Лина Костенко А жизнь, пожалуй, - вечно Колизей

Татьяна Столяренко-Малярчук
           Вольный перевод

Уют поет, подобно как сирена.
Не надо воска, я не Одиссей.
Львы ждут уже, и ждет моя арена.
А жизнь, пожалуй, - вечно Колизей.
На гибель люди шли всегда за веру.
Тот вечный спорт изобрели не мы.
Здесь основное - глядя в очи зверю
остаться просто всё-таки людьми.
Когда меня потянут на арену,
и в буйстве зверя на меня натравят,
о, я в тот миг узнаю непременно
всю вашу  глупость, мстительную ярость!
Он весь во мне, мятеж мой тот священный.
Смотрю в кровавый, алый ваш туман.
Своим мучителям и даже в миг последний
скажу, как первый тот из христиан:
- Нет, сжечь меня никто из вас не сможет.
Огонь остыл, его погасло пламя.
И ваши львы уже мне лижут ноги.
И ваши слуги в хохоте над вами.

Ліна Костенко

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.