ЛЮБОМИР ФРАНКІВ.
Д З Е Р К А Л О Д О Щ У...
Мокне вітер, мокнуть птахи, мокнуть люди, мокне земля і мокне настрій... Дощ - струни, бринить... В грудях зябко. Куди далі?... Зупиняюсь. Тремчу... Похмуро. Хоч ковток гар”ячої кави – щось значить. Заходжу. Склянні стіни кав”ярні запітніли. Люди - привиди там, за межею ось цього мікросвіту...
Оофіціант обслуговує пана в уніформі. Двоє – з вигляду-розмови, вчителі – мають якусь повинність перед третім, із запухлим обличчям (довідка). Він поміняв би дешеве вчительське вино на секретарський коньяк, але королі і блазні...
Ввійшли молодики у джінсиках загниваючого капіталізму. Розташувалися біля барстійки. Замовили каву і розлили в порожні келишки своє вино. Розжились у вчителів цигарками: кайфують, живуть, як інші. Дві дівчини – побіля вікна: куриво запивають кавою. Поглядами блукають по залу – не заборонено.
Заходить сивий, дещо з підлисиною лікар. Присідає біля дівчат. (Назначена зустріч з приводу аборту.) Замовляє коньяк і каву. Порозумілись і весело балакають. Згодом лікар іде приймати хворих.
Чоловік в уніформі, похитуючись, підходить до дівчат. Офіціант несе коньяк для чотирьох і каву трьом. Грає стереомузика. Учителі весело сміються – третій вдає... І йому весело. Уніформа та офіціант піднімають чарки – дівчата підморгують, дзвін чи подзвін по чомусь чи комусь... Молодики заздрісно поглядають – цідять дешеве вино, покурюють.
На дворі дощ – тут дзеркало.
Хочу Повітря, хочу Неба, хочу Сонця... Іду!