оті умови служби відвисало, відсохло, то якому Генсеку скарги писати? Хіба жінки винні, хіба їм не хочеться? А до тебе - сама, офіційно, я б скакав через койки. Бери нині, бо завтра не зможеш. Знаєш де служимо. Бачив, як танки, мов сірникові коробки, перекидаються, як дуріють верблюди, стада овець, кіз, а ми, як суслики, котрі давно із тої зони повтікали, запаковані у бетон. А що буде, коли само рване і вирветься на поверхню, а ми будемо на аеродромі? Отак! Не панікуй, вперед!
- Не дай Боже!
- І я  прошу Аллаха, щоб не допустив такого.
- Дякую Ізате, ти друг, радиш як собі. Вона прекрасна, але справді щось мені не...дозволяє.
- Не заїкайся. Наші роки вже мають право на дівчину, жінку: ліпше вчитись завчасу, аніж потім розводитись із законною. А це, що за пагони?
- Начальник, розумієш, приказав бути старшиною і...
- Вітаю! Тепер, як прямому своєму начальнику, інструкцію видаю... за одне ухилення од мат. часті.
- Приватні діла справами службовими не підмінюється, Ізате Кудратов.
- Ти такий весь, немов зітканий із всяких правил, законів, уставів і, напевне, монастирських статутів.
- Достатньо справедливості, правди, поваги і простої вселюдської любові.
- Романтику, маєш рацію. Золотий - висока проба. Віриш - інші такі ж, але...
- Ізате?
- Що?
-Дякую! Ти мені допоміг.
- Так  звично, по-людськи.
- Тут чужі ми - складно людині з Великої букви.
- Справді, ти інший, - усміхнувся Ізат. – Навіть наші діди вірять і запросили нині на вечірку в сушарню. Словом, букет нашої екзотики буде. Тим паче, ти вже начальник. Аксакалів у нас поважають від малого до строго.
На ранковому шикуванні підрозділів військової частини, було прочитано наказ про присвоєння рядовому Триглаву звання сержант і призначення на посаду старшини технічного підрозділу. Майор наказав відправити відділення на матеріальну частину аеродрому. Золотий належно скомандував, що було відзначено командиром.       
            
Розділ – 21.
Настав день і час коли було сісти на лайнер і їхати в містечко. Майор звільнив на добу із броньованим місцем для “родички” у будинку приїжджих. У той же день Золотий отримав не солдатські три рублі шістдесят копійок “на махорку”,  а 17 рублів! Випрасував мундир, начистив чоботи. Одягнувся. Позирнув у дзеркало. “Чужий!” Подумалось йому.  Ізат тут же прокоментував.
- Зібрався, як до браку!
- Брак, у нас, в Краю - погане слово - браку не буде! По-нашому – одруження. О, Друг! Дружина, як для Князя Рать!
- Ціла армія?...
- Що маєш на увазі?
- Добре знаєш: дівчат треба міцно любити аби їм подобалось і ще хотілося... приїздити.
- Маєш досвід?
- Радити легше.
- Ото-то! Але я тебе... не послухаюсь.
- І не сумніваюсь, ти ж аксакал!
З балачкою підійшли до “лайнера”. -  Сідай і думай що радив, – сказав він, потиснув руку.
Триглав забрався під брезент. Сиділо кілька офіцерів і грали в карти. Жінки в уніформі і цивільні повертались до квартир. Була знайома Алла із вечора танців. Кивнула головою, як вітання. Кучері гойднулись хвилями, очі спалахнули жаданням, блиском. Уста злегенька розтулилися - показала кінчик язичка. Вдав - не збагнув. 
Машина рушила: дорога втікала у далину. Уникав очима її погляду на собі. На станції  першим зістрибнув на бетон. Рушив до станції – його настигла.
- Солдатику, швидко виріс! Звання, посада. Не втікай од мене!
- Це вам здається, я просто іду.
- Гарно кажеш, але чомусь соромишся. Чи вдаєш, щоб сильніше сподобався?
- До мене приїжджають і спішу зустріти поїзд.
- Напевне... родичі?
- Вам цікаво?
- Ти просто ідеш, а я просто питаю. Але я вже прийшла, у цьому будинку квартира 45. В гості зайди – уже запрошую.
- Дякую, - вирвалось звичне виховання Золотого.
- Чекатиму, коли? – Мовила, зітхнула. – Ти сильний. - Повернула  до підї”зду. 
Було ще кілька хвилин до приходу поїзду. Подумалось Золотому: немов оголені нерви, сум”ятя  почуттів - радість і тривога, початок і кінець... Чому ТАК? Що ТАМ? Час! Призначення! Розвиток!  Дух неспокою... Насолода гіркотою душі...
- Золотий! – долинув голос Ольвії.
Поглядом припав до образу богині, що наближалася світлом. Рушив навстріч -  руки розвелися і згорнулися крилами обіймів.
- А я переживала - не прийдеш, - мовила стиха голосом чистого джерела.
- Так не буває... Ти прекрасна, - відповів схвильовано. Трималися долонями об долоню, поглядами очей в очі.
- Твій вірш покликав у цю дорогу.
- Дозволь взяти валізу?
- Так. Ось адрес де я зупинюсь.
- Ідемо, - усміхнувся радістю Золотий.
Чергова дала ключ номера кімнати на першому поверсі. Золотий відімкнув.  Невеличка кімната,  двоє ліжок і тумбочки біля них, телевізор, килим,  стіл і  чотири крісла; кухня, ванна, туалет.
- Тут можна всю відпустку відбути, - мовила Ольвія, скидаючи туфельки на високому каблуку. Красиві, смагляві ноги, мов полум”я, струменіли до кола, закритого шовковою рожевою сукнею, скриваючи таїною тонкий стан і вітряні  парашутики грудей; і рук-лілей, і високу шию, і чарівне богині-обличчя, і  хмару чорного волосся модної зачіски – ворожили–п’янили Золотого. І він шукав своє значення  призначенням аби не стривожити, не впало, тим паче не зруйнувати основу майбутнього, де не миттєвий образ чару. 
– Я привезла домашнього частування тобі.
- Дякую, Ольвіє!
- Зніми кітель, чоботи - присядь поки впораюсь із столом.
Було душно. Відчинив вікно кімнати. Єдина вулиця містечка і степовий захід Сонця. Рожеве проміння обрамлювало, двоповерхові будівлі. Промінь приліг на задуму Золотого: її, його майбутнє?... 
- Прошу до столу! – мовила велично. Стіл і свічка. Печиво, вино, хурма, ізюм, шоколад. Підійшла. Стала поруч. Поклала руку на плече, прихилилася, сказала. - Не будь самотнім, як у вірші, я буду з тобою завжди.
- Призначення дається для виконання.
- Долю можна змінити.
- Куди, у що, ким і для кого?
- Для нас і майбутнього... А нині наше свято зустрічі і ти уже не самотній.
- Дякую за твою любов.
- Я люблю тебе, як... єдиного.
- Людяність є любов, і я люблю тебе Ольвіє. Я ще не пив вина і не знаю його смаку, але ти його хочеш і тому спробую із тобою. – Золотий розкоркував пляшку Кагору і вхлюпнув  у  склянки. – Скажи Ольвіє своє призначення тут? Ми не знаємо себе і один одного. Ти вибрала найскладніше рішення собі, а я не знаю, властиво, не задумувався про нас, і щось є між нами...  Майбутнє – моя самотність!
- Але це не означає, що нема мене, мого місця біля тебе! Я тут і тост посвяти -  бути з тобою твоєю, хоч одну мить у миті майбутнього. Я буду тобі... рабою! – Щиро усміхнулась. - Цей тост п’ємо до дна – сповни волю мою, любий.
Золотий вмить побачив марево “Вітру”, Вершницю у сідлі золотому: грива замережила обличчя юнки і сяєво зоряних очей магічно притягувало, зближало, і уста-устами злились в єдиному поцілунку... А цокіт копит гримів Вітром і Ольвії солодкі уста, і радість сяйва очей він відвів – бачив їх здалеку... Вино молодості збагнув: хмільна міць чарів, щем музики інстинкту, жадання насолоди плоті, але свідоме  заперечення минулого і призначення майбутнього - не знає, та вони володіють ним. І промовив, якнайспокійніше, найрозсудливіше із людської любові серця, щирості розуму, що миттю клекотав безумством.
- Ольвіє, так не можна.
- А  мені, здалось, наче Бог мене поцілував. Тепер знаю самотнього поцілунок! – розчулену сльозу ронила Ольвія. – Я щаслива, мов брата знайшла!...
- Ти розумієш чому так?... Ми не знаємо минулого!
- Розкажу про себе... Дід і бабуся були переселенні, як в куркулі, в Казахстан... Мої ж батьки зустрілись у Татарстані, на нафтопромислах, по комсомольських путівках. Переїхали у Приморський Край для життя. Я чула їхню мрію про рідний Країну, як клекіт журавлів про вирій - тому зустріла тебе... Люблю тебе, і  хочу повернутися у край діда, бабусі, батька, матері - кличе серце...
- Дай серцю волю – заведе в неволю. Рідний Край без...дому.
- Чому так кажеш, а батьки?
- Їх знищило випробування вірусом системи.
- А брати, сестри? Родина?...
- Вірус... з”їв усіх. Мене врятувала мама і риба Великого океану. Краянам... небезпечно знатися із сином буржуазного націоналіста, бандерівця.
- А мені Однаково, не боюся! Наллю ще вина, хай добро не смутиться цю найкоротшу мить зустрічі. А майбутнє? Яким буде – ми не боги щоб вирішувати, - дещо з хмелем сказала  Ольвія. – Ми його творці!... Я забула, маю японський диктофон, послухаємо музику... Люблю слухати  Поля Моріа, Едіт Піаф, Джо Дасена і, звичайно, Азнавур...  – Полинула-розлилася світла, легка мелодія. Ласкава мана оповивала розважливістю, насолодою. Ольвія запросила Золотого до танку.
- Я ніколи не танцював, а тут не ринг, де танок бою.
- Навчу, - взяла за руку і повела мелодією. Він у галіфе, шкарпетках. Вона у своїй бальній (думала) весільній сукні, босоніж - ішла по росах шовкових трав легко, граційно – дивним маревом. І мережилась буйна грива “Вітру”, і богиня в золотому сідлі із околом сонячного обличчя, із в’язкою  косою. Він почув клич минулого у майбутньому: “Не спокусися сину  любов”ю юності, що як буйний цвіт ранньої весни: буде мороз, будуть бурі, буде град, злива на заборонений плід... Обморозиться, пораниться, облетить квіт – не відродиться буйно заквітле!”
- Люба, Ольвіє, - пригорнув, стиха промовив, - я повинен іти... Останній лайнер, а дорога звідси далека.
- Любий, я з любов”ю їхала ...
- Зрозумій - не хочу загубити майбутнє.
- Ти про себе подумав – не загуби себе. Ми разом будемо!
- Не час, нам... Власне, ще блукаємо із минулим. Ти дивовижна і вчинила божевільно, приїхала у цю прокляту богом зону. Моя кара за характер, за право бути собою, вибирати свою дорогу – пройду цей вірус випробування.
- Дорога? Куди веде, скажи,  піду за тобою?
- Не знаю, але є призначення чогось власне мого - так тримаюсь у цьому світі. Я ЩОСЬ можу творити... Завтра прийду і проведу тебе. – Золотий взяв козирку, підтягнув ремінь, поправив кітель. Легко відчинив двері і вийшов у тиху ніч, освітлену ліхтарями в степу Казахстану.
Лайнера не було. Кілька годин - дійде до казарми. Але ж знову, із марева, на своєму возику їде аксакал. Запросив сідати, бо далеко іти.
- Поважний аксакале, виринаєте богом отих безмежних просторів, синього високого зірчастого неба, володарем  прадавнього часу тепер.
- Тебе впізнав юначе, тому запросив  підвезти, не ворог...
- Не маю ворогів.
- Безпечний - собі ворог, - усміхнувся аксакал, поганяючи маленького ослика.
- А ви чому не виїжджаєте звідси - тут оте вороже пекло трясе?
- Іртиш тримає, промовисті степи, могили предків: не страшні мені громи підземні, що б ю т ь...Поїду, чия буде земля, коли настане день вільний. Ворог від свого меча згине!
- Ви басмач?
- Звідки знаєш?
- Мене називають бандерівцем –  вчать такої історії.
- Невчителі юди! Бандерівців знаю – разом добували золото Колими юдо комуністам. Бандерівці чесні, мужні, витривалі, добрі люди. А Триглав був у них...
- Хто-хто?
- Триглавом величали, розумний, старший, із Києва родом.
- Із Києва?...Чи ще щось знаєте, що розповідав про родину?
- Його швидко кудись забрали: звідти, казали наші, не повертаються живими.
- Дякую, аксакале, далі  піду сам!
- Своєю дорогою, юначе, іди, як Триглав!
“Іду, Аксакале, дорогою Тата, як передав мені ти Його, за приклад!” – Мовив дукою. Стояв, поки марево Аксакала розчинилось у зоряному небосхилі сипучих пісків молочного шляху. Рушив неспішно, щоб прийти після підйому. Після сніданку поїде і проведе Ольвію. Прикро, що нема де купити букету, щоб подарувати на прощання: всі гроші віддав би, хоч за одну квітку.
Світало. Наблизились туманні околиці містечка, а поодаль марив аеродром розмитими силуетами  ядерних літаків. Позаду загуркотів лайнера – час офіцерів перевірники на підйом підопічних підрозділів, цивільній обслузі медсанбату, працівників їдалень солдат та офіцерів. Обігнав лайнер Золотого, дмухнувши димом, спаленої солярки. І враз, квітка з неба, на бетоні чорна троянда!? Підняв, вдихнув аромату, поцілував. Біла хурделиця закружляла з ним під якусь, ніби серця мелодію. Чув небесну гармонію - танок вальсу пари: вона – у білій, гаптованій сукні марева, срібних туфельках, німбом золотої коси; він у  вишиванці, білих лляних штанах, широкий чеканкою золотою оздоблений черес, шкіряні жовті  постоли. А Вітер креше підковами іскри зір - стелиться Чумацький Шлях, Танцюючому  із  Чорною Трояндою Аллою!
У казармі, в склянку  набрав води, для троянди. Не було для зустрічі - буде  прощанням, думалось Золотому. А серце не годилось з думками і стиха ронило сумні перли: невідоме призначення неба...
Золотий постукав у двері. Ольвія чекала його на прощальний від”їзд  у невідоме майбутнє без його любові. Побачила троянду - затремтіла квіткою серед пісків безмовності: вітер замітав її дорогу, а вона іде за цією трояндою, несе її у майбутнє.
- Я тебе розумію, - схлипнула на його плечі, - ще сильніше і сильніше сестринською любов”ю  тужу...  І вдячна тобі... Буду достойною, незалежно чи  зустрінемось у майбутньому. У цю ніч бачила тебе іншого, власне, твоє призначення, якому служиш... Велика риба, як дельфін, припливла із глибин небесного океану до мене і передала дивний знак майбутнього про тебе... Сказати що це, не можу. Тебе люблю – повертаюся додому. Я готова, ідемо.
- Ідемо, поважна панно! – Такі пишні слова явилися  Золотому, яких не казав ще. – Ти достойна майбутнього і дороги людські зійдуться судженим. Дякую панно, ти з”явилась у моє життя щастям щирого почуття любові.
Золотий ніс валізу. Вона - троянду.
Станція. Стих гуркіт поїзду. Відчинились двері. Зійшла провідниця, квиток перевірила. Ольвія пригорнулась і тремким цілунком попрощалася. Віддалилася, відступила кроком, повернулась, піднялась східцями у тамбур. Помахала рукою.   
Потяг рушив, гуркіт коліс летів у далину, стихав прощанням. Печально, як клекіт журавлинний...

Розділ – 22.
Одлуння зустріч і розставання з Ольвією, били дзвоном думок. Такому вчинку бути! Не вершиться величне кохання безвістю Родоводу. Почуття – символ власної страти і перемоги! Чи міг збагнути? Ні! Чому? Перечить майбутнє - нинішнє манливе!
Здійсниться випробуванням молодістю вартістю майбутнього! Як батько?  Аксакал передав правду прикладу його!
   Сержант Триглав у гімнастерці, в пілотці з червоню п’ятикутною  зіркою, якій служить і яка... вбивала, вбиває... Роди, Нації, Мови, Історії, Культури, Традиції, Звичаї, Символи, Знаки націй, народів, племен... 
 “Струнко, старшина на вихід!” – подав команду днювальний. Поправив пілотку, ремінь, осмикнув гімнастерку. Позирнув у дзеркало. Замкнув каптьорку. Кроки лунали у порожній спальні. Солдатам показують кіно. Біля днювального підполковник. Підійшов, стройовим кроком, відрапортував, представився.
- Вільно! – наказав підполковник. – Зайдемо у Ленінську кімнату.
- Єсть!
-  Присядемо. Необхідно побесідувати.
- Слухаю товаришу підполковник.
- Ви сказали слухаю, а не слухаюсь, чому?
- Слухаються звірі дресирувальників, а слухають ті, хто розумно виконає команду.
- Незаперечно і  аргументовано. Але ви... надто молода людина аби так судити?
- Не можу відповісти.
- Чому?
- Я той, хто є тут, перед вами. Допускаю, що є для чогось призначена людина – такою повинна бути, не заперечиш самовільно інакше.
- Інакше, т о що? – Триглав мовчав. -  А, якщо обставини заперечують? Не кажу про ідеологію, що є ключовим у державі і  кар’єрі  громадянина, особливо вашого віку, здатного до... справи демонструвати переваги нашого суспільства та і розвитку своїх особливостей! – Підполковник було хотів сказати до “неадекватних дій”, але пропустив, бо погроза вплине на  відвертість цього типа.
- Обставини, ідеології створюють люди, а інші вирішують і здійснюють майбутнє.
- Тому ви відправили свою дівчину без того чого приїхала сюди? - Враз змінив хід мовлення підполковник.
- Ні, не тому. Я думав про причини і наслідки після того, що незалежне од мене з Ольвією.
- Які вони?
- Казати не можу, бо не чую голосу майбутнього.
- Чому? Чому їй  не сказав?
- Ви знаєте те, що правда між мною і Ольвією: інакше не виконається призначення людини.
- Догадуєтеся чому я тут і звідки?
- Ні.
- Особливий відділ, зацікавився незвичним характером-психологією  сержанта Триглава. Та що характер! Вчинки стверджують, яких ми не можемо пояснити? То зброя, яка або загрожує, або переважає сучасну ядерну.
- Статуту не порушував, дисципліни дотримуюсь і вимагаю того ж од підлеглих.
- Надто правильно все, як і дивні наслідки після інцидентів із тими, хто чимось вам зашкодив. Ви вірите у бога?
- Якого бога?
-  Ти не знаєш бога... А чи є бажання вчитися на благо служіння рідної партії?
- Так. Я буду вчитися завжди.
- Але та наука, про яку йдеться, не носить відкритого характеру - пропонуємо навчання у військовій розвідці. Відповіді зараз не вимагається.
- Ні!
- Обдумай, ти радянська людина і зобов’язані перед партією, батьківщиною своїм щастям будівника комунізму.
- Ні.
- Інші... спішать туди  будь-як, престиж!... Туди втікають, просять політичного притулку,  нас дискредитують,  пишуть пасквілі на нашу прекрасну дійсність а ти?... 
- Моя Батьківщина тут і призначений бути тут. Дякую! Товаришу підполковнику, дозвольте іти.
–  Пошкодує, - мовив той і кивнув головою: мовляв  іди  до свого кінця. Трилав зачинив двері. Підполковник  вимкнув диктофон. Подумалося йому: чому сержант не спокусився і чому  не вдалося його переконати?... Здавалося не він, а сержант своє чинив. Все сталося навпаки. Ніби згоджувався із Триглавом і відповідав на його питання.   Прослухає запис - напише рапорт.   
            
Розділ – 23.
- Не розумію! – Дещо нервово мовив командир Золотому. – Чому тебе відправляють у Епіцентр Випробовування? Це ж пекло! Чим провинився?...
Триглав збагнув: “Його заперечення і вердикт підполковника.” Натомість сказав. - Я повинен ЩОСЬ створити.
- Та ти не знаєш що ЦЕ і чому ти? Є нарешті їхні піддослідні кримінальні!
- Вибачте, Борисе Борисовичу, дозвольте іти. Буде добре. Так вони жадають, але по-їхньому не буде. Тут один розмовляв із мною.
- Хто, коли?
- По відї”зді Ольвії.
- Підозрюють.
- Нема у чому, бо не проти людяності. Я прагну свободи Краю і тільки.
Майор обняв сержанта, поплескав по плечу, сказав:
- Якщо так - виконуй своє призначення.
- Слухаюсь! – Вийшов із кабінету. Біля казарми чекала машина із капітаном. Сів, рушили. “Куди?...  Аксакал казав про підземне пекло.”
Повзла година  за годиною по пісках-дюнах, з перекотиполем, тушканчиками, свистом вітру аж сонце полудня сягнуло. Нарешті зупинились. Чекали. У цивільному, літній чоловік, розпорядився сідати Триглаву у БМВ.   Замкнули люк. Пристебнулися ремні. Ввімкнувся двигун. Машина рушила прямо.  Піщана куряву  степу стелилась дорогою на південь, безмовно таїною пісків.
Єство Золотого світилося синьо-оранжевим сяйвом. Вулканічна магма кабіни  пливла, гуркотіла. Тремтіли стрілки манометрів, повзли стрічки синусоїдами  на екранах.  Рев двигуна  шаленів, рвався швидко до вибуху-розриву. І враз за оглядовим віконечко чвалом-риссю Вітер, а в сідлі золотому Мати із вінком чорнобривців і жменею чистотілу. Коло... Корона Сонця і... море-океан сині-сині, і  Риба різдвяного  Вечора - підняли від смерті до життя...
Момент злету висоти чи низу – безперервний лет, безмірний час, безмежний простір і все у яснім ясно сяйво живе, і, зникаючи, оживало, розвивалось, напоювалось, омивалось росою, і розквітало, і творилося життя, і вмирало у продовженні руху, лету радісного болю захватом життя... Рух, Буття, Історія Прароду Цивілізації Трисуття – Призначення: Здобути Епіцентр Випробовування Потойбіччям, Минулим, Теперішнім  Досвідом  для Знання Майбутнього!
Безмежжя Часу у Часі реальному життя Золотого - Завершено Епіцентр Випробування Нації Краю! Знаки, Символи, Звичаї, Призначення  7500 Часу - Відкриті у Краю! 

Розділ – 24.
Золотий Триглав Повернувся. Люди не знали імені, прізвища - роду його не пам’ятали. Стояв білий серед розвалин споруд, здичавілого саду, іржавого реманенту, на милиці журавля криниці, трухлявих цямрин, забур’янених грядок квітників, огороду, зарослих барвінком стежок Роду Золотого. Стояв  у вишиванці, лляних гачах, чересом опоясаний, жовтої шкіри постолах; на плечі, плетена червоними і чорними нитками торба. Розкрилися кулаки – руки мечами, а на долонях-вістрях пальців, світяться осяйно корали праматері Роду Триглава.
Білий втер підіймає білі хвилі чуба. Біла борода, окреслює засмагу обличчя.  Очі чисті - світять зоряно. Густі білі брови тримають високе чоло неба. Думає Золотий: “Світлом у Світло іду. У Світлі - Світлий Край тримаю. Так Є, Так Буде вічно! Світло я несу!  Щоб Світлом освітить Країну!” У гнізді заклекотали лелеки – оголосили повернення  у Край.
Дивиться у небо, а там Вітер. Мама у золотому сідлі, у срібних стременах чобітки вишневі, вишивана сукня червоними і золотими нитками - линуть над барвами-медоносами, жнивними чорноземами. А полки Батька, долинами і горами, ріками і морями, небом чистим  - стоять булатом  Миру у Краї! ...Стрічають гостей, до Столу Радості Звичаю,  Забави мудрістю, запрошують... Було - Буде у Краю!
Золотий іде у глибину висоти Краю! Сходи Віщі: відчиняється Минуле до Майбутнього. Тесаний-різьблений стіл і два ослони вздовж. Двоє крісел чільним особам побік.  Трисвічник і свічі з бджолиного воску. І Книга Родоводу. Дубова, окована, чеканкою оздоблена скриня. Патефон, платівки, радіо-VEF. Причілок-камін.  Електроплитка, начиння, титан, подушка, лежник, простирало.  Вода поблискує хвильками у жолобку - спадає у мармурову ванну і перетікає, а кафлеву стіну, до убиральні. 
Сів на чільне місце, біля фоліанту РОДОВІД із Волі Того, Хто срібним осяянням піднявся вгору. Ручка, каламар, не дописано: “Завершилося Призначення, Випробування Золотого,  Повернутого із Минулого. 7515 рік. Триглав Святослав.”
Десять років тому!... Промовив Золотий. Не зустрілись! Хай би останнього дня, години, хвилини побачилися. Що відбулось, Тату?... Мука думок, щем смутку, страждання духу огортали мене. Ще теплою, дихаючою, пульсуючою ручкою батька написав: “Тату, я Ваше Минуле Випробовування - Призначення Майбутнього Краю Духом Часу, Волею Свободи! Я повернувся Вашим Знаком Закону Управління у Краю!”
Відкрив Сторінку РОДОВОДУ: “7470 р. Повернувся із Пекла, щоб, у Краї Народження, виконати Призначення...”
“Повернення у Час мого випробування Епіцентром! Я пройшов Його як і Ви - це Пекло!  Повернулися у Край.  Що Було, чому Так? Чи Правда вартість життя не тільки двох, десятьох, мільйона, мільйонів, мільярда життів Людей? Чи Ілюзія Буття чого не вартує ні наше Минуле ані Майбутнє? Тату, наше Призначення пам’ятати  не тільки минуле, а із БРЕХНІ вивести  нащадків на ДОРОГУ ПРАВДИ для майбутнього Краю. Нині оманливе Призначення, як сакральним закляття: життя без ГРОША нікчемне, жорстоке, примітивне, минуле, ЩО нищить достойників Правди, Волі, Свободи, Любові, Миру!... Це  наше Призначення, Тату! Родовід - Спадок Майбутнього Краю!”
Розділ – 25.           
    Риба Океану, як було на Різдво, підняла із Дна Порожнечі. Осягає зором місце: все тут так, як було.
Жебонить вода жолобком. Підходить, спостерігає за срібною течією, долонями торкається поверхні, занурює - відчуває прилив чистого, світлого – прикладає долоні до обличчя - біла енергія обмиває, наснажує. Відчиняє комод. Лляний рушник сушить обличчя - вдихає літній льон ниви, мережиться... Синє-синє море-марево хвиль - лине понад чарівним світом краси Краю. Дивом сонця освітлене приміщення – настав день Золотого у Краю Світобудови.
Відкриває ранець. Бере хліб, банку меду, часник. Кладе на стіл сніданком. Зачерпує води жбан. П’є  природну силу і проголошує молитву:  “Даждь Боже Знаком Закону Бути у Краю до Країв Землі Предків, Сущих, Нащадків! Даждь Боже Правдою Мудрості Діяти, Любов”ю Друга приймати, Ворога Краю проганяти і судити Темницею! Даждь Боже Мир Краю  Вишень, Солов”їв,  Материнства, Лицарства Народу. Боже, Лабораторія Зла, Вірусами віри, звинуваченнями, обкраданням, оббріхуванням Правди, війнами, збиває Народи з Дороги Природи, застосувавши атом і погрожує ядерною війною Краям! Даждь Боже, Призначений Тобою, Буду Вершити Твій Закон Судити Вірус Зла!”
Вода і Молитва здоров”я, мудрості, майбутнього. Сонце – Висота Дороги. Земля - Краса. Край - Призначення Триглава Золотого. Світ його після Епіцентру Випробування у Краю Минулого і Майбутнього Форналя, Секретарки, Богообраного – їхнях нащадків паспорту без національності. І ліквідовані, і вирвані із Краю у вічну мерзлоту, із теплого, чистого ложа... Чужинці лягали у ще теплі перини, злягалися, народжуючи чужинців історії, культури, землі, держави Краю.
Поклав у патефон платівку Святині “Ще не вмерла Україна!” Струнко-струною Душі, Мови, Духом Звеличився. Присів на ослон. Відламав шмат хлібини, полив медом. Куштував хліб богом.
“Дійсність природного буття! Призначення, Епіцентром  Випробуванням?...”
Буйна грива Золотого спалахнула Неопалимою Купиною - палали думи  яснісої  Правди.
“Побіч плакало Немовля... Чорної Троянди, а ти насолоджувався її тілом, впізнаючи перше жадання чоловіка: коханка твоя і дружина іншого чоловіка, але ви однаково були підвладні системі стратегічного аеродрому, випробуванню Епіцентром – чим ти інший од неправди правдою?”
“Був у не свідомості і... не знаю чи так було, чи того жадав у експерименті системи?”
“Не свідомість, не знання; чи хотів, чи було - твоя правда! Ти здійснив експеримент і це правда. Ти не знаєш, не певен про наслідки?”
“Хто ти, звідки? Чому повинен відповідати за те, чого не знаю, не у моїй пам”яті, не моя історія?”
“Твоє минуле є... твоїм Я пам”яті  у майбутнім випробуванні нашої спільної історії”
“Між тим, хто забороняв мене у мові, звичаї, історії; організовував систему голодоморів, воєн, вивозив у чужі замерзлі краї - така спільна історія ката і жертви.  Не визнаю!”
“Це Знає  твоє Я і...”
“І хто?”
“Збагни минуле - побачиш своє майбутньому, власне Призначення!”
“Де був - Відрікаюсь! Погрожуєш - злодію шапка горить, кричить: “Ловіть!...” Тобі не вірять! Ти вкрав історію - присвоїв Ім”я  мого Краю! Видаєш Енські Укази заборон. Скільки їх було?... Боїшся Правди про Викрадання і Злочин, Фальсифікацію моєї Історію, мого Призначення! Час Центру Кола Зла минув! Ти розпадаєшся, як кочівник-комунізм!”
Золотий ішов Світом Прароду. Піднімався у Час, Простір Краю од Криївки свого народження.

Розділ – 26.
Поранок. Роса не згоріла від сонця.  Здійснюється Призначення секунди, хвилини, години, дня, ночі, пори, людини. Неспішні кроки вели Золотого у простір вулиць. Ішов незнаним і не знанням Краю. Тут відбувалося. Тут творилося. Тут осмислювалося. Тут Край Призначений Богом. Тут храми, замки-палаци, банки, автомобілі, охорона. Чиє це все? А люди?... Прочитати Татове Родоводу!
- Пане, хто ви і чому стоїте серед старих розвали? – молодий голос прилинув гармонією, в промінні ранкового сонця, тьохкання солов”їв, кування зозулі, Кола лелек у чистому Небі.
- Хто я, чому тут?... Бачиш журавлів у небі – Повернувся, як вони, у Край. І зозуля мені кує...
- Ходять легенди: бачать грозовими ночами - виринає серед блискавок і громів кінь Вітер, Вершниця. Ніби з-під землі виростає Лицар, зустрічає її... Будує-майструє Світлицю, а із світанком розчиняються. Казали-писали: душа колишнього прислужника фашизму, антисеміта, бандита спокою не має за гріхи. Та часи інші: націоналісти його називають повстанцем Триглавом. А я думаю: душа його сина Золотого, який підпалився із домом. Ото зозуля кує тут його безмір...
- Хто так розповідає?
- Мама. По війні її направили сюди вчити безграмотних... А ви якийсь дивний пане, неначе з того світу прийшли. І одягнені... Гарно, гарний, як міф, як ангел небесний, світите. Де ви, пане, де ти? Пішов! Хочу зустрітися! Золотий, скажи коли прийти, я буду чекати твого призначення!
А він таки є, подумала Руслана, Золотий! Розповість мамі: ніяка то не легенда, не привид, а правда. Він живий і живе тут... І молодий, аж світиться! Люблю його! Хочу Кохання із Призначеним!

Розділ – 27.

       Перегорнув сторінку: “Із Скрині візьми мапу VI-ХІІ століть – побачиш  Центр Краю - через нього протікає  Бехдетський Меридіан,  визначений у VI столітті до нашої ери Астрономами Древньої Цивілізації. Дніпро і  Ніл течуть назустріч Великому Центру.”
 Ключ на долоні. Заграв замок мелодією флейти. Поволі, мов вітром, відчинялося віко коване латунню, чеканене, різьблене: визрівали речі пам”яті Знаками і Символами Знаково. Впорядковано, як було, у його минулому житті. Одяг тканий-вишиваний, чоботи юхтові військові; туфельки вишневі, оздоблені; хустки турецькі, капелюшки з кокардами; козирка із тризубом, мундир із відзнаками; пряха із чотирикутним хрестом червоно-чорним; рукавички, крайки;  книги-фоліанти, скарбниця, документи, мапа!
...Розгорнувся Золотому Край Прароду Віків від Краю Балтійського до Краю Чорного моря; від Краю Хазарії, Золотої Орди до Краю Риму, Візантії, Англосаксів у Край Цивілізації венетів, етрусків, аріїв, скіфів, трипільців, русичів, українців!
Спалах осяяв Золотого: “Хто він і чому тут? Де був?  Чому та жінка прагне зустрічі?”
Важкі кроки, булат голосу ширилися відкриттям: дивне видіння несло-вело і зникала чорна прірва між минулим, теперішнім і майбутнім; між де був і є?... Біжить із спресованої Пітьми коридором до Світла! Там, там Призначення!

Розділ – 28.
...Велична ріка. Русло берегами - навстріч плесо сивих віків Світла величавих Предків. Золотий впізнає волхвів, ратників, ратаїв, скотарів, пасічників, берегинь, ладовиць, ляль. Сріблом-блиском Часу суворі, сакральні, горді, мужні, звитяжні, безстрашні Родоводи. Із небесної далини Русла, на білих коронах хвиль, у срібному сяйві човна плине сакральний Білий Лебідь. Щем вогнем оповив тіло, душа луною озвалася любов”ю кремінної скелі і силою вітру: голоси і одголос мелосу знаменували Призначене повернення Золотого.

Розділ – 29.
Весна. Гримить! На Краю хтось, щось, комусь будує. Ревуть скріпери,  самоскиди, скриплять крани, гурчать бетономішалки, електропили, хриплять голоси.
- Чого тут заважаєш, хто за тебе буде відповідати!? – гримнув на Золотого чолов’яга   у касці, спецівці.
- Тут мій Край!
- Не фальсифікуй: тут Богообраний і Форналь  будують - тепер націоналісти, демократи, депутати, міністри? О, тут буде Краївка! Цитадель, замок із залізобетону, телекамерами і ракетними установками “Іскандер”! Іди старче своєю дорогою - не жартуй і не заважай будувати.
- Іду дорогою Призначеною, тому тут, у  Краю Предків,  Землі  Богом Даній!
- Пане, не моя справа з”ясовувати чий край, чия земля: я прораб – платять, будую. Головний Форналь - представник Богообраного. З ними сперечайтеся чиє тут є: земля, край, народ. Вчора знесли гумус із п’яти  чи десяти гектарів. А скільки насправді, хто знає? Гітлер вивозив звідси чорнозем, остерарбайтів, Бланк розстрілював голодомором  і вічною мерзлотою – вони тут демократи.
- Навіщо дозволяєте з Матері здирати шкіру, болить!
- То демократія, добровільно, власність.
- Мене тут не було!
- Пане, ви часом не із шостої палати? Якщо ні, то мовчіть... Богообрані все можуть: підлі, жорстокі і боягузи! А хитрі замість розуму, брехуни без честі.
- Що це таке?
- То ви таки не із світу цього. Вибачте, прибули Форналь: за  простой на роботі -  звільнить, або оштрафує. Балакайте із ним, тільки не кажіть того, що казали мені.
- Отож, так будуємо Незалежну! – З висоти, зневажливо, вважаючи себе вибраним над Краєм, мовив з пастеризованим виглядом  із значком депутата. – А ти чого тут, на священній приватній власності, заважаєш будувати святе! Тобі тут не комунізм, не ленінізм-марксизм, де все було наше і нічиє, а справжній капіталізм! Ми його тяжко вистраждали: боролись за ринкову економіку, за європейський  вибір! Чому з тобою теревеню - геть звідси! Охорона, арешту!...
- Пане! Як я рада вас знов бачити! Мамі розповідала про вас і вона дуже  – дуже шокована. Лише промовила: “ Того не може бути!” Тато запитав: “Чому кажу?” Потім вони довго щось між собою говорили. Дзвонили Богообраному: чи таке можливе? Я сказала, що їм ввижається віртуальний світ – реальність ось, ви! Я просила бога зустрітися з вами і він почув. Чоловіче, бачиш Золотого – казала правду!
- Ти хвора! - Зойкнув Богообраний. - Тут не можна бути, небезпечно, ідемо геть, до психіатра! Привидом!
- Що з тобою,  фе, в штани наклав! Фу, страшно смердить! Іду з Золотим... Золотий, де ти, куди пішов? Куди мені іти? Я кохаю! Казала: Краївки не чіпати, а ти не послухав – побудую синагогу!
- Ти така курва, як твоя мама. Ще всього не знаєш, зупинися Роксолано!
- Я йому потрібна, іду коханий, іду!
Богообраний озирнувся навколо: його не бачив, привид! Нема його, нема! Перехрестився. Що діється?... Дав гроші на церкву. Будує синагогу – не допомагає. Привид ходить по Краю... Казав Форналь: вина той клятий кожушок, що взяв із  колиски Золотого: був мертвий і ожив!... Іти до психіатра! Ні, позбавлять недоторканності. Ні, він не міг повернутися – згорів! На цьому місці згорів – вітром рознесло, дощами розмило, часом стерло! А хто роками привидом являється?...  Якщо не вірити собі, то кого ти бачив? Шкода, старий в Необітованній, а молодого за сумніви в психіатричну запроторять націоналісти “Свободи”.

30 – розділ.
“Пройшов пекло комунізму. Іншого шляху не було – інша дорога зради. Не відступивши – щасливий в любові і ненависті. Доля дарувала честь зустріти достойників спільної мети свободи: радіти життю, пам’ятати, діяти за тих, кого вбивали за волю Краю. Був нагороджений любов”ю жінки – твоєї матері, святої. Був нагороджений щастям воювати за свободу Краю. Любов і Родовід? Дружина вказала на дорогу Свободи Краю. Був ощасливлений в пеклі жінкою. Любов і Втрата! Любов не вирізав із серця. Край не прощає зради. Визначить Кару. Страшно, коли Кара залишається дітям зрадника!
Чи добре вчинила Жінка, яка віддала чоловіка Свободі Краю? Чи добрий чоловік, коли пішов заради Свободи Краю у пекло? Чи та любов, коли з іншою жінкою він отримав іншу любов і від любові народилася дитина Ольвія? То життя любові Свободи Краю. Золотий сину, у тебе є сестра Ольвія! ”
- Ольвія!... – Шепіт Золотого озвався громом серця. –  Чорна Троянда загадка, послана дорогою, попередила, остерегла святу любов сестри і брата. Просте, ясне Диво Родоводу не змішане, не створене браком, а духом явленим любов”ю батька, матері, доньки, сина!
“Золотий! Золотий, відізвись!” - Линув ясний голос Ольвії.
“Сестро, знайду!”
Із наплічника поклав на стіл Шевченка “Кобзар”, Лесі Українки “Думи і мрії”, Франка “Сотворення Світу”, вишиванку, фотографії, листи з адресою Ольвії. На білий папір лягли рядки.
“Летять роки – віки за небокрай Любові // І плин небесної ріки – енергія життя у Слові.// Сягнув святої Далини – відколи суть є Мова // І думки грому вишина – Душі сакральної Основа!
Сестро, відізвись на мій клич, що правдою освячено нашим Батьком Триглавом!”  Заадресував конверт.
 На Краї гуркотіло, рокотало, скрипіло, брязкало, диміло. Іде тротуаром відправити лист у майбутнє із аномального Краю, сакральної спіралі аномального Часу. Побіля зупинилось броньоване авто. Опустилось тоноване віконце. З-за нього бовваніло щетиною обросле обличчя, в окулярах, чорнім капелюсі, пришиблене, жабиний    ніс, сірі щурячі очі.
- Підійди сюди! – просичав Богообраний.
- Вийди із машини, - подумав Золотий, - гопаком до мене!
- Пане, - мовив шофер, - то депутат Верховний.
- Що хочеш запитати, депутате?
- Власність священна, недоторканна, а ти порушуєш закон, ходиш по землі приватизованій.
- Земля Роду Триглава.
- Може була, але тепер моя, куплена. Влада моя.
- Купив бога, землю, владу і мало?
- О, Золотий! – Проспівала Роксолана, зупинилася поруч. – Щаслива тебе зустріти... Тоді ти зник, мов на небо вознісся. Я не мала спокою.
- Роксолано, сідай до машини! – безапеляційно, як із власністю повівся депутат. – Поїдемо вибирати весільну сукню для браку.
- Я ще згоди не дала, а мені потрібно побачити Золотого, поговорити про щось важне. Їдь – вибирай сам: тобі жінка не потрібна, а я не хочу браковане народити.
- Батько приведе тебе на шнурку – до кінця віку із мною не розрахуєтеся, нещасні!
Золотий важко позирнув у бік шофера – авто, спалюючи шини, ревнуло, рвонуло, залишаючи чорні сліди на асфальті.
- Ого-го!  -  захоплено вигукнула Роксолана. – Завше наказ виконує рушати тихенько, плавно, а тут... немов з мільйоном втік.
- Всяко буває, - усміхнувся Золотий.
- У тебе гарна усмішка, світла, як твоє ім”я,  Золотий.
- Але ж ми не знайомі дівчино.
- Тобі таке хочеться казати: називаєшся Золотий, а я Роксолана. Ти чув, що отой вірус казав: їхати вибирати сукню на брак... Його терпіти не можу.
- Не терпи. Відправ з гарбузом туди звідки прийшов.
- Батьки наші чимось пов’язані і я немов заручниця. Питаюсь тата, маму - мовчать. А він каже відверто: кров”ю...
- ...Змішенням.
- Що це таке? Підсунути свиню – цноту віддам тобі - буде наша таємниця, наша любов назавше!
- Не спіши, дівчино.
- Запізнитись не можу. – Взяла під руку Золотого, усміхнулась.
- Тобі доларів-євро не дам, не маю.
- І не треба: вони сплять на них, ходять по них і стелять перед мною дорогу грошима. Чому, що потрібно од мене?
- Центр Зла, – мовив Золотий.
- Лягавий, що зеків охороняв у зоні, тепер юрист, доктор, професор і мер. Каже, ніби жартує, всього Краю. Будує Меморіал холокосту. Люди: тут націоналісти похоронені і їм пам”ятник потрібно поставити, а не тим, хто з Кремля руководив, наказував, вчився убивати в Краї хліборобів, інтелігентів Краю.
- Тут була Бібліотека, Театр, Книги?
- Тепер Казино, ресторан-корабель Хайфа, маркет Сочтьомся. Богообраний хвалиться приватизованим комунізмом і розбудованим капіталізмом. Бракосочетаніє у Хайфі - хочу  бути готовою для... браку. 
- Мені потрібно зайти на пошту, відправити листа, - сказав Золотий.
- Піду із тобою.
- Ти рішуча, але чи буде тобі добре?
- І тобі буде добре, самітнику забутий! Поділюся радістю з тобою, якби навіть перший і останній раз.
- Правда не обман, одруження не брак, кохання не насилля!  Я не знав любові - не перечу знати тобі, Роксолано. Долю твою вирішили не з любові інші люди.
- Хочуть батьки із якогось страху. Не хочу їм перечити. Мені гарантується договором браку рай тут, на землі: рахунок в банку Швейцарії, Люксембурга, Італії, в Ізраїлі... – Враз замовкла. Прочитала на конверті: Ольвія! Ти її любиш,  хто вона тобі?
-  Люблю, сестра.
- Так далеко, Приморський Край!
- Вивезені із Краю... Зустрілися у час служби в армії.
- І не знав хто вона?
- Прізвище не наше. – Золотий відправив лист на замовленням.
 ...Берег. Сонце пливло небокраєм за окіл Землі – яріла золотом Софія. На південь Ріка, золотилася жива Вода. Над кручами пісні - засвідчувалися зорі.  Над нивами-просторами жайворонок підносив Небо – долинами стелився сріблом густий Туман. Зозуля кувала роки. Навіщо лічити – зійшлися пора Весни і Літа. І буде квіт і плід.
- Золотий, чому усміхаєшся? - промовила Роксолана.
- Колись був молотобійцем. Навчав коваль, вказуючи молоточком, куди кувати поки метал гарячий – живий, піддається - все кується Любов’ю праці що задумав, що потрібно, що буде людям.
- Знаєш хто потрібен тобі, Триглаве?
- Думаю, мудрую: миттю тебе люблю, як все твоє-своє життя. Чи знаю?... Ні, не... скажу: тіло дихає вогнем - розпластане для творіння себе – творіння життя Природи кохання, часу натхнення, жадання величного кохання бути єдиним твоїм і моїм тілом, єдиною душею, непохитним духом, єдиним джерелом Народження Життя від цього часу Чийогось, Чомусь, Когось? Наше промайне, як ось ця, згоряючи, летячи по небу, зірка. І буде Завтра часом, сенсом, буттям - не буде, як тепер кохання Купала.
- Я приходитиму до тебе.
- Їздитимеш Вітром у золотому сідельці, у білій фаті часом Квітів Дівчинкою-Мамою, із хлопчиком на руках?
- Ти сказав правду, милий – Правду  купальської Ночі – Ночі святого мого-твого Кохання... Кохання людей, квітів, птахів, де наше ложе із шовкових трав-отави! Я  – твоя, ти – мій, а Світ наш!
Русло ріки несе, омиває, живить кохання Весни і Літа.

Розділ – 31.
Жолобком струменіла вода – звідси, падаючи водоспадом, розсипалася, змішувалася з повітрям і краплями-діамантами дзвонила об білий мармур ванни, зволожуючи благородством розпечене тіло. Золотий легко, мов до пелюстки білої лілеї, доторкувався її тіла; струни перебирав тремтливих перс, пружного лона, струнких ніг; чарівне, глибоке зітхання мелодією відзивалося, закликало радістю участі кохання. І патефонна арія линула у дивному, звичаєвому, простому Світі казки Спіралі,  висотою Краю.
- Не хочу повертатися туди, - мовила Роксолана, обціловуючи Золотого. – Там нема радості. А тут море, океан у тобі одному.
- Там родина і той призначений, хто взяв дружиною.
- Взяв? Як на ринку! Купує і продає, хвалиться і розповідає, сміється: тут добре жити серед рагулів.  А хто рагулі, поясни?
- Плід хворого розуму тих, хто в Кузні Комунізму, вказував молоточком, на перековування з інтелігентів хліборобів, ремісників, скотарів, волхвів, отих, як цей каже, рагулів яких виснажують банками, біржами, обманюють інформацією. Золотий мільярд Ринку Капіталізму – світлого майбуття, а решту брухт без волі у дикої свободи. Тато написав: Любов Неба, Волю Землі, Свободу Батьківщини Родоводу втратили, прийнявши Зраду за Віру!
- Страшно! Я теж зрадниця?
- Примушені до Зради - жертви Віри.
- Я в ненависті  до нього і любов”ю до тебе – така моя віра.
- Така помста любові через жадання...  Колишнє жадання жінкою юнака,  обернулося жаданим поєднанням сьогодні.
- Я тобі зрадила, бо не з тобою буду?
- Твоя любов живе  голосом Неба, Землі, Батьківщини, Родоводу жінки у Краю.
- Чиєю буде дитина? – Спохватилася, підвелася із мармуру саджівки, джерельної води, німфою із сяйвом-міріад голубо-криштальними коралами засвітилася наготою Роксолана. – Я піду додому!
- Іди, - сказав Золотий, проводячи із Часу аномальної, сакральної ночі. Почула. - Пам’ятай призначення дитини!

Розділ – 32.
Жадання комуністки секретаря, вчительки підлітка, привело доньку на ложе кохання Часу йому. Питалася: чи зрадила, чия дитина? Буде з Родоводу сакрального хлібороба, месника, волхва Краю. Закономірність аномального часу: жадання залишається у нащадках і творить майбутнім жадання.
Золотий поставив платівку на патефон, із записом, композитора-італійця Верді, “Ломбарді у першому Христовому поході!”
Спорідненість сили звуків оркестру мелодії, могутня енергія голосу зливалися піснею Духу Краю. Дух Призначення Краю Витав: мати, батько, брати, сестри, родина Родоводу – Джерело Часу Нації. Зв’язок Минулого і Майбутнього Віщі вічністю. Тут Народження Було, Є , Буде Родоводу Краю!
Запалив свічник Трисуття. Розколупав сургуч, витягнув корок з шийки бутля золотавої настоянки, наповнив чашу. Став перед Трисуттям.  Подумки звернувся: “Небо, Сонце, Земле, Люди - Єдині Призначенням Творити  Майбутнє у Краї до Краю честю, правдою, мудрістю, знанням, любов”ю Родоводу. Будьмо!” Перехилив чашу злаку медовухи. Тіло наливалося ясністю, світлом, теплом, наснагою, волею, силою. Присів у Родове, різьблене крісло. Відкрив Книгу Родоводу. “Читаючи збагнете  моє пізнання історії, створеної не нашим народом, який,  через Христа, прийняв чужинця рівним і став не Родоводом у своєму Краї, а перетворений в об’єкт жертвоприношення чужинцю; піддослідним випробовування видів зброї, експериментів системи вірусного управління популяцією. Кажу із ДОСВІДУ (Достеменне Освідчення Свідка Великого  Історичного Дурману Управління) народами од Краю до Країв, які вірою експропрійовані у Війни Віри, Концтабори Віри, де над Брамою возносяться символи інтелігента хлібороба, інженера ремесла Серп і Молот. Передаю ДОСВІД нащадку БУДОВИ Краю. Застерігаю народи від Краю до Країв: відчиняйте Скрині із прадавніми святинями, відкривайте Сакральні символи і знаки Прароду для свого миру, для своєї війни! Не ідіть в чужі Краї із зброєю! Шануйте народи і народів святині, символи, знаки Правди. Будете без  Воєн Віри, Концтабору Віри!
Золотий! Заповідаю повернути Краю Святі Символи і Знаки Правди Історії Краю. Золоті скарби є у скрині Родоводу!”            
     Золотий підійшов до течії, срібного струмка - животворне Джерело Життя  Людини у Краю. Поклав руку у воду: струм ввійшов енергією  світла сили, голосу думки, віри правди. Обмивався Духом Часу, огранюючи обличчя  Волхва: “Так Буде волею Прароду Тут, у Краю Прароду минулого і майбутнього предків і нащадків од мене. Заклинаю: хто будує чуже на моєму Краї Прароду, хай відкличе жадання, намір, діяння, Концтабори віри і воєн ТУТ  і ВЖЕ! Кляну Вам - іду на Ви! Не будуйте  на могилах чужих Вам, храмах чужих Вам, землі чужій Вам своє жадання! Дух Часу ТУТ не Ваш! Жадання чужого - хвороба Розуму, Душі дволикість! Згорніть ТУТ будування чуже мені - збудоване тут, у Центрі, на могилах Воїнів Свободи Буде поглинуте Землею. Розступіться Склепіння! Воїнство відкрий Прірву! Тут наше сакральне: наша аномальна земля, наш аномальний час, наш сакральний розвиток Спіралі Неба нашого Родоводу для нас! Так Було, Є, Буде!”

Розділ – 33.
Сонце літнього часу щедрувало у Краю золотим врожаєм злаків, ягід, овочів, фруктів. Ниви пишно жовтіли соняшниками, рапсом, гірчицею. Ліси, гаї дарували ліки. Море, ріки, озера, ставки стверджувалися срібною рибою і засмаглим здоров”ям  краян. Золотого огортало сонце. Зачіска, борода, лляна сорочка, полтавської вишиванки. Полотняні гачі, торба із шнуром плетеним, закинута через плече. Жовтої шкіри постоли із латунними чеканеними пряхами крокував у Центрі Краю.
Блискучий потік дорогий, розкішний, цяцькований метал гнався вулицями,  засліплюючи очі. Гарчали, диміли, піднімали куряву, тяглися безмежною повінню потяги, трейлери, самоскиди, фургони із здертим гумусом-чорноземом, як шоколад. Боліло тіло землі, підіймалася курява і сліпилися очі сльозами Краю.
До будови завернув лімузин. Вискочили охоронці. Вийшов Богообраний.
- Не згортати будівництво! Націоналісти підривають будівництво нового строю – незалежної держави, розвитку капіталізму! Підкопали наш Центр із символами і знаками - наше проковтнула Прірва! А Своїх возносять до небес пам’ятником Дани Краю! Возвеличують Королеву Родоводу Краю Маму! Наче наші їх убили голодом! -Кричав грізно, вказуючи у бік ще не знищеної калини, лелечого гнізда, криниці Родоводу Краю. - Вони ще тут досі... нацисти ростуть, Червона калина!
Депутат Обраний зустрів погляд Золотого. Враз, жалісливо-жалюгідно, поправивши  ярмулку, а з черева вигулькнуло. – Не переслідуйте, не карайте, не я винуватий, не наші!... Великі гроші тут! Пропали, закопали, не повернуть! Антисемітизм! Холок ост!
- Чиї гроші? – мовив Золотий, вдивляючись у круглі холодні бездонні очі, як піски сипучі, як дюни повзучі.
- Мого банку, - ледве ворушив язиком.
- А в банку чиї?
- З продажу.
- Чого?
- Землі, майна, хліба, нафти, газу, вугілля, урану, золота, товару ринку праці.
- Чия земля, майно, хліб, нафта, газ, вугілля, уран, золото, товар ринку і кому продаєш?
- Все місцевий гумус, все поза конкуренцією на ринку товарів! Он везуть потягами, машинами, кораблями... Мрія літає туди, де піски -  добрі долари, євро дають.
- Кажеш добрі гроші дають за... гумус місцевий. Так чинили фашисти, коли вивозили чорноземи і краян. Хто дозволив?
- Мер всього Краю. Він наш від бога, наш обраний.
- Нація? 
 - Місцева, ненька Країна!
- Брешеш!
- Брешу!
- Чому?
- Щоб місцеві були у вічному страху, щоб вірили. Ми кажемо, а вони вірять вічним боргом за віру, яку ми дали нашою владою, якого б символу, кольору не була: серп і молот, хрест, зірка Давида!
- Тут мій Край! Очисти! Відтвори, як було 7424 Часу! Журавель над криницею, лелеки в гнізді! Хай будівничі лаштують Храм Духовної Республіки! – Жорстка енергія Золотого кинула в конвульсію Богообраного, неначе перед стіною плачу.
- Це... це проти зак... зак... ляття! Виконаю пане, виконаю! – Задиміло, як під копитами хвостатого: депутат, банкір, торгаш людьми, здирач землі Краю гойдався назад-вперед, вліво-вправо; дивно смикався; кривив рот; посміхався навиворіт скажено, чортиком плямкав губами.
- Чия земля? – Запитав Золотий.
- Вашого  Родоводу пане!
- Гроші чиї?
- Місцевих панів, місцевих!
- Поверни Краю все і вже!
- Слухаюсь. Набираю номер президента. О, є: наказую передати банк Краю. Я виконав, пане! Чи можу емігрувати?
- Так!
Золотий усміхався, землю очищали турецькі робітники, інтелігенти Краю жнивували на золотих нивах. Країнам потрібний хліб!

Розділ – 34.
Золотий мандрував по землі. Люди стрічали його добром і проводжали зі знанням заповіту Ярослава Мудрого: по одній гілці кожен ламає,  а в’язку не можете. Так і Будьте з’єднаними  - Буде ваш Дух іти із ворогом Краю на Ви і переможе! Так Буде віками Родовід із Краю до Краю!
Бачив шторми офісів, банків, засобів масової інформації, магазинів, ресторанів, казино, нічних клубів, аптек, емблем, реклам з пещених красунь, розбещених чоловіків надто засмаглими, вітрин; адвокатських, нотаріальних, ритуальних, культових, релігійних контор, банкоматів; бабусь із свіжиною сільського господарства по ринкових цінах базару.
Бачив і задихався повітрям металургійних комбінатів, фабрик, шахт і чорніли ліси, луги, болота, і висихали ріки, озера, криниці.
Читав заборону Законом відчужувати священну приватну власність вілл, озер, ставків, гаїв, лісів, землі, заповітні зони, історичні замки, одгороджені залізобетоном, сторожовими псами, спецназом, електронікою.
Золотий запитав:
“Де люди?”
Йому посміхнулися. “Які люди! Дивак, відстав од капіталізму!”
Час раю і пекла: бачив, начувся, здригнувся! Позирнув на Епіцентр: Сонячне Коло світили сини, дочки, сестри, брати, чоловіки, матері Родоводу! І розкололася земля - відкрилася прірва! Впав символ і знак Епіцентру - вийшли воїни із кривавої зими... Вітер, переможно здибився, крешучи булатом підків іскри зоряного Неба. Басує переможним кличем. Золота грива буйними хвилями плеще. Вершниця – Матір у золотому сідлі: золота корона Цариці Родоводу, мудра усмішка віків, розкинуті руки обіймів народжених і вбитих – Така Богиня Краю! Риба Велична, величаво, із глибин зняла чисту, срібну хвилю - змила Епіцентр. Ожило, як було, Віче Волхвів! Символи і Знаки Краю Родовід Благословляють. Герої Свободи - воля сущих спільно боронити майбутнє Краю!
Золотий, самотньо, поклав гілку червоної калини на постамент пам’яті  білого мармуру: матері, сестрі, братам. І нема Татові.
- Золотий! – окликнула  Руслана. – Я народила сина, твого сина!
- Ти?
- Здивований? Так файно любив – одразу сталося!
- Що саме?
- Ти тато сина. Як святий - весь світиться!
- Порожнеча Призначення, Руслано! Твориться життя мудрістю, любов”ю,    радістю.
- Ти щасливий?
- Так! Призначений майбутнім, щасливий.
- Золотий, не дивуй замогильним життям.
- Той, хто був у Епіцентрі випробовування, знає замогильне життя, як і  Випробування Голодомором: Сатана бенкетував  мільйонами жертв і тепер воює із Світлом всього Світу. А щастя народження сина?...
- Ти не любиш моїх батьків?
- Жадання... повернулося  народженням життя.
- Золотий, мені хочеться бути із тобою, коли прийти?
- Буде Спас.
- Хочу аби ти побачив сина, вилитий батько.
- Так мило щебечете, - по-людськи мовив Богообраний. – І гарний вигляд, ніби повінчані.
- Познайомся любий.
- Давно знайомі, моя дорогенька! Золотий тому і золотий, прекрасна людина. То коли новосілля, аби ми прийшли, відповідно відмітити. Може потрібні гроші?
- Новосілля?... Святкувати будемо 7515 Час на Спаса!
- О, країни геніальні і зрозумілі. Триглав прадавній Знак. Новосілля  на Спаса... Євреї новосілля справляли на Аравійському півострові-пустелі понад чотири тисячі років тому. Та ми ще поговоримо про антисемітизм. Їдемо, моє сокровище, нас чекають на прийомі у Президента.
- Золотий, мої предки просили передати: запрошують у гості, тебе пам’ятають.
- Спокій і мир їм. Я теж пам’ятаю: у Краю до Краю були анти, русичі, сармати, скіфи, арії, трипільці – Коріння Древа Нашого Родоводу! Ми були, є, будемо! А гості, як і вороги, Повертаються із Краю до Краю, або Зникають у Пустелі Безлюддя.
- Золотий, наше продовжиться у сині, я щаслива! – Радісно мовила Роксолана і пошепки запитала. – Яке ім”я сину дати?
- Руслано, пора! – долинув клич із нутра авто. – Нас чекає Президент.
- Яке імення?... Ярослав.
- Теж так думала, вгадала. Прийду, коханий! – Підтяглася навшпиньки, поцілувала білу бороду.
Золотий  усміхнувся витівці Руслани. Мерседес загурчав і покотився до Банківської.

Розділ – 35.
У Родоводі прочитав: “Твій дід Іван був у полоні в Італії, воякою інтересів чужої імперії. Твій батько, повірив Московській Орді про Союз - попав у війну між однорідними ЛЮДОЇДАМИ. Брат Степан, у концтаборі каганату Гітлера, був піддослідним матеріалом, а я рабом на шахтах Вічної мерзлоти Орди. Ми жертви чужої віри: прощати зло і любити ворогів – закон Пекла! Так ми заклялися 6486 Часу.  Пройшли Епіцентр ВИПРОБУВАННЯ Ядерним опроміненням нашої Віри. А МИ Є у Призначенні Часу Правди і Діяння Родоводу,  Сакральній Любові Землі і Раю нашого Краю! Сатана Пекла похоронений у Мавзолею Орди.
Мир нашому  Краю! Сину, із Скрині, розбудуй Звичаєвий  наш Край!”
Золотий вмокнув перо у чорнило, записав: //Не зупинюся!...// Броду не шукаю// Знаю Бога - йому я приклонюся// Честь свою до Бога піднімаю.// І світиться мені Свята любов// Любов моя – пісня Небесам. //  Там душі є - я не сам!// О, Родоводе мій, я Сина маю!//
Жадання любові, честі, знання, свободи – відкриються Правдою життя, Мудрістю творця, Діянням майбутнього - міркував Золотий під музику струмка, танець полум’я  Свічники, клекіт лелек де Був, Є, Буде Родовід Триглава. Спалювали Книги, забороняли Мову, підривали Храм Духовності, верещали “Анафема” Синам Краю. Імення вкрали, історію сфальсифікували. Кургани обікрали, могили зрівняли. Розстрілювали волхвів, вбивали голодоморами інтелігентів-хліборобів чорнозему. Змішували-перемішували Родовід Краю у Краю із ординцями; кували-перековували новий тип ординця. Таланти конвоювали в Лабораторії Вірусу творити Епіцентри Випробування, Випалювання, Моделювання, Форматування!
А Родовід, як Небо, як Сонце, як Майбутнє, як Час, як Бог Вічні! Син народився! Воля Руслани.  Син – Майбутнє!... Жадання у кожному - вердикт Часу, коли ти, Золотий був у коханні, призначеному Родоводом! Будується майбутнє сущими на своїй землі!

Розділ – 36.
Світилася світанкова зоря...
Роси діамантами-перлами тремтіли під сріблом Місяця. Сад стелився килимом  і стиха солов”їні  пісні викликали Сонце на Небо - Дня Краю Родоводу. Смарагдом,  п’янкими ароматами огорталися, обнімалися, тулилися Квіти Кохання.
- Золотий, а ти знаєш, хто Твою Історію створив? – запитала Роксолана.
- Мою історію? – перепитав чомусь, бо не було такого питання у його житті. - Я Творив сам від свого Призначення. Так думав, так вірив, так жив і живу. – Це я прожив – моя Історія.
- Так, але хто вів тебе по її нивах, снігах, пісках, пустелях?
- Родовід.
- Надто просто... Мати каже і тато стверджує: було б по-іншому, якби ти... не забрав із двору коня, фіакр, не підпалив двір –  вони повірили що ти згорів. Тепер не вірять чи ти є сином Триглава. У  те, що твій син Ярослав – провіряли ДНК а не мені.
- Таким було їх жадання, щоб не було мого Родоводу. Батько твій був наймитом, але цей Край був Його. Він не вчився, не розумів, не сприймав  того, що належить Юпітерові – не належить Бикові! Захотілось, по намові чужинця, бути Юпітером, не маючи Призначення.
- Вважаєш: кожному своє?
- Така Природа сакрального Знаку. Важно аби Бик призначення Юпітера не виконував – неминуче лихо прийде в Край. Призначення мати все життєве по своїй Буденній Праці в полі, заводі, фабриці, науці, розвагах, видовищах чи Призначення  гарантувати безпеку життя-буття Краю? За кого проголосуєш:  Бика, Юпітера?
- Коню зрозуміло, Бикові віддам голос, а безпека гарантується міжнародним правом, військовим блоком, союзом.
- Ти сучасна демократка! Чи згодиться син?... Не певний!
- Чому?
- Юпітер об’єктивний в добрі для   хлібороба, робітника, інженера,  вчителя, філософа, митця Краю. А Бик дбає про свій жолоб у Стайні.
- Бут Юпітером, коханий, нашому сину: таке моє жадання!
- Хай буде! Ти маєш йому передати: у  нього є тета Ольвія.
- Не тільки син – ще хочу донечку для тебе, а значить...
- Ти розлучишся із чоловіком?
- Він нам не заважає.
- Хоч би був із неба – йому вірити не треба.
- А я  не вір”ю – тепер так: шлюбний контракт і кожний вільний на свій лад.
- Без віри нема Бога.
- Я є, ти є - мені Бог вірить, бо я з тобою вір”ю йому, як тобі. Ми єдині у  коханні, діянні, а цей... Я йому не вірила і не повірю! Ліпше скажи: коли побачу  Ольвію. Містичне ім”я,  чому?
- Колись називався так Край.
- І що сталося?
- Зустрінетесь – довідаєшся.
- Ольвія і народиться! Велично звучить!... Племінниця, тета Ольвія, гарно! Я щаслива з тобою, мій сивий столітній кавалере!
- Поетично.
- Не знала Роду свого – зустріла Тебе, прийдешнього із Прадавнього світу!// Закохалася в Буйну Сивину, як у Мрію Любові.// Імед-горілку п”ю Криниці Золотого у мові.// Я не знала жадання Віщого – народила сина Твого!// Тепер, матір народжу - Світу Краю святого.// Тепер знаю Тебе - Чорноземом-Жінкою, І  творю  Майбутнє  нащадками-міткою!
- Кажу вперше, я щасливий!
- Вже б швидше Спас!
- Буде, збереться весь Родовід. Час Духу вершиться у Краї Родоводом.
- Богообраний збирається емігрувати.
- Скажи: там буде слугою -  не чекають.
- Думає інакше – друге громадянство.
- Хай прочитає Біблію – збагне значення.
- Ночами вивчає Тору, Талмуд.
- З Краю вивезе золоту сімсот кілограмову Мінору, а там буде вірусом щоденного вжитку.
- Хоче створити партію “НДІ”. Що воно таке – не каже.
- Повернення сюди - уже не буде!
- Думала: хай народиться такий хитрий, як він – не може зачати!
- Чужа нива чужого саджанця не прийме: не росте Калина у пісках.  Пшениця інтелігентів-хліборобів не росте в пісках: чорнозем родить злаки і  Коровай Буде!
- А Ми народимо багато нащадків єдиного Родоводу Краю: Півдня - Півночі, Заходу - Сходу!
- Так Було споконвіку і Буде у Віки Вічні!
- Не терпиться чекати Свята!
- Свято уже маєш у своєму Величному терпінні-випробовуванні... Здійснишся – зійдеш священною Зіркою у Небі вічного Життя.
-Ой, таке кажеш, як Бог. А у тебе тут всього одна тарілка, виделка, ложка, філіжанка, ніж, крісло. Ай, що кажу: неначе бідний може бути багатим. Але гарний котедж-храм... розбудував, олігарху не під силу.
- Бог у тобі, моя дівчинко! Радій своєму призначенню і твори своє призначення. Навіщо багато тарілок – мене годує одна тарілка, ложка, виделка і тим, що туди покладу. Навіщо кілька страв їсти, якщо одна - твоя сила! Навіщо різне питво, якщо є  вода Криниці життя і святом Крупник.  Навіщо кілька костюмів, якщо є людина в одязі одному. Навіщо авто, якщо  є ноги, думка і в дорогу із краю кінь, поїзд, автобус, літак. Навіщо суд, якщо є правда по честі. Навіщо війна, якщо є мир! Навіщо релігія, якщо є віра любові, добра, слова,  ЖИТТЯ ЛЮДИНИ!
- Ти здійснюєш у мені людину, хай маленьку, але людину!... Боже, як радісно із Тобою спілкуватися. Я скажу про моє жадання батькам.


Розділ – 37.      
  “Втікача золотих присків, знайшла у сопках, ні живого, ані мертвого дивна Жінка!... Ввижалася на вороному Вітрі. Палаючого гарячкою привезла додому. Мова втікача була далиною дивної вічності прароду із Краю... Жінка,  із чорною косою  корони, поїла молоком, рибним  жиром, обвіювала фіміамом, оживлювала тілом. Сталося природне, освячене Часом. Втікачеві  сказала: ти вже дужий і можеш іти далі!
Сказав Жінці із німбом: народиться  дівчина – назви Ольвія! Переступив поріг на дорогу.  А сина?... Спокоєм мудрості запитала. Не відаю, відповів: їх було четверо.  Коли гарячкував, то промовляв, Золотий, сину, де ти?  Дивній жінці сказав: імення сина, хай буде твоїм жаданням. Я призначенням ішов дорогою Порожнечі.
Роками дійшов у Край. Золото поклав у скарбницю Скрині на  Будову Свободи Родоводу Краю.
“Знай, звідомила Дивна Жінка, Донька Ольвія виросла – зустріла Золотого, покохала! Ольвії сказала: Золотий  - брат! Ольвія вибралася у дорогу до брата, але не застала ні живого, ні мертвого. Сказали з Епіцентру Випробування не повертаються. Ольвія не вірила поки їй не сказали: “Звідти не повертаються навіть мертвими!”
 Руїна Краю огорнула розпукою серце. На Цвинтарі дружина і діти прароду Родоводу нащадків - Край у лабораторії Випробування Епіцентром вірусу демократії. Вітер Душі засіває ядерний попіл і Дух чорноземів біліє. Попіл мого Тіла оживить!... Пора Білої Дороги.
Вітер іскри розніс із Краю до Краю, заіржав Громом. Біла Жінка, на золотому сідельці, освітлена колом Сонця, оповістила РАДІСЬ: Золотий повернеться з Епіцентру Випробування - Призначення здійснилося! Спокійно іду у майбутнє Порожнечі. Буду порадником Майбутнього РОЗУМІННЯ Добра і Зла!”
Золотого осяяла сила здійснення. Скарбниця скрині – злитки,  світилися золотою вартістю минулого і майбутнього Родоводу Краю. Сієш Добро – Світобудова Твоя. Будуй у собі  свій Рай! Відкривайся силою мудрості, любові, правдою чужим Краям! Озбройся Духом Часу і  жадання  окупувати ТВОЄ у всякого зникне. Ти збагнув  Буття, що не зникає із Смертю. Час Богом  живе у Тобі і умирає у Тобі з радістю. Збагнув Його вартість – залишишся Нащадком!  Свободою віддячся Йому через Призначення Родоводом! Ввійди у Палац Духу Своїм Часом і знатимеш Величну Порожнечі Бога - Вартість Призначення!

Розділ – 38.
Літньому передує осінь, зима Білої Метелиці.  Завіє до свого  Гостя: прийшла по Твоє ПРОДОВЖЕННЯ! Золотий застереже: Бути тим, ким є Хтось! Відкриється Суще Призначення тридцяти років, стертих із пам”яті.  Відкриє нащадкам Порожнечу ЧОГОСЬ  Продовження. Зайве  пригнічення незнанням: Хто Ти? Призначення здійснюється світоглядом Звичаю Родоводу. Відкрита Течія Часу - знаєш, вирішуєш Щось у Небі свого ЖИТТЯ, роботі на Землі, діянні Розуму в науці, жаданні Бути тут і вже у Величному Світі Вартості Життя Бога і Людини.  Із Лона Мами, від її  молока, від порога Краю Твого ідеш до Нього, щоб Бути НИМ у Його Призначенні! Ти Йому необхідний у власному Призначенні - пам’яті Любові Майбутнього Родоводу - жаданні Його!
Золотий схилився над Течією струмка, живою енергією Сонця.  Хтось і Щось Людина Бога Разом - ЄДИНЕ Абсолютне Минулим, Нинішнім, Майбутнім! Вибрані демократією Діла, зустрінуться владою ДВАДЦЯТКИ і, судитимуть за все і всіх Призначене: Людину, Нації, Краї, Землю! Кожний вважатиметься Богом із численною охороною. Богам потрібна охорона?... Бог – Звичай Діла Родоводу Краю! Кого боїться влада?  Травинка, пташина, струмок, тварина – у кожного своя любов життя без охорони і, навіть, од людини перевернутого розуму – раси божевільних! Краса без вірусу Кризи!  Криза Інтелекту, Інтелігентності, Любові – стала Владою.
Криза Моралі - Криза  Розуму,  Криза  Справедливості  - Жадоба  наживи, Криза Правди – ВІЙНА МИРУ Родоводам із Краю до Краю! 

Розділ – 39.
Зібрались на бал Кризи ДВАДЦЯТКИ -  ЕПІЦЕНТР Випробування Країв Землі.
Сер САКСАФОН лагідно, притишено, у смерканні вечірнього охолодження, вів партію джазу. Низькі тони, протяжність, мелодійність, а навіть любовна меланхолія заманювали, зачаровували тьмяним  блиском зовнішності – тягнулись до нього, притискались до нього, чули його мило - любим здавалося майбутнє. Рефреном лунало: “Перші випробували ядерну зброю на людях – недопустимо розповсюдження - пропонуємо скорочення!” Чому не приклад КРАЮ - повне роззброєння?!
Сір ТРАМБОН доводив роздумливо, із відтінком присмерку, без такої собі королівської надмірності Двору: все наше королівство не у такому й поганому загоні.
Місьє КЛАРНЕТ. Ой! Гукнулося. Стільки пристрасті, стільки жестів, стільки міміки – вистава трагікомічного актора, чию партію ведуть жадібні суфлери банків.
Фройлен АРФА. Обірвані струни, пониклий лак, хіба що ще щось ворушиться  - посапує прислухатися до підсилювача. Можливо, пастернак допоможе: заперечила Призначення іншим бути своїми Кризі.
Госпожа БАЛАЛАЙКА. Сильно бринькнула, озирнулася на рубінові зорі: аж дух заперло - ноти витерла з потом. Ниточки смикали і струни глухо кричали. А представлялося, показувалося, трималося, надувалося... у своїх очах виростало до Великого білого, пухнастого, розумного, демократичного, але із ядерною імперською дубинкою: повсюди Краї  ворожі!
РЕШТУ інструментів - одзвук ВІРУСом (Верховна Ієрархія Ради Управління Світом) оркестру ДВАДЦЯТКИ: ДОГОВІР!
“Квадрильйони $ надруковано, друкувати, давати МВФ!”
ВИМИРАЄ під процентами вірусу Час Духу моралі, етики, правди, честі, любові, праці! Похоронені  ще живі. Хто і Ніщо Управління капіталізму-комунізму, комунізму-капіталізму Криз! Союзи убогості і розкоші, неуцтва талантів і  безталанних докторів, професорів всяких наук. Хто Дух ремесла, хто Творець мистецтва, хто Бог Слова на ринку - не ступені, не звання, не номінація, не рейтинг, не нація Родоводу Краю.
ХЛІБОРОБ - інтелігент ринку голоду. Честь – хамство, Правда – брехня,   Відчай – ТЕРОРИЗМ! ТИША - Литий свинець. Смерть правди Краю – Вірус Кінця Землі.
ДВАДЦЯТКА - БЕЗ МОРАЛІ ВЛАДИ ДУХОВНОСТІ. МИТЬ ЖАДАННЯ НАЖИВИ, КУЛЬТУ РОЗКОШІ, СИЛИ ВІРУСУ ЗБРОЇ! Війни холодні і гарячі, локальні і світові! Тоталітаризм, сепаратизм, екстремізм, тероризм, революції: ТЕТ-А –ТЕТ,  РИТОРИКА вірусу ДВАДЦЯТКИ!
ВЛАДА вірусу КРИЗИ: забирати гроші у працюючих і давати банкам; обіцяти роботу і  захищати СВІТОВУ КРИЗУ! Культура, школи, лікарні, наука? Пояснювати системно, масовою і масово інформацією: КРИЗА  ГЛОБАЛЬНА, ЗЕМЛЯНИ, вірус!
НЕ СПРИЙНЯТТЯ КРИЗИ - карається страхом ВІРУСУ!
ВІРУС ГЕТТА-ВЛАДИ - Захищається з води, космосу, землі: підводними і надводними ядерними кораблями, ядерними ракетами, космічним щитом, наземними і повітряними силами швидкого реагування, системним і системами стеженням за ВОРОГАМИ КРИЗИ – РОБІТНИКАМИ! ВЛАДА БОЇТЬСЯ! СТРАХ ВЛАДИ і ОХОРОНА СЕБЕ  ОД ЛЮДЕЙ!
БОГ СТВОРИВ  -  БОГ судить ДОБРО і ЗЛО ЛЮДИНОЮ!
НУКЛУАРНЕ ЖАДАННЯ - СТРАХ ВЛАДИ!
ДВАДЦЯТКА – ВЛАДА ЖАДАННЯ КРИЗ!
ВІРУС ЖАДАННЯ РОЗБЕЧЕНОСТІ – ВЛАДА АБСОЛЮТНОГО СТРАХУ!
Легалізовані латентні ярмулки плескали, обнімались, поплескували один одного по плечах, позували, розкидали направо і наліво інтерв’ю, фотографувались, тет-а-тет зустрічались, хитро-дивно апріорі, вірусом Каліфорнії, посміхалися. Особливо яскраві фройлєн і місьє Країв особливої барви.
Сеньйор, Краю Піци,  повівся дещо не чемно – не звернув уваги на чекання прийому фройлен, а подався в напрямі Берега ріки. Бога діло, міркував Банджо, коли дзвонить гаряча... лінія, із круглими стегнами і тонким станом та повними, як Піренейські гори, грудьми. Жадання Божественне! 

Розділ – 40.
 Край Криницею  радіє! Не бреше, не краде, не вбиває, не жадає КОМУСЬ СТРАХУ, ХВОРОБИ, УПАДКУ МОРАЛІ, КУЛЬТУРИ, РОЗЛАДУ РОЗУМУ, КРИЗИ. ПЕРШИМ ПОДАВ ПРИКЛАД – НУКЛУАРНО РОЗЗБРОЇВСЯ!
Боги не жадають покори, власності, обдурення, ярма, безправ’я,  голоду, холоду, наркотичних, безликих, злодіїв, розбійників, революціонерів, криз,  забитих!
Випробування освітлює: не марно народився, навчався, працював. Час Краю - Володар Часу Діяння Родоводу. Призначено майбутнє: Ольвія, Ярослав, Роксолана. Не жадання іншого Щастя – з’ясовано! Ольвія – Сонячний промінь із вічної мерзлоти, розтрощеного Роду. Її мовчання – біль Часу, утомленого Роду батьків, сестер, братів, нащадків.
Золотий дивився за плином струмка - читав сувій історії: “Повернення у Край - здійснити Майбутнє, воля Триглава! Храм будувати – творити Край: вершиться жадання Світла Квітки у Букеті Націй Землі бути Єдиною Суттю Твого Бога. ТАК Було, Є, Буде!
Зведені з Дороги Природи Правди:
- 1917 рік – Заміна Орди Комунізмом!
- 1986 рік – Розпад Зла!
- 1991 рік - Творення Країв! 
- 2008 – 09 р. р. - Фінансова криза, Литий свинець, Двадцятка, Каліфорнійський (свинський) грип, повторний Суд творців СОЦІАЛІЗМУ-НАЦИЗМУ-ФАШИЗМУ: ЧЕРВОНОГО, КОРИЧНЕВОГО, над ТИМ,  на кого напали 1939-1945 р. р. - зруйнували матеріальні,  духовні об’єкти;   десять мільйонів убили,  мільйони полонили і вчили голодом і смертю працювати ЖЕРТВУ – тепер вдруге ВІРУСом Судять...
- 2009 рік – Папа  у Єрусалимі не хреститься і не хрестить  Яд Вашем!
- 2009 – 11 роки - Освідомлення!
- 2013 – 17 р. Розпад ВІРУСом!
-.......ПОЧАТОК ЧАСУ!
Не чують, не  слухають, не соромляться - денно і вночі ЖАДАЮТЬ: Гроші, Гроші, Гроші! Заводи, фабрики, земля, народи, нації, країни!
ВОДУ, ПОВІТРЯ, СОНЦЕ ОПОДАТКУВАТИ!
 Жадання Латентного Раю управляти ЗЕМЛЕЮ!.
Ілюстратори Прав Людини - інфіковані доктори, професори психологи, аналітики, політологи, журналісти, влада, лесбіянки, гомосексуалісти - програма ЗОМБІ. Дорослі і підлітки жадібно розстрілюють школи, садки, магазини, стадіони, університети по сценарію вірусу фільмів-бойовиків, Інтернету іграми-війнами.
 Жінки і чоловіки жадібно демонструють на площах і телепрограмах неприродні стосунки, колективне задоволення, свої шлюби. Фільмуються і продаються патологічні задоволення трупами; наркотичне, алкогольне осатаніння; дитячі порнофільми.
Храми, театри, інститути, університети, школи, бібліотеки - казино, нічні клуби, будинки розпусти ЗАДОВОЛЕННЯ! Показово бомблять садки, лікарні, житлові райони, супермаркети, склади гуманітарної допомоги - операція ЛИТИЙ СВИНЕЦЬ: тисячі вбитих, ранених - священне жертвоприношення своєму богу! І попрощались до наступної війни, що охороняється ВЛАДОЮ ДВАДЦЯТКИ Рад, Дум, Сеймів, Конгресів – без права входу вулиці! Гетто Влади охороняється од демократичної вулиці сльозоточивими газами, гумовими палицями-кийками, кулями, водометами, прокуратурою, судами, тюрмами, безробіттям, гуманітарною допомогою, свинським вірусом, що має свій Каліфорнійський латентний код.
Екстремісти, терористи, антисеміти, фашисти, націоналісти, бенладенці, алькаїдівці, шахіди, моджахеди, хабіди і ще всякі відомі і не відомі невірні – безпощадно знищувати антитерористичними коаліційними силами гетто. 
 Вимирає, деградує Родовід Землі - Буде  КАРА! Було, Є, Буде до останнього коліна! Жадання доконає золотий мільярд! Богообраний коваль учив Золотого, подзенькуючи молоточком по наковальні, куди бити молотом гаряче, щоб викувати  ЩОСЬ потрібне і красиве! Родоводе, влада жадібних, вартість твою не оцінюють твоїм голосом, а жагою обманути твій Талант Праці і задовольнятися, і розкошувати твоїм ДОБРОМ! Не голосуєш за КРИЗИ, ВІЙНИ, УБОГІСТЬ – ОТРИМУЄШ СУД НАД СОБОЮ! Влада жадоби – ЗАГИБЕЛЬ Родоводу Землі!
Записав у Книгу Золотий.
7515 рік.

Розділ – 41.
Шириться простір краси, добра, любові, мистецтва людей. Підносять Храм Неба прадавнього майбутньої науки, прадавніх нових технологій! Театри, бібліотеки, клуби; мистецтво художників, композиторів, робітників народних ремесел – Звичаєва Криниця Краю - живить мудрістю краян. І Сіється, і Родиться, і Величається Край!
Жнивує ЖИТТЯ Родоводу. ВИБІР МАЙБУТНЬОГО? Випробування Мораллю, Правдою, Честю, Миром, Цвинтарем Війни Країв од Краю Родоводу! Бути в Свободі без Центру чи із Центром без Свободи?
Радіють краяни - весна Призначення вершиться Урожаєм і кепкують, що демократична влада, так себе називає, є експортно-імпортний базар: чубиться мітингами, любиться містечками, переодягається погодинно, розлучається полюбовно, блокується і парується, блокує трибуни почергово і проголошує вибори на вибори та фабрикує законотворчість. Часом схлипне, а бува й скисне, сплакнувши промимрить: КРИЗА! Із ДВАДЦЯТКОЮ паруються.
Але, хай,  знають апріорі: ВАЖКА ШАПКА МОНОМАХА  у США, Європі, Китаї і, навіть Монако. На телеекрані тет-а-тет двійка: тішаться - мають запасну подушку. Під чиє місце і кому приготовлена, не кажуть? Напевно - кожному своє, вирішено  членом народного лідера.
Гарні сни, сказав кум-кумові, наминаючи із часничком сальце після чарки горілки “Краю з перцем” - приємно спиться. І ще сняться сни про революцію, війну, братську допомогу, примус до миру...
“Давай внутреннє ілі внешнє сношатся,  лічно ілі міністерські, по хорошому?”
“Ага, вже біжу із своїм салом на твій язик! Сношатся?... Я правильної орієнтації, як і моя дружина!”
“Каково язик прикушу - сало буде моїм?”
“Твоя політика, як брехня чи брехня твоя, як політика: умом не понять!”
“Ну, не хочеш по мірному отдать свого оружіє Сало - єсть у меня атомная бомбочка, допьор? Сам принесеш Сало і ещо прісітся будеш...  Ти ещо не убеділся, шо я можу грохнути нею!”
“Я допер, але Сала не дам! Сношайся із своєю бомбочкою – жодна курва  не хоче бути з таким ні за які гроші - не буде сношатися... Втікають від твого язика, як од Епіцентру пекла!”
Пробудився Кум у холодному поті:  “Добре, що не піддався на сношеніє і має своє Сало, Хліб, “Країну з перцем!” Випив, закусив. Вийшов з хати. Даждьбогу-Ярилу поклонився. Запряг воли, і цоб  цобе  в Поле Краю збирати злаки. А так і в гречку скочить... Та стережи мене Чуре, аби той не напав для примусу сношеношенія, принужденія к миру, к язику. Не розуміти того. Хіба Золотий розтлумачить: чому розумом не збагнути отого язика?
Розділ – 42. 
Рідна земля багатіє - Врожай Великодня, Спаса, Покрови. Гояться рани  здертого гумусу.
Ринок задоволення: Красуня Року, Бізнесмен Року, Політик року, Банкір року, Мер року, Людина року, Футболіст року!
Хтось Когось агітує-заперечує: бути не бути в Блоках, Союзах – Артисти партій, громад, організацій Епіцентру випробовування.  Ведучі професори, доктори демократії, наче в карти грають чи на футболі пляшку розпивають - Апостоли криз і кінця світу. 
Пани, сери, містери, місьє, леді, гери, господіни  -  єдине гетто Епіцентру - у  вічній мерзлоті не живуть. Експропрійовані Центром у Епіцентр Випробування загинули. А друзів-демократів часом поплескують по плечу: бачиш наше в дії! Проте, тобі зарано, не час до нашого Союзу, почекай! Порадимось шестіркою чи вісімкою, або й двадцяткою, не хочемо ні Холодної, ні Газової, ні гарячої війни гаспида: газ і нафта ще на 50-100 років визначатиме політику Центру. Ринок! А ще Атомна дубина – розмахує під самим носом Центру Демократії. Рейтингом народного лідера, як тореадор червоним, перед биком, помахує і встромляє піки... Примушує до миру, до  Конституції – язик могучий - скаже до чого і нас примусить. Ми пам’ятаємо братські допомоги окраїнам далеким і близьким. Тепер теж  після операції  миру – облаштовує в незалежних краях бази,  стереже кордони од  вірусу демократії.
Чому Чорноземи з Краю здирали і здирають, війни розпалювали і розпалюють? Хіба це по-людськи, по вірі Хреста? Де правда, де честь, де справедливість і мир Дому Твоєму?
Демократичний  Союз розводить руками і дещо, як цнотливий залицяльник із не останнім жаданням, з віагрою обіцяє демократичне майбутнє. Мовляв, ваше призначення ЗЕМЛІ, ВОДИ, СОНЦЯ – нині не цивілізація, не криза! 
“ВИ ВИКРАЛИ МИНУЛЕ і КРАДЕТЕ ВІРУСАМИ МАЙБУТНЄ од Краю до Краю! Жадаєте бачити Край на РИНКУ ТОВАРОМ КРИЗИ! Погроза Орди повторити Епіцентр Ядерного Випробування Краю – ЗОБОВ”ЯЗУЄ ВІДТВОРИТИ НУКЛУАРНУ ЗБРОЮ ЗАХИСТУ КРАЮ – СМЕРТЮ ЯДЕРНОГО ПЕКЛА ВОРОГОВІ!”
ДУХ КРЕСАВ БЛИСКАВКИ, ГРОМИ МАЙБУТНЬОГО: ТОДІ і ТЕПЕР Ви умивали і умиваєте од крові руки, потирали і потираєте долоні од жадоби наживи! Смертоносними були – такими ПОСТАРІЛИ. ЗБРОЮ СМЕРТІ ЗЕМЛІ  НЕ ЛІКВІДУВАЛИ - обіцяєте, балакаєте, лицемірите, фарисействуєте – жадібні панувати  над КРАЯМИ!
КРАЯНИ СКАЗАЛИ: ІДУ НА ВИ – РОЗБРОЇЛИСЯ, ПРИКЛАД! Слово, Діло, Свобода - ДУХ ЧАСУ – ЗБРОЯ МАЙБУТНЬОГО! Ви Зачинилися ГЕТТОМ!
Банкноти із кількома десятками, сотнями НУЛІВ; секвеструєте бюджети під невсипущим оком ТРИНАДЦЯТИ СТУПЕНЕЙ! Купуєте своїм страхом завтрашній день життя!
МАХМУД ІРАНУ: Злякалися ПРАВДИ, озираючись втікаєте - стовпотворіння у Пекло, ДЕМОКРАТИ! УСМІХАЮСЯ, щоб позбулися СТРАХУ! ВАМ НАЗВАВ ПРАВДУ КРИЗИ: расистська гієна жадає знищити культури, нації. Дитяча крові – їх вино! Задоволення дітьми – кошерна розвага. Жертвоприношення війнами Батьку САТАНІ! ТАК назвав Христос, якого вважаєте своїм Богом. Йому повірте! Інакше - Ви слуги Латентної Імперії Зла! Просите у них Раю – отримаєте ЇХНЄ ПЕКЛО!
 
  Розділ – 43.
Сяяв Край бібліотек, театрів, музеїв, університетів, шкіл, палаців спорту, лікарень, художніх галерей, курортів, санаторіїв. Державні установи світилися краянами. Не диміли заводи, фабрики, не смітилося. Вабили вулиці, дороги. Ширилося світло із Краю в Край.
Дві таємниці Родоводу дзвонили минулим: де вічність тата – могили нема. Порожнеча,  трьох десятків Часу Золотого, мовчить.
Життя плило магмою - сформувалася смальта - створено, звершилося ЩОСЬ! Відчинити відповідь! Ключ до Тиші Минулого. Відповідь, озвися! Відповідь: сакральна Аномальна дійсність - явлення Часу Духа тридцяти років. Сходить плазмою буття у синє полум’я Краївки... Материнська сажівка, повна голубої води Джерела Білої глини... Мати пере одяг, п’є  воду, готує страви - купає-гартує народжених  Родоводу! Час буття пам”яті Епіцентру Випробовування: 
 “Годишся знати Закляття?” – Голос неба.
“Жадаю бачити Порожнечу реального свого життя!”
“Подивися Час Духу – ти в особі Волхва - бачиш майбутнє минулого!”
“Вогненний плин Вічної ріки облич, промінна повінь очей, несуть інформацію життя сущих, інфікованих пам’яттю діяння Землян -  стікають у простір Сонця. Чому Епіцентр Випробовування?”
“Жадання Золотого мільярду. Ти бачив обличчя, очі Ріки Часу!”
“ То жертви!”
“Так вершить Випробування наслідувач ЗЛА. Страх їхній над розумом – розпалюють Пекло! Не тямлять - згорять!”
“Литий свинець, як ядерні гриби на Край Сонця?”
“Ти бачив і був зброєю Духу. Жадали твоїх ТРИДЦЯТЬ ТРИ роки, щоб заволодіти Духом і створити Дух Золотого Воїна,  безсмертного Золотого мільярда.”
“Дух акумулювали у Час вірусу їхньої влади?”
“Ти акумульований вакуумом Порожнечі Часу життя Аріїв - Злу НЕДОСЯЖНИЙ!”
“Хто я ? Час мій де? І чи цей Край мого Родоводу?”
“Ти Призначений Духом НУЛЯ. Час ембріону мозку модифікують Лабораторією ВІРУСУ – шукають вічну зброю, щоби безсмертно  володарювати. Інкарнація ТВОГО КРАЮ забезпечена Часом Нуля і охороняє Родовід Майбутнім. Ти тут, у Краю  - досконалість нащадків Родоводу Неба, Сонця, Часу, Землі!”
“Каліфорнійський свинський вірус - зброя Лабораторії ДВАДЦЯТКИ - випробовується природними умовами життя людей у різних Краях. Виявлення, найпродуктивнішої системи розповсюдження вірусу: транспортом, телерадіоканалами, пресою. Завдання: створення масового хаосу, страху зараження, кризи  життя і ще що?”
  “Це тільки один вид із сотень модифікації, регуляції кількості людей на Планеті за планом ВІРУСУ.  Твій вірус - Числа НУЛЬ - Знак НОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДУХУ ПРЕДКІВ І НАЩАДКІВ – модифікації не піддається!”
“Не матеріальний?”
“Діє Призначення і ти його реалізуєш в Аномальному Вимірі Простору і Часу. Ідеш Світлом майбутнього життя Планети Людей!”
“А Пітьма?...  Нащадки ембріону мозку, хто вони у майбутньому?”
“ Будеш з ними спілкуватися в Епіцентрі Випробовування Краю!”
Лагідний, тихий голос: “Сину, Життя продовжується Вічністю Духу, Пам’яттю  Мови Твоєї до Народів Землі!” Блиск Вітру іскор підків, сплеск срібної хвилі Риби - щастя буття Золотого. Рятівниця, винесла із Чорного Дна:  таїна золотої  коси, яса позолоти шляху, повернули Золотого до Простору Неба.
“Де могила тата?”
“Попіл рознесли вітри на поля і води Краю!”
“Я не прийти до могили?”
“Земля - скарб Духовних! Люди Духу живуть і спілкуються з Предками: думками, пам’яттю,   радістю! Предки енергія сущих.
Людина без думки, пам”яті   душі, радості серця, сили любові - жадає могили на Цвинтарі. Часу Порожнечі не зникають!”
“На кістках предків створюють пам’ятники живі?”
“Гроби-могили на Землі –  жадання окупантів!”
“Ми тут були – будемо! ЕНЕРГІЯ  Краю! Дякую, Небо Мами!”
Золотий поклонився Джерелу. Зачерпнув води, обмив обличчя.
Край світився Раєм. Золотий походжав у Світлі радості. Відколи мама народила, відколи тато повернувся із вічної мерзлоти комунізму, відколи відпустили із Епіцентру Випробовування – тепер здійснюється Його Діяння у Краю Свободи!


Розділ – 44.
Із-за краю: системно, посилено інфікують РІЗНОВИДИ КРИЗ інформаційні Епіцентри Випробовування. Краяни в екстремальних зонах: віруси гроші, гроші, гроші  і газ-нафта – труби, труби нафта-газ воруют, закриват проход партньорам! Раді чево ми должни гарантіровать? – Не сон з партньорами Двадцятки, вигукує на краю Землі, брат по прінуждєнію сношенія: рассчитатся до капеечкі, ето прілічниє деньгі!
Хто там, з ким, кому за те саме... не заплатив вчорашніми чи нинішніми грошима на ринку – не цікаво, бо не діло краянам.  Цвинтар Краю перенаселений Хрестами  – прибуток ринку смерті! Не бунти, не страйки, не демонстрації, а Поле Короваю турбує Родовід Краю. Виїмка фінансів, литий свинець,  вірус свинства тривожать, як глобальна утилізація ЗЕМЛЯН  РИНКОМ.
Приїхала влада реквізувати Світлицю Золотого. Нацькували бульдогів. Золотий усміхнувся – завмерли інквізитори. Пси лестились біля його ніг. Він погладив тварин і подав хліба. Інквізиторам промовив:
- Очистіться,  будьте людьми! Я даю вам золото - повертайтеся у свій край! Мій Родовід збирається до СЕБЕ у Край!” 
Золотий світився над Книгою Родоводу, читаючи:
“Крутило, вило, стугоніло і мело.
Не було в тілі краплі поту.
Вставав іти аби життя цвіло,
Крізь мерзлоту бетону-гроту!
І вибухав!
І бунтував Словами Правди!
Навкіл шипіло, вуркотіло Зло!
А я тримався честю і зубами,
Аби у Край життя принесло!
Живий нектаром свободи!
Удари болю Я смішив:
І дикі гори, глибокі броди
- Таке життя собі...
 Я Богом присудив!”
Ввійшла Роксолана, щаслива, бадьоро мовила.
- Як завше читаєш дивну книгу, а сам як святий образ у церкві, світишся. Принесла борщу. А то все каша: гречана, пшоняна, вівсяна, перлова, кукурудзяна хоч би із м’ясом, а то з медом,  молоком і медовуха на добраніч.
 Він усміхнувся. Встав із ослона, пригорнув, теплом промовив.
 – Буває куліш із салом, а ще... знаєш з що із чим.
- Звідки мені знати? – Вдала, не знає, а цікаво довідатися: чи подобається йому у коханні? Чи гарна з ним? - Мовчиш і щось думаєш, щось записуєш, ніби десь пропадаєш, мов у небо ховаєшся.
- Сказати?
- А певно. Правда, ти сьогодні якийсь інший... Однак, посьорбай борщу – вичитала, що то лікувальна страва предків. А тоді скажеш – приємніше думати, що то буде щось дуже-а-дуже гарне.
- Хіба я тобі скарживсь на своє здоров”я, щоб ти мене борщем лікувала?
- Та ні. Здається ти лікарів не знаєш, бо вже який Час, а я не чула скарги.
- Навіщо їх знати? Здоров”я від Бога Світла, а якщо якийсь нелад – Світлом очищаюся.
- Справді, ти як... Ой, не казатиму, щоб не наврочити.
- Своєму  наврочила?
- Та ні, він був гнилий.
- Порадь аби із Пітьмою не мався - буде мати продовження роду свого.
- Ага, та він без золота-перлів умре. Навіть щасливий, коли я іду кудись... Мабуть, тоді рахує, любується багатством.
- Кудись - сюди?
- Так. Але ти не сказав, хоч уже борщ випив, яка новина? Тут все світиться, наче приготовлено до  весілля.
- Приїжджає Ольвія із чоловіком і синами. І друг...
- Ой, як то буде гарно!
- Запрошую тебе з батьками, чоловіком, дітьми бути.
- Познайомляться  племінники та знати не будуть про родинність.
- У Час знатимуть, як я  довідався про сестру Ольвію.
-А ти ще не сказав із чим буває твій куліш? – Заблистіли, заграли вогники жаги в очах Руслани.
- Ти знаєш добре сама, як мені без тебе сумно його їсти...
- Ні, не знаю, - надмились устоньки дівчинки невинної. 
- Розказувати не вмію, а подумав про те і...
- Кохання буде! – як пісню проспівала Роксолана. Золотий очистив од одягу дивне тіло - підхопив на руки,  лагідно, мов лілію, поклав у живу воду мармурової сажівки. Розсипалась на воді золотою короною коса; смагле тіло вигиналося лініями полум’я: пестив білі груди... Знімала з Золотого сорочку-вишиванку, розщепила черес...
Кохання струменіло Джерелом  у ложі води близьких і далеких, тимчасових і  тривалих в любові життя краян, і народження нащадків майбутнього Родоводу Краю.
- Ти вічний! - Промовляла Роксолана, збурюючи хвилі. - Ти єдиний мій! А  не захочеш – підеш із моєю любов”ю в народжених дітях.
- Чому так думаєш?
- Серце тривожить. Серце кохає, тому знає! Страшно мені. Пішла б із тобою навіть у пекло.
- Звідти повернувся і Прочитав татове повернення з пекла. Пекло не вбиває життя – сіє Пітьму, хто без Радості Світла! Ти не жадаєш цього: і діти твої радість щастя твого!
- Нашого, Золотий мій і чужий, жаданий і далекий! – Загадкою були слова її не для  нього: відчувала по його Словах, але не знала правди Його.

Розділ – 45.
Прийшов День Призначеного Діяння Лади. Чисте небо, лагідне сонце. Пора вирію, пора! У гнізді неба п’ятеро Соколів – розмовляють з Краєм РОДУ!
Сади повінню зрілою припадають до матері землі; поля жнивні золотом злаків багаті: зібрано ще не зібрано добра! Благословляють короваї, щедрують - знакове святиться божественною Правдою нинішнього і майбутнього Лади.
Золотому бачиться ЗНАКОВЕ Краю Просторів ген, поза небосхили Центру цивілізації. Таким  був і буде Час Духу Родоводу Права, поверненого у КРАЙ  ПРАВА із Країв НУЛЯ Епіцентрами Випробовування 6535, 6627, у 7515 Час Права Краю   Духу Майбутнього! Рада Духу Волхвів означила Дорогу.
Світлиця Роду радіє. Астральне Коло Спіралі відкривається Простором Часу - відкрито розвиток Призначення. Дзвін позначив луною наближення Родоводу. Стих гуркіт цивілізації машин. Відчинено простір Дверей. Ідуть. Родовід входить у мир Світлиці: літні, старші, діти із країв у Край Знаку  Кола Вогнища Яви і Права, Символу і Знаків Скарбів.
Сестра вперше назвала БРАТОМ! Вперше огорнулись промені рук сестри і брата. Голуба хвиля радості пройняла чисте минуле, теперішнє, майбутнє.
Коло Радетелів стояло у Яві і Праві. Сказала Ольвія.
- Се Мати твоєї сестри і дружина лицаря нашого Батька. – Провела під руку до Жінки у білій короні. Жінка усміхнулась єдиним променем сонця, сказала.
- Такий, як Триглав розповів.
Золотий поклонився матері. Білу руку поцілував.
- Мій чоловік. - Ольвія підвела до статного пана. Блискавкою принеслося минуле. Золотий побачив віддзеркалення молодого майора Бориса Підвального, командира. Потиснули руки.
- Пам’ятаєш? – Незмінним пролунав голос Бориса.
- Так. Сталося у Часі без втрати нинішньої зустрічі! Тоді майор-академік, а нині хто?
- Генерал космічних військ Краю! – Шанобливо мовила Ольвія.
-  А ти Ольвіє?...
- Командую генералом космічних військ! – І правдою, і  жартом  відповіла.
- Мудрість шанують рівні тобі, - мовив генерал-полковник Підвальний. – А  силу і тільки силу - дурні вороги миру у Краю!
- Мої діти, - знайомила Золотого Ольвія: - донька Олександра, син Золотий. Чоловік доньки Степан! Дружина Золотого Лада. Внуки: Ольга, Святослав, Слава, Дана, Арій.
Золотий тиснув руки племінникам і племінницям – їхнім обраним і нащадкам Роду Триглава і кожному дарував перлини-діаманти.
- А тобі царівно Олександро, передаю бабусин Оберіг з коралового намиста і бути йому від роду до роду з країв у Краю!
Племінниця ронила сльозу перлиною щастя. Поцілувала білу скроню Золотого.
В Коло Родоводу прибули Форналь із Марією, донькою Русланою і мужем Михалі, дітьми Ярославом і Сарою. Форналь подав руку – рука тремтіла. Золотий взяв холодну, почув. “Тоді я сказав що ви загинули у вогні Краївки і вас не шукали.” – Золотий кивнув головою на знак подяки.
Рука Марії тряслась. “Я вірила в ідеологію Сатани. Вибач мені за жадання юнака Честі!”
Подумки мовив: “Марія прибула у Край Права і Ладу Зозулею із жаданням, щоб служили її політиці  краяни. Ґвалтуючи  духовно, фізично, морально. Донька Руслана народила дітей Краю – рубежу Кралиці. Жадаючими Будуть  внуки - Зерно Родоводу!”
“Слава Богу, що зять безплідний!” – Золотий усміхнувся на молитву Марії, поклонився.   
- Для чого тобі автомат - іграшка? – запитав внука Марії і Форналя Ярослава.
- Щоб вбити того, хто подумає вбити мене.
- Хто тебе так вчить?
- Тато!
- А звідки знатимеш іншого думку: чи думає тебе вбити?
- Захоплю радіо, телебачення, газети – кричатиму: мене хочуть вбити! Хтось  обуриться, скаже уб”ю!  Тоді його знищу литим свинцем: пах! пах! Пах! Як показують по телевізору - наші громили тих, хто думав наших вбивати.
- Причинний, суддя, виконавець. Так виховують-створюють терористів -  виконавців терактів! - Золотий кинув зір на Ярослава. Автомат впав йому з рук.
-Ой! - вигукнув хлопчина. – Моя зброя, мене подумають убити! – Підхопив іграшку, натиснув на гашетку і вогонь полився свинцем на Золотого, на присутніх.
- Боягуз - не Прав! - Сказав Золотий хлопчині.
- Я не боюся, я тебе вбив першим і тепер мене не вб”єш, розплакався!
- Не плач – не будь злим! Вічний страх веде від злочину за злочином.  - Золотий позирнув на Руслану. Почула докір думки. “Діти гарними чи поганими не народжуються!”
“Не я твого сина навчаю!” – Відповіла.
“Калічений Родовід збирається у Край, щоб оздоровитись у Часі Духу Краю!” – Лагідно усміхнувся, а дотик його руки її заспокоїв. - “А Сара чому не тут?”
“Надто ще  маленька, із служанкою залишила.”
“У Родоводі всі рівно великі!”
“Ти Правий Золотий!”
Рука Михалі тягнулася до Золотого, мов за банкнотою: демократичного, легального, депутата з імунітетом недоторканності, банкіра. Золотий потиснув і аж простогнало щось.
- То антисеміти терористи, а не мій син...
- Я сіоніст Епіцентру Випробовування сіонізмом, фашизмом, расизмом, демократією, шісткою, двадцяткою, литим свинцем, пташиним-свинським і  майбутніми  вірусами, розроблених Латентною Лабораторією - випробовуваний в чистій природі життя Людини, Тварини, Звірини, Птаха!
- Понял! Ізвіні! Оні!... Ярослав і Сара єсть і будут не!...
- І не двоєдушними у нашому Краї, а тим паче не там, де ти теж не є своїм двоєдушним, рівним! А  другосортним! Ти потрібний тут терористом, провокатором, іномовним двоєдушним! Ошуканцем  інтелігента хлібороба, ремісника, інженера, вчителя Права і Яви Родоводу Краю! Здираєш золото, діаманти, платину, срібло, а вилиті, викарбувані митцем творіння, складуєш поза Краєм! Узаконюєш і пропагуєш збочені шлюби; фінансуєш чужомовні телерадіопрограми, газети, театри, музику і все, що оганьбить і юдствує язиком у Краю.
- Одна моя рана – рана на всіх наших, холок ост!
- Мир Галілеї - зачистка таборів Родоводу. Литий свинець – зачистка секторів. Погроза ядерно  – ядерна безпека двоєдушного Родоводу.  89 річний - зачистив 29...30 тисяч чи й шість мільйонів - чужу війну приписали вірусом расизму двоєдушних Латентної Влади! І лемент: Розіпни! Розіпни! Розіпни!
- Що ви, що ви шановний пане! – Раптом впав на коліна. – Я вам дам грошей, скільки треба?
- Встань, очистися од жадання двоєдушного. На Рубежі уже читають, осмислюють, знають  ВІРУС ДВОЄДУШНИХ – власне знищення ІДЕ! Будь людиною Природи Душі, Правди, Добра, Миру – відречися таємної душі брехні, наживи, насильства, шантажу  війни!
- Ой, вибачте! - мовив, встаючи. - Вибачте мої дорогі!... Чомусь стало зле.      
 – Прошу до столу Родоводу страв, напоїв, сили, здоров”я,  бесід Родоводу миру, мудрості, ввічливості під Оберегом Праву-Небес, Яву-Землі, Наву -Води!
Простора світла вітальня - повна квітів, тишею гармонії співу хору, розмаїтим круглим столом. Посеред столу Герб писанка БЕРЕГИНЯ та Коло мальованих лазурних, різьблених, чеканених свічників Трисуття. Розташувались за значенням Родоводу. Золотий із величного криштального дзбана налив у чарки золотавого настою.
Коло облич світилось промінням очей блавату, чорнобривців, лілій, жоржин і  колючих-хитрих. Стояв Золотий Волхвом у вишиванці, карбованим золотом чересом опоясаний, лляних гачах, жовтих шкіряних плетених постолах. Стояв Волхв: сиву, буйну гриву ворушив приятель вітер Краю Вітрів; біла борода, окреслювала тонкі риси засмаглого обличчя; очі променили Духом Волі, Свободою Джерела мудрості. Огортав Золотий Величчю Духу Родовід із Країв у Краю. Голосом Неба промовив Гімном-Веди.
Потруди ся Злата Майка,
Ой Коляде наш Коляде!
Потруди ся, замочися,
Ой Коляде наш Коляде,
Да си роди млада Бога,
Ой Коляде Коляде наш Коляде,
Млада Бога Коледа,
Ой Коляде, наш Коляде!...
- Слава Краю, слава Колу Родоводу!
- Слава! Слава! Слава! – Правіками озвалися нащадки Кола Краю Волхвів Даждьбожих.
- Чара Квітки і Бджоли, - мовив Тост Триглав, - дарована нам  Мудрістю Природи Чорнозему, Творчістю предків, щоб ми Величну Звичаєву Спадщину примножили Духом нашого Часу Творення Добра - передали нащадкам, Будьмо!
-Будьмо! Будьмо! Будьмо! – Лунало дзвоном Правди Краю. Підходили до Золотого аби торкнутись келихами і сказати йому своє Добре Слово.
- Я чула твій голос із Ханки – з озера випивала  дивна Риба, виносила тебе світлим: я на березі стояла, а ти... Риба тебе тримала і ми розмовляли про майбутнє... Коли мама сказала, Золотий Брат твій! Я поїхала сказати тобі. Та не застала. Борис сказав: його погнали через Епіцентр Випробовування. Я не міг щось змінити – Влада Центру розпорядилась. Звідти не повертаються. Тоді попросив мене  буди йому дружиною. Я подякувала згодою. І так є донині, і буде.
- Призначене, сестро, не обійдеш. То найвища нагорода, як і бути сестрою і братом нашого Родоводу!
- Тебе взяли на Випробування Епіцентром, через якісь особливі фактори твоєї енергетики, -  мовив швагер. - Повна секретність результатів дослідження. Якась латентна лабораторія формує,  виробляє, випробовує і застосовує в природних умовах зброю вірусів. Після Вірусів Примушення до миру, Литого Свинцю, Двадцятки, Каліфорнійського свинства – Епіцентр готує  Глобальне свинство вірусів інформаційного мракобісся, терору, гримучої суміші, синтетичної мутації аж до Абсолютного управління  усіма Краями Землі... Ольвія, приїхавши, сказала  про тебе - свого Брата і батька Триглава. Попросили допомоги - жадала знати де ти. На мої запити, прохання до друзів міністрів –  Епіцентр не відповідав.  Жадала знати де могила – пам’ятник поставить Брату... І де могила тата не знає.
- Повсюди він... Вітер розніс попіл праху, скажи їй, Борисе. Ти чоловік Ольвії і батько дітям нашого Родоводу, є Призначеним майбутнім. Так бачу з Неба.
- Дякую і дозволь називати, Братом!
- Взаємно, Брате. – Борис підійшов до Ольвії і розповів їй розмову. Підійшла Руслана і шелестом уст промовила:
- Я вічно буду твоєю!
- Будь дітям  Мамою.
- Так! Нам потрібні Валенроди з Краю! – Усміхнулась помстою. Торкнулась чаші Золотого, і було сказала. - Апріорі випити своє до дна, як чару медовухи.
- Шановний пане, тебе вчив мій тато Хаїм Бланкович ковальства і ти Великий, і скажу таке нашим нащадкам: Золотий прав! Поза межами нашого Краю ми другосортні - каміння коштовне тут, на чорноземах Краю. Та поясни: Папа приїхав у Іудею ким? Чи легалізується Орда?
- Навчав мене твій тато бити молотом, щоб кувати-карбувати метал розпаленим, тоді він м’який-гнучкий і зробиш потрібне: порівнював із жертвами холок осту і гордився тим. Біблія - Ветхий заповіт іудеїв. Біблія - Новий заповіт християн. Хто тут кому пан і хто кому тут васал вірою? Хто створив Джерело - той п’є або продає водичку. Джерело тримає Спраглого за горло і Папа легалізує Істинне Джерело Іудеїв золотому мільярду християн.
А Орда?... Орда – Минуле, без Простору Майбутнього. Стовпами встають Божественні Будда, Аллах, Магомед і Святі Коран, Веди, Авести, Вересова Книга. Виходить із Кам”яної Могили, Курганів, Зміїних Валів Даждьбожа Віра, Мудрість, Сила Краю Мова, Призначена Землею-Мамою Краю. А Блудне, аби не зникнути - приєднається до Матері України. Уярмлені повертаються у Край свого Призначення, пройшовши Епіцентри Випробування.
- Ти пробач. – Махам зиркнув на Золотого, аби побачити Його: світло разило очі - не бачив, не чув і не міг повідомити куди треба. Його тут не було і нема, і не знає хто він сам, хто Золотий: чим світився, чим дихає?  Махам відійшов аби не згоріти.
Вітання, подяки, зичення тостів струмені Доброго Духу. Час Призначення Золотого завершився Колом тут, вже і навічно. Книгу Родоводу продовжать нащадки у Краю Майбутнього. Йому у Яві і Праві Волхвів повернутися у вогонь Ради Віри - карбуватиме  Карби Духу Часу із Краю до Країв Волхвів, Призначенням Людини Родоводу! Коло бачило Джерело-Промінь глибину Неба. Журавель описував Сакральні Три Кола Спіралі у Небі.
- Ми Зійшлися Усім Родоводом із Епіцентрів Випробування Країв до Краю Радості: Минулим, Тепер,  Майбутнім! Будьте із Краю до Країв із Країв у Край Родоводом Віщим Неба, Землі, Народу! – Сказав у Праві Волхва Золотий Триглава. Ступив на кладку між Берегами Ріки Часу. Вершниця - Мама Роду Права і Яви, вистелила Рушником шлях Віча Волхвів Прароду. Риба Велична, Права Океану підняли Хвилю Сонця - Мати відпустила золоті уздечки Вітру; зійшла із золотого сідельця і Син Духом Часу у Світлі оголосив: “ПАМ’ЯТАЙТЕ КНИГУ ДУХУ РОДОВОДУ – БУДЕ МАТИ ЯВИ, ПРАВА ІНТЕЛЕГЕНТІВ ЧОРНОЗЕМІВ КРАЮ ХЛІБА - КРАЇВ РОДОВОДУ ЗОЛОТОГО МІЛЬЯРДА, ПРИЗНАЧЕНОГО НЕБОМ ПРЕДКІВ НАШИХ!
 Вітер ніс його Мостом променя  Сонця  7515 Часу!